1

Тема: Хвиля

Хвиля (Олінтер) Андрий Ананійович
серпень, 19/31, 1898 – лютий, 8, 1938
Походив Андрій Ананійович Олінтер (Хвиля – псевдонім, узятий в 1917 р.) з колишньої Бесарабії. Народився він 19 (31 за н. ст.) серпня 1898 р. у селі Рингач нинішнього Новосе- лицького району Чернівецької області в бідній селянській родині. Пізніше, згадуючи своє дитинство, він писав: «Був удома в Хотинському повіті, займався с.-г. (сільським господарс- твом – О.Ю.) і вчився спочатку у сільській школі, а потім у вищій початковій <...> – в біль- шості на зароблені мною гроші» [1].
Закінчивши Хотинську вищу початкову школу в 1915 р., Андрій Хвиля вступив до Пол- тавського землемірного училища. Навчаючись тут, він став членом соціалістичної Юнаць- кої спілки – нелегальної організації учнівської молоді Лівобережжя, а в 1917 р. примкнув до Української партії соціалістів-революціонерів – УПСР [2] – найбільш масової на той час на Україні.
Навряд чи можна погодитися з дослідником життя та діяльності А.А.Хвилі В.П.Замковим, який відзначає: «<...> Дев’ятнадцятирічний юнак, що не зумів правильно зорієнтуватися, во- сени 1917 р. вступає до Української партії соціалістів-революціонерів» [3]. Це було скоріше викликано об’єктивними обставинами і процесами, ніж просто юнацькою політичною не- зрілістю А.Олінтера-Хвилі.
Тим більше, що в партії українських есерів незабаром після її утворення (квітень 1917 р.) виділилось ліве радикально-революційне крило з числа членів лівобережних організацій – так звані «лівобережці». Андрій Хвиля був саме серед них. Про свою участь у революцій- них подіях 1917 р. він писав: «Брав активну участь у організації Полтавської Ради, в жовтні 1917 р. вступив в загони червоної гвардії і брав участь в боротьбі з білогвардійцями» [4].
Проте досить важко уявити собі непростий спектр політичних переконань, духовний світ Андрія Хвилі тієї пори лише за скупими рядками автобіографії.
Більш повне враження про них дає його рання публіцистика, поки що мало відома дослід- никам.
З молодим запалом і відкритою душею вітав дев’ятнадцятирічний юнак революцію, цей глибинний процес, який, на його думку, не можна було ні штучно гальмувати, ні прискорю- вати. «Революція йшла гігантськими кроками вперед, – писав він у публіцистичній статті «До роботи». – Ті діячі, які були в верхах популярними проводирями першого революцій- ного руху, думали, що революція закінчиться буржуазною формою. Життя сказало інакше. Сталась друга революція. Безумовно, річ йде не про окремі персони, бо хто був соціалістом справжнім, той не зміне своєї лінії поводження».
Андрій Хвиля, замислюючись над питанням про роль і місце молоді в бурхливих подіях політичного життя, був переконаний в тому, що для неї може бути лише одна дорога – ре- волюційна боротьба. Та «<...> сталась, – продовжував він у статті «До роботи», – трагедія.Збентежений обиватель перетяг до себе майже всю молодь. Стає боляче, хочеться усе пере- вернути, щоб усі молоді сили почали самі думати і хай зроблять собі запитання: чи будемо ми за народ, чи проти?
Ідіть в народ, учіть, будуйте нове життя. Дивіться сміливо вперед. До праці! Бо на вас мо- лодих дивиться народна товща» [5].
Закличний тон, авангардистська позиція автора характерні і для у памфлету «Не спіть!». У ньому А.А.Хвиля піддає гострій критиці Українську Центральну Раду, вважаючи, що вона звідусіль притягує до себе контрреволюцію: « і все посипало сюди на Вкраїну до Централь- ної Ради, що проводила свою політику не в інтересах трудового народу. Коли й доля <...> Центральної Ради була вирішена, вона зробила останній вигук – хай живе Самостійна Ук- раїна! не звертаючи уваги, що під цей лозунг примазались генерали Щербачови і поміщики Ревуцькі, вона зробила це й полинула на Брест запродувати свій народ».
Характерно, що на той час Андрій Хвиля ще не розуміє суттєвої різниці між більшовика- ми, вигнати яких з України нахваляється Центральна Рада, і іншими соціалістичними пар- тіями, «які стоять на чолі революції. На одному дротові вішають і більшовика, і соціаліста- революціонера» [6],– писав він.
Слід зазначити, що у публіцистиці А.Хвилі цього періоду, як і в його світогляді, про- різається сильний інтернаціоналістичний струмінь. Водночас він таврує ганьбою шовініс- тичні настрої великоросійських поміщиків і буржуазії, гнівно кидаючи їм: «Ви гадали, що революція піде шляхом націоналізму, ви надіялись, що Мілюков здобуде вам Дарданелли і під ярмо російського капіталізму підійдуть нові народи.
Може, Галіцію, Арменію, Буковину і другі країни удасться злучити з «Великой неразде- лимой Россией?!».
На думку ж автора, майбутнє не за імперією. Імперська політика приносить трудящим лише горе. Тому він щиро сподівається, що «Росія, за якою плачуть патріоти, вмерла і не вста- не більше. Вона вмерла разом із Жовтневою революцією. Всі народи будуть вільні й карта єдиної Росії покриється маленькими республіками без «сцепщиків» [7].
Сприйняття революції з її жорстокою боротьбою, жертвами і випробовуваннями як мо- гутнього катарсису домінувало в душі юнака, грало на її тонких і чутливих струнах, кликало його до творчості, виливаючись не лише в гострі публіцистичні виступи, а й поетичні рядки:
Стогнуть вітри, Віють вітри –
Хмари наганяють. Небо вкрито...
Сонце вбито...
Звірі вибігають.
Стає темно,
Стає сумно...
Думи скрізь блукають, Вишукують, Випитують,
Аж в хмари злітають! Вітри, згиньте!
Вітри, згиньте!
Хай сонце засяє!
Нехай хмари розлетяться. Звірі розбіжаться.
Стане світло!Стане легко! Недоля заграє [8].
Характерно, що особиста позиція Андрія Хвилі співпадала з тією, якої притримувались його товариші по партії – полтавські «лівобережці»: «Ми, ліві українські соціалісти-револю- ціонери, весь час боролись за признання влади Рад Робітничих, Вояцьких та Селянських Де- путатів і тепер, визнаючи принципово владу Рад і добившись цього фактично, мусимо стоять на тому, аби Рада дійсно виявила народну волю і боролась за народні потреби» [9].
Ось чому з початком австро-німецької окупації України А.А.Хвиля – «в підпіллі за дору- ченням ЦК «лівобережників», де проводив роботу спочатку проти Центральної Ради, потім проти гетьмана» [10].
Дослідник політичної еволюції та практичної діяльності партії боротьбистів І.Майстренко відзначив, що «<...> боротьбисти (так стали зватися члени реорганізованої у травні 1918 р. УПСР – О.Ю.) ні на один момент не сумнівались, що гетьманський режим тимчасовий, що внаслідок війни революція буде поширюватись не тільки на Україну, але й цілу Європу. Звід- си їхнє негативне ставлення до легальної боротьби з гетьманщиною, до її демократизації й українізації. Звідси ж – спрямування всіх зусиль на підготовку збройного повстання» [11].
За дорученням Центрального комітету як губполітемісар УПСР (боротьбистів) [12] (керівник губернської парторганізації – О.Ю.) А.Хвиля з травня 1918 р. протягом кількох мі- сяців веде підпільну роботу на Волині. Восени 1918 р. він – у Полтавському підпіллі, де з гу- бернським повстанським комітетом бере участь у підготовці повстання проти гетьманського режиму. Повстанський комітет був міжпартійним. Крім боротьбистів, які відігравали в ньому головну роль, туди входили також представники більшовиків і лівих есерів [13].
Повстання почалося на світанку 25 листопада 1918 р. і, незважаючи на невеликі сили, які мав у своєму розпорядженні повстанський комітет, завершилось успішно. У зведенні, що надійшло до Курська в штаб новоствореного фронту, яким командував В.О.Антонов-Овсієн- ко, говорилося: «Полтава була взята 27 листопада повстанцями, близько 500 чоловік, із них 150 було озброєних, решта – ні. Після того, як селяни дізнались, що місто взяте повстан- цями, з усіх кінців рушили робітники і селяни, так, що їх за два дні побувало в місті близь- ко 20000. Взято всього до 10000 гвинтівок і трьох вагонів з патронами. Керував повстанням Революційний штаб і Революційний комітет, який після взяття міста оголосив себе владою і протримався два дні. Була оголошена Радянська Соціалістична Республіка. Через два дні наблизився загін Балбачана (колишній гетьманський полковник, що оголосив себе прибіч- ником Петлюри і отаманом в українських військах Лівобережної України – О.Ю.), яким були призначені комендант і комісари. Ревком заявив, що влади Балбачана не допустить, тоді балбачанівці увійшли в змову з німцями. Революційний штаб і Революційний комітет були заарештовані» [14].
Серед схоплених петлюрівцями ікинутих дов’язниці керівників повстання були В.Блакитний, В.Лазорський, А.Хвиля. І все ж через декілька днів завдяки зусиллям това- ришів їх було звільнено. Та «того ж самого дня, як були випущені останні товариші,– зга- дував В.Лазорський,– їх почали знову шукати, щоб заарештувати, але вчасно попереджені товариші встигли заховатися» [15].
Зазнаючи у Полтаві переслідувань з боку Директорії, А.А.Хвиля не полишає публіцис- тичної діяльності, друкує свої твори на сторінках офіційної газети «Полтавська громада». Так, з першої сторінки її номера за 4 грудня 1918 р. промовляє уже знайомий заклик «До пра- ці!» – заголовок статті, підписаної криптонімом А.X. Але авторство Андрія Хвилі не викли- кає сумнівів. Він звертається до всіх партій, що користуються впливом серед робітників і селян України, «збалакатись і спільними силами встати на ворога». А ворог цей – «Денікін, Краснов, Скоропадський», які з «санкції Антанти роблять свою справу» [16].Після відновлення радянської влади на початку 1919 р. А.А.Хвиля працює на Чернігів- щині. Він обирається до складу губревкому, а згодом – і губвиконкому, виконує обов’язки завідуючого губернським відділом соціального забезпечення і одночасно – голови губпарт- кому партії боротьбистів [17].
У червні 1919 р. Андрій Хвиля полишає її і переходить до РКП(б)–КП(б)У [18], за роз- порядженням якої направляється працювати на Волинь. Тут на І губернському з’їзді рад його обирають членом губвиконкому, а дещо пізніше – і до складу губернської Ради оборони [19]. Але при. виборах членів губпарткому кандидатуру А.Хвилі було забалотовано (3 – «за», 19 – «проти») [20], що, очевидно, пояснюється недовір’ям до нього як недавнього українського есера-боротьбиста.
Коли ж під натиском денікінських і петлюрівських військ розпочалась евакуація, Андрій Хвиля їде до Брянська у розпорядження ЦК КП(б)У [21].
Але як здібний організатор, що добре знав місцеві умови, він був конче потрібний для нелегальної роботи на Україні. Адже більшовикам, були необхідні саме українські, кад- ри для організації підпілля. Як повідомляв після поїздки на Поділля Зафронтовому бюро ЦК КП(б)У –органу, який керував підпільною роботою більшовицьких організацій на Ук- раїні, його емісар П.Попов, там «ідея Радянської влади дуже популярна в масах. Але вони бояться приходу «московського війська», яке уявляється їм, як нашестя іноземців» [22]. Між тим, як відзначав далі Попов, про існування у Вінниці підпільного партійного центру Поділля не було точно відомо навіть більшовикам, законспірованим у сусідньому Кам’янці [23]. Ось чому Зафронтбюро і вирішило направити А.Хвилю для зміцнення вінницького підпілля.
Прибувши до Вінниці, він очолив підпільний губревком і губпартком [24]. Справи у під- пільників, незважаючи на всі труднощі (відсутність необхідних коштів, добре обладнаної друкарні), пішли значно краще [25].
Сам А.А.Хвиля так писав про свою підпільну роботу наПоділлі в1919–1929рр.: «В 1919 р. в підпіллі у Вінниці, взяв участь в організації бойового загону та його операцій проти денікінщини і петлюрівщини. Уклав з галицькою армією (що підлягала Петлюрі – О.Ю.) у Вінниці перемир’я 1920 року, на основі якого вона з усім майном перейшла на сто- рону радянську. Захопив повсталими галицькими частинами район – Вінниця, Літин, Жме- ринка – Вапнярка» [26].
Після відновлення радянської влади у Вінниці в січні 1929 р. А.А.Хвиля згідно постанови Всеукраїнського революційного комітету – вищого органу влади на Україні в грудні 1919– лютому 1920 рр., призначається членом Подільського губревкому [27], в якому обіймає поса- ду завідуючого відділом соціального забезпечення [28]. Водночас активно пропагує ідеї Жов- тня, виступаючи перед різними аудиторіями та в пресі. «Хай ті, що гадають й зараз задушити революцію на Україні і в Росії, глянуть в минуле і зацікавляться тим, що сталось з Колчаком, Юденичем і КО. Наша зброя – правда і наша сила –працюючі» [29], – говорилось в одній із його статей цього періоду.
Дещо пізніше, того ж таки 1920 р. А.А.Хвиля – секретар Волинського губкому КП(б)У [30]. У цей час з’являється його брошура «Пора прокинутись!», де він застерігає селян від підступ- ності куркуля, який «перемінив зовні шкуру, зробився тихеньким, стиха рве греблю» і закли- кає бідноту організуватись у комнезами [31].
У 1921–1922 рр. А.А.Хвиля перебуває на посаді голови Сумського окружного виконко- му [32]. Разом з виконанням службових обов’язків багато працює над собою. Та все ж брак освіти давався йому взнаки. Тому в 1922–1924 рр. він навчається в Харківському сільсько- господарському інституті та Вищих повторних курсах при ЦК КП(б)У [33]. Під час нав- чання, як і раніше, добре орієнтується в політичній кон’юнктурі. Як згадував його сучасник І.Майстренко: «В 1923 р. актуалізується проблема Бесарабії. На мітингу бесарабців у Харкові Хвиля виголошує запальну промову проти румунського окупанта і відразу включається в активну політику» [34].
Весною 1924 р. ЦК КП(б)У відряджає А.А.Хвилю до Одеси завідуючим агітпропвідділом Одеського губкому партії [35].
Повернувшись до Харкова у 1925 р., Хвиля працює в Центральному Комітеті КП(б)У, спочатку заступником завідувача агітпропвідділом (1925–1926 рр.), а потім – завідувачем відділом преси (1926–1928 рр.), культпропвідділом таагітпроппресвідділом (1928– 1933 рр.). В 1927–1937 рр. він входить до складу ЦК і Оргбюро ЦК КП(б)У, обирається до Всеукраїнського ЦВК.
З 1933 р. по 1936 р. А.А.Хвиля виконує обов’язки першого заступника наркома осві- ти УСРР, в 1936–1937 рр. – начальника управління у справах мистецтва при Раднаркомі УСРР [36].
Заради справедливості слід відзначити, що А.А.Хвиля був не лише одним із фундаторів нової соціалістичної культури, аіпосідав неменш значне місце устворенні «держави- казарми», того нелюдського репресивного механізму, активним ідеологічним рупором, а часто і привідним пасом якого він був, ставши потім і сам його жертвою. Цей аспект діяльності А.Хвилі стає помітним ще у другій половині 1920-х рр. Будучи своєю люди- ною (як колишній боротьбист) у домі О.Я.Шумського – наркома освіти, одного з творців українізації, Хвиля незабаром відіграє не останню роль в інтригах і боротьбі проти нього, що велась Л.Кагановичем [37], активно включається в гучну кампанію боротьби з «шумсь- кизмом» та «хвильовизмом» (з поглядами письменника М.Хвильового). В 1929 р. в статті «Їхнє обличчя», вміщеній в журналі «Більшовик України», Хвиля спрямовує вогонь крити- ки на Шумського та його однодумців з керівництва компартії Західної України, жонглюючи жупелом націонал-ухильництва, але ще називаючи при цьому Шумського товаришем [38]. А 1934-го року в іншому своєму програмно-публіцистичному виступі вже вказує на його близькість до «українських фашистів».
Очевидно, беззастережно зрікшись свого власного минулого, він робить гнівний закид на адресу О.Я.Шумського, який заявив: «Ні від чого з свого минулого не відмовлюся, бо вва- жаю, що боровся так, як належало більшовикові-ленінцеві в умовах української дійсності, хоча тоді ще не був у партії Леніна. Я його (минулого) не зрікаюся і, навпаки, пишаюся своїм минулим». Хвиля ж з цього приведу зазначає: «Як бачимо, Шумський пишається тим, що він належав до партії есерів, а потім боротьбистів». А далі: «Розбиті в відвертих боях українські націоналісти зовнішньо перефарбувались, а всередині залишилися тими ж націоналістами. Українські фашисти – Єфремов, Донцов, Шаповал, Коновалець, Левицький, митрополит Шептицький <...> бачили в Шумському, Хвильовому своїх шпигунів-союзників, своїх най- кращих снайперів у комуністичному таборі, що мали зривати нашу партії зсередини» [39].
Дісталося від нього і розстріляним денікінцями ще в 1919 р. Г.Михайличенку та В.Чума- ку, померлому В.Еллану-Блакитному. «Ні Михайличенко, ні Чумак, ні Еллан, перебуваючи в партії боротьбистів, не можуть назватись в той же час пролетарськими письменниками, бо стояли вони на позиціях, ворожих пролетаріатові» [40], виносить він свій вердикт.
Із прокурорською твердістю, крокуючи по тілах своїх теперішніх ворогів, що колись були його товаришами, а деякі з них (як Шумський) чимало зробили і для його кар’єри, Андрій Ананійович, звісно ж, не знав, що не за горами вже той час, коли в передовій статті «Нещадно викорчовувати буржуазних націоналістів – аґентів фашизму» – такій співзвучній по назві і по змістові його філіппікам і надрукованій в тому ж таки «Більшовику України», з’являться такі рядки: «<...> Не дивно, що фашисти швидко знайшли і швидко домовилися з верхівкою колишніх боротьбистів увсіх питаннях внутрішньої ізовнішньої «політики». Вусьому цьому нема нічого дивного. Ворог розгледів ворога. В Берліні і Варшаві з «задоволенням», як говориться дипломатичною мовою, прийняли пропозицію Любченка–Хвилі про те, щоїм – німцям і полякам – за інтервенціоністську допомогу «відступається» Україна майже цілком» [41].
А.А.Хвиля належав до числа тих, хто якнайактивніше цькував М.О.Скрипника. В тон звинуваченням, висунутим на адресу останнього П.П.Постишевим, Андрій Ананійович пи- сав: «Осередком націоналістичних перекручень на культурному шкільному фронті був Нар- комос України на чолі з М.Скрипником». Хоча ще донедавна сам підтримував Миколу Олек- сійовича в багатьох його починаннях, критикував «русотяпство» [42], тепер же звинувачує останнього в примусовій українізації нацменшостей, оперує всілякими доказами, аби довес- ти, що Наркомос на чолі з М.Скрипником дотримувався «антиленінської націоналістичної лінії в національному питанні» [43].
В кампанії проти Скрипника, а разом з тим і проти політики українізації Хвиля вия- вив неабияку проникливість івитонченість. Ілюструючи «ухильницьку» діяльність М.Скрипника, він вдається дотакого аргументу: «Влітку 1931р. Скрипник нанараді викладачів національного питання виступив з промовою, в якій заявив, що «Запорізька Січ була організацією збройних сил українського народу». Отже, по суті між ним і Грушевсь- ким <...> не було ніякої різниці. Це говорить за те, що за Скрипником – Червона Армія в Запорізькій Січі мала свого найкращого попередника і за цим зразком організовує свою роботу. Скрипник дав можливість таким своїм твердженням ще більше поширити ту ширму, за яку ховалася вся націоналістична зграя» [44].
Без найменшого докору совісті кидає А.А.Хвиля ще одне звинувачення вже покійному Скрипникові, маючи на увазі його самогубство: «Нарешті він зробив постріл проти партії». Це ж саме він заявив і про М.Хвильового [45]. «Виступи А.Хвилі і О.Шліхтера на листопа- довому (1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У <...> відзначалися найбільшим екс- тремізмом щодо Скрипника», – зазначав біограф Андрія Ананійовича В.П.Замковий [46].
Зате не жалів Хвиля епітетів, вихваляючи Сталіна, Постишева, Кагановича. Так, у 1934 р., коли народ України ще не встиг ожити від страшного голодомору 1932–1933 рр., Хвиля вис- ловлюється про одного з його головних винуватців: «І ось зараз під зміцненим керівництвом ЦК КП(б)У після приїзду Павла Петровича Постишева – Радянська Україна досягла нечу- ваних успіхів на фронтах соціалістичного будівництва» [47].
До того ж і сам А.А.Хвиля зіграв не останню скрипку у цій нечуваній трагедії. Взимку 1932–1933 рр. він як уповноважений ЦК КП(б)У з питань хлібозаготівель перебував на Оде- щині. А 10 січня 1933 р., доповідаючи Центральному Комітету про проведену роботу, вказу- вав на сотні репресованих селян, а іноді й цілі села, сотні центнерів відібраного «утаєного» хліба. І водночас нарікав, що репресії не дають бажаних наслідків, мало допомагають хлібо- заготівлі [48].
Рельєфніше уявити постать Андрія Хвилі на тлі його складної епохи допомагають характе- ристики, які дали йому сучасники. У 1926 р. в полемічному запалі Микола Хвильовий писав: «<...> Дозвольте одрекомендувати і цього наполеона. Колись Троцький приблизно так гово- рив про Вардіна: «У него тьма претензий, но знаний убийственно мало». Те ж саме й з Хви- лею: гонору – Чорне море, наче шаровари Гаркун-Задунайського, а ерудиції – як кіт напла- кав: на жаль, набралось тільки на одну компілятивну брошурку, та й то для дітей середнього віку. А втім, це – загостра характеристика; результат нашої роздратованості», – пом’якшував тон Хвильовий, відзначаючи однак невміння Хвилі полемізувати. А далі закликав свого опо- нента: «<...> Покиньте, Хвиля», «любити» сахарином своїх уст «робітничо-селянську Украї- ну» <...> Нікому від вашої любові не холодно й не душно. Ви зумійте взяти на облік співвід- ношення всіх реальних сил і зробити правильним прогноз на майбутнє» [49].
Цікаво характеризує Андрія Хвилю та його діяльність Іван Майстренко:
«Він перший виступає зрядом статей, де висуває тезу «братерського зближення української й російської мов», тобто вимагає реформ української літературної мови в дусівпровадження в неї русизмів <...> Ідея, яку вигадав не Хвиля, а яка була продиктована з Москви <...>.
Хвиля був представником того типу радянської людини, що їїможна назвати більшовицьким кар’єристом. Найяскравішим представником цієї Категорії людей є Лазар Каганович <...> Хвиля по-дитячому копіював Кагановича в своїх інтригах проти Шумсько- го, в своїй боротьбі проти Хвильового. Всюди він намагався здобути собі славу й зробити кар’єру на нещасті інших людей. Його не любили й боялись з ним зближуватись усі партійні кадри КП(б)У. Особливо його не любили колишні боротьбисти. Серед них ходили чутки, що під час першої світової війни Хвиля був провокатором, що видав царській поліції в Полтаві членів «Юнацької Спілки».
Незважаючи на те, що Хвиля вів боротьбу з українським комунізмом, виконуючи дору- чення щодо «братерського зближення» української і російської мов і культур, проте багато сил доклав він для забезпечення розвитку української культури, бодай на звуженій «бра- терським зближенням» основі. Він залишився переконаним комуністом і вірив, що комунізм органічно не спроможний задушити українське національне відродження».
Але як би не старався А.А.Хвиля, причому не лише задля кар’єри, а і в силу особистих переконань, роблячи все зазначене вище, він був занадто великою фігурою, щоб благополуч- но провіятись через сито сталінських репресій. Восени 1936 р. «справа» на нього була вже готова [50]. У листопаді 1936 р. під час VIII Надзвичайного з’їзду рад СРСР його допиту- вали Єжов та Каганович. Лише втручання голови Раднаркому України П.П.Любченка, що особисто їздив до Сталіна і відстояв Хвилю, тоді врятувало його. Згодом О.Косіор відзначав: «Любченко тоді врятував Хвилю своїм заступництвом і самого себе підставив» [51].
Та заступництво Любченка допомогло А.Хвилі ненадовго. 13 серпня 1937 р. він знову був заарештований і мав стати однією з ключових фігур сфабрикованої справи про «буржуазно- націоналістичну організацію колишніх боротьбистів». Слідом за Хвилею були піддані аре- шту і багато інших, ще вцілілих колишніх членів цієї партії. Під тиском «слідства» Хвиля заявив, що керівником «організації» був Любченко. Сам Й.В.Сталін, виявивши неабияку зацікавленість у цін справі, влаштував очну ставку Косіору і Любченкові з Хвилею. Відпові- даючи Сталіну, Андрій Ананійович визнав, що «набрехав на себе і на Любченка».
Сталін передав питання про «організацію колишніх боротьбистів» нарозгляд ЦК КП(б)У [52]. На його пленумі 29 серпня 1937 р. А.Хвиля був виключений зі складу Цент- рального комітету, а Любченко, згідно повідомлення С.Косіора, застрелився разом з дружи- ною в перерві між засіданням [53].
8 лютого 1938 р. Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Хвилю як одного із «організаторів і керівників антирадянської націонал-фашистської диверсійно-терористичної організації на Україні, яка своєю метою ставила повалення Радянської влади» і «аґента польської розвідки» до страти.
Реабілітували А.А.Хвилю у судовому порядку у вересні 1956 р. [54]
1. ЦДАЖР України. – Ф. 1. – Оп. 11. – Спр. 3255. – Арк. 3.
2. Там само.
3. В.П. Андрій Хвиля: епізоди життя // Маршрутами історії. – К.: Політвидав України, 1990. – С. 468.
4. ЦДАЖР України. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 3255. – Арк. 3.
5. Хвиля А. До роботи // Вісти Ради (газета Полтавської Ради Робітничих, Вояцьких та Селянських Депутатів). –
1918. – 13 лютого.
6. Хвиля. Не спіть! // Там само. – 14 березня.
7. Хвиля А. Фарисеї // Там само. – 15 березня.
8. Там само. –19 березня.
9. Там само. – 14 лютого.
10. ЦДАЖР України. – Ф. 1. – Оп. 11. – Спр. 3255. – Арк. 3.
11. Майстренко І. Боротьбизм. Сторінка з історії українського комунізму (англ. мовою). – Нью

Thanks: kbg_dnepr1

Share

2

Re: Хвиля

Олекса́ндр Леопо́льдович Хви́ля (* 2 (15) липня 1905, Олександро-Шультине — † 17 жовтня 1976, справжнє прізвище — Брессе́м) — український і радянський актор театру і кіно. Заслужений артист РРФСР (1945). Народний артист РРФСР (1963).
ДАДО, м. Донецьк
Георгиевская церковь, "Александровское (Бахмут : при рч. Наумике)"
Ф. 355, о. 1, д. 7
https://www.familysearch.org/ark:/61903 … at=1634546

Post's attachments

screenshot (9).png 526.14 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Розшукуються в Олександрійському повіті, Херсон. губ.:
МЗН Самойленко Григорія 1885 р. н., батьки його: Самойленко Філіпп Макарович і Матрона Кодратова із с. Яново, Глинська вол.;
вінчання Афанасьєва Євдокима Івановича з Софією Гордіївною в 1880-1885 роках, МЗН їх доньки Олександри в 1909-11 рр.;
вінчання Афанасьєва Микити Івановича з Афанасією Дорофєєвою/Арєфьєвою, МЗН їх дітей: Михайло в 1885-1887 рр. і Наталі?
Thanks: kuks701

Share