Лисенко Корній Якович
1876 – квітень, 9, 1938
Лисенко Афанасій Корнійович (на фото)
1903 – березень, 13, 1942
Нині на цьому бугрі ростуть вищі за людину бур’яни та гуляє вітер. З кожним роком у селі залишається все менше корінних мешканців: старі відходять у вічність, а їхні нащад- ки не дуже з великою охотою залишаються жити на землі своїх предків. Тож село пустіє, лише частково поповнюючись за рахунок різних переселенців із близьких і далеких країв. Ці приїзжі люди навіть і не здогадуються, що колись на цьому кутку віками жили представники хліборобського роду Лисенків, поливаючи потом землю, збираючи копійку до копійки, щоб купити ще один шмат тієї землі, яку потім ділили між своїми доньками і синами. Так повто- рювалося роками і десятиліттями, аж поки не прийшла більшовицька колективізація.
Коли я буваю на цьому місці, в мене виникає думка: «Це ж як потрібно було любити зем- лю, щоб при дилемі земля або життя, зробити вибір на користь першої. Вибір, який у подаль- шому стане фатальним. Нині багато доводиться чути про ефективного і добросовісного влас- ника на землі. Якби ж то можна було повернути тих власників, що знищили тоді, в далеких уже 1930-х. Не шуміли б замість пшениців на полях кількаметрові бур’яни». При цих думках у мене, лисенківського нащадка, серце стискає біль.
Рід Лисенківський – дуже давній малобудищанський рід. Віками вони мешкали на цій землі. А прізвище Лисенко було колись дуже поширеним у нашому селі. Свій родовід по лисенківській лінії мені вдалося прослідкувати майже від початку ХІХ століття, а міг би за-зирнути і глибше, коли б не боротьба більшовиків із церквою. Адже свого часу при Різдво- Богородичному храмі зберігалися метричні книги від початку 1740-х рр. [1]. Мої предки по батьковій лінії – козаки Лисенки протягом століть були вільними хліборобами в Малих Будищах. Це, зокрема, прапрапрадід Семен Лисенко (рр. н. і см. невід.), прапрадід Яків Се- менович Лисенко (1846–1933), прадід Корній Якович Лисенко (1876–1938). Окрім того, що вони любили землю і трудилися на ній, Лисенки шанували Бога. Ще Яків Лисенко був заможним господарем у Малих Будищах, то ж всіляко підтримував церкву. Зокрема, ще на початку 1880-х рр. він разом з іншими заможними господарями села допоміг збудувати дім для священика. Як свідчать «Полтавские Епархиальные Ведомости» за 1882 р.: «4-го верес- ня парафіянам Різдво-Богородичної церкви, села Малих-Будищечок, Зіньківського повіту, козакам: Адаму Герасименку, Якову Лисенку, Пилипу Шираю і церковному старості Павлу Пічці, а в їх особі і всім парафіянам Мало-Будищанським, за забезпечення парафіяльного священика зручним пристойним приміщенням наказано оголосити від імені Його Високо- преосвященства пастирську вдячність і благословення» [2].
Місце, де жили Лисенки, легендарне в прямому значенні слова. Справа в тім, що за од- нією з легенд село наше, Малі Будища, назву свою отримало від шатра (намета, будки) в якій мешкали три козацькі сім’ї, прибулі з півдня. Корінні на той час жителі села стали називати прибулих «будянами», тобто такими, що мешкають у будці. А мешканці сусідніх поселень і корінних мешканців стали прозивати «будянами». А село отримало назву Мала Будочка, Мала Будичечка, а згодом Мала Будищечка, Малі Будищечки [3]. Місцем, де багато століть тому поселилися прибулі з півдня, був пагорб, де пізніше мешкали Лисенки. І хто знає, мож- ливо і самі Лисенки були нащадками тих переселенців із півдня.
Мій прапрадід Яків Семенович Лисенко помер голодного 1933-го, будучи 87-річним стар- цем. За кілька років до цього, на початку колективізації і розкуркулення, місцеві сільські активісти-голодранці буквально викинули його на сніг у люті «крещенські» морози зі своєї хати, разом із сім’єю найменшого сина Дмитра (серед них троє малолітніх дітей), який жив із батьком [4]. А хату розібрали. В 33-му помер і Дмитро Якович Лисенко та його маленький син Іван. Нелегка доля випала Дмитру Лисенку. За словами його старшої доньки, Галини (1927 р. н.): «Мій батько – нещасний, хоч і багатенький був. Ну нещасний. Довго служив, тоді ж армія велика була. А тоді додому іти – австро-германська война. І він на тій войні та й по- пав до німця у плєн. І десять год пробув у тому ж плєну» [5]. Повернувшись додому, Дмитро Якович одружився, народилося дві доньки і син, але довго пожити не довелося. Насунула нова біда – насильницька більшовицька колективізація і розкуркулення. Це нещастя не об- минуло і сім’ю Дмитра Лисенка. Причина – відмова вступати до колгоспу. Холодної зими, як зграя круків, налетіла на господарство Дмитра Яковича бригада місцевих активістів на чолі з головою сільської ради Монькою. Повигонили всіх на мороз, а хату почали розбирати. «Сімнадцять душ на хаті було. І кричать, було кажуть мама, із хати: «Не впустіть ніхто, хай змерзни!». І крещенськими святками, по морозі. Так за шо? За те шо батько трудився. І ото дивись. В армії був, тоді в плєну. Прийшов, там ожинивсь, годів п’ять пожив і ото таке. Не- щасний. Мученик. Страшне врем’я було», – згадувала Галина Дмитрівна Лисенко [6].
Ще перед розкуркуленням на Дмитра Лисенка як і на інших місцевих заможних господарів наклали план по хлібозаготовлі. Все, що міг, він віддавав. Його донька згадувала: «Ото ж ви- зивали у сільраду оцих жи куркулів, вивозити на Сібір. Ну й визвали. «Сидять, – кажуть мама, – багато їх». А батько тіки поріг переступив, а вони [активісти – В.М.] й кажуть: «Оцьо- го чоловіка одпустіть, він нам усе оддав». Так оддав жи, не було й за шо жити» [7].
Важко нині гадати, але можливо б, якби виселили Дмитра Лисенка у Сибір, то і зали- шився б живий, як його рідний брат Лука, який, бачачи трагічну долю своїх братів і батька, покинув все своє господарство і втік разом із сім’єю у Алтайський край.Після вигнання з хати Яків Семенович Лисенко пішов жити до старшого сина Корнія. Його онука Галина Лисенко згадувала: «Ну мені отого діда шкода. Як таки на старість вигна- ти з хати. Уже він не ходив, а шкріб. Ну понімаєш уже він ні ноги не підніме, нічого. Старий жи. А мама й каже: «Ну йдіть уже он до Корнія, ше ж його не займають». Це ж нас самих первих. Ше ж Корнія не займали» [8].
Дмитра Лисенка з сім’єю на деякий час приютили сусіди, а потім вони перебралися на Яремівку – куток Опішнього, звідки була родом Дмитрова дружина. Там і понині одиноко стоїть невеликий хрест на могилі, де покояться жертви більшовицького голодомору Дмитро Якович Лисенко і його зовсім маленький синок Ванько.
Знову звертаюся до страшних спогадів Галини Лисенко: «У такому ми жили, шо не дай Боже, аби ніхто не дожидав отак жити. Їсти ж нічого, то ото дасть тітка стакан пшона, то мама та поки зваре, попробує ж чі солоне, чі яке воно. А він же маленький Ванько, отак держиться за кровать, за бильце та : «От тлясця не мати, сама їсть, а мені не дає». І два годи хлопчикові було. Тепер є вже такі великі діти шо не балакають, а то ж було невелике дитя і ото балакало харашо: «Тлясця не мати, сама їсть, а мені не дає». Вона ж поки звари його, попробувати ж треба. Умер. Тоді було нікого й не допросишся ями викопати. Та дядько Михайло, це вже мамин зять – сестрин чоловік, та викопали яму, там воно таке під ліском, а тепер той лісок розтой, розрубили його, розчистили. І ото шо накидаю я могилку – корови розіб’ють. І ото й хрестик там такий уже поганенький. І ото вони там удвох. Уперед жи батько умер, а тоді Іван. Так дядько Михайло підкопав отак під бік. У рогожу загорнули. І батька, і... Не було ж нічого» [9].
Згодом дійшла черга і до Корнія Лисенка. Його також було розкуркулено і розпродано на торгах у 1930 р., хату активісти розібрали, довелося будувати і жити в землянці. За «злісне невиконання» твердого державного податку Корнія Яковича було засуджено на три з поло- виною роки на початку 1930-х рр.
Афанасій Корнійович Лисенко, онук Якова Лисенка, перед колективізацією вже відійшов від батька і господарював окремо. За невиконання сплати обов’язкових державних податків його господарство було розпродане, а самого Афанасія Лисенка засудили на два з половиною роки позбавлення волі.
Окрім синів Корнія, Луки і Дмитра у Якова Семеновича Лисенка було і кілька дочок. Одна із них, Клавдія вийшла заміж у хутір Хижняківку за гончаря Якова Павловича Пічку. Її також не обминула лиха доля. Свекор, Павло Пічка, був відомим і заможним малобуди- щанським гончарем. Він разом із моїм прапрадідом Яковом Лисенком згадується у «Пол- тавских Епархиальных Ведомостях» серед тих достойників, які зробили найбільший вклад у будівництво священицького будинку на початку 1880-х рр. Яків Пічка успадкував все краще в гончарстві від батька. Слава про нього як вмілого майстра ширилась далеко за межі хутора. Відомо, наприклад, що до Якова Пічки наприкінці 1920-х рр. приводили учнів з Опішненсь- кої керамічної промислової школи, щоб вони на власні очі побачили роботу справжнього майстра [10].
З початком колективізації господарство Пічок у Хижняківці було розкуркулене і розпро- дане. З усієї сім’ї після голодомору 1932–1933 рр. залишилася лише одна донька та син. Сам господар, донька та дружина Клавдія – померли [11].
30 липня 1937 р. Миколою Єжовим, тогочасним наркомом внутрішніх справ генкомісаром державної безпеки, був підписаний оперативний наказ No 00447 «Про операцію з репресу- вання колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів», що мав гриф «цілком таємно». Він став сигналом до ще більшого розширення масштабів політичних репресій у СРСР. У наказі, зокрема, зазначалося:
«Матеріалами слідства по справах антирадянських формувань встановлюється, що в селі осіла значна кількість колишніх куркулів, раніше репресованих, тих які заховалися від репресій, тихякі втекли із таборів, заслання і трудселищ. Осіло багато в минулому репресованих церковників і сектантів, колишніх активних учасників антирадянських військових виступів. Залишилися майже незайманими в селі значні кадри антирадянських політичних партій <...>
Як установлено, всі ці антирадянські елементи є головними призвідниками всякого роду ан- тирадянських і диверсійних злочинів <...>
Перед органами державної безпеки стоїть завдання – найбезпощаднішим способом роз- громити всю цю банду антирадянських елементів, захистити трудящий радянський народ від їх підлої підривної роботи проти основ радянської держави.
У зв’язку з цим наказую – 5 серпня 1937 року у всіх республіках, краях і областях почати операцію з репресування колишніх куркулів, активних антирадянських елементів і кримінальних злочинців» [12].
Згідно з наказом репресіям, зокрема, підлягали:
«1. Колишні куркулі, які повернулися після відбуття покарання і які продовжують вести анти- радянську підривну діяльність.
2. Колишні куркулі, які втекли із таборів і трудселищ, а також куркулі, які сховалися від розкур- кулення, які ведуть антирадянську діяльність.
3. Колишні куркулі і соціально небезпечні елементи, які перебувають у повстанських, теро- ристичних і бандитських формуваннях, які відбули покарання, які заховались від репресій або втекли із місць позбавлення волі і відновили свою злочинну діяльність.
4. Члени антирадянських партій <...>
5. <...> найбільш ворожі і активні учасники козачо-білогвардійських повстанських організацій, фашистських, терористичних і шпигунсько-диверсійних контрреволюційних формувань <...>.
Всі куркулі, карні злочинці та ін. антирадянські елементи, які репресуються розбиваються на дві категорії:
а) до першої категорії відносяться всі найбільш ворожі з перерахованих вище елементів. Вони підлягають негайному арешту і після розгляду їх справ трійками – розстрілу;
б) до другої категорії відносяться всі інші, менш активні, але все ж ворожі елементи. Вони підлягають арешту і ув’язненню в табори на термін від 8 до 10 років, а найбільш злісні і соціально небезпечні із них ув’язненню на ті ж терміни в тюрми за ухвалою трійки» [13].
Афанасій Корнійович Лисенко був арештований 7 вересня 1937 р., тобто через місяць після виходу сумнозвісного указу М.Єжова, за звинуваченнями у проведенні контрреволюційної агітації. На той момент він працював теслею в опішненській артілі «Художній керамік» [14].
У довідці, підписаній керівництвом артілі головою Євдокимом Середою та парторгом Федором Різником, зазначалося (мова оригіналу збережена):
«Справка
Дана органам Н.К.В.Д
Від артілі художній керамік на гром. Лисенка Офанасія Карповича мешканця сила М-Будищ
батко його був розкуркуленій він жив окремо від батка теж був засудженій за невиконаня дер- жавних зобовязан і відбував кару поступів на роботу в артіл худ керамик 1936 р. 2 го червня пра- цював в артілі плотніком не хотів участуват ні на яких зборах і політ гуртках у вигляди пасивности він вів розлагателну роботу серед артілщеків артілі «Художній керамк» і зривав підписку на по- зику оборони краіни в чім і свідчатця
Голова арт. /підпис/ партогр /підпис/» [15].
У довідці, виданій Малобудищанською сільською радою, зазначалося (мова оригіналу збережена):
«Справка
Дана ця гр. Лисенко Опанасу Корнієвичу про те що батько Корній мав до рев. 40 га землі, коней 2 шт. волів 1 пару корів 2 шт. був хлібороб власник, мав найману працю. Син Корнія Опанас Корнієвич жив до рев з батьком. мав коней 2 шт 1 корову вівці свині і т. д. до 20 шт. участвовав із слов селян теж у організ. хлібороб. власників, допомагав білим під час вступу диникина в Опішнянський р-н. Судився за невиконання хлібопоставки в 1935 році і засуджений був на 2 роки позбавлення волі, що і відбував в межах України. Відбувши кару і повернувшись до с. Малі Будища, Лисенко Опанас Корнієвич занімався агітацією проти к-пу говорячи, що к-п нічого гар- ного недасть, крім того, що ти обнищієш, бо хліба на трудодень не получиш в такій мірі, щоб про- годував ти свою сім’ю, а колись, то було позичиш у дядька пуд, відробиш його, а коли треба то й ще можна позичити. Лисенко Опанас занімався організацією церковників, які ще й ідосі ходять вимагають церкву. Сельрада вважає, що така людина як Лисенко Опанас в цілому не наша, не Радянська і як член суспільства не може бути, ця людина підлегла буржуазії і цю людину держати в селі небезпечно, що с/р і стверджує.
Голова с/р Каша» [16].
Через чотири дні після арешту, 11 вересня 1937 р., було проведено перший допит Афанасія Лисенка. Слідчим задавалися питання про соціальне походження батьків заарештовано- го, про його майнове положення до революції, про родичів, які служили у білій армії, про репресії яким піддавався Афанасій Лисенко та його рідні. І лише 19 вересня 1937 р. було проведено допит свідків [17].
Як свідки були допитані троє мешканців с. Малі Будища. Всі вони члени колгоспу «ХІ-річчя КНС» і члени сільради, свого часу брали активну участь у колективізації. Се- ред звинувачень, адресованих Афанасію Лисенку, були такі: «В час окупації німецькими військами України був активним учасником у знущанні селян бідняків і радянських активістів і організації хліборобів-власників», «в час перебування білих армій Денікіна мав тісний зв’язок із контрреволюційною армією», «агітував протів колективізації», «мав зв’язок із братом, який служив у білій контрреволюційній Деніківській армії», «навмисно зривав державні зобов’язання, за що господарство було розпродане», «агітував, що в колгосп іти не треба, бо там ви самими хазяїнами не будете, а будете рабами, що колгосп, це грабунок се- лян», «сміявся, знущався і погрожував колгоспникам, говорив «хай організовують колгосп і відбирають землю, а коли повернеться наша влада, то в моєму лісі хватить лубків і гілля, щоб повішати вас», «вороже настроєний протів існуючого радянського ладу» та інше [18].
23 вересня 1937 р. було проведено повторний допит заарештованого:
«Обвинувачений Лисенко, слідству відомо про те, що ви займались контрреволюційною про- пагандою, говорили, що в недалекому майбутньому спалахне війна і в цій війні буде поразка Радянського Союзу. Скажіть, ви говорили це?.
Я цього не говорив.
Скажіть обвинувачений Лисенко ви говорили серед населення про те, що колгосп всерівно
скоро розвалиться – потрібно зарані виходити. Ви говорили це?. Цього я не говорив» [19].
У заключній постанові Опішнянського районного відділення НКВС за підписом началь- ника, молодшого лейтенанта держбезпеки Тимченка, зокрема, зазначалося:
«В Опішнянське Райвідділення НКВС поступили дані про те, що Лисенко Афанасій Корнійович при білих видавав всіх, хто співчував Радянській владі. Брат його приймав участь в арешті і розстрілі 3-х червоноармійців, після чого втік із білими. Під час колективізації Лисенко Афанасій Корнійович, будучи вороже налаштованим до існуючого ладу, вів антирадянську пропаганду проти організації колгоспів, погрожував колгоспникам, пророкував про переворот влади.
В 1932 році його майно було продане за злісне невиконання податку і був засуджений на 2 1/2 року позбавлення волі.
В 1937 році вів контрреволюційну агітацію, опошляв міроприємства партії і уряду.
Арештований у зв’язку з цим і допрошений Лисенко Афанасій Корнійович у своїх показан- нях відкидає пред’явлене йому обвинувачення, однак показаннями свідків Ващенко, Ширай, Остроушко викривається в контрреволюційній діяльності.
Вважаючи злочини Лисенка Афанасія Корнійовича за признаками ст.54-10 ч.1 КК УРСР в проведенні контрреволюційної діяльності доведеними показаннями свідківПостановив:
Слідчу справу по звинуваченню по ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР Лисенка Афанасія Корнійовича представити на розгляд Судової Трійки при Харківському Облуправлінні НКВС по 2-й категорії» [20].
29 вересня 1937 р. цю справу було розглянуто на засіданні Особливої трійки. У виписці із протоколу No 15 зазначалося:
«Слухали: 99. Справу No3001 Опішнянського РВ НКВС по звинуваченню: Лисенка Афанасія Корнійовича, 1903 року народження, уродженця с. Малі-Будищі Опішнянського району Харківської області, куркуля, розкуркуленого, в 1932 році засудженого за невиконання держав- них забов’язань до 21/2 років, до арешту працюючого в артілі теслею. По ст. 54-10 ч.1 КК УРСР
Постановили: Лисенка Афанасія Корнійовича ув’язнити в табір на десять років, рахуючи термін з 7 вересня 1937 року» [21].
Спочатку Афанасій Лисенко відбував покарання в Бурятії, в місті Улан-Уде. Підстави го- ворити про це дає заява про перегляд справи, яка зберігається в його кримінальній справі. Цитую мовою оригіналу:
«У.С.С.Р.
Верховному
Прокурору
От заключонного В.С.Ж.Д. Город Улан-уде 1 отделение Колона No7 от Лысенка Афанасия
Корниевича. Заявление.
Мой арист 7 сентября 1937 года Опишнянским Р.Н.В.Д. Миня обвиняли по трём вопросам Как будто бия говорил в масах? Чтоби хлопотали за церкву.
Як будто я говорил против колхоза.
Чтоби виписувалися из колхоза.
Невидомий вопрос точно я немогу розьяснит в том что когда то било время проходили нем-
цы як будто бы я виступав за ихню организацию такого нипомлю потому что я бил несовешено летний таких приступлений сомной нибувало.
1937 года 29 сентября сужден Харковськой тройкой Н.К.В.Д. статьи 54 пунт /10/: 10 лет No л/д. 66/797.
В том что я непринимал никакого учатия приступление немцев. Я неучатувал с немцами, я бил принят в Красную Армию могут доказат таки свидетели села Малых Будещечёк Опишнянского раиона Полтавской Области Иван Аликсандровыч Пошывайло, Мыхайло Савич Дядечко, Кырыло Степанович Гергель. Никаких агитацией за церкву і против колхоза, я не приизводел выше ука- заные [обви]нение предъявленые напрасно. И есле будет <...> присутетвии то все пункты обви <...>.
Автому прошу пирисмотрет моё дело и о наслидках оповастыть мне. Город Улан-уде 1 от- диление Колона No 7. Проситель Лисенко Афанасий Корнийовыч.
1939 года. 19/VI
Место жителства
Полтавская Област
Опишнянский район
Мало-Будыщанской С./р.
Лисенко Афанасий Корниевич
Прошу оповистыт про наслидки моий жыни.
Полтавськой Область Опишнянский района Попивской С./р. Лисенко Явдокии Романовне» [22].
У липні 1939 р. скаргу в Прокуратуру СРСР направила дружина Афанасія Лисенка, Євдокія Романівна. Вона просила опротестувати рішення по справі її чоловіка і повторно розглянути обласним судом.
Влітку 1940 р. було допитано двох свідків із тих, які давали показання в 1937 р. та четверо нових, один із яких на початку 1930-х рр. працював головою сільської ради в Малих Буди-щах. Останній, зокрема заявив, що Афанасій Лисенко «злісно ставився до сплати державних податків, за що його господарство було продане». «В справі контрреволюційної діяльності, яку проводив громадянин Лисенко проти колгоспного будівництва і міроприємств радвла- ди мені нічого невідомо. В чому полягала контрреволюційна діяльність Лисенка Панаса Корнійовича і хто може це ствердити я сказати не можу».
В показаннях трьох інших нових свідків звучало, зокрема, слідуюче: «Лисенко П.К. до сплати держподатків ставився вороже, внаслідок чого господарство його було продане, але в якому році я не пам’ятаю», «щоб приймав участь у банді, в катуванні людей у період пере- бування німців я не знаю», «в справі контрреволюційної агітації, яку б проводив громадянин Лисенко Панас Корнійович мені нічого не відомо», «щоб займався Лисенко контрреволю- ційною агітацією, агітував проти колгоспного будівництва, виступав на зборах, я особисто не чув і не знаю, хто може ствердити його контрреволюційну діяльність я не знаю», «як видавав Лисенко співчуваючих радвладі білобандитам я не знаю», «також не знаю яку участь при- ймав Лисенко в справі катування селян в час перебування німців», «чи займався Лисенко контрреволюційною агітацією проти колгоспного будівництва і міроприємств радвлади, щоб виступав він на зборах і погрожував тим, що в його лісі хватить дубків, щоб вивішати актив я особисто цього не чув, а також не можу сказати, хто може ствердити його контрреволюційну діяльність. Мені лише відомо, що він був вороже настроєний проти колективізації, а также злісно ставився до сплати державних обов’язкових податків, за що господарство його було ліквідоване як злісного неплатника податків» [23].
Один із свідків, допитаних в 1937 р., на допиті 1940 р. дещо змінив свої показання. Він зокрема зазначав, що Афанасій Лисенко «злісно ставився до сплати державних обов’язкових податків, за що його господарство також було продане у 33-му чи 34-му році», «старший брат його перебував у банді Денікіна, який невідомо де перебуває й зараз». Що стосується про- ведення Лисенком контрреволюційної агітації, то на цей раз відповідь свідка була негатив- ною: «В справі контрреволіюційної агітації, яку проводив громадянин Лисенко мені нічого невідомо. Хто може ствердити його контрреволюційну діяльність я сказати не можу. Чи ви- давав Лисенко партизан, кому і коли саме, я також сказати не можу» [24].
Але один із свідків, передопитаних у 1940 р., все ж твердо дотримувався звинувачень, ви- сунутих на адресуАфанасія Лисенка у 1937 р.: «Господарство його декілька раз продавалось за несплату державних обов’язкових податків і в 1933 р. було продано хату». «Щоб видавав Лисенко будь-кого банді я особисто не бачив і не знаю, але мені відомо, я особисто чув, <...> що Лисенко видав банді «Бея» у 1920 році громадян Герасименка Романа Панасовича, Оле- нича Олександра Юхимовича і Герасименка Якова Григоровича, з яких 2-х було забито, а Ге- расименко Я.Г. утік». При цьому посилання на отримання цієї інформації робилися на свідка, який свідчив проти Лисенка в 1937 р., а в 1940 р. виїхав у Алтайський край, а тому перевірити цю інформацію було неможливо. Свідок також говорив, що «мені відомо, що громадянин Ли- сенко П.К. на початку колективізації 1929–1930 рр. виступав на зборах проти колективізації. Він говорив, що колгоспи існувати не будуть, радянська влада через колгоспи грабує селян- колгоспників, що колгоспи це є закабалення бідняків і середняків. Він також говорив: «Не- хай відбирають землі. Хіба не вернеться наша влада. В моєму лісі хватить дубків і гілок, щоб вивішати вас». У слові «вас» треба розуміти актив і представників влади, які працювали по колективізації». При цьому свідок стверджував, що ці його слова зможуть підтвердити дві особи, в тому числі колишній голова сільради. Однак, як видно зі справи, названі люди цих слів не підтвердили. На закінчення допиту свідком було зазначено: «В справі сплати держав- них податків Лисенком, то Лисенко завжди до сплати податків ставився вороже і коли його визивали в сільраду, то він говорив: «Я не розщитаюсь за податки ніколи тому, що радвлада поставила такі рамки, що розщитатись неможна ніколи» [25]За результатами проведеної перевірки була прийнята постанова від 24 серпня 1940 р., у якій, зокрема, говорилося:
«Т[имчасово] в[виконуючий] о[бов’язки] помічника облпрокурора по спецсправах Науменко, розглянувши у порядку нагляду кримінальну справу по обвинуваченню Лисенка Панаса Корнійовича за ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР,
Знайшов:
У вересні місяці 1937 р. <...> був арештований Лисенко П.К. <...>
Дружина обвинуваченого Лисенко – Лисенко Євдокія Романівна подала скаргу Прокурору
Полтавської області, в якій просить переглянути справу у порядку нагляду.
У процесі перегляду додатковою перевіркою і матеріалами справи виявлено, що Лисенко
проводив контрреволюційну агітацію <...>.
Свідок Ващенко також ці епізоди підтверджує при додатковій перевірці від
31.VII.1940 р. <...>.
Таким чином, к/р діяльність Лисенка А.К. матеріалами справи повністю встановлена.
А тому і на основі вищевикладеного і керуючись ст. 360 КПК УРСР,
Постановив:
Скаргу Лисенко Євдокії Романівни залишити без задоволення, про що повідомити їй. Наглядове провадження по справі припинити.
Слідсправу направити у 1-й спецвідділ Полтавського облуправління НКВС для зберігання в
архіві» [26].
Очевидно, до літа 1941 р. Афанасій Корнійович Лисенко відбував покарання в м.Улан- Уде. Потім його перевели у Печорлаг НКВС. Там він перебував у селищі Абєзь Комі АРСР з 19 липня 1941 р. Помер 13 березня 1942 р. [27].
Більше ніж через двадцять років після смерті Афанасія Лисенка, його дружина, Євдокія Романівна 14 листопада 1963 р. направила прокурору Полтавської області скаргу. У ній вона писала:
«Мій чоловік Лисенко Афанасій Корнійович, 1903 р. народження працював у Опішнянському керамічному заводі в якості майстра. У вересні 1937 р. він був арештований органами, в той час НКВС.
Згодом я із його листа взнала, що він був засуджений без зазначення терміну міри покаран- ня, але відбував він міру покарання в Комі АРСР.
До початку Великої Вітчизняної війни я мала з ним переписку, а потім переписка припини- лась, він перестав відповідати на мої листи і я втратила з ним зв’язок.
З тих пір пройшло дуже багато часу, і я про долю свого чоловіка нічого не знаю.
Крім того я вважаю, що він і засуджений був невірно, так як він не здійснював ніякого злочи- ну.
Прошу Вас перевірити правильність засудження мого чоловіка, крім того вияснити місце його знаходження, а якщо його немає в живих, прийняти міри до того, щоб я отримала докумен- ти про його смерть» [28].
Після отримання цієї скарги, з Прокуратури Полтавської області 29 листопада 1963 р. на ім’я начальника УКДБ при Раді Міністрів УРСР по Полтавській області був направлений лист наступного змісту:
«Направляється архівно-кримінальна справа No 10192 по звинуваченню Лисенка Афанасія Корнійовича для перевірки <...>
За постановою Особливої Трійки УНКВС по Харківській області від 29 вересня 1937 р. по ст. 54-10 ч. 1 КК УРСР Лисенко Афанасій Корнійович ув’язнений у табір на 10 років.
Арештований Лисенко А.К. 7 вересня 1937 р. за відсутності доказів злочинної діяльності його, чим допущене грубе порушення соцзаконності.
Винуватим себе Лисенко не визнав, обвинувачення йому побудоване на неконкретних і не- правдивих показаннях свідків: Ващенка, Ширая, Остроушка, допитаних більш чим через 10 днів після арешту Лисенка.У зв’язку з поступившою заявою жінки засудженого Лисенка Афанасія Корнійовича, необхідно перевірити об’єктивність даних ними показань.
Допитайте других осіб, які добре знають Лисенка Афанасія Корнійовича і які можуть його охарактеризувати.
Справу з матеріалами перевірки і Вашими висновками прошу направити в Прокуратуру Полтавської області» [29].
У січні 1964 р. було проведено допит двох свідків, які давали показання у 1937 та 1940 рр., а також двох нових. Один із них, свідок В., зокрема, заявив: «Наскільки мені відомо сам Лисенко Афанасій Корнійович червоноармійців і радянських активістів не видавав і в їх розстрілі участі не приймав. Сам Лисенко Афанасій Корнійович у період громадянської війни участі в політбандах не приймав і зв’язку з політбандитами не підтримував. Його старший брат правда служив у деніківській армії. <...> В 1937 р. він органами радянської влади був арештований, але що послужило причиною його арешту, я не знаю. У будь-якому разі мені про його ворожу радянській владі діяльность нічого невідомо. Особисто я сам за ним ніякої антирадянської діяльності ніколи не помічав і з його боку я ніколи не чув яких- небудь антирадянських розмов, висловлювань чи проявів незадоволення радянською владою і міроприємствами, які нею в той час проводилися. Від самих односельчан я також не чув про те, що Лисенко Афанасій Корнійович займався антирадянською діяльністю. <...> В 1937 р. я по його справі в якості свідка не допитувався, однак, невдовзі після його арешту мене ви- кликали в Опішнянське РВ НКВС, де і запропонували підписати раніше написаний протокол допиту, а коли я спробував не погодитися зі змістом зачитаного мені протоколу про нього, то мені пригрозили арештом після чого я і підписав запропонований мені протокол допиту. Я ще раз заявляю, що про антирадянську діяльність Лисенка Афанасія Корнійовича мені нічого не відомо і я його в цьому ніколи не викривав. Представлений мені проокол допиту від 20.9.37 р. дійсно підписаний мною при обставинах про які я показав вище, однак показання як вони записані в цьому протоколі і які мені прочитані, я в даний час не тільки не підтверджую, але категорично їх відкидаю, оскільки записані вони не з моїх слів і дійсності не відповідають. Протокол допиту від 20.9.37 р. був складений раніше без допиту мене і я його підписав лише тому, що змусили під загрозою арешту. Чи допитувався я по його справі в 1940 році в даний час я не пам’ятаю. Представлений мені протокол, допиту від 31.07.1940 р. підписаний мною і я добре прослухав записані в ньому показання, по суті яких заявляю слідуюче: в даний час я також заперечую їх, оскільки вони не відповідають дійсності, так як я ні від кого не чув і сам не знаю, щоб Лисенко Афанасій Корнійович видавав політбанді «Бея» в 1920 р. Гераси- менка Р.П., Оленича А. і Герасименко Якова. Я також ніяких розмов і висловлювань, в тому числі і проти колективізації, від Лисенка Афанасія Корнійовича ніколи не чув. Чому невірно записані мої показання в протоколі допиту від 31.07.40 р., я пояснити не можу» [30].
Зроблю невеликий коментар до вищенаведених показань свідка. За більш ніж десятирічний період досліджень, мені як досліднику довелося вивчити багато справ репресованих. Між со- бою ці справи багато в чому подібні, і це не дивно, адже фабрикація їх здійснювалася репре- сивною системою за відпрацьованим сценарієм. Практично одні й ті ж люди зустрічаються в якості «свідків» у кількох справах по тому чи іншому населеному пункту. Як правило, ці люди були активними учасниками колективізації, членами сільради, активістами, деякі з них працювали за завданням органів, вистежуючи «ворогів народу». Тобто вибір їх як свідків з боку репресивних органів був не випадковим. Зі зміною історичних епох, зокрема настан- ням так званої «хрущовської відлиги», лише одиниці з них на перевірочних допитах мали мужність підтвердити те, що говорили років двадцать тому, чи визнати, що вони були сексо- тами, тобто працювали, як вони говорили, «за завданням органів». Як правило вчорашні браві свідки починали викручуватися, іноді досить примітивно. Пояснення просте – це тоді, в часи єжовщини чи беріївщини вони були героями, старанно викриваючи «ворогів соціалізму».А в часи реабілітації, зокрема в другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр., героя- ми вже ставали відправлені не без їх участі на той світ, вчорашні «вороги народу». Але ж у селі завжди все і про всіх знають: і про «ворогів народу», і про їх «викривачів», і про тих, хто забирав останню зернину в 33-му. Як співалося в одній популярній у 1950-х рр. пісні: «От людей на деревне не спрятаться, нет секретов в деревне у нас». Повернусь до вищенаведених свідчень одного мого земляка, громадянина В., за 1964 р. Читаєш їх, і дійсно спочатку виникає бажання повірити, що він підписав протокол 1937 р. з примусу слідчого і що цей протокол був завчасно написаний слідчими. Такі випадки траплялися. Але в подальшому в мене вини- кають питання. Як людина, пам’ятаючи добре, що в 1937 р. вона по справі не допитувалася, що протокол в 37-му вона підписала вже готовий і з примусу, не пам’ятає чи допитувалася вона в 1940 р. А прослухавши протокол допиту за 1940-й рік, не може пояснити чому невірно записані її показання, визнаючи свій підпис під ними. Хоча вони ідентичні показанням за 37-й рік. Виходить і цей протокол був записаний раніше і підписаний з примусу? Але чому ж тоді троє нових свідків, допитаних також в 1940 р., знаходять мужність ні в чому не обви- нувачувати Афанасія Лисенка, свідок Ш. від своїх свідчень 1937 р. фактично відмовляється, а свідок В. вперто і в 1940 р. повторює обвинуваченя, сказані ним у 37-му. Хоча тоді вже не було на своїх посадах ні наркома Єжова, ні начальника обласного НКВС Волкова. То, можли- во, справа не в погрозах з боку енкавесівців, не в системі яка все це породжувала, а значною мірою і в порядності тії чи іншої людини.
Свідок Ш., передопитаний в 1964 р., заявив про Афанасія Лисенка:
«У період громадянської війни він був ще молодим і по-моєму в політбанді не прий- мав участі, зв’язок з бандитами не підтримував. <...> Про його антирадянську діяльність мені нічого невідомо. У будь-якому випадку мені особисто не доводилось за ним помічати якої-небудь ворожої радянській владі діяльності і з його боку я ніколи не чув яких-небудь антирадянських розмов, висловлювань чи проявів незадоволення радянською владою і міроприємствами, які в той час нею проводилися. Я також ні від кого із односельчан не чув про те, що Лисенко Афанасій Корнійович займався антирадянською діяльністю. <...> Уточ- нюю свої показання і ще раз заявляю, що про антирадянську діяльність Лисенка Афанасія Корнійовича мені нічого не було відомо. І викривати його в цьому коли-небудь я не міг. Я в даний час не пам’ятаю чи допитувався я по його справі в якості свідка коли-небудь, але якщо і допитувався, то я не міг його викривати у ворожій діляльності, так як про це мені нічого не було відомо. Зачитаний мені протокол допиту від 19.9.37 р. на якому стоять мої підписи (я підписи добре роздивився), я добре прослухав і по суті записаних в ньому показань за- являю слідуюче. Показання в протоколі допиту від 19.9.37 р. записані не з моїх слів і я їх в даний час категорично заперечую, так як я ніколи не чув від Лисенка Афанасія Корнійовича яких-небудь антирадянських розмов, в тому числі і не чув тих його розмов проти колгоспів, про яких сказано в зачитаному мені протоколі. <...> Чи допитувався я по його справі в 1940 р я не пам’ятаю. На представленому мені протоколі допиту від 31.07.40 р. стоїть мій підпис, однак я не пам’ятаю, щоб мене допитували. Зачитані мені показання із протоколу допиту від 31.7.40 р. я добре чув і заявляю слідуюче: в основному вони вірні і я їх підтверджую, однак не підтверджую лиш в тій частині, що стосуються його відношення до держзобов’язань і в тій частині, що ніби то його брат був у Денікінській армії, як він відносився до виконання держзобов’язань мені невідомо, і його брата я навіть не знав і не знаю, і тому не можу ствер- джувати чи служив його брат у Денікінській армії. Чому неточно були записані мої показан- ня в 37 р. і в 40 р. я пояснити не можу» [31].