1

Тема: Справочный материал

«Табель о рангах всех чинов, воинских, статских и придворных, которые в котором классе чины; и которые в одном классе» — Пётр I 24 января 1722 г www.rusempire.ru/arhiv-statey/ta … angah.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

2

Re: Справочный материал

Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Первое. 1649-1825 гг. www.runivers.ru/lib/book3130/
Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Второе. 12 декабря 1825 — 28 февраля 1881 гг. www.runivers.ru/lib/book3136/
Полное собрание законов Российской Империи. Собрание Третье. 1 марта 1881 — 1913 гг. www.runivers.ru/lib/book3139/

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

3

Re: Справочный материал

Законы о состояниях (Св. зак. т. IX, изд. 1899 г., с доп. узаконениями по 1-е июля 1901 г.) с разъяснениями, извлеченными из: Кодификационной объяснительной записки к Законам о состояниях, изд. 1899 г., указов 1-го Департамента Правительствующего сената [и др.] dlib.rsl.ru/01003557385


Волостной старшина, его права, обязанности и ответственность : Подроб. сб. сведений, необходимых для чинов сел. самоуправления... : Собр. постановлений действующего Св. зак. о правах, обязанностях и ответственности должност. лиц крестьян. упр. Инструкция и правила, изд. в порядке административном. Образцы и формы делопроизводства волостных правлений и судов dlib.rsl.ru/01003549996


Инструкция церковным старостам : (Высоч. утв. 12 июня 1890 г.) dlib.rsl.ru/01003551435


Инструкция для руководства волостным и сельским сходам и должностным лицам, о порядке исполнения возложенных на них законом обязанностей, составленная на основании закона 12 июля 1889 г. dlib.rsl.ru/01003552218


Посемейные списки мещан и крестьян и их приписка, причисление, перечисление, исключение, переселение, порочные члены, узаконение, усыновление, внебрачные дети, избрание рода жизни, фамилия вообще и разведенных жен, старообрядцы, сектанты, евреи, перемена веры и т. д. : Сб. законов и разъяснений : Руководство для казен. палат, крестьян. учреждений и должн. лиц dlib.rsl.ru/01004203313

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

4

Re: Справочный материал

Лекции по Церковному праву rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=4562689

Метрики у православных, инославных, старообрядцев, сектантов, евреев, караимов и магометан.Сборник законоположений, церковных правил и распоряжений, разъяснений и указаний о ведении метрических книг и ведомостей mirknig.com/knigi/history/118150 … metan.html

Для руководства священно-церковно-служителей практические указания и табель когда, о чем и на каком основании должны быть представляемы церковными причтами разные сведения, донесения, отчеты денежные взносы и сборы dlib.rsl.ru/01000748134

Покровский И. Русские епархии в XVI - XIX вв., их открытие, состав и пределы: Опыт церковно-исторического, статистического и географического исследования: В 2-х т. Т. 1: XVI - XVII вв и Т. 2: XVIII в.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

5

Re: Справочный материал

статья Палкин Ю.И."Малороссийский «табель о рангах" www.science-techno.ru/nt/article … o-rangakh»


статья  "О ДВОРЯНСТВЕ В МАЛОРОССИИ" geneo.narod.ru/geneo/geneo_dv.html
Сводами законов Российской империи от 1910 года ст. 30, 62-67 освещались вопросы доказательства дворянства от жителей Малороссии, признания прежних чинов и перечень документов, необходимых для представления. 
Лица, не сумевшие представить до 01.01.1839 года доказательств на потомственное дворянство и не приобретшие по гражданским обер-офицерским чинам личного дворянства, должны были по миновании этого срока немедленно обращены в казачье сословие с запрещением именоваться впредь дворянами, но при этом не лишались права доказывать свое дворянство в последствии. 
Доказательством дворянства малороссиян принимались:
жалованные грамоты от Российских Царей и Великих Князей; 
данные Гетманами за службу универсалы на недвижимые имения; 
универсалы или патенты бывшей Малороссийской коллегии на чины. 
В потомственном дворянстве признавались лица, имевшие, малороссийские чины: генерального обозного, генерального судьи, генерального подскарбия, генерального писаря, генерального есаула, генерального хорунжего, генерального бунчужного, полковников войскового правления, бунчуковых товарищей, обозных полковых артиллеристского правления, хорунжих артиллерии генеральной артиллеристского правления, полковых есаулов, хорунжих и сотников войскового правления, атаманов артиллерии генеральной, войсковых товарищей и писарей полковых статского правления. 
Чины подкомория, земского судьи и подсудка давали потомственное дворянство только, если были жалованы в период гетманского правления. 
 В случае утраты подлинных документов, принимались в число доказательств от потомков малороссийского дворянства выписки из книг присутственных мест с жалованных от Российских Царей и Великих Князей грамот, с универсалов Гетманов и бывшей малороссийской коллегии на чины и недвижимые имения. 
При этом требовались:
    1. Книги или акты, с которых делались выписки, должны были быть древними и существовавшими еще до упразднения Малороссийской коллегии;
    2. В выписках должны содержаться ясные, не подлежащие сомнению доказательства, что предок имел чин, или что ему были пожалованы поместья или вотчины;
     3. Верность выписки, а также подлинность и древность книги или акта, из которых она была сделана, должны были быть засвидетельствованы полным присутствием. 
Кроме этого, доказывающий дворянство обязан был представить:
Родословную, удостоверяющую, что он происходит по прямой нисходящей линии, в законных браках, от предков, имевших на основании тех статей право на потомственное дворянство. Эта родословная должна была быть засвидетельствована Предводителем дворянства и утверждена Духовной консисторией на основании метрических книг.
    Свидетельство Казенной Палаты, что ни он, ни предки его не состояли в подушном окладе. При этом, этим требованием не отнималось право у тех, которые были в него положены, доказывать свое дворянское происхождение.
    Свидетельство Предводителя дворянства, удостоверяющее, что проситель поведения хорошего и ведет жизнь, приличествующую благородному званию.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

6

Re: Справочный материал

Очерки социальной истории Украины в XVII - XVIII вв. rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=1036412
Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. mirknig.com/knigi/history/118163 … ii-st.html
Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII— XVIII вв mirknig.com/knigi/history/118131 … ii-vv.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

7

Re: Справочный материал

Обозрение Румянцевской описи Малороссии. 1866, 1867, 1875. Вып. 1, 2, 3. mirknig.com/knigi/history/118171 … 1-2-3.html
Обозрение Румянцевской описи Малороссии. Выпуск 4. Дополнения. Чернигов. 1875 nipol.ucoz.ru/load/istorija_zapo … 4-1-0-2730

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

8

Re: Справочный материал

Нариси історії державної служби в Україні. ua.bookfi.org/book/1336969
Історія державної служби в Україні : у 5 т. history.org.ua/?litera&kat=5&id=2148
История государственных учреждений дореволюционной России mirknig.com/knigi/history/118171 … ossii.html
Российская государственность в терминах. IX – начало XX века mirknig.com/knigi/history/118168 … -veka.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

9

Re: Справочный материал

Енциклопедія історії України: Т. 4: Ка-Ком Стаття В.О. Щербак.КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ
КОЗАЦТВО УКРАЇНСЬКЕ. Виникнення козацтва на укр. землях в 15 ст. було цілком закономірним, оскільки в ту добу пд. укр. землі становили собою складову "кордону", що розділяв світи осілого землеробського нас.  і степових кочівників . Наявність типологічно подібних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії (істор. обл. на пн. Румунії), Волощині та Рос. д-ві (гайдуки, ускоки, граничари та ін.) свідчить про певну логіку поступу процесів самоорганізації "вільних" - не обмежених держ. правовими нормами - людностей. Разом з тим укр. козацтво настільки розвинулося, що стало потужним соціальним станом , який почав грати помітну роль у східноєвроп. історії. Подібні до козацтва соціальні явища на укр. теренах відомі з давніх часів. Проте свою характерну назву "козацтво" вони отримали лише в 2-й пол. 15 ст., саме тоді козаками почали іменувати групи охоронців пд. прикордоння й уходників-промисловців (тобто тих, хто мав ті чи ін. промисли на "нічийних" землях). Перші писемні згадки про козаків містяться в актових джерелах (див. Акти історичні) за 1492 та в хроніці 16 ст. М.Бєльського (див. М. і Й. Бєльські) у статті про події 1489 і стосуються якраз цих груп людей. У серед. 16 ст. на Подніпров'ї та Поділлі козакування стало певним видом занять і специфічним способом життя багатьох людей. Зростанню їхньої чисельності сприяло створення Запорозької Січі. Запороз. громада досить швидко поповнювалася енергійними, здібними до військ. справи представниками різних національностей і різних соціальних верств. Провідними принципами співжиття цих людей стали демократизм, рівність, відданість груповим інтересам, а також особиста незалежність і відчайдушна хоробрість.
Укр. козацтво почало набувати ознак соціального стану та окремі привілеї в процесі  залучення козаків на держ. війск. службу. Політ. і правове визнання козацтва як нового соціального стану стало реальністю після затвердження в 70-х рр. 16 ст. урядом Речі Посполитої реєстрового війська. За реєстровиками закріплювалася певна низка вольностей - прав і привілеїв, що вирізняли їх з-поміж ін. верств тогочасного сусп-ва (елементи цих привілеїв козацтво, ймовірно, перейняло в бояр та шляхти).
Згодом участь козаків у повстаннях наприкінці 16 - 1-й пол. 17 ст. зумовила появу сеймових постанов, які фактично скасовували надані козакам права.
Лише в ході національної революції 1648-1676 ці права було відновлено. У договорах (Зборівський договір Криму з Польщею 1649 та Березневі статті 1654) було зафіксовано право козаків на власну адміністрацію, судочинство, політ. діяльність, військ. службу, на землеволодіння. Правові норми цих документів означали, по суті, що козаки стали повноцінним соціальним станом Укр. козац. д-ви.
Політ. лад Гетьманщини успадкував традиційні форми козац. самоврядування, що існували в серед. 17 ст.
У період громадянських війн в Україні другої половини 1650 - першої половини 1660-х років укр. козацтво було розмежоване кордонами і політ. впливами Речі Посполитої, Рос. держави та Османської імперії.
За умовами "Вічного миру" 1686 до Речі Посполитої відійшла Правобережна Україна. Там протягом 1684-85 було відроджено козац. устрій. І хоча 1699 польс. уряд ліквідував козац. полки, однак козацтво як стан в Правобереж. Україні продовжувало існувати до 1714.
Осн. частина козацтва жила в Гетьманщині, однак і тут вона була змушена відстоювати свої права. Рос. самодержавство постійно втручалося у внутр. справи Укр. козац. д-ви, всіляко обмежувало її зовнішньополітичну діяльність (Переяславські статті 1659 та Московські статті 1665).
У ході Північної війни 1700-1721 в Гетьманщині активізувався процес визвол. руху. Перехід частини козаків на чолі з гетьманом І.Мазепою на бік швед. короля Карла ХII зумовив хвилю репресивних заходів проти козаків з боку Рос. д-ви, зокрема руйнування за наказом царя Петра I столиці Батурина (1708) та Чортомлицької Січі (1709).
Після перемоги над шведами, щоб посилити контроль над укр. козацтвом, царський уряд запровадив Малоросійську колегію (1722-27) та Правління. гетьманського уряду (1734-50). Козаків почали також залучати до важких буд. робіт на тер. Росії (спорудження військ. укріплень і водних шляхів сполучення). Усе це зумовило матеріальне зубожіння козацтва, а також поділ їх на виборних козаків та підпомічників.
З метою уніфікації держ. управління в країні рос. імп. Катерина II своїм указом від 10 листоп. 1764 ліквідувала гетьманату інститут. Влада в Лівобережній Україні перейшла до президента відновленої Малорос. колегії П.Румянцева (див. П.Румянцев-Задунайський).
28 лип. 1765 імп. Катерина II своїм указом ліквідувала козац. полки, у т. ч. створені в середині 17 ст. на тер. Слобідської України (Слобідські козацькі полки).
У ході російсько-турецької війни 1787-1791 із запорожців було сформоване Військо вірних козаків, яке згодом перейменували на Чорноморське козацьке військо. Переважну більшість його складу невдовзі було переведено на Кубань. Ін. частина козаків переселилася на Дунай, де заснувала Задунайську Січ (остання чв. 18 ст. - 1828). 1828 задунайські козаки повернулися під владу Російської імперії та з дозволу уряду оселилися на тер. Приазов'я. З них було сформовано Азовське козацьке військо.
На початку української революції 1917-1921 із укр. добровільних частин було створене вільне козацтво. Його отаманом у квіт. 1917 на з'їзді у Звенигородці було обрано П.Скоропадського. Восени козац. рух на підтримку політики Української Центральної Ради охопив Київщину, Полтавщину та Херсонщину. Проте наступного року на вимогу нім. командування вільне козацтво було розформоване.У складі Червоної армії) діяли підрозділи Червоного козацтва України.
У 2-й пол. 1980-х рр. у багатьох областях України утворилися громад. т-ва нащадків козаків. Сучасне укр. козацтво стоїть на засадах відродження козац. традицій, збереження та відновлення пам'яток вітчизн. історії, бере участь у громад. та політ. житті держави.


сайт "История Казачества XV-XXI вв." В проекте представлены страницы настоящего и прошлого казачества. Редкие архивные документы, монографии, обзоры, карты по истории казачества.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

10

Re: Справочный материал

Адмиралтейские поселения, Черноморские адмиралтейские поселения – вид военных поселений, существовавших с конца XVIII в. по 1861 г.  для обеспечения рабочей силой казенных судоверфей в Николаеве и Херсонае. Адмиралтейские селения находились также близ С.-Петербурга (на Охте и у Ижорских заводов).
В период основания судоверфи в Николаеве возникла проблема с обеспечением ее рабочей силой, в связи с этим  Г.А.Потемкин добился от Екатерины II разрешения на создание Черноморских адмиралтейских поселений, жители которых  приписывались к казенной верфи и должны выполнять работы на постройке судов в Николаеве и Херсоне. Селения эти размещались недалеко от городов-кораблестроителей.
Чтоб никогда не было недостатка в мастеровых, приказывал учить рекрут женатых плотничать, и другим мастерствам, нужным для Адмиралтейства, и поселить оных до 3.000 и 1.000 каменщиков, дать им землю для хлебопашества, жалованье тогда только производить, когда на работе казенной будут; а в прочем довольствоваться земледелием. Места оным назначить изволил, сверх казенных, около Николаева купить у владельцев близ Херсона на Белозерке у его сиятельства графа Александра Андреевича Безбородко. У Глубокой пристани у г. генерал-порутчика и кавалера Соймонова усть-Ингульца приторговано, где положено лить чугун из негодных пушек и ядер, для чего и завод зачал делать Струговщиков. На Буге «Русскую косу», и по другой стороне Буга, против Николаева и Богоявленска занять место, где ключи есть, под поселение мастеровых же на Ингуле, дачи помещика Лария.
Первоначально в 1790 г. к числу адмиралтейских поселений причислили ряд сел, располагавшихся на казенных землях и находившихся недалеко от Николаева: Воскресенское, Калиновку, Покровское, Богоявленск, Знаменку и Богдановку. Впоследствии вместо Знаменки и Богдановки, которые стали военными поселениями, в 1820 г. к числу адмиралтейских поселений причислили Висунск и Березнеговатое.
Эти поселения административно подчинялись Морскому ведомству и были причислены к  Николаевскому и Севастопольскому военному губернаторству, созданному в 1805 г. Левченко Л. Історія Миколаївського і Севастопольського військового губернаторства (1805-1900)
Управление поселениями в разное время осуществлялось различными учреждениями морского ведомства:  Николаевским портом, Канцелярией строения города Николаева,  Черноморским адмиралтейским правлением, Черноморской исполнительной экспедицией, Черноморской хозяйственной экспедицией, в 1825 г. введена должность надзирателя (смотрителя), а с 1830 г. – управляющего Черноморскими адмиралтейскими поселениями, при котором создано управление, подчинявшееся интендантской службе Черноморского флота и портов.В Государственном архиве Николаевской области архивные материалы в фонде 230 " Канцелярия Николаевского военного губернатора" и фонде 246 "Управление черноморских адмиралтейских поселений"
В каждое поселение назначался надзиратель из числа офицеров, который обязан следить за порядком в селении, контролировать исполнение поселенцами казенных повинностей (строительство и содержание дорог, мостов, благоустройство и др.), в отдельных случаях осуществлять суд над поселенцами.
В поселениях существовали сельские общества, возглавлявшиеся старостами. В их подчинении находились писарь, помощник писаря, сборщик податей, гласные и десятский, все они входили в состав органа сельского самоуправления «зборной избы» (с 1845 г. – «нижней расправы»).
С середины 1790-х гг. жители адмиралтейских поселений вместо работ на верфях платили Черноморскому ведомству оброк по 4 руб. с каждой ревизской души (лиц мужского пола), но после 1812 г. их вновь обязали выполнять работы на Адмиралтейской верфи. Поселяне освобождались от государственных податей, большинства земских повинностей, рекрутских наборов и постоянного расквартирования войск (военных постоев).
В ходе либеральных реформ, которые начались в Российской империи в 60-х гг. ХІХ в., 14 июля 1861 г. «Высочайше утвержденным мнением Государственного Совета» адмиралтейские поселения выведены из подчинения морского ведомства. Большинство из них получили статус пригородов или посадов – поселений городского типа со своими органами самоуправления – посадскими думами. Часть из них оставались приписанными к Николаевскому военному губернаторству, а с 1900 г. – к Николаевскому градоначальстству.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: Алена1

Share

11

Re: Справочный материал

Лоцманы - проводники по днепровским порогам
Дніпровські лоцмани: нариси з історії та історіографії частина-1 та частина-2 (онлайн-просмотр)
Архивные материалы по днепровским лоцманам находятся в  Центральный государственный исторический архив Украины, г. Киев (ЦГИАК Украины):
Фонд 1431 Правление IХ округа путей сообщения Главного управления путей сообщения и публичных зданий, г. Екатеринослав Количество описей 1 Количество дел 60 1844-1861гг.
Фонд 692 Правление Киевского округа путей сообщения Единиц хранения 13348, 1843-1919гг.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

12

Re: Справочный материал

ВОЛЬНЫЕ МАТРОСЫ — общества или цеха В. М. были учреждены в 1834 г. в Новороссийском крае (Никополе, Алешках) для комплектования коммерческого флота. Желающие вступить в эти общества принимались из мещан, государственных крестьян, вольноотпущенных и разночинцев. Они обязаны были прослужить не менее 10 лет, из коих первые 5 лет на военных судах, после чего они получали патент на звание опытных матросов. Семейства их освобождались от податей, военного постоя и рекрутского набора. В 1844 г. такой цех был учрежден в Кронштадте. В 1883 г. цехи были повсеместно упразднены.Заведывание вольными матросами подлежит канцелярии Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора.Архивные материалы по вольным матросам есть в Государственном архиве Одесской области фонд 1 Канцелярия  Новороссийского и Бессарабского генерал-губернатора Опись 229,229а,229б Канцелярия чиновника особых поручений (по управлению вольными матросскими обществами в Новороссийском крае) 
Подробнее почитать о вольных матросах можно в журнале Киевская старина №12 1888г, Морской сборник №1 1901, Архив истории труда в России. Кн. 2. М., 1921(статья Путилов А. Цехи вольных матросов в Новороссийском крае стр.105-107) книга Афанасьев-Чужбинский А.С Поездка в Южную Россию Т.1 Очерки Днепра,книга Пивовар Вільні матроси сіл Дереївки і Куцеволівки

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

13

Re: Справочный материал

Військові поселення в Україні
Військові поселення були елементом організації частини військових сил Російської імперії доби кріпацтва, коли військова служба поєднувалась з господарською діяльністю. Військові поселення організовували ще в XVII ст. на південних та східних рубежах тодішньої Російської держави для захисту кордонів. На початку XVIII ст. з цією метою такі поселення були створені Петром І в Україні. Нового поширення військові поселення набули за часів Олександра І та Миколи І. Виконавцем задумів щодо їхнього впровадження  в життя був граф О. Аракчеєв. Ідея військових поселень полягала в тому, щоб створити великий резерв військ без додаткових витрат з боку держави. Переводили у військові поселення переважно державних селян та козаків. Згідно з положенням про військові поселення, усі працездатні селяни до 45 років включно, що примусово переводилися в поселення, поділялися на три групи: господарів, помічників та солдатів діючих частин. Усі вони ставали одночасно хліборобами та вояками. Господар і його помічник зобов'язані були, крім своїх родин, утримувати ще й двох солдатів з родинами, тричі на тиждень взимку і двічі влітку навчатися військовій справі, виконувати численні натуральні повинності та деякі обов'язки поліційного характеру. Дітей поселенців зараховували до шкіл кантоністів (військовозобов'язаних). Військові поселення в Україні з'явилися в кількох повітах Слобідсько-Української та Херсонської губерній. Пізніше військові поселення були поширені на Київську, Катеринославську та Подільську губернії. В 1850 р. на становищі військових поселенців перебувало понад 645 тис. жителів України. На час ліквідації в 1857 р. військові поселення займали понад 2,3 млн. десятин землі. Розв'язання проблеми збільшення військових сил імперії шляхом поєднання військової служби та господарської діяльності зазнало краху, чому сприяли також чисельні повстання поселенців. Військові поселення були ліквідовані як такі, що не виправдали сподівань, а поселенців переведено до стану державних селян.
Основною скарбницею документальної пам’яті про історію військових поселень кавалерії на території України у першій половині ХІХ ст. є Російський державний військово-історичний архів.Матеріали, які служать історичними джерелами з історії Українського (Харківського), Новоросійського (Херсонського) та Києво-Подільського військових поселень кавалерії, здебільшого зосереджені у фонді "Департамент військових поселень. 1810-1864 рр." (ф. 405).Крім зазначеного фонду, важливе значення має фонд колекція "Військові поселення. 1817-1857 рр." (ф. 411).
Найбільшу документальну базу за темою дослідження в архівосховищах України містить Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІА України у м. Києві). Матеріали з історії усіх військових поселень на території України в архіві представляють 18 фондів, з них: 12 фондів містять документи з історії Українського (Харківського) військового поселення кавалерії: "Штаб 7-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1817— 1866 рр." (ф. 1314), "Штаб 2-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1816-1859 рр." (ф. 1322), "Штаб 6-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1818-1857 рр." (ф. 1323), "Штаб 1-го військово-робочого батальйону Українського військового поселення. 1820-1858 рр." (ф. 1324), "Штаб 1-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1817— 1860 рр." (ф. 1325), "Штаб 8-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1817-1858 рр." (ф. 1326), "Штаб поселеної кірасирської дивізії Українського військового поселення. 1822-1859 рр." (ф. 1351), "Штаб поселеної уланської дивізії Українського військового поселення. 1817-1857 рр." (ф. 1352), "Штаб 8 округів Українського військового поселення. 1818-1864 рр." (ф. 1353), "Штаб 3-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1817— 1858 рр." (ф. 1354), "Штаб 4-го кавалерійського округу Українського військового поселення. 1822-1857 рр." (ф. 1355), "Управління Слобідсько-Українського тимчасового військового губернатора. 18331834 рр." (ф. 1627). Три фонди містять документи з історії Новоросійського (Херсонського) військового поселення кавалерії: "Управління Херсонських військових поселень. 1837-1866 рр." (ф. 1316), "Управління 2-го округу Херсонських військових поселень. 1836-1857 рр." (ф. 1331), "Катеринославський батальйон військових кантоністів" (ф. 1341). Один фонд містить документи з історії Києво- Подільського військового поселення кавалерії: "Управління Києво- Подільськими військовими поселеннями. 1824-1866 рр." (ф. 445). Фонд 485 "Київська палата кримінального суду" відображує деякі правові аспекти Південних поселень.
Подробиці про військові поселення можна знайти в книзі Цубенко В.Л.Документи з історії військових поселень в Україні

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

14

Re: Справочный материал

ГІРНИЧОЗАВОДСЬКІ СЕЛЯНИ-категорія феод.-залежних селян 17–19 ст. в Росії та Україні. Поряд із землеробством вони зобов’язані були працювати також на держ. гірничих підпр-вах. В Україні ця група була невеликою. Їхня праця використовувалася на казенних солеварнях міст Тор (нині м. Слов’янськ) і Бахмут (нині м. Артемівськ) наприкінці 17–18 ст. Для виконання держ. повинностей влада щомісячно посилала сюди в наряд (як робітних людей) рос. однодвірців та слобідських козаків. Їхню долю розділили також приписні селяни кількох держ. сіл Катеринославщини. В такий спосіб влада вирішувала проблему робочої сили на казенних підприємствах, у даному випадку – гірничих. Із згортанням держ. варки солі селяни припинили виконання повинностей на торських і бахмутських солеварнях. Інститут Г.с. скасовано в Російській імперії 1861 у зв’язку з проведенням бурж. реформ.

Рудни левобережной Украины в XVII-XVIII вв mirknig.com/knigi/history/118167 … ii-vv.html
В монографии рассказывается о зарождении промышленной добычи руды в левобережной Украине

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

15

Re: Справочный материал

КУПЕЦТВО. Термін «купецтво» в наук. літературі вживається переважно в таких значеннях: 1) для іменування соціального прошарку населення, представники якого живуть з торгівлі; 2) як синонім слова (у формі множини) «купці», що є похідним від слова «купівля» («купування») і через нього пов’язане зі словами «товар» і «торгівля»; 3) як збірна назва людей різних соціальних прошарків, які безпосередньо причетні до торгівлі.Наприкінці 18 ст. багатша частина укр. К. на землях Рос. імперії офіційно виділилася в купецький стан, увійшовши до привілейованих купецьких гільдій, створених 1775 і законодавчо оформлених Жалуваною грамотою містам 1785 (існували до 1861). У купецьку організацію входили промисловці, купці з більш значними капіталами, а також представники банк. капіталу, що зароджувався, і лихварі. Решта ж, як і раніше, входила до складу міщан.Рос. К. вже на серед. 18 ст. отримало повне юрид. оформлення станових орг-цій — купецьких гільдій, магістрату, словесних і совісних судів, міськ. уложення. Замість подушного сплачувало спеціальний податок — 1 % від об’явленого капіталу. Звільнялося від казенної служби, рекрутської повинності та ін. натуральних повинностей, тілесних покарань, мало право на ведення внутр. і зовн. оптової торгівлі, займатися підрядами і відкупами, заводити ф-ки і з-ди, посідати виборні посади (представники 1-ї та 2-ї гільдій) у міськ. станових установах, отримувати почесні звання — спадкових почесних громадян, комерції- і мануфактур-радників, клопотатися про свої потреби перед мін-вом фінансів, приїздити до царського двору. Їх зовн. атрибутикою було носіння шпаги, їзда по місту в кареті парою для купців 1-ї гільдії та в колясці парою — для другогільдійців.Протягом 19 ст. заняття торгівлею у більш-менш значних розмірах законодавчо поєднувалося з належністю до купецького стану, а саме К. було єдиним станом, для вступу до якого необхідно було сплатити грошовий внесок. До купецького стану, розділеного на поч. 60-х рр. 19 ст. на дві (замість трьох) гільдії, вступали, купуючи одночасно гільдійське (станове) та пром. посвідчення.Після 1898, коли було введено нові правила про держ. пром. податок, прямий зв’язок між отриманням пром. посвідчення і купівлею гільдійного документа порушився. На поч. 20 ст. К. як корпоративна організація об’єднувало вузьке коло заможних людей міста, які традиційно мали купецькі звання, а також тих, хто намагався шляхом запису до цього міськ. розряду населення позбутися деяких адм. утисків. Зокрема, для осіб єврейс. національності, стосовно яких діяв закон про межу осілості, стимулом до запису до К. було звільнення від необхідності приписування.З розвитком капіталізму були зруйновані основи існування замкнутого купецького стану, посилився зв’язок купецького капіталу з промисловістю та с. госп-вом. Так, 1812 купцям (гільдійним підприємцям) належало 76 ф-к і з-дів, 1861—62 — 1575, а 1898 — 27 844 торгово-пром. підпр-ва. Одночасно зростала чисельність гільдійного К. 1827—54 його чисельність збільшилася майже в 6 разів: з 7699 до 42 486 ревізьких душ. На кін. 19 ст. купецький стан налічував 67 702 особи разом з родинами (це складало 0,28 % від заг. числа жителів укр. земель, що входили до складу Рос. імперії). К. мало свої представницькі орг-ції (біржові комітети, торгово-промислові палати, торгово-пром. з’їзди та ради тощо) і станові органи й установи — купецькі т-ва, купецькі управи (в Одесі, Москві та Санкт-Петербурзі), через які відстоювало свої підприємницькі інтереси, активно займалося доброчинністю.Після встановлення на укр. землях рад. влади всі стани в країні, у т. ч. й купецький, були ліквідовані.


Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.) www.history.org.ua/?litera&id=2053
Монографія присвячена основним аспектам формування і діяльності купецтва в українських губерніях Російської імперії у ХІХ ст.. як верстви з окремим соціально-правовим статусом, становою й професійною організацією. Розглянуто форми й основні напрямки купецького підприємництва. Проаналізовано етнічно-релігійну структуру купецтва України, з’ясовано динаміку його чисельності протягом вказаного періоду, участь у органах міського самоврядування та інших об’єднаннях.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

16

Re: Справочный материал

У радянських енциклопедичних виданнях міщани (буквально - жителі міста) трактуються, як "один з податних станів у царській Росії, що включав різні категорії міських жителів (ремісників, дрібних торговців, дрібних домовласників тощо)". Розгорнутішу характеристику міщан вміщено на сторінках "Енциклопедії Українознавства", підготовленої вченими з української діаспори. Міщани в широкому розумінні цього слова, - сказано там, - це "основна маса міського населення, що займалася різними ремеслами та промислами й торгівлею, а в малих містах та у передмістях міст великих також хліборобством, городництвом, садівництвом тощо" . Від часів Київської Русі й до кінця ХVIII ст. торгово-ремісниче населення міст Російської держави називалося посадськими людьми (від слова посад - торгово-ремісниче поселення).
Як стан міщани з'явились у межах Російської імперії після появи указу Катерини ІІ у 1775 р., за котрим до міщанства було включено всіх посадських людей, за винятком дворян і духовенства, з майновим цензом, який не перевищував 500 руб. Майнові та станові права міщан визначала Жалувана грамота Катерини ІІ містам 1785 р., за якою належність до міщанства ставала спадковою. Міщани мали сплачу-вати на користь держави подушну подать та відбувати рекрутську повинність. До 1863 р. на них також поширювалося застосування фізичних покарань. Розбагатівши, міщани мали можливість вільного переходу до купецького стану і навпаки, ті купці, які з тих чи інших причин розорювались, підлягали переведенню до стану міщан. Ця обставина зайвий раз підкреслює близькість і спорідненість стану міщан та стану купців. До скасування кріпосного права у 1861 р. перехід до стану міщан було повністю заборонено кріпосним селянам, а державним селянам це дозволялося робити лише з дозволу Сенату.
Міщани мали власне самоврядування. До кінця 60-х рр. ХІХ ст. органами міського самоврядування залишалися магістрати і ратуші. Скасування кріпосного права у 1861 р. прискорило здійснення інших демократичних реформ, у тому числі й міської. Відповідно до закону від 16 червня 1870 р. в усіх містах України створювалися нові органи міського самоуправління - міські думи. Дума обирала виконавчий орган - міську управу, яка здійснювала безпосереднє керівництво тим чи іншим містом, займалася його благоустроєм, піклувалася про місцеву промисловість, розвиток торгівлі, вирішувала інші важливі господарські питання і підпорядковувалась безпосередньо губернатору та міністру внутрішніх справ.
Матеріали з генеалогії міщан та купецтва відклалися в фондах міських дум, магістратів, ратуш, управ.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: Чай, kbg_dnepr2

Share

17

Re: Справочный материал

Микола Бармак Державна служба в Російській імперії:  правові основи формування та функціонування корпусу цивільних службовців  (ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.) Монографія 
У монографії висвітлюється історичний досвід і організаційні основи державної  служби,  впровадженої  на  українських  землях  після  їх  включення до складу Російської імперії. Розглядаючи  та  аналізуючи  законодавчу базу  Російської  держави ХVІІІ  -  першої  половини  ХІХ  ст.,  історико-правове  дослідження   містить інформацію  про  технологію  відбору  і  прийому  кандидатів  на  державну  службу,  порядок  її  проходження,  атестації  службовців  і  їх кар'єрне просування, підготовку кадрів  для  державної служби, систему соціального  захисту,  заохочення  сумлінної  праці  та  відповідальність  за службові проступки та злочини.
elib.academia.in.ua/sites/defaul … lyshba.pdf

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

18

Re: Справочный материал

А.В.Тутов Государственная служба в Российской империи XVI – нач. XX вв. cossac-awards.narod.ru/Zametki/Z … perii.html


А.В.Тутов Система образования в Российской империи cossac-awards.narod.ru/Zametki/Z … _v_RI.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

19

Re: Справочный материал

ДУХОВЕНСТВО(духівництво, клір)-служителі культу або прошарок суспільства, представники якої здійснюють релігійні обряди і служби.Згідно з правилами правосл. Церкви до складу Д. входять дві категорії осіб: священнослужителі 3-х ступенів священства (1-й ст. — диякони; 2-й ст. — священики (ієреї); 3-й ст. — єпископи) та церковнослужителі, які не мають священничого сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т.д.).Першорядне місце належить єпископові (архієпископу, вікарієві, митрополиту, патріархові), який має право на звершення таїнства священства, освячення мира для таїнства миропомазання, освячення престолів та церк. антиминсів, без чого неможливе здійснення таїнства Святої Євхаристії (Літургії). Чинопослідовність та особливості архієрейського (єпископського) богослужіння викладаються в особливих книгах Єпископ є предстоятелем спільноти вірних. Священик (ієрей, пресвітер) — ієрархічно залежний від єпископа, хоч і рівний йому в богослужінні. Через рукопокладання від єпископа він отримує право звершувати всі церк. служби. Але на відміну від єпископа священик не звершує таїнство рукопокладання. Диякони — помічники священиків та єпископів, вони не правлять самостійно богослужіння і не чинять таїнства. Зі стану Д. можна добровільно вийти чи бути виведеним з нього за істотні провинності, або коли буде визнано, що висвячення було недійсним (у такому разі колиш. священнослужителі не можуть бути допущені до престолу й брати участь у богослужінні як духовні особи). Священнослужителі повинні вести зразковий спосіб життя, перебувати й служити у власній парафії (за деякими, чітко окресленими, винятками)Правосл. Д. традиційно поділяється на біле й чорне. Біле складається з Д. 1-го й 2-го ст. священства: дияконів (протодияконів), ієреїв, протоієреїв, пресвітерів (священиків у кафедральних соборах) та протопресвітерів. До чорного Д. належать монахи (ієродиякони, ієромонахи) та єпископат. До духовного стану в певні періоди формально належали й церковнослужителі, тобто служителі Церкви, які не мали ступеня священства — іподиякони, дяки, псаломщики тощо. За місцем служби Д. поділялося на кафедральне, парафіяльне, домове, військове, придворне, закордонне.
Первинним джерелом дляскладання родоводів українського духовенства крім універсальних документів(метричні книги,сповідні відомості )є клірові відомості.
Клірова відомість - це, по-суті, зібрана інформація про окрему церкву на певному етапі її існування. Вперше вони були запроваджені 20 січня 17б9 р. під назвою «Именные списки всем лицам духовного звания православного исповедания». Остаточно їх форма була встановлена у 1829 р. і у подальшому змінювалася лише незначним чином. На початку XX ст. Святійший Синод остаточно встановив перелік інформації, яка повинна у них міститися . Загалом вони складалися щорічно при кожному міському та сільському храмі та зазвичай велося два примірники - один залишався зберігатися в приході, інший подавався до консисторії.
Ці відомості складалися з 18 пунктів і розкривали питання не лише кадрового забезпечення, а й всього, що стосувалося самої церкви (рік побудови та за чиї кошти це було здійснено, матеріал, з якого зроблено будівлю, забезпечення церковним начинням, наявність житлових приміщень та землі, відстань до духовної консисторії та найближчої церкви, де зберігалися копії метричних та сповідальних відомостей) та статистичні матеріали по прихода.
Найбільшу цінність з генеалогічного боку має додаткова відомість «О причте означенной церкви». У ній містяться дані біографічного характеру: прізвище, ім'я, по-батькові священика, кількість років, місце народження, освіта, де і коли був висвячений на сан, коли було переведено на цей приход. Позитивним можна вважати і наявність даних про членів його сім’ї дружину (зазначалося ім'я, по-батькові та кількість років) та дітей (крім імені та віку вказувалося, при наявності, місце навчання). Аналогічна інформація містилася і про інших осіб, які були приписані до церкви (пономарів, просфорні тощо).
Додатковим джерелом родоводу духовенства можуть виступити такі друковані джерела як "Справочная(клировая) книжка епархии", газета "Епархиальные ведомости"(містить інформацію про кадрове забезпечення духовенства) та "Отчет епархиального училищного совета о состоянии приходских школ и школ грамоты епархии"

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

20

Re: Справочный материал

ДНІПРОВСЬКА ЛІНІЯ - система прикордонних укріплень, збудована в 1768-74 для оборони під. кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Будівництво Д.л. розпочалось у зв'язку з переміщенням кордонів Росії на південь і втратою оборонного значення Українською лінією. Простягалася через територію України майже на 200 км від Дніпра до Азовського моря вздовж річок Конки і Берди. Складалася з окремих фортець та суспільної укріпленої лінії між верхів'ями цих річок. Фортеці на Д.л. (Олександрівська, Микитинська, Григорівська. Кирилівська, Олексіївська, Захарівська, Петрівська) були розміщені на відстані бл. 30 км одна від одної. Охоронну службу в фортецях несли козаки. Після приєднання в 1783 Кримського ханства до Російської імперії Д.л. втратила воєнно-стратегічне значення.
Подробиці у монографії
Макидонов А.В.Днепровская линия (1770-1797) mirknig.com/knigi/history/118171 … -1797.html
В настоящей работе представлены, расположенные в хронологическом порядке, документы и материалы, освещающие светскую (военную) и церковную историю Днепровской линии - военно-оборонительного фортификационного комплекса, состоявшего из семи крепостей, созданного Россией во время войны 1768-1774 гг. для защиты русско-турецкой границы на крымском направлении.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

21

Re: Справочный материал

УКРАЇНСЬКА ЛІНІЯ - система прикордонних укріплень, що існували у 1730-60-х роках в Україні для оборони від нападів кримських та ногайських татар. Спорудження У.л. розпочалося за наказом імператриці Анни Іоанівни у 1731 за проектом ген. фон Вейсбаха. Передбачалося збудувати систему укріплень завдовжки 700 верст. Будівельні роботи активно велися у 1731-33. У наступні роки У.л. постійно удосконалювалася, хоча повністю не була завершена і в 1740 роках. На будівництві У.л. з 1731 щорічно працювали 20 тис. лівобережних козаків, 2 тис. слобідських козаків та 10 тис. українських посполитих. На земляні роботи вони споряджалися зі своїм продовольством, зброєю, заступами, сокирами тощо. У 1736 на лінію направлено 15 тис. лівобережних козаків для обкладення валу дерном. Система оборонних укріп-пень починалася від Дніпра, проходила по правому березі р. Орілі (Орелі) та її притоки Берестової, далі - по р.Береці до її впадання у Сіверський Дінець біля м. Ізюма. Довжина У.л. на початок російсько-турецької війни 1735-39 сягала 268,5 верст (бл. 286 км). Складалася з 16 фортець (св. Петра, Тамбовська, св. Михайла, Слобідська, св. Олексія, Єфремівська, св. Параскеви, Орловська, св. Іоанна, Білевська, св. Федора, Козловська, Ряськівська, Василівська, Лівонська, Борисоглібська) і понад 200 редутів (у т. ч. у сотенних містечках Полтавського полку Царичанці та Китайгороді), зв'язаних між собою високим суцільним земляним валом. Обороняли лінію спочатку 9 полків ландміліції, які у 1736 реформовано у 20 драгунських полків (загальна чисельність бл. 22 тис. чол.). Поглинувши величезні матеріальні та людські ресурси, У.л. жодного разу не виконала свого прямого призначення - захисту кордонів від татарсько-турецької агресії, адже будувалася не на кордоні з татарськими володіннями, а по північному контуру Вольностей Війська Запорозького Низового на межі з Гетьманщиною та Слобідською Україною (опосередковано мала виконувати також військово-поліційні функції, перешкоджаючи втечам селян на Січ і вільному пересуванню запорожців у Лівобережну Україну та Слобожанщину). Татарські загони, часто прориваючи У.л., спустошували українські землі. У 1743 Воєнна Колегія підготувала доповідь Сенату про катастрофічний стан військових поселенців уздовж У.л. Збитки держави, пов'язані з будівництвом У.л., становили 5 млн. крб. У 1760 роках російський уряд намагався реорганізувати систему оборони У.л. Зокрема, з більшої частини військ сформували три корпуси, які несли службу тилу і використовувалися до боротьби проти татарських загонів, що прорвалися у глиб України. Одночасно для оборони від нападів татар і для приборкання запорожців російський уряд створив на Півдні України військово-адміністративні одиниці -Нову Сербію і Спов'яно-Сербію. Внаслідок російсько-турецької війни 1768-74 і укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 кордони Російської імперії перемістилися на південь і У.л. втратила своє стратегічне значення.
Подробиці
Заїка Г.П. Українська лінія www.twirpx.com/file/1210732/
Монографічне дослідження Григорія Пименовича Заїки (1935-1997) присвячене історії спорудження, розбудови та заселення, історичній долі фортифікаційної споруди другої-третьої чверті XVIII ст. на лівобережній межі Гетьманщини - Українській лінії.
Висвітлюються події російсько-турецьких воєн 1735-1739 та 1768-1774 рр., їх наслідки для українського народу, повстання Донецького пікінерського полку 1769-1770 рр. Аналізується сучасний стан збереження решток Української лінії в межах Полтавського Поорілля.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

22

Re: Справочный материал

СЛОВ'ЯНОСЕРБІЯ (далі скорочення С,С,) - адміністративно-територіальна одиниця в Україні у 1750-60-х роках. Об'єднувала ряд поселень, розташованих на берегах річок Лугані, Сіверського Донця, Бахмута (територія сучасних Луганської, Донецької обл.). Існувала з 1753 по 1764. На території С.С. були розміщені сербські військові переселенці, які мали нести військову службу і охороняти південні кордони Російської імперії. З цією метою укріплювалися містечко Бахмут і Білевська фортеця. З числа новоприбулих створено два полки, кожний у складі 16 рот. Командирами військових формувань були призначені генерал-майори Іван (Живан) Шевич та Райко де Перадович. Головним керуючим органом вважалась Слов'яносербська комісія, яка знаходилась у Бахмуті (тепер м. Артемівськ, Донецька обл.). Очолювали її до 1757 генерал-майор І.Бібіков, а потім - таємний радник А.Фліверок. С.С. безпосередньо підлягала владі Військової колегії. Відповідно до планів російського уряду, в кожному з полків мало налічуватися дві тисячі чоловік, однак у 1764 загальна кількість військовослужбовців даних підрозділів становила 1264 чол. З часом сербські офіцери стали великими землевласниками (роди Штеричів, Войковичів, Прерадовичів, Шевичів). У 1764 С.С. і Нова Сербія були ліквідовані й включені до Новоросійської губ.
Цікава книга
Роти полку Депрерадовича. Мандрівка Лисичанським краєм у пошуках першопоселенців mirknig.com/knigi/history/118141 … lencv.html
В середині XVIII ст. на правобережжі Сіверського дінця від Бахмута до Лугані виникла військово-адміністративна одиниця, яка отримала назву - Слов'яносербія. На території, яка з півночі простяглася від Серебрянки, Лисичанська, Білої Гори, Нижнього і на півдні до Троїцького і Луганського розташування гусарський полк Депрерадовича. Історики вважають, що перші постійні поселення у цій частині Дикого Поля заснували вихідці з Балкан.
Книга містить краєзнавчі розвідки, які стосуються місць розташування рот полку Депрерадовича і виникнення перших поселень краю. Автори мають свою думку щодо історії заселення Слов'яносербії і виклали її в книзі, яка має бути цікавою усім небайдужим до історії своєї малої батьківщини.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

23

Re: Справочный материал

Шляхта (джерело А. Жуковський// Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). – Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10.)

Привілейований, провідний стан у Польщі, Литві та на українських і білоруських землях, що входили у XIV – XVIII століттях до складу Великого князівства Литовського та Речі Посполитої; деякі елементи шляхти мали місце в гетьманській державі, на окупованих українських землях у складі Російської імперії чи Австрії, Угорщини і Молдавії.

Назву «шляхта» запозичено з чеської «slechta» (польською «szlachta»), яка походить від верхньонімецького «Slacht» (сучасне «Geschlecht» – «рід, порода») і вживається для означення провідної верстви, що виникла й сформувалась у Польщі в ХІІІ – XIV століттях.

Свій початок шляхта бере від лицарства. Шляхта становила нижчу верству, на відміну від вищої касти, так званих можновладців – магнатів, панів, а на українських землях – князів і бояр. Вона була зобов’язана відбувати військову службу, за що отримувала від уряду різні привілеї: звільнення від податків, залежності від місцевої адміністрації тощо.

Шляхта не була замкненою верствою і поповнювалася вихідцями із селянства, духовенства. Шляхта постійно збільшувала свою роль в державі, зміцнюючи станові права використанням сприятливих політичних і соціальних ситуацій. У боротьбі проти великих землевласників, які прагнули до феодальної роздробленості, королі Польщі для утворення централізованої держави шукали допомоги у шляхти. За допомогу королю здобувались привілеї.

Король Людовік І Анжуйський надав шляхті так званий кошицький привілей (1374), яким за несення військової служби звільняв її від усіх повинностей, крім сплачування поземельного податку по 2 гроші з лану, надавав їй фіскальний і судовий імунітет на землі, як також право на державні посади: воєвод, каштелянів, суддів, підкоморіїв тощо. Від цього часу шляхта поступово перетворювалася на окремий стан, що ставав спадковим і одностайним, мав включати як великих феодалів (панів, баронів), так і лицарів чи середніх і малих землевласників, які відрізнялися від решти населення правом мати власний герб.

Згодом шляхта посилила свої впливи в місцевих сеймах, а Краківський привілей 1433 року гарантував їй особисту недоторканість. Скориставшись важким становищем короля Казимира IV Ягеллона у війні з Тевтонським орденом, шляхта здобула нові привілеї, підтверджені Нешавським статутом (1454 року), на основі якого за шляхтою закріплювалося законодавчі права: через шляхетські сейми вона брала участь у виданні законів, вирішувала питання про війну і мир, звільнялася від королівського суду. Цей статут касував також виключне право магнатів на вищі державні посади й на обмеження прав міст. 1496 року король Ян Ольбрахт статутом у місті Пьотркові узаконив прикріплення селян до землі, звільнив шляхту від оплати мита при ввозі закордонних товарів. Бояри у Галичині були 1430 року зрівняні у правах з польською шляхтою, згодом частина з них була полонізована, інші перейшли на Волинь і Поділля, тож у XVI столітті в Галичині не стало боярських родів, збереглася при українстві тільки дрібна шляхта.

У XVІ – XVIII століттях  права шляхти у політичному житті Речі Посполитої набирають більшої ваги, а своєю конституційною боротьбою шляхта послаблює державний організм. 1573 року король Генріх Валуа узаконив права шляхти брати участь у виборах короля та, надаючи їй широку владу, і цим перетворив Польщу на шляхетську республіку. Встановлення закону «liberum veto», за яким всі рішення сейму могли бути прийняті лише за згодою всіх послів, призвело до анархії і занепаду Польщі, що наприкінці XVIII століття закінчилося її поділами.

На українських землях у складі Великого князівства Литовського, де панували феодальні відносини, вплив на шляхту мали політико-соціальні відносини і законодавство Польщі. Польська модель шляхти впроваджувався польськими королями чи великими князями шляхом привілеїв чи правними кодексами. Крім втручань з боку Польщі, складність у Великому князівстві Литовському полягала в тому, що тут існували дві категорії провідної верстви: литовська, яка швидко стала католицькою, і українсько-білоруська, яка була православною. Польські королі й Великі литовські князі пріоритетно опікувалися литовською шляхтою, а якщо надавали певні привілеї й руській (українській і білоруській) шляхті, то тільки тоді, коли потребували її допомоги чи боялися бунту.

Після Кревської унії (1385) Яґайло Ольґердович перейшов на католицизм і надав 1387 року привілей шляхтичам-боярам, які переходили у католицизм. Польсько-литовська унія в Городлі 1413 року надавала нові права литовській шляхті, перетворюючи провідну верству бояр на своєрідний орден, члени якого мали владу на основі походження, приналежності до певного роду. Шляхтичі мали бути католиками, мали свої герби.

1430 року підтриманий українськими й білоруськими магнатами Свидригайло Ольґердович був іменований Великим князем литовським. Але два роки пізніше його замінено Жигмонтом Кейстутовичем, який зрівняв 1432 року православних бояр у правах з католицькою шляхтою. Остаточне зрівняння у правах руських і литовських князів і бояр здобуто привілеєм 1447 року. Права литовсько-руської шляхти були доповнені й розширені привілеями 1492 і 1506 років. 1501 і 1509 років надано локальні привілеї для Волині «князям, панам, земянам і всій шляхті» (перші дві категорії визначали високу аристократію). На відміну від Литви, де провідну роль відігравали пани, на Волині цю роль мали княжі роди Острозьких, Санґушків, Чарторийських, Збаразьких, які посідали величезні латифундії. До кінця XVI століття більшість волинських магнатів були українці; протягом XVII – XVIII століть вони полонізувалися.

Права і привілеї шляхти були кодифіковані у литовських статутах й затверджені у трьох редакціях: 1529 року – визначено потрібні умови для зачислення до шляхетського стану, в якому перевагу мали магнати; 1566 року – розширено привілеї рядової шляхти, до сейму були введені її представники; 1588 року – закріплено привілеї шляхти і закріпачено селян. Ця редакція статуту визначила, що шляхетські «вольності й привілеї» набуваються не через посідання маєтків, лише «за явними значними и рицерскими послугами мужством, оказаним против неприятелем», тобто шляхетсько-лицарське право на землю здобувалося «мечем».

Після Люблінської унії 1569 року до польської корони приєднано українські землі: Волинь, Підляшшя, Київщину і Брацлавщину, на яких місцеву шляхту зрівняно у правах із польською. На новоздобуті українські землі почали прибувати польські пани: магнати Жолкевські, Потоцькі, Конєцпольські, Каліновські, які тут здобували великі латифундії. Полонізація української шляхти, що почалася від Люблінської унії, набрала інтенсивності за короля Яна Казимира, який 1649 року заборонив некатоликам доступ до сенату і староств, а постанова сейму 1712 року ставила їх поза законом.

Не зважаючи на всі ці загострення, українська православна шляхта продовжувала існувати, доказом чого є додаток до договору між Польщею і Росією 1775 року, в якому сказано, що шляхетські православні роди повинні користатися такими ж правами, як і католицька шляхта.

На Правобережжі (Волинь, Київщина, Поділля) полонізація шляхти продовжувалася і після поділів Польщі, за царського режиму до 1825 року. За підрахунками «Временной Коммиссии для разбора древних актов» у 1860-х pоках на Правобережжі тільки одна десята шляхти походила з корінних поляків, решта була українського роду, яка в різний час переходила у католицизм. Тимчасова комісія знайшла 711 шляхетських родів українського («русского») походження, подаючи точні дані про час переходу в католицизм для 140 родів (один до 1569, десять у 1569 – 1600, сорок вісім у 1600 – 1650, сорок у 1650 – 1700, сорок один у 1700 – 1767 роках).

У Галичині при українстві лишилися роди шляхтичів: Балабани, Чолганські, Демидецькі, Яворські, Драгомирецькі, Гошовські, Кульчицькі та інші. На початку XVII століття на Львівській землі нараховувалось 628 українських шляхтичів, а на Перемишльській 1 000. Більшість із них так збідніли, що не мали навіть власного коня, коли йшли до війська. На Холмщині й Підляшші українська шляхта спольщилася ще у XV столітті, тоді як на Поділлі вона збереглася як службова шляхта при замках до ХІХ століття. Під загальний процес полонізації підпала також українська шляхта на Київщині й Брацлавщині; вона найкраще зберегла себе на Волині.

Після 1569 року значення української шляхти як провідної верстви зменшувалось, бо вона не мала своєї організації, а входила до складу загальнодержавної, де домінували поляки. Однак вона виявляла свою окремішність на конфесійному і частково судовому фоні (існування вищої судової інстанції – Луцького трибуналу). Українська шляхта виступала на захист Православної Церкви на сеймах і сеймиках, при обранні кандидатів на єпископа львівського (5 квітня 1641 року), при обранні митрополитом Київським Сильвестра Косова (25 лютого 1647 року), в опрацюванні інструкції на варшавський вільний сейм послам від шляхти воєводства Волинського (13 вересня 1646 року). Серед лідерів української православної шляхти, що визначилися в захисті православної віри були Лаврентій Древинський, Михайло Кропивницький, Адам Кисіль, а серед церковно-культурних діячів: Єлисей Плетенецький, Балабани, Захарія та Михайло Копистенські, Атанасій Кальнофойський та інші. Багато вихідців із української шляхти відіграли визначну роль серед козацтва: Дмитро Вишневецький, Криштоф Косинський, Петро Сагайдачний, Михайло Хмельницький. Згідно з Михайлом  Грушевським, шляхта «надавала тон ідеології, займаючи найбільш впливові, провідні позиції в козацькім війську, становлячи – його мозок».

Частина шляхти в Україні, більшість якої була сполонізована, взяла участь у революції гетьмана Богдана Хмельницького. Вона включила себе в нове політичне життя, допомагаючи Хмельницькому творити козацьку державу. На початку революції шляхта втратила свої землі, але згодом дістала універсали, якими затверджувалися права на землі, за умови, що «захоче хто з шляхти з нами хліб їсти... та Військові Запорозькому послушний буде» (1649 рік); тому Хмельницький наказував, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство і підданство своїм панам». Новостворена покозачена шляхта, яка мала державний досвід, працюючи раніше на посадах у Речі Посполитій, стала основою для українського державного апарату: дипломати, військові, писарі, судді. Серед керівників гетьманської держави Хмельницького були: Іван Виговський, Михайло Кричевський, Юрій Немирич, Станіслав Мрозовицький-Морозенко, Данило Нечай, Григорій Гуляницький, Антін Жданович та інші. У козацькому реєстрі, укладеному за Зборівською угодою (1649 року), нараховувалось 750 шляхетських родів і близько 1 500 осіб (за В’ячеславом Липинським).

Після Хмельницького шляхта продовжувала відігравати певну роль в гетьманській державі, однак вона не створила окремої провідної верстви. У кодексі «Права, по которым судится малороссійскій народ» (1743 рік) визначено шляхетський стан в Україні, приналежними до якого вважали тих, хто походив від предків шляхтичів через народження чи отримання шляхетства за польської влади. До шляхти прирівнювали людей «козацького стану», себто козаків, записаних у реєстри.

Як опір проти шляхетсько-магнатського панування на Правобережній Україні під Польщею у XVIII столітті виник рух українського селянства Гайдамаччина, який набрав найбільших розмірів 1768 року  за так званої Коліївщини, коли повсталі селяни-кріпаки винищили тисячі польських шляхтичів.

Після поділів Польщі наприкінці XVIII століття Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля) увійшла до складу Російської Імперії, місцеву шляхту зрівняно в правах з російським дворянством, а шляхетські привілеї були обмежені розпорядками царського уряду. До 1825 року польські магнати і шляхта лишалися панівною верствою, яка спромоглася на значні здобутки в культурно-освітній сфері (Кременецький ліцей тощо).

Велика частина польського населення Київщини, Волині й Поділля, яке 1840 року становило 410 000 осіб (українців-кріпаків було тоді 4 283 000, євреїв 458 000), належала до шляхти, частина якої прибула сюди на початок XVIII століття, зміцнюючи польську колонізацію.

Після польського повстання 1830 – 1831 років російська політика у відношенні до шляхти змінилася. Учасників повстання (близько 10 тисяч) засуджено, а їх маєтки конфісковано. Проект заслання шляхти на Кавказ був реалізований тільки частково. Найбільшим ударом по польській шляхті на Правобережній Україні була верифікація шляхетства, перевірка документів про шляхетський стан, спосіб, яким російський уряд вирішив ліквідувати шляхту як чужий організм у російській системі. Жертвами цієї перевірки, що тривала двадцять років (1832 – 1852 роки), при визначній участі генерал-губернатора Дмитра Бібікова, впала дрібна, бідна, переважно мало- чи безземельна шляхта. Спочатку перевірку робили місцеві шляхетські збори, згодом її передано до російської Ревізійної комісії у Києві.

Внаслідок верифікації позбавлено шляхетства 340 000 осіб, за періодами: 1832 – 1833 роки – 72 140, 1834 – 1839 роки – 93 140, 1840 – 1846 роки – 160 000 і 1846 – 1853 роки – 15 000. Декласовану шляхту переведено в категорію однодвірців, державних селян, які були зобов’язані платити податки й відбувати військову службу; їх позбавлено доступу до шкільництва та шляхетського судівництва. Після 1866 року вони були зрівняні з селянами.

Бюрократичними й поліційними методами російському урядові вдалося дійти до ліквідації великої частини цієї соціальної групи. Більшість декласованої шляхти, живучи поруч із українським селянством, українізувалася.

Після верифікації легалізували своє шляхетське походження 70 000 поляків (близько 17 500 родин) – великі й середні землевласники, які володіли близько З млн українських кріпаків. Приблизно 200 шляхетських родин мали кожна понад 1 000 кріпаків (разом 568 000), інші мали по кілька сотень, інші мали землю, яку обробляли самі. Значна частина легалізованої шляхти йшла на компроміс з російським урядом, відрікалася покривджених своїх земляків, пасивно ставилася до революційних рухів. Згодом і вона зазнала спроб інтеграції у російське суспільство.

Спочатку представники шляхти брали участь у політичному житті через «шляхетські збори», 1835 року було 2 700 своєрідних послів, зобов’язаних до лояльності царській владі, яких намагалися перетворити на своєрідних чиновників. Відміною «Литовського статуту» у 1840 році було скасовано шляхетське судівництво, замість якого запроваджувалося загальноросійське. Спроби русифікації шляхти зроблено в освітній ділянці створенням «закритих пансіонатів», конфісковано 61 католицький монастир (всього їх було 86), а указ 1852 року вимагав, щоб землевласники з шляхти висилали своїх синів до військової служби.

Гідна уваги поява в кінці 1850-х років групи молоді зі спольщеної української шляхти – хлопоманів, які поривали зі шляхтою й хотіли працювати для українського народу. Цей рух очолив Володимир Антонович, який у декларації «Моя исповедь» («Основа», ч. 1, 1862 р.) відкидав «шляхетський порядок... противний духові нашого народу».

Після польського повстання 1863 року, в якому частина шляхти знову брала участь, відбувались переслідування і подальші обмеження шляхти у політичній, громадській, культурній ділянках. На межі ХІХ – ХХ століть серед полонізованої шляхти сформувалася група «українців польської культури» на чолі з В’ячеславом Липинським, яка працювала над поверненням полонізованої шляхти до українства, однак не на подобу хлопоманів, а без утрати прикмет своєї класової приналежності.

Становище шляхти на Правобережній Україні не мінялося до революції 1917 року. Відгомін польського намагання повернутися до попереднього панування знайшов вияв у шостому параграфі Варшавського договору, яким Польща домагалася спеціальних прав для «землевласників польської національності на Україні», але той договір було виконано радянською окупацією.

На українських землях під Австрією шляхта була зрівняна у правах з австрійською. Спершу реформи Йосифа II обмежували права польської шляхти, але по його смерті (1790) вона опанувала адміністративний апарат, маючи вплив на австрійських вищих урядовців. Вплив польської шляхти ще більше зріс за намісника Галичини графа Агенора Ґолуховського (1849 – 1875 роки, з перервами), коли, крім панування в адміністрації й освіті, шляхта і магнати мали перевагу в земельній власності, посідаючи великі латифундії.

У відновленій після 1918 року Польщі й на окупованих нею українських землях конституція 1921 року ліквідувала шляхетський стан, однак і між обома світовими війнами «земянство» шляхетського походження мало ще свої впливи у політичній і господарській ділянках.

Провідною верствою на Буковині за княжої доби були бояри, які продовжували бути упривілейованим станом і за періоду молдавського князівства. Боярський стан був зобов’язаний нести військову служби, бояри були дружинниками господаря, вони виконували також адміністративні й судові функції. За службу вони отримували від господаря землі разом з осілими на них селянами. З боярського стану рекрутувалася центральна державна адміністрація. Бояри, які втратили державні функції, переходили в категорію мазилів. Дрібна шляхта – так звані резиші, охороняла кордони і становила середню верству між шляхтою і вільними селянами. З часом українська шляхта – бояри на Буковині асимілювалися з молдавсько-румунською шляхетською верствою, румунізувалися. За австрійської влади (з 1774 року) адміністративний апарат на Буковині був у руках румунського боярства. Румунська шляхта протестувала проти приєднання Буковини до Галичини (1786); цісарський патент 14 березня 1787 року зрівняв шляхетський стан Буковини з галицьким; це також підтвердив 1817 року статут галицької шляхти. Навіть після введення конституційної монархії 1848 року, завдяки поміщицько-куріальній виборчій системі, румунська шляхта мала великі впливи в управлінні краєм.

Після татарської навали 1241 року на Закарпатті будувалися оборонні замки й створювалися магнатські латифундії, переважно з угорської шляхти. Українці творили меншість серед пануючої феодальної верстви. Вони становили переважно дрібну шляхту, яка часто бунтувала проти магнатів-феодалів. Угорська шляхта на Закарпатті стояла в опозиції до австрійського централізму, вона чинила опір ліберальним заходам Відня, і селянське підданство тривало на Закарпатті до 1848 року. Угорська шляхта продовжувала мати вплив на політично-суспільне життя Закарпаття до XX століття.

Географічне поширення:Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Австрійська імперія, Молдовське князівство, Російська імперія.


Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна chtyvo.org.ua/authors/Yakovenko_ … a_Ukraina/
Монографію присвячено історії упривілейованого стану на теренах України у складі Великого князівства Литовського та Корони Польської, формуванню з розмаїтих груп військовослужбового населення та князівської верхівки єдиного "шляхетського народу" та його розвитку протягом понад двох століть від входження руських земель до ВКЛ й аж до козацької революції 1648 року. Головним об'єктом авторської уваги є витоки та соціальна структура української знаті, її персональний і чисельний склад, правовий та майновий статус елітарних груп.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

24

Re: Справочный материал

НОВА СЕРБІЯ — адм.-тер. одиниця в Правобережній Україні 2-ї пол. 18 ст. Її утворенню передував процес залучення царським урядом іноземців, зокрема сербів, болгар, македонців, молдован, німців, для освоєння пд. укр. земель та охорони рубежів Російської імперії від нападів з боку Кримського ханату й Османської імперії. Для переселенців відводилася територія від гирла р. Кагарлик до верхів’я р. Тура, звідти — до гирла р. Кам’янка, далі — по верхів’ях річок Березівка, Омельник, уздовж останньої — до Дніпра. 1751 прибув сербський полк І.Хорвата і зайняв місцевість від фортеці Кам’янка до кордону з Польщею, включаючи Чорний ліс. Наступної весни з’явилися ін. переселенці і розселилися від Дніпра до р. Синюха на зх., від верхів’їв річок Інгул та Інгулець на південь, до річок Велика Вись та Омельник на північ. Заселена територія дістала назву Н.С. (1752). Спец. «Комиссия о поселении сербского народа» вирішувала гол. питання адм.-тер. устрою. Із поселенців утворено 2 полки: гусарський І.Хорвата та Пандурський піхотний, які й стали адм.-тер. одиницями. Земля розподілялася по ротах: гусарські поселялися на відстані 8 верст (у степу — 30 верст) одна від одної, а пандурські — 6 верст (у степу — 25 верст). У кожному полку облаштовано по 20 шанців (укріплених поселень). Штаб-квартира діяла в Новомиргороді. Адм. центром стала фортеця св. Єлизавети, заснована 1754 (з 1755 — м. Єлизаветград; нині м. Кіровоград). Царський уряд гарантував переселенцям право на землеволодіння та ряд пільг, а також можливість за мирного часу займатися торгівлею, землеробством, промислами, буд-вом житла і культових споруд. Водночас рос. урядовці передбачали використати Н.С., що відділяла Вольності Війська Запорозького низового від ін. укр. земель, як плацдарм для посилення свого впливу на кошову та паланкову старшину. З роками вирішального значення в освоєнні цього краю набув міграційний потік українців, які потрапляли в підсусідки до сербів та ін. поселенців. 1764 Н.С. ліквідована, а її територія увійшла до складу Новоросійської губернії.

 Лідія Сухих: Заснування сербських війсково-поселенських колоній на території України www.rastko.rs/rastko-ukr/istorij … lsuhih.pdf
Гильденштедт Путешествие Елисаветградской провинцией library.kr.ua/elib/gildenshted/index.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

25

Re: Справочный материал

ОДНОДВОРЦІ-— окр. внутрістанова група державних селян у цар. Росії. Склалася з нащадків кол. дрібних рос. служивих людей, які в кін. 16—17 ст. несли дозорну та сторожову службу на пд. і пд.-сх. кордонах Моск. д-ви. Після організації на поч. 18 ст. регулярної армії з них утв. особливу групу держ. селян, які дістали назву «однодворці». Вони володіли жалуваними або придбаними у приватну власність землями і платили подушну подать та чотиригривений оброк. Принцип розподілу громад, земель був не подушний, а подвірний. О. мали більшу свободу в розпорядженні своїми зем. ділянками. їм не заборонялося мати навіть кріпаків (щоправда, на вельми обмежених підставах). Більшість з них мала лише один двір (можливо, звідси й назва «однодворці»). В Україні О. з'явилися на поч. 18 ст. як переселенці у 5 губерніях: Харківській, Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській. Після сел. реформи 1861 О. зрівняно у правах з усім сел. станом.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

26

Re: Справочный материал

Всеобщая воинская обязанность в Российской империи (введена от 1 января 1874 года)

Организация  призыва на военную службу
Все подданные Российской империи мужского пола, достигшие возраста 16 лет приписываются к соответствующим призывным участкам по месту жительства. Основанием для внесения лица в приписной список являются  записи в метрических книгах церковных приходов, посемейные списки, ведущиеся местными властями или полицией, списки членов цехов, обществ. Однако, лица, достигшие 16 лет обязаны сами позаботиться, чтобы их внесли в приписной список подачей соответствующего заявления. Не сделавшие этого подлежат преследованию по закону.
 Лица, приписанные к призывному участку, получают на руки свидетельство о приписке к призывному участку. О всех изменениях в семейном, имущественном, сословном положении приписники обязаны сообщать в призывной участок.
С 1 декабря каждого года Уездные Присутствия начинают составлять частные призывные списки. Составляются частные основные списки А и частные дополнительные списки Б.
К 1 марта составление  частных списков заканчивается и они на две недели вывешиваются в Уездных Присутствиях для всеобщего ознакомления. В течение этого времени каждый, подлежащий призыву на службу в этом году обязан свериться со списком и заявить о всех неточностях, ошибках, пропусках, допущенных в отношении него.
Также в этот период лица, пожелавшие поступить на военную службы вольноопределяющимися или охотниками ( в возрасте от 17 до 20 лет) подают заявления о включении их в списки.
Также, в этот период лица, имеющие право на отсрочку подают в Уездное Присутствие завяления о предоставлении отсрочки с приложением подтверждающих документов.
Также, в этот период лица, имеющие право на льготы подают в Уездное Присутствие заявления о внесении их в дополнительные списки (по льготе) с приложением подтверждающих документов.
 Также, в этот период лица, имеющие право на освобождение от службы,  подают в Уездное Присутствие заявления  с приложением подтверждающих документов.
После проверки частных призывных списков Уездное Присутствие  к 15 марта составляет
Общие участковые списки призывников на каждый призывной участок отдельно.
К общему участковому призывному списку прилагаются три дополнительных призывных списка:
Дополнительный призывной спискок А, в который включаются лица, подлежащие призыву на службу без вытягивания  жеребия. Это те, кто попытался уклониться от учета и призыва на службу различными способами.
Дополнительный призывной спискок Б, в который включаются лица ранее имевшие отсрочку от призыва и ныне потерявшие ее.
Дополнительный призывной спискок В, в который включаются лица, заявившие о желании поступить на службу вольноопределяющимися или охотниками.
К 1 мая Уездные Присутствия подают в Губернское Присутствие общие призывные списки и дополнительные списки А и Б.
К 15 мая Губернские Присутствия представляют в Военное министерство сведения о количестве имеющихся призывников.
К 15 июля Уездные Присутствия подают в Губернское Присутствие уточненные  общие призывные списки и дополнительные списки А и Б.
К 1 августа Губернские Присутствия представляют в Министерство Внутренних Дел   уточненные сведения о количестве имеющихся призывников.
По получении всех сведений Министерство   Внутренних Дел распределяет разнарядки на призыв между губерниями, исходя из потребностей армии и наличия призывного контингента. 
К 1 сентября Министерство  Внутренних Дел рассылает по Уездным Присутствиям через губернские Присутствия указания:
1. Какие категории призывников подлежат призыву на службу (только безльготные или безльготные   и льготники определенных разрядов).
2. Какой процент подлежит призыву из числа тех категорий, которые не полностью подлежат призыву.
3. Какие категории призываемых должны быть зачислены в запас жеребьевых.
Призывная кампания начинается 1 октября и длится по 1 ноября. К этому времени Уездные Присутствия  каждому участку назначают  дни явки призывников на призывные пункты. Явиться туда должны все, кроме тех, кто освобожден от воинской повинности, получившие отсрочки, имеющие льготу по семейному положению 1 разряда, поступающие на службу охотниками и вольноопределяющимися.
Самими мероприятия по призыву на призывных участках руководят Уездные Присутствия, для чего они в назначенные дни прибывают на участки.
В назначенное время председатель Присутствия зачитывает все списки (основной, дополнительные А,Б и В.) и проводит перекличку.
К жеребьевке не привлекаются лица, не подлежащие призыву на военную службу, имеющие льготу по семейному положению первого разряда и лица, внесенные в дополнительные списки А,Б,В.   Лица, внесенные в списки А, Б и В зачисляются в   новобранцы без жеребьевки.
По окончании жеребьевки все, попашие в число новобранцев проходят медицинское освидетельствование.. После освидетельствоаапния новобранцы заносятся в приемную роспись.
Приемная роспись объявляется всем присутствующим на призывном пункте. 
Здесь же зачитываются списки:
1.Список  зачисленных ратниками в Государственное ополчение второго разряда (льготники по семейному положению первого разряда, и лица, признанные негодными к военной службе),
2.Список лиц, зачисленных в запас жеребьевых.
3.Список лиц, зачисленных ратниками в Государственное ополчение первого разряда. Это льготники по семейному положению  2, 3, и 4 разрядов (если Министерство Внутренних Дел в данный призыв решило освободить от службы либо все эти разряды, либо часть разрядов).
По окончании всех мероприятий новобранцам объявляется дата  явки и адрес сборного пункта, куда они обязаны явиться.
Днем начала состояния на действительной военной службе считается день явки на сборный пункт.
Явившиеся на сборный пункт новобранцы приводятся к присяге и им проводится медицинский осмотр. далее они отправляются в войска.
Всем остальным Уездное Присутствие выдает Свидетельство о явке  к исполнению воинской повинности. Этим документом в дальнейшем закрепляется статус гражданина о его отношении к воинской повинности.
Свидетельство выдается на срок:
1.Признанные совершенно негодными к военной службе - бессрочно.
2.Зачисленные в Государственное ополчение -бессрочно.
3.Лица, получившие отсрочки от службы - на срок отсрочки.
источник:army.armor.kiev.ua/hist/voen-povin-1913.php

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

27

Re: Справочный материал

Загальний військовий обов'язок у Австро-Угорщині (введений у 1868р.)

Кожен чоловік 1 січня того року, в який йому виповнювалося 19 років, заносився у списки австрійського або угорського ополчення (Landsturm або Nepfolkeles) першої черги, яке призивалося на дійсну військову службу як резерв другої або третьої черги тільки у разі початку війни. Ця загальна військова повинність (allgemeine Wehrpflicht) відбувалася до досягнення 42-річного віку. 
З 1 січня того року, коли чоловіку виповнювався 21 рік, й до 31 грудня того року, коли виконувалося 23, військовозобов'язані проходили спеціальну перевірку (Stellungspflicht) на придатність до військової служби. Призовник мав бути не нижчим 155 см. 
Якщо призовника визнавали гідним до несення військової служби у регулярній армії або територіальній обороні (Австрії або Угорщини), він був зобов'язаний пройти жеребкування при спеціальній комісії: з ящика для лото тягнули кульки різного кольору. Згідно закону, прийнятому у 1912 році, термін служби у збройних силах складав 2 роки та лише у кавалерії й кінній артилерії – залишався 3 роки. Останнє торкалося й унтер-офіцерів термінової служби. 
До того року, в якому військовозобов'язаному виконувалося 32 роки, він числився у резерві. До 30 років – ті що відслужили у кавалерії або кінній артилерії. За цей час військовозобов'язані мали чотири рази призиватися на перепідготовку, загальною тривалістю 14 тижнів. Кавалеристи та кінні артилеристи – 11 тижнів. Після виповнення 35 років військовозобов'язаних заносили у списки ополчення першої черги та по досягненню 42 років – другої черги. 
Ті призовники, яких визнали частково придатними, залишалися в списках ополчення на той же період, що й інші. 
У період ведення державою військових дій до збройних сил могли призивати й тих чоловіків, яким або ще не виповнилося 19 років, або вже виповнилося 50, щоправда, з обмовкою, що вони не могли використовуватися в зоні бойових дій. 
Ті чоловіки, які були визнані непридатними до військової служби за станом здоров'я, мали щорічно платити військовий податок (Militaertaxe), який в Австрії складав мінімум 2 крони (максимум визначався по сукупному річному доходу), а в Угорщині – від 6 до 200 крон. Якщо ж військовозобов'язаний не міг виконати свій військовий борг перед державою та цісарем, оскільки проживав за кордоном, військовий податок сплачували його батьки. Військовий податок вносився в податкове відомство на протязі 12 років, тобто до того часу, коли чоловік зараховувався до ополчення на загальних підставах.
Певні категорії громадян, такі як священики, семінаристи, викладачі, в деяких випадках землевласники, єдині годувальники сім'ї й надлишок призовників в регулярну армію і територіальну оборону, були записані в додатковий резерв (Ersatzreserve) і призивалися тільки у випадку війни.
джерело:ah.milua.org/

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

28

Re: Справочный материал

Стаття Ю.І.Палеха "ІСТОРІЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ТРУДОВИХ КНИЖОК ТА ОСОБОВОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ" присвячена еволюції облікових документів, що стосуються роботи з персоналом установ; описано види трудових книжок.

Post's attachments

ІСТОРІЯ ВПРОВАДЖЕННЯ ТРУДОВИХ КНИЖОК.pdf 518.06 kb, 10 downloads since 2014-09-30 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

29

Re: Справочный материал

Наглядный пример рабочей книжки в Российской империи

Post's attachments

trud.jpg 802.52 kb, 1 downloads since 2014-09-30 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr2

Share

30

Re: Справочный материал

Элис K. Виртшафтер Социальные структуры: разночинцы в Российской империи
Освещаются результаты историко-социологического исследования феномена разночинцев в императорской России XVIII—XIX веков. Рассматриваются различные историографические подходы к понятию «разночинцы», анализируются правовая трактовка этой социальной категории и государственная политика по отношению к людям разных чинов. Прослеживается происхождение разночинцев, характеризуються общественные воззрения на эту социальную группу, представления об интеллигенции, обсуждаются проблемы среднего класса и «потерянной буржуазии»
mirknig.com/2013/03/25/socialnye … perii.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

31

Re: Справочный материал

Корисний сайт про генеалогію Галичини англійською мовою www.halgal.com/. На сайті є матеріал як читати метрики римо(греко)-католиків з прикладами www.halgal.com/vitalrecords.html

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: kbg_dnepr1

Share

32

Re: Справочный материал

Пошук історичної інформації в інтернеті: Посібник для студентів історичних факультетів. – Харків: Вид-во ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. – 91 с.
У посібнику описані основні інформаційні ресурси інтернету. На прикладі двох найбільш популярних в Україні пошукових систем – Гугла та Яндекса показано можливості сучасних пошукових машин та методи складного пошуку інформації. Дано корисні поради щодо проведення фактографічного, документального та бібліографічного пошуку історичної інформації в інтернеті.Наведено список рекомендованих інтернет-ресурсів (енциклопедій, довідників, словників, історичних каталогів та тематичних ресурсів) та літератури.

ua.bookfi.org/book/1336778 або dspace.univer.kharkov.ua/bitstre … rmacii.pdf

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

33

Re: Справочный материал

Постоянные и надёжные ссылки для UA.
Для UA - высокая скорость доступа, вне UA скорее всего эти ссылки вообще недоступны.
Так же известно, что ex.ua в РФ официально навсегда запрещен.

Биографическая и генеалогическая информация в государственных архивах Российской Федерации, 1917-1991. Справочное пособие.
www.ex.ua/95911354?r=84967250

Список абонентов Ленинградской городской телефонной сети за 1940 год
www.ex.ua/94756399?r=84967250

Справочная книга Клячкина за 1901 год
более чем 40000 фирм из 2170 городов Российской Империи
www.ex.ua/83806288?r=84967250

Thanks: kbg_dnepr1

Share

34

Re: Справочный материал

Картографические документы государственных архивов научно-справочное пособие /  Под редакцией доктора исторических наук, профессора О.М. Медушевской   М. 1989 termika.ru/issao?d&nd=982300763&nh=1
Дана классификация архивной картографической документации.Детально рассмотрены вопросы учета карт в архивах, их описания в системе архивных справочников.Значительнее внимание уделено характеристике видовых особенностей карт как графических источников.

З повагою, Сергій Овчаренко
Thanks: ГіП, kbg_dnepr2

Share

35

Re: Справочный материал

Щепетков Михаил, свящ. Клировые ведомости как источник персональной информации о храмах и священно-церковнослужителях // XVI Ежегодная богословская конференция ПСТГУ: Материалы. Т. II. - М.: Изд-во ПСТГУ, 2006. - С. 205-213 pstgu.ru/download/1277725414.shepetkov.pdf

Post's attachments

Пример клировой ведомости.JPG
Пример клировой ведомости.JPG 100.97 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
З повагою, Сергій Овчаренко

Share