1 ( 22-03-2014 15:58:10 змінене hetmanec )

Тема: Новгород-Сіверське Намісництво. Общие Вопросы.

Фрагмент з книги О. Алфьорова "Інкорпорація українського козацтва до стану російського дворянства. Новгород-Сіверське намісництво (1782 – 1797 рр.)"

Утворення Новгород-Сіверського намісництва

«Коли же у Малоросії Гетьмана не буде, то треба старатися, щоб вік й ім’я Гетьманів зникло».
Єкатєріна ІІ

У 1763 р. козацька старшина та Гетьман подали молодій імператриці Єкатєрінє ІІ петицію з проханням дозволити здійснити реформи в Гетьманщині. У прийнятих під час Глухівської ради постановах яскраво проявилися автономістські прагнення української еліти. Окремі пункти, як-от створення шляхетського сейму та судів чи проголошення Гетьманської булави спадковою, не могли не викликати спротиву з боку влади. Гетьмана Кирила Розумовського було відкликано до Санкт-Петербурга. Цариця поставила умови: конфіскація майна, ув’язнення або смертні вироки залежно від «провини» учасникам Глухівської ради чи складання Гетьманом булави. В пам’яті людей ще були живі спогади про вбивство легітимного імператора Пєтра ІІІ та розправи над його прихильниками. Розумовський склав булаву.
Розпочався період боротьби із козацтвом як станом, існування якого не узгоджувалось із загальноімперськими планами. За кілька років 950 представників української старшини та шляхти, які взяли участь у створенні Законодавчої комісії, стали наполягати на відновленні давніх прав Гетьманщини. Тридцять шість представників Ніжинського полку було засуджено до смертної кари після того, вони в гострій формі заявили про потребу обрання нового Гетьмана .
У 1765 р. було розформовано козацькі полки Слобідської України. В 1775 р. – ліквідовано Запорозьку Січ. Маніфестом від 3 серпня того ж таки 1775 р. було заборонено вживання в офіційних документах слова «козак» .
За умов планомірного руйнування старого козацького устрою українська старшина, що стала репрезентантом Гетьманщини, вела боротьбу за її прав та автономію. До числа лідерів козацької опозиції, зокрема, належали Іван Скоропадський та Григорій Полетика, які намагалися реставрувати права українських станів.
Проте царський уряд не збирався йти на жодні поступки автономістам, що перебували у складі імперії. «Депутати від Ліфляндії, Естляндії, Фінляндії (Карелії), Малоросії та Смоленщини перевищили свої повноваження» – такий вирок був винесений представниками влади у 1768 р. під час останніх сесій Законодавчої асамблеї .
Територія Гетьманщини була остаточно інтегрована в склад імперії завдяки довготривалій та планомірній роботі. Після того, як було знищено посаду Гетьмана в Україні, а керівництво козацькою державою доручено Малоросійській колегії, реформи на кілька років зупинились. Виданий у 1775 р. загальнодержавний закон, згідно з яким мали бути утворені губернії по всій імперії, в силу не вступав, і сотенно-полкова система продовжувала існувати. Така позиція влади до певної міри приспала пильність старшини, яка вже звикла керувати самостійно. Зазначимо, що Гетьман Кирило Розумовський побував в Україні лише кілька разів за час свого Гетьманування, проте зміг створити налагоджений апарат керівництва державою. Власне, саме в періоди «безгетьмання» першої половини XVIII ст. та відсутності Розумовського в Глухові козацтво усвідомило свою провідну роль. В ці роки завершився етап формування нового державницько-елітарного менталітету, який схилявся до старих шляхетський форм.
24 травня 1779 р. Імператриця наказала генерал-губернатору розпочати підготовку до проведення намісницької реформи . Було створено комісію, яка мала рівномірно поділить землі Гетьманщини на 3 намісництва. Очолив її Андрій Милорадович під пильним наглядом графа Петра Рум’янцева, який на той час обіймав посаду малоросійського та слобідсько-українського губернатора . Дії Рум’янцева були швидкими. Скарбниця не шкодувала грошей на потреби опису території українських полків. Єкатєріна ІІ постійно підганяла свого фаворита у справі ліквідації полкової системи. Імператриця радила малоросійському губернатору «мати і вовчі зуби і лисячий хвіст», а в «найтаємнішій настанові» князю В’яземському, генерал-прокуророві сенату, висловлювалась так: «Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія є провінціями, котриими правлять конфірмовані їм правління, і порушувати їх раптовим скасуванням усіх цілком непристойно було б; однак і називати їх чужоземними і обходитись із ними на такій самій підставі є більше ніж помилка, а можна назвати з вірогідністю дурість. Ці провінції належить найлегшими способами привести до того, щоб вони перестали дивитися, як вовк у ліс».
В 1780 р. рум’янцівська комісія здійснила всі належні обрахунки чисельності мешканців, кількості міст, сіл та хуторів. Було зібрано відомості навіть про власність монастирів та окремих «підприємців». Ще один рік знадобився на планування кордонів трьох намісництв, їх повітів та адміністративних центрів, статистичне опрацювання інформації. 1782 р. 9 січня було відкрито Київське намісництво, 19  – Чернігівське, а 27 – Новгород-Сіверське. За новим адміністративним поділом, у кожній губернії (намісництві) мало бути від 300 до 400 тис. мешканців, а в кожному повіті  – від 20 до 30 тис. Кожне намісництво було поділене на 11 повітів .
Генерал-губернатором трьох намісництв став граф Петро Олександрович Рум’янцев-Задунайський . Саме генерал-губернаторство було подаровано Єкатєріною ІІ Рум’янцеву (хоча це не завадило їй у 1789 р. зняти його із цієї посади) . Правителем Новгород-Сіверського намісництва за наказом Єкатєріни ІІ був призначений дійсний статський радник та малоросійський генеральний суддя Ілля Журман, а його помічником було призначено дійсного статського радника Василя Туманського. Освятив «присутствія» чернігівський єпископ Феофіл Ігнатович. Намісництво було відкрито з імперським розмахом, і святкування затягнулось на довгі дні .
Повітовими центрами Новгород-Сіверського намісництва стали: Новгород-Сіверський, Стародуб, Погар, Мглин, Сураж, Нове Місто, Сосниця, Кролевець, Короп, Конотоп та Глухів. До території намісництва увійшли повністю або частково Стародубський, Ніжинський, Лубенський та Чернігівський полки. Таким чином, губернія складалася з територій колишніх 38 сотень. Остання столиця Гетьманщини – Глухів став звичайним повітовим центром, натомість Новгород-Сіверський – колишнє сотенне містечко Стародубського полку – став центром одного з трьох намісництв.
Столичність міст трьох намісництв вражає: якщо Чернігів був центром колишнього полку, то не всім старим представникам козацької верстви Київ видавався «нас своєму місці». Ще з часів Хмельницького Київ – «другий Єрусалим» – ніколи не належав до столичних міст. Київ завжди був полковим містом. Святість давньоруської столиці не дозволяла Гетьманам вплутувати місто в людські справи. Київ був столицею православ’я не тільки для України. В це місто Гетьмани їздили на прощу, а козаки – записувати загиблих побратимів до поминальників. Тут виховувались старшинські діти, сюди стікалися каравани іноземних купців. Але, попри всю традиційну підтримку ним козацтва, жодному із Гетьманів і на думку не спадало «втопити» Київ у чиновничій метушні.
Вражає і саме розмежування повітів Новгород-Сіверського намісництва. Так, повітовий центр Нове Місто – це колишнє село Засуха. В ньому не було жодної адміністративної будівлі, стояла одна церква та 92 двори, а єдиною великою будівлею був будинок сотенного осавула «в три покої» . Цікаво, що сам Рум’янцев-Задунайський просив центральний уряд залишити урядові будівлі часів Гетьманщини для культурно-освітянських потреб. Так, генерал-губернатор пропонував із приміщення колишньої Малоросійської колегії створити в Глухові освітній заклад, але відповідь на цю пропозицію була негативною .
Аналогічним є територіальне формування повітів. За статистикою кожен повіт міг бути прирівняний до трьох сотень. Проте пояснити штучний перерозподіл колишніх сотень у 1781 р. неможливо. Наприклад, Сосницький та Кролевецький повіти було сформовано з незначних частин колишніх 10 сотень, Коропський та Конотопський – з 9, Стародубський повіт – із 7, Погарський – з 6, Новгород-Сіверський – з 5, Мглинський та Сурозький – з 4 і лише Новоміський та Глухівський повіти з окремих територій колишніх трьох сотень. Якщо ж говорити про ці два останні повіти, то різні частини самої Глухівської сотні увійшли до складу трьох повітів, а Новоміський повіт було утворено на базі Топальської сотні з рештками Новомлинської та 2-ї Стародубської сотень, тоді як саму Топальську сотню було розподілено між двома повітами (див. додаток 1.). Територіальні розподіли 1782 р. не закінчились із формуванням повітів. Так, у 1792 р. за наказом імператриці Конотопський повіт із частиною Коропського увійшов до Чернігівського намісництва . До зменшеного Коропського повіту були додані села з Глухівського та Кролевецького .
Нова адміністративна реформа в один день знищила вікові економічні зони Гетьманщини. Раніше заможні козацькі роди, що утримували млини чи інші незначні економічні комплекси, намагалися споруджувати їх на вигідних місцях, як-от річки, торгові шляхи та в зонах, розташованих якнайближче до 2–3 сотенних центрів. В результаті нового розподілу власник міг опинитись в одному повіті, а його «малий бізнес» (навіть розташований лише в кількох кілометрах від маєтку господаря) в іншому. При тому скасовані сотенні центри втратили свою «провінційну столичність», а відстані між новими центрами збільшилися у 2–4 рази. Зрозуміло, що й торговельні шляхи вже за кілька років змінили свої напрямки. Описаний нами власник опинявся на межі банкрутства. І навіть продати свою землю за ринковою ціною такий козак уже не міг. Заборона старшині купувати землю у козаків була закріплена російською владою ще у 1739 р. , тож землю можна було хіба що за зниженою ціною продати іноземцям, монастирям чи самій державі.
Але, на нашу думку, головною метою реформи була не ідея доведення середнього класу до зубожіння. Першою і основною причиною нових адміністративних реформ стала руйнація усталених родинно-кланових відносин. З давніх-давен в Україні адекватною формою суспільного існування була клановість. Внутрішньостанові групи були великою згуртовуючою потугою. Домовленості між знатними родами в багатьох випадках вирішували долю Гетьманської булави. Саме така система завжди забезпечувала сильну позицію прихильників Гетьмана. Найміцнішою така корпорація була на Слобідській Україні, де всю адміністративно-полкову роботу виконували представники одного клану . Як не парадоксально, але клановість лягла в основу формування у представників української еліти в 40–70-х рр. XVIII ст. думки про свою провідну і виключну роль як гарантів недоторканності прав «Малоросії». Саме ці елітарні групи очолили боротьбу за традиційний устрій життя Гетьманщини після скасування Гетьманської титулатури. На нашу думку, саме територіальний розрив старих зв’язків уможливив здачу позицій гетьманськими автономістами.
З утворенням намісництв імперська адміністрація зробила першу спробу інкорпорації українського козацтва до стану дворянства шляхом підміни старої ієрархічної структури новою. Хоча вже з XVII ст. невелика частина української старшини отримала дворянство, проте це сприймалося радше як нагорода за вислуги. Українська еліта ототожнювала себе зі старим шляхетським станом, права якого були набагато ширші, ніж у російського дворянського стану.
В 1782 р. на території Новгород-Сіверського намісництва почали укладатися списки дворян. На прикладі Новоміського повіту можна побачити, кого саме зачислили до осіб, що претендують на дворянство: судді, засідателі повітового суду, казначеї суду, ісправники та засідателі земського суду, засідателі верхнього суду, бургомістри, ратмани, «дворянство, не занятое должностями» (абшитована старшина), колишні повітові возні, бунчукові, військові та значкові товариші, діти й онуки бунчукових товаришів, діти значкових товаришів, сотники, а також сотенні отамани, писарі, осавули і хорунжі.
Звісно, це не повний перелік тих, хто отримав право на дворянство. До цієї групи можна додати осіб, що вже мали російські військові та цивільні чини, та спадкоємців значних капіталів. Хочемо акцентувати увагу на тому, що в цих списках не подавалось жодних відомостей про сім’ю чи статки. Списки закріплювали дворянський статус за особою, що була задіяна у керівництві краю чи раніше посідала певний уряд. Спадковий чинник, як бачимо, поширювався на близьких нащадків значного військового товариства.
Проте такий становий «розподіл», імовірно, був до вподоби не всім. В першу чергу це стосувалося дітей сотенної старшини, які не могли себе уявити поза колом еліти колишньої Гетьманщини. Слід сказати і про можливість станового казусу: внесення бургомістрів та ратманів, що за походженням належали до міщан або купців, у дворянство, ймовірно, могло викликати обурення представників старовинного козацтва.
Фактичний перепис панівної верстви – явище загадкове. Так, якщо у Глухівському повіті було ідентифіковано 187 дворян, то в Сурозькому лише 28. Метою цього процесу, ймовірно, було здійснення переходу через дворянство із старих посад на нові загальноімперські. Цікаво, що навіть після скасування полково-сотенної системи та посад Гетьманщини значна кількість козацтва продовжувала ними користуватися. Пожиттєва «титулатура» значного військового товариства зберігалася за її носіями і в деяких випадках використовувалась до смерті. Нами було виявлено факти існування та заміни старих козацьких посад у нових умовах (згідно із законом від 1784 р., користуватися старими козацькими чинами не дозволялось). Серед досліджуваних терниторій це стосується Чернігівського та Ніжинського полків. Так, наприклад у колишньому Чернігівському полку Микифір Полонський у 1787 р. був хорунжим полкової артилерії , Володимир Дублицький у 1794 р. полковим писарем , Іван Комашинський у 1787 р. полковим хорунжим . В Ніжинському полку сотником розформованої Борзнянської сотні у 1795 р. був Василь Рудаківський . І це лише деякі віднайдені нами у цьому регіоні приклади, які свідчать про потребу звернути увагу на описане явище.
Історія Новгород-Сіверського намісництва радше нагадує п’ятнадцятирічний експеримент, ніж продумані реформи. Смерть Єкатєріни ІІ поклала край політиці «вовчого зуба і лисячого хвоста» щодо України. Її син Павєл І відмовився від ідеї поділу території України на намісництва і у 1797 р. об’єднав колишню Гетьманщину в Малоросійську губернію (за винятком Києва). На певний час було повернуто й деякі старі Гетьманські інституції .
Існування Новгород-Сіверського намісництва — одне з найцікавіших явищ, пов’язаних із формуванням менталітету, політичної свідомості та станів України. На превеликий жаль, переважна більшість істориків на 1763 р. закінчують свої студії з історії козацтва Гетьманщини.

Але то тот правдивий козак, що при боці Гетьмана воює та горлує!
Thanks: olyvd1

Share