1

Тема: Дворяне Бразоли - история рода

1.ТРОХИМ ....Бразоль -  це видозмінене прізвище православних молдавських дворян Бразулів(молдаван в ті часи називали «волохами»), які в починаючи з середини 17 сторіччя, втікаючи від утисків мусульман-османів та допомагаючи росіянам і українським козакам у їхніх безперервних походах проти «бусурман», перебираються жити в Росію, а частіше в Малоросію. Особливо це поширилося під час правління Петра Першого. Їх з радістю приймали з багатьох причин; по-перше це були вельми освічені люди, непогані вояки та воєначальники, володіли певними прийомами дипломатії, що дозволяло їм обдурювати наш простодушний, довірливий та малограмотний народ, могли втертися в довіру до російського керівництва. Та й панівна верхівка все менше довіряла малоросійській старшині, яка все ще хиталася в сторону Польщі та турків.
            Ось і молодий молдавський дворянин Лук’ян Бразул самовільно, як пише історія, покидає батьків і разом з ненабагато старшим родичем  - Антоном Танським(Білоцерківським, а потім охочекомонним Київським полковником) та авантюристом по складу характеру та переходить у 1694 році на службу до російського монарха в Малоросію. Вже на початку 18 сторіччя Антон Танський  - полковник компанійського Київського полку, а Лук’ян Бразул - обозний тут же. Лукян  приймає участь в походах проти шведів, ляхів, в битві при Стародубі та в Полтавській баталії. Був поранений. В 1711 році посланий князем Дмитром Михайловичем Голіциним в Бендери «в шпіонахъ за изменнікомъ Мазепой». Більше всього, що це завдання він виконав добре тому, що після цього Лук’ян Бразул - Козелецький городовий отаман з 1718 року, ким і був до року 1740 (правда один час був зміщений з цього уряду, але при втручанні полковника Танського та кн..Голіцина таки повернутий назад). Лук’ян був вельми заможною людиною; мав свій двір у Козельці(в той час там знаходилася полкова канцелярія Київського полку), підданих, користувався авторитетом у горожан і козаків. Ось Вам виписка з метричних книг міста Козельця 1739 – 1740 рр, де я знайшов і прізвище Бразолія: «…. Априля виденіе  1739 года  23 числа родися у Игната Рабчуна отъ жени его Параскевіи - синъ нареченъ именемъ Сава – крещенъ числа 24. Восприемникъ бувъ Лукыянъ Бразолъ, Атаманъ Городовій, восприемницею була Евдокія, жена Михайла Чечугы…..Іюля виденіе 1740 года. 26 числа родися у Стефана Олейниченка дщерь отъ жени его Маріи - нареченна именемъ Параскевія – крещенна оная числа 29. Восприемникъ бувъ Лукіянъ Бразолъ, Атаманъ Городовый, восприемницею була Евфросинія, жена Михайла Войтенка Парфененка…….. Септеврія 1739 года по указу Преосвященнешаго  Господина Рафаила Архиепископа Киевского і Галицкого присланная венечная память отъ отца протопопа Козелецкого Лазара Тарловского к намъ священикомъ Спаскимъ Козелецкымъ, дабы младенца Василія сина Матвея Губкы Никольского приходу: повенчали зъ девицею Евфимиею Леонтиевною Глуздовою унукою. И мы, старостъ допросившы Атамана Городового Лукияна Бразола да Михайла Парфеновича войта Козелецкого зъ ихъ роспискою, же оные жадного препятствія между собою к супружеству не имеютъ, ни кревносты ниже сватства, ни духовнаго сродства; и вишъписанаго числа записавшы перевінчали(http://forum.genoua. name/viewtopic. php?id=302). З його дітей я знайшов лише Трофіма та Никифора. Якщо Никифор Бразул став священиком і посвятив своє життя церкві, давши родовід Бразуль-Брушковським, то другий син Трофім (з вашого дозволу в подальшому буду називати на український манер - Трохим) вибрав собі зовсім другий шлях у житті, а іменно -  дорогу, повну небезпек і пригод, задля збагачення за будь-яку ціну.
             Ось і з’являється десь у 1715-20 роках на наших теренах Трохим  Бразуль і не сам, а все ж з тим Танським тільки вже сином Антона – Василем. Василь Антонович Танський, який на той час вже полковник, має великі землеволодіння в Охтирському слобідському полку та успадкувавши батькову лицарську вдачу і користуючись покровительством кн. Голіцина (командувач Російських військ в Малоросії зі штабом в Охтирці), організовує загін «з волоховъ въ 300 человек», займається грабунками торгових і заможних людей, підпільним варінням селітри, продаючи її в Московщину. Серед цієї ватаги ми зустрічаємо і Трохима Бразула. Цікаво те, що, незважаючи на вельми суворі закони Росії того часу по відношенню до таких людей, Танському і його волохам все сходить з рук, напевно не без підтримки всесильного Голіцина – як свідчить література, друга сімї Танських. Цариця Єлизавета таки запроторила невгамовного полковника до Сибіру, не забравши, правда, маєтностей на Слобожанщині. Вернувшись через 20 років із заслання та спродавши все майно, Василь Танський виїжджає до Петербургу де і помирає, проживши ….107 років.  Трохима ж Бразула (Бразуль, Бразонь) в 1720 році ми зустрічаємо в Гадячі серед жителів, у складі Гадяцької полкової канцелярії. В полковому місті має дворище, сім ю, підданих, живе небідно, він досить авторитетна людина  в полку. Хай мене простять потомки Трохима, але я все таки думаю, що свій первинний капітал, який дав змогу і обжитися та і зайняти тепленьке місце на козацькій службі, був зароблений Трохимом, м’яко кажучи, не зовсім чесним шляхом, що в ті часи в Малоросії було за норму поведінки. Може тому й самі Бразолі, складаючи свою родословну, не вказали цих фактів про свого пращура.
               З дітей Трохима Бразоля нам відомий лише Василь, що народився в 1723 році в Гадячі та 13 років вступає на службу в Гадяцьку полкову канцелярію, одержавши перед цим домашню освіту, підканцеляристом та приймає участь в турецькому поході. Який же послужний список Василя? З 1749 року – Василь Трохимович Бразоль «полковой дозорщик індуктовых сборов», потім писар Гадяцької міської сотні з 1752 року.  В 1754 році він в поході на Дніпрі з полковником Биховським. З 1761 року проживає в Груні – він значковий товариш Гадяцького полку. На той час це, зважаючи на вік, непогана військова кар’є ра. Указом Гетьмана Розумовського від 4 жовтня 1763 року призначений Грунським сотником замість Семена Милорадовича. І хоч Грунська сотня була наряду з Куземинською незначима в полку - територія малозаселена, небагата, сама посада висувала Василя Трохимовича Бразоля (Бразуля) в ряди козацької старшини Гетьманської України. В той час Грунська сотня - це військово-адміністративна одиниця  Гадяцького полку, в межах Української Гетьманської держави в складі Російської імперії, що включала в себе військову частину – козаків у кількості 234 чол. та територіально містечко Грунь, села Шендерівка (Шенгаріївка), Комиші, Павловочка (Мала Павлівка) та слобода Семенівка (нині с. Гнилиця, Охтирського району) з їх землями і посполитим(селянським) населенням, що несли повинність Гадяцькому замку та Скельському Преображенському чоловічому монастирю, який  знаходився неподалік в селі Скелька. Сотник має військову владу, керує козаками в мирний час і під час походів, та адміністративну цивільну владу - стоїть на чолі сотенної канцелярії і несе відповідальність перед полковником за збір податей з населення ввіреної йому території, проводить суд у межах повноважень, виконує накази і постанови Генеральної Гетьманської канцелярії. Читаємо послужний список сотника Бразоля: 1767 рік – командував 1,5 тисячами козаків на лінії; з грудня 1768 по січень 1772 - «содержалъ впереди форпосты», був 4 місяці в поході в фортеці Козловській, 1769 рік на форпостах(кордоні) займався укріпленням лінії «и был в походе у Перекопа и Алешке со 2-ой армией». Він хороший адміністратор, вельми уживчива, добродушна дещо хитра, як і всі іноземці в той час, людина, немає жодних скарг на нього в полкову канцелярію від полочан. Так він не змінює за 12 років свого правління склад своєї сотенної старшини, має ряд похвал від полкового керівництва, хоча водночас вимогливий та інколи й суворий. Є рішення  сотенної канцелярії за його підписом про оштрафування посполитих та  козаків своєї сотні. Проживає Василь Бразоль в Груні, має там дві винокурні, шинок на виїзді з містечка, селітрений заводик на один котел та 20 посполитих, даних йому на ранг, землю в Груні, Павловочці та в інших селах. Має великий двір в центрі містечка біля Воскресенської Соборної церкви. На нього працюють тут же 27 чоловік, а це 8 сімей, котрі жили на його подвірї. Утисків козаків за Василем не було виявлено, але зазвичай в ті часи і козаки працювали на сотника, частіше за борги. Мав також свою мзду керівник сотні і із «справедливості» в суді. Та так і багатів потихеньку. Про його хазяйновитість і турботу про сім ю видно з того, як в подальшому житимуть його діти та онуки, який він зробив міцний фундамент матеріальних благ у житті для них. І це все за 12 літ сотницва. Рахуючись з тим, що старшина Гадяцького полку великих маєтностей не мала на території полку(згідно Генерального слідства мало лише полковник та найближче його оточення) адже весь Гадяцький ключ, тобто землі полку з землями та селянами належали Гетьману на булаву, а він зрозуміло їх не роздавав. Тому постійних маєтностей за Грунським сотником не числилося. В Груні ж у Василя Трохимовича з дружиною Іриною Андріївною (1732-1788) народжуються і діти; Григорій, Микола, Олексій, Василь, Марфа (1765), Ірина (1769). Ось що ми читаємо  в архівному документі «Розпись  епархии Киевской, Зеньковской протопопиии. Намесниченства Грунского.местечка Груни, Церкви Воскресения Иисуса Христа Соборной  за 1788 год – подъ номером 3; Бунчужній товарищъ Василий Трофимовъ Бразуль 55 лет и жена его Ирина Андреевна 46 лет  и дети ихъ – Стефанъ Васильевъ 21 года, Григорий – 17 лет, Николай – 15 лет, Алексей – 11 лет, Ирина 9 лет, Василий – 7 лет , а также помянутого Стефана жена Александра Григорьевна 19 лет и дочь их Злата 2 лет  и ихъ служители - Симеон 20 лет холостъ, Иванъ 32 лет холостъ, Варвара 19 лет девица, Анна 18 лет девица, Яковъ Петровъ синъ 31 года, его жена Евдокия 30 лет, синъ ихъ Василий 2 лет….» (Грунська сотня Гадяцького полку, Збірник архівних документів 17-18 ст, автор-упорядник Сірий О.В, Полтава, Видавець Шевченко Р.В., 2012 р .ст.198-199). У Груні в центрі містечка, недалеко від сотенної канцелярії у нього великий двір, де він проживає з сімєю та служниками Семеном 20 та Іваном 32 років, Варварою 19 та Ганною 18 р, Яків Петрів син 31 рік з дружиною Євдокією 30 р та їх сином Василем 2 років. Крім цих людей у нього проживають так звані підсусідки  Петро Іванович Малиш 41 року з сімєю:дружиною – Анастасією 39 років та дітьми Яковом -15 р, Михайлом 6 р., а також сімя Кузьма Петрів 29 років з дружиною Параскевою 30 р, та дочкою Наталкою 2 років і сімя Остапа Савича Вовка 53 років з дружиною Іриною Іванівною 42 років дочкою Параскевою 2 років, сімя Андрія Івановича Колоденка 32 р, та його рідні сестри  вдови – Анна 32 р, Наталія 29 р, та брат Іван 7 років, а також сімя Андрія Максимовича Горяченка 35 років з дружиною Марією Харитонівною 34 р, та дітьми Потапом 18 р, дочки Феодосії 3 років і сімї Григорія Андрійовича Ластовки 49 років, його дружини Анни Іванівни 46 р, їх сина Івана 24 р та останнього дружини Епистімії. В Груні в нього ще є двір, що знаходиться на території четвертого куреня, де проживає козак-підсусідок Крась Прокоп Іванович 63 років з сімєю: дружина Параскева Петрівна 46 років і діти:Роман 26 років з дружиною Наталією Іванівною та Максим 24 р з дружиною Тетяною Василівною 23 р,у яких дитина дочка Авдотєя 2 рочків. Сотник Бразоль бере участь у створенні «Проекта новаго Уложенія» від Гадяцького та Полтавського полку Малоросії, яким цариця Катерина узаконила кріпацтво на Україні. В 1775 році Василь Трохимович універсалом Гетьмана Розумовського звільняється від посади сотника Грунського «по старости и болезни». Йому по «абшиду» надається чин бунчукового товариша(офіцерський чин в гетьманській Україні близький до полковника, що вказує на близькість до Гетьманського оточення). В 1756 році після обрання гетьманом Кирила Розумовського, останній, на відміну від всіх гетьманів, забирає монастирські володіння до відому Гадяцького замку, що належав йому. Ліквідується гетьманство, багато земель Розумовського продаються в казну імперії, а з 1810 року він допродує і їх остачу; Комиші, Павловочку, Довжик. Більше всього, що в цей час всі наші землі і купляє бувший сотник, заснував ши своє родове гніздо в Малій Павлівці, напроти старої вже церкви Святих Апостолів Петра і Павла. Тут він будує ошатний деревяний будинок, в яру вириває став та садить сад над ним. Василь Трохимович, незважаючи на вік та хвороби, він працює. З 1782 по 1785 року суддя знов створеного Зіньківського повіту. 7 02 1785 року – колезький асесор, виходить  у відставку в 1790 році, йому надана честь приймати участь у  відкритті Чернігівського намісництва в 1782 році від Зіньківського повету. В ці часи за ним числиться  2 винокуренних заводи, 95 душ кріпосних обох статей в містечку Грунь та в Комишах 25(1803 рік). До кінця життя Василь Трохимович Бразоль проживає в селі Мала Павлівка(Павловочка,Павлівочка), що і стає родовим маєтком зачинателів козацького старшинського українського роду,тут же він помирає приблизно в 1803 році,та похований на цвинтарі біля церкви.

Thanks: Алена1

Share

2

Re: Дворяне Бразоли - история рода

2.ЄВГЕН ГРИГОРОВИЧ.....В подальшому в нас розмова йтиме про віточку роду іншого сина Григорія Васильовича - Євгена Григоровича. Як видно з його біографії, маючи великі батьківські можливості, здібності до наук, багатство, він пішов не по протореному батьком шляху, а вибрав свою життєву стежину, пройти яку було не так просто, але думаю, що в кінці життя  без сорому можна було йому поглянути і назад - де виднілися свої здобутки, і вперед - це його діти, що  прославили своїми діяннями рід Бразолів. Народився 3 березня 1799 року в Катеринославі, там же закінчив гімназію і 1818 році  Імператорський Харківський Університет. Потім поручик Сіверського кінноєгерського полку. Після відставки в 1822 році переїжджає жити в родовий маєток діда Василя Трохимовича в село Павловочка(Мала Павлівка) Зіньківського повіту, Полтавської губернії, господарство якого в деякій мірі занепало в зв’язку зі смертю господаря. Тут він проживе все життя, тут народяться його діти і пізнає подружнє щастя  життя та буде радіти успіхам своїх нащадків. Це він зв’яже славу і велич нашого краю, а іменно сел Мала Павлівка, Комиші з іменем роду Бразоль, буде фундатором побудови нових церков і шкіл, розширення та облагородження сел, побудови доріг, лікарень, зроблячи з невеличкого села окрасу всієї округи. Недарма  повінчатися в Павлівській церкві було на той час престижно у людей окружних не тільки сіл та хуторів, а й Охтирки, Зінькова, Харкова. Адже до Бразолів на храмове свято Петра і Павла збиралася знать не тільки з повіту, а й з губернії. Але це все буде потім, а йому передувала  важка праця, не рахуючись ні з силами, ні з здоров’ям, якій Євген Григорович віддавався сповна з самого молоду. На той час Зіньківський повіт був найбіднішим в губернії, мало було освічених людей і поява тут молодого, енергійного 24 річного дворянина ще й який мав за плечами досвід військової служби та  університетську освіту не могло пройти мимо властей. І вже в 1827 році він працює на поприщі повітової освіти  - наглядач Зіньківського повітового училища, потім замісник його директора, колезький регістратор(1834), колезький секретар (1836), титулярний радник(1838), Предводитель Зіньківського повітового дворянства з 1844 року, Надвірний Радник. Опікується Зіньківською міською лікарнею, дорогами, побудовою мостів через річки Ворсклу та Грунь, освітою -  запроваджує відкриття шкіл грамоти при церквах, проводиться розмежування повіту, де він приймає участь як посередник, представляє повітове дворянство на губернському рівні. Проживає в Малій Павлівці в своєму маєтку, збудованому ще дідом Василем Трохимовичем разом з братом Никоном Григоровичем, який на той час уже мав сімю. Вони удвох хазяйнують по господарству. Однак більше займається господарством Никон, так як Євген – працює в повітових органах влади. Маючи землі на території Охтирського повіту Євген Григорович користується авторитетом і серед тамошнього дворянства. Він являється одним із меценатів при розбудові Охтирського Свято-Троїцького монастиря жертвує велику суму грошей разом з поміщиком Кулябко, купцями Грековим, Алтуховим. З 1844 по 1847 рр Євген Бразоль - Полтавський Губернський Предводитель Дворянства. Тут сумісно з генерал-губернатором він займається розбудовою губернських установ міста та губернії . Він являється попечителем недавно відкритих Полтавського Петровського кадетського корпусу та Інституту благородних дівиць, приймає участь в організації  забудови Полтави сучасними кам’яними будинками. При його участі збудований і нині стоячий Будинок Дворянського Зібрання, (нині школа мистецтв на площі Слави), кам’яні дороги в місті, яке раніше потопало в грязі і т .д.Тут же він зустрічає в 1844 році і свою майбутню дружину серед слухачок Інституту благородних дівиць, на 30 років молодшу дочку його давнього знайомого ще по армійській службі генерал-майора Дмитра Даниловича Селецького (на той час дворянського предводителя одного з повітів Полтавщини, а пізніше Київського Губернського Предводителя Дворянства) - Софію Дмитрівну Селецьку. Приймає участь в проектуванні та побудові будинку Дворянського зібрання(нинішній  краєзнавчий музей). Цікава історія їхнього одруження. Євгеній Григорович до Світлої Заутренні поїхав до церкви Полтавського інституту благородних дівчат де зустрів незнайому красуню-пепин єрку. Навівши справки, взнав що це дочка його знайомого та друга,який жив в Києві. Одразу ж послав листа йому, просячи руки та серця дочки Селецького Д.П. Батько дав згоду і хоча дівчина була проти, через два роки вони одружуються. Пізніше у своїх спогадах близькі та рідні відмічають що подружжя дуже кохали один одного. Його онука в свої спогадах пише, що дід часто згадував ,що зустріч його з Софією перевернула все його життя, адже він ніколи вже не збирався одружуватися, хотів відписати свої маєтності на користь одного з братів. Іменно любов до Софії Дмитрівни надихнула його на подальше життя, розбудову господарства та маєтку. За час перебування в Полтаві Євген Бразоль займає ряд попечительських постів. Попечитель Полтавської гімназії, комітету по тюрмах та інші. Звільнившись з посади Предводителя Полтавського Дворянства, маючи чин Надвірного Радника, наш герой виходить у відставку і  живе в своєму маєтку в Малій Павлівці. Треба сказати, що Софія Дмитрівна була хоч і молодою, але надто заповзятою дружиною, мала складний, неуживчивий характер. Братам прийшлося роз’їхатися, правда на все життя вони зоставили братські стосунки, що передалося і свої дітям та онукам. Перш за все він вирішує побудувати новий цегляний дім на місці старого. Для цього він закладає в Комишах цегляний завод. У  1851 році, 20 листопада дім побудований. Це одноповерховий особняк в дворянському стилі, який мав  20 кімнат. На будинку був герб, який ось як його описують Петербурзькі геральдисти «…О гербе рода Бразолей: В червленом поле золотой столб, обременённый черным шестопером. Щит увенчан дворянскими шлемом и короною. Нашлемник: правая в золотом одеянии рука, держащая черный шестопер. Намет справа черный с золотом, слева – червленый с золотом. Герб намекает, вероятно, на сотничество их предка - Василия Трофимовича Бразоля..». (фото № 8) На будинку стояла дата його побудови - 1851 рік. В пам'ять про це, кожен рік  священики  Петропавлівської церкві в день Введення в Храм Пресвятої Богородиці в домі служили всеношну 20 листопада, а 21 молебен. Ось як описує дім Віра Бобошко онука «...это был большой, одноэтажный дом, в нем было 20 комнат, комнаты большие и светлые с паркетними полами, со старинной мебелью, внизу девичья и ванная, ванная стояла посредине, а под стенами стояли скамейки. На них серебрянные квадратне тазы и серебрянные   кувшины.» В домі було сім лакеїв. Також Євген Григорович закладає за церквою сад під назвою «Кримок» з диковинними на той час фруктовими деревами, кущами, квітниками, стежками, альтанками, внизу його був викопаний ставок ще дідом з джерельно- чистою водою, де розводилася риба. ( фото № 9)  Особливістю цього панського саду було те, що в храмове Петропавлівске свято в нього дозволялося заходити та гуляти селянам. (фото № 10)  Вносяться великі пожертви на Петропавлівський  храм, робиться новий іконостас за рахунок Бразолів. За муром церкви над садом було вирівняно ділянку землі, де було сімейне кладовище Бразолів. ( фото № 11)Там захоронені Василь Бразоль, Євген Григорович Бразоль, Ірина Дихова-Авінова, Ганна Петрівна Милорадович сестра дружини Григорія Євгеновича. Евген Григорович має близько 4000 десятин землі тільки в наших краях та в Кобеляцькому повіті в селі Єленовка 800 дес та за дружиною Софією Дмитрівною посаг в Золотоношському районі село Завойтовка 900 дес., закладає економію Євгенталь біля урочища Караван, де вирито великий став, там же працює винокуренний завод, пташник, конюшні, ферми з худобою, а в Комишах працює селітренний заводик, що дає на рік 1000 пудів селітри, яка продається на Шосткинський  пороховий завод. На Ташані біля мосту працює два водяні млини на два камені, багато вітряків у Малій Павлівці, навкруги ліс практично весь Бразольський, яким він торгує по всій Полтавській губернії. Винокурні, які працюють на Бразоля  в Груні, в Євгенталі дають 20000 відер горілки на рік, що продається в Зінькові, Охтирці, Полтаві, Харкові. В Малій Павлівці відкритий шинок. Евгеній Григорович входить в сімку найбагатших поміщиків повіту. В нього в 1845 році 450 душ  кріпосних (тільки чоловіків)в Павловочці та Комишах, 74 в Кобеляцькому повіті та 92 в Золотоношському. Скупляє землі навкруги, Так в 1860 році купляє урочище Яковенково 5 дес. 144 саж, Копилове 21 дес. 120 саж , а також землі у дворянина Максимовича 50 дес. На момент земельної реформи 1861 року і згідно викупних відомостей в 1863 році «Про продажу землі селянам» після реформи, Бразоль володів в Зіньківському повіті землями та дворами  в селах Комиші, Мала Павлівка, Пірки (Комсомольське), Грунь, в Охтирському повіті – в селі Журавне, Станове, Доброславівка. В Кобеляцькому повіті село Еленівка, в Золотоношському повіті - село Коврай. Про наш край так пише історична довідкова література кінця 19 сторіччя: «В эпоху освобождения крестьян часть Груни принадлежала Евг. Григ. Бразолю, самому крупному из землевладельцев Зеньковского уезда, владевшему здесь 4.300 дес. земли…» (Пути, расходящиеся от Харькова, В. В. Морачевско го, Б. Г. Карпова и И. М. Малышевой)… «Бразоль Евгений Григорьевич, в 1860 году один из крупнейших землевладельцев Зеньковского уезда…» (Россия. Полное географическое описание… под ред Семенова). Євген Бразоль має жорсткий, іноді суворий  характер, хоча в сімї він підкоряється у всьому своїх коханій молодій дружині, виконуючи всі   її забаганки. Ось як описують один із випадків його відношення до кріпаків в ті часи  російські історики,що вивчають історію скасування кріпацтва на Україні «…В Харьковской губернии помещик Бразоль, желая переселить 120 крестьян своих в Полтавскую губернию, встретил с их стороны упорное несогласие.Для убеждения их вызвал исправника, но действия его, даже при пособии полицейских мер, остались безуспешными. Это вынудило помещика отказаться от своего намерения. Под полицейскими мерами следует понимать массовую порку, но здесь и она не помогла…..». Так було коли поміщик хотів переселити з Журавного в Малу Павлівку кріпосних селян. Незважаючи на вік, в 1871 році Зіньківське земство запрошує поміщика на посаду  почесного мирового судді. В своєму маєтку він живе як вельможа і  аристократ. Ось як це описується письменником С.Гаєвським -  сином поміщика із Ступок, коли вони попадають в Малу Павлівку   «…..отец наш тотчас же отправился к тамошнему богатому помещику Евгению Григорьевичу Бразолю. …..Мы были приняты ласково но я  благо был решительно уничтожен в присутствии знатного барина, сидящего в роскошно убранной комнате. До тех пор я если и видел порядочную меблировку дома в Полтаве у нашего  директора Огнева, но это было слишком далеко от того, чему я был теперь свидетелем. В особенности меня поразил богатый чайный сервиз на серебрянном подносе и хорошо одетые лакеи. Это было мое первое знакомство с аристократизмом». Повар Гнат був місцевий Малопавлівський житель, якого посилали в Харків в Гранд-отель для науки поварській майстерності. Знаходимо в архіві Полтавської області такі дані про дворянський рід Бразолів. Указом Герольдії в затвердженні в дворянстві  від 10 та 24 травня 1848 року за №1678 та 1771 на сторінці 122 рід Евгенія Бразоля було внесено в дворянську родословну книгу Полтавської губернії в третю її частину. Ось що в ній записано; « Бразоль Евгеній Григорьевич, сынъ Действительного Статскаго Советника, его сыновья ;Григорій, Сергей, Левъ, дочери; Марія, Ирина, Елисавета. Григорія Евгеніевича жена Марія Петровна, Сергея Евгениевича жена Елизавета Петровна, дети хъ; Петръ, Владиміръ, Вера, Ольга, Александръ, Татьяна, Николай. Павелъ Николаевичъ Бразоль, коллежскій ассесоръ, дети его; Николай, Елисавета, Александра». Надвірний Радник Євген Григорович Бразоль 5 травня 1879 року в віці 82 років помирає від серцевої недостатності, похований в Малій Павлівці на сімейному кладовищі за Петропавловською церквою. «…5.08.1879 года .Преставился Помещикъ Надворный Советникъ Евгений Григориевичъ Бразоль въ возрасте 82 летъ отъ водянки.Исповедалъ священникъ Димитрий Халецкий,псаломщикъ Иванъ Иваницкий,похороненъ на церковномъ кладбище1867 годъ…..»(Метрическая книга данная изъ Полтавской главной консисторіи в Петро-Павловскую церковь села Малой Павловки Зеньковского уезда для записи родившихся,браком сочетавшихся и умершихъ за 1869 годъ, ДАСО,ф.1195,оп.1,спр.19).Давно вже немає навіть легенд у селі про Євгена Бразоля, пройшло надто багато часу. Лише відомо до цих пір про його крутий норов. Але випливло ще й те, що і досі живуть нащадки Бразолія Євгена Григоровича на нашій землі, правда незаконнонароджені.Так мені розповіла Ніна Давиденко, яка зараз проживає у Москві, вроджена Гайдич про те,що її прадід був незаконнонароджений син Євгена Григоровича. Матерею її прадіда Федота була покоївка  панська, молода та вродлива дівчина, яку й спокусив пан. Мабуть він її все таки кохав раз видав заміж за багатого козака Шелеста, відбудував добротний будинок та допомагав все життя. Але невістку, її сина все таки не любили свекри. А навіть через багато років  дочку вже Федота дуже не любили родичі Кияшка Івана Олександровича, її чоловіка, так як вона була дочкою "приблудного".  Зараз в Малій Павлівці  проживає один з нащадків Кіяшка Івана - Гайдич Володимир, який є далеким родичем та нащадком Бразоля Євгена Григоровича.     
         Декілька слів про Софію Дмитрівну Бразоль(Селецька). Вона походила  з древньої польсько-литовської аристократичної сімї. ( фото № 7) Згідно сімейних легенд її предки доходять до нащадків Атілли. Близько 1500 року приїхали в Литву і на українські землі. Селецькі доволі часто згадуються в Литовській метриці як багаті заможні люди, державні діячі та меценати. Відомо, що в 1609 році дворянин Селецький був послом в Москві. Так у Селецьких Дмитра Петровича (26.05.1794р.н.) та його дружини Марії Данилівни було шестеро дітей: Петро(02.03.1821р.н), Аделаїда(1823),Софія1825), Марія(1827),Надія(1829) та Олександра(1833). Відомою людиною свого часу став старший брат Селецький Петро Дмитрович(02.03.1821–5.03.1880). Він закінчив Київський університет. Потім працював адюнкт- професором на кафедрі законоведення в Ришелєвському ліцеї. Пізніше він був Київським Предводителем дворянства. Це він - автор цікавих "Записок",які  друкувалися  в "Київській Старовині" за 1884 р., що охоплювали час з 1821 по 1846 р. Петро Дмитрович –видатна людина свого часу, який мав прекрасну освіту, мав музичний, літературний дар, писав музику, здобував освіту в Європі, працював в канцелярії Київськорго генерал-губернатора Бібікова. Сімя Селецьких була дружня з недалекими сусідами Рєпніними, де часто зустрічалися з Тарасом Шевченком. В сім ї виділялася Софія, що була улюбленицею всіх.Вона була дуже схожа на матір, любила мистецтво, живопис. Добре грала на піаніно, особисто дружила з Тарасом Шевченко, довго слухаючи його «Катерину» у Рєпніних. Софія ще до заміжжя з дитинства була доброю, ніжною, лагідною, дуже хазяйновитою, зібраною. Любила науки, музику, добре грала на фортепіано, писала музику. Також добре відносилася до селян, поважала їх працю. Батько з дитинства віддав Софію на навчання до Полтавського інституту Благородних дівчат, який вона закінчила з відзнакою. На вигляд була маленька та сухенька, напрочуд енергійна, ходила в білому пікейному платті, затягнута в корсет, який купляла в магазині «Дюна» в місті Зінькові за 1 руб 25 коп. Маленькі ніжки в чорних прюнелевих ботинках з резинкою, без каблука, в чорному кружевному фаншоні на голові. На її плечах був увесь дім, в якому все було доволі консервативно та не змінювалося роками. Вона дуже любить дітей, а найбільше середнього сина Сергія. Старшого Григорія Євгеновича називала лагідно «Гришуля». Її всі називали «Мама» і на  «ви». По господарству все підкорялося їй. Хазяйкою була вона. Сама вела польове господарство, була в курсі всіх політичних справ. Сім я була дуже дружна, завдяки іменно їй, і незважаючи на велику різницю у віці, Бразолі кохали один одного. Після смерті чоловіка пані Софія перебрала на себе всі господарські функції в маєтку, дуже любила рукоділля, українські вишивання, квіти, заставляла своїх дочок теж вишивати. Так Бразолі-Софія Дмитрівна та її доньки кожного року вишивали золотом церковну одежу священикам Петропавлівської церкви і дарували її на престольне свято. Софія Дмитрівна являлася незмінним попечителем Малопавлівської народної школи та лікарні для венеричних хворих, разом з дочками та невістками. Також вона разом з усіма членами родини, що проживали в повіті, безсмінні попечителі жіночої прогімназії в Зінькові. «….Члены попечительского комитета Зеньковской женской прогимназии: Бразоль София Дмитриевна, Бразоль Елизавета Петровна Бразоль Марья Петровна, Бразоль Сергей Евгеньевич, Бразоль Григорий Евгеньевич.». Водночас це вимоглива пані до свої близьких і селян. Дуже любить літературу, мистецтво і незважаючи на те, що дух Бразолів з діда-прадіда був просякнутий абсолютною монархією та вірністю царю, все таки любила Тараса Шевченка. Після смерті Кобзаря мальовані олівцем картини досталися Коховському - товаришу Шевченка і коли той помер, його дружина передала 280 картин Тараса Шевченка Софії Дмитрівні Бразоль  в 1864 році, частину яких та продала, а більша була в неї в маєтку в Малій Павлівці. Їх Радянська влада націоналізувала і вони зараз знаходяться в музеях. Так у Бразолів були такі картини; Дерево серед скель, Рослини, село Пятки, в Астрахані, Хмельницький у хана , на Орелі, Казань, Гори в долині Аспагар, експедиційний табір в долині Анадир…..та інші. Ці твори були намальовані автором в 1847-1850  рр. під час заслання. Ось що пишуть про ці картини сучасні дослідники творчості Т.Г.Шевченка – «Переяславський лікар Андрій Козачковський, піклуючись про надійне збережен ня дорученої йому найбільшої частини колекції, передав її директорові Педагогічного музею військово-навчальних закладів Всеволоду Каховському. У 1893 році ця збірка нараховувала 281 одиницю творів Шевченка та творів, помилково йому приписуваних. На думку О.Русова, який саме того року оглядав колекцію, вона вже не була такою повною, як за життя А.Козачковського і В. Коховського. Вдова Коховського змушена була віддати унікальний шевченківський скарб Софії  Бразоль - дружині Полтавського губернського предводителя дворянства, від якої він нарешті потрапив у найнадійніші руки В. В. Тарновського». ( фото № 12, 13, 14) Софія Дмитрівна втайні від чоловіка їздила на зустріч до поета, коли той був у Зінькові проїздом. Це була дуже набожна та релігійна жінка, цього ж вона вимагала від всієї своєї рідні та челяді. До самої смерті 17 квітня 1909 року Софія Дмитрівна була головою в домі і ніхто їй не смів перечити з любого приводу, на її день народження обов’язково з’їжджалася вся їх сім я. В них з Євгеном Григоровичем було 6 дітей: сини – Григорій, Сергій, Лев та дочки: Єлизавета, Ірина, Марія. Діти отримали прекрасну домашню освіту. Винаймаються  в Полтаві та Харкові гувернери-іноземці,виписуються кращі в губернії учителі. До вступу до гімназії всі діти знали по три іноземні мови, у дівчаток була вихователька француженка, яку звали «бонна». Софія Дмитрівна Бразоль(Селецька) пережила свого чоловіка на 30 років і 17 квітня 1909 року її не стало. Захоронена біля свого чоловіка.За нею плакало все село. Адже за роки життя в Малій Павлівці вона стала матерею для кожного жителя.

Thanks: Алена1

Share

3

Re: Дворяне Бразоли - история рода

3.ГРИГОРІЙ ЄВГЕНОВИЧ.....Григорій Євгенович Бразоль народився 20 квітня 1850 року в селі Мала Павлівка. Дома отримав початкову освіту. В 10 річному віці батьки його віддають на навчання в Харківську гімназію №1, яку він закінчує з відзнакою. Потім вступає до Харківського Імператорського Університету на юридичний факультет і в  1874 році його успішно закінчує. В Харкові він проживає разом з братами Сергієм та Левом. Батько їм знімає квартиру. З ними 2 гувернера та повар. Живуть пани студенти скромно. Євген Григорович жорстко контролює їх витрати. Григорій Бразоль все своє життя проживає в батьківському маєтку який достається йому у спадок і віддає себе служінню рідному краю, земству Зінькова та Охтирки. (фото № 15)  Починаючи з 1874 року він  дільничний мировий суддя Зіньківського повіту до 1885 року, потім його вибирають в Охтирське дворянське зібрання, Предводитель Охтирського повітового  Дворянства 1885-1892. Ось що пише документ: «1.Харьковский календарь на 1887 год: Бразоль Григорий Евгеньевич,коллежский асессор,в дер. Павловке Зеньковского уездаОн же Предводитель дворянства Ахтырского уезда. Собственный дом в Ахтырке на Успенской площади…». Проживає в Охтирці. В його володінні землі навкруги Павлівочки, побіля Груні та Опішнього. З 1880 року- гласний Дворянського зібрання Зіньківського повіту від Опішнянської громади, губернський секретар. Після того як брата Сергія вибирають Головою Губернського Дворянського зібрання, з 22 грудня 1892 року і по 1917 рік - Предводитель Зіньківського Дворянства. За його ініціативою та активним втручанням відкривається в Зінькові жіноча прогімназія, а потім і чоловіча гімназія. Він беззмінний попечитель цих учбових закладів та голова наглядових комісій. Григорій Євгенович -голова Зіньківського сільськогосподарського товариства, з 1908 року стає дійсним статським радником, а з 1912 Камергер Його Величності - єдиний  в Росії повітовий предводитель дворянства, який не служачи при царському дворі, мав придворний титул. Продивляючись матеріали повітового дворянського зібрання, видно скільки сил енергії та знань ця людина віддає служінню земству свого краю. Немає жодної галузі в повітовому господарстві де він би не приймав активної участі. Він і Голова Учительської Повітової комісії, активно займається ліквідацією награмотності на Зіньківщині, будує дороги, мости, організовує поштове сполучення. Опікується охороною правопорядку, медициною: будує нові лікарні та амбулаторії. Дбає за санітарний стан в повіті, розробляючи його норми для сел та містечок, розвиває ветеринарну службу. Практично весь час на роботі та в трудах. В цей час Григорій Євгенович проживає в приміщенні Управи де йому виділена квартира. ( фото № 30)  Це при ньому проведений в повіт спочатку телеграфний зв'язок, а пізніше і телефонна лінія як в Зіньків так і по селам. Григорій Євгенович освічена, порядна, чесний та принциповий. В жовтні 1912 році відкрито виступає  в Дворянському Зібранні з критикою роботи Зіньківськолї Управи та роботи Дворянського Зібрання. Тут він каже «….необходимо понять кто мы и кто такие нас окружающие люди, что эти простые люди создаютъ нам достатокъ и розкошъ. Намъ необходимо более лояльнее относиться къ простым людям, честно оплачивать ихъ трудъ, не забывать что они основные плательщики налоговъ….». Крім цього в своєму виступі він наголошує про неправильність витрат коштів повіту, що необхідно направлення їх більше для простих людей, вказав, що деякі можновладці використовують державні гроші для свого збагачення. Цей виступ  наражається на критику зі сторони як губернії, так і дворян повіту. Він впроваджує в життя Царський указ 1907 року «О всеобщем образованіи въ Россіи», при його участі було побудовано майже в кожному хуторі повіту школа, відкриваються бібліотеки, як в повітовому центрі так і в Груні, Комишах, Малій Павлівці, Шенгеріївці і інших селах. В побуті на відміну від інших членів свого роду(жорстких, вимогливих до всіх оточуючих), напрочуд м’який та добрий, про що мені розказували ще в дитинстві люди, які працювали в нього. Моя прабабуся казала так «…не дай бог приїде Сергій або Петро, а вже як наш приїде на поле, Григорій Явгенович, то і робота зроблена і люде довольні будуть….». Вдома його всі називали «Гришуля», а рідні характеризували як трішки розсіяну, м’яку та інколи безтактну людину. Так ще,наприклад, я знайшов в архівах документи, де Григорій Євгенович Бразоль дарує козаку Ковтуну землі 5 десятин та козаку Придатченку 4 десятини 1640 саженів. Поки жива була Софія Дмитрівна, Григорій господарством займався мало, він весь був на службі в Земстві, та й приїзджав в Малу Павлівку лише на свята: весь час то в Зінькові, то в Охтирці. В 1902 році в Малій Павлівці напроти маєтку на місці старої будується нова кам’яна Петропавлівська церква з кам’яною дзвіницею і мурованою огорожею, роблячи її окрасою всієї округи. За свій рахунок Григорій Євгенович закупає все обладнання до неї. Відкривається в 1867 році Малопавлівська народна школа, потім в 1909 році будується її нове приміщення, в яке ще ходив і я. Після смерті Софії Дмитрівни її син Григорій Євгенович - ктитор місцевого храму, голова його приходського товариства та попечитель Малопавлівського Народного Училища. По його ініціативі і за дорученням громади села він стає головою наглядової ради щодо будівництва приміщення нової школи, яка стала на початку  20 сторіччя однією з кращих у повіті і по оснащенню, і по роботі. Це він відповідаючи на запити того часу, відкриває на свій рахунок та повністю содержить лікарню для венеричних хворих на 20 ліжок(в той час сифіліс був на кщалт епідемії в губернії). Родове гніздо Бразолів стає перлиною повіту та і губернії. Сад Кримок вражає своєю красотою, чистотою, вишуканістю посадок, там є алеї, диковинні квітники, чиста джерельна вода в ставку біля нього. Ось як описує його Віра Бобошко «…фруктовый сад так называемый «Крымок» находился через улицу отделенный плетнем, через который был перелаз. Там были чудные шпанки красные, черные, белые, желтые. По этой улице была церковь, а около церкви отделенное каменной стеной кладбище. К традициям Павловки были народные гуляния по саду в храмовый праздник Петра и Павла…..». Григорій Євгенович, розвиває економію Євгенталь, будуючи там сучасний винокуренний завод, маслозавод. Тут знаходиться у нього конєзавод. Він проводить одним із перших в окрузі телефон собі в маєток та на Євгенталь, має в володінні 4300 дес землі. Дома - патріархальний спосіб життя - лакеї в красивих лівреях, старовинні вишукані меблі, абсолютна чистота та порядок. Відомо, що жонатий Григорій Євгенович був два рази. Перша дружина – Марія Петрівна(кузина-двоюрідна сестра Григорія), фрейліна Єя Величності, дочка Київського Предводителя Дворянства Петра Дмитровича Селецького. З себе вона була дещо повнувата, тиха, непримітна жінка, всім в хаті та по господарству керує мати -  Софія Дмитрівна. Від цього шлюбу в них був син Григорій Григорович, що був жонатий на вродженій Степановій. Невідомо чому, але Григорій Євгенович вдруге був одружений на Елизаветі Петрівні(Милорадович). Від другого шлюбу були син Василь Григорович, і як записано в документах «жилъ на иждивеніи родителей» та донька Бразоль Надія Григорівна. На жаль про їх долю мені нічого невідомо. До цих пір зосталися в пам’яті розповіді людей, які свого часу працювали в Бразоля в Павлівці. Всі говорили - добра, чуйна людини, з повагою відносився до своїх робітників та жителів села, чим міг їм завжди допомагав. Один з таких випадків стався і з рідним братом мого прадіда Митрофаном Яковичем Борисенко. В 1915 році той на війні одержав тяжке поранення в ногу, знаходився в лазареті в Петрограді. Там збиралися йому ампутувати кінцівку. Митрофан пише сльозного листа до батьків в Малу Павлівку. Мати з батьком йдуть до пана – Григорія Євгеновича, знаючи, що рідний брат останнього професор-медик в Петербурзі. Вже через неділю Митрофана Яковича було прооперовано в кращій клініці столиці і нога була врятована. Все це робилося безкоштовно. Давно вже немає Митрофана Яковича, зістарілися його онуки, а цей переказ живе в нашому роді як пам'ять про Бразолів. А скільки таких випадків було. Кожний корінний малопавлівчанин зможе оповісти про схожий випадок з його предками. Вже в 1918 році, виїжджаючи з села люди йшли за панською бричкою та плакали. Григорій водив дружбу з сусідами поміщиками Трипольським, Дубягою, Володимиром Людвіговичем Роттом. Він на всіх губернських з’їздах представляє Зіньківське дворянство, запрошений з братом Сергієм на коронацію Миколи другого в Петербург. Так читаємо в Полтавських Єпархіальних відомостях за 1894 рік: «… Наблюдатель Церковно Приходськихъ школъ  въ Зеньковскомъ уезде Григорій Бразоль утвержден 3 февраля 1894 года Его Преосвященствомъ  Епископомъ  Полтавскимъ и Переяславскимъ Иллариономъ …….». Помер Григорій Євгенович в Малій Павлівці в 1918 році якраз перед буревійними подіями. Захований на сімейному кладовищі  біля Петропавлівської церкви.

Thanks: Алена1

Share

4

Re: Дворяне Бразоли - история рода

4.СЕРГІЙ ЄВГЕНОВИЧ....Народився Сергій Євгенович Бразоль 27 вересня 1851 року в Малій Павлівці, після отримання домашньої та гімназичної освіти в  Харкові, закінчивши університет там же, став юристом. З 1874 року на службі в 3-му Департаменті Сенату, в тому ж році переходить в Департамент промисловості, командирується в США на Філадельфійську виставку, приймає участь в Балканській війні як уповноважений Управління Червоного Хреста. ( фото № 16) У 1878 році виходить у відставку, нагороджений за участь у війні орденом Св. Володимира. 26 вересня 1879 році одружується, бере в дружини свою родичку Єлизавету Петрівну Ханикову(Бразоль), свою двоюрідну сестру по дядькові Никону, уродженку с.Василівки Павлоградського повіту, 1859 року народження. Спочатку молоді живуть в Малій  Павлівці  в батьківському дворі у флігелі. Єлизавета Петрівна добродушна,проста та чуйна жінка,і з перших днів її одразу полюбила вся рідня та челядь.Особливо дружні відносини були в неї з дружиною старшого брата Григорія Євгеновича – Марією Петрівною (вродженою Селецькою).Тут же народжується їх первісток – донечка Соня,яка незабаром помирає від запалення мозку. Через рік Сергій та Єлизавета переїжджають в маєток,що дістається їм у спадок від батька – село Комиші.Тут в нього народжується ще 9  дітей; Олена яка померла в віці 2-х неділь, Михайло(помер в ранньому дитинстві), Петро (1883), Володимир(1885), Олександр(1893), Микола(1896), Віра(1887), Ольга(1890), Тетяна(1895), з яких Ольга помирає в віці 8 років від дифтериту. Дім в Комишах складався спочатку з 9 кімнат потім було добудовано ще 6 кімнат. По мірі народження дітей добудовувалися й кімнати. Побіля будинку був сад більше десятини, який був спланований Софією Дмитрівною. Ось як описує маєток в Комишах одна з дочок Сергія Євгеновича Тетяна Бразоль: (фото № 17) «Со стороны большой проселочной дороги, имение было обнесено белым забором из кирпича, крытым сверху железом, выкрашенным в зеленый цвет. Дом был растянут в длину, благодаря постепенным пристройкам и в нем было 21 комната, среди них анфилада проходных. К дому прилегла большой тенистый парк в котором были дубовая и березовая аллеи, росли буки, ясени, серебристые тополя и осины. Между аллеями был большой фруктовый сад с разными сортами слив, яблок и груш двор был очень обширный, поросший низкорослой травой. Налево при вьезде была кузница, направо справа сторожка дворника. Дальше стояло другое здание в одной половине которого была людская – рабочая кухня и столовая, а вдругой – жилое помещение. В другую сторону двора шли сараи и загоны, куда на ночь загоняли табуны лошадей, пригнаних с пастбищ. Тут были матки, лошата и трехлетки, которые поставляли в казну. Потом были свинарник, курятники с премированными курами разных сортов (главным образом лангшаны). Слева в глубине двора находился коровник и поодаль другое  здание, которое со двора имело вход в прачечную, а со стороны сада- в баню. В самом видном месте стоял колодец «журавель» с длинными корытами для водопоя животных, а за ним большая барская конюшня и каретня. Со стороны сада двор был обнесен деревянным забором. Мимо этого двора шла дорога на «черный двор». Это было целое поселение со служебными постройками, домом управляющего, других служащих, сараи для сельскохозяйственных машин, утвари, амбары и мастерские, была своя столярня, плотницкая, помещение бондаря, где он делал бочки для соления. И слюсарня. Хозяйство было полное и хорошо продуманное. Всем этим занимался мой отец и брат Петр который жил в имении круглый год».  Комишанський дім був звичайної архітектури, що відповідало характеру Бразолів – мінімум комфорту, максимум ощадливіості. Це був одноетажний дім, світло-сірого кольору з зеленою залізною покрівлею. Ось як описує свій будинок дочка Сергія Євгеновича – Віра у своїх споминах «….Когда папа и мама в 1879 году переехали в Камыши из Павловки от Софьи Дмитриевны, где прожили год, то там уже был дом из 9 комнат – средняя часть будущего дома. Была гостинная столовая, буфетная, кабинет, спальня и детская. Еще девичья, уборная и две маленьких комнаты. В ожиданки нового дома пришлось, для скорости сделать пристройку. Пристроили к гостинной большую квадратную залу, большую столовую, кабинет и спальню папы, большую переднюю и большую гостинную спальню(для гостей). В 1896 году была сделана вторая пристройка и по мере прибавления детей, дом удлинялся. В 1914 году перед самой войной, был пристроен к столовой самый большой балкон, 15 аршин длины, уютный и красивый. На нем мы обедали и ужинали. Когда бывали гости в именинные дни, за столом помещалось п’ятьдесят человек, и обходить вокруг стола было совершенно свобдно. Итак в нашем доме было двадцять две комнаты и четыре балкона на все стороны». Дім стояв на виїзді із села на старій Київській дорозі. Кругом маєтку був ще досаджений вже Сергієм Євгеновичем сад до 9 десятин. Головними алеями були пряма посередині, зправа дубова, зліва березова, між ними маленькі доріжки. Недалеко від будинку на початку саду була велика насипна гірка з клумбами для квітів. Дальше ішла доріжка до могил де були похоронені четверо хазяйських діток, померлих ще в ранньому дитинстві. Між алеями також росли фруктові дерева. Напроти головного фасаду будинку був великий газон, навкруг якого об’їжджали карети довжиною 1.5 версти. На цьому газоні росли дуб, зелена ялина, сіда маслина, кущі калини і величезна плакуча іва.
              Після виходу у відставку з державної служби Сергій Євгенович починає свою роботу в земстві, що внесло його ім’я в плеяду видатних діячів Полтавщини, Зіньківщини, Грунщини та в історію Російської імперії. В 1879 році Сергій Бразоль вибраний депутатом в Охтирське Дворянське зібрання, він мировий суддя Охтирського повіту. З 1880 року - гласний Зіньківського повітового Дворянського зібрання, Голова Зіньківської повітової управи з 1886 по 1892 року, Зіньківський повітовий Предводитель Дворянства (тут він отримує чин надвірного та статського радника). Його робота – це побудова доріг, медицина, освіта в повіті. В 1892 році вибраний Полтавським Губернським Предводителем  Дворянства, де і працює на протязі 15 років, проживаючи з сім єю в Полтаві за адресою – Олександрівська площа 37, номер телефону 70, він Дійсний Статський Радник, Камергер Його Величності, Гофмейстер Двора Його Величності з 1906 року. Він знає декілька іноземних мов, добре розбирається в музиці, театрі, сільському господарстві, юриспруденції. Цікавиться історією, являючись попечителем і  «учредителем» журнала «Заседания Полтавской ученой архивной комиссіи». Сергій Євгенович голова Полтавського Губернського Червоного Хреста, попечитель Дома трудолюбця, входить в склад правління Товариства допомоги трудящим в учбових закладах, голова Полтавського відділення Імператорського Російського Музичного товариства, голова Полтавського музично-драматичного кружка, голова Товариства гомеопатів, голова попечительської ради по тюрмах. Його дружина Єлизавета Петрівна в Полтаві- світська дама, являється головою Дамського благодійного товариства, головою Дамського комітету Червоного Хреста. Крім роботи Бразолі ведуть широке світське життя. Бразолі в Полтаві знаходяться в оточенні людей з знатних та багатих сімей. Серед них сімейство Чарнишів, Бихових (племінник М.В.Гоголя, а його дружина  онука О.С.Пушкіна – Марія Олександрівна) з якими його нащадки вони через багато років в еміграції порідняться і приїдуть в Росію в 2000 рр вже як родичі Пушкіна, Балясний – офіцер, ад’ютант Великого Князя Костянтина. Знаходячись в Полтаві і добре знаючись на сільськогосподарській техніці Сергій Бразоль заводить механізацію і в себе в маєтку в Комишах, куди із сім єю приїзджає тільки на літо. Тут добре розвинене господарство, в кожному селі, хуторі, де навкруги були землі Сергія Бразоля, були управляючі, що слідкували за роботами, вели облік та звітували особисто поміщику. На ланах вирощували: цукровий буряк, пшеницю, жито, овес, гречку. На час жнив винаймалися робочі люди з Курської губернії. Особлива увага в господарстві – на вирощування картоплі, що йде на винокуренний завод на Хоменковщині. Спирт-сирець закупається оптом казною, а невелика частина його зостається для особистих потреб (заправка ламп для світла). Буряк йде на переробку до Чупахівського цукрового  заводу де Сергій Євгенович Бразоль був співввласником. Недалеко від села, в місцині прозваній «Лужок», недалеко від болота був цегельний завод. В 1900 році ставиться на спиртзаводі паровий двигун 8 к.с., 3х батарейний котел, освітлення електричне, там працюють 12 робітників. На заводі використовується в рік: 11313 пудів жита, 1341 пуд пшениці, 19379 пудів картоплі зібраних на своїх полях. За 1906 рік вироблено та продано в казну 844081 декалітрів спирту на суму 14771 руб 40 коп. Восени 1906 року в зв’язку з виборами Сергія Євгеновича «членом Государственного Совета России -тодішня Верхня Палата парламенту, сім я переїжджає до Санкт-Петербургу – столиці Росії. Тут вони проживають по вул.Колокольній 5, біля Володимирської церкви і Володимирського проспекту. Квартира була в бельетажі з широкими, встланій коврами сходами, де було 11 кімнат з ванною, чуланами та великою кухнею. Поряд було житло для прислуги, яка привозилася з Комишів і тільки повар був з Петербургу. Штат прислуги: головний лакей Максим, ще один лакей, швея, посудомийки, прачки, гувернантки. Максим працював у Бразолів з дитинства, його цінили за природний ум, розторопність, вміння добре розбиратися в людях. Він весь час балакав по малоросійськи. Сергій Євгенович з утра до вечора був зайнятий державними справами, Єлизавета Петрівна згідно етикету вела прийоми – обіди, раути. В 1906 в Петербурзі на Дворянському з їзді обговорюється проект Столипіна про реформи землеволодіння, на якому Сергій Євгенович виступає з критикою плану кабінету міністрів. Ось як коротко була описаний його виступ в тодішніх засобах масової інформації «…На это полтавский депутат С.Е. Бразоль ответил, что в Полтавской губернии общинного землевладения почти нет, а аграрные беспорядки начались еще ранее…». На це могли наважитися в той час лише відважні та авторитетні люди. В домі завжди було повно голосів, по неділях приходили в гості родичі зі сторони Єлизавети Петрівни, яка була онукою знаменитого російського адмірала Ханикова – товариша царя Павла. Та й в столиці проживає з сімєю брат Сергія - Лев Євгенович, з яким вони тісно спілкуються. Бразолі завсігдателі театру та літературних вечорів. Тут же виходить заміж дочка Сергія – Віра за штаб-ротмістра Льва Олександровича Бобошко 11 вересня 1911року. Однак вінчання за настоянням батька проходило все таки в Малій Павлівці, в родовій Петропавлівській церкві, а само весілля в Комишах.
             Діти Сергія Євгеновича отримують прекрасну освіту вдома в Комишах, з раннього дитинства виховуються в простоті і жорстко. Вивчають декілька мов. Перша вчителька-сільська вчителька  Дарія Іванівна Кошельникова, була не тільки вчителькою Бразольських дітей, а і другом їх сімї. Винаймається гувернер для дітей– швейцарець похилого віку Мюбарте, який жив у флігелі і був веселий та дотепний. Діти його дуже любили. Згодом діти навчаються в Полтавській гімназії (до речі разом з Бен-Гуріоном, що пізніше став президентом Ізраїлю). Син Олександр вчиться в Полтавському кадетському корпусі. Сергій Євгенович був дуже вимогливим батьком. Діти весь час були зайняті: хлопці займалися спортом, верховою їздою, музицирували. Вони дуже любили тварин. При переїзді сімї в столицю там же і навчаються їх діти. Олександр продовжує військове навчання в Миколаївському кавалерійському училищі, Володимир – в Училищі правознавства. Жили як вельможі хоча,як зізналавася Єлизавета Петрівна одній провінційній мотроні, поміщиці ,таке життя було зовсім не до вподоби і вся сімя щорік з нетерпінням чекала літа, щоб на цілих два місяці поїхати в маєток «Комиші». В 1913 році тут будується парова мельниця, будівля якої стоїть і по сьогоднішній день, працює цегельний завод. Розпорядок життя панів в селі примірно був такий: ранній, близько 6 год утра підйом, Петро Сергійович з батьком цілий день займалися господарством. Кожний окремо на дрожках, вони їздили по хуторах, віддаючи накази та контролюючи все самостійно, особливо в жнива коли працювали молотилки. Одягнуті в прості  рубашки-косоворотки, темні тужурки приїзджали на короткий обід, а потім були в полях до пізньої години – вечері, на яку зявлялися заморені, запилені, і ще до пізньої ночі батько з сином обговорювали події минулого трудового дня, та будували плани на наступні дні. Петро Сергійович, на відміну від своїх братів та сестер, дуже любив сільське життя. Жіноча половина та інші члени сімї в основному розважалися: під вечір ходили на прогулянки по мальовничих сільських місцинах, а  Володимир та Олександр дуже любили кінні прогулки, благо були добрими вершниками (Олександр, навчаючись в Миколаївському кавалерійському училищі неодноразово вигравав призи). Ввечері – вечеря на так званому західному балконі будинку на яку ззивалия всі члени сімї, куди ніколи і ні при яких обставинах не можна було спізнюватися. Велику увагу приділяє Сергій Євгенович і розвитку Комишів. Так він являється беззмінним попечителем Комишанської народної  школи, довгий час вона утримується  практично на його кошти. В 1893 та 1910 рр. не без його участі та і грошей будуються нові її приміщення. Жертвує гроші на Покровську церкву, вимощує каменем дорогу в центрі села. В 1903 році перебудовує Сергій Бразоль свій будинок, добудовуючи ще шість кімнат, яких стає тепер уже 15. За будинком, на старокиївському шляху, будується Бразолями капличка там же є і криниця, де п’ють воду так звані  «киянки», люди які йшли на прощу до Києва. Ним насаджена липова алея по дорозі з Комишів до Охтирського поштового тракту. Люди в Комишах та в окрузі пам’ятають свого пана як надзвичайно вимогливого та іноді суворого зхазяїна. Ось так характеризує свого пана його головний управляючий Олександр Іванович Щербаков: «Сергей Евгеньевич был благословенный в Камышах. Когда здесь была холера не было избы в которую он бы не зашел. Все что надо было: вино, продукты, доставлялось из экономии. А одно время даже легенда ходила об Сергее Евгеньевиче что как только он приезжал на пожар тот утихал. Не в зависимости от часа когда это случалось по первому удару набата церковного колокола его по его распоряжению будили, он быстро одевался садился на легковые дрожжи и ехал на место пожара. У нас была своя усадебная пожарная команда, которая туда отправлялась. После пожара Сергей Евгеньевич непременно щедро помогал погорельцам. Простые люди так говорили «чи він слово яке знає, чи бог його любить». Доброю до двірні та простих людей була і його дружина Єлизавета Петрівна. Вона часто потай від чоловіка щорічно привозила всім працівникам маєтку подарунки з Полтави. Сергій Євгенович скуповує активно землі навкруги. Це Миколаївський ліс, куди часто всією сімєю виїзджали на пікніки, Хоменковщину, Карпилівку(раніше Спасо-Ісковщина), що славилася своїм розкішним садом та квітами ньому, Духівниче, землі навкруги Пірок(Комсомольське). Всього за ним числиться 6000 дес. землі в нинішніх Охтирському, Лебединському, Зіньківському районах, має земельні володіння на території Великороссії в дер.Липово Петербургской губернії. Має нерухомість у Лебедині, а іменно дім з двором. В  Лебединському повіті йому належить село Рябушки. ( фото № 18)
                  Спочатку  перша світова війна, а потім Жовтнева революція і послідуючі буреносні події перевернули в повному сенсі цього слова життя Сергія Євгеновича Бразоля та його сімї. Роки війни проходили в тривогах за близьких та дітей, які приймали в ній участь. Після Лютневої революції 1917 року вони переїжджають до Комишів в липні місяці, «ликвидировав» квартиру в Петербурзі. Весь 1917 рік був відносно спокійний. Всі нещастя почалися в 1918 році. 25 лютого 1918 року в Комишах був зформований Сільський комітет який почав відбирати хазяйське добро та ділити його між сельчанами. З ним в Комишах його діти: дочки – Віра з дітьми, Тетяна та сини Володимир і Петро. Скрізь бушували гайдамаки,себто бандити. Так вони залізли в винокурню та обпилися там спирту. Це і врятувало Бразолів, просто бандити не мали сил добратися до маєтку. Декілька раз в Комиші приходили загони красногвардійців. Одразу ж всіх Бразолів –чоловіків арештовували та відводили  у  волосне правління. Лише гроші рятували їх від тюрми . Так одного разу Сергій Євгенович віддав червоному командиру-литовцю 12 тис рублів, щоб його та сімю не везли в «ЧК» до Харкова. В будинку постійні обшуки, під видом яких викрадалося майно господаря. В березні 1918 року в Зіньків прибули німецькі окупаційні війська. Зі слів Тетяни Бразоль жителі Комишів зустрічали їх як визволителів від більшовиків, але не Бразолі. Брестський мир та прихід німців Сергій Євгенович сприйняв дуже важко. Зі споминів дочки «17 марта 1918 года  пришло известие что в Зенькове водворилися немцы и комендатура привела город в порядок и спокойствие. Папа подошел к окну и долго стоял молча. Я поняла что на глазах у него слезы, и спазмы мешали ему говорить…Он тяжело переживал все события, гибель Росии  и ту цену которую надо было платить за временное спокойствие….». Хоча до Бразолів німці відносилися з великою повагою. Коли комендант в Зінькова дізнався, що Сергій Євгенович Гофмейстер, а його син Петро Сергійович Повітовий предводитель дворянства то витягувався струнко при їх появі і надав їм 4 солдати для охорони маєтку. Селяни почали віддавати панові раніше забране добро у поміщика з вибаченнями, але тепер вже Бразолі були зовсім інші. Восени німці пішли з України. Сергій Євгенович вирішує продати все що можна та вихати в Полтаву. Тут він купує півбудинку на вул. Крестовоздвиженській 9(на сьогодні це вул.Кричеського 9). З собою з Комишів було взяте все саме необхідне, а також корову, яка потім врятувала все їх сімейство від голоду. Дім був двоквартирний. Сергій Євгенович з  сімєю жив на другому поверсі. Тут у дворі був також невеликий огород та  сад. Дім мав 10 кімнат, меблі з розового дерева привезені з Комишів, куди вже ні хазяїн і ніхто з його сімї більше ніколи не повернеться. Не повернуться туди і ніхто з його нащадків. Восени 1918 року Олександр та Володимир подалися в Добровольчу армію. А в Полтаві, де хазяйнували тоді червоні, Сергій Євгенович був заарештований та посаджений до в’язниці. По свідченню дружини Короленка, що знала особисто Бразоля, той вів себе мужньо, ніколи нічого не просив, ні нащо не нарікав. Весь час мовчав. Передавав тільки писульки на волю з побажаннями. Ось як вона про це пише  «…..Бывший губернский председатель дворянства С. Е. Бразоль, член Государственного Совета от земства, сидит в тюрьме. Сидит и В. Ф. Дейтрих. Тоже председатель съезда Л. Н. Алексеев….». Сімя як могла піклувалася про нього. На цей час він уже серйозно та невиліковно хворий – рак. Дружина на останні гроші купляла йому продукти та стараннями друзів зуміли перевести його в тюремний лазарет. 15 липня 1919 року Добровольча Армія ввійшла до Полтави і  декілька місяців в місті було спокійно. Восени в Полтаву прибув господарський ешелон Кірасірського полку,де служив син Олександр Сергійович. Дивлячись на те що Червона Армія стрімко наступала, сімя вирішила їхати в Крим. Але батько  був проти. Великих зусиль потребувалось сімї, щоб уговорити його покинути рідний край. Напевно він відчував,що на Полтавщину ніколи вернеться і їхав з дому тільки заради дітей та онуків. Продавши останні речі, 24  листопада 1919 року Сергій Євгенович з частиною своєї сімї їде в Крим, а точніше в небуття. Стараннями сина підполковника, командира полку,їм виділяється цілий вагон. З ним в теплушці їдуть дружина Єлизавета Петрівна, Віра Бобошко – дочка з трьома дітьми, син Петро Сергійович і невістка Марія Василівна, Катерина Афанасіївна та Микола Чарниші, Тетяна Бразоль, повар Іван, секретар брата Григорія Євгеновича Бразоль – Дмитро Микитович Устименко, дворецький із Комишів – Єгор Єгорович Демидов. Всього 12 чоловік. Спочатку вони проживають в Феодосії, а потім переїзджають в Судак, де знімають квартиру. Тут здоров’я Сергія Євгеновича різко погіршується. Загострюється рак передміхурової залози, який оперативним шляхом він лікував ще в Петербурзі. З приходом туди червоних –арешт і розстріл в 1920 році разом з сином Петром. Сім я ж перебралась в Константинополь, а далі Греція, США. Дружина Сергія Євгеновича Єлизавета Петрівна прожила довге життя. Жила в Афінах, там померла і похоронена.

Thanks: Алена1

Share

5

Re: Дворяне Бразоли - история рода

5.ЛЕВ ЄВГЕНОВИЧ.... 20 лютого 1854 року в родовому маєтку в селі Павловочка (Мала Павлівка, Мала Павло вочка) Комишанської волості Зіньківського повіту, Полтавської губернії(нині с.Мала Павлівка, Охтирського району) в сімї багатого поміщика, бувшого губернського та повітового предводи теля дворянства Надвірного Радника Євгена Григоровича Бразоля та Софії Дмитрівни Бразоль (вроджена Селецька), народився четвертою дитиною син Лев Євгенович. (фото № 24) Одразу ж був вдома охрещений отцем Костянтином – настоятелем місцевої Петропавлівської церкви. Ранні роки Льовочки (так лагідно його називала мати з самого народження) пройшли в невеликому мальо вничому селі Павловочка(Мала Павлівка) – яке було власністю роду Бразолів, нащадків Грунського сотника Василя Трохимовича Бразоля. Вихованням дитини займалася в основному мати Софія Дмитрівна. З самого раннього дитинства він наряду з іншими шістьма дітьми привчався до суворої дисципліни, працелюбства, поваги до батьків, віри в царя та бога. Батько, Євген Григорович, будучи жорстким чоловіком, мало балував свої чад, з самого дитинства наполягав на цілоденній зайнятості дітей, не терпів з їх сторони непокори. Вихідні тільки на свята. Цим прививалися любов до праці, відповідальність за свої поступки, повага до батьків. Душою та розрадницею всіх дітей була  їх мама. Ця невелика, тендітна жіночка, крім перерахованих чеснот прививала любов дітім до української природи, літератури, української народної творчості, рукоділля, науки, освіти, музики, любов до батьків. Адже сама Софія Селецька – нащадок давнього литовсько-руського аристократичного шляхетського роду і завжди цінила все українське, на відміну від свого чоловіка, який рахував себе «русскимъ». Любов до своєї матері – найбільше почуття, яке пронесли всі Бразолі через все своє життя. До самої смерті матері(17.04.1909 р) всі діти з’їжджалися в Малу Павлівку з своїми сімями з Полтави, Харкова, Санкт-Петербургу, Зінькова, Комишів, Журавного, Парижу. Після широкого та пишного застілля все сімейство на чолі з Софією Дмитрівною йшло відпочивати по маєтку: в сад Кримок, а потім на альтанку, що стояла посеред рукотворного озера «Джерело». ( фото № 25) Все це диво зробили кріпосні покійного батька в тому далекому 1850 року, коли 53 річний Полтавський губернський предводитель дворянства привів в свій дім київську красуню Соню Селецьку, яку знав ще з дитинства та бавив її в себе на колінах. Сучасники описували ті ніжні почуття, які були на протязі всього майже 30 річного подружнього життя між цими, на перший погляд, зовсім різними людьми.
          З шестирічного віку почалася, як і для інших дітей, у Льови домашня освіта. З Полтави були виписані вчителі з Полтави по російській грамоті, арифметиці. З Франції приїхала навчати барських дітей, так звана «бонна» - Філіпіна, яка навчала їх французької та німецької мови. Закон божий викладав місцевий священник -  отець Костянтин Цареградський. Музиці сама Софія Дмитрівна, яка добре вміла грати на фортепіано, мала неабиякі музичні здібності, сама писала музичні твори, до речі, як і всі Селецькі. Ще вона навчала дітей малюванню, адже любила живопис та сама «недурно рисовала». Лев – єдина дитина, кому передалися музичні здібності матері. Ще він, на відміну від інших дітей, дуже любив природу та тварин. Після закінчення домашньої освіти та досягненні Льовою 10 річного віку він був, як і всі діти відданий в Харківську чоловічу гімназію, яку закінчує, як і брати - Григорій та Сергій з золотою медаллю. Лев на відміну від інших братів, часто буваючи в Зінькові, де батько працює в Земстві, вже тоді цікавиться роботою повітового лікаря. Однак, незважаючи на тягу меншого свого сина до природничих наук та дослідницької праці, батько бачить його на юридичному та економічному поприщі, а потім на державній або земській службі, що в ті часи було модно серед аристократії. Тому молодший син Бразоля - Лев Євгенович по настояною батька все таки поступає на фізико-математичний факультет Харківського Імператорського Університету. І тут в долю сина вмішується його любляча мама, яка все таки вмовила батька дозволити синові вступити до Санкт-Петербурзької Медико-Хірургічної Академії, бросивши навчання в Харкові на другому курсі. Батько здався ще тому, що з Академії виходили військові лікарі, а Євген Григорович, відставний поручик, прямо таки обожнював військових молодих людей.
                Під час навчання молодий Бразоль веде активне світське життя в столиці. Тут прожи ває багато дворян з Полтавщини, які були йому знайомі з дитинства. Приймає участь в музичних вечорах та літературних засіданнях молоді, знайомиться з видатними музичними діячами того часу. Лев Євгенович Бразоль – освічена в різних напрямах молода людина. Вільно володіє чотирма мовами, добре грає на фортепіано, пише романси, знається на російській та іноземній літературі, мистецтві. Знайомство з багатьма Полтавськими земляками, вводить його в культурне коло столиці. Одним з них був студент-музикант Микола Федорович Свірський. Через нього він знайомиться зі знаменитими Дягілєвими: молодим кавалергардом Павлом Павловичем Дягілєвим та його жінкою Олена Валерійовною(вроджена Панаєва). Їх близька родичка Олександра Валерійовна Панаєва була великим столичним коханням молодого Льва Євгеновича. Бразоль бере активну участь в діяльності так званих «музыкальных четверговъ», на яких збирався музичний цвіт молодого Петербургу.
                19 серпня 1877 року після завкінчення навчання, в званні військового «лекаря» Бразоль їде на службу до 11 резервного піхотного  батальйону 1-ої резервної піхотної дивізії Дунайської армії в місто Бобруйськ, а потім на Балкани в місто Тирново, де працює полковим лікарем. Бере участь у воєнних діях. З війни пише листи до Олександри Панаєвої, які вражають своєю літературністю. В них викладає будні своєї служби. В 1878 році він капітан та працює в тифозному відділенні 62-го «военно-временного госпиталя». Там він і сам захворів на тиф. Спочатку лікується там же в Тирново, потім переправляють в Бухарест, де він лежить в госпіталі Червоного Хреста. Після хвороби його евакуюють за проханням самого Льва Євгеновича «….по прошению моему, на место родины, где мне представляються более выгодные жизненные условія».
                В кінці квітня 1878 року приїзджає на батьківщину, в Малу Павлівку на відпочинок. Тут його з радістю зустрічає рідня. Особливо цьому рада була мама, що нарешті побачила свого Льовочку. Вже старий та хворий на серцеву недостатність Євген Григорович дуже гордиться своїм сином, адже він офіцер російської армії і був на війні. Весь час проживає в маєтку батька. Він мало цікавиться господарством. Тут він готується до екзамену на ступінь «доктора медицини» та мріє поїхати на стажування за кордон. Військова кар’єра його не приваблює, він хоче займатися серйозно гомеопатією – новим модним  направленням в медицині, яким цікавився та дещо практикував ще під час навчання в Петербурзі. Широко різностороннє освічена людина, що звикла до бурхливого столичного життя, в провінції нудьгує. Все йому тут занадто провінційно та одноманітно. «Въ  свободное время мы читаемъ вслух «Анну Каренину»; я читаю, а мама, сестра и молчаливая киевская кузина вышивают шелками чудную работу для церкви. Кроме того, я сам прочитываю романы Золя и нахожу в них много замечательного. Так и проходят дни. Нашел уезд довольно скучный; соседство небольшое и незанимательное; веселиться не умеет. Уездные барышни все бледны, за обедом мало едят и пьют; больше любят военных чем штатских; в мазурках часто вздыхают, а когда их спросишь о причине вздоха, то они, стыдливо потупя взоры отвечают: «вы должны это лучше знать»…». З цікавості та щоб не забути практику він веде прийом хворих, використовуючи нові гомеопатичні методи лікування. Про цей період пише так: «Вообще я вхожу в моду;пациентов довольно и все мною довольны. Оба зеньковских эскулапы, уже старые врачи часто приглашают меня на операции…». Після одужання він їде за деякими відомостями знову на війну та приймає участь в бойових діях. Після смерті батька в 1879 році Лев Євгенович отримує в спадок маєтність – село Журавне та Станове Охтирського повіту Харківської губернії. З 1880 року виходить у відставку з військової служби та приїжджає на батьківщину, оселячись в своєму маєтку в Журавному. Займається тут господарством. А тим часом продовжує займатися приватною лікарською практикою в окрузі, має неабиякий авторитет серед дворянства Охтирщини та Зіньківщини. Також лікує селян свого села. Являється меценатом в Журавному Михайлівської церкви, будує тут прекрасний двоповерховий будинок у колоніальному стилі, продовжує консультувати хворих в Зінківській та Охтирській  міських лікарнях. Він проводить тут декілька показових операцій. В 1878 році він приймає участь в ліквідації дифтерії в нашому краї. Ось так він пише у своїх листах тоді ж: «В одномъ Зенькове въ теченіи зимы погибло от дифтерии более 400 детей». Він працює в земстві Охтирського повіту, де обраний гласним повітового дворянського зібрання, гласним Харківського губернського дворянського зібрання, має чин титулярного радника. Стає попечителем та викладачем повітового земського училища. З братом Григорієм являються «почетными мировыми судьями Ахтырского уезда …. Харьковский календарь на 1887 год: Ахтырский съезд мировых судей. Почетные мировые судьи:Бразоль Лев Евгеньевич, титулярный советник, в с. Журавном Хухрянской волости. Он же депутат Харьковского дворянского собрания от Ахтырского уезда……». Проживає постійно в своєму маєтку. Тут за ним 2400 дес. землі на території сел Журавного, Станового та Доброславівки. Однак всі мрії його були пов’язані з медичною діяльністю. Одружився Лев Євгенович на дочці поміщика Лебединського повіту Юлії Миколаївні Добросельській (16.07.1856 ) в 1880 році, з якою познайомився під час роботи в Земстві, де працював батько нареченої. Це була молода красива, весела, добродушна панянка, дуже здатна до малювання. Добросельські проживали в Лебедині, мали земельні володіння в селі Михайлівка, де пізніше доживала віку мати Юлії Марія Гнатівна та хуторі Марусин, що достався Юлії в спадок після смерті батька. Декілька слів про Юлію Миколаївну Бразоль (Добросельську). Вона після домашнього навчання віддана до Харківського Інституту Благородних дівчат, де і проявився її хист до малювання. Йому вона вчиться під керівництвом педагога-художника Євдокима Гнатовича Волошинова. Дещо пізніше бере уроки в Айвазовського, Антокольського, Беклемишева, а потім за кордоном у Цурштрасена, Монтеверде. Після навчання багато малює, та бере участь у художніх виставках в Росії, не забуваючи також своєї  батьківщини, як художник та скульптор. В основному вона виставляється в російському дамському гуртку, де виставлялося багато жінок-художниць Росії. Через роки вона стає знаменитою художницею-пейзажисткою. Спочатку вони живуть дружно і щасливо в маєтку в Журавному, тут народжуються їх діти Борис (1885) та Євгеній (9.08.1882). Юлія цікавиться місцевою археологією, проводить розкопки на Немировому городищі, облаштовує окрему кімнату для свого музею. Там виставляє те, що було знайдено на території городища. Весь дім обвішаний її пейзажами. Весь час вона проводить за етюдами, мало цікавлячись сімєю:чоловіком та дітьми. Їй дуже подобається навколишня природа, не було такої місцини, що нею не замальована. Свої картини вона продає мало, в основному дарує поміщикам повіту та багаточисленним гостям. Вона любить бурне життя, гостей. Поступово вони з Львом Євгеновичем віддаляються один від одного. Адже стає ясно що це різні люди. Якщо Лев любить науку, медицину, спокійний та урівноважений, піклується про сімю, господарство, то Юля стає повною йому протилежністю. Ось як описує життя в Журавному племінниця Льва Євгеновича Віра Бобошко (Віра Сергіївна Бразоль-дочка брата Сергія Євгеновича) «…..В Журавном летом жила тетя Юля –Юлинька с сыновьями Женей и Борей. В Журавное мы ездили два раза -  в лето 16 июля, в день ангела Юли и 9 августа, ко дню рождения Жени. Ехали мы из Камышей по Павловской дороге, оставляя Павловочку слева, потом проезжали большое местечко Грунь, потом большой лес Хаменковщину, принадлежащий папе, дяде Грише и дяде Леве. Там был у нас большой фруктовый сад. Мы останавливались и пока папа отдавал распоряжения лесничим, мы дети, с большим аппетитом, ели знаменитые яблоки «путивки», и мама давала распоряжение прислать их в Камыши и какие сорта. Очень было приятно ехать лесом среди огромных деревьев, орешников, кустарников. Выехав из леса тотчас же за поворотом, с горы открывался вид на село Журавное, со светлой лентой реки Ворскла среди песчаных берегов. Спускались с горы и вьезжали  в село по сыпучему песку подьезжали мимо дачного дома, называемого Самсон, для приезжих. Уже подьезжая к усадьбе Журавное, слышался шум водяной мельницы, за деревьями и кустарниками чувствовалась река. (фото № 26) Сразу бросался в глаза белый двухэтажный дом с высокой башней. Он был гораздо красивее чем Камышанский и Павловский. Экипажи подъезжали к крыльцу, выскакивали лакеи Павел и Михаил. Мы входили в большой вестибюль, из которого прямо шла широкая паркетная лестница, расходящаяся направо и налево в верхний этаж. Внизу был большой зал, столовая, гостинная, кабинет и несколько комнат для гостей. Встречала нас тетя Юля, веселая и приветливая. Сверху по лестнице сбегали Женя и Боря в русских рубашках-косоворотках босые и загорелые. Дядя Лева бывал редко в Журавном,он больше отдыхал в Германии на водах. Его брак с тетей Юлей не был удачным, слишком разные были у них характеры, совсем не подходили друг другу. Дядя был образованный, весь отдавался науке и докторской практике . Очень любил музыку, и сам хорошо играл. Тетя Юля была безалаберная художественная натура. Любила веселиться и танцевать, очень хорошо рисовала масляными красками и занималася лепкой из глины. Комната тети Юли была вся увешана ее этюдами, и в шкафах, под стеклом, хранились старинные вещи, найденные при раскопках курганов в лесу Городище около Журавного…..». Все частіше доктор Бразоль, який до речі не покидав своєї практики в рідному краї, і особливо новий метод лікування – гомеопатію, задумується про переїзд до столиці, подальшого там навчання та роботи на лікарському по прищі. Його не покидають студентські згадки, постійно запрошують старі столичні друзі. Так в 1880 році Лев Євгенович їде на стажування в Лейпціг в лабораторію знаменитого тоді професо ра Карла Людвіга,після чого пише дисертацію на тему: «Каким образом освобождается кровь от избытка сахара» і захищається в Петербурзі на ступінь доктора медицина, після чого отримує чин колежського радника.
                До 1895 переїжджає з дружиною та дітьми в столицю вже на постійне місце проживан  ня, і працює в клініці професора Боткіна, де починає серйозно займатися в основному гомеопатією. В Журавне вони призджають лише влітку і то Лев ненадовго, лише відвідати рідню та для контролю роботи в господарстві. А дружина проживає тут до пізньої осені. Їй не подобається столичне життя,заняття чоловіка. З цією метою Бразоль їде на навчання  в Берлін та Париж. Після приїзду звідти вже працює тільки як лікар-гомеопат, пише наукові праці на цю тему. В 1887 році Л.Є. Бразоль становиться головним редактором журналу «Гомеопатичний вісник» – едине в той час спеціальне видання про гомеопатію і для гомеопатів. В журналі  публікувалися статті загального характеру, а також статті по фармакології і терапії, печатали праці з регіонів Росії, в тому часі і з Полтави, де Головою гомеопатичного товариства був Губернський Предводитель дворянства Сергій Євгенович Бразоль – брат Лева Бразоля). Д-р Бразоль перевів першу оригінальну роботу С. Ганемана про гомеопатію «Опыт нового принцы па для нахождения целительных свойств лекарственных средств» (1896). Під його керівництвом була переведена та напечатана книга «Возникновение гомеопатии и борьба против её распрост ранения» Вільгельма Амеке(1889). (фото № 27) Під редакцією Л. Бразоля був переведений гомеопатичний лечебник «Домашняя медицина» доктора Лорі(1889). В 1885 р.Л. Бразоль став членом Санкт-Петербургського товариства лікарів - гомеопатів, а уже в 1889 р уже його президентом. 19 червня 1893 р. було розпочате будівництво гомеопатичної лікарні в память царя Олександра II, яке і було закінчено в 1898 році. Створення цього лікувального закладу - основна справа життя лікаря Бразоля Льва Євгеновича. Там він спочатку завідував чоловічим відділенням до 1911 року, а після смерті директора лікарні, займав посаду головного лікаря. 26 грудня 1890 року було засноване Одеське Товариство наслідувачів гомеопатії. Л.Е. Бразоль являвся одним з його членів-засновників та мозковим його центром, надавав підтримку в відкритті в Одесі першої гомеопатичної аптеки. В 1896 році, на 4-му Всесвітньому гомеопатичному конгресі в Лондоні, запропонував увіковічнити память С. Ганемана: перенести його останки з скромного склепа кладовища Пер-Лашез, і побудувати памятник. Лев Бразоль 13 січня 1910 р. був одноголосно вибраний почесним членом Французського гомеопатичного товариства. В 1913 році Л.Є. Бразоль організовував проведення 1-го Всероссійського зїзду гомеопатів в якому прийняло участь 716 чоловік. Так найбільш відомі його праці:«Мнимая польза и вред оспопрививания» (1884), «Дженнеризм и астеризм.Краткий очерк научных и эмпирических оснований оспоприви вания»(1885). В 1887 -89 рр. виступає з публічними лекціями в великій аудиторії Педагогічного музею Соляного міста Санкт-Петербургу на такі теми –  «Публичние лекции о гомеопатии», «О положении гомеопатии среди опытных наук», «О гомеопатической фармакологи», «О гомеопатическом лечении». Він приймає участь в створенні Російської Спілки гомеопатів  в Санкт-Петербурзі, з 1889 року її президент. Займається перекладами праць видатних закордонних науковців на російську мову та бере участь в міжнародних гомеопатичних конгресах 1889, 1890, 1896, 1911. Проживає в Санкт-Петербурзі в різних місцях, так в 1888 році за адресою вул.Миколаївська 8, в 1899-1904 Ліговська 47. Останнє місце проживання - на Мойці в домі барона Вейморна- купця Алфьорова, зараз це вул. Марата 8. В ці часи він багато їздить з лекціями по Росії та за кордоном і стає вельми модним та заможним доктором в столиці. Сімейні відносини з Юлією Миколаївною зовсім розладилися. В 1904 році вони розлучаються і створюють інші сім ї. Вона виходить заміж за морського офіцера капітана першого рангу Олександра Олексійовича Леонтієва на 10 років старшого за неї. Діти зостаються жити в Петербурзі з батьком Львом Євгеновичем. Юлія Володимирівна проживає з спочатку в Фінляндії в містечку Муста-Мякі з 1906 по 1914 року, а потім приїжджають на Лебединщину і живуть то в його маєтку в селі Рябушках, що знаходиться в 9 км від Лебедина, то в самому Лебедині по вул. Петропавлівській 6(нині вул. Піонерська). В цьому будинку було 6 кімнат. Юлія Бразолъ в цей час середнього зросту, повнувата, млява; носила монокль, який іноді спадав. З Леонтієвим у них був син приблизно 1905 року народження. Було двоє слуг: чоловік, що доглядав за сином та жінка-кухарка. В помешканні було багато собак еспанйолів та картин. Вона з новим чоловіком подорожує по світу, малює картини,в основному морські пейзажі, проживає в Японії, Африці. З 1910 року Юлія  проживає в Лебедині. Тут вона продовжує займатись малюванням, де влаштовує влітку 1918 року останню свою виставку. Жовтневу революцію Бразоль Лев Євгенович зустрів у Києві, куди приїхав до хворої дружини, яка незабаром померла. Взнавши, що його дім пограбований, бібліотека та рукописи спалені, а клініка закрита, він вирішує зостатися в Києві, адже тут було багато його родичів. Всі ці перипетії зовсім підірвали його здоров я, хворіє, живе бідно і виїхавши на Європейський Гомеопатичний Конгрес в Париж в 1923 році, залишається у Франції, де і помирає в 1927 році. Місце поховання його невідоме.
                     Юлія Миколаївна після 1917 року проживає на батьківщині в Лебедині. Ще в 1918 році вона організовує свою останню виставку в Лебедині. З наближенням Червоної Армії, боячись розправи, особливо за свого чоловіка, вона вночі таємно виїзджає в невідомому напрямі, забираючи лише декілька своїх найдорожчих картин. Пізніше стало відомо, що поїхала вона у Францію. До цих пір є картини художниці Бразоль, вони періодично виставляються в Сумському художньому музеї.
             У Льва Євгеновича та Юлії Миколаївни Бразолів, як уже вказувалося, було двоє синів.  Вони обидва народилися в нашому краї на Охтирщині, в селі Журавному. Обидва прожили довге цікаве життя. Це були непересічні особистості, кожний по своєму. Обидва отримали прекрасну освіту, але прожили нарізно, та й займалися різними справами, але було в них спільне те, що до кінця життя вони дуже любили свою Батьківщину свій рідний край і служили йому до кінця далеко за океанами, хоча і кожний по своєму. До кінця не тільки свого життя а і все своє життя їх діти памятали про Охтирщину, не забули рідну мову і весь час згадували рідну землю

Share

6

Re: Дворяне Бразоли - история рода

Здравствуйте! У Вас такие огромные познания в фамилии Бразуль... Помогите мне пожалуйста разобраться, откуда взялся мой дедушка Бразуль-Брушковский Семен Николаевич 1904 года рождения из г. Сокулка. У него еще был брат Николай1910 г

Share

7

Re: Дворяне Бразоли - история рода

Бразолі / Бразоли / Бразул

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования и построение родовых деревьев для следующих фамилий: Дорошенко, Дик, Верба, Кравцов, ПолОвый, Курбановский, Коноплин, Будников,  Синельник, Каченовский/Коченовский/Коченевский, Родкевич/Радкевич, Роскладка/Розкладка/Раскладка/Розкладко

mtDNA - J1c5

Share