Село Надежда
Село це з такою оптимістичною назвою було більш залюдненим на той час через дуже зручне розташування. Розкинулось воно обабіч Великої Дороги із Решетилівки в напрямі на Диканьку біля р. Сухої Говтви і було власністю генерального обозного князя? С.В. Кочубея. В селі був його будинок, "деревянный старый, а к жилью годный", в якому жили прикажчик Фома Соловей та наглядач Лазар Лихолатенко. Вони мали власне господарство, худобу, за якою доглядали наймити.
Було три сади: два біля дому, а третій - за версту від села, біля р. Сухої Говтви, який мав назву Довбишівський. Біля будинку знаходився город в 4735 кв. сажнів. На луках накошували трави на 33 стоги сіна, в кожнім по 20 возів.
У селі сіяли: "ржи 67 четвертей 4 четверика, пшеницы 19 четвертей 7 четвериков, гречихи 19 четвертей 2 четверика, ячменя 26 четвертей 5 четвериков, гороху 3 четверти 5 четвериков, проса 8 четвертей 2 четверика, конопли 10 четвертей 7 четвериков, льну 2 четверти 4 четверика".
Було два млини: один - на дві постави, там мололи збіжжя тільки у весняну повінь, інший - на один постав.
Під селом коло р. Сухої Говтви та в урочищі Сорочин були ліси.
!
Попереднє селище Потеряйки ми назвали селом лише тому, що в українській мові не має слова "деревня", яке використано переписувачами щодо даного населеного пункту. "Деревнею" називалися села, в яких була відсутня церква. У селі ж Надежда, як зазначалося в описі, "имеется... церковь одна старая деревянная безпридельная во имя святых мучениц Веры, Надежды и Любви. Ко оной же церкве никаких принадлежностей не имеется". Настоятель церкви Мартин Камінський мав у власності хутір з орними землями, сіножаттю, лісочком і водопоєм біля р. Середньої Говтви. Все це належало йому після обміну на власне поле, сіножать та вільховий лісок у 1766 р. з козаком Василем Лазоренком. На цьому хуторі орна земля, "лежащая впусте" не оброблялася і поросла чагарником, проте при бажанні, "может на оной высеваться ржи четыре четверти". Невеличкий лісок був "мерою в окружности 359 сажней". Сіножать - на 200 копиць сіна. На хуторі була одна хата і сарай для хазяйської худоби: чотирьох пар волів та 1645 голів овець. В хаті мешкали наймити, які працювали на цьому хуторі. Іван Литвиненко з містечка Шишак з дружиною і чотирма дітьми працював за 3 крб. на рік, одяг та харчі, ще один дорослий наймит з с Іскровки за таку ж саму плату, та хлопчик - сирота 12 років з Миргородщини, який, залишившись дуже рано сиротою, прізвища свого не знав. Останній - за харчі та одяг. Іван Литвиненко сплачував податок розміром 1 крб. 2 коп. на рік.
Крім цього хутора, настоятелю церкви належало подвір'я у самому селі Надежда, "в нем жилых хозяйских покоев 3, людских 1, амбаров для поклажи 2, сарай один". Подвір'я побудовано на власні кошти, але, "на владельческой земле того ж села владельца", тобто князя? Кочубея, "с дозволения". На цьому подвір'ї порались біля худоби та по господарству, найманці: молоде подружжя, за 5 руб. на рік, два парубки, відповідно, за 2 і 1 крб. на рік і дівчина "беззаконная" 22 років за 2 крб. на рік, харчі та одяг. На цьому дворі була хазяйська худоба: волів 3 голови, корів дійних 3, ялових 5, коней 4 та 8 свиней.
!
Поблизу дороги стояв шинок. У ньому "вино продают на кварты и чарки свое" Мойсей Горбаш? Горбань та Андрій Горбаш? Горбань, що мешкали на шинковому подвір'ї. Біля їх господарства працювали наймит та дві наймички. Останні, яким було 10 і 13 років, робили за харчі та одежину.
У селі було 14 дворів та 60? 65 "бездворных" хат. Загалом хат - 89. В них проживало 114 родин. В 16 хатах мешкало по дві родини, а у двох - по три. Разом у селі проживало:
чоловічої статі: дітей – 141
дорослих – 166
похилого віку – 8
жіночої статі: дітей – 157
дорослих – 135
похилого віку – 4
У селянських господарствах налічувалося худоби: волів старих - 157 голів, молодих - 121, корів старих - 144, молодих - 130, коней старих - 61, молодих - 27, овець старих - 723, ярок - 279, свиней старих - 166, підсвинків - 145, кіз - 7 голів. 5 господарств зовсім не мали ніякої худоби. Привертає до себе увагу той факт, що при наявності такої кількості худоби тільки у п'яти господарствах були сараї, а комори не було жодної, якщо не брати до уваги попівського двору.
Селяни у приватній власності не мали орних земель, сіножатей та інших угідь. Землю під городи біля хат мали 79 родин, а решта 35 - не мали її зовсім. Розмір городів коливався від 90 кв. сажнів до 1500, окремі господарства мали 2800 кв. сажнів.
Село сплачувало податок на уряд 89 крб. 47 коп. З цієї загальної суми 14 родин сплачували податок у розмірі 1 крб. 42 коп., 41 господарство - 1 крб. 2 коп., 23 - 2 коп., а решта, 13 власників хат платили від 31 коп. до 51 коп. Дев'ять родин зовсім не сплачували податку: вісім з них були дуже бідними, а одне господарство, козака Микити Висоцького, не оподатковувалося. Решта ж молодих сімей не була оподаткована, оскільки платили "від хати". Ці показники дають можливість зробити деякі висновки щодо заможності селян. Доречі, податок сплачувався "по расположению самих между собою".
Прізвища мешканців села були такі: Андрущенко, Біловусенко, Бойченко, Білик, Будник, Баран, Бобощенко, Буча, Бурлаченко, Бурим, Вергун, Вівчаренко, Горбань, Гаркавенко, Грицаєнко, Гелетенко, Гелета, Гомзенко, Горбаненко, Дзюба, Дорошенко, Долина[?], Денисенко, Довгополенко, Дяченко, Демченко, Єна, Каляндра, Криленко, Куришко, Конченко, Кафтан, Куліш, Кучмистренко, Кобзаренко, Лисян, Ловченко, Лапко, Литовченко, Москаленко, Марухненко, Мудренко, Матяш, Михненко, Ма[з]ковий, Маринич, Негляденко, Нестеренко, Назаренко, Негляд, Очканенко, Омета, Олефіренко, Прокопенко, Папушенко, П'ятницький, Панасенко, Радченко, Стецина, Сіроштан, Скибенко, Сердюченко, Сопільняк, Середенко, Спичаченко, Филипченко, Ходоренко, Хабло, Цибулька, Шиденко, Шумей, Щербаченко, Яценко, Ялівець.
У середньому вік господаря хати був 39 років. Корінним мешканцем села жоден себе не назвав. Однофамільців нараховувалось вісім родин, але всі вони були близькою ріднею - батько й сини, рідні брати тощо. Більшість мешканців села ще пам'ятала ті часи, коли вони шукали кращої долі в чужих краях. Певним свідченням молодості даного села була відсутність комор, без яких не обходилося жодне українське село.
Козаками вважали себе двоє, але один з них, Влас Гордієнко, сплачував податок, отже, уряд не визнавав його таким. Синами козаків назвав себе 31 чоловік. Шляхи міграції поселенців у це село були такі: з сіл Полтавського полку переселилося 14 осіб (в тому числі з Решетилівки 9), Прилуцького - 11, Гадяцького - 4, Миргородського - 4, Ніжинського - 1 чоловік. Один неборак примандрував аж з містечка, розташованого на Уманщині, що на Правобережжі. Це був Мойсей Крат[...], "природной польской нации". Але, найбільше переселенців було з сіл Лубенського полку - 72 сімейства. Так, з с Беседівка, що було власністю Києво-Печерського монастиря, прийшло 33 чоловіки. З с. Томашівки, теж власність Києво-Печерського монастиря, та с. Хоружівки - по десять родин з кожного, із слободи Чернечої - 5 чоловік, з Коровинець та з Гринівки - по 4, з містечка Смілого - З сімейства та ін. Фактично, люди йшли "на слободи".
У селянських родинах працювало 20 наймитів, серед яких було 7 дівчат. За віком вони були дуже молоді: 10-11 років - 4, у віці 12-15 років - 8 та стільки ж у віці 16-20 і більше років. Найматися приходили здебільшого з тих же сіл Лубенщини, зокрема з с. Беседівки - 6 чоловік, з Томашівки - 3. Умови найму були побідні до тих, про які вже говорилося. Хлопці 10-11 років працювали за харчі та одежину, але декому платили ще й по 50 коп. на рік; хлопцям 12-15 років доплачували вже від 70 коп. до 1 крб., а дорослим - від 1 крб. до 3 крб. 50 коп. Дівчата до 13 років працювали переважно за харчі й одежину, старшим з них платили від 50 коп. до 1 крб., дорослим же - від 1 крб. до 2 крб. (це крім харчу і тієї одежини, про яку було домовлено при наймі).
Дехто із мешканців цього села змушений був віддавати у найми своїх дітей. Зокрема, такої долі зазнали троє хлопців віком 13-15 років.
У середньому кожна родина мала 3 дітей. Крім цього, у чотирьох сім'ях, виховувалися діти-сироти взяті "на пропитание". Це були їх племінники. Таких дітей було восьмеро. У шести родинах проживали немічні та інваліди.
Велике розмаїття чоловічих імен. Серед них найбільш вживані: Іван згадується 31 раз, Грицько - 13, Павло - 12, Федір - 11, Андрій та Данило - по 9 кожне, Матвій - 8, Василь - 7, Омелько, Семен, Йосип, Юхим, Петро - по 6 та ін. Серед жіночих: Ганна - 30, Євдокія і Марія - 19, Гафія та Параска - по 18, Марина - 12, Мотрона, Наталка, Фрося - по 11 тощо. Цікавий факт: в шести сім'ях, двоє дітей мали одне і те ж ім'я, а в одного подружжя було аж три Івани.
Нерідко одружений син зі своєю родиною жив разом зі своїми батьками, таких випадків в цьому селі згадується 18. Кількість вдів і удівців була однаковою - 8 тих й інших.
Найпоширенішим у селі було ткацьке ремесло, яке згадується у 13 хатах. Шевцювали - 6 чоловік, кравцювали - 5, шаповал був один, коваль - Матвій Марченко - теж тільки один.
Такі дані запропонував нам переписувач. Їх підтвердили "управитель полтавских вотчин Игнат Давидовка[?] Давидович" та "за земского старшину" підписався козак сотні Решетилівської Прокіп Наливайко.