Коротка історія Сердюцьких полків з книги Сокирко. Хоча, якщо відверто, назва мені не подобається. Я б назвав "Лицарі Гетьманщини" чи подібно.
«Перші згадки про сердюків відносяться до середини 60-х років XVII ст. Зокрема, в листі Гетьмана Павла Тетері до великого коронного канцлера Миколая Пражмовського від 24 червня 1665 р. повідомляється про успішне відбиття «серденятам» й польською залогою Білої Церкви нападів військ Брюховецького. На думку деяких дослідників, їхня назва, котру згодом прибрала наймана піхота Дорошенка, могла походити від від прізвища полковника Серденя, який втім, у цей самий час служив у польському війську й воював проти правобережного гетьмана. На думку Миколая Крикуна, Сердень (Серданя) взагалі не є історичною особою, а згадуваний джерелами «Серденів полк» насправді належав до Дорошенкового регіменту. В цьому зв’язку дещо дивним є те, що на раді в Лисянці 20 лютого 1666 р. правобережні козаки вимагали виведення обтяжливого й надокучливого своїми постоями «Серденевого полку» за межі Украни.
Перші відділи сердюків з’явилися в 1665 році. Вони мали стати постійно діючою армією: «На оборону пограничную от неприятелей, так чтоб с маетностей королевских и духовних в воеводствах Киевском, Черниговском и Брацлавском обретающихся по приказу того ж гетмана Войска Запорожского…сохранение свое в живности и во одеянии имели и с тех же воеводств людей по постановлениям сеймовым податей платеж одерживали» .
Полк Серденя й сердюцькі частини Дорошенка – «piechota serdeniatow». У листі примаса до великого маршалка коронного Яна Собеського (березень 1669 р.) згадано «kozakow przy nas sie ieszcze wiazancych, Serdyniat nazwanych pospolicie»,котрих він радить залишати при польському війську, оплачуючи їхню службу з поборових грошей руських воєводств. Ці сердюки не входили до компуту коронного війська, перебуваючи на становищі волонтерів, «охотників». Навесні 1671 р. при коронному війську лишалося всього 500 піших сердюків.
Водночас сердюцькі полки постійно фігурують і у військах Дорошенка. Так, у листопаді 1669 р. два сердюцьких полки стояли залогою в Умані. Наприкінці 1670 р., згідно з інформацією білоцерківського коменданта, серденята брали участь у блокаді білоцерківського замку. Козацькі полонені, захоплені в Барі в березні 1671 р., переповідали, що загалом при гетьмані перебуває 5 сердюцьких полків.
«Сердюками або серденятами» сучасники іменували спільноту військових заробітчан –«охотників», які не мали постійного місця осідку, циркулюючи на теренах від Угорщини й Брацлавщини, від одного наймача до іншого. В умовах політичної нестабільності на Правобережжі, а надто – постійного дефіцити грошей серденята періодично опинялися то в козацькому, то в польському таборах. Білоцерківський комендант Я. Льобель описує серденят як найманців, що «шукають служби», але їх беруть на неї з великим острахом, бо бояться зради. Деякі з них виявляють готовність служити й Речі Посполитій, однак, пише Льобель, «треба б їм щось дати й барву пообіцяти». Будучи професійними вояками, вони, наскільки можна судити, мали постійний попит як у гетьмановського правління, так і в коронного уряду. Цінуючи професіоналізм і лояльність найманців, Ян Казимир радив коронним реґіментарям приваблювати на свій бік зазивними листами цих «волонтерів і охотників», відбиваючи в такий спосіб від Дорошенкової протекціі.
Територія побутування серденят, як було показано вище, це в основному південна Київщина й Східне Поділля.
Поворотним моментом у розвитку найманства на Лівобережжі виявився 1669 р., коли гетьман Дем’ян Многогрішний, скориставшись ухвалою Глухівської ради, об’єднав строкаті щодо організації затяжні відділи в окреме військо. Відбулось юридичне оформлення Глухівськими статтями існування окремого від козацького охотницького війська.
На кінець 1671 р. сердюків нараховувалося 12 тисяч, що становило майже половину чисельності війська.
У жорстокому протиборстві гетьмана Дорошенка зі своїми конкурентами – кандидатами на булаву Суховієм (ставлеником Запорожжя) та Ханенком (висуванцем пропольської партії) – сердюки лишалися чи не єдиною силою , яка стабільно підтримувала його дії. По суті, саме їм Дорошенко завдячував збереженням своєї влади в 1669 р., коли незадоволені його політикою Кальницький, Корсунський, Торговицький та Уманський полки, об’єднавшись із запорожцями, оточили війська гетьмана в межиріччі Росави і Росі. Сердюцька піхота протягом кількох тижнів, зачинившись у таборі з возів і стійко відбиваючи напад, зрештою розбила козацькі відділи поблизу селища Кононча.
В травні 1669 р. «послал де гетман казаков охотников конных с 1000 да пеших с 2000 человек и болши, под Ромен», маючи на увазі піший полк Ворошила.
У листопаді 1669 р., «а войска де, которые посланы с полковником с Михайлом Кияшкою, стоят около Чернухи и в Городище, и полковник Мурашко с полком там же стоит; а стоят для того, чтоб непослушные полки привесть к послушанию». Прикметно, що в найбільш неспокійних регіонах – на Лубенщині й Миргородщині – охотницькі залоги збереглися й надалі, пильнуючі на антиурядові виступи. У 1670 р. Кіяшка було призначено одночасно на миргородсье й лубенське полковництва. З цього часу найманці використовуються також для охорони південних кордонів Гетьманщини від нападів «запорозьких свавільних куп» і «гультяйства».
Протягом 1670-1673 рр. сердюки воювали проти військ Михайла Ханенка та його польських союзників.
Упродовж 1672-1676 рр. охотники, внаслідок невизначеності свого статусу і важких бойових втрат, взагалі не мали сталої чисельності. За цей час маємо згадки лише про кінні полки.
Навесні 1675 р. на Лівобережжя прибула сердюцька компанія Федора Мовчана, котра перед цим служила Дорошенку.
Підкреслюючи найманську деталь в організації сердюцьких частин, російський посол С. Щоголєв писав у 1675р.: «Они…служат из денег, толко де у них и корысти, что пьет да ест, платье и оружье и лошеди добрые имеют, за то и умирают».
В структурному плані на середину 70-х років питому вагу в найманому війську становили піхотні частини. Так, з 7 найманих полків 5 були піхотними - сердюцькі, а 2- кінними. Ця тенденція збережеться аж до 10-х років XVIII ст.
Взимку 1677 р. на Лівобережжі з’являються «два полка охочих конницы и пехоты» під командою Василя Іванея.
Протягом 1675-1677 рр. , коли влада правобережного гетьмана П. Дорошенка хилилася до занепаду, майже всі його наймані полки передалися до Самойловича. В лютому 1676 р. в листі до Москви з обґрунтуванням необхідності залишити на службі полк Федора Мовчана, Самойлович зазначав, що його товариство «к воинскому делу великие промышленники, а домов иже и детей у них нет и попечения ни в чем они о себе не имеют, а нене кормит он их, гетман». В інструкції посольству, відправленому в березні 1677 р. до Москви, Самойлович просив царя вислати гроші, щоб забезпечити «пехоту ту охочюю полков трех, в которых полтрети тысячи»…
У найбільш значних тогорічних боях згадується 5 сердюцьких полків – Данила Жеребиловського, Герасима Василевича, Петра Кожуховського, Данила Рубана, Герасима Ясликовського. Сердюцькі частини Василевича та Кожуховського, виряджені для посилення чигиринської залоги, нараховували «с полпяты тысечи людей». У самій фортеці перед початком бойових дій перебували охочепіхотні полки Ясликовського та Рубана, численність яких невідома. У складі головних сил знаходилося 1000 сердюків полковника Жеребиловського.
У своєму донесенні в Москву про них писав дяк І. Леонтьєв: «а при гетмане Иване Самойловиче войска тисяч с двадцять…да канпанейщиков его с 1000 человек, да сердюков тож число». Вже в ході безпосередніх приготувань до кампанії 1678 р. Самойлович, інформуючи царського резидента В. Тяпкіна, згадував про затяжні полки, «которых ныне будет 4 тысячи, кроме конницы, и тех тысячи с 2». Таким чином, чисельність охотницького війська, об’єднаного в 5 піхотних і 2 кінних полки.
За інформацією російських послів, у 1678 р. «при гетмане же были полковники охотнепехотные, Петр Кожуховський да Андрей Ребриковский».
Під час 2-го Чигиринського походу 1678 р. на генерального осавула Леонтія Полуботка покладався контроль над укріпленням Чигирина й перенаправленням туди козацьких і сердюцьких частин.
Навесні 1679 р. за участю найманих військ гетьманське правління провело так званий «Великий згін» - примусове переселення мешканців Правобережного Придніпров’я на лівий берег, в результаті чого «все жители ржищевские, каневские, корсунские, старооборские, мошенскеи, грабовсие, белозерские, таганковские, драбовские, черкаские на сю сторону согнаны и от неприятеля отстранены».
Відомі такі Сердюцькі полковники - Герасим Василевич та Стефан Яворський.
При усуненні гетьмана Самойловича, характерні справді лицарські дії сердюків, які за словами французького дипломата Де ла Невілля, «окружили его палатку и не позволяли взять свого начальника».
1688 р. гетьман Мазепа пише в листі до московського володаря Петра І про свої плани що до свого війська: «И сердюков тысяч с шесть, и тех сердюков, для большей твердости переименовать, как государи укажут».
Восени 1689 р. перед від’їздом до Москви Мазепа, побоюючись заворушень на Лівобережжі, розташовує в реєстрових полках сердюцькі й компанійські частини.
Історик Яворницький виклав в своїй праці листа козацької старшини, яка зверталась до гетьмана Мазепи зі скаргами на те, що на «лежах» в реєстрових полках, де раніше квартирували запорожці, «болши сердюков и компанейцов, нежели нашого товариства, которые от многих лет уже седя, пущую докуку и утеснение людям чинят, нежели наше товариство».
В листі генерального хорунджого І. Ломиковського до полковника І. Новицького згадується про «Пана Петра на Кожуховъ Кожуховского, Полковника и Єнерала войскъ Охочопъхотного Строю…в диких Полях на стражи зостаючого»
В листах Мазепи до князя Голіцина з лютого-березня 1688 р. перераховано 4 сердюцькі полки - Стефана Яворського, Герасима Василевича, Яреми Андрієвича й Петра Кожуховського.
На початку 1692 р. «Гетьман послал в поход Генерального Ясаула Андрея Гамалея..., да с ним же конных сердюков триста человек». Більшість охочепіхотних полків влітку 1692 р. гетьман Мазепа зосереджував при своїй ставці спочатку в Гадячі, а згодом у Полтаві.
Сердюки брали участь в облозі Азова в 1696 р. під командуванням чернігівського полковника Яківа Лизогуба.
Групу причин скорочення сердюцьких полків складали незадовільні умови служби - затримки жалування, погане харчування, тощо. Сердюки в силу специфіки служби не мали постійної змоги розживатися трофеями та продовольством. За інформацією полковника Чечеля, і без того «малий компут войска» Таванської фортеці, блокованої татарами взимку 1696-1697 рр., весь час зменшувався через зимову негоду й нестачу продовольства. Частина його сердюків навіть і після роздачі жалування, «плату побравши повтекали».
В травні 1700 р. Мазепа звертався до канцлера Головкіна: «Любо теды тии охотницкии пехотнии полки (если война з турчином проважена будетъ) тутъ при мне Гетману велми потребни суть до чиненя обыклой службы, понеже оны в походахъ военных всегда прилежатъ войсковой аромате…и на всякихъ труднихъ ризахъ оную подмогают и ратуют ъ и в самой баталии овенной яко в ступномъ бою , такъ и в шанцахъ отважне ставають». А через рік вже Мазепа писав: «Я и сам боюсь, потому что надежные сердюки вск разосланы в Псков, а при мне надежных людей моего регименту теперь малое число…». 1706 р. полк Танського було доукомплектовано кількома волоськими куренями. В той же час Мазепа радився з канцлером Головкіним щодо прийняття на службу полку Гната Галагана, сформованого з січових охотників.
В 1706 р. під час війни московитів зі шведами сердюцькі частини передавали до складу авангардів, рейдових і диверсійних загонів діючої армії. В тому ж 1706 році полк Танського було доукомплектовано кількома волоськими куренями. В той же час Мазепа радився з канцлером Головкіним щодо прийняття на службу полку Гната Галагана, сформованого з січових охотників. Сердюцькі полки з корпусу Д. Апостола в «Кльоцькому погромі» у квітні 1706 р. ,коли «едны трупом там же пали, а другие в полон досталися, а третии розбеглися, и любо еще тое располыненное войско совершенно нейщислялося и число (загиблих. –О.С.) в баталеи людей подлинно неизвестно.
На участь у підготовці замаху на Петра І, який готувався в Батурині, сердюков, котрим Мазепа наказав «з добрим заряженим оружьем, бути в поготовости, и поставил их около двора своего в тайных местах,и приказали им: «Мели бисте что якого галасу почути в дворе моем , то того ж часу давайте добрый поратунок и, не глядячи никому, кто не есть, бисте за ружья смелей!». Сердюків у засідці мало бути 300 чоловік з полковником сердюцьким Чечелем з усією своєю челяддю.
Протягом 1708 р., незважаючи на постійні вимоги царя вислати на допомогу сандомирським конфедератам нові відділи, Мазепа, розташувавшись між Дніпром і Прип’яттю, постійно тримає при собі весь сердюцький корпус, який нараховував 2000 вояків, тільки сердюцький полк у 800 чоловік (Гаврила Бурляя) він залишив в стратегічно важливій Білій Церкві, де проходили поштові маршрути з Польщі та зберігалася частина гетьманської скарбниці.
Як свідчить діаріуш Павла Ладинського, в старшинських нарадах і укладанні петиції брав участь і сердюцький полковник Гаврило Бурляй.
Основна маса сердюцьких частин (4 полки – Дмитра Чечеля, Якова Покотила, Максима Самойловича та якогось Дениса) була сконцентрована в Батурині, маючі завдання обороняти його арсенал і магазини до підходу Мазепи й Карла ХІІ. Загальна кількість сердюків там, очевидно, дорівнювала 1,5-2 тисячам, оскільки кілька сотень з полків Самойловича і Покотила Мазепа взяв із собою.
На жаль, грошовою платою були спокушені сердюки Бурляя, котрим київський губернатор Д.Голіцин взамін капітуляції Білої Церкви обіцяв «дать 100 рублев (полковникові), сотникам по 40, козакам по 2 рубли…».
А з іншого боку, звону бачимо приклад справжнього лицарства. Більшість вірних гетьману сердюків наприкінці жовтня знаходилася в гетьманській столиці Батурині, оволодіння яким мало продемонструвати, до чиїх рук найближчим часом потрапить оперативна ініціатива. Не вдаючись у подробиці його облоги військами О. Меншикова, зазначимо, що охочепіхотні частини під проводом полковника Д. Чечеля обороняли фортецю до останньої миті й були поголовно винищені. Взимку 1708/1709 р.р. сердюцькі підрозділи Покотила й Самойловича брали участь у битві під Рашевкою. Згодом шлях шведського війська зі Східної України в цей час лежав на Полтаву, «чего ради отправили наперед себя сердюков и велели оным итить... к Днепру» (З «Документов Северной Войны»). Чи брали сердюки участь в Полтавській битві точно невідомо. Після поразки частині найманців разом із гетьманом і королем вдалося перебратися за турецький кордон. Найімовірніше, решта сердюків просто розчинилися в загалі козацтва, «побасурманились».
Допитуваний у грудні 1708 р. сердюк Корній Семененко оповідав дякам Посольської похідної канцелярії про залишки 4-х полків, котрим пощастило врятуватися після взяття Батурина («в тех де четырех полках сердюков, чает он, что и трехсот человек не будет»» «уговорились было их, сердюков, бежать к войску царского величества человек с тридцать, токмо учинити было им того невозможно, потому что стоят в Гадяцком замку на караулах шведы».
Характеризуючи стан найманого війська, після подій 1708-1709 рр. , українська старшина писала до Малоросійської колегії: « …А за покійного гетмана Скоропадского полки сердюцкие и компанейские зостали умалени для того, что едни во время нашествия на Малороссийской край неприятелского шведського врознь розлежались, а другие поумирали, а толко осталось з компанейских полков три, а з сердюцких полков один толко одержался полк Бурляев в котором всего пехотного товариства опроч старшини нине на лице 320».
Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5