1 ( 01-02-2015 17:44:06 змінене Алена )

Тема: Спогади

Рівненський НКВДист згадує про діяльність УПА

"Я зрозумів хто такі бандерівці, коли побачив як вони вмирають за Україну!" - розповідь колишнього члена загону НКВД про боротьбу з українським національно-визвольним рухом

Упродовж 1944-1947 років він служив в органах Тучинського НКВД. Опісля займався музикою - грав на бандурі, мандоліні, гітарі, балалайці, баяні, сопілці та інших музичних інструментах. Згодом під його керівництвом у селі звели пам'ятник Тарасові Шевченку та перепоховали останки українських повстанців. Звуть його Микола Дем'янюк, 1928 року народження, проживає у с. Тучин Гощанського району Рівненської області. Про події, свідком яких він став за період перебування на службі в органах НКВД, Микола вирішив розповісти, оскільки "не міг більше носити їх в собі, мусив з кимось про це поділитися."

- Розкажіть спочатку як Ви потрапили на службу в органи НКВД?

- На службу в органи НКВД я потрапив завдяки своєму брату Віктору. Мушу спочатку коротко розповісти і його історію.

У 1939 році брата мобілізували до армії. На початку німецько-радянської війни він потрапив у Білорусі до нацистського полону, з якого незабаром утік. У період німецької окупації Віктор змушений був переховуватися від гітлерівців. Але потім німці відступили і повернулася радянська влада, яка принесла з собою гасло: "У советской власти нет пленных, есть предатели." Тобто кожного, хто побував у полоні, називали зрадником і вважали неблагодійним. Це ж стосувалося і мого брата. Йому, як неблагонадійному, "світило" до 10 років ув'язнення. У цей час розпочалося створення спецгруп НКВД для боротьби "с бандітізмом", як вони це називали. Віктора поставили перед вибором - пізнати тюремного життя або піти на службу в органи НКВД. Він вибрав друге. Перебуваючи на службі в цих органах, Віктор вів таємну співпрацю з повстанцями, за можливості повідомляв їм про заплановані енкаведистами операції. Саме брат і запропонував мені попрацювати сторожем в Тучинському НКВД, оскільки на той час я вештався без діла.

Мене поставили охороняти їдальню. Через деякий час начальник викликав до себе і дав підписати якийсь документ. Після цього мені видали гвинтівку. З нею я відправився на свій пост. А невдовзі мене, 16-річного юнака, стали відправляти на завдання у складі відповідної групи. Так я зі сторожа став енкаведистом.

- Чи багато діяло таких груп і які методи вони використовували у своїй діяльності?

- Про кількість таких груп мені  достеменно не відомо. Спочатку їх створювали лише при існуючих органах НКВД, а потім - розпочали створення у селах.

Крім того, до Тучина прибула спеціальна група під керівництвом Сафата. Їх ще називали сафатівцями. Усі члени групи пройшли навчання в харківській школі НКВД. Добре володіли українською мовою. Їхнім головним завданням була не лише боротьба з українським національно-визвольним рухом, але й його дискредитація в очах самих же українців. Для цього сафатівці використовували найґанебніші методи. Одним з найпоширеніших було видавання себе за бандерівців - одягали українські сорочки, шапки з тризубами, обов'язково використовували  українську мову. Вночі йшли до сільських хат і "вирізали" цілі сім'ї, при цьому розмовляючи українською. Як правило, одного члена родини залишали живим, щоби потім він розповідав про побачені звірства, які нібито вчинили бандерівці.

До речі, подібний метод нерідко використовували навіть проти членів груп НКВД. Робили це для того, щоб викликати в таких енкаведистів ненависть до бандерівців та прагнення помсти за загиблих родичів. Мовляв, це бандерівці "вирізали" твою родину, за те, що ти служиш в НКВД.

У селі Пустомити Гощанського району був такий районовий комендант СБ на ім'я Олесько, що певний час очолював сотню бандерівців. А потім він перейшов на бік совєтів та "здав" свою сотню. Зробив він це добровільно чи його схопили енкаведисти - мені невідомо. Але в той час, коли він перебував в НКВД та підписував документи про співпрацю, в Пустомитах вся його сім'я була знищена. Олесько гадав, що її вирізали бандерівці через те, що він пішов на співпрацю з совєтами, але в дійсності сім'ю знищила спецгрупа НКВД, переодягнена в українські строї. Звісно, що Олесько цього не знав, а тому в подальшому з несамовитою люттю страчував бандерівців. Багатьох розстрілював прямо на місці. Виказував усі відомі йому місця переховування повстанців.

Але доля розпорядилася так, що каральна система НКВД не пошкодувала навіть вірного служаку Олеська. Його застрелили енкаведисти, щоби ліквідувати живого свідка їхніх же злодіянь. Подібні закони існують лише в бандах, де знищують ″своїх″, якщо вони надто багато знають.

- Оскільки Ви теж служили в НКВД, то чи були спроби знищити і Вашу сім'ю?

- Було таке. Мій начальник Калініченко казав мені: "Сынок не ходи домой, у нас казарменное положение." Але одного разу я не послухався і таки пішов додому. Це було у травні. Уночі я прокинувся від незрозумілого шуму. Побачив свою злякану матір, яка шепотіла: "Сину, біда!". Я помітив якийсь рух за вікнами та біля вхідних дверей, які були зачинені на защіпку. У хаті, крім мене, перебувало ще п'ятеро людей. Я взяв до рук свою гвинтівку, хоча не вона врятувала нас від розправи. Я почав не дуже голосно, але так, щоби це було чути за віконними шибками, промовляти: "Товаріщ лєйтєнант, товаріщ лєйтєнант." Вдаючи, ніби в хаті перебуває офіцер і я до нього звертаюся. Майже відразу шум надворі припинився і більше не з'являвся. Фактично це нас і врятувало. Я переконаний, що невідомими гостями були члени спецгрупи НКВД, які, почувши мою фразу, подумали, що в хаті перебуває радянський офіцер і вирішили відмовитися від своєї чорної справи. Думаючи про цей випадок, я постійно згадую підозрілі слова свого начальника про те, щоб не ходити на ніч додому. Адже, очевидно, він знав про діяльність спецгруп і не хотів, аби ми побачили хто насправді знищує наші сім'ї. А так у нас не виникало жодних підозр, що розправи вчиняють "свої" - енкаведисти.

- Розкажіть про операції, в яких Ви брали участь, та про інші відомі Вам випадки боротьби з повстанцями.

Розповім про Івана Величка з Річиці. Він був одиночкою, не входив до жодного повстанського загону. Але совєти все рівно його боялися. Я брав участь в операції щодо затримання цієї людини.

Надворі стояла осінь. Ми отримали інформацію про те, коли Величко буде вдома.  Для затримання було залучено близько 200 осіб, в тому числі загони Тучинського і Рівненського НКВД. Командував операцією Герой совецького союзу, майор КГБ. На жаль, не пригадую його прізвище. Помешкання Величка оточили в три ряди. У дворі якраз перебував батько Величка, що був людиною віруючою. У нього й запитали чи син вдома. Той відповів, що вдома, оскільки через свої релігійні переконання не міг сказати неправду. Наказали батькові, щоб попросив сина здатися. Батько пішов до нього. Повернувшись, повідомив, що син відмовився. Тоді ми наказали Івановому брату, який був солдатом Червоної армії, щоб той умовив брата здатися. Іван знову відмовився. Тоді ми вдалися до чергового кроку - підпалили хлів, у якому сховався Величко. Наш майор мав на шиї автомат і, нервуючи, ходив вперед-назад. І тут він припустився помилки - надто близько підійшов до хліва. Величко продер дірку у снопах на даху і зіскочив прямо на майора, зірвавши з його шиї автомат та "прошивши" чергою прямо на місці. Все відбулося у нас на виду. Потім він скочив у дим, який стелився понад землею, застрелив ще одного енкаведиста, і щез. Це була неабияка ганьба, що дві сотні енкаведистів не змогли затримати одну людину, та ще й втратили при цьому керівника операції - Героя совєцького союзу.

Знаю, що описані події видаються неймовірним, але вони мали місце. Мушу сказати, що Величко хоч і був невисокого зросту, зате мав хорошу фізичну підготовку. Недарма його досить довго не могли впіймати.

На жаль, згодом Величка зрадив Сікорський, дружиною якого була родичка Івана. Під час операції затримання, Величка застрелили. Мертвого його привезли до Тучина, тіло прив'язали колючим дротом до дерева посеред села, щоб людей страхати. Та ще й цигарку в зуби всунули. Навіть мертвий він не давав їм спокою.

Загалом совєти полюбляли влаштовувати показові страти. Зокрема, таке ж зробили і з Гомоном. Його повісили в Тучині біля чайної. На дійство нагнали люду з усього села, в тому числі і дружину приреченого на смерть. Спорудили шибеницю, під'їхали під неї автомобілем, поставили Гомона на авто, накинули петлю на шию. Останнє, що він вигукнув: "Прощай, жінко! Слава Україні!". Автомобіль від'їхав і тіло загойдалося на мотузці. Три дні воно так висіло, аж борода виросла. Адже, у мертвих певний час росте волосся та нігті.

Ще у нашій окрузі був добре відомий сотенний УПА Трохимчук Степан на псевдо "Недоля". Його сотня боролися як проти німців так і проти совєтів. "Недолю" повісили у Рівному на площі.

Черговий випадок, про який хочу розповісти, стався під Матіївським лісом, де є невелике озерце. На той час стояла пізня осінь, погода була морозна. У Матіївці вже тривалий час діяв повстанський загін. Керівник нашої групи Олесько відправив мене у розвідку верхи на кобилі. Я доскакав до лісу. На межі озерця кобила загальмувала і зупинилася. Дивлюся - очерет заворушився, а з лісу на мене "дивиться" дуло кулемету. Позаду рухалася група Олеська. Кулеметник відкрив вогонь, кобила впала і своєю тушею притиснула мені праву ногу. Куля зачепила мою ліву ногу (загортає штанину і показує шрам). Після кількох черг, у кулеметника, очевидно, закінчилися набої, бо стрілянина припинилася. Кулеметник встав на увесь зріст, і рушив прямо на нас зі зброєю в опущеній руці. Це був чоловік високого зросту, широкоплечий. Він просто йшов на нас. Олесько "прошив" його автоматною чергою. З грудей хлинула кров, але він не впав і продовжував йти на нас. Лише після третьої черги він завалився на землю. Мушу визнати, що його хода вселяла страх. Олесько також злякався побаченого, бо і сам рвонувся навтьоки. Саме тоді я й усвідомив, що ті люди віддають своє життя не за шмат сала чи якісь інші матеріальні блага. Власне, я зрозумів хто такі бандерівці, коли побачив як вони вмирають за Україну.

Пригадую ще один випадок у Матіївці. Тривала облава. Ми зайшли до однієї хати. Позаглядали в кімнати - нікого не було. Раптом з-під ліжка вилазить молодий хлопчина зі словами "А я думав, що ви - енкаведисти." Напевне, почув, що ми розмовляємо українською мовою. Але ж ми і справді були енкаведисти! Наш офіцер на прізвище Соловйов вихопив пістолет і з усього маху вдарив ним хлопця по голові. Хлопчину зв'язали, поклали на підводу і так доставили в Тучин. Згодом у кабінеті НКВД після допитів розстріляли.

У Рясниках НКВД оголосило фальшиву мобілізацію до лав УПА. Коли зійшлися всі бажаючі, їх оточили, притисли до річки Горинь і почали розстрілювати. Тих, хто був живий і намагався перепливти ріку, розстрілювали на плаву пострілами у голову, потилицю, спину. Моєму другові Миколі Клюку прострелили груди. Але він дістався до берега і сховався під водою. Дихав через очеретину. Так ціною неймовірних зусиль йому вдалося перечекати цю розправу. Опісля нетривалий період він переховувався вдома у клуні. Але рана була серйозною і Микола не вижив. Уночі його забрали побратими, завезли в Микулин, де й поховали.

У жовтні 1947 році я вийшов з органів НКВД і став працювати в тучинському будинку культури. Я написав музику до поеми Тараса Шевченка "Кавказ", і ми її виконали. Уся зала аплодувала стоячи. Після цього мене викликали в КГБ Гощі, звинувачуючи за статтею "наклеп на радянську владу". Абсурд! Про який наклеп на їхню владу може йтися у поемі?! Але мене відпустили, коли дізналися, що в минулому я служив в НКВД.

- Я знаю, що тривалий час Ви збирали останки людей, знищених радянською владою. Тобто, з людини, яка служила в каральних органах цієї влади, Ви перетворилися на збирача останків її жертв?

- Так, впродовж 10 років я збирав попід Тучинським парком останки людей, яких розстріляли совєти, так званих "неугодних". Ховав їх у хліві за верстатом, у целофановій торбі. За такі діяння у той час можна було дорого поплатитися. Усього накопав близько 40 людських черепів. За формою деяких з них, зокрема, щелепи, зубів, я навіть міг упізнати кому вони належали. Цих людей розстрілювали у кабінетах місцевого НКВД. Аби не копати могил, трупи вивозили та викидали в окопи, які залишилися після війни. Зараз це околиці сучасної школи-інтернат. Нерідко собаки обгризали ці тіла, оскільки ніхто їх навіть нормально не засипав. Присиплють трохи землею, та й усе.

- Збираючи останки, Ви сподівалися, що коли-небудь їх вдасться перепоховати?

- Так, я сказав до тих черепів, що викопав: "Хлопці, я вас поховаю по-людськи." У 1991 році, як тільки-но розпалася імперія зла, а Україна здобула незалежність, ми зробили три труни, поклали в них останки, і поховали на кладовищі. Це все, що я міг для них зробити.

У роки незалежності під моїм керівництвом у Тучині звели пам'ятник Т.Г.Шевченку. Неабияку допомогу в цій справі мені надав тодішній сільський голова Сачук Василь Федорович. Біля пам'ятника усі присутні одностайно проголосували за підняття синьо-жовтого прапору. Дуже тішуся, що тепер щороку 24 серпня на цьому місці масово збираються люди.

Я не міг більше носити у собі згадку про події, свідком яких став за період перебування на службі в органах НКВД, мусив із кимось поділитися, розповісти про все... Може, тепер стане легше?

Розмовляв Іван Мельник
uzinform.com.ua/news/2012/08/17/4969.html

Thanks: kbg_dnepr, Doly7772

Share

2

Re: Спогади

Дед мой был радистом 13-го отдельного гвардейского батальона минёров.
Отдельные гвардейские батальоны минёров - это диверсионные подразделения фронтового подчинения.
13-й - это Воронежский фронт, с октября 1943 г 1-й Украинский.

Дед разминировал Воронеж, взрывал элеваторы в оставляемом нами Харькове. На Курской дуге он был в резерве, при взятии Киева в радиоигре изображал штаб танковой армии, после Киева его группу трижды сбрасывали в Карпаты, при форсировании Вислы дед сутки держал связь под арт.обстрелом, войну закончил в Праге...

Деду было что рассказать и что вспомнить, страшнее всего был Воронеж, из Харькова он выбрался прямо из под носа эссесовцев, неустанное наступление после Курска было ежедневным риском, но все это для деда было чем то вполне обьяснимым. Менялся дед лишь вспоминая Карпаты, а точнее бендеровцев.

Рассказывая о засадах, селах, где все дома были соединены подземными ходами, о замученных людях он всегда возвращался к одной и той же истории:

Под проливным дождём они много часов шли на вершину горы, здесь нашли хижину в которой был гуцул.
По уставу они были обязаны его убить, диверсионная группа на своём пути не оставляет свидетелей.
Но они его отпустили. Решили что пока добереться до своих пройдёт много времени.
Гуцул вернулся с карателями через полтора часа.
Дед до конца жизни жалел о том что сохранил гуцулу жизнь...

Вспоминая войну дед всегда вспоминал Карпаты, а затем того гуцула. Без преувеличения он для него был олицетворением подлости.

В 1992 мой отец не принял украинскую присягу. Думаю что причина понятна.

Сегодня либеральные СМИ объясняют что бандеровцев выдумала советская пропаганда.

Не хочу с ними спорить. Мне не нужно закрывать глаза что бы воочию увидеть картинку которую я знаю с мальства:

Гора. Дождь. Хижина. Гуцул.

Share

3

Re: Спогади

vz-expert пише:

Дед ... взрывал элеваторы в оставляемом нами Харькове....

дед был террористом по-современному

Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)

Share

4

Re: Спогади

vz-expert пише:

Не хочу с ними спорить.


У каждого своя история...

...............................................................

Thanks: nfs791

Share

5

Re: Спогади

И почему это подлый гуцул так ненавидел хороших советских воинов?!...
Почему было много желающих работать на немцев ,только лишь с целью отомстить Советам за раскулачивания и голодомор?!...
Почему моя бабушка , которую угнали в 14 лет в Германию и где её пальцем никто не тронул, так не любит Советские победоносные фильмы ?!..(Сейчас жива ,здорова ,родом с Черниговщины..........пережила и голодомор....1927 г.р.)
А после ОСВОБОЖДЕНИЯ  была затянута в постель к ОФИЦЕРУ Советской армии...Слава Богу случай её спас от насилия!!!
Домой добиралась в поезде(точнее под вагонами пряталась).........а потому что вагоны были полны ЗДОРОВЫМИ мужиками , которые не откажутся от 18-ей бабы....
ПОЧЕМУ?????????
Почему мой дед из Вологодчины никогда не одевал свои медали и не хотел говорить о ВОЙНЕ с Японцами , о том как резали горлянки японцам и на ужин ели крыс ?!....
Почему второй дед орденоносный моряк ЧФ и ярый коммунист был осуждён Советской властью(слава Богу не расстрелян), а когда умер Сталин всё равно рыдал..?!........

Историй много!!!

Не идеализируйте те времена....

А Бандеровцы и т.д. ничем не хуже ,чем переодетые НКВД-ки которые убивали в сёлах.(Теперь думаю доказывать уже ничего не нужно).

свой среди чужих, чужой среди своих...
N-FTA62436

Share

6

Re: Спогади

Алёна пише:

Не хочу с ними спорить.


У каждого своя история...

...............................................................

скорей всего свой взгляд на историю. Как медаль имеет две стороны. Каждый свою красивую наружу, а другую некрасивую невидно.
Вот такая ситуация.
Гора Урала. Дождь. Хижина. Дед. И отряд немецких диверсантов. Как бы дед поступил и в чем неправ гуцул для которого советские диверсанты-враги? Вот в чем вопрос.

Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)

Share

7

Re: Спогади

kukin пише:

  скорей всего свой взгляд на историю. Как медаль имеет две стороны. Каждый свою красивую наружу, а другую некрасивую невидно.
Вот такая ситуация.

Да, Вы правы...

Сразу написала свои истории, потом всё удалила, не хочу никому ничего доказывать... и рассказывать sad

Share

8 ( 02-04-2015 12:00:47 змінене AppS )

Re: Спогади

Дед мой был радистом 13-го отдельного гвардейского батальона минёров.
Отдельные гвардейские батальоны минёров - это диверсионные подразделения фронтового подчинения.
13-й - это Воронежский фронт, с октября 1943 г 1-й Украинский.

Дед разминировал Воронеж, взрывал элеваторы в оставляемом нами Харькове. На Курской дуге он был в резерве, при взятии Киева в радиоигре изображал штаб танковой армии, после Киева его группу трижды сбрасывали в Карпаты, при форсировании Вислы дед сутки держал связь под арт.обстрелом, войну закончил в Праге...

Деду было что рассказать и что вспомнить, страшнее всего был Воронеж, из Харькова он выбрался прямо из под носа эссесовцев, неустанное наступление после Курска было ежедневным риском, но все это для деда было чем то вполне обьяснимым. Менялся дед лишь вспоминая Карпаты, а точнее бендеровцев.

Рассказывая о засадах, селах, где все дома были соединены подземными ходами, о замученных людях он всегда возвращался к одной и той же истории:

Под проливным дождём они много часов шли на вершину горы, здесь нашли хижину в которой был гуцул.
По уставу они были обязаны его убить, диверсионная группа на своём пути не оставляет свидетелей.
Но они его отпустили. Решили что пока добереться до своих пройдёт много времени.
Гуцул вернулся с карателями через полтора часа.
Дед до конца жизни жалел о том что сохранил гуцулу жизнь...

Вспоминая войну дед всегда вспоминал Карпаты, а затем того гуцула. Без преувеличения он для него был олицетворением подлости.

В 1992 мой отец не принял украинскую присягу. Думаю что причина понятна.

Сегодня либеральные СМИ объясняют что бандеровцев выдумала советская пропаганда.

Не хочу с ними спорить. Мне не нужно закрывать глаза что бы воочию увидеть картинку которую я знаю с мальства:

Гора. Дождь. Хижина. Гуцул.

"""Под проливным дождём они много часов шли в глубину леса, здесь нашли хижину в которой был белорус-лесник.
По уставу они были обязаны его убить, диверсионная группа на своём пути не оставляет свидетелей.
Но они его отпустили. Решили что пока добереться до своих пройдёт много времени.
Белорус вернулся с партизанами через полтора часа.
Дедушка Ганс до конца жизни жалел о том что сохранил белорусу жизнь...

Сегодня нам объясняют, что негатив про партизан выдумала немецкая пропаганда.

Не хочу с ними спорить. Мне не нужно закрывать глаза что бы воочию увидеть картинку которую я знаю с мальства:

Лес. Дождь. Хижина. Полещук."""

___
P.S.
Вообще, обсуждение в свете герои-злодеи бесперспективно, разве что в пропагандистских целях.

И у каждого полно своих историй про предков и прочих родственников. Разных историй. А так время идет, то потихоньку и среди предков-родственников уже у многих есть люди с разных сторон конфликта. По мне, так единственный путь - относиться ко всему как к истории. Это была их война и ушла она с ними. На наш век и своих, к сожалению, хватает.

Share

9

Re: Спогади

Алёна пише:

не хочу никому ничего доказывать... и рассказывать sad

можно доказывать,
нужно рассказывать.
Вот судить.....
как говорит библия не суди.
тут мне кажется главный ответ.
Да были предатели, полицаи, бандеровцы, доносчики и прочая и прочая. А их судят с уверенностью, что вот виноваты и все, хотя никто не знает (кроме того, что выше всех) всех жизненных обстоятельств. Есть небесная канцелярия там все видят и все всем за все будет:)

Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)
Thanks: nfs79, Алена2

Share

10

Re: Спогади

наткнулся на воспоминания одного местного коммуниста-ленинца, причем ярого. Так вот в гражданскую войну их красный партизанский отряд воевал разом с самостийныками против деникинцев.

Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)

Share

11

Re: Спогади

vz-expert пише:

    Дед ... взрывал элеваторы в оставляемом нами Харькове....

дед был террористом по-современному

Нет смысла современное применять к прошлому. Это были диверсанты, которые воевали со своим врагом как они его видели и в соответствии с указами сверху.

К слову, на тему есть воспоминания
Старинов Илья Григорьевич Записки диверсанта
militera.lib.ru/memo/russian/sta … index.html
Изданы в РФ в 1997 году. Советую почитать, познавательно.

Thanks: Алена, ГіП2

Share

12

Re: Спогади

наткнулся на воспоминания одного местного коммуниста-ленинца, причем ярого. Так вот в гражданскую войну их красный партизанский отряд воевал разом с самостийныками против деникинцев.

Что за воспоминания?

Share

13

Re: Спогади

AppS пише:

наткнулся на воспоминания одного местного коммуниста-ленинца, причем ярого. Так вот в гражданскую войну их красный партизанский отряд воевал разом с самостийныками против деникинцев.

Что за воспоминания?

Лісний А.М. Через віки та епохи. - Суми: “Козацький вал”.-2005.

Post's attachments

222.jpg 194.61 kb, 1 downloads since 2015-04-02 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)

Share

14

Re: Спогади

AppS пише:

Нет смысла современное применять к прошлому. Это были диверсанты, которые воевали со своим врагом как они его видели и в соответствии с указами сверху.

А взрывы поездов, цистерны с топливом в Харькове. Взрывы на митингах и у волонтерских центрах. Такие же диверсанты которые воюют со своим врагом как они его видят и в соответствии с указами сверху.

Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)

Share

15

Re: Спогади

Лісний А.М. Через віки та епохи. - Суми: “Козацький вал”.-2005.

Так это воспоминания или пересказ?

А взрывы поездов, цистерны с топливом в Харькове. Взрывы на митингах и у волонтерских центрах. Такие же диверсанты которые воюют со своим врагом как они его видят и в соответствии с указами сверху.

И? Для нас это актуально и имеет свои названия и оценки. Для них тоже актуально и имеет свои названия и оценки.
Для наших и ихних внуков-правнуков в 2090 году (просто представьте этот массив лет) это должно стать сивой давниной.

Share

16

Re: Спогади

kukin пише:

  Лісний А.М. Через віки та епохи. - Суми: “Козацький вал”.-2005.

AppS пише:

  Так это воспоминания или пересказ?

я так понял, Михно вел дневник и этот дневник был опубликован в книге Лисного.

Поперека, Сенько, Сердюк, Дорошенко, Нужний, Калюжний (село Іваниця,  Сумська обл), Єлисеєнко(Шияновський до  серед. 18 ст.),Фесенко(с.Деркачівка)

Share

17 ( 04-04-2015 16:34:58 змінене vz-expert )

Re: Спогади

Казак-коллаборационист на потеху оккупантам рубит шашкой пленных советских партизан.
https://yadi.sk/d/-SFk1pHRfFzjN
"""Под проливным дождём они много часов шли в глубину леса, здесь нашли хижину в которой был белорус-лесник.
По уставу они были обязаны его убить, диверсионная группа на своём пути не оставляет свидетелей.
Но они его отпустили. Решили что пока добереться до своих пройдёт много времени.
Белорус вернулся с партизанами через полтора часа.
Дедушка Ганс до конца жизни жалел о том что сохранил белорусу жизнь...
Сегодня нам объясняют, что негатив про партизан выдумала немецкая пропаганда.
Не хочу с ними спорить. Мне не нужно закрывать глаза что бы воочию увидеть картинку которую я знаю с мальства:
Лес. Дождь. Хижина. Полещук."""




Немцы бы не отпустили... Для них приказ - святое !!!

Share

18

Re: Спогади

" Подвиги " НКВД в Западной Украине
Apr. 7th, 2015 at 9:32 PM

Сегодня хотелось опубликовать воспоминания людей, которые были участниками событий, связанные с летом 1941 года в Западной Украине. А точнее о "подвигах" НКВД на этой земле. Сразу замечу для особо впечатлительных читателей: детали этих показаний не только малоэстетичны, но и труднопереносимы для тех, кто впервые читает или слышит о них.

Может, хоть этот шок, эти пределы ужаса наконец встряхнет равнодушное совковое сознание ментальных рабов постгеноцидного украинского общества?:

ПОКАЗАНИЯ ИВАНА ЧАПЛИ

Крестьянин с. Нагуевичи Дрогобычского района Львовской области.

«В 1939 году Красную армию мы встречали торжественно... Потом начали организовывать колхозы. Если люди не хотели записываться, то их били, запирали в подвалах. В Нагуевичах, откуда я родом, должны были вывозить в Сибирь немало семей, но племянник Ивана Франко Николай защитил. Я работал сельским кузнецом и не ждал никакого зла.
После обеда 22 июня 1941 года в Нагуевичи приехала группа энкаведистов с Подбужского УНКВД (тогда там был райцентр). Сразу забрали бывшего директора сельской семилетней школы Корнеля Каминского, который был на эмеритурии (пенсии).
Был арестован председатель общества «Рідна школа» крестьянин Иван Добрянский, секретарь сельсовета Степан Думяк, директор школы Михаил Дрогобычский, работник Подбужского райисполкома Хруник. Попал туда и я.
Всех нас завезли в Подбуж. Там уже сидели арестованные Андрей Юринец — директор Подбужской школы, лавочник Илько Опацкий, его брат — сапожник, несколько других работников с Подбужа, и еще много жителей окружающих сел.
Дня 26 июня в 10 часов вечера красный прокурор Строков, 11 милиционеров и 3 неизвестных вызвали из тюрьмы Подбужского УНКВД 20 заключенных и повезли грузовиком в направлении Дрогобыча.
Красные палачи обманывали нас, что отпускают на волю, однако это было очевидной ложью. По дороге один из конвоиров, который называл себя начальником НКВД, говорил, что заключенные едут на работу.
За километр перед Нагуевичами, в урочище «Остиславье» машина остановилась. Красные палачи приказали нам высаживаться: машина перегружена и не сможет выехать на гору. [...] Нам приказали стать в два ряда по десять человек и держаться за руки. [...] На поданный рукой знак прокурора все начали стрелять. [...]
Палачи добивали людей сапогами, лопатами, ломами, от которых череп лопался на голове. Так было замучено 16 человек. [...] Благодаря беспорядочной стрельбе, темноте и спешке милиционеров, спешивших за следующей партией арестованных, нам четырем удалось остаться живыми.
Не знаю, как об этом узнал прокурор Строков, потому что 27.06 приезжал в Нагуевичи искать меня, и меня, раненого, хорошо перепрятали родственники. Наверное, палачи боялись оставлять живого свидетеля, но скрыть преступлений не смогли.
Когда большевики поубегали перед немецкой армией, люди пошли в «Остиславье» и нашли, вывезли замученных тела. У Корнеля Каминского было изрезано все тело. У Степана Думяка был разрублен живот. Ивану Добрянскому разрубили грудь, вырезали сердце, а дыру заткнули травой.
Такими извергами были наши «освободители». За что мучили они безвинных мирных людей? Однако никто не может уничтожить все живое, слово и дух свободолюбивого народа".

ВОСПОМИНАНИЯ ИВАНА КИНДРАТА
Родился в 1923 г., доктор медицины, Рочестер, США.

«В июне 1941 г. я жил в студенческом общежитии по ул. Скарбкивской, 10 во Львове. 29 июня приблизились войска Вермахта, в городе была паника и беспорядок. Оставались войска особого назначения НКВД.
Знакомый, что жил напротив тюрьмы по ул. Лонцкого, рассказал, что в ночь с 28 июня слышал оттуда глухие выстрелы и сумасшедшие крики. Мы, 4 студента, отправились на разведку. Замурованную теперь и закрытые тогда тюремные ворота подорвали связкой гранат.
Перед входом во двор увидели 8 мертвых мужчин и женщин, около стены — еще две женщины, еще живые, но окровавленные и в бессознательном состоянии. В дальнейшем выяснилось, что это были не узники, а наемные рабочие, которых уничтожили последними, как свидетелей кровавого преступления. Обе женщины вскоре умерли. Убиты они все 10 были уколами штыков, кое-кто имел по множеству ран в груди и животах.
Со двора двери вели к большому помещению, с горой трупов аж под потолок. Нижние были еще теплые. Возраст жертв — между 15 и 60 годами, но подавляющее большинство 20-35 лет.Лежали в разных позах, с открытыми глазами и с масками ужаса на лицах. Между ними немало женщин.
На левой стене были распяты трое мужчин, едва покрытых одеждой с плеч, с отрезанными половыми членами. Под ними на полу, в полусидячих наклонных позах — две монашки, с теми органами во рту.
Выявленные нами жертвы энкаведистского садизма были убиты выстрелами в рот или в затылок. Но еще больше было заколотых штыками в живот. Одни — голые или почти голые, другие — в порядочном уличном платье. Один был в галстуке, наверное, только что арестованный.
Из центрального помещения, затопленного лужами крови, вели два коридора. Я пошел направо, в надежде отыскать живых. Первая камера: на вбитом в стену крюке повешенный на шнуре человек в военных штанах и сапогах. Его рост выше того крюка. На стене выцарапана надпись: «Да здравствует свободная Россия». Жертва — майор советской авиации.
К одной из следующих камер трудно было подступиться. По ту сторону дверей — несколько тел, прильнувших лицом к щели дверей. Догорали остатки ядовитого газа — запах тухлых яиц.
В следующей камере — две очень молодые и даже после смерти красивые женщины, задушенные, со шнурами на шее. Рядом двое младенцев с разбитыми черепами. На наличнике двери — свежие пятна разбрызганного мозга.
Еще одно проявление зверства — отъятые пальцы, снятая ремнями кожа на спинах. Накручивали кожу на палку постепенно, изо дня в день. Заканчивали один ремень — начинали второй. Тщательно надрезали скальпелем, стерилизуя предыдущие места, чтобы пытаемый не умер преждевременно.
[...] Попадаю в большее помещение, со столом посередине. На столе привязан обнаженный человек с невероятно скорченным лицом. Тело покрыто стеклянным колпаком. На животе — раны со странными дырами. Вдруг из дыр вылезают один за другим несколько крыс. Это — один из многих видов пыток энкаведистов. Под колпак к живому заключенному запускали голодных крыс.
Все. Силы меня покинули. Кажется, потерял за этот час лет 12 жизни. Теряя сознание от ужаса, выбежал из тюрьмы. Никто из нас так и не наткнулся на живых.
В разбитом магазине беру фотоаппарат и возвращаюсь фотографировать гору трупов, распятых священника и монашку в главном помещении. К камерам уже невмоготу возвращаться. За неделю мои фотографии появились в «Краковских вестях», но не все, некоторые были признаны нецензурными. Такие дикие преступления показывать не рискнули. Позже, в 1943 году, я закопал эти фотографии на огороде у родной хаты.«

ВОСПОМИНАНИЯ МИХАИЛА МИРУСА
Родился в 1929 г., житель г. Черткова Тернопольской области.
«Услышав, что немцы, вступив в город, открыли тюрьму, я, как и другие жители Черткова, отправился туда. Увиденное запечатлелось в память страшной картиной на всю жизнь. Вдоль стен простирались аккуратно вскопанные газоны клумбы со свежепосаженными цветами.
На просторном дворе было пусто. [...] Мужчина и женщина, оба мертвые, были прислонены к стене и подперты кольями, чтобы не упали. У него детородный орган перетянут колючей проволокой, у нее также пучок проволоки в половом органе. [...]
На весь объем первого (помещения — В. Г.) была выкопана яма, заваленная трупами. Сверху их присыпали тонким слоем земли, видно, что работу не успели закончить. Сверху лежали еще двое, наверное, исполнители той работы. Там были и лопаты. [...]
Лицо мужчины было как будто сожжено или ошпарено, аж почернело. Посередине находился металлический бак, от которого отходили трубы толщиной как рука или толще. По тем трубам поступал пар и выедал плоть. Под глазами, задушенных паром — мешочки. Ушей не было, совсем поотпадали, и носы тоже».

ВОСПОМИНАНИЯ ЮЛИАНА ПАВЛИВА
Родился в с. Нараев Бережанского района Тернопольской области, 1930 г.
"Весной 1941 года в селе Нараев, как и в других местностях, были массово арестованы представители местной интеллигенции, среди них и моя тетя Иванна, сельская учительница. В июне 1941 года из 19 арестованных из нашего села получили приговоры четверо, из них 3 — к казни. Удерживали узников в Бережанах.
С началом войны село ждало возвращения политзаключенных. Вместо этого пошли слухи о страшных истязаниях в тюрьмах. В первых числах июля семьи отправились в Бережанскую тюрьму на поиски близких. Для безопасности женщины взяли и нас, подростков 10-12 лет. Там мы застали горы изувеченных трупов в подвалах.
Залитые кровью камеры и коридоры. Кровавая тропа вела во двор. Там уже лежали рядами вынесенные тела, с обрезанными ушами, носами, почерневшими лицами. Из-за июльской жары стоял страшный смрад. Звучали плач, крики отчаяния, проклятия.
Тетю Иванну мы нашли на берегу реки Золотая Липа, около замка, который НКВД использовал как пыточную. Рядом были еще двое мужчин, кто-то уже прикрыл одеялом их голые изувеченные тела. Все тело тети от ног до плеч было покрыто глубокими царапинами. Лицо черное. Вынули изо рта тряпку — язык вырван.
Выше запястья — сквозные раны от ножа, живот разрезан от низа груди, в половой орган забита бутылка. Еще двое девушек из Нараева были замордованы подобным образом. Другие тела имели не менее страшные следы издевательств: выбитые глаза, отрезанные половые органы, обрубленные пальцы, размозженные головы.
Местные жители рассказали, что в течение недели вокруг тюрьмы ревели двигатели тракторов, которые не могли полностью заглушить крики истязаемых. Разыскивали своих родных в основном по одежде.
Долго вылавливали тела и из реки Золотая Липа, куда их сбросили энкаведисты. Несколько километров плыли они в кровавой воде до плотины в селе Саранчуки, где страшные изувеченные трупы вылавливали и хоронили крестьяне. Неопознанных хоронили в общих могилах. Многие замученные похоронены в других окружающих селах.
Нараевцы нашли и похоронили 12 замученных односельчан. Тела еще трех, приговоренных к смертной казни, отыскали позже, осенью, в закиданной камнями яме около Бережанского леса. У одного из них, Павлива Т. Г., были обрублены ноги. Четырех так и не нашли. 15 из 19 убитых политзаключенных села были в возрасте до 23 лет«.
А сейчас обратите внимание на следующее свидетельство. Эта «рассказ расстрелянного» содержит уникальные «кадры» момента и технологии акта импер-большевистского преступления. Таких образцов — единицы. Потому что другие десятки миллионов личностей-Вселенных умолкли навсегда.

ПОКАЗАНИЯ РОЖИЯ МИРОСЛАВА
Крестьянин с. Романив Перемышлянского района Львовской области.

«Был июнь 1941 г. В камеру приводили все новых арестантов из сел Бибереччины. На воротах стоял какой-то наш милиционер. Где-то под вечер, около шести часов, то милиционер сказал нам:» Ребята, те все черти куда-то уехали снова! «А мы ему говорим: «Так отопри нам дверь и выпусти!»
Он ответил, что нет ключей, потому что их забрали с собой энкаведисты. «Могу вам подать какую-нибудь дубину, спасайтесь!» Мы уже хотели брать лавку в нашей камере, выламывать решетки и бежать через окно.
С нами сидел арестованный адвокат Бибрки Кульчицкий. Он говорил: «Люди добрые, так нельзя. Это подвох с их стороны, и они вернутся еще прежде, чем мы убежим. Потом будет хуже. Когда мы здесь спокойно будем сидеть, то они, как вернутся, убедятся, что мы не виноваты. А как будем пробовать бежать, то тогда убедятся, что мы имели нечистую совесть. Нас, наверное, забрали как заложников, а таких никто не имеет права стрелять. Поэтому без суда даже большевики не имеют права наказывать — я адвокат и знал их кодекс!» (Какая наивность честного, ни в чем не повинного человека — В. Г.) Так мы и ждали. Энкаведисты вернулись через два часа. [...]
Вернувшись, они вызвали арестованных по одному из камер и водили их в пивную расстреливать. Был уже вечер. Мы все приникли к двери и слушали, кого вызывают. Так повели тогда Королика, — он очень плакал, когда его вели.
Больше других просился Николай Дучий. «Товарищи, я же ваш, бедняк, у меня жена, ребенок, пощадите, не убивайте меня!» Те лишь смеялись, а один сказал: «Ничево, это точно, как зуб вырвать: болит — раз и все!» Затем слыхать было из погреба только выстрелы.
После нескольких экзекуций тройка энкаведистов шла в «дежурку», вероятно, пить водку, потому что, когда пришли за мной, то от них несло водкой. В своей смерти я был уверен, когда меня вызвали. Двое взяли меня под мышки, а третий с револьвером шел позади. Завели меня в пивную. Уже за порогом темной пивной те два, которые вели меня под мышки, пустили, и в ту же минуту положил на мое плечо руку задний.
В секунду я как-то почувствовал, что он поднимает свою правую руку, и мне казалось, что даже щелкнул револьвер. Я на мгновение повернул голову, чтобы увидеть, что он хочет делать. Раздался выстрел!
И, как сейчас помню, что я упал на какие-то теплые человеческие тела и потерял сознание. Как долго я лежал без сознания, я не знал. Затем в темноте я как-то оклемался. Мне показалось, что я был в ином мире, потому что вспомнил, что меня расстреливали.
Первое впечатление было, что мне очень онемели ноги и одна рука. Очень болели, аж пекли они. Во рту было полно соленой теплой крови. На мне лежало что-то очень тяжелое. Это бремя я понемногу сдвинул с себя. Это был труп расстрелянного биберецкого адвоката Кульчицкого, который нас под вечер убеждал не бежать, потому что он знал большевистские кодексы. У меня были прострелены обе щеки, и лежал я на трупах. Кто-то в этой куче трупов еще хрипел. [...]

larrigrimm.livejournal.com/16905.html

Share

19

Re: Спогади

Із спогадів моєї бабусі, коли після приходу німців розшукували брата мого діда, заарештованого перед війною: коли розкопали могилу, ледь присипану землею, то виявилось, що там не було жодного вбитого кулею - у всіх жертв голови були розбиті вщент якимось тяжким предметом. Люди які проживали поблизу від місця знищення розказували, що енкаведисти знаючи, що німецькі чи мадярські війська вже поряд, вбивали арештованих дерев'яними добвнями, що використовувалися до коління колод.

Левицький г.Рогаля, Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Литвинюк, Gut, Kremer
І-BY78168/ Н. Тесть,(ЧЖЖЧ) І-Р37

Share

20

Re: Спогади

Русский ветеран о бандеровцах
Опубликовано: 4 мая 2015 г.
Ветеран ВОВ, житель Тамбова Владимир Николаевич Тарочкин (91 год), накануне 70-летия Победы вспоминает о своей встрече с воинами УПА в 1945 году в Западной Украине.

[]

Владимиру Николаевичу исполнилось 90 лет, но у него есть ноутбук и он пользуется интернетом (смотрит по сети канал "Дождь"), поэтому если вы оставите свои отзывы, он обязательно их прочитает.http://snob.ru/profile/26949/blog/75946

Аннотация Айдера Муждабаева, журналиста, заместителя главного редактора «Московского комсомольца»: «Автор этой книги — мой двоюродный дед, Владимир Николаевич Тарочкин, брат покойной бабушки Лили. Обычный паренек, призванный в действующую армию в начале 1942-го года, он прошел войну до конца, участвовал в освобождении стран Восточной Европы. Дядя Володя, как я его зову, человек невероятно скромный. И слово «невероятно» здесь не преувеличение. Я никогда не видел его в кителе с орденами и медалями, — максимум орденские планки на цивильном пиджаке в День Победы. Да и из всех наград дядя Володя признает только три - «настоящие, боевые»; остальные называет «юбилейным металлолом».Даже начав спустя шестьдесят лет после войны писать фронтовые воспоминания («пусть останутся для ваших детей»), он в них ни словом не упомянул о том, что несколько месяцев воевал на передовой. Повествование начинается с периода после ранения.- Что тут долго рассказывать? - рассуждает дядя Володя. - Меня как грамотного, таких тогда в армии было меньшинство, обучили на командира минометного расчета. Потом нас всех из учебки перебросили на фронт. Командир батальона нам попался необразованный, но не терпящий возражений. В одном из боев он приказал разместить минометы в чистом поле, не окопавшись. Помню, трава по пояс, а мы торчим из нее, как мишени. Преступная глупость, какой уж тут героизм. В том бою в их батальоне полегли почти все. Дяде Володе «повезло»: тяжелое ранение ноги, контузия - попал в госпиталь. А дальше...Собственно, об этом он и рассказывает в своей книге, издание которой мы с его внучкой, моей сестрой Ириной, посвящаем 90-летию дедушки.В этой книге нет ярких батальных сцен, зато есть правда повседневной армейской жизни. Ее ценность в том, что читателю представляется возможность взглянуть на войну глазами самого простого солдата».

Каждый год в мае я еду в Тамбов и иду в гости к моему двоюродному дедушке (брату покойной бабушки) и очень близкому мне человеку — дяде Володе, как я его всю жизнь зову.Владимир Николаевич Тарочкин — настоящий, не паркетный ветеран войны, мальчишкой попавший на фронт зимой 1942 года, раненый, получивший солдатскую медаль "За отвагу" и еще несколько не юбилейных наград. В августе ему будет 92 года (это точно, он человек крепкий!). А несколько лет назад он написал воспоминания о войне, а мы с сестрой Ирой, его внучкой, с помощью хороших бескорыстных людей, сделали из них книжку (она на снимке, кому интересно — можете сказать и прочесть, есть в Интернете).На этот раз я пошел к дяде Володе поздравлять его с приближающимся Днем Победы вместе с моим дядей Мансур Куртвапов и известным тамбовским журналистом Михаилом Карасевым. Миша (огромное спасибо ему!) записал на видео рассказ ветерана Тарочкина о его встрече с бандеровцами в 1945 году, о котором в книжке говорится лишь вскользь.О войне сейчас очень важно слышать из первых уст, тем более из уст ветерана, — столько накручено за последний год пропагандистских спекуляций. А дядя Володя рассказывает обо всем просто, как он это сам видел, понимал и оценивает сейчас. Видео — без монтажа, поэтому тем, кто интересуется, рекомендую посмотреть от начала и до конца.Жаль, что в запись не попала фраза ветерана, которую я хочу привести:— Уж если Россия встала с колен, то и ходить нужно прямо, не пряча лица и ни на кого исподтишка не нападая.К этому и добавить нечего, посмотрите, о времени не пожалеете.

очерки Владимира Николаевича Тарочкина "Годен к нестроевой. Воспоминания солдата"
скачать: rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=4734079

отрывок:

.... На магистрали  Одесса-Жмеринка,  на одной  узловой  станции нам с сержантом пришла пора прощаться - ему ехать на север - в Винницу, мне на восток - в Москву. На станции - невысокий перрон с лавочками и одноэтажное небольшое здание вокзальчика. Все выглядело ухоженным - здания побелены, лавочки покрашены, полы подметены. Несмотря на глубокую осень, день был солнечный и относительно теплый, поэтому большинство пассажиров ожидало поезда на перроне. Ожидающих было не более 20-30 человек - в основном женщин с небольшими баулами и мешками с вещами для обмена на продукты или наоборот.
Тогда у населения в ходу приняты были не столько денежные обращения, сколько обмен товара на товар.

И вдруг средь белого дня, совершенно неожиданно, на станцию врываются два взвода кавалеристов; некоторые верхами оказались даже  на перроне  (???).  Разнообразное обмундирование  и  вооружение, разная масть лошадей не вызывали сомнение, что они не являлись подразделением  кадрового  состава Красной  армии.  Несколько всадников,  спешившись,  начали проверять  документы  и вещи пассажиров, в основном у нас, военных, и двух-трех мужчин в штатском. У двух офицеров отобрали пистолеты.
Через 10-15 минут кавалеристов как ветром сдуло. Я попросил своего попутчика-украинца расспросить  у  женщин, ожидающих поезд,  что  это  за  всадники  - бывшие  партизаны  и организованная из них группа руководителями местной НКВД для борьбы с бандитизмом, или кто другие. «Так це ж бандера», - просветили нас местные жители. О бандеровцах, как о бандитах, знал любой красноармеец действующей армии. Но встретить их у себя - в глубоком тылу, через 2 года после окончания боев с немцами, было чем-то невиданным. Оказывается это не просто банда, а солдаты УПА (Украинская повстанческая армия), с которыми наши чекисты с  помощью  внутренних войск  вели  военные действия  аж  до 1954 года. После, без всяких происшествий, через несколько дней, минуя Киев и Москву, я прибыл в Тамбов."

Thanks: IRON, Balymba, nfs793

Share

21

Re: Спогади

бандеровцы, партизаны, комуняки, беспартейные, патриоты или не патриоты, предатели или идейные и прочее и т.д. и т.п. И всё это расслоение по идейным или идеологическим, классовым или национальным различиям людей для одной цели, стравить их в междоусобной бойне, а те кто стравливают сидят далеко от линии фронта, мягко спят, сладко пьют...
Да судить не надо, у каждой стороны своя правда, за которую даже идут на смерть, а истина одна, у Бога, и пока она непонятна людям, каждый считает что сила в правде...
Вспомнилась на этот счёт песня, вот прям в тему так сказать. На форуме не вижу встроенного плейера, по этому ссылкой
www.kartiala.fayr.ru/Ptashka.mp3

Как на тигру - с берданкой хорунжевой
Да с ножом... Отступить ведь нельзя.
И отвагой - казачьим оружием
Ты однако, её, хлопче, взял.

Share

22

Re: Спогади

У ПОШУКАХ "ВОЯКА". ЯК РОДИНА СОТНИКА УПА ВІДНАЙШЛА ЙОГО ІСТОРІЮ
Коли повстанці побачили, що втекти не було ніякої можливості, командир "Василь" наказав "Юсакові" виходити, бо розумів, що полюють саме за ним: "Тобі треба жити, щоб розповісти про нас, що ми боролись і загинули за Україну".
"Герої не вмирають!" — цими словами, що з новою силою залунали в 2014 р. на Майдані у Києві й по всій Україні, вшановуємо всіх тих, хто своєю життєвою поставою та жертовністю заслуговує на них.
Серед таких і Петро Ґудзоватий (1912—1946) — учасник національно-визвольної боротьби, член Організації українських націоналістів ще з початку 1930-х років, вояк Дружини українських націоналістів ("Нахтігаль"), один із керівників Української повстанської армії, сотник, який очолював штаб Східної групи УПА "Тютюнник".

neskorena-nacia.com.ua/novyny/10 … oriiu.html

Post's attachments

156668b-------600.jpg
156668b-------600.jpg 95.43 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко, Табурянський (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).

Share

23

Re: Спогади

Соціальний портрет вояків УПА. Ким вони були? Іван Патриляк
Українська Повстанська Армія - це передусім конкретні люди. Ким вони були? Чим жили? Чим займалися до війни? Яку мали освіту? Як бачили майбутнє України?
Про це ми розмовляємо в студії "Історичного радіо" з доктором історичних наук,  деканом історичного факультету Київського Національного університету ім. Шевченка Іваном Патриляком.

[]

Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко, Табурянський (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).
Thanks: Алена1

Share

24

Re: Спогади

ОСТАННЬОГО СОТНИКА УПА ЗДАВ НКВДИСТАМ РОДИЧ ЗА 36 ТИСЯЧ РУБЛІВ

2 лютого 1950 один із останніх сотників УПА застрелився у криївці біля Коломиї в оточенні енкаведистів. За 36 тисяч рублів його викрив шваґер.

http://neskorena-nacia.com.ua/images/plg_jdvthumbs/thumb120-51211996_1052139001632191_7559353907969785856_n-873760c3a58788380f2e38d4898bce7a.jpg

Сотня Михайла Москалюка на псевдо “Спартан” близько 40 разів виходила з оточення російських спецслужб. У кінці 1940-их за його голову радянська влада обіцяла півмільйона рублів. “Спартану” навіть вдалося переконати начальника опергрупи НКВД перейти на сторону повстанців. На рахунку Москалюка - сотні убитих енкаведистів, захоплені арсенали та висаджені у повітря тюрми.

Сам Москалюк поплатився втраченим оком - завжди ходив у пов'язці. На момент смерті мав всього 28 років.

Криївку Москалюка у лютому 1950-ого викрили завдяки зраднику. Петро Щербатюк, за завданням НКВД, одружився з сестрою “Спартана”, увійшовши у довіру викрив родича, за що отримав 36 тисяч рублів. Крім того Щербатюк виказав окупантам ще 18 повстанців. Після невдалої спроби покинути країну був арештований і засуджений Службою безпеки ОУН до страти.

Останній схрон “Спартана” знаходився у його родинному обійсті.

"В ніч на 2 лютого 1950 року величезна кількість червоних карателів щільним кільцем оточила засніжені Іванівці. Вороже кільце поступово стискалося і вдосвіта велика ударна група енкаведистів підійшла до будинку Москалюків. Ворогам було точно відомо, що "Спартан" удома. І хоч від схрона під батьківською хатою простягався підземний хід метрів на 40-50 до сусіда, годі було ним скористатися, оскільки інвазія москалів була настільки щільною, що із зони села вирватись було неможливо”, - згадував 2 лютого 1950-ого сусід Москалюків.

Поки тривали “переговори” з енкаведистами повстанці спалили усі документи і наклали на себе руки. Їхні тіла показово поклали біля сільради в Іванівцях.

Сьогодні на місці гибелі сотника УПА - пам'ятний знак.

neskorena-nacia.com.ua/novyny/16 … TLgnlFnkKg

Thanks: kuks70, О.І., Vlad S.3

Share

25

Re: Спогади

Спогади ветерана УПА Бакунця-Шмалюха
11 авг. 2011 г.

Бакунець Степан Сидорович (Шмалюк Олександр)
27.08.1925 р.н. с. Тинне  Сарненського р-ну -  відійшов у Вічність на 94 році життя 03.01.2020 року в с. Кураш Дубровицького р-ну Рівненської обл. (https://youtu.be/3SXM-SeHjSc).   

[][youtube][/youtube]
2
[]
[]
[]

Share

26

Re: Спогади

Спогади вояка УПА - Пастущин Іван Петрович

Пастущин Іван Петрович (псевдо "Грім"), вояк УПА, 1922 р.н., м.Перемишляни Львівської області.
Розмова записана 23.08.2012 р.

[]

Share

27

Re: Спогади

Підпільний шлюб http://forum.genoua.name/viewtopic.php? … 80#p230080

Share

28

Re: Спогади

88-річна Ольга Місюра з с.Вичівка, про Музичків і Другу Світову в Зарічненському р-ні Рівненщини
7 нояб. 2014 г.

[]
Поліська Січ

88-річна жителька с.Вичівка Зарічненського р-ну Рівненщини Ольга Пилипівна Місюра дала свою аполітичну оцінку подіям Другої Світової війни, про діяльність сталінських бандформувань під назвою «червоні партизани», про земляків «бандерівців», а також розповіла подробиці про участь в тих подіях односельчан з родини Музичків, з якої походить Олександр Музичко, більш відомий як Рівненський націонал-патріот «Сашко Білий».

Thanks: kuks701

Share

29

Re: Спогади

Igor Kulyk
7 год  ·

Міністерство оборони окупанта маніпулює архівними документами аби розпалювати ще більшу ненависть росіян до українців.
У своєму телеграм-каналі відомство розповсюдило донесення про «звірства» «бандерівців» та націоналістів щодо голови сільради та дільничого села на Волині у 1946 році.
«Оба они были зверски замучены: выколоты глаза, исколоты кинжалами, жденые каленым железом и шомполами».
Допис доповнено хештегом «без оправдания».
Ці документи ніщо інше як дешева маніпуляція та викривлення правди. При чому, що в 1940-х, що в 2020-х роках.
Адже саме радянські головорізи чинили злочини проти цивільного населення - грабували, виселяли, депортовували, вбивали. При чому театралізовано, перевдягавшись у повстанців, щоб створили образ «кривавих бандерівців», які, насправді, самі були простими жителями сіл, що боролися за народної підтримки проти СРСР.
Немає сенсу взивати до розуму чи совісті рашистів.
Але є сенс вивчати історичну правду за допомогою відкритих українських архівів. Маємо пишатися лібералізованим українським законодавством, яке дозволяє вільно досліджувати комуністичні документи за 1917-1991 роки всім охочим.
Нагадаємо, що ці документи закриті на замок у тоталітарній росії, вони «виринають» час від часу тільки для пропаганди.
Ще більше правди про історичні фейки та маніпуляції рашистів
від Архів національної пам'яті https://www.facebook.com/hdauinp/




https://scontent.fiev7-3.fna.fbcdn.net/v/t39.30808-6/277767629_5069765366412941_6109238888159122830_n.jpg?_nc_cat=100&ccb=1-5&_nc_sid=730e14&_nc_eui2=AeFCZcxbivtZ6-9WIeuM0W7AXMHNcgSD0vNcwc1yBIPS83nyPUSWyJ-Yb39918iplJuCSi9FhikuxEelCfpAdqKk&_nc_ohc=xr_NK9ERt4EAX_X9rnf&_nc_ht=scontent.fiev7-3.fna&oh=00_AT_Pf46l2hMe133Nld54S9F-hKzIbKVhW4qNesVU1bUeag&oe=6250A6A3

https://scontent.fiev7-3.fna.fbcdn.net/v/t39.30808-6/277776388_5069765349746276_495531879115979957_n.jpg?_nc_cat=108&ccb=1-5&_nc_sid=730e14&_nc_eui2=AeE9N-Wzc1x6HQETgbxHcVJOkbeP8ZqkkX-Rt4_xmqSRf59lKTMliTCtazboG-b5mrhLinSoFXadSKnLcAmShfR-&_nc_ohc=gnojYiDZbCkAX9Jl86U&_nc_ht=scontent.fiev7-3.fna&oh=00_AT_6kCSOzLzvtTd_xwGF9wslfmaRLKNOZeTy-23blq3kzw&oe=6251F909

https://scontent.fiev7-3.fna.fbcdn.net/v/t39.30808-6/277760559_5069765346412943_2817173295620786687_n.jpg?_nc_cat=101&ccb=1-5&_nc_sid=730e14&_nc_eui2=AeGAwUxnTtGZ7AYtDZz7Pk3wFnZ-t2A6GlEWdn63YDoaUTh9vfIM-NTl0dRJPJaC9VjGKdDSSKcdod-Cp44cN_qr&_nc_ohc=94HQI6MQc8cAX9Gcwv2&_nc_ht=scontent.fiev7-3.fna&oh=00_AT-II0fldUF__ZG8f6chR5NFCrSnVFSUEeKy-FCvn1_O3A&oe=62519D77

https://www.facebook.com/10000138583282 … /?sfnsn=mo

Thanks: О.І.1

Share