Становлення і зміцнення України як самостійної держави та її визнання і підтримка світовим співтовариством відкрили якісно новий етап у розвитку наукових досліджень з історії України, зокрема у висвітленні історичних зв’язків нашого народу з іншими націями і народностями. Складні процеси геополітичного визначення, вироблення концептуальних засад зовнішньополітичної стратегії та пріорітетів міжнародної активності держави у контексті десятиріччя незалежності вимагають всебічного наукового осмислення витоків, джерел, змісту і проблем встановлення і розвитку міжнаціональних взаємин України в минулому.
Важливого науково-теоретичного і практичного значення набуває з’ясування та повне й об’єктивне висвітлення місця і ролі українських реґіонів в колонізаційних процесах, що їх провадили Австрія та країни Німецького Союзу наприк. XVIII – сер. ХІХ ст., особливо на переломних етапах української історії. Визначенню деяких напрямків, з’ясуванню тенденцій та узагальненню підсумків австро-німецької колонізації Галичини кін. XVIII – др. пол. ХІХ ст., зміст яких залишається недостньо висвітленим в українській історіографії, присвячено це повідомлення.
Від другої половині XVIII ст. на цілому європейському континенті мали місце цивілізаційно-культурні та суспільно-економічні зрушення, що спричинили зламання старої феодальної структури суспільства і появу нових національно-культурних суспільностей. Внаслідок кризи панщинно-кріпосницького господарства появилися нові суспільні зв’язки, викликані потребою нової форми політичної і економічної організації суспільства1.
Влітку 1772 р. Росія, Австрія і Прусія провели перший поділ Речі Посполитої. Австрія окупувала Руське (без Холмщини) і Белзьке воєводства, окраїни Подільського й Волинського воєводств, а також три етнічні польські землі – південну частину Краківського, Сандомирського і частину Люблінського воєводств. 11 вересня того ж року було опубліковано маніфест, що проголосив “відновлення Королівства Галичини і Лодомерії з Великим князівством Краківським і князівствами Освєнцімським і Заторським, возз’єднаних з Австрією”2.
Захоплена таким чином територія складала 80 тис. км. кв. з населенням близько 2,6 млн. осіб, серед якого українці складали більш як 60 %, поляки 28 %, євреї 21,8 %3. Галичина становила більшу, східну частину Королівства Галичини і Лодомерії (Königreich Galizien und Lodomerien nebst dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator)4. Її західну частину становили етнічні польські землі – Малопольща, які у середні віки не були одним цілим з Галицько-Волинською державою. Волинь ніколи не входила до складу Австрійської імперії. Тому Королівство Галичини і Лодомерії було штучним утворенням, яке мало небагато спільного з історичними традиціями. Австрія застала цей край у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без великих міст, без промислу і торгівлі, з цілковито бідним і закріпачениним польською шляхтою сільським населенням5. Входження Галичини до складу Австрійської монархії позначилося на всіх формах її економічного та суспільно-політичного життя. Принципово відмінна від попередньої, адміністрація розпочала роботу по введенню новоприєднаної провінції у централізований державний механізм.
Протягом XVIII-XIX ст. сільське господарство складало основу крайової економіки. З усіх новопридбаних Австрією земель Галичина посідала центральне місце. Вона охоплювала майже четверту частину території й населення Габсбурзької імперії і була найбільшою австрійською провінцією. Але її розміри різко контрастували з тією незначною політичною, господарською і культурною роллю, яку Галичина відігравала в житті імперії. Ставлення Габсбурґів до своїх нових східних провінцій як до слабозаселених і промислово відсталих територій дозволяло уряду вирішувати демографічні проблеми старих територій, а також спроваджувати переселенців з Північної Німеччини, Надрайння, Палатинату.
Державні органи влади організовували і підтримували еміґрацію десятків тисяч німців–колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання. Саме в німецьких колоністах австрійські урядові чинники вбачали міцну опору для проведення колонізаторської політики, перетворення Галичини на ринок збуту промислової продукції та аграрно-сировинний придаток метрополії6.
Завдяки заохочувальній політиці уряду Австрії в галицьких містах і селах наприк. XVIII - першій половині ХІХ ст. поселилося чимало німецьких ремісників і купців, а в сільській місцевості виникло 186 німецьких колоній*, розміщених переважно в австрійській Галичині7. Приплив німців до Галичини був пов’язаний з германізаційними тенденціями австрійських володарів, припливом німецької бюрократії до міст та заснуванням сільських колоній. Австрійський уряд запросив у Галичину переселенців як з німецьких провінцій, так і сусідніх країн (Прусії, Саксонії, Баварії, Фландрії, Польщі, Чехії). За відносно короткий час у реґіоні виникло пр. 150 німецьких поселень8. Більшість таких колоній закладали на українській етнічній території, на схід від р. Сян. Уряд Австрії вважав за доцільне, щоб усі ці нові поселення закладалися окремо для протестантів і католиків, із метою легшого та швидкого їх забезпечення культовими спорудами і освітніми закладами9.
Поселенці Йосифінської колонізації в сільській території Галичини прийшли майже всі з Південно-західної Німеччини10. Дослідники підкреслюють, що районом походження еміґрантів у Східну і Південно-Східну Європу протягом XVIII ст. були Пфальц та сусідні області Гессен, Середня Райнська земля, Гунсрюк, Люксембург, Мозельська земля, Сарщина, Лотаринґія, Ельзас, Баден, Вюртемберґ. “Ця територія, насамперед Пфальц, була відносно швидко знову заселена після спустошення, руйнування і плюндрування Тридцятилітньої війни (частково імміґрантами з північної Італії) та була стабілізована також в агрокультурі. Через традиційне право успадкування Пфальц і околиця були областями реального поділу спадщини, тобто батьківські ґрунти рівномірно успадковувалися всіма дітьми. В інших частинах Німеччини діяло інше право успадкування, т. зв. Anerbenrecht, за яким визнавався тільки один спадкоємець неділимого нерухомого майна, т. зв. Anerbe. Цим спадкоємцем був або перший (найстарший), або рідко – наймолодший син. У південно-західній Німеччині з роками безперервного поділу земель утворилася така ситуація, коли сільськогосподарської площі не вистачало для прожитку селянської родини. Крім того, Пфальц був у XVII i XVIII ст. реґулярним театром різних воєнних дій – з усіма неґативними наслідками”11.
Після Вестфальського миру, Німеччина залишалася обширним полем, на якому час від часу європейські держави вирішували свої суперечки, почасти місцем вербування солдат, дрібні володарі прямо продавали своїх підданих на службу в чужі краї. Катастрофічні наслідки для німецьких держав Тринадцятилітньої війни примусили найдалекоглядніших німецьких урядників займатися переселенською політикою і її практичною реалізацією12. Вирішальним у міжнародному законодавстві про іноземних колоністів ХVIII ст. був приклад Пруссії, активна переселенська політика якої була зумовлена необхідністю заселення й господарського освоєння нових територій*.
Найбільша хвиля німецького розселення і закладення колоній тут припадає на 70-80-ті рр. XVIII ст. – часи радикальних реформ імператора Йосифа ІІ. Багато німецьких колоністів прибуло на нові землі, починаючи з 1783 р. (на цей рік припадає заснування понад 35 % усіх німецьких колоній, які виникли в Галичині у 80-90-х рр. XVIII ст.). Згідно з графіком Г. Брауна13, впродовж червня 1782 – січня 1786 рр. до Галичини переїхало 14,257 осіб; а в 1802-1803 рр. це число доповнили ще 478 осіб (разом – 14,735 поселенців). Зокрема, в період 1783-1784 рр. до східної частини австрійської Галичини було спроваджено німецьких переселенців земель Райнлянд-Пфальц (8393 особи), Саарщини (1424), Гессен (1177), Вюртемберґ (1060), Баден (760), Баварії (199), Саксонії (50), Ельзас-Лотарінґії (416), Люксембурґа (69)14.
Загальною метою політики Йосифа ІІ стали економічні реформи, передусім у сільському господарстві. Йосифінські реформи сільського господарства для кращого сприяння і поліпшення ситуації селян в Австрійській імперії розголошували в краю великі друковані постанови німецькою і польською мовами, усні доповіді державних службовців, поодинокі проповіді свящонослужителів15. Патент від 1775 р. обмежував права світських і духовних землевласників. Відтоді власник маєтку вважався необмеженим власником лише домінікальної землі, а на рустикальну (селянську) землю мав права “верховної власності”. На практиці це означало, що дідич уже не міг безконтрольно розпоряджатися селянськими наділами. Згідно з патентами від 1784, 1786 і 1786 рр. світським і церковним землевласникам заборонялося закладати, дробити, приєднувати до фільваркової заорки чи обмінювати селянські наділи16. У жовтні 1782 р. уряд Австрії дозволив селянам залишати з панського дозволу маєток свого власника. Водночас було ліквідовано середньовічні баналітети та привілеї дідичів (горілчану і соляну монополії).
Йосифінські реформи послужили основою для складення у 1785 р. в Галичині земельного кадастру. Уряд сподівався отримати правдиву оцінку природних ресурсів краю, тому приділив обмірові та описові земель особливу увагу. Прибутковість земельних угідь визначалася на основі одержуваних доходів від вирощування зернових (пшениці, жита, ячменю та вівса), збору сіна та отави (з луків), щорічного приросту твердих і м’яких порід дерев (з лісів) тощо. Складення земельного кадастру дало можливість урядові повніше з’ясувати майновий стан духовенства і селянства.
Одночасно, австрійська програма міґрації німців в Галичину передбачала значне інвестування за рахунок державного бюджету. Міґранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо17. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу віросповідання. Заходами колонізації планувалося збільшити кількість населення австрійської держави, тому що підданим Австрії (громадянам внутрішніх територій) переселятися принципово не дозволялося. Винятки були тільки на початку процесу колонізації (в липні і серпні 1782 р.), коли німецькі та чеські родини з Моравії були реєстровані та переважно згруповано поселені в Мюнхенталі, округ Яворів. Серед торговців, ремісників, фабрикантів, які прийшли в Галичину поза державною патентною імміґрацією було багато австрійців. Патент імміґрації (Einwanderungspatent) австрійської імператриці Марії-Терезії від 17 червня 1774 р. стосувався передусім торговців, художників, фабрикантів, спеціалістів і ремісників, мав на меті (переважно в містах) піднесення торгівлі та промисловості краю. Зосібна, було передбачено на шість років звільнення від податків та одержання права на громадянство і професію безкоштовно. Католики могли оселятися скрізь, протестанти – лише у Львові, Бродах та деяких західних галицьких містах18.
Патент заселення Йосифа ІІ від 17 вересня 1781 р. відкривав цілковито нові перспективи. Патент свободи віросповідання (Toleranzpatent) від 13 жовтня 1781 р., що мав законну силу від 10 листопада 1781 р. і гарантував протестантам вільне і безперешкодне виконання релігійних культів, був першим втіленням гуманістичної ідеї в системі Австрійської імперії. Вперше протестанти могли еміґрувати без обмежень, їм гарантувалася свобода віровизнання. Документ гарантував 10 років звільнення від податків. Самі поселенці та їх найстарші сини були звільнені від військової повинності. Первісними адресатами Йосифінського патенту заселення були також німці* на території Польщі, яких спонукали до переселення в австрійську Галичину. Однак, патент поселення запрошував до коронного краю не лише німців, а й представників інших національностей. Особливо враховувалося, що участь в імміґраційному русі братиме населення з Росії, Прусії або Польщі. Це підкреслювало, що австрійський уряд не мав політичних намірів ґерманізації Галичини. В протилежності до заходів, які застосовувалися на інших територіях Європи, Йосифінська колонізація (як також пізніше - Францисканська) у відносно густо заселеній Галичині отримала новий якісний характер. Цей етап полягав у доповненні існуючої системи розселення новими поселеннями, а у політичному плані – “покращенні народонаселення” шляхом переселення прогресивніших селян.
На відміну від Йосифінської колонізації – новий етап процесу – Францисканська – була слабкою, що зумовило відносно швидку асиміляцію німецького населення19. Загальна кількість колоністів Францисканської колонізації становили лише близько третини йосифінських поселенців, було засновано мало нових колоній, оскільки бракувало землі. Прикладом таких нових поселень є Вальддорф, колонія розташована на південному заході від Львова. Типовими були перш за все “вселення” (Einsiedlungen): окремі родини колоністів оселялися на звільнених українських або польських дворах у слов’янських селах краю20. На відміну від попередньої хвилі німецької колонізації більшість поселенців були католицького віровизнання. Окрім австрійських німців, у поселеннях такого типу оселялися вихідці з центральних частин Чехії та судетські німці. До 1805 р. в Галичині оселилося 629 сімей з Німеччини та 603 сім’ї – вихідців з Австрії. На відміну від заходів колонізації в часи абсолютизму, Йосифінська та Францисканська колонізація, а також приватні заходи поселення у відносно густонаселеній Галичині, отримали якісний характер21.
Поселенцям у державних – колишніх клерикальних та польських королівських і поміщицьких володіннях – була гарантована державна допомога у будівництві будинків та в устаткуванні промислових виробництв. Для рільництва була обіцяна відповідна орна земля, селянський житловий будинок, стайня, сарай, комора, а також звільнення від фінансових та натуральних податків на протязі десяти років і шести – від панщини. Зокрема, для німецьких колоністів панщина була замінена певним строком відробітку на користь австрійської держави або фінансовим еквівалентом. Так, в 1871 р. відробіток в колоніях становив – в Полівцях 83 дні/рік, згодом цю межу зменшили до 25 днів, а в колонії Багінберґ вона становила – 40 днів22.
Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Галичини: освоєння значних площ невживаних земельних угідь, підвищення культури землеробства (запровадження вирощування конюшини, ріпаку, хмелю, ревеню), садівництва, упорядкування лісового господарства, покращення годівлі худоби23. Заборона поселенцям продавати і дробити наділені їм для господарювання земельні площі забезпечувала колоніям розквіт на тривалий період. Цим програвали українські та польські селяни, господарства яких мали тенденцію до постійного роздроблення. Дослідник йосифінської колонізації Г-К. Ґайнц зазначає, що “німецькі колоністи були “послами” реформи Йосифа ІІ. Ріллю та луки в нових поселеннях розмежовано та розподілено за системою, яку знали та застосовували на батьківщині”24.
Як підкреслювалося вище, більшість колоній було засновано на землях державних (камеральних) маєтків, значно менше було їх на приватних і домініальних землях. У цьому полягає причина того, що найбільше німецькі колонії були зосереджені у територіальній смузі Жовква-Львів-Самбір. Це прослідковується з наведеної нижче таблиці: