Сповідні відомості (сповідальні книги, сповідні реєстри, сповідні розписи, духовні розписи, “исповедные экстракты”) – це щорічні поіменні реєстри парафіян церкви, які сповідалися у священика.
Облік сповідання православного населення в Російській імперії повністю був налагоджений наприкінці 30-х років XVIII ст. 16 квітня 1737 р. уряд прийняв указ, що зобов’язував усе православне населення щорічно сповідатися і причащатися.У зв’язку з цим по всій країні священики повинні були складати поіменні сповідні книги єдиного зразку, куди заносилися відомості про всіх парафіян,у тому числі і немовлят.Дані приходських священиків надходили спочатку в протопопію, потім у намісництво, звідки переправлялися в єпархіальну консисторію, де цівідомості заносилися в підсумкову таблицю, один примірник якої надсилався до Синоду. Відомість складалася раз на рік, у двох примірниках – церковному та консисторському.
Сам формуляр, який був встановлений в 1737-1742 рр., залишався майже незмінним до 1917 р.
Таким чином, до сповідальних книг записувалося все православне населення, яке було поділене на такі групи (з 1737-1742 рр.):
“духовні” – протопопи, попи, дяки, пономарі,псаломщики, ктитори;
“військові” – генерали, офіцери, рядові солдати, українські козаки;
“приказні” – секретарі, протоколісти, перекладачі, канцеляристи, писарі, реєстратори;
“різночинці” – прикажчики, монастирські служителі, наймані робітники, майстри, сторожі,ковалі, ямщики, панські, попівські, козацькі, селянські слуги;
“ посадські” – купці, ремісники, міщани;
“дворові” – двірня шляхетського чину та інших чинів;
“ поселяни” – селяни і бобилі
Починаючи з 1841 р., перестали фіксувати таку невизначену станову групу, як “разночинцы”, а після скасування кріпосного права вже не писали “дворовые” і не зазначали власністю якого поміщика були селяни.
Перші сповідальні відомості були рукописними, з середини ХІХ ст. священики почали користуватися друкованими формулярами.
На початку кожного сповідного реєстру вказувалася назва населеного пункту, церкви, ім’я, прізвище священика та рік складання реєстру. Сам формуляр був поділений на п’ять граф, у які заносилися такі відомості:
1) порядковий номер двору чи дому,
2)порядковий номер людей (окремо чоловічої та жіночої статі),
3) імена та прізвища сповідальників,
4) “Лет отрождения” (окремо чоловічої та жіночої статі),
5) “Показание действа” поділялася на три підграфи: “Кто был у исповеди и святого причастия?”, “Кто исповедался, а не причастился и почему?”, “Кто у исповеди не был и почему?”.
При складанні відомості застосовувався подвірний принцип обліку. Записувалося прізвище та ім’я парафіянина і членів його родини із зазначенням віку та соціального стану (“духовные”, “военные”, “статские”, “городские сословия”, “крестьяне”). Якщо парафіянин не був на сповіді, у відомості вказувалася причина його відсутності –малолітство, тимчасова відлучка, переселення, служба в армії тощо.
При проведенні генеалогічного дослідження за допомогою сповідних відомостей варто па'ятати що:
- сповідні відомості не завжди повністю враховували дітей віком до 7 років, які не повинні були сповідатися, а також тих немовлят, що народилися та померли в періоди між складанням сповідних реєстрів.
- не завжди вірно записували імена та прізвища парафіян. Найчастіше помилялися в жіночих та дитячих іменах.
- священики не завжди правильно вказували вік людини.Найчастіше помилка у віці по сповідному розпису складала від одного до трьох років, рідше– 4-5 років і більше.
Сповідні відомості не перевірялися на предмет правильно записаних імен, прізвищ та віку сповідальників. Тому для встановлення істини необхідно переглянути сповідні відомості за попередні та наступні роки.
З повагою, Сергій Овчаренко