Politinfo
5 серпня о 13:46
Я заходжу у маршрутку Маріуполь - Мелітополь і бачу усміхненого, красивого, статного хлопця у військовій формі із рюкзаком. Він та я майже всі пасажири, я машу Мантасу і показую, що скоро повернусь, він повертається в іде далі знімати Маріуполіс. Маршрутка рушить, я дивлюсь у вікно і важко сприймаю реальність.
Вже майже тиждень я пробула у Сартані, біля Широкіно, чула постійно вибухи і обстріли, всмоктувала в себе історії війні від місцевих, про війну, жертви, розбиті будинки та смерті.
Хлопець у формі посміхається мені, і ми починаємо говорити. Його звати Вова, він іде з Широкіно до своєї дівчини у Киів, на коротку відпуску. Він розказує мені, що був в Іловайському котлі, в полоні, що тепер у Широкіно. Я розказую про те, що ми знімаєм фільм.
Через графічні пейзажі донецької області наша маршрутка несе нас ближче до цивілізації. Я дивлюсь на Вову і просто розчиняюсь у його світлій, добрій, чуйній людині. Він так розказує про полон, спокійно, врівноважено, навіть із посмішкою, що мені здається, що це все не так страшно.. але ні, це дуже страшно.
До війни 2014 року Вова працював у good wine. Після початку військових дій компанія зібрала йому на амуніцію та продовжила платити зарплату. Він, після війни, хоче повернутись до своєї роботи та мандрувати із дівчиною.
У галасі війни приємно чути чиїсь мрії.
Ми приізжажмо на жд вокзал Мелітополя. Ідемо їсти в якусь ресторацію, Вова там не вперше і знає що замовляти. Я пью смачний компот і жаліюсь, що не знаю, як повертатись у Киів, як сісти у припарковану біля церкви автівку і поїхати по мирному місту.
До потягу Вова тягне і мій і його рюкзак, хоча у нього якісь проблеми зі спиною ще після полону. Він вже поміняв свій квиток, щоб ми були в одному купе, купив нам їсти в дорогу. Він навіть не бере з мене гроші за кефір, сир та якусь булочку. А я іду мовчки поряд, питаю звідки в ньому стільки людяності та любові до життя та людей.
Вова не відповідає, бо він не хвалиться, не користується, не вихваляється собою, він просто так живе, по совісті, з таким добрим ставленням до людей та вірою в людей, що всім нам ще треба повчитись.
У купе Вова одразу знаходить співрозмовників, його посмішка сяє навкруги, а я від втоми провалюсь у сон, знаючи, що поряд такий надійний Вова і я можу бути спокійною.
На вокзалі в Києві ми бачимось востаннє, але продовжуємо дружити віртуально, я повертаючись в Маріуполь пишу йому, що хочу познайомити його з Мантасом, Вова обіцяє приїхати в Маріуполь з Широкіно.
Це весна 2015 року.
Потім ми тримаємо зв’язок, я за нього переживаю, коли загострення на Донбасі, пишу йому, чи все Ок, чи щось треба, бо Вова став для мене символом українського воїна, красивого, світлого, з вірою у сердці та гарними вчинками.
Вова радів, коли вийшов Маріуполіс, адже він був про частину його життя теж.
Потім Вова повернувся до цивільного життя, він мандрував, знову працював у Goodwine, я раділа, що він є, коментувала його допису у фейсбуку, ми вітали один одного з днями народження і я, завжди знала, що є життя після війни, нормальне життя, із радостями та новими пригодами.
Але із новою фазою війни, широкомасштабним вторгненням росіян, Вова теж опинився на фронті. Я лише два тижні тому, побачивши його усміхнене обличчя на якійсь світлині у фейсбуку, пів години розповідала своєму чоловіку про зустріч із Вовою.
А вчора я дізналась, що Volodymyr Gunko загинув під Бахмутом 30 липня. Його вбили кляті росіяни.
Такі як Вова мають народжувати дітей, бігати з синами по футбольному полю, носити дочку у платті на руках. Такі як Вова несуть добро у цей світ, віру у людей, людяність. Такі як Вова не мають помирати на цій клятій війні. Бо він дійсно Людина із великою літерою.
Моє обличчя вкрите сльозами. Я на знаю нащо Бог нам посилає таке випробування, що у нас така страшна війна, що гинуть найкращі.
Вова, я тобі обіцяю, за через твою смерть я буду ще запекліше боротись, донейтети, робити культурні події на підтримку України, збирати гроші.
І ще я зроблю показ Маріуполіса у твою пам’ять, і у пам’ять Мантаса і Маріуполя. Адже я до сих пір, як фотокартку зберігаю спогад, де ти, Вова такий мужній, сидиш біля вікна у піксельній формі, за вікном стоїть усміхнений Мантас, а за ним Маріуполь, місто на Азовському морі.
Тепер ні Вови, ні Мантаса ні Маріуполя. Лише є лють і віра у нашу перемогу.
Вова, друже, спочивай з миром. Ми обовязково переможемо.
Слава Україні!
Пише Анна Полінчук у ФБ