1 (26-07-2021 09:44:24 отредактировано о и)

Тема: Великомихайлівка. Долі репресованих.

У цьому році наші громадяни святкуватимуть 30-річчя незалежності держави. Багато поколінь українців боролися за свободу своєї нації. Теперішні молоді люди слабо уявляють, що таке відсутність свободи. Вони як даність сприймають можливість не боятися висловлювати свої думки; читати ту літературу, яка до вподоби, а не ту, яку дозволила партія; мати необмежений доступ до архівних історичних документів; можливість мандрувати та побачити світ; можливість мати свою землю й працювати на ній.

Радянський тоталітарний режим пильно контролював своїх громадян. Прояви особистої свободи, свободи вибору, свободи думки й слова придушувалися. Інакодумство переслідувалося. Прикладом репресій і утисків є долі й наших земляків. Три періоди історії радянської України – великий терор 37-38 рр.; післявоєнні роки та Хрущовська відлига. Три кримінальні справи за ці роки, три долі. Так вшануємо пам'ять цих людей.

З Богом у серці.

ЦИБАНЬОВ  ВАСИЛЬ  ЄРМОЛАЙОВИЧ

http://images.vfl.ru/ii/1621620501/0a491cbd/34539755.jpg

Народився Василь Єрмолайович у 1909 році в селі Троїцьке нині Петропавлівського району Дніпропетровської області в родині українського селянина-бідняка. Освіту мав п’ять класів.

До арешту

З 1931 року мешкав у місті Макіївка Сталінської області. На відмінно склав іспити на спеціальність слюсаря. До 1940 р. працював у механічній частині на заводі ім. Кірова, потім до листопада 41-го на хімзаводі також слюсарем. У зв'язку з евакуацією заводу в радянський тил змушений був звільнитися. Але німецькі війська відрізали шляхи відступу.  Василь Єрмолайович і майже всі робітники не змогли евакуюватися та залишилися на місці. Не було евакуйовано й більшість обладнання.

http://images.vfl.ru/ii/1621620751/1e22d48a/34539793.jpg

Під час німецької окупації до квітня 1942 року проживав у Макіївці. Спочатку ніде не працював, а потім вступив на службу в Казанський молитовний будинок псаломщиком. Життя було важке, не вистачало продуктів, родина бідувала. З села Троїцького до Василя Єрмола-йовича приїхали представники церковної громади. Вони клопотали, щоби він перейшов служити в їхню церкву. Тому у квітні Василь Єрмолайович повернувся в рідне село й вступив на посаду псаломщика.

У вересні 1943 р. Радянська армія визволила район від німецьких окупантів. Василя Єрмолайовича мобілізували в діючу частину. 23 вересня біля села Шевченково під Запоріжжям він отримав поранення в голову й повернувся додому. За клопотанням релігійної громади був звільнений від мобілізації й приблизно з 10-го жовтня знову обійняв посаду псаломщика в селі Троїцькому.
Із серпня 1944 року по січень 1945-го мешкав у Дніпропетровську. Служив там дияконом у Троїцькій церкві. Важке становище родини змусило його звернутися до Архієпископа Дніпропетровського й Запорізького. Завдяки листу відбулися позитивні зміни. Василя Єрмолайовича висвятили в сан ієрея й у січні призначили на службу в село Троїцьке на посаду священника. У цей час церков не відсторонилася від великої біди, що несла війна – служителі храму збирали для Червоної армії кошти, які здавали в сільраду села.

У липні 1945 року Василя Єрмолайовича перевели в село Гаврилівка Межівського району.

Спасибо сказали: Balakyn, litar Л, Алёна3

Поделиться

2 (24-05-2021 13:25:37 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Арешт, обшук
30 серпня 1945 року начальником другого відділу УН КДБ по Дніпропетровській області майором Шадріним винесена постанова на арешт Цибаньова Василя Єрмолайовича.
У постанові зазначалося:

«Цибанев, будучи враждебно настроенным против советской власти, систематически ведет среди населения антисоветскую пропаганду, распространяет провокационные слухи об изменении советского строя, роспуске колхозов, возводит клевету по адресу руководителей партии и советского правительства».

15 вересня в присутності понятих (мешканців села Гаврилівка) квартиру арештованого Цибаньова Василя Єрмолайовича обшукали. Під час обшуку виявлено та вилучено: пашпорт, трудова книжка, військовий квиток на ім’я, Цибаньова В.Є. Також довідки, посвідчення, записки, заяви, рапорти, квитанції, листи, Положення стосовно Російської православної церкви, різні молитви. На вилучене майно наклали арешт.

У присутності понятих було складено опис майна, що особисто належав священнику. А саме: ліжко зношене, стіл старий, тумбочка стара, стільці зношені, кожушок старий. 
Цибаньова Агафія Василівна, дружина арештованого, дала розписку, що згідно з описом зобов’язується зберігати всі предмети до рішення військового трибуналу. 

Слідство. Допити

Документи свідчать про нелюдське ставлення до священника під час слідства. Довгі нічні допити були звичайною справою для цієї контори. У такий спосіб підслідного доводили до стомлення, психічного та емоційного виснаження, втрати контролю.
 
Перший допит 20 вересня 1945 р. почався о пів на одинадцяту ночі, припинено о третій годині ночі 21 вересня.
Допит 24 вересня почався о пів на десяту вечора, припинено о пів на четверту ранку 25 вересня.
Допит 26 вересня почався о пів на одинадцяту вечора, припинено о пів на третю ночі 25 вересня.
Нічні допити 11-го, 19-го, 25-го, 30 жовтня…

Протоколи свідчать, що із самого початку слідства священник заперечував будь-яку свою агітацію проти радянської влади. Наполягав на тому, що, як духовна особа, бувши псаломщиком ні під час німецької окупації, ні після визволення не агітував проти радянської влади, а лише читав вірянам духовні книги, тобто виконував кліросне читання.

Добре обізнані працівники НКДБ на основі допитів С., одного з парафіян церкви с. Троїцького на той час уже кілька місяців як заарештованого, змусили Василя Єрмолайовича визнати свою присутність при антирадянських висловлюваннях С., підтримку цих поглядів і згоду з ними. Священник визнав провину, що не сповістив владу про висловлювання С., проте заперечив, що сам критикував радянську систему, колгоспний лад і керівників радянської держави.

На тривалих нічних допитах під психологічним тиском слідчого він підтвердив, що на святковому обіді, який відбувся 6 травня 1945 р. у другий день Великодня, серед запрошених виникла розмова «на тему політичного життя в Радянському Союзі й на міжнародній арені». Присутній С. висловив думку, що незабаром у Радянському Союзі відбудуться зміни чинного ладу, що Англія та Америка не допустять, щоб в Росії існувала радянська влада така, як вона є зараз. А на висловлену священником думку, що віруючих мало, люди бояться відвідувати церкву, С. заявив - тепер будуть відвідувати, бо «один с руководителей советского государства одел на себя крест».
Василь Єрмолайович визнав, що він не спростовував антирадянських виступів С., погоджувався з ними, але на підтвердження висловлювань С. нічого не говорив.

Під час виснажливого нічного допиту 26 вересня на чергове вимогливе запитання слідчого чи погоджується підслідний з висунутим звинуваченням, священник відповів: «до заяви С., що колгоспів скоро не буде й усі будуть жити індивідуально, поставився позитивно, оскільки сам був проти колгоспів і мав антирадянські переконання».

Проте на всіх допитах він непохитно заявляв, що ніякої антирадянської агітації не проводив, зі звинуваченням у цьому не погоджувався.

Святковий обід на честь Великодня слідчий під час допитів кваліфікував виключно як зборище. Постійний тиск на арештованого, твердження, що слідство  має дані стосовно активної антирадянської агітації Цибаньова серед знайомих, вимагання докладних показів з цього приводу, Василь Єрмолайович категорично відкидав. Такої лінії священник дотримувався до кінця слідства.

На допити викликали сім свідків – мешканців с. Троїцького, які були присутні на святковому обіді 6 травня. Двоє з них уже були засуджені й отримали вироки - по десять років позбавлення волі. Ніхто зі свідків не підтвердив, що саме Василь Єрмолайович висловлювався про розпуск колгоспів та робив інші антирадянські заяви.

Слідчі домоглися від допитуваних лише підтвердження, що на святковому обіді 6 травня Цибаньов «піддакував» антирадянським висловлюванням С., та нарікав на складність відправляння церковної служби за радянської влади, а саме: службу заставляли проводити швидко, вірян довго не затримувати, оскільки їм іти на роботу.

Спасибо сказали: litar Л, Алёна2

Поделиться

3

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Суд

Незважаючи на відсутність прямих доказів з боку свідків та відсутність речових доказів, 27 листопада 1945 року слідством підписано обвинувальний акт.
Цибаньова Василя Єрмолайовича звинуватили в тому, що

«будучи враждебно настроенным к Советской власти, в 1945 году организовывал у себя на квартире сборища, на которых совместно с С., ныне осужденным за антисоветскую агитацию, распространял антисоветские провокационные слухи о якобы предстоящих изменениях существующего строя в СССР, клеветал на руководителей Партии и Правительства, т.е. в преступлениях предусмотренных ст. 54-10 ч.II УК УССР».

20 грудня того самого року відбулося засідання Дніпропетровського обласного суду. Заслухали свідка Б., який підтвердив, що ніякої антирадянської агітації священник не здійснював. Виступив адвокат, який просив суд взяти до уваги соціальне походження Цибаньова (з бідняцької сім’ї), його участь у захисті держави під час війни, та отримане поранення в голову.

В  останньому слові Василь Єрмолайович визнав себе винним частково.
Після перебування в нарадчій кімнаті суд виніс вирок – 5 років позбавлення волі в далеких таборах Радянського Союзу з поразкою виборчих прав терміном 5 років після відбуття міри покарання, без конфіскації майна, за відсутності такого.

Радянська судова система не розглянула справу об'єктивно й винесла неправосудний вирок. У діях священника не було складу злочину – він не проводив антирадянської агітації, з метою підриву та ослаблення Радянської влади не висловлювався. В адвоката були всі правові підстави заперечити й не визнавати вину, але захист звівся не до заперечення обвинувачення, а до пом'якшення вироку.
Судова система виконувала поставлене режимом завдання – реалізовувала репресивну політику сталінської влади.

Упокорити священника не вдалося. Упродовж усього слідства, а потім і суду він не разу не завагався, не відмовився від своїх слів, не змінив покази. Безумовно, так себе тримати могла вольова, мужня людина.

Дев’ять місяців пробув в ув’язнені – тюрмі №1 Дніпропетровська. Матушка Агафія приїздила до нього, провідувала.

Касаційну жалобу Василя Єрмолайовича розглянули 15 січня 1946 р. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду УРСР прийшла до висновку – доказів антирадянської агітації Цибаньова немає й визнала можливим перекваліфікувати дії засудженого на іншу статтю, визначивши міру покарання до 3 років із застосувавнням до нього указу Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1945 року про амністію. 5 лютого ухвалили новий вирок.

Василя Єрмолайовича звільнили 22 травня 1946 року. У цьому ж році він виїхав за призначенням у село Великомихайлівку.

Спасибо сказали: litar Л, Алёна2

Поделиться

4 (05-07-2021 10:30:13 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Після в’язниці

Становище священнослужителя в радянській державі було складне. З одного боку, церква зазнавала утиски влади, з іншого – у богослужіннях мала вшановувати її молитовно.

Своє лояльне ставлення до радянської влади Василь Єрмолайович наголошував неодноразово. «Я советский поп», - говорив він. Підтвердження вважати себе радянською людиною давало надію захиститися від репресій, давало можливість продовжувати займатися церковною діяльністю, жити із сім'єю.

Упродовж багатьох років священник був настоятелем Свято-Преображенського храму у Великомихайлівці й помітною постаттю в селі.

Не можна сказати, щоб ув’язнення не залишило травми в душі священника. Можливо, саме пережите спровокувало зайве вживання оковитої.

Потужний, чудовий голос залишився в пам’яті односельців (Василя Єрмолайовича, коли він служив дияконом у Дніпропетровську, навіть запрошували до консерваторії). Цікавий випадок запам’ятався багатьом і переказувався неодноразово. Священник ходив у чайну й там пригощався. Одного разу доволі цікаво поговорив з головою сільради, членом компартії Ященком Харитоном Яковичем.

Ященко взнав, що Василь Єрмолайович ходе в чайну, і щоб приструнить вибрав такий момент і зайшов туди. Батюшка сидів с хлопцями, вони, хоч і чаркували, але зверталися до нього з повагою: отець Василій. Ященко підійшов з боку й так глузливо та несхвально сказав до батюшки: «Що ж ти Василь тут у чайні сидиш?», – і став дорікати та ганьбити. Василь Єрмолайович на це, не встаючи, повернув голову вліво та спитав: «Харитон, а ти Інтернаціонал можеш заспівати?» Голова сільради розгубився й замовчав. «А от я зможу», – продовжив священник. Встав рівненько і в увесь голос (свідки казали так, що скло у вікнах забряжчало) заспівав: «Вставай проклятьем заклейменный…» І далі всі куплети до кінця… Виконують партійний гімн – Ященко не знав що робити, не знав куди подітись  …. З тих пір обходив батюшку десятою дорогою. Ніде, нічого, ніколи, ніяких претензій.

Старші люди села й досі згадують теплим словом настоятеля храму.

Парафіяни поважали Василя Єрмолайовича за його щирість, доброту. Якщо зверталися за допомогою – ніколи не відмовляв. Був щиросердно з ними і в радості, і в горі. Серед сільчан користувався авторитетом.  Був обізнаний у  багатьох сферах, міг підтримати бесіду на будь-яку тему.

З глибокою вірою служив  церкві, не зраджуючи своєму покликанню.   
Не обділяв вірян своїм благословенням. Благословляв і на життєві праці, й на праці духовні. Храмом  служила проста селянська хата, оскільки кам’яну красуню-церкву на той час розвалили за наказом більшовиків.

Він служив у непростий період. КДБ та партійні органи пильним оком слідкували за церквою і за священниками. У той час люди боялися зайве сказати й не мали можливості хрестити дітей у божому храмі, батюшка виконував обряд у себе дома з дотриманням усіх правил.

Матушка Агафія була найдобрішої душі людина. Покірно переживала всі життєві труднощі, що випадали на родину священника. Завжди за всіх молилася, допомагала чим могла. Співала в церковному хорі, виконувала обов’язки в храмі, випікала проскурки. Коли просили – не жаліла дати в борг грошей. Її щедрістю зловживала одна весела сусідка й борг не віддавала. А матушка Агафія й не вимагала повернути, казала: «Если не отдает, то бог считает, что ей деньги нужнее». Приклад шанобливості подавала не тільки своїм дітям, а й сусідським. Виховувала ставитися до оточуючих з повагою, молодих дівчаток вчила: «Девочки, нельзя людей судить – это грех. Судить может только Господь. У человека жизнь так сложилась, и мы не в праве его осуждать».

http://images.vfl.ru/ii/1621622370/03fbf6d5/34540022.jpg

Подружжя виростило сімох дітей. Усі дітки закінчили школу з золотими й срібними медалями. Пішли вчитися далі, у всіх вища освіта.  Але й їм було не просто в той час. У школі бувало зухвало пальцем показували – «попенята».

http://images.vfl.ru/ii/1621622199/cd26d6d4/34540005.jpg

Коли поступали в комсомол, їх викликали на співбесіди в райком комсомолу. Питали, чи з дозволу батьків прийняли таке рішення. Навчаючись в університеті, діти Василя Єрмолайовича в документах вказували, що батько служитель культу, але серед співгрупників цього не говорили, остерігалися  упередження.

Син Михайло закінчив із золотою медаллю школу, вступав на фізтех ДНУ. Факультет мав секретні спеціальності суто ракетобудівного спрямування й був основним місцем підготовки працівників Південмашу та КБ (Конструкторського бюро), перебував під посиленим контролем КДБ. Михайла Васильовича викликали в деканат і запропонували зачислення не на фізтех, а на мехмат. Пояснили це тим, що батько в нього священник. Для молодої тоді людини це стало важким ударом…..

А коли син Юрій в 1964 році вступав до Харківського авіаційного інституту на факультет літакобудування, таких перешкод уже не було.   

У музеї Великомихайлівки є світлини Юрія Михайловича – доктора технічних наук, Михайла Васильовича – кандидата  математичних наук, доцента ДНУ.

На підставі постанови Верховної Ради Української РСР від 17 квітня 1991 р.  "Про порядок введення в дію Закону  Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій  на Україні" у квітні 1992 року справу Цибаньова В.Є. в Прокуратурі Дніпропетровської області в порядку нагляду переглянули. Василя Єрмолайовича визнано необґрунтовано засудженим і таким, що підлягає реабілітації.
Слідчий відділ У КДБ УССР по Дніпропетровській області зробив запити в Адресне бюро УВС Дніпропетровської області на розшук членів родини Василя Єрмолайовича. Рідним надіслали довідки на реабілітацію.

(У публікації використані архівні матеріали, сімейні світлини, розповіді дітей Василя Єрмолайовича, та мешканців с. Великомихай-лівка. Щира подяка Цибаньову Михайлу Васильовичу, Зіпір Ларисі Василівні, Зіненко Валентині Дмитрівні. Також велика подяка за допомогу Синяєвій Олені Вододимирівні).

Спасибо сказали: kuks70, Balakyn, litar Л, Алёна, chemberlen25

Поделиться

5 (11-06-2021 10:18:48 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

І один у полі воїн.

ДЕМЧЕНКО МАРКО ФЕДОРОВИЧ
(На архівних матеріалах)

Народився Марко Федорович 5 січня 1929 року в селі Велика Михайлівка Покровського району Дніпропетровської області. Козацькій рід Демченків проживав у селі здавна. Предки Марка переселилися із села Хмелівець Роменського повіту Полтавської губернії й були прилічені (зараховані) до великомихайлівської громади ще у 1797 році. На думку старших людей хата Демченків була чи не найстарішою на селі, побудована першими переселенцями з під Дібрівського лісу.

Його батька – Федора Марковича, у травні 1920 року під час окупації нашого краю більшовиками, разом з багатьма іншими односельцями мобілізували в Червону армію. Мобілізацію проводив підрозділ ВНК, який очолював особоуповноважений комісар Цвєтков. Дібрівчани потрапили в Петроградський військовий округ і волею долі стали учасниками Кронштадтського повстання 1921 року.

Після багатьох поневірянь кронштадтці повернулись додому і опинилися на батьківщині, де панували совєтські закони. Їх поставили на облік у ГПУ й занесли в категорію «класово та соціально чужих елементів». Списки таких осіб складала районна комісія. Надавалися біографічні дані, загальна характеристика, робився підсумковий висновок стосовно благонадійності.

ДЕМЧЕНКО Федор Маркович, 1900 г.р., заможный середняк, хлебопашец, участник Кронштадтского восстания, всегда выступает против мероприятий Соввласти, как чуждый элемент в РККА не допустить и зачислить в территориальную оборону.

Переїхавши на ст. Просяну, працював Федір Маркович на заводі ім. «Першого травня». Помер у 1932 році. Після його смерті сім’я повернулася у Великомихайлівку.

У 1945 році, по закінченню семи класів, Марко виїхав до Дніпропетровська й продовжив навчання у ФЗН. Потім працював у тресті «Южэлектромонтаж» електромонтажником і заразом учився в школі робітничої молоді. Отримавши Атестат зрілості, у 1950 році поступив до Дніпропетровського Гірничого інституту, а згодом перейшов до Дніпропетровського Металургійного інституту. 

http://images.vfl.ru/ii/1623398431/b6812430/34791510.jpg


http://images.vfl.ru/ii/1623399471/f180fa0d/34791681.png


Доноси

Третього квітня 1954 року в Управління  МВС по Дніпропетровській області поступила заява від С. – студента першого курсу зоотехнічного факультету Дніпропетровського сільськогосподарського інституту. Студент С. описав своє випадкове знайомство й розмову з Демченком Марком, звернувши увагу на його слова: «Я шукаю в житті кращого, яке полягає в боротьбі. Люблю філософію та науки, пов’язані з нею».

Наступний донос С. датується 21 вереснем 1954 року й адресується вже Управлінню КДБ по Дніпропетровській області. Студент докладно описує випадкові зустрічі з Марком, у подробицях відтворює бесіду та такі слова Демченка: «Зажали нашого брата українця».

Імовірно припустити, що саме з цього часу Марка Демченка взяли в розробку. Збирався матеріал, велися спостереження…

28 січня 1955 року в управлінні КДБ відбувся допит П. - студента четвертого курсу ДМІ, уродженця Франції, українця, який реемігрував у СРСР в 1947 році. На допиті П. показав, що на розпити  Демченка розповів йому історію своєї родини – еміграцію з Львівської області в 20-х роках і повернення після війни в Україну. Після цього Марко при зустрічі звертався до нього: «Здорово, французький хохол». Для П. це було неприємно. У відповідь він почав вітати його: «Здорово, Бандера», - оскільки студенти, що мешкали разом з Демченком, називали Марка «наш Бандера».

У ті часи навіть у вузькому колі казати щось про політику чи про владу було небезпечно. Завербованими агентами було пронизано все суспільство.
9 лютого 1955 року начальник відділення УКДБ майор Корнєєв пред'явив вищезгаданому студенту С. для впізнання три фотокартки. С. вказав на світлину Демченка й підтвердив попередні покази. Надалі ні під час слідства, ні під час судових слухань студенти С. і П. не фігурують. Свою агентуру КДБ не розкрило.

Спасибо сказали: litar Л, Алёна2

Поделиться

6 (03-07-2021 07:44:40 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Попереднє слідство

З 10 до 22 лютого в управління КДБ викликали сім студентів різних навчальних закладів Дніпропетровська. Серед цих молодих людей були й земляки Марка, уродженці с. Великомихайлівка. Усіх їх допитував майор Корнєєв.

У допитуваних вимагали розповіді про антирадянську, націоналістичну діяльність Демченка й вони охоче, у подробицях розповідали які думки висловлював Марко, та хто при цьому був присутній. Загалом у протоколах допитів зафіксовано, що Демченко Марко Федорович  різко налаштований у дусі українського націоналізму, смисл висловлювань якого полягає у такому:

«В теперішній час запроваджена політика великоросійського шовінізму. Український народ, його культура, мова, досягнення всіляко принижуються. В Україні насаджується культура й мова руського народу. Семенов-Тян-Шанський і Миклухо-Маклай зараховані руськими, у той час як вони є представниками українського народу.  Видатні українські письменники, як-то Грушевський (якого вважає своїм ідеалом), Винниченко оголошені буржуазними націоналістами, а їх літературу заборонили. Але він (Демченко) стверджує, що читав ці твори, і там вірно описується життя українського народу. Натякав, що Винниченко змушений був виїхати за кордон.

У Конституції СРСР записано о праві нації на самовизначення, але український народ відокремитися в самостійну державу не може, бо немає можливості створити свою українську армію. А що це за «самостійна Україна» без армії.

Український народ дожив до такого стану, що в магазинах нічого не можна купити. Встав би Шевченко з могили та подивився, що робиться в Україні.

На діяльність анархіста Махна навіюють невірні погляди. Його намагаються подати як бандита, а насправді він був великим військовим стратегом і визначною особистістю. Махно – це полководець. Він міг блискавично завдавати удари, добре знав тактику бою.

Причини поразки Махна полягає в тому, що за допомогу Червоній Армії у вигнанні інтервентів йому пообіцяли віддати Україну. Він погодився, бо його метою була Самостійна Україна. Коли ж інтервентів вигнали, Махно повідомили, що ніякої України він не отримає. Махно почав воювати за самостійну Україну, але Червона армія зміцніла й розігнала армію Махна. Махно був анархістом, а йому треба було бути націоналістом. О Махно Демченко добре відомо, оскільки його дядя служив у Махна.

Демченко казав, – "Подивіться на погоду – вона похмура. Так і зараз в Україні. У часи козаччини було набагато краще. У мене є надійні люди, які підуть за мною у вогонь і воду. З них я створю дивізію "Тризуб". Настане той час, коли пригноблений народ збере полки й Україна стане самостійною. Настане той час, коли форма з тризубом на шапці стане почесною й не буде цієї ненависної сірої радянської шинелі. Це буде скоро – років через п’ять".

Він уславлював життя українського козацтва до возз’єднання України з Росією. На прикладах боротьби українського народу проти поляків під проводом Наливайка й Кривоноса показував свободолюбство українського народу, його прагнення до незалежності.

У травні 1954 року перед святкуванням 300-ї річниці возз’єднання України з Росією, перебуваючи в парку ім. Шевченка, біля картини «Богдан Хмельницький» висловився, що тут зображено як Б. Хмельницький зустрічає російських послів і фактично продає Україну, продає український народ.
Напевно він читав націоналістичну літературу, оскільки неодноразово посилався на невідомих українських письменників. Але ніколи не розповідав у кого й де брав цю літературу.

Демченко казав: "Скільки хліба в Україні, м’яса, сала, а де воно? Народу не перепадає. Росії потрібна Україна лише через її багатства, а народ, не потрібен. На українців ніде не звертають уваги. Українська мова майже повністю витіснена. Коли розмовляєш українською – на тебе дивляться з презирством. А я не хочу цього й усіма силами буду боротися з таким, хоча б це коштувало мені життя. Народ про мене не забуде".

Перебуваючи на канікулах у с. Велика Михайлівка, Демченко часто збирав підлітків 13-14 років (перераховані прізвища), навіював їм, що Україна повинна бути самостійною.

Скорботно ставився до націоналістів західних областей України. У грудні 1954 року говорив, що "Росія затопила кров’ю борців українського народу за свою незалежність".
Систематично стверджував, що «наші радіопередачі не містять правди. Правду можна почути тільки з передач радіостанцій "Голос Америки", "Бі-Бі-Сі"».

Доводив, що може створити партію, що марксистсько-ленінське вчення  невірне. Стверджував, що анархізм, начебто, демократичніше, і тому анархізм, як лад, стоїть вище комуністичного ладу».

Таке розказали свідки. Притому при всіх своїх викривальних показах допитувані зазначали, що нікого з оточення Демченка, хто б мав такі самі націоналістичні погляди, вони не знають, ніколи не бачили в нього забороненої літератури й про активну націоналістичну діяльність (крім як-от антирадянських націоналістичних висловлювань) їм нічого не відомо. Лише одного разу Демченко обмовився, що деякі книги він читав у своєї тітки – учительки, мешканки Дніпропетровська.

Допитані студенти особливо зазначили, що поглядів Марка Демченка не поділяють, вважають їх хибними (лише студент Л. частково з ним згоден). Свідчили, що вони намагалися довести йому неправильність таких суджень – проте він озлоблювався, не слухав, залишався при своїх переконаннях. Урешті решт йому заборонили приходити в кімнату гуртка.

Спасибо сказали: litar Л, Алёна2

Поделиться

7 (05-07-2021 10:31:02 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Арешт. Обшуки

22 лютого начальник 4 відділу УКДБ  по Дніпропетровській області підполковник Пономарьов ухвалив постанову про відкриття провадження стосовно злочинної діяльності Демченка Марка Федоровича із запобіжним заходом узяття під варту.

Того самого дня в кімнаті гуртожитку, в якому проживав підозрюваний, провели обшук. Ніяких заборонених речей знайдено не було. Демченка заарештували. Упродовж наступних двох днів провели ще два обшуки в родичів.

Обшук відбувся в тітки арештованого – мешканки Дніпропетровська. Слідчий Горячев не виключав, що заарештований зберігав у неї антирадянську націоналістичну літературу й документи, які викривали б його злочинну діяльність. Під час обшуку таких речей не знайшли.

Наступного дня обшукали хату матері Марка в селі Великомихайлівка.  Була знайдена книга без обкладинки, українською мовою, 1906 року видання, з передмовою Олекси Коваленка. Книгу вилучили.

Слідство

Слідство з перервою тягнулося понад два роки. З кінця лютого до березня 1955 року на допити викликали матір Марка, сусідів – мешканців Великомихайлівки, місцевих молодих людей. У допитуваних вимагали відомості  про антирадянську, націоналістичну діяльність підозрюваного, – де, коли, за яких обставин і в присутності кого висловлювався він про самостійну Україну. Майже всі дібрівчани заперечили такі вислови. Лише один допитуваний розповів, що літом 1954 року під час гри у волейбол біля клубу Демченко часто сперечався з приїжджими на канікули студентами. Вважав неправильним, що в Україні всі установи й вищі заклади послуговуються російською мовою.
 
З металургійного інституту витребували характеристику. Керівництво інституту охарактеризувало арештованого як студента з низькою дисципліною та низьким рівнем засвоєння знань, з великою кількістю пропусків (понад 100 годин) без поважної причини. Але такі твердження спростовують подальші покази одногрупників, які розповіли, що вчився Марко непогано, до того ж разом з навчанням працював на випадкових роботах, як-от на залізничному вокзалі розвантажував вагони. У заліковій книжці по дисципліні «Теоретична механіка й машини» за курсовий проєкт «Компресор» стоїть «відмінно». А це не сама легка спеціальність.

З Велико-Михайлівської сільради слідство затребувало довідку-характеристику (так у документі) про родину Демченків. У підготовленій довідці батька Марка зазначили куркулем, який розпродав своє майно у 1929 році, хоча в документах 32-го року він у категорії заможних середняків.

Функціонери радянської системи відхрещувалися від «небезпечних громадян». Не знайшлося підтримки й серед його студентів-приятелів, чи, можливо, тих, кого він вважав своїми приятелями. Але це було ще не найстрашніше, що чекало Марка.

Розпочате слідство 2 березня призупиняють, підозрюваному призначають психіатричну експертизу.

Репресивна психіатрія

З середини 50-х років у СРСР почалося активне запроторення дисидентів у психіатричні лікарні. Фраза, яку приписують Микиті Хрущову: «Проти соціалізму можуть виступати лише ненормальні», на довгі роки визначила специфіку методів КДБ у боротьбі з інакомисленням. Треба було лише довести, що людина, яка виступає з критикою влади, психічно хвора.

4 березня 1955 року начальник слідчого відділу УКДБ по Дніпропетровській області полковник Ярін підписав постанову о призначенні судово-психіатричної експертизи підозрюваному Демченку М.Ф. До експертизи долучили професора, доктора медичних наук Винокурову А.І. та експерта-психіатра, асистента клініки психіатрії Гурімова П.Т. Експерти мали визначити – чи є арештований суспільно небезпечним за своїм психічним станом.

Ось цитата з експертного висновку: «Сознание не расстроено. В контакт вступает. Ведет себя правильно…. Отвлеченное мышление не отличается глубиной. В аргументации несколько беспомощен. Никаких горделивых мыслей ни прямо, ни косвенно и при наведении не удалось у Демченко получить. Говорил недостаточно критично». І діагноз: «Представляет социальную опасность, необходимо направить на принудительное лечение». 

На підставі так званого експертного висновку 14 травня прокурор області Державний радник юстиції Конопльов І. затвердив постанову: справу Демченка М.Ф. стосовно призначення примусового лікування в спеціальній лікарні МВС СРСР направити на розгляд Дніпропетровського суду.

25 березня відбувся суд. Засідання проходило в закритому режимі. Підсудного не викликали. Були присутні прокурор, адвокат, чотири свідки – студенти Дніпропетровських вишів. Після зачитання експертного висновку, допиту свідків, виступив прокурор т. Волошин, який попросив суд назначити підсудному примусове лікування з ізоляцією. Ганебна позиція на судилищі була в адвоката т. Лева, який підтримав прокурора.

Марка етапують у Ленінградську тюремну психіатричну лікарню Міністерства внутрішніх справ.

Запроторення здорових людей у психлікарні з політичних мотивів – ганебне явище радянської дійсності. У 50-80-ті рр. через спецпсихлікарні МВС СРСР пройшли десятки тисяч дисидентів. Багато з них залишили свої спогади, багато хто розповідав, що покарання в радянському таборі суворого режиму було «курортом» в порівнянні з психіатричними клініками, в яких тримали інакомислячих. Ми можемо лише здогадуватися, що вистраждав Марко за рік перебування в тій лікарні. У пізнішому зверненні до прокурора він називає перенесене звірством. 15 березня 1956 року Марко звідти тікає. Місцевому розшуку затримати його не вдається. Під час недовгого перебування на волі вирішує зустрітися в Дніпропетровську зі своїм земляком із Великомихайлівки, студентом Л.

Марко очікував приятеля біля гуртожитку. Під час бесіди розповів, що перебував у тюрмі в Ленінграді і як його там «перевиховували», але «перевиховувати його не треба, він сам у всьому розбирається». 

31 травня втікача по місцю проживання затримує оперативний відділ Дніпропетровського МВС. Під час затримання Марка побили. Багато років перед очами матері стояла скривавлена сорочка сина. Його спочатку відправляють у тюрму Дніпропетровська, а потім повторно етапують у Ленінградську тюремну спец лікарню.

У серпні 1956 року прокуратура Ленінградської області затверджує секретне розпорядження стосовно повторного огляду звинуваченого та з’ясування його осудності.

Провівши експертизу, комісія психіатрів спецлікарні дає такий висновок: «Отмеченное в [предыдущем] акте "наличие болезненной симптоматики и выключение контроля над собой" длительным клиническим наблюдением в Ленинградской Тюремной Психиатрической больнице МВД СССР не подтвердилось. Каких-либо признаков расстройства психической деятельности не обнаруживает. Следует считать ВМИНЯЕМЫМ».

Півтора року ганебного знущання, й це був ще не кінець. Маховик репресивної системи продовжував розкручуватися.

http://images.vfl.ru/ii/1623412143/ed9bf303/34794727.png

У кримінальній справі опинилися два протилежних по суті висновки. Судова колегія Верховного суду УРСР ухвалює рішення о направленні звинуваченого в інститут ім. Сербського для проходження стаціонарної судово-психіатричної експертизи. 25 січня 1957 р. з Ленінграда плановим конвоєм Демченка Марка етапують у Бутирську тюрму Москви для подальшого переводу в інститут ім. Сербського.

Новий висновок уже московських психіатрів: «Демченко М.Ф. душевными заболеваниями не страдает»

Відновлення слідства

11 травня з Бутирської тюрми Марко етапом прибуває в тюрму №1 Дніпропетровська, а 22 травня його переводять у внутрішню тюрму Дніпропетровського КДБ. Нове коло пекла. Слідство поновлюють. Йому висувають звинувачення за статтею УК  УРСР 54-10 п.2

•    ст. 54-10 — антирадянська пропаганда і агітація: позбавлення волі на строк не менш як 6 місяців, аж до розстрілу або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства

Прокурору Днепропетровской области от заключенного Демченко Марка Федоровича
                      Заявление
Прошу Вас ускорить мое дело. Дать знать моим родным мое место пребывания, а также разрешить свидание и передачу, так как не переписываюсь второй год, сижу под следствием. 23.05 57 г.

Знову почалися нескінченні допити. Допитували  Марка, викликали знайомих йому студентів. Свідки, як і раніше, у подробицях розповідали, які націоналістичні думки висловлював звинувачений.

З 19 червня слідство починає проводити очні ставки. Загалом викликано сім свідків. Марко частково підтверджує їхні покази, частково заперечує, уточнює свої думки, не погоджується з тим, що проводив антирадянську агітацію. Пояснює вислови стосовно русифікації, самостійної України, особистості Махна. Протоколи красномовно передають атмосферу допитів. Відчувається, що йому прикра поведінка людей, яким він довіряв наболіле. Останньою краплею стала очна ставка зі студентом Л. – земляком із Великомихайлівки. На перших хвилинах на запитання слідчого, чи знає Демченко громадянина, що перебуває з ним на очній ставці, та які має з ним взаємовідношення, – Марко відмовляється відповідати, і вимагає повернути його в камеру.

Він пише заяву на ім’я прокурора з проханням замінити слідчого у його справіі - лейтенанта Гарячого, якого звинувачує в запроторені до психіатричної тюрми та перенесених там звірствах. У відводі слідчого відмовляють.

http://images.vfl.ru/ii/1623412474/0e9afa51/34794773.jpg

Суд

7 лютого відбувся суд. Викликали десять свідків – саме тих, які підтверджували звинувачення. Прибули лише п’ять. Підсудного під конвоєм доставили на судове засідання. Йому надали слово для повідомлення анкетних даних і він робить заяву, що довідка із сільради є недійсною, оскільки він виріс у родині робочого, а не селянина-куркуля. Його батько працював на заводі і йому невідомо, що «майно батьків було розкуркулено».

Виступають свідки, ті самі студенти, приятелі Демченка. Вони знову повторюють його судження, розповідають при яких обставинах Марко висловлював націоналістичні думки.

Змагальності сторін у процесі не було. Запитання  адвоката по своїй постановці нічім не відрізнялися від запитань прокурора й головуючого. А от запитання підсудного до свідків були конкретні. Марко вказував на неточність, хибність показів студентів-приятелів, не погоджувався з трактуванням своїх висловлювань, роз’яснював сказане колись в їхній присутності. Він розповів, що друзі приходили до нього в кімнату гуртожитку, грали в шашки, доміно. Точилися товариські розмови, і багато в чому студенти з ним погоджувалися, ніхто йому не заперечував.

Марко Демченко захищав себе без допомоги адвоката. На останнє додав: «Суду мене не переконати».

Через неявку п’яти свідків слухання справи відклали. Наступне слухання відбулося через два місяці, на яке прибув лише один свідок. Утім засідання розпочали. Звинувачений визнав себе винним лише частково. Стосовно мови поглядів своїх не змінив – вважав неправильним, що в Україні все послуговується російською. «Так, мені не подобається, що немає інституту з викладанням українською. Я хотів отримати освіту в себе на батьківщині на своїй рідній мові, але вищих навчальних закладів українською мовою в нас немає». 

Вирок оголосили 17 вересня 1957 року. «Ураховуючи суспільну небезпеку злочину, Демченка Марка Федоровича засудити за ст. 54-10 УК УРСР на три роки позбавлення волі в загальних місцях ув'язнення, без поразки в правах. Строк відбування покарання обчислювати з 21 лютого 1955 року». До того ж  винесли окрему ухвалу про включення до терміну покарання два місяці 16 днів (час знаходження на втіках).

Відбував Марко свій строк у виправно-трудовому таборі «Дубравний» в Мордовії. Звільнився в травні 1958 року. По поверненню в Україну працював на шахті
.
До кінця життя перебував на негласному нагляді в Добропільському відділенні управління КДБ по Донецькій області. До виходу на пенсію планував відремонтувати хату. Та не склалося. Помер у 1976 році. Мати пережила сина на рік.

В 1992 році Марко Федорович Демченко реабілітований.


                                              *  *  *

Радянська тоталітарна система міцно тримала своїх громадян у цупких сплетах. На XX з’їзді засудили режим Сталінського політичного терору, але не сам принцип державного тероризму. Дарма що з 1953 року в країні відбувалися процеси десталінізації та вибіркової реабілітації. Арешти «нелояльних громадян» органами безпеки не припинялися. І прикладом тому є запроторення Марка Демченка.

З уривчастих згадок складається картина того, в яких сімейних обставинах ріс Марко. Родина мала міцне господарство. Батько не сприйняв радянської влади і, ймовірно, щоб не вступати в колгосп, розпродав майно та виїхав із сім’єю. У 1932 році, а це жахливий рік в історії України, батько помирає. Чи була смерть спричинена голодом? На допиті Марко каже, що від хвороби. Але хронічна хвороба могла загостритися від недоїдання. Родина повертається у Великомихайлівку. Живуть украй бідно. У 17 років Марко йде з дому. Працює й заразом учиться.

Коли і як сформувалися в нього проукраїнські погляди? Йшли вони, мабуть, від серця. Слідство не викрило зв’язків із жодними дисидентськими колами, не виявило однодумців, не знайшло забороненої літератури. (Вилучену під час обшуку в матері книгу, слідчі знищили – спалили, як таку, що немає цінності).

Жив Марко в тих суспільних реаліях, коли мати свою думку було вкрай небезпечно. Мабуть, йому, як людині просякнутій українськими ідеями, вважалося, що й серед його приятелів є люди, відданні своєму народу. Та випала українському патріоту нелегка стежина. Був він дисидентом-одинаком, при тому мав достатньо сміливості. Мав внутрішню свободу волі говорити, що думає, не побоявся втекти з ув’язнення, не страхався прямо висловлювати свої думки і слідчім, і суду. Глибока, відкрита, принципова людина.

На жаль, і він, і багато палких патріотів у прагненні кращої долі своїй Україні не дожили до незалежності нашої країни. Але постать його залишиться символом нескореного степовика-волелюбця.

Велика подяка за допомогу всім, хто пам’ятає Демченка Марка Федоровича, хто зберіг раритетні світлини, хто поділився споминами: онуці - Ользі Федорівні Кондратенко, Валентині Дмитрівні Зіненко, Володимиру Олексійовичу Процану, Володимиру Платоновичу Борульнику. Також велика подяка за допомогу Синяєвій Олені Вододимирівні

Спасибо сказали: kuks70, litar Л, Алёна3

Поделиться

8

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

http://images.vfl.ru/ii/1627143294/047bb686/35269542.png

http://images.vfl.ru/ii/1627143340/855acf8e/35269546.png

http://images.vfl.ru/ii/1627143387/3152fbcf/35269550.png

http://images.vfl.ru/ii/1627143440/e20c560e/35269554.png

Спасибо сказали: litar Л, Алёна2

Поделиться

9 (02-08-2021 11:02:37 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Українська Кров «Червоного Терору»
ДЕМ'ЯНЕЦЬ ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ

Революційні зміни в державі вимагали залучення до влади нових енергійних людей. Одним із них був Дем’янець Федір Михайлович (1893 р.н.). Козацький рід Дем’янців мешкав у військовій слободі Велика Михайлівка здавна. Переведено їх було із села Балок Таврійської губернії Мелітопольського повіту у 1800 році.

Уже на передодні революції серед дібрівчан точилися розмови, що в селі «завелись якісь соціал-демократи». Декого козаки шмагали нагайками та тим і закінчувалося, а найнебезпечніших брали під арешт та відправляли до Сибіру (спогади Балюри І.А.).

Бурхливі події в країні не оминули Федора Михайловича. У Першу світову служив він у чині унтерофіцера. Між тим з березня 1917 року в царській армії шаленими темпами “знизу” почав наростати бурхливий рух українізації війська. Понад півтора мільйона вояків виявилися втягненими в цей процес. Українізованими оголошували себе полки, дивізії, корпуси, лінкори й крейсери. Безумовно, той рух торкнувся й багатьох дібрівчан, що служили в царській армії. Вони поверталися додому і несли із собою проукраїнські ідеї.

Демобілізувавшись і повернувшись до любої серцю України, Федір Михайлович, як людина діяльна та активна, не міг стояти осторонь життя села. Ходили чутки, що Головко Кирило, Дем’янець Федір, Штепенки Павло й Грицько та інші збираються на таємні збори то на кладовищі, то в лісі, то в іншому місці. Односельці ставилися до цих людей з повагою, вважали їх за передових і прогресивних (спогади Балюри І.А.).

У дні лютневої революції Федір Михайлович працював при Великомихайлівському тимчасовому виконавчому комітеті, потім у волосному земвідділі. Під час окупації села австро-мадярами влада в селі перейшла до рук Національної ради, яку очолив голова ради Головко Кирило, секретарем вибрали Карпуся Микиту, а членами – Дем'янця Федора, Шевлюка Бориса Михайловича, Пристромку Савелія Івановича (спогади Гузини) – усі вони на той час були налаштовані революційно, були вони націоналістами й боролися за владу Центральної Ради. Розміщувалося керівництво у будинку бувшої волосної управи (спогади А.С.Сарана).

У березні 1919 року на загрозливий наступ білогвардійців у Великомихайлівці оголосили мобілізацію фронтовиків і сформували Дібрівський повстанський полк. Командиром полку призначили Овчаренка Григорія Антоновича. До полку записалися: Омельченко Афанасій, Дем'янець Федір Михайлович, Агапкін Петро Антонович, Опришко Панько та багато інших. Були це не випадкові люди, оскільки всі вони брали участь у Першій світовій і тому мали досвід військової служби. Дібрівський полк виступив із села в напрямку Маріуполя (спогади Зіненка М.К.).

«У вказаний день всі мужчини організовано вийшли із села. Пішли строєм без зброї. Дійшли ми аж до станції Волноваха. На станції погрузилися у вагони і поїхав Дібрівський полк на Маріуполь. Не доїжджаючи Маріуполя на станції Сартана, вигрузили Дібрівський полк і повели всіх. Куди вели – ніхто не знав. Незабаром дійшли ми до якогось невеличкого села. Тут на шляху траплялися окопи, в яких були солдати. Ми вибили їх і пішли далі. Дійшли ми аж до Дону. <…> Коли це козацька артилерія як дасть залп шрапнеллю по нашому полку. <…> Вигнали нас козаки аж за Маріуполь. (спогади Довгаля К.П.)».

Важкий 1920 рік приніс розорення дібрівчанам. Війська, що пересувалися через волость, потребували фуражу, продовольства, поповнення кінного складу. Більшовики проводили мобілізації й тим зоставляли господарства без робочих рук. 25 травня 1920 року у Велику Михайлівку прибув батальйон військ ВНК на чолі з Цвєтковим. Перебування цього підрозділу впродовж п’яти діб мало катастрофічні наслідки. Понад півтисячі чоловіків мобілізували в Червону армію, одірвавши від своїх родин та, відправивши в Оранієнбаум. До того ж була спустошена сиротинська ощадна каса (25 тисяч рублів забрано без усякої розписки) і у так зване тимчасове користування вилучили 50 кращих коней, яких господарям вже ніколи не повернули.

Зазнав збитків від цього свавілля й Федір Михайлович Дем'янець. Московська Надзвичайна комісія мобілізувала в нього «кобилицю сірої масті п'яти років, зросту середнього, яку призначила в перший розряд кавалерії». Федір Михайлович звернувся зі скаргою до голови волревкому, заявивши, що кобилицю забрали 30 травня 1920 року й притому не видали жодної квитанції. За цим зверненням склали акт, який підписали голова ревкому та сам заявник. Великомихайлівський виконком вимагав у повітового військового відділу асигнування та сплати грошей за кобилицю

Спасибо сказали: Виктор Павлюк, Алёна2

Поделиться

10 (26-07-2021 14:11:30 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

До всього вищезгаданого, загін Цвєткова пограбував церковну бібліотеку. З цього приводу до волосної влади звернулася Церковно-Приходська рада.

«Протоколъ №17                                                /Вх. № 324, 22 июля 1920 г./
Больше-Михайловского Церковно-Приходского Совѣта                 
<…>
Кроме того, у Настоятеля мѣстной церкви въ мае месяце сѣго года реквизирована начальникомъ чрезвычайной ячейки Коммунистовъ товарищемъ Цветковымъ с тов. Петровымъ для временного пользованія сиротская библиотека Настоятеля в количестве 631-й книги со шкапомъ с темъ, чтобы […] надобности въ них передать в Больше-Михайловскую библіотеку. Но все эти книги были куда-то увезены, а Народная Больше-Михайловская библіотека и мѣстное населеніе остались без книгъ, пользуясь пока книгами, выданными из церковной библиотеки и книгами подаренными отдѣльными лицами в самомъ ограниченномъ количестве. Ввиду этого Церковный Приходской Совѣтъ 5/18 июля проситъ местный Волостной  Исполкомъ и Правление Народной Просвіти войти с ходатайствомъ предъ высшими органами Правления объ оставленіи всехъ церковных книг на месте(?) для народного пользования.
Председатель Церковного Совета Священникъ Ф. Иліевский
Члены Совѣта: Священникъ […]   
                           Псаломщикъ […]
                           О. Ермоленко
                           К. Костюченко
                           Ф. Глушко
  Делопроизводитель А. Михайличенко 

28 червня 1920 року відбулося засідання волосного ревкому. Ситуація у волості залишалася напружена. Вирішувалося питання перевиборів його членів, оскільки попереднього голову – Артема Романка, заарештувала Покровська міліція, закинувши йому в провину вбивство невідомими особами проїжджаючого через село інструктора. На волосних загальногромадських зборах головою ревкому одностайно обрали Опришка Пантелеймона, а товаришем голови (тобто заступником) – Дем'янця Федора Михайловича.

Вступивши на посаду, Федір Михайлович з усією енергію взявся до роботи. Він їздив у відрядження і згідно з кошторисом неодноразово отримував в Олександрівську суми на витрати Ревкому, супроводжував продовольчі вантажі в окружний продовольчий комітет армії; організовував комісію по жнивах та засіванню полів найбіднішим громадянам, а також збір посилок мобілізованим краянам у далекий Оранієнбаум. 

Документи свідчать: з Великомихайлівської волості посилки землякам у 187-у стрілецьку бригаду відправлялися неодноразово й було це непростою справою. Спочатку В.-Михайлівський ревком отримав дозвіл від Начальника Сухопутної оборони фортеці Кронштадт. Потім узгодив перевезення із залізницею. Розіслав у села вказівки зі збору коштів та приготування самих посилок. І всім цим займався Федір Михайлович.

Больше-Михайловский Волостной Ревком
Председателям Синегубовского, Вербовского и Алексеевского Ревкомов
Согласно постановления Общегражданского Схода от 2 Августа с/г предлагается Вам с получением сего произвести сбор денег по 10 рублей с каждой души на расходы по поездке в г. Ораниенбаум к мобилизованным. Деньги со списками представить Ревкому не позже 3 Августа. Объяснить гражданам, у коих есть на службе в Красной Армии солдаты, приготовить посылки и ждать распоряжения.
тов.  Председателя Демьянец.     2 августа 1920 г.       [ДАЗО]

Зухвала поведінка чекістів у травні не залишилася без уваги Федора Михайловича. Він (від волосного Ревкому) та завідувач відділу народної освіти (підпис нерозбірливий) звернулися до Олександрівського повітового ревкому.

Райревком Александровского уезда                   23 июля 1920 г.
27 мая сего года Начальником чрезвычайной комиссии Отдельного стрелкового батальона Всероссийской Внутренней охраны тов. Цветковым и тов. Петровым конфискована у священника Преображенской церкви Чернявского библиотека в количестве 631 книги для передачи в Б.-Михайловскую волостную библиотеку-читальню, но таковых по настоящее время никем не передавалось. Этими книгами пользовались граждане села Б. Михайловка, как историческими и научными сочинениями. Часть этих книг (по имеющимся сведениям) разбросана по степам и пошла на курение. 631-й книги из библиотеки со шкафом не стало, и товарищи Цветков с Петровым не посчитались [ни] с культурой, [ни] в [о] развитии знаний великих писателей среди народа, так равно они не посчитались и с жизнью граждан села, которые окружены темнотою, не видя книги, из которой можно было бы почерпнуть полезное слово и указа[…] для жизни. Библиотека Б.-Михайловской волости месте с книгами сожжена австро-мадьярским карательным отрядом в 1918 году при разгроме села Б. Михайловка, и книг в организованной библиотеке почти что нет.
Донося о вышеозначенном, Волостной Ревком усиленно просит Вашего ходатайства о возвращении всех книг, взятых из библиотеки Чернявского, и передаче [их] Б.-Михайловской волостной библиотеке и о развитии культуры среди населения […] волости, в которой так сильно нуждается население.
О последующем благоволите уведомить волосной Ревком.                     
Председатель /Демьянец/
Зав. отделом Народного образования /Подпись/
Секретарь Карпусь                  [ДАЗО].

Треба було мати неабияку мужність, щоб в той небезпечний час зважитися написати скаргу на командира підрозділу НК. Такий вчинок характеризує Федора Михайловича Дем’янця як людину сміливу та рішучу. У 1921 році, ліквідуючи частину свого господарства, він перебрався на хутір Діброва. Старанно й успішно займався хліборобством, справно платив податки.


http://images.vfl.ru/ii/1627301467/75f5a97f/35285545.png

Спасибо сказали: kuks70, Виктор Павлюк, Алёна3

Поделиться

11 (02-08-2021 15:36:55 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

Принципи фінансової незалежності він намагався реалізувати під час головування у Великомихайлівському кредитному товаристві. Його діяльність там була направлена на матеріальну підтримку односельців, підвищення їхнього добробуту. На 1920 рік товариство об’єднувало понад 600 членів! Учасники товариства користалися різними послугами. За допомогою кредиту індивідуальне господарство могло придбати насіння, робочу і продуктивну худобу, сільгоспінвентар. Відчутна допомога селянам надавалася в період інфляції, коли гроші втратили свою купівельну спроможність. Селяни здавали у товариство сільгосппродукти свого виробітку, натомість отримували мануфактуру. Федір Михайлович і уповноважені представники товариства возили в Ленінград крупи, олію, шкіри, а привозили сувої ситцю, взуття, посуд і навіть книги. Успіхи в непростих економічних умовах дозволили кредитному товариству відкрити свій культурний відділ. Допомогло кредитне товариство і в організації продовольчого вантажу в Оранієнбаум – для мобілізованих дібрівчан було пожертвувано 95 пудів муки.

Зрозуміло, що така фінансова незалежність не вписувалася в радянську економіко-політичну концепцію. Зі скасуванням НЕПу впроваджувалася думка, що кредитні товариства є противником централізованого державного постачання селянам і мало не йдуть проти політики Радянської влади. Відбувся потужний наступ на кооперацію.  Кредитні товариства ліквідовувалися.

http://images.vfl.ru/ii/1627301659/21cf12b9/35285579.png

Незалежних та непокірних більшовицька влада не милувала. У 1928 році Федора Михайловича позбавляють виборчих прав. Подальша його доля складається трагічно.

28 лютого 1931 року уповноважений Покровського апарата Дніпропетровського Сектора ГПУ Грабченко видав постанову на арешт Дем’янця Федора Михайловича, якому ставили за провину «систематичне проведення агітації проти всіх заходів Радянської влади з метою ослаблення міцності Радянського Союзу». Задля арешту на хутір Діброва приїхали представники розшукової міліції Покровського району. Федора Михайловича на місці вони не знайшли, оскільки на той час він оглядав поля озимини. Міліціонери намагалися насильством змусити Наталку Яківну показати, де її чоловік, схопивши віжки із гачка, побили так, що живого місця не залишили.

Розпочалося слідство. Комунарська сільська рада (хутір Діброва) Покровського району видала довідку, що Дем’янець Федір Михайлович позбавлений виборчих прав, як «приналежний до партії жовто-блакитних».

Велико-Михайлівська сільрада також видала довідку, в якій перерахувала майновий стан Федора Михайловича до революції й зазначила його участь (як командира) у банді Махна, працю у Петлюри та участь у Кронштадтському повстанні (так у документі). Відділити в цих твердженнях правдивість від вигад важко. Відповідно архівним матеріалам Федора Михайловича в травні 1920 року не мобілізовували в Червону армію, його не відправляли в Оранієнбаум і тому він не міг брати участі у Кронштадтському повстанні.

Викликані свідки дали покази. Щодо майнового стану до революції, вони наче змагалися між собою, хто більше покаже. Один свідок стверджував, що Дем’янець мав 30 десятин землі, 6 коней, 10 овець; другий – 40 десятин землі, табун коней, табун овець, 5-6 наймитів.

Односелець О., з яким Федір Михайлович боровся з білогвардійцями у складі Дібрівського полку, розповів, що у 1918 році обвинувачений перебував у Києві, де був активним працівником Центральної Української Ради. На село повернувся у 1918 році, а в 1919 році керував окремим махновським загоном. Що це був за махновський загін? Можливо, мається на увазі той самий полк, який виступив під командуванням Овчаренка Григорія?
   
 
Свідок С., якого, мобілізувавши в Червону армію в травні 1920 року, відправили чавункою в Оранієнбаум у 187-му стрілецьку бригаду, і якому випало стати учасником Кронштадтського повстання, стверджував, що бачив як того самого місяця Федір Михайлович у Харкові проводив агітацію серед червоноармійців – агітував залишати підрозділи та розходитися по домівках. Певно, було це тоді, як ешелон із мобілізованими рухався через Харків.

24 березня 1931 року уповноважений Покровського Райапарату ГПУ А. Грабченко, опираючись на покази свідків, висунув Федору Михайловичу Дем’янцю обвинувачення. Було зазначено, що заарештований «з перших днів революції вів активну боротьбу зі зброєю в руках проти Радянської влади, вступив добровільно в ряди Петлюрівської армії, у подальшому – у лави банди Махна, де займав низку відповідальних посад і врешті решт на початку 1921 року брав активну участь у Кронштадтському заколоті».

На допиті Федір Михайлович підтвердив, що мав велике міцне господарство, але в 1921 році його ліквідував і переїхав на хутір Діброва. Участі в контрреволюційних угрупованнях обвинувачений не визнав.

Спасибо сказали: Виктор Павлюк, Ann, kuks70, Алёна4

Поделиться

12 (30-07-2021 12:26:49 отредактировано о и)

Re: Великомихайлівка. Долі репресованих.

31 липня уповноважений ОО Дніпропетровського Оперсектора ГПУ М. Спектор, розглянувши слідчу справу, ухвалив рішення «направити для слухання в судову Трійку клопотання о застосуванні до обвинуваченого соціального захисту – висилки в Північний край строком на 5 років».

Марк Борисович Спектор відома особа. Усе його життя пов'язане з органами державної безпеки. Він один з численних гвинтиків репресивної системи, і її диявольську роботу виконував справно. Працюючи в органах ГПУ-НКВС в Одесі, Полтаві, Дніпропетровську, Вінниці, Харкові, проводив операції з репресування колишніх куркулів, вів боротьбу з усією справжньою та уявною опозицією режиму, з так званими антирадянськими елементами. Спектор зіграв зловісну роль у долях десятків, а можливо, і сотень людей. У 1938 році в Одеській області він керував розслідуванням кримінальної справи групи осіб, звинувачених у контрреволюційній діяльності. Дев’ятьом заарештованим визначили міру покарання — розстріл. Розстрілювали засуджених 18-19 квітня 1938 року. 9 вересня 1988 року (на той час Спектор уже помер) постановою Президії Одеського обласного суду Спектора, як керівника цієї кримінальної справи, засудили за порушення соціалістичної законності.

27 серпня Федору Михайловичу Дем’янцю ухвалили постанову – «із під варти звільнити, заборонивши проживати в прикордонній смузі, в Україні, у Московській, Ленінградській областях і всіх центральних округах областей, країв і автономних республік строком на три роки». Сприяла такому відносно м’якому вироку можливо медична довідка. Під час обстеження обвинуваченого у Покровській лікарні комісія лікарів виявила у засудженого тяжке захворювання і дала висновок, що Демянець Ф.М. рухатися етапом може, а от проживати на Півночі – ні.

Залишившись без господаря, родина опинилася в страшній скруті. Не було чим годувати діточок. Наталя Яківна пішки пішла за Гуляй-Поле й там в якомусь селі їй пощастило виміняти торбу прілої кукурудзи. Шістдесят кілометрів туди, шістдесят назад. На собі принесла додому. Тільки зайшла в хату, розпалила піч, пішов димок, як тут зразу ж комсомольці в хату увалилися – усе забрали.  Дві доньки не пережили голод, померли. Помирали страшно – так їсти хотіли, що гризли собі руки.

Коли вже й син Іван восьми рочків лежав пухлий від голоду, і надії не було, що виживе, тітка Параска, материна сестра, пробралася до Великомихайлівки, щоб забрати Наталю Яківну з сином. Якомога далі від чужих очей, ніччю, річкою Вовчою, очеретами, по холодній воді, вони вийшли на Коломийці, а далі дісталися степом до кінного заводу. Там, як у державному підприємстві, яке працювало на оборонну промисловість (коней потребувала Червона Армія), надто страшного голоду не було. У дитячому садочку і в школі готували їжу, годували дітей. Іван вижив.

http://images.vfl.ru/ii/1627365256/539b5fbf/35292292.jpg

Сестри Параска Яківна і Наталка Яківна

http://images.vfl.ru/ii/1627365447/1f6dba9d/35292307.jpg

Наталка Яківна з сином Іваном.
                                         ________________

З перших років панування комуністичної влади тоталітарний режим проводив в Україні політику фізичного винищення мільйонів людей. Широкі повноваження, покладені на репресивні органи влади, надавали право карати громадян за політичні переконання, майновий стан та факти біографії. Під приводом боротьби з «ворожим елементом» здійснювались примусові виселення українського селянства. Довгий час ми не знали правди. Та архівні документи дочекалися свого часу. За аркушами мільйонів справ не просто долі окремих людей, за ними непроста історія нашого народу. 

Федір Михайлович Дем’янець належав до категорії людей з прагненнями бути корисним своїй землі. Гідний син рідного краю. Патріотична, мужня, освічена і відповідальна людина. У його жилах текла кров вільних козаків. Не маючи рабської вдачі, хотів свободи, хотів права самому розпоряджатися власною долею, намагався протистояти тоталітаризму і за це був підданий репресіям. Простий хлібороб вважався винними вже в тому, що його не можна було перетворити на зразкового радянського громадянина. І як результат – знівечена доля, страждання близьких.

Далеко від дому знайшов він вічний спочинок… У родину прийшла звістка, що, наче, помер він в Ленінградській тюрмі. Чи знайдеться колись його могила? Дотепер пам'ять про пережите його рідними ятрить серце онуку.

Ухвалою Прокуратури Діпропетровської області від 30 грудня 1989 р. Дем‘янець Федір Михайлович був реабілітований як той, що підпадає під дію ст. І Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. «Про додаткові заходи з відновлення справедливості у відношенні жертв репресій, що мали місце у період 30-40-х років і початку 50-х років».

Велика подяка за допомогу Дем’янцю Анатолію Івановичу. 
Використано: Ревізькі сказки Олександрівського повіту; спогади мешканців Великомихайлівки, записані О.Л. Лапком; слідчо-кримінальна справа Дніпропетровського управління СБ; документи з фондів Запорізького обласного архіву; спогади й світлини із сімейного архіву.
Також велика подяка за допомогу Синяєвій Олені Вододимирівні.

Три кримінальні справи, три долі. Тож дослухаємося до уроків минулого, навічно закарбуємо в  пам'яті ціну, яку заплатили прості українці за нашу незалежність та свободу.

Спасибо сказали: kuks70, Алёна2

Поделиться