УКРАЇНСЬКЕ ТРАДИЦІЙНЕ ВЕСІЛЛЯ: ОСНОВНІ ЕТАПИ. Частина 1.
08.11.2019
У ХІХ – першій половині ХХ століття для українців були характерні ранні шлюби. Дівчат віддавали заміж у 15-18 років, хлопців — у 18-20 років. Шлюби найчастіше укладали в той період, коли ставало менше сільськогосподарської роботи. Тому значна кількість весіль відбувалася восени (після Покрови) та в січні-лютому. Традиційно сватів починали засилати починаючи з Другої Пречистої, тому недарма говорили – «Прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста». І тривали святкування аж до початку Пилипівського посту.
Традиційний весільний обряд українців мав досить чітку структуру. Дослідники часто поділяють його на три етапи: передвесільний, власне весільний та післявесільний. Так як дійство включало часто більше 20 важливих актів, у цій статті ми розглянемо основні дії передвесільного етапу та обряди, які відбувались безпосередньо перед шлюбом.
Передвесільний цикл був досить розвиненим, адже він пов’язаний з досяганням згоди двох родин на шлюб молодих. У часовому проміжку міг тривати від від 1 до 3 місяців.
ВИВІДУВАННЯ ТА СВАТАННЯ
Передвесільна обрядовість в деяких регіонах України (Сумщина, Чернігівшина) починалася із вивідування (запитів). Це робилося для того, щоб дізнатись наміри батьків молодої перед засиланням сватів. Посилали на вивідування зазвичай когось із близьких.
Якщо ситуація була сприятливою, невдовзі відбувалось сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб.
У цьому процесі брали участь зазвичай двоє сватів (інколи їх називали старости). Рідше — молодий і дружко. У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.
У призначений день старости йшли до хати дівчини з палицями та хлібом у хустині і починали традиційну розмову. Цікаво, що словесні формули сватання часто були побудовані на алегоріях. Ще при вході в хату старости починали розмову, в якій називали себе «мисливцями, що полюють на куницю» або ж «покупцями», які просять віддати «товар» (доньку).
Дівчина у цей час мусила колупати піч (своєрідне звертання до предків за благословенням одружитися). Потім її запитували чи згодна на вона шлюб. Знаком згоди було перев’язування сватів рушниками і частування. Коли ж дівчина відмовляла – то сватам вручали гарбуза або повертали хліб.
Микола Пимоненко. Свати. 1896 р.
ОГЛЯДИНИ ТА ЗАРУЧИНИ
Оскільки традиційно дівчина після одруження здебільшого переходила жити в сім’ю парубка, то важливою обрядовою зустріччю були оглядини (огляд господарства, знайомство родин). Відбувалися зазвичай невдовзі після сватання через 1-3 дні.
Батьки парубка намагалися якомога краще представити міцність господарства свого сина, демонструючи його так, щоб умовини завершилися шлюбною угодою. Бувало, навіть вдавалися до хитрощів: позичали у сусідів коня, волів або сільськогосподарський реманент.
Найважливішою дією передвесільного циклу були заручини. Недарма на Полтавщині говорили ще — Мале весілля. На цій зустрічі закріплювалося досягнення остаточної згоди на шлюб. Заручини завжди відбувалися у домі нареченої у вихідний день.
Назва «заручини» походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі, зерні, що, за народним звичаєм, набирало юридичної сили. Наприклад, на Полтавщині, Черкащині саме на заручинах молода перев’язувала старостів рушниками. На Київщині у весільній пісні йдеться про те, що парубок також отримував рушник, а на додачу ще й хустку:
Два рушнички — старостам,
Третій — молодому;
Іще йому подарую
Хусточку шовкову.
Подивлюсь на молодого,
Йому усміхнуся,
Та з Василем молоденьким
Навік заручуся.
Заручини за своєю структурою і функціями нагадували весілля. Молодий і молода з дружками запрошували гостей, сватів і родичів до хати молодої, де відбувалися церемонії поєднання двох родів.
Наречена і дружка. Городок. Галичина. 1906 р. Фото: Biblioteka Narodowa
Молоді висловлювали взаємну згоду на шлюб під час церемонії посаду, який освячувався двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього молода перев’язувала старостів рушниками. Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками.
Після заручин жоден із наречених не мав права відмовлятися від шлюбу, бо це вважалося великим безчестям. Порушенння передшлюбної угоди на цьому етапі траплялося рідко і вимагало компенсації за завдане безчестя.
ПЕРЕДШЛЮБНІ ДІЙСТВА
Передшлюбні дійства включали такі основні обряди: випікання короваю, запросини на весілля, виплітання вінків, вільця, розплітання коси, сукання свічки. Деякі з них відбувались безпосередньо на дівич-вечорі.
Один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини – це бгання короваю. Цей обрядовий хліб був головним атрибутом весілля. Найчастіше виглядав як висока кругла паляниця, прикрашена квітами та виробами із тіста у формі пташок, тварин чи рослин.
Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки – «коровайниці». Весь процес проходив із дотриманням певного сценарію та супроводжувався піснями (детальніше – memorua.org/?p=719).
Олена Кульчицька. Плетуть гірлянди. 1940 р.
Часто в цей час, коли випікався коровай, молода з дружками ходила запрошувати на весілля. Теж саме робив її майбутній чоловік. Прийнято було особисто відвідувати родичів та близьких і озвучувати запрошення вголос.
Після цього відбувався прощальний молодіжний вечір – дівич-вечір. Починався він зазвичай із квітчання весільного деревця (гільця, вільця), яке ставили в хлібину, прикрашали калиною, стрічками та квітами. Ця дія уособлювала прощання з дівуванням та звивання сімейного гнізда.
В цей вечір також виплітали вінки з барвінку. Саме збирання барвінку передувало дівич-вечору. Дівчата (а в деяких місцевостях ще й хлопці) йшли зранку в ліс збирати барвінок для вечірнього плетіння вінця. На плетення барвінкового вінка спеціально запрошувались жінки – «поплетниці». Під час плетіння віночка дівчата та молодиці співали відповідні весільні пісні. Інколи даний обряд виконувався перед запросинами на весілля. До того ж, часто виплітали вінок окремо для молодої і окремо для молодого.
На дівич-вечорі виготовляли й інші весільні атрибути – шаблю, світильник, меч (у молодого), весільну свічку. Обряд сукання весільної свічки також виконувався як в молодої, так і в молодого. Свічку прикрашали квітами, обмотували червоною ниткою та відносили до комори. А запалювали її тоді, коли молоді сідали на посад. Найповніше ця обрядодія зберіглась на території Полісся до 30-40-х років ХХ ст. Проте атрибут широко використовували на всій території України.
Володимир Маковський. Дівич-вечір. 1885 р.
Символічний перехід дівчини у статус жінки відбувався від час обряду розплітання коси. (Відбувалося це дійство часто в неділю зранку перед вінчанням). Цікаво, що робив це часто брат молодої під супровід весільних пісень. Церемонію одягання вінка на молоду часто здійснювала її мати.
Після цього до хати молодої приїжджав молодий із близькими. Адже в цей же вечір було прийнято здійснювати обмін подарунками. Молода дарувала нареченому сорочку, боярам – рушники. Молодий майбутній дружині – чоботи.
Тоді ж відбувалося застілля і посад молодих – обрядове єднання наречених за столом, що був заключним етапом дівич-вечора. Наречена прощалася з домівкою та оплакувала своє дівування, адже саме вона найчастіше переходила в нову сім’ю.
Наталія ФІТЬ
memorua.org/?p=1807