1 (08-03-2020 14:09:54 отредактировано kbg_dnepr)

Тема: Фальсифікація історії СРСР / Фальсификация истории СССР

Олексій Стаханов: народження і загибель міфу

Олекса Підлуцький

Робітники почувалися класом, та аж ніяк не правлячим, у чому їх намагалися переконати комуністичні функціонери, а класом скривдженим, класом, яким влада намагалася маніпулювати.

Лех Валенса

Ще в середині 70-х років минулого століття я чув, що справжнє прізвище зачинателя і символу масового робітничого ударницького руху в СРСР 1930-х років не Стаханов, а Стаканов. Із таким прізвищем він нібито народився в селі Лугова на Орловщині 1905 року, з 12 років був пастухом громадської череди, 22-річним пішки прийшов на Донбас і врешті встановив 1935 року свій славетний рекорд. І лише коли оформлялися документи на нагородження Стаканова орденом Леніна, Сталін буцімто особисто викреслив у його прізвищі літеру "к" і вписав згори "х". Таким чином до найвищої нагороди Країни Рад представляли Стаканова, а отримав її Стаханов.

Ніхто з чиновників не зрозумів відразу мотивів Сталіна, проте волю вождя виконали достеменно, — протягом одного дня колишньому Стаканову замінили всі документи, а тих, хто наважувався й далі називати його справжнім прізвищем, арештовували за обвинуваченням в антирадянській агітації та пропаганді.

Та лише за три місяці, коли Сталін у Москві особисто відкрив Першу всесоюзну нараду робітників і робітниць-стахановців словами "Жити стало краще, жити стало веселіше", відкрилося, що ім'ям шахтаря з Кадіївки вождь вирішив назвати масовий рух, до якого сподівався залучити, і таки залучив мільйони робітників. А якби всі ці люди гордо називали себе стакановцями, це могло б викликати асоціації не з трудовою звитягою, а зі зловживанням спиртним.

При підготовці цього матеріалу не вдалося знайти жодного документального підтвердження викладеної історії. Відтак, швидше за все, це — легенда, яка не відповідає фактам. А проте дуже точно відбиває дух тієї епохи.

+ открыть текст

У 30-х роках ХХ століття рух на кшталт стахановського був украй необхідний Сталіну. В країні проводилася індустріалізація, кількість промислових робітників бурхливо зростала. А рівень реальної платні пролетарів у державі, в якій вони нібито панували як клас, був нижчим, ніж у "буржуазно-поміщицькій" Росії за два десятиліття перед тим. І хоча за кордоном закуповувалася передова на той час техніка, докладалися титанічні зусилля до покращення організації роботи та підвищення кваліфікації мільйонів учорашніх селян, цього було недостатньо для досягнення цілей, які ставив перед собою комуністичний режим. Залишався єдиний резерв — зростання інтенсивності праці. І стахановський рух став для мільйонів радянських робітників такою собі морквиною, котру вішають на жердині перед візком для віслюка, який того візка тягне. Чим більше нерозумна тварина поривається до морквини, тим краще тягне візка. А морквина весь час віддаляється й віддаляється... Тільки за один рік після виникнення стахановського руху норми виробітку в різних галузях промисловості СРСР підвищилися на 20–25% без підвищення платні. При цьому робітничий клас сприйняв це, практично, без опору. І справді, що то за підвищення на чверть, коли такий самий робітник на практиці довів, що цілком можливо видобути за одну зміну 102 тонни вугілля — у 14,5 разу більше за норму!

Поставлений Стахановим у ніч на 31 серпня 1935 року на шахті "Центральна-Ірміно" рекорд був, м'яко кажучи, не зовсім чесним. Адже норма 7 тонн на одного шахтаря за зміну передбачала, що забійник не лише вирубує вугілля з пласта, а й із просуванням уперед кріпить стіни забою балками, а також відкатує вирубане вугілля назад, щоб його можна було забрати і підняти на поверхню.

Нічого цього Стаханов не робив. Насправді його "особистий" рекорд забезпечила бригада з п'яти осіб: він сам, що впродовж зміни лише рубав вугілля відбійним молотком, а ще два кріпильники та два відкатники. Крім того, Стаханов не мав на касці шахтарського ліхтаря із важким акумулятором на поясі, — в забій заздалегідь провели електричне освітлення, чого зазвичай не робили з міркувань економії. Відтак Стаханов і його помічники насправді виконали менше трьох норм на одну людину. Це теж дуже багато, проте звучить зовсім не так патетично, як 14,5 норми.

Насправді творцем рекорду Стаханова був парторг шахти Костянтин Петров, який спеціально підбирав потенційного рекордсмена і створював йому всі можливі умови для максимального виробітку. Проводився справжній кастинг на роль рекордсмена. У фінал, окрім Стаханова, вийшов такий собі Мирон Дюканов. Обидва вони відповідали всім критеріям відбору, що їх встановив Петров: були здоровенними дядьками з кулаками завбільшки як кавун, росіянами, походили з селян-бідняків і не були помічені в жодних критичних висловлюваннях щодо комуністичної партії та радянської влади. Отож до останньої хвилини зберігалася ймовірність, що рух, який охопить мільйони людей, стане не стахановським, а дюкановським, проте врешті Петров зупинив свій вибір саме на Стаханові.

Проти всієї цієї затії виступав директор шахти Йосип Заплавський, який вважав, що разовий рекорд лише відволікатиме колектив від планомірної роботи з підвищення виробітку. Проте ідея Петрова надзвичайно сподобалася керівництву. Вже через кілька днів після стахановського рекорду Заплавського було заарештовано як шкідника і незабаром розстріляно, а директором став Петров.

Проте найбільші дивіденди від ідеї Петрова отримав Стаханов. Уже першого вересня о 6-й годині ранку партком шахти зібрався на термінове засідання й ухвалив вивісити портрет Стаханова на Дошці пошани шахти; видати йому премію на суму місячного окладу; до третього вересня виділити квартиру, встановити в ній телефон, просити рудоуправління за рахунок шахти обладнати квартиру всім необхідним і м'якими меблями; з першого вересня виділити в клубі два іменних місця Стаханову з дружиною на всі фільми та вистави. Крім того, Стаханову надали персональну бричку з кучером. Позаяк білого коня, якого забажав герой, не знайшлося, Стаханову довелося задовольнятися сірим у яблуках. Герой праці назвав коня Букетом.

Слава його наростала як снігова куля. За кілька днів у газеті "Правда" вийшла стаття "Рекорд забійника Стаханова", а за кілька місяців англійський журнал "Тайм" помістив його портрет на обкладинці.

Письменник Олександр Авдієнко так описав візит до Стаханова додому: "Дорогі гості, — каже Стаханов, — ласкаво просимо до хати! Моя вона тепер. Призначалася головному інженеру, а потрапила до рук забійнику Альошці Стаханову…

Входимо до будинку, забитого вщерть речами. Новеньке все, ще не до кінця розпаковане…

— Бачили?! — сміється Стаханов. — З усіх куточків Донбасу подарунки надсилають. Як відмовити людям?

Стаханов безмірно веселий, а дружина сувора:

— Якби по-справжньому захотів відмовити, силоміць би не змусили подарунки брати. Вони, дарувальники, чужим коштом добренькі. Шість ящиків пива! Пий — не хочу. Море розливанне. Навіщо стільки? Три килими. Нам і одного, свого, вистачало. І ця бандура ні до чого. Нікому бринькати.

— А я? — регоче Стаханов. Підбіг до піаніно, розкрив кришку і одним пальцем постукав по чорних та білих клавішах. — Симфонія! Марш! Концерт! Вальс! Чижик-пижик, де ти був!".

Інформація про величезні почесті та неміряні матеріальні статки, які звалилися на плечі "простого забійника Альошки", широко тиражувалася в Радянському Союзі. Саме вона стала "морквиною" для багатьох мільйонів робітників. Але переважна більшість їх (окрім кількох десятків, може — сотень найвизначніших послідовників Стаханова, — а в кожній галузі народного господарства було призначено одного чи кількох місцевих "стаханових") не отримала ні слави, ні великих грошей — нічого, крім підірваного надмірною працею здоров'я.

Сам же Стаханов після свого "подвигу" забійником уже, практично, не працював. Він ще поставив пару схожих на перший рекордів, але більшість робочого часу присвячував виступам на різних мітингах та зборах. Спеціально для нього було створено посаду інструктора з впровадження стахановських методів у виробництво, 1936 року Стаханова прийняли в партію без проходження кандидатського стажу, а ще за рік послали на навчання до Промислової академії в Москву.

До столиці Стаханов поїхав із новою дружиною — 14-річною харків'янкою Галею Бондаренко, з якою познайомився на шкільному концерті. Батьки дев'ятикласниці з допомогою місцевих бюрократів підробили документи, додавши дівчині два роки, що дозволило зареєструвати шлюб. У Москві молодята оселилися у славетному Будинку на набережній, де жила найвища сталінська еліта. Студенткою Промислової академії стала й малолітня дружина Стаханова, яка не мала навіть середньої освіти. Втім, рівень освіти самого Стаханова був ще нижчий — лише три класи церковно-приходської школи.

Хай там як, ані чоловік, ані дружина на заняття не ходили взагалі. Натомість Стаханов подружився з молодшим від нього на 16 років сином Сталіна Василем. Їхні пиятики та дебоші часом були дуже скандальними. Після того, як двоє друзів розбили всі дзеркала в ресторані "Метрополь" і спробували виловити декоративних золотих рибок у басейні ресторану, Сталін нібито сказав: "Якщо цей добрий молодець (Стаханов) не змінить своєї поведінки, йому доведеться змінити своє славетне прізвище". Попри це, Стаханов навесні 1941 року "успішно" закінчив академію і був призначений директором шахти № 31 в Караганді. Влітку 1941 року він просився добровольцем на фронт, але отримав відмову. Тим часом шахта під керівництвом героя працювала катастрофічно, тож 1943 року його було відкликано до Москви і призначено завідувачем нагородного відділу Мінвуглепрому. Всі функції Стаханова зводилися до вручення орденів чи інших нагород шахтарям з усього Союзу.

У Москві Стаханов продовжував пити, аж доки 1957 року його не викликав "на килим" новий керівник СРСР Хрущов. "Я тобі хочу сказати як шахтар шахтареві…" — почав Микита Сергійович. "Та який ти, на хрін, шахтар?" — перебив п'яний Стаханов. А Хрущов справді працював у молодості на шахті, але не шахтарем, а слюсарем. Відтак долю Стаханова було вирішено, — він отримав призначення заступником керуючого вугільного тресту в місто Торез Донецької області, із наказом залишити Москву протягом 24 годин. При цьому Хрущов наказав не давати йому квартири, а виділити лише кімнату в гуртожитку. Сім'я відмовилася їхати з ним зі столиці на "заслання". Відтак Стаханов поїхав сам…

Згодом донецькі журналісти вирішили відвідати живу легенду й написати про нього матеріал. "Підходимо, а Стаханов лежить там же, під парканом, і в нього хлопчиська нишпорять по кишенях, а один потім розстібнув штани і став на нього справляти малу нужду. Ми відігнали їх. Підняли Олексія Григоровича і потягли в будинок… Заходимо до кімнати, а там майже нічого немає — іржаве ліжко без матрацу з брудною куфайкою, що лежить прямо на сітці, порожня шафа з картоном замість дзеркала і всюди порожні пляшки. Більше нічого немає, — все пропив".

Стаханов помер 3 листопада 1977 року в психіатрічному відділенні лікарні міста Тореза, де лікувався від розсіяного склерозу з частковою втратою пам'яті та білої гарячки.

1978 року місто Кадіївка на Луганщині, де Стаханов установив свій рекорд, отримало його ім'я. 2016 року Верховна Рада України повернула місту назву Кадіївка. Проте, позаяк воно перебуває на тимчасово окупованій росіянами території так званої ЛНР, місцеві сепаратисти і далі називають своє місто Стахановим.

Нещаслива доля Стаханова стала переконливим прикладом маніпуляцій робітничим класом з боку комуністичної номенклатури, про які писав через кілька десятиліть зовсім інший робітник — електрик гданської верфі ім. Леніна і засновник незалежної (а отже, антикомуністичної) профспілки "Солідарність" Лех Валенса. Сталін цинічно використав Стаханова для того, щоб примусити робітників СРСР працювати на державу на межі людських сил. Але й самому Стаханову роздута, абсолютно неймовірна слава та незаслужене багатство щастя, як ми бачимо, не принесли. Напівграмотна і не дуже розумна людина випробування "мідними трубами" провалила повністю.

https://dt.ua/HISTORY/oleksiy-stahanov- … 8754_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Поделиться