1 ( 05-09-2016 13:19:55 змінене kbg_dnepr )

Тема: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Произошло убийство
Правнук крестьянина, расстрелянного в 1938 году, требует от ФСБ выдать его тело и назвать имена палачей

Крестьянин-хлебороб Степан Иванович Карагодин родился в 1881 году в селе Дровосечное Орловской губернии. В начале XX века его семья перебралась на Дальний Восток, в поселок Волковский под Благовещенск.  Благодаря усердному труду Степан Иванович создал крепкое хозяйство и числился в Волково кулаком. Избирался атаманом и председателем сельсовета. В августе 1918 года принял участие в крестьянском съезде, организованном "Союзом хлеборобов". Съезд осудил деятельность комиссаров Совнаркома, отказался поддержать мобилизацию крестьян в Красную Армию, призвал к формированию сил крестьянской самообороны и, выступив на стороне Временного правительства, штурмом сводных крестьянских вооруженных отрядов выбил большевиков из Благовещенска.

+ Читати більше

В 1921-м Степан Карагодин был арестован и обвинен в создании кулацко-белогвардейской организации. Провел в заключении 3 месяца. В 1928 году был вновь арестован (в том числе и за то, что будучи председателем сельсовета, не раскулачивал односельчан), осужден по ст. 58-14 УК РСФСР (контрреволюционный саботаж) и приговорен к высылке в Сибирь на 3 года. Ссылку отбыл в Нарымском крае. После ссылки перебрался в Томск, где в ночь на 1 декабря 1937 года был арестован сотрудниками Томского ГО НКВД, осужден Особым Совещанием как организатор шпионской-диверсионной группы "харбинцев и высланных из ДВК" и резидент японской военной разведки и приговорен к расстрелу. Приговор был приведен в исполнение 21 января 1938 года.

Истории Степана Карагодина посвящен сайт, который создал его правнук Денис. Выпускник философского факультета Томского государственного университета, 33-летний дизайнер Денис Карагодин собирает информацию о судьбе своего прадеда и других родственников. "Я даже не могу называть Степана Ивановича "прадедом", и его сына, тоже прошедшего ГУЛАГ и умершего после войны от ран, не могу называть дедом, потому что это люди, которые умерли еще молодыми", – говорит Денис Карагодин. Stepanivanovichkaragodin.org – не просто сайт о семейной истории, это настоящее расследование: Денис решил собрать информацию обо всех, кто принимал участие в фальсификации обвинений против его прадеда и других арестованных по "Харбинскому делу", и проследить всю преступную цепочку: от кремлевских инициаторов "Большого террора" до простых исполнителей в Томске.

Денис Карагодин рассказал Радио Свобода о своей надежде завершить это расследование настоящим судебным процессом:

– Убийство Степана Ивановича – это была травма, рана для вашей семьи на много десятилетий?

Существовала целая индустрия фальсификаций. Людей брали по анкетным данным, по паспортам
– О том, что он расстрелян, семья не знала. После ареста Степана Ивановича его жена Анна Дмитриевна много лет искала его по лагерям и тюрьмам. Путешествовала по всему СССР в надежде найти место его заключения. Это длилось до тех пор, пока к ней в 1955 году не пришли из КГБ и не учинили допрос. После этого случая она отправилась к родственникам и в поезде с кем-то разговаривала про свою судьбу и утрату. И вдруг услышала, как два человека (будто бы услышав ее рассказ) говорят между собой: "А помнишь, был такой Карагодин Степан, работал у нас в лагере сапожником". Анна Дмитриевна позже подсела к ним и начала спрашивать об этом, но они ушли в отказ, мол "да что ты, бабка, не говорили мы такого, почудилось тебе" и сошли на следующей станции. Я думаю, что этот эпизод был "активным мероприятием КГБ" по закреплению основной легенды о том, что Степан Иванович якобы умер в лагере, так как сведения о том, что он мог работать сапожником, содержались только в личном расстрельном деле 1937 года. Так что поиск и установление судьбы не прекращались никогда, каждое поколение нашей семьи делало все возможное.

– А сколько детей было у Степана Ивановича?

– Девять детей, большая крестьянская семья. Двое сыновей по призыву служили в Томске. Им говорили: "Ваш отец – враг народа, вам нужно стараться служить хорошо, и ему сделают послабление". Потом арестовали моего деда – младшего сына Степана Ивановича – Льва Степановича. Он оказался в Сиблаге, на станции Тайга, валил лес. Когда началась Вторая мировая война, ему удалось добровольно из лагеря попасть в штрафбат. Он принимал участие в контратаке под Москвой, получил множество ранений, Курская дуга и так далее, был танкистом, пулеметчиком, водителем полуторки, связистом. Каждая воинская специальность – это класс ранения, по которому он больше не мог служить на одной позиции и зачислялся на другую (сообразно способностям по здоровью). Он делал все, чтобы легализоваться, потому что у него отец – враг народа. Даже не знал, что отца давно расстреляли. После войны, будучи военным инвалидом, поступил на работу в Томский политехнический институт лаборантом и там вступил в КПСС (ради все той же легализации), сделать это ему удалось титаническими усилиями. Кстати, вступление в КПСС очень отразилось на его взаимоотношениях с братом Кузьмой, так как брат долго не мог ему этого простить. Но мой дед точно знал, что делал. Это была контраппаратная игра. И, кстати, в Томск он вернулся после войны именно для того, чтобы "встретить" своего отца, так как был уже 1947 год, то есть якобы истек срок заключения.

– Было, как обычно, "10 лет без права переписки"?

Приходили женщины из города, разрывали братские могилы, снимали с трупов одежду и продавали ее на центральном рынке
– Думаю, что даже такого не сообщили. Видимо, как-то по похожим историям они так и решили. Потом, в 50-х годах выдали справку о том, что Степан Иванович якобы умер в заключении. Как правило, во время пересмотра дела проверялись, закрывались, и в загсы спускались директивы оформлять смерти сообразно возрасту и полу (якобы по естественным причинам): воспаление легких и так далее.

– И переносили даты на несколько лет вперед, чтобы казалось, что человек погиб во время войны.

– Именно так. Я запросил свидетельство о смерти в локальном загсе и потом подумал: подождите,  я же знаю, что по делу проходило еще 8 человек. И запросил еще на них. Действительно, оказалось, что только в трех случаях данные верны, в других сфальсифицированы. Причем и по сей день.

– Ваш прадед считался предводителем этой группы "японских шпионов"?

Расстрел был не очень эффективен. Намного эффективнее было либо удушение, либо проламывание ломом головы
– Руководитель, создатель контрреволюционной повстанческой организации, шпионско-диверсионной группы, дано задание осуществлять теракты, сорвать выборы, весь набор. Таких дел в Томске было очень много. Существовала целая индустрия фальсификаций. Людей брали по анкетным данным, по паспортам. Спускается директива набрать столько-то людей, потом создаются легенды, кто когда был завербован. Арестованные по одному делу могли даже друг друга не знать. В Томске как минимум две тысячи человек расстреляно по тем или иным операциям: харбинская операция, польская операция и так далее.

– Все восемь человек, арестованных по делу вашего прадеда, были расстреляны?

У меня на руках свидетельства о смерти всех расстрелянных по "моему" делу
–  Все расстреляны в 1938 году. Человек, который якобы их завербовал, был расстрелян раньше, и тот человек, который якобы завербовал его, был тоже расстрелян раньше. Все восемь человек, проходящих по делу, не были друг с другом знакомы. Судьбы потрясающие. Например, невестка священника Николая Симо, который сейчас причислен русской православной церковью Московского патриархата к рангу священномучеников; место его служения было в Петербурге. Симо расстреляли в Ленинграде, его сына выслали с женой в Томск. В Томске арестовали уже сына, расстреляли, жене о расстреле не сказали, через два месяца арестовали уже ее, "пришили" к делу Степана Ивановича, оформили общим списком, и тоже расстрел. У меня на руках свидетельства о смерти всех расстрелянных по "моему" делу, и есть идея подать заявление о том, чтобы их выправили, потому что это фальсификация.

– Вы даже потребовали у ФСБ отдать вам тело…

Я знаю, где находятся тела, знаю, что есть акт о расстреле, на котором указаны фамилии исполнивших этот акт
– Я просто написал: у меня есть несколько вопросов к вам. Первое: привлечены ли к ответственности лица, виновные в массовом убийстве, и второе: прошу выдать тело. В ФСБ удивились: "Какое тело?" – "Тело моего прадеда Карагодина Степана Ивановича". С этого началась волокита, то есть я пишу формальный запрос, получаю формальный ответ. Я уверен на сто процентов, что они точно знают, где производились казни. Весь город это знает. Я знаю, где находятся тела, знаю, что есть акт о расстреле, на котором указаны фамилии исполнивших этот акт, тех, кто работал в оперсекторе городского НКВД 21 января 1938 года, потому что из него были сделаны выписки, которые находятся в деле, но мне их не предоставили, сославшись на то, что они в неудовлетворительном состоянии, хотя в копиях, которые мне прислали, они были. То есть тело не выдают, место захоронения не сообщают, акты о расстреле не выдают.

– А где это место захоронения, о котором знает весь город?

В новосибирской тюрьме начинается игра среди сотрудников, кто с первого раза убьет заключенного одним ударом сапога в пах
–  Это Каштачная гора. Такой большой ров, там еще с царских времен находилась пересыльная тюрьма, потом она использовалась во время большевистского террора. Там и проходили казни. Было три метода. Расстрел был не очень эффективен, как ни странно. Намного эффективнее было либо удушение, либо проламывание ломом головы. В 80-х годах общество "Мемориал" нашло останки в этом рве. Это огромный ров естественного происхождения, очень удобно прятать тела – просто сбрасываешь. В инструкции НКВД / МГБ указано, что нужно снимать дерн и под дерн помещать тела в ямы, но не знаю, так ли именно это в Томске происходило. Здесь была своя специфика. Там огромное количество людей было убито и погребено.

–  Вы писали о том, что во время войны захоронения раскапывали и продавали одежду.

Это невыносимо читать, я бы многое отдал, чтобы не знать этих вещей
–  Действительно, во время Второй мировой войны репрессии не остановились, продолжались расстрелы. Приходили женщины из города, разрывали братские могилы, вырытые экскаватором – это было рядом со рвом, снимали с трупов одежду и продавали ее на центральном рынке в городе. Вообще ситуация намного ужаснее, чем это кажется по документам. Когда Сталинский горотдел, ныне это город Новокузнецк Кемеровской области, объявляет социалистическое соревнование Томскому горотделу, кто кого больше репрессирует и расстреляет, в итоге Томский выигрывает. Или когда в новосибирской тюрьме начинается игра среди сотрудников, кто с первого раза убьет заключенного одним ударом сапога в пах… У меня просто не поворачивается язык об этом говорить. Я не хочу этой чернухи касаться, это невыносимо читать, я бы многое отдал, чтобы не знать этих вещей.

– Где сохранились такие свидетельства?

– Например, в воспоминаниях сотрудников, которые проводили фильтрационно-проверочную работу по этим делам в 60-х годах.

– На Каштачной горе есть какой-то памятный знак?

– Там есть крест, был поставлен в 90-е годы. В 80-х, когда там работал "Мемориал", снимал видео, поднимал останки, в том числе тела с раздробленными черепами, еще можно было проводить какие-то раскопки. Но сейчас это невозможно, ров завален промышленным мусором (частично на нем стоят жилые дома и офисные здания): представьте, что будет, если несколько полностью разрушенных девятиэтажек сгрузить в рвы... Когда я это увидел, то, возможно, впервые в жизни понял, что есть что-то невозможное, понял, что это бесполезно.

– Вас интересуют не только жертвы, но и палачи. Вы собираете данные обо всех, кто причастен к убийству вашего прадеда. Что удалось найти и как?

Горбенко был следователем и виновным в расстреле поэта Клюева
– Когда был пересмотр дела, привлекались сотрудники, которые участвовали в расстрелах и фальсификациях. Но люди, перед которыми они представлялись на комиссии, как правило, были их коллегами. Формально это была военная прокуратура, но далее был партийный разбор, а в партии состояли в Томске все те же самые люди. У меня есть документы, которые я достал чудесным образом, где идет разбор, например, товарища Горбенко. Особенный персонаж – Горбенко Георгий Иванович, оперуполномоченный третьего отдела Томского городского отделения УНКВД Новосибирской области, младший лейтенант госбезопасности СССР. Именно Горбенко был следователем и виновным в расстреле поэта Клюева. Массовый убийца и фальсификатор, там так и написано в этих документах, но так как в президиуме комиссии сидели его коллеги, это дело замяли. "За нарушение социалистической законности" был расстрелян начальник томского горотдела Иван Васильевич Овчинников, капитан госбезопасности СССР. А все остальные, в основном, благополучно уцелели. Горбенко удачно пережил Вторую мировую войну, попадал в плен к немцам, порвал партбилет. Тем не менее был восстановлен в партии, был начальником концлагерей в Сибири, далее в Томске возглавил коммунально-строительный техникум, где тоже занимался фальсификациями, только уже в отношении студентов, "играл" с документами ЖКХ, у него были дисциплинарные ответственности, выговоры, но он был ас аппаратной игры, он пережил всех абсолютно, всех переиграл. У него был сын, у которого не было детей, потому что он облучился на атомном производстве в закрытом городе Томск-7. Их капиталы, нажитые уж не знаю каким трудом, несколько десятков тысяч рублей, были растрачены женой этого сына, не очень морально устойчивой дамой. Так что история этой семьи кончилась плохо.

И таких персон в деле очень много. Например, сержант госбезопасности Зверев Анатолий Иванович ("сержант" – младшее офицерское звание в системе НКВД), следователь, работал на нескольких должностях в милиции, в СИБВО, в войсковых частях, тоже занимался фальсификациями. Во время Второй мировой войны, будучи начальником особого отдела, выезжал в расположение частей, где арестовал как минимум 30 человек, за что получил медаль "За боевые заслуги" – заслужил человек. И орден Красной Звезды за то же самое.

И Горбенко, и Овчинников, и Зверев – прямые виновные в убийстве моего прадеда.

Биографии всех этих людей были установлены не через архивы ФСБ, госбезопасность делает все, чтобы это невозможно было установить
Я начал с тех, кто непосредственно принимал участие в расстреле 21 января 1938 года, определил исполнителей, организаторов и руководителей. Это прокурор Томска Николай Пилюшенко (абсолютный маньяк, томский Вышинский), народный комиссар внутренних дел СССР Ежов, прокурор Вышинский, секретарь третьего отдела госбезопасности Поляков, первый заместитель наркома внутренних дел Фриновский, секретарь Западносибирского крайкома ВКП(б) Роберт Эйхе. Эйхе сломали позвоночник во время допросов: единственный человек, который не сознался, что он враг народа, но это его не спасло. А организатор преступления – Джугашвили Иосиф Виссарионович и все, кто подписали решение политбюро ЦК ВКП(б) номер П5194 от 2 мая 1937 года "об антисоветских элементах".

– То есть вы прослеживаете всю цепочку виновных в убийстве вашего прадеда – от простых исполнителей в Томске до Кремля?

Я пришел в ФСБ. "Что случилось?" – "Знаете, произошло убийство"
– Я все это установил по документам, постепенно открывал новые и новые горизонты. Раскручивал цепочки по номерам приказов. Нужно сказать, что биографии всех этих людей были установлены не через архивы ФСБ, госбезопасность делает все, чтобы это невозможно было установить. Я просил узнать: вот есть Овчинников, начальник томского горотдела НКВД, он был расстрелян, даже есть фильтрационно-проверочное дело, 12-13 томов, можно его фотографию? "У нас их нет". А портрет Овчинникова маслом висит в холле этой организации. Таких примеров очень много. Все, что установлено по всем сотрудникам, установлено не через ФСБ.

– Вам просто любопытно, как сложились судьбы этих людей, или есть какая-то другая цель?

– Сначала я просто хотел восстановить справку Высшей военной коллегии о реабилитации. Потом поднял свидетельство о смерти, заодно и на всех, кто проходил по расстрельному делу. А дальше я задал себе вопрос: были ли привлечены к ответственности люди, осуществившие массовые убийства? Я пришел в приемную ФСБ, сказал: пригласите, пожалуйста, дежурного. Пришел майор, приятный человек, они там все приятные люди.  Кстати, хочу сказать, если кто-то из вас пойдет в любой архив, неважно, какое это будет ведомство, никогда не рассказывайте о своих чувствах – это никому не интересно. Вас внимательно выслушают, но сделают то, что говорит их должностная инструкция.

Существовала не только индустрия фальсификаций в Томске, но и индустрия черной кассы НКВД
Вы можете думать, что они хорошие люди. Например, был такой человек Романов Александр Александрович, начальник третьего отдела томского горотдела НКВД, тоже прямой и массовый убийца в "моем" деле. Существовала не только индустрия фальсификаций в Томске, но и индустрия черной кассы НКВД, то есть (при арестах) изымались вещдоки: документы, деньги, ценные вещи и даже квартиры –  это все перераспределялось, продавалось среди своих. Была сеть черных риелторов (и все это сотрудники томского УНКВД и партийные руководители города). Александр Романов арестовал Льва Вишневского, профессора кафедры внешней баллистики Томского университета, обвинил его в том, что он вооружает фашистов, японских или немецких, установил почти дружеские отношения с его дочерью, находившейся на свободе (даже передавал ей часы ее арестованного отца, а ему от нее записку в тюрьму, ну или сказал ей, что передавал. А сам допрашивал его, был следователем по его делу). Она думала, что он прекрасный человек, который ей помогает, а он выселил ее из квартиры, сам в нее заселился, и до своей смерти в 2011 году она была уверена, что такой хороший человек работал в органах, а на самом деле это был убийца ее отца. Похожая история "на доверии" произошла и между следователем Зверевым и одним из сыновей Степана Ивановича – Кузьмой (который понятия не имел, что Зверев следователь), тем самым Кузьмой, который разругался с моим дедом – своим братом, после его вступления в КПСС.

Таких примеров много. Это я к тому, что улыбка бывает обманчивой.

Я хочу обнаружить место захоронения и получить ответ, привлечены ли к ответственности люди, обвиняемые в убийстве
Итак, я пришел в ФСБ. "Что случилось?" – "Знаете, произошло убийство". – "В смысле?" Я показываю справку, копию из коллегии Верховного суда. Он сказал: "Понятно. Напишите запрос". Я написал запрос. Мне дали познакомиться с делом. Но не в полном объеме, а ограничено; большая часть листов была "законвертирована". Когда вы знакомитесь с делом, рядом садится сотрудник, буквально в 15 сантиметрах от вас, смотрит, что вы читаете, какие выписки делаете. Ответа на мой вопрос, были ли наказаны убийцы, не последовало. Якобы был привлечен Овчинников, начальник горотдела, и все. Меня это не очень удовлетворило. Где подтверждение того, что он понес ответственность за убийство моего родственника? Конечно, я понимаю, что в том числе и за это, но мне хотелось бы документ. Вот Овчинников, начальник томского горотдела НКВД, был (согласно его делу) расстрелян в Новосибирске, а в Новосибирске, например, смерть не зарегистрирована в загсе. Была версия, что он погиб в штрафбате во Вторую мировую войну. Таких примеров много. На Горбенко, оперуполномоченного, который был виновен в том числе и в убийстве поэта Клюева, есть свидетельство о смерти в Томске, причина смерти – умер от инфаркта. Поднята опять же мной.

– То есть вы выступаете как частный детектив?

– Есть какие-то элементы, по которым можно, действительно, сказать и так. Допустим, отсутствовали фотографии Горбенко, массового убийцы и фальсификатора. Пришлось пойти в Томский коммунально-строительный техникум и там достать эти фотографии под другим предлогом.

– Следствие обычно завершается судебным процессом...

Следователь нажимал на курок, либо орудовал ломом, либо душил
– Я хочу обнаружить место захоронения –  это первое. Второе: получить ответ, привлечены ли к ответственности люди, обвиняемые в убийстве моего прадеда и по сути в массовом убийстве восьмерых человек. Но, на самом деле не восьмерых, а не менее двух тысяч. И собрать все документы, которые относятся к судьбе Степана Ивановича. Если действительно получится, то подать формальное заявление в Следственный комитет или в любую другую инстанцию и запустить процесс. Не абстрактный процесс – суд над большевизмом и террором, – а процесс именно по этому делу. Казалось бы, истек срок давности, но ведь есть и прецеденты –  например, с Магнитским: было возбуждено дело, когда он уже был мертв. Есть тонкости, которые при грамотной подаче позволяют как минимум зарегистрировать заявление. Я понимаю, это, может быть, звучит утопично и сверхъестественно, но всё то, что мне удалось сделать с 2012 года, когда я запустил сайт, говорит о том, что невозможное возможно. Сейчас все лица, причастные к убийству, установлены. Единственное, кто не установлен, – это кто непосредственно участвовал в казнях. Но примерный круг пофамильно уже очерчен. Знаю, например, что правилом хорошего тона было, чтобы сам следователь этим занимался в том числе. Установить – это вопрос времени.

– Следователь приводил в исполнение приговор?

– Не один. Естественно, там была расстрельная команда. Это была специальная сводная группа. Следователь нажимал на курок, либо орудовал ломом, либо душил. Страшно представить, что там происходило. Расстрельную команду специально напаивали, и люди зверели. Во время Большого террора было много самоубийств среди сотрудников в том числе и томского горотдела НКВД. Видимо, это были те самые "честные чекисты", хотя это странно звучит (такой оксюморон), у которых просто не выдерживала психика.

– Вы не думаете написать книгу о своем расследовании?

– Сейчас объем материалов академический, это можно превратить в докторскую диссертацию или в монографию. Например, у меня есть массив данных по сотрудникам томского городского отдела НКВД, их удалось найти чудесным образом, потому что кто-то не уничтожил документы в бывшем партийном архиве Томска. Просто не зачистили их, возможно, просто случайно пропустили; а я встречал фонды, где явно было видно, что документы зачищены.

– В России давно распалась связь времен. Такой подход к прошлому, к семейной истории, как у вас, согласитесь, довольно редок. Гораздо больше "Иванов, не помнящих родства".

Я хочу знать имена всех людей, участвовавших в казни, и я их достану, рано или поздно это произойдет
– Когда работаешь с документами, ты понимаешь, что время – это очень относительно. Оно даже не дискретно, у него какой-то совершенно другой параметр, качество. Я в университете занимался вопросами времени, Хайдеггером, постхайдеггерской традицией. Например, наш современник Симон Кордонский, работая с категорией "время", разделяет его на время фундаменталистов, прогрессистов и отдельно выделяет время аппаратчиков (т. е. чиновников). Чиновник живет либо директивой, либо запросом гражданина. Когда ты сталкиваешься с какой-то государственной структурой, у тебя есть миссия, цель, ты обременен традицией, историей семьи, в моем случае – это примерно 200 лет документально подтвержденного следоприсутствия – моя достоверная экзистенция. А тебе "противостоит" чиновник, который ограничен (в своем потенциале, в лучшем случае) только временем действия этой структуры, например, НКВД, это 70 лет; если учесть традицию ФСБ, чуть больше. Но, фактически, просто временем принятия моего запроса и реакции на него в течение последующих 30 суток. Силы, мягко говоря, неравные, и перевес точно не в их пользу. Это мой экзистенциальный лом. Им я орудую подобно философскому молоту Ницше. Именно поэтому мне удалось и удается добывать документы, сведения и свидетельства, которые представлены на сайте. Что же касается связи времен и истории семьи, я ничем не отличаюсь от всех остальных: Вторая мировая война, репрессии у всех присутствуют перманентно в подсознании.

– Ваше расследование еще не завершено. Что осталось выяснить?

– Я хочу знать имена всех людей, участвовавших в казни, и я их достану, рано или поздно это произойдет. Когда вы знакомитесь с архивным следственным делом, вы видите просто условные обозначения, например, "сотрудник УНКВД Зверев", и больше ничего, то есть никаких сведений и данных. Ведомственные архивы делают все, чтобы никто более этого ничего и не узнал. Но я знал, что когда я выведу все поднятые мною документы в паблик, выложу в Сеть, и они проиндексируются поисковыми системами, что-то начнет происходить. И действительно стало происходить, и происходит, через сайт ко мне начали обращаться люди. Например, родственники того самого человека, который якобы завербовал моего прадеда в ряды японской разведки. Или же, например, у меня есть дело о раскулачивании 1928 года – это территории Дальнего Востока, ко мне начали обращаться люди, которые имели отношение к селу Волково Благовещенского района. Удалось установить связь, я туда поехал в 2013 году, и вот там я из наблюдателя превратился в актора.

Я чудом достал фотографии крестьянского хозяйства моего прадеда в Волково (это 1920–1924, время его абсолютного расцвета; в семье под обработкой было не менее 200 гектаров земли). Установил точные GPS-координаты дома. И когда я прибыл в Волково, то выяснил у местных жителей, что дом снесли в 1960–1970-х годах. Я добрался на это место... и увидел ровно то, что видел Степан Иванович чуть более ста лет назад, в 1901–1902 году. Я, как и он, увидел пустое место. При этом и возраст наш в принципе совпадал. И тогда я подумал: а был ли этот век вообще? Где всё за этот век? Почему я вижу то же самое, что и он тогда? Мне показалось это одновременно и какой-то петлей времени, и какой-то насмешкой... И в то же время и венком всего советского правления в России. Столько всего на этом месте произошло, но тем не менее опять пустое место. Это был почти религиозный опыт. И еще для меня было абсолютной фантастикой, что я как бы попал в эту фотографию, потому что прежде для меня это место ничем не отличалось от какой-то сказки... И вот в этот момент я и понял, что я теперь не просто наблюдатель, а актор.

www.svoboda.org/content/article/27803161.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

2

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Расследование в отношении судьбы КАРАГОДИНА Степана Ивановича

сайт Дениса В. Карагодина  blog.stepanivanovichkaragodin.org/

Share

3

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Оце, мабуть, і є єдиним вірним ставленням: кожна людина має право бути похованою по-людськи, якщо мого родича несправедливо засудили та вбили, хоча б тіло віддайте...
А то мені сказали, що місце поховання невідоме, я і втішилася.
Цікаво, чи є досвід успішної боротьби з ФСБ у цьому плані?
Суд по правах людини? Для нього наче треба спочатку пройти досить довгу процедуру в країні-відповідачі...

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

4 ( 06-09-2016 10:42:36 змінене kbg_dnepr )

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Еще опыт поиска информации о репрессированном (kenzo):

Что у меня было на руках в начале -

Рассказ покойной матери о  раскулачивании ее деда в 30-е и ссылке на Соловки, копия свидетельства о браке его сына, моего деда 1927 г. Позже - свидетельство о рождении его дочери в 1914 г.
Далее - я связался с музеем Соловецких островов, на memo.lists мне нашли запись о прадеде - срок и год
реабилитации... Там же отправили в УМВД, УФСБ от Карелии до Красноярска (в т ч ВЛАДИМИР, ЯРОСЛАВ, ОРЕЛ, СУЗДАЛЬ) и Курск- место репрессий.
   
Я написал ВЕЗДЕ ГДЕ ТОЛЬКО МОГ, в том числе в ГИАЦ МВД, МОСКВА, м В УФСИН кое где...

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

5 ( 07-09-2016 10:04:18 змінене kbg_dnepr )

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Продолжение истории kenzo:

И вот пришло из УМВД ВОЛОГДЫ дело спецучета (листов 20), и справка о смерти с местом захоронения.  В ДЕЛЕ много интересного - справки мед обследования, табель выхода на работу, прощение о помиловании с отказом - жена просила, отказали.
 
УМВД также ответил, что кладбищенских книг и схем захоронений у них нет...
   
Буду искать, подниму.краеведов... интересно - хоть памятник или мемориальная доска там есть?

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

6 ( 07-09-2016 10:04:40 змінене kbg_dnepr )

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Комментарии kenzo:

С ОБЩЕСТВОМ МЕМОРИАЛ я общий язык не нашел. Мне активно помогли 2-3 чел. на ВГД и работница Музея Соловецких островов. Пару раз звонили из ФСБ, МВД, УФСИН - есть там толковые и отзывчивые люди, спасибо им.

Запомнились пару ответов - из Архангельска - ,, ..материалы УСЛОН на хранение не поступали,и мы не знаем где они...,,
Также КРАСНОЯРСК - ни МВД, НИ АРХИВ не знают, где фонды НОРИЛЬЛАГ...
ГИАЦ МВД МОСКВЫ досрочно! Ответил - информации нет никакой...

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

7 ( 09-09-2016 10:32:22 змінене kbg_dnepr )

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Еще от kenzo:

Из ГОСАРХИВА по месту репрессий пришел ответ - ,,..В алфавитных списках суда, прокуратуры, в списках лишенных избирательных прав райкома прадеда нет...,,
 
В этом отношении прав МЕМОРИАЛ - в те годы очень плохо велся учет документов. Они вообще сказали - вряд ли ты что-нибудь найдешь....

Вот что еще могу добавить - нет четкой системы, где находятся дела - в МВД, или ФСБ, надо писать и туда,  и туда.
Вероятнее - следственные - в МВД, по спецучту- в МВД.
   
СРОК РАССМОТРЕНИЯ ЗАЯВОК ПО РЕПРЕССИРОВАННЫМ - ДО 3 МЕСЯЦЕВ.
   
В УФСИН могут быть карточки, но я не разу на них не попал - уничтожены.
   
Есть еще личные дела заключенных ,но я с ним не сталкивался.
Да, и где-то я слышал, что начали переносить данные с дел на карточки - значит, дела напишут, и утилизируют...

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: LG 7751

Share

8

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

blog.stepanivanovichkaragodin.org/?p=10931 вийшла нова стаття - з дуже цікавими та важливими подробицями

9

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Повідомлення нашого адміна:

Денис Карагодин вскоре после завершения своего расследования и установления имен палачей прадеда сообщил, что с ним связалась внучка офицера НКВД, который участвовал в расстреле Степана Карагодина. Внучка Николая Зырянова узнала о его деятельности из результатов расследования Карагодина и попросила у него прощения. Денис в ответ поблагодарил ее за искренность и мужественность и предложил "обнулить всю ситуацию", назвав это "актом гражданского согласия и примирения".
www.newsru.com/russia/27nov2016/memorialout.html

Саме це - єдиний порятунок для всіх нащадків і репресованих, і їх катів. А якщо нащадки не каються, а просять закрити базу, то це - співучасть у злочині через його приховування.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

10

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

kbg_dnepr пише:

Саме це - єдиний порятунок для всіх нащадків і репресованих, і їх катів. А якщо нащадки не каються, а просять закрити базу, то це - співучасть у злочині через його приховування.

Однозначно! Мої думки своїми золотими вустами сказали. Там ідеться про саму верхівку. А ці місцеві виконавці-активісти різні були - були такі, що жаліли людей, попереджали, не забирали останній шмат. Одна баба на поч. 1990-х, саме з таких, розповідала, що то був страшний злочин - їй та й не знати! Але вона каялася і каялася все життя, хоч їй, власне, ні в чому каятися було. Ще один такий молодий хлопець був, так його досі добром згадують, а якось про це сказав його дочці та онуці, бачили б, як у них сльози на очах заблищали від вдячності, що люди діда-батька добрим словом поминають. Але була наволоч, яка вигребала і більшість з того у чагарниках-будяках між собою ділила. Хтозна, скільки вони при підтримці держави награбували, але з того жили не тільки вони, а й їхні нащадки. Вони довго не затримувалися на одному місці, а плутали сліди, як зайці, але згодом опинилися по Москвах-Ялтах-Сочах-Анапах. Їм є за що каятися! Пам'ятаю одну бабцю-чепурушку, яка жила в Алушті й до 85 років ходила в гори на яйлу зілля збирати. Така кохана, добре вдягалася, часто приїздила в Краснодар до родичів. Правда, трохи недобрими очима на мене поглядала, коли я "по-нашому балакав". Думаю, то мені показується. Аж потім дізнався, що після виселення татарів та "інших інородців" до Алушти переселяли родини "ответственних товарищей" з Кубані, щоб після "трудів праведних" вони свої старечі кістки на ласкавому південнобережному сонечку вигрівали. Третина населення Алушти складалася саме з таких. Ото тобі й причина зиркання з-під брів... Хай каються!

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

11

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Мещанский суд Москвы отклонил иск, поданный к российской ФСБ родственниками шведского дипломата Рауля Валленберга, арестованного в 1945 году в СССР и погибшего при таинственных обстоятельствах.
В иске племянница дипломата, который во времена холокоста спас жизнь тысячам евреев, требовала дать ей ознакомиться с документами, проясняющими его судьбу. Однако суд встал на сторону ФСБ и отклонил иск в полном объеме.
"Был интересен как специалист"
По данным агентства РИА Новости, представитель ФСБ в суде заявил, что службу нельзя считать правопреемницей КГБ, так как формально она создана на базе службы контрразведки. "Никакого отношения ФСБ не имеет к событиям 1945 года. Мы просто храним эти документы", - сказал он.
Семья Валленберга: мы судимся с ФСБ за архивы Лубянки и Лефортово
Семья Рауля Валленберга подала иск к ФСБ
По словам представителя ведомства, Валленберг был арестован как "руководитель венгерской резидентуры" министра иностранных дел нацистской Германии Иоахима фон Риббентропа и якобы "умер естественной смертью при транспортировке от места заключения в Красногорский лагерь".
Представитель ФСБ считает, что смерть дипломата была именно естественной. "Он был интересен как специалист. Я уверен, что мои коллеги не были заинтересованы в его смерти, когда могли получить от него какую-либо информацию", - сказал представитель ведомства.
Отказ предоставить документы в ФСБ объяснили тем, что в них упоминаются личные данные и других людей. По словам представителя ведомства, гриф "секретно" с документов о смерти Валленберга будет снят в период с 2020 по 2022 год.
Представитель племянницы дипломата Иван Павлов в свою очередь назвал циничной заботу ФСБ о "частной жизни жертв репрессий, которые их же предшественники устроили".
Таинственная смерть
Налоговое агентство Швеции, которое ведет учет всех рождений и смертей, признало Валленберга умершим осенью прошлого года - 71 год спустя после его исчезновения.
В 1957 году советские власти заявили, что Рауль Валленберг умер в тюрьме от сердечного приступа 17 июля 1947 года, хотя до этого они отрицали, что дипломат находился в заключении.
Несколько свидетелей рассказывали о встречах с Валленбергом через несколько лет после его предполагаемой смерти. Члены семьи дипломата в течение нескольких десятилетий пытались выяснить, что с ним произошло.
Валленберг был назначен первым секретарем посольства Швеции в Будапеште в июле 1944 года. Он выдал тысячам евреев шведские паспорта, которые давали им право покинуть Венгрию и избежать смерти в нацистском концлагере.

www.bbc.com/russian/news-41313142

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: Т.В., kuks70, LG 7753

Share

12

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

Выписка из акта
Приговор Тройки УНКВД Киевской обл. прот. № 234
от ?? мая 1938 г. над осужденным к расстрелу
Гусева-Романовская Вера Васильевна
1886 г.р.
приведен в исполнение 26 мая 1938 г. в 23 часов.

Комендант КОУ НКВД Воробьев

I meet up with Alexey Gusev, the grandson of a victim of Stalin’s Terror, in a park in front of Kyiv’s Polytechnic Institute, just outside the city centre.

Guseva-Romanovskaya, 51 at the time, taught mathematics at the Kyiv River Institute before she was arrested. His grandmother was shot shortly after as a “Ukrainian nationalist” on the basis of a false denunciation by some of her acquaintances.

https://www.opendemocracy.net/en/odr/se … memory-en/

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: litar Л, kuks702

Share

13 ( 15-10-2019 11:44:42 змінене О.І. )

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

«Мого прадіда звали Фенько Яків Семенович, 1900 року народження. На момент смерті йому виповнилося 38 років. Із архівних документів я встановила що в нього день народження був 30 квітня. 3-4 травня його розстріляли під Полтавою, де він і спочиває зараз у невідомій могилі. Через 80 років його нащадки, його діти змогли дізнатися і дату народженні я дату смерті і день коли ми можемо його пом’янути, поставити свічку, згадати що така людина насправді була», -розповідає у відео Світлана Мильченко, правнучка репресованого Якова Фенька.


[video]

Share

14

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

«Маёй бабулі дагэтуль страшна»
Як унукі і праўнукі шукаюць зьвесткі пра рэпрэсаваных сваякоў


Арон Басін
працаваў бухгальтарам у калгасе вёскі Шамава ў Магілёўскай вобласьці
быў надомным настаўнікам у яўрэйскіх сем’ях
бацька траіх дзяцей
арыштаваны па даносе суседа
абвінавачаны ў шпіянажы на карысьць Польшчы
расстраляны ў Менску

https://gdb.rferl.org/2E70A91C-80A5-4FF3-8705-168D014F287F.jpg
Дзед, Арон Басін, калгасны бухгальтар
Расстраляны ў 1937-м у Менску

Валер Лагуноўскі: «Адразу пасьля вайны мы дзецьмі яшчэ былі. Вядома, пыталіся ў бацькоў пра дзеда. Але яны казалі, што ён прапаў бязь вестак. Нас сьвядома засьцерагалі ад інфармацыі пра яго расстрэл, бацькі нічога не хацелі гаварыць. Толькі ў сталым узросьце я даведаўся праўду і пра арышт, і пра рэабілітацыю. Грамадзтва тады было такім, выхаваньне. Не прынята было капацца ў мінулым. Хаця пра рэпрэсіі як зьяву мы ведалі, вядома.

Прыкладна 20 гадоў таму, у сярэдзіне 90-х, я па знаёмстве змог дамовіцца, каб з магілёўскага архіву КДБ у Менск пераслалі справу майго дзеда. Паглядзець яе можна было толькі ў прысутнасьці супрацоўніка КДБ. Запісваць не дазвалялі, толькі чытаць. У справе быў данос, нібыта мой дзед езьдзіў у службовыя выправы па вобласьці і ворагам паведамляў пра месцы разьмяшчэньня вайсковых частак. Сусед данос напісаў. Потым мая цётка яго прыгадала.

Сям’я дзеда беднай была. Мы езьдзілі некалькі гадоў таму з жонкай на месца, дзе яны жылі, у пасёлак Шамава. Раней ён вялікім быў, жыцьцё бурліла. Але сеньня нічога не засталося. Мы толькі прыкладна месца знайшлі, дзе дом дзеда стаяў. Я цяпер здагадваюся, чаму на дзеда данос напісалі. У бабулі Берты тады родныя жылі ў Францыі. У 1936 годзе яны ў Шамава прыяжджалі да сям’і дзеда. Відаць, нехта пазайздросьціў і напісаў данос. Якія маглі быць службовыя выправы ў калгаснага бухгальтара?

Цяпер з братам разам спрабуем атрымаць копію справы. Я хадзіў у КДБ месяц назад. Сказаў ім, што хачу копію. Наўпрост мне не адказалі, магчыма гэта альбо не. Сказалі толькі, каб я дакумэнты прынёс аб тым, што гэта дакладна мой дзед. У мне яны толькі часткова захаваліся. Цяпер аднаўляю пасьведчаньне аб нараджэньні маці. Як атрымаю яго, пайду зноў у КДБ.

Чаму я шукаю ўсё гэта? Ня ведаю. Нейкая незразумелая цяга апошнія гады. Езьдзіў у Камарын, дзе мы з бацькамі жылі некалі яшчэ перад вайной. У Казахстан, дзе былі падчас акупацыі. Хочацца аднавіць гісторыю сваёй сям’і. Раней іншым галава была занятая. А цяпер ужо старасьць, хочацца ведаць, што адбывалася з роднымі, зь дзедам. Хоць, хачу сказаць, што да ўсіх гэтых матэрыялаў, да самой справы я стаўлюся без павагі. Там маглі напісаць што заўгодна. Я ня ведаю, можна верыць гэтым дакумэнтам альбо не».

Ксаверы Янкоўскі
жыў на хутары Лугаўцы ў Лагойскім раёне
займаўся сельскай гаспадаркай
меў 11 дзесяцін зямлі, дом 10 на 12 мэтраў і тры гаспадарчыя пабудовы
бацька пяцярых дзяцей
арыштаваны ў чэрвені 1927 году праз данос суседа, зь якім меў спрэчку за кавалак зямлі
асуджаны за шпіянаж на карысьць Польшчы

https://gdb.rferl.org/8EE37144-AD03-4D34-B22C-984BB5BD0475.jpg
Прадзед. Ксаверы Янкоўскі, селянін

Тацьцяна Каравенкова: «Пра тое, што прадзед быў рэпрэсаваны, у сям’і не асабліва гаварылі. Я даведалася ўжо ў сярэдзіне 90-х. Пазьбягалі размоваў на гэтую тэму. І ўвогуле на тэму палітыкі. Калі яшчэ была жывая бабуля, да пачатку 90-х, у нас была традыцыя зьбірацца ўсім разам на абеды. Пасьля іх дарослыя звычайна гулялі ў карты. Аднойчы старэйшы бацькаў брат за картамі расказаў палітычны анэкдот, пра Гарбачова нешта. І бабуля вельмі раззлавалася, нават аплявуху яму дала, загадала ў яе доме на такія тэмы больш не размаўляць.

Страх быў у людзей. Мне 6-7 гадоў было тады, але я добра памятаю. Пазьней, ужо пасьля сьмерці бабулі, аднойчы з бацькам мы размаўлялі і ён сказаў, што калі б ня гэтыя рэпрэсіі, то нашай сям’і магло ня быць. Таму што баба зь дзедам пазнаёміліся ў лягеры, куды іх саслалі. Потым бацька мне і аб прадзеду расказаў.

Недзе ў 2009 годзе я вырашыла напісаць запыт у КДБ. Чамусьці мне стала цікава, за што і як рэпрэсавалі майго прадзеда, дзеда і бабку. Празь нейкі час мне перазванілі з архіву КДБ і сказалі, што маюць толькі справу прадзеда, запрасілі прыйсьці да іх. Я пайшла. Тады яшчэ можна было без даведак атрымаць матэрыялы. Ну як атрымаць — хутчэй праглядзець. Фатаграфаваць нельга, капіяваць таксама. Толькі ад рукі нешта перапісаць. Пры гэтым палова справы была закрытая белымі лістамі. Усё, што датычылася даносаў, было схавана. Прозьвішчаў «тройкі» не было. Але нешта можна было прачытаць.

Даведалася, што ў справе дзеда яшчэ два чалавекі праходзілі, што сваю ролю адыграла радня ў Вільні, зь якой прадзед падтрымліваў адносіны. У справе гэта ўказана як нэгатыўны момант, які дрэнна характарызуе савецкага грамадзяніна. Абвінавацілі прадзеда ў тым, што з 1922 па 1927 год ён нібы быў удзельнікам шпіёнскай арганізацыі і сыстэматычна хаваў у сваім доме агентаў польскай выведкі, зьбіраў зьвесткі аб дзяржаўнай таямніцы і перадаваў іх польскім уладам з карысьлівай мэтай. Але якія зьвесткі мог зьбіраць земляроб, я так і не зразумела.

Данос на прадзеда сусед напісаў. Пра гэта мне сказаў супрацоўнік КДБ, але назваць прозьвішча адмовіўся. Сказаў, што я магу пачаць шукаць яго нашчадкаў, таму нельга. Вось такая ў іх лёгіка, таму і не даюць паглядзець справы. Прадзеда ў выніку абвінавацілі яшчэ ў кантрабандзе, 28 сьнежня 1927 году прызналі вінаватым і прыгаварылі да лягера на 10 гадоў без магчымасьці амністыі. Але маёмасьць не канфіскавалі. Відаць, улічылі тое, што ў сям’і было пяцёра дзяцей. Выслалі ў Карэлію, лягер каля гораду Кемь. Ссылку прадзед адбыў, вярнуўся перад вайной. Гэта я ўжо з успамінаў родных ведаю, дакумэнтаў няма. Падчас нямецкай акупацыі партызанам дапамагаў друкаваць улёткі.

Там жа, у архіве КДБ, я даведалася, што прадзеда рэабілітавалі ў 1992 годзе. Нам пра гэта раней ніхто не паведамляў. Беларуская вайсковая пракуратура самастойна перагледзела справу і прызнала яго невінаватым.

Не разумею, чаму яны не адкрываюць архівы і не паказваюць матэрыялы спраў цалкам. Вядома, у даносчыкаў ёсьць нашчадкі. Але я ж не пайду ім помсьціць, які ў гэтым сэнс? Дзіўная пазыцыя дзяржавы. Навошта рабіць выгляд, што гэтага не было? Усе павінны ведаць праўду. І нашчадкі рэпрэсаваных, і нашчадкі тых, хто пісаў даносы».

Міхаіл Дубінін
чыгуначнік на станцыі «Старушкі» лініі Брэст — Гомель, ваколіцы Жыткавічаў
сьвядомы камуніст
рэабілітаваны пасьля вайны ў 1956 годзе

https://gdb.rferl.org/276E79A0-B1B5-4810-8D6F-27FE902B3DD8.jpg
Дзед. Міхаіл Дубінін, чыгуначнік
Расстраляны ў 1937-м

Андрэй Дубінін: «Калі бацькі разышліся, мне было шэсьць гадоў. Я пачаў жыць з маці, а ў бацькі зьявілася новая сям’я, нарадзіўся сын. Ён маладзейшы за мяне на 9 гадоў. Разуменьне таго, што трэба ведаць гісторыю сям’і, у мяне зьявілася, калі пайшоў вучыцца ў Акадэмію мастацтваў. Выкладчыкі так паўплывалі. Разам з бацькам хадзіў да яго маці, маёй бабкі, спрабаваў нешта даведацца. Але ў 1987 годзе бабуля памерла. Ад дзеда застаўся толькі здымак і ягоны кубак з эмблемай МОПР — Міжнароднай арганізацыі дапамогі рабочай клясе. У дзеда быў такі кубак склеены, бо разьбіўся, відаць. Пазьней некуды зьнік ён.

У 1989 годзе бацька памёр, а ўвесь сямейны архіў застаўся ў брата, зь якім сувязі перарваліся. Брат здаў кватэру нейкім алькаголікам, і яны зьнішчылі ўсё. Засталося толькі некалькі здымкаў патаптаных. Даведка аб рэабілітацыі дзеда таксама зьнікла. Я цяпер спрабую аднавіць яе, паглядзець матэрыялы справы. Але пакуль не атрымліваецца.

Быў у КДБ, там сказалі, што трэба даведка аб тым, што я сапраўды ўнук Міхаіла Дубініна. Нэўтральна паставіліся да мяне. Прыходзіш у прыёмную, там сядзіць прапаршчык. Па-беларуску лепш за мяне гаворыць. Але адправілі мяне па даведку. Я яе ўжо зрабіў, паспрабую зноў у архіў КДБ схадзіць.

Чаму я хачу знайсьці інфармацыю пра дзеда? Таму што дзеці ў мяне нарадзіліся. Дзяцей неяк папрасілі ў школе генэалягічнае дрэва намаляваць, і я тады задумаўся, што ім расказаць магу пра сваіх родных? У мяне самога сувязь з братам абарвалася. Пасьля 50 гадоў пачынаеш назад глядзець. Спрабуеш зразумець, хто ты, чаму ты такі. Нарэшце з братам я сустрэўся ў 2009 годзе, цяпер трымаемся адзін аднаго.

Маці баіцца маіх пошукаў, насьцярожана да іх ставіцца. Яна была б спакайнейшай, каб я ня лез туды. Чаму? Хоча, каб я праблемаў ня меў.

Зараз мне з КДБ пішуць, што нічога няма ў іх. Я думаю, для такіх спраў павінна быць нейкае «адно акно». Каб родныя маглі нарэшце даведацца, як і за што судзілі іх дзядоў. Але я ўсё ж спадзяюся знайсьці. Цяпер вось напісаў у Вярхоўны Суд, магчыма, яны мне падкажуць нумар справы дзеда. Калі нічога ня знойдзецца, паеду ў Жыткавічы, там буду шукаць. Думаю, там, у раённым архіве, можа будуць матэрыялы сходу партыйнай ячэйкі, якая майго дзеда абмяркоўвала. Магчыма, там нейкія матэрыялы будуць і хоць нешта даведаюся.

У мяне мара атрымаць матэрыялы справы дзеда. Я чуў, што можна сфатаграфаваць, ксэракопіі зрабіць. І яшчэ я спадзяюся, што там у справе будуць асабістыя рэчы. Той кубак з эмблемай МОПРа быў адзіным, што засталося. Магчыма, у матэрыялах нешта знойдзецца. Дзед быў чыгуначнікам, мусіў мець гадзіньнік. Чамусьці я думаю, што ён меў кішэнны. Хацелася б яго сабе забраць, калі ён там захаваўся. Калі не гадзіньнік, то хаця б фатаздымкі. Я ж толькі адзін маю.

Яшчэ для мяне вельмі важна даведацца, ці пасьпеў дзед сам данос напісаць на некага, ці агаворваў іншых. Чамусьці мне гэта важна ведаць. Ці не запляміў ён свае рукі кроўю.

Гэта ўсё для мяне яшчэ не мінулае, таму што амаль нічога невядома. Калі б я пабачыў усе дакумэнты, даведаўся падрабязнасьці, то мог бы адпусьціць ад сябе гэтую гісторыю. Яна стала б мінулым».

Лідзія Дзячэнка
нарадзілася ў сям’і заможных сялян
у 1934 годзе сям’я Дзячэнак была сасланая з Самарскай губэрні ў Караганду
дзе таксама займалася сельскай гаспадаркай
Лідзіі на той момант было 22 гады

https://gdb.rferl.org/6213722C-07BD-42DE-90F5-72F332556424.jpg
Бабка. Лідзія Дзячэнка
Сасланая ў Казахстан як дачка кулака

Андрэй Дзячэнка: «Я зь дзяцінства езьдзіў у госьці да бабулі ў Калінінград. Ведаў, што яна вырасла ў Карагандзе на тэрыторыі Казахстану, але чамусьці не задумваўся аб тым, як бабуля магла туды трапіць. Яна руская, уся сям’я этнічныя расіяне, а жылі чамусьці ў Карагандзе. А потым ад бацькі даведаўся, што вось так было — сям’ю бабіну саслалі туды. Мне ўжо 22 гады было, калі бацька расказаў падрабязнасьці. Пачаў шукаць у інтэрнэце, ёсьць сайт такі — «Мэмарыял». Адтуль даведаўся, што сям’я бабулі спачатку жыла ў паселішчы Ялань у Самарскай губэрні. І іх усіх адтуль высалі ў Казахстан.

Пачаў зь ёй пра гэта размаўляць. Аказалася, што яе бацькі заўсёды ў Самары жылі, актыўную дзейнасьць там вялі. Але пасьля рэвалюцыі бабін бацька, мой прадзед, перайшоў на бок чырвоных. Стаў кавалерыстам, атрымаў пасаду нейкую. Потым быў НЭП, прадзед узяў зямлю ў арэнду і набыў нейкую мэханізаваную тэхніку. За што яго і раскулачылі. Гэта было ў 1934 годзе. Прыйшлі супрацоўнікі НКУС, пагрузілі сям’ю на вазы і вывезьлі. Бабуля ўспамінала, што ўдалося схаваць і ўзяць з сабой некалькі мяшкоў са збожжам. Гэта ўратавала ім жыцьцё.

Усё гэта я даведаўся ад бабулі ўжо ў сталым узросьце. У нашай сям’і не гаварылі пра рэпрэсіі, хоць ведалі. Бацька ведаў усе. Бабуля мяне папракае, што я незразумела для чаго капаюся ў гэтай гісторыі. Кажа, што ёй страшна дагэтуль. Вельмі ня любіць успамінаць і расказваць.

Спрабую цяпер знайсьці нейкія дакумэнты. Шмат незразумелага і невядомага. Па мацярынскай лініі таксама. Я даведаўся, што стрыечны брат майго бацькі ўжо спрабаваў дасылаць запыты. Яму гэта прасьцей, таму што застаўся жыць у Казахстане. А там былым рэпрэсаваным нават выплачваюць кампэнсацыі. Я спрабаваў з бабуляй пра гэта гаварыць, што можна дамагчыся выплат. Але яна адмахваецца толькі. Кажа, што нічога ня хоча чуць.

Цяпер я пляную сьпісацца з роднымі, сабраць вядомую ім інфармацыю. Мой бацька гэтага не рабіў. Ён у СССР быў вайскоўцам, тады было не прынята расказваць аб рэпрэсаваных родных. Чаму архівы КДБ дагэтуль закрытыя? Я думаю, таму, што ў грамадзтве пакуль ня высьпела неабходнасьць усё ведаць. Ніякай небясьпекі адкрыцьцё архіваў не нясе. Магчыма, некаторыя з тых, хто пісаў даносы, яшчэ жывуць. Гэтыя даносы маглі захавацца ў матэрыялах спраў. Аднак гэта адзінкавыя сытуацыі. Каб сёньня адкрыць архівы КДБ, павінна быць палітычная воля. Трэба пісаць запыты, шукаць. Чым больш людзей пачне гэта рабіць, тым больш шанцаў, што архівы адкрыюць. Мы павінны ведаць, хто і за што рэпрэсаваў нашых родных».

Антон Каменскі
першы раз арыштаваны ў Воршы ў 1927 годзе
па абвінавачваньні ў дапамозе польскім шпіёнам, аднак неўзабаве адпушчаны
у 1930 годзе Каменскага разам з роднымі раскулачылі
накіравалі ў высылку ў Котлас, адкуль Антону Каменскаму ўдалося ўцячы
нанова арыштаваны ў 1934-м, атрымаў тры гады лягераў
у сакавіку 1937-га ізноў арыштаваны ў Воршы
расстраляны праз тры месяцы за «контрарэвалюцыйную дзейнасьць»

https://gdb.rferl.org/80DD8651-1F89-4CED-909B-B8F6217CA392.jpg
Прадзед. Антон Каменскі
расстраляны за «контрарэвалюцыйную дзейнасьць»

Ігар Станкевіч: «Антон Каменскі — гэта дзед маёй маці. Яна нічога ня ведала пра яго лёс, усё я раскопваць пачынаў. У сям’і нічога ніхто не расказваў. І я выпадкова даведаўся, што прадзед быў рэпрэсаваны. Справа ў старым альбоме, які нейкім цудам захаваўся ў сям’і. Там ёсьць фота канца ХІХ стагодзьдзя. Я ў маці пытаўся, хто там, што там, адкуль тыя здымкі, а маці нічога не магла расказаць. Бабуля на той момант ужо памерла. Засталася толькі сваячка, якая жыла ў Пецярбургу, цяпер ёй ужо 90 гадоў. Зьвязаўся зь ёй, яна пачала расказваць. Пра тое, што гэтага саслалі, а гэтага расстралялі. Пакрысе склаў першае генэалягічнае дрэва. Вельмі цікава было зьбіраць інфармацыю.

Калі ўпершыню пабачыў справу прадзеда ў КДБ, быў вельмі ўражаны. Танюсенькія тэчкі, пратаколы допытаў напісаныя ад рукі. Старонак на 15. Гэтага дастаткова было, каб чалавека паставіць да сьцяны і расстраляць.

Успаміны сваячкі былі абрывачныя. Я пісаў у КДБ, прасіў доступ да спраў. Упершыню ў 2009 годзе напісаў ім. Яны адмаўлялі. Але калі ў 2014 годзе маці памерла, я зразумеў, што таксама магу пайсьці з жыцьця. Пачаў больш актыўна шукаць. Знайшоў прозьвішча дзеда на расейскім сайце «Мэмарыял», даслаў лісты ў расейскія архівы. І мне пачалі адпісваць. Выслалі копіі матэрыялаў спраў, аб’ёмныя тэчкі. Там нават у храналягічным парадку па гадах адлюстраванае ўсё жыцьцё маіх родных у высылцы.

Праблемы былі з пошукам дакумэнтаў у архівах КДБ. Спачатку я ня мог асабіста прыехаць у Менск, жыў тады ў Расеі. Потым мяне запрасілі ў Віцебск. Там сказалі, што ў рукі не дадуць справу, можна будзе толькі слухаць, як мне яе чытаюць. Карыстацца дыктафонам альбо камэрай забаронена. «Што пасьпееце занатаваць, тое ваша». Прозьвішчы катаў не назвалі мне, нават прапусьцілі нацыянальнасьць маёй прабабкі. Тлумачылі гэта нейкай унутранай інструкцыяй. Нават калі я папрасіў зрабіць нейкія копіі, іх зрабілі вельмі кепскія. Прасіў пратаколы допытаў — не далі.

Прадзеда рэабілітавалі па адной са спраў яшчэ ў 1960 годзе. Па другой — у 1989-м. Пракуратура праводзіла гэта. Аб рэабілітацыі я даведаўся толькі падчас пошукаў. З родных засталіся нерэабілітаванымі толькі тыя, хто быў раскулачаны. Як гэтага дамагчыся, я пакуль ня ведаю.

Ужо 20 гадоў як я шукаю інфармацыю аб рэпрэсаваных сваяках. Адчуваю патрэбу ў гэтым, нейкая даніна павагі ім. Трэба абяліць імёны.

Чаму так няпроста шукаць інфармацыю? Таму што сёньняшні КДБ лічыць сябе спадкаемцам ЧК, НКВД. Яны пакрываюць іх. Мэтады, якімі яны працуюць, вельмі нагадваюць ранейшыя. У Расеі таксама гэта пачынаецца».

https://www.svaboda.org/a/majoj-babuli- … 14788.html

Share

15

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

30.10.20 14:45

Від польського Сейму до катівні НКВС: як архіви відкрили праонуку нову інформацію про прадіда
Автор: Дарина Рогачук

Під час розбору сотень звернень до Консультаційного центру при Архіві національної пам`яті, де всім охочим допомагають знайти інформацію про репресованих рідних, ще раз приходить усвідомлення – історія ледь не кожної української сім`ї буремного ХХ століття тягне на екранізацію або роман.
Не треба вигадувати сценарії чи складні сюжети – усе це можна почути у розповідях наших дідусів, бабусь чи сусідів похилого віку. Або ж – знайти у відкритих українських архівах.

Саме так і зробив тернополянин Дмитро Лазарчук. Знаючи, що його прадід був репресований, він вирішив дослідити долю родича за допомогою Архіву національної пам’яті. Під час пошуків Дмитро виявив, що його пращур із невеликого села на Волині мав неабияку життєву історію, побачив світ від Європи до Сибіру і навіть має персональну сторінку у Вікіпедії.

Від парламенту Польщі до катівні НКВС

Дмитру було 10 років, коли він гортав альбом із сімейними фотографіями і натрапив на портрет гарного молодого чоловіка з вусами. Так він вперше познайомився зі своїм прадідом Нестором Даниловичем Хом'юком. "Мені трішки дідусь про нього розказав, мама щось розповіла. Але оскільки в юному віці я не дуже цікавився долею своїх родичів, то й не сильно запам'ятав їхні спогади. Лише нещодавно усвідомив, наскільки ця інформація важлива".

https://storage1.censor.net/images/f/d/7/5/fd75eb43feb565f1ebad2918ffc7b1c6/650x960.jpg
Нестор Хом'юк

Найбільше в пам'ять маленького Дмитра врізався факт, що його прадідусь із невеликого села на Волині був послом польського Сейму. А також, що родич чомусь був засланий до Сибіру.

Тож, ставши дорослим, праонук вирішив більше поцікавитися біографією Нестора Хом'юка – тим паче, що в родині були щодо неї нез'ясовані моменти. Зокрема, після розвалу Радянського Союзу дідусь Дмитра, Михайло Несторович, не зміг отримати слідчу справу НКВС на батька – в "органах" натякнули, що краще з такими проханнями не звертатися.

За що ж наприкінці 1940-х чоловіка заслали у виправний табір? Через більш ніж 70 років після репресії Дмитро Лазарчук нарешті отримав справу свого репресованого прадіда у Державному архіві Волинської області. Ще однією архівною знахідкою стали документи та листування часів роботи прадіда у Сеймі Польщі.

Українець у польській Вікіпедії

Хом'юк Нестор Данилович народився 8 березня 1897 року на Волині у селі Яковичі – на той час ця територія була частиною Російської імперії. Він був вихідцем із бідної селянської сім’ї, закінчив церковно-парафіяльну школу і, очевидно, думав присвятити життя релігії. Втім у плани молодого волинянина постійно втручалася буремна історія ХХ століття.

Нестор Данилович встиг повоювати у Першій світовій війні, зазнати осколкового поранення в голову під час бою у Франції, встати на ноги у шпиталі грецького міста Салоніки. Після Жовтневої революції 1917 року – закінчити школу Червоних командирів, розчаруватися у радянській владі і, зрештою, осісти з родиною на рідній Волині, яку від Червоної армії якраз відбили польські війська.

https://storage1.censor.net/images/6/d/5/8/6d580b2b9abe8737f1af16e9c150c920/650x960.jpg
Нестор Хом'юк

Побачивши світ та маючи авторитет на батьківщині, Нестор Хом'юк вирішує спробувати себе у політиці – і у 1922 році балотується до польського Сейму. Як пише у спогадах його син Михайло, Нестор Данилович захищав селян під час розподілу поміщицької землі та заселення її поляками, у багатьох селах організував гуртки "Просвіти". Активна позиція приводить Хом'юка до другого місця у виборчому окрузі №56, куди входили Ковельський, Любомльський, Володимирський і Горохівський повіти. На виборах він проходив за списком №16 "Блоку Народних Меншин Речі Посполитої".

Обганяє Хом'юка за голосами соціаліст Марко Луцкевич. Однак у 1925 переможця виборів позбавляють мандату, відтак молодий селянин Нестор Хом'юк стає послом польського Сейму, де у складі "Українського клубу" працює до 1927 року.

https://storage1.censor.net/images/3/3/d/a/33da787470381189fb7f6fbb1bf10d44/650x920.jpg
https://storage1.censor.net/images/b/6/0/1/b601f8c9b4348b6d77567ac215f57648/650x477.jpg
Архівні документи Сейму Польщі щодо Нестора Хом'юка

"Польський архів прислав мені відскановані робочі документи прадідуся – розпорядження, відписки тощо. Також я отримав його листування із сином, декілька фотографій, інші документи, де фігурувало його прізвище. Найбільшим відкриттям стало те, що прадідусю присвячена стаття на сайті Вікіпедія. Вона польською мовою і там у нього прізвище взагалі Хом'як, лише у дужках Хом'юк", – ділиться архівними знахідками Дмитро Лазарчук.

Паралельно із роботою в Сеймі, Нестор Данилович організовує в рідному селі Яковичі Українську Автокефальну Православну церкву, яка перед тим належала до Московського патріархату. Після завершення каденції продовжує популяризацію "Просвіти", займається сільським господарством.

Але новий поворот долі знову кардинально змінює життя Нестора Хом'юка – у 1939 році, у рамках секретного поділу територій між СРСР та нацистською Німеччиною, на Волинь приходить радянська влада.

"Визволення" у в'язницю

Потужна пропаганда про "визволення братніх народів" та "комуністичний рай" робить своє діло – чимало волинян з радістю вітають Червону армію на своїх землях. Однак радість швидко змінюється на жах – НКВС починає масові репресії серед населення. Насамперед у поле зору тоталітарної машини потрапляє інтелігенція, священники, активні громадяни.

Спершу Нестора Хом'юка час від часу викликають на допити. 11 травня 1941 року чоловіка арештовують і він потрапляє у Володимир-Волинську в`язницю – одну з найстрашніших тогочасних катівень регіону. Вдень і вночі енкавеесівці запускали гудіння дизельних двигунів тракторів, щоб звуки тортур та розстрілів були не такими чутними.

Апогей розправ та розстрілів у Володимир-Волинській в'язниці припадає на двадцяті числа червня 1941 року. Комуністам стало очевидно, що домовленість між Сталіним та Гітлером про ненапад більше не діє, тож вони вирішують знищити практично всіх в'язнів. Після відступу Червоної армії та НКВС шоковані рідні та місцеві мешканці бачать гори трупів, кров та скалічені останки – по всьому регіону "визволителі" розстріляли тисячі людей. Захоронення жертв НКВС 1941 року знаходять і досі.

Нестору Хом'юку дивом щастить вижити. Однак це була не остання його зустріч із НКВС – у 1948 році, після Другої світової війни, його арештовують вдруге.

"Проводив антирадянську агітацію із закликом допомагати бандерівцям"

"Більшість із того, що я дізнався зі слідчої справи на прадіда, було для мене відкриттям. Я ніде, крім як в архівах, не мав можливості знайти цю інформацію. Нарешті я дізнався, чому його репресували", – ділиться своїми емоціями Дмитро Лазарчук.

Отже, Червона армія криваво відступає із Західної України, залишаючи по собі ненависть місцевих мешканців. Гори трупів рідних, сусідів, земляків не могли не відбитися на психіці людей. Тож не дивно, що прихід німців улітку 1941 року на фоні нової пропаганди про "визволення" теж спочатку сприймався як рятівний.

Після репресій радянської влади активні громадяни, яким пощастило вижити, вірили, що з приходом німців Україна нарешті буде звільненою та самостійною. Розчарування і розуміння нової окупації прийшло лише згодом.

У слідчій справі НКВС на Нестора Хом'юка (по ній судили ще двох його односельчан) зазначається, що по виходу із Володимир-Волинської тюрми чоловік став спочатку старостою села Березовичі (на 9 днів), а потім, менш, ніж на два місяці, – заступником старости. З посади він був "знятий".

https://storage1.censor.net/images/8/b/f/2/8bf2511c18168ff126ef6c2e3a9ca1de/221x304.jpg
Документ із Державного архіву Волинської області

Варто зазначити, що під час входження німецьких військ на наші території, з ними співпрацювали українські націоналісти, які вважали Німеччину ситуативним союзником у створенні самостійної України. Крах відносин стався влітку 1941 року – каменем спотикання стало несподіване для німців проголошення у Львові Акту про відновлення Української держави. Відмова націоналістів відкликати Акт призвела до повного розриву ситуативної співпраці між ОУН (Б) та Німеччиною, масових арештів українців та потрапляння до концтабору Степана Бандери та Ярослава Стецька.

"Выступал перед населением с клеветой в адрес советской власти, – йдеться в обвинувальному акті Нестора Хом`юка, – а также, совместно с обвиняемыми по данному делу Ундер и другими, принимал участие в составлении антисоветского националистического документа, который с его участием был оглашен населению на сборище у символической могилы, построенной украинскими националистами".

У вироку додається, що Нестор Хом`юк постановив побудувати символічну могилу націоналістів, а також "проводив антирадянську агітацію з закликом допомагати бандерівцям. Крім цього, у 1946 році і 1947 році, йдучи із села Губин, де він служив псаломником, зустрічав бандита Дидуна в лісі, але про зустрічі не повідомив органам влади".

Як згадував син Михайло Несторович, останній епізод і став приводом для арешту його батька. У 1948 році органам НКВС вдалося спіймати двох упівців із Березовичів, які, очевидно, під нелюдськими тортурами розповіли про зустріч із Нестором Хом'юком.

Сам же Нестор Данилович визнав себе винним лише частково, однак проти нього виступили п'ять свідків, що для радянського слідства було значно вагомішим.

Заслання до Сибіру

Нестору Хом'юку присудили 25 років таборів з конфіскацією майна. Попри письмові прохання сина та старенької матері засудженого, вирок довго лишали без змін. Відбувати покарання відправляють у місто Тайшет Іркутської області (Тайшетлаг), звідки тільки через рік родина отримала листа із правом подальшого листування із родичем раз на рік.

https://storage1.censor.net/images/7/b/a/3/7ba3b7ea6c8c387a06c226e1ccb2de1e/650x580.jpg

Врятувала хрущовська "відлига" – Нестору Даниловичу спочатку скорочують термін перебування у таборі до 10 років, а у жовтні 1956 року його звільняють. Хворий, але не переможений 60-річний чоловік повертається на рідну Волинь, де прожив ще десять років у колі сім`ї.

Уже після розвалу Радянського Союзу син Нестора Хом`юка Михайло (до речі – почесний громадянин Володимира-Волинського) доклав усіх зусиль, щоб реабілітувати ім`я свого батька – і 31 липня 1992 року таки отримав довгоочікувану довідку. А вже онук, Дмитро Лазарчук, здійснив іншу родинну місію – дістав нові цінні документи про свого прадіда та його боротьбу.

"Архіви – це дуже цікаво. Інколи відкривається така інформація про своїх родичів, яка дає наснагу і окрилення, адже вони, будучи під шаленим тиском машини Радянського Союзу, все рівно боронили свою країну різними методами, – каже Дмитро, – Ми зараз у такій самій ситуації, коли воїни як підпільно, так і відкрито боронять нашу країну. І якщо люди мають можливість звертатися в архіви і дістати інформацію про своїх репресованих родичів, то це необхідно робити. Це дає зрозуміти, що ті дії, які вони робили і ті інтереси, які вони відстоювали, не були марними. Можливо у теперішній ситуації архіви надихнуть когось активніше брати участь у захисті інтересів і свободи нашої України".

Відкриті українські архіви – це можливість глибше пізнати себе, свою родину та приналежність до своєї країни. Не відкладайте цю можливість на завтра. Звертайтеся до Консультаційного центру з пошуку інформації про репресованих при Архіві національної пам`яті, де всім охочим надається допомога у пошуку доль репресованих осіб у 1917-1991 роках. Контакти:

телефони: (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12;
електронна пошта: poshuk@hdauinp.org.ua;
Facebook: https://www.facebook.com/hdauinp.
Дарина Рогачук, журналістка, комунікаційниця Архіву національної пам'яті, для Цензор.НЕТ

https://censor.net/ru/resonance/3228130 … pro_pradda

Share

16

Re: Досвід пошуку репресованого / Опыт поиска репрессированного

56-летний крестьянин Степан Иванович Карагодин был арестован в ночь на 1 декабря 1937 года сотрудниками Томского ГО НКВД, осужден Особым Совещанием как организатор шпионской-диверсионной группы и резидент японской военной разведки и приговорен к расстрелу. Приговор был приведен в исполнение 21 января 1938 года. Жена и дети не знали о расстреле и надеялись, что Степан Иванович жив. В конце 50-х они получили справку о реабилитации, в которой говорилось, что он "умер в заключении".

Правнук Степана Ивановича, выпускник философского факультета Томского университета, 34-летний Денис Карагодин решил установить имена всех, кто повинен в фальсификации обвинения против арестованных по "Харбинскому делу", и проследить преступную цепочку – от кремлевских инициаторов Большого террора до простых исполнителей в Томске, вплоть до водителей "черных воронков" и машинисток, перепечатывавших бумаги НКВД. Архивы советских спецслужб крайне неохотно делятся информацией, но Денису удалось раздобыть множество документов, свидетельствующих о том, как работала машина сталинских репрессий, убивавшая ни в чем не повинных людей.
https://gdb.rferl.org/71CE1B74-E18D-4E62-A192-693FE68D65BE_w650_r0_s.jpg
     Cотрудники и курсанты учебных курсов НКВД в Новосибирске, 1930-е годы

https://gdb.rferl.org/6DFDEB9F-FB62-416A-9787-979DC62430B8_w650_r0_s.jpg
https://www.svoboda.org/a/28126732.html

Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.
Thanks: О.І., Алена2

Share