1

Тема: Зеров

Зеров Микола Костьович
квітень, 26, 1890 – листопад, 3, 1937
Більше як чверть століття над ім’ям Миколи Зерова тяжіло тавро «українського буржуаз- ного націоналіста», ще чверть століття він був наполовину реабілітований і майже невідомий широкому загалу української громадськості. А між тим Микола Зеров був відомим поетом, літературознавцем, основоположником школи неокласиків, якій належало чільне місце в ук- раїнському літературному процесі 20-30-х років минулого століття, а також педагогом і авто- ритетним дорадником у питаннях поезії.
Ми спробуємо пройти стежками життя цього видатного митця, доля якого випала на склад- ний час початку ХХ ст., епоху українського національного відродження і трагічно завершила- ся в радянському концтаборі на Соловецьких островах. Вибравши цю долю, як незворотний дороговказ, М.Зеров ніде не намагався схитрувати чи схибити, йшов чесно і прямо.
Дитинство Миколи минуло в мальовничому Зінькові на Полтавщині, де він народився 26 квітня 1890 р. у сім’ї Костянтина Іраклійовича Зерова, вчителя, згодом директора земської двокласної школи, а з 1905 р. – інспектора народних шкіл в Кролевці на Чернігівщині. Бать- ко походив із селян і добре знав, чого важить наука. Тому він зробив усе, щоб його діти здобу- ли вищу освіту. З п’яти синів К.Зерова (було ще дві дочки) четверо стали відомими людьми: Дмитро – видатний ботанік, академік Академії наук УРСР; Костянтин – гідробіолог; Михай- ло – поет, що виступав під псевдонімом Михайло Орест. Їхня мати, Марія Яківна, походила з козацького роду Яреськів з-під Диканьки. Уже родинний побут Зерових зіткнув дві мовні стихії. В сім’ї в ужитку була російська мова. Українська панувала на вулиці. Марія Яківна багато знала українських народних пісень, гарно співала їх. Із служницею також розмовляла рідною мовою. Великий вплив на національне усвідомлення М.Зерова справили зіньківський знайомий їх родини А.Лещенко і рідний дядько, материн брат П.Яресько.
Інтерес в сім’ї Зерових до літератури був величезний. Микола навчився читати в чотири роки, і світ класичного письменства залишив глибокий слід у його свідомості. Під впливом батька він також захоплювався ботанікою, географією та астрономією.Закінчивши двокласну школу в Зінькові, Микола з 1900 по 1903 рр. навчався в Охтирській гімназії, а у зв’язку з переїздом батьків перейшов до 1-ї Київської гімназії. Навчання в гімназії співпало з роками першої російської революції, яка виокремила серед гімназистів різні полі- тичні уподобання. Одні співчували великодержавним російським шовіністам, інші називали себе «революціонерами», маючи, проте, туманні уявлення про класову боротьбу і ще мен- ші – про український національно-визвольний рух. М.Зеров хоч і тяжів до останніх, проте вийшов у 1908 р. з гімназії без чітких політичних переконань. Навчання в гімназії стало важ- ливим періодом становлення літературних інтересів майбутнього поета і перекладача. Особ- ливий вплив на нього справив учитель латині С.Трабша, в якого він навчився й обов’язкової на той час давньогрецької мови. По закінченні гімназії М.Зеров за порадою батька збирався вступати до Петербурзького університету. Конкурсний іспит з давньогрецької мови витри- мав, але не мав особливих надій потрапити на казенний кошт, щоб дістати стипендію, адже на 30 вакансій було більше 200 заяв. Крім того, збудований на кістках запорожців Петербург справив на романтичного юнака гнітюче враження. Тому в 1908 р. він вступив на історико- філологічний факультет Київського університету. Вчився легко, мав феноменальну пам’ять.
Спершу М.Зеров мав намір спеціалізуватися на вивченні історії та літератури Давнього Риму, але таких фахівців на факультеті не виявилося. Тоді він перейшов на відділ російсь- кої історії, але нудна робота над переписними книгами, якою завантажував студентів про- фесор Довнар-Запольський, швидко відбила охоту і до цієї спеціалізації. Врешті М.Зеров, не шукаючи собі наукового керівника, вирішив зайнятися українською історіографією і по- чав писати курсову роботу «Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка». Це була перша наукова робота, що її він виконав протягом двох років (1913–1924 рр.).
До того часу М.Зеров уже став сформованим, як на студентський вік, дослідником з чітко визначеною громадянською позицією українського патріота. З 1912 р. він починає друкува- ти свої статті в українському педагогічному журналі «Світло», а з наступного року – більш- менш регулярно виступав з рецензіями в газеті «Рада». Одночасно він став одним із провід- них діячів Київської української студентської громади. В ній виступає з доповідями, бере участь в обговоренні літературних і політичних проблем.
У травні 1914 р. М.Зеров блискуче захистив курсову роботу, але при університеті його не залишили. Молодий науковець їде вчителювати до Златопільської гімназії. Це була глуха провінція. Єдине, що згладжувало його периферійне буття, було викладання латині, в яку М.Зеров був буквально закоханий. Перебування в затхлій атмосфері заштатного провінцій- ного міста ставало для М.Зерова дедалі обтяжливішим. Крім того, зі вступом Росії в Першу світову війну почалися гоніння на будь-які прояви українського національного життя: за- криті нечисленні українські громадські організації і преса, загнані в підпілля українські полі- тичні партії. Друкувати свої літературознавчі розвідки М.Зерову стає ніде.
Повалення в лютому 1917 р. самодержавства в Росії відкрило для України шлях до націо- нального відродження, розвитку української мови, освіти і культури. У Києві постала Цент- ральна Рада – представницький орган українського народу, яка стала домагатися автономії України у складі демократичної Росії. У вересні 1917 р. М.Зеров перейшов на роботу до 2-ї Київської української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, яка щойно відкрила- ся. Будучи щирим українським патріотом, М.Зеров, проте, активної участі в політичному житті не брав. У гімназії він викладав латинь і секретарював у педагогічній раді, одночасно займався науковою роботою і літературною критикою.
Весь період Української революції 1917–1921 рр. М.Зеров перебував у Києві. Тут він пережив добу Центральної Ради, Директорію Української Народної Республіки, прихід де- нікінців і червоних військ, сваволю чека і голодне існування в холодному і поруйнованому лихоліттями війни і більшовицькими експериментами місті.В 1920 р. сталися істотні зміни в особистому житті М.Зерова: 13 лютого він одружився з Софією Лободою. Тоді ж вирішив серйозно зайнятися науковою роботою. Прагнучи вклю- чити українську національну культуру в загальне русло культур європейських, М.Зеров наполегливо працює наперекладацькій ниві, показуючи вцій царині немало прикладів геніального відтворення поетичних шедеврів античності. Того ж 1920 р. виходять друком підготовлені ним книги – «Антологія римської поезії» та «Нова українська поезія», які стали помітною віхою в тогочасному літературному житті України. Проте влітку Микола Костьо- вич тяжко захворів на черевний тиф. Сім’я жила голодно і бідно. Більшовицькі експеримен- ти періоду «воєнного комунізму» призвели до розрухи народного господарства і повного паралічу економічного життя. Внаслідок закриття гімназій і університетів викладачі втрати- ли роботу, а відтак і засоби для існування.
Щасливим випадком для М.Зерова стало запрошення до Баришівської соціально-еконо- мічної школи, директором якої був Микола Сімашкевич. У ній Микола Костьович офіційно викладав українську мову та історію, а неофіційно для бажаючих – свою улюблену латинь (цей навчальний предмет у радянських навчальних закладах був ліквідований як «непот- рібний пролетаріатові»). Платня вчителям в умовах головуючої інфляції була символічною, зате її частина видавалася натурою (харчами, паливом, гасом). Завдяки цьому в умовах еко- номічної розрухи й голоду 1921–1923 рр. сім’я Зерових змогла протриматися.
У Баришівці також працював О.Бургардт (Юрій Клен), а невдовзі прибув і В.Петров (Домонтович). Саме вони склали гурток української інтелігенції, яку чекісти запідозрили в контрреволюційній змові. Частина баришівської інтелігенції влітку 1921 р. була зааре- штована і відправлена до полтавської в’язниці. Тільки завдяки клопотанню В.Г.Короленка Ю.Клена та його друзів було звільнено з ув’язнення. Щаслива доля обминула тоді М.Зерова (на час арештів його не було в Баришівці). Ця подія посилила бажання молодого вченого повернутися до Києва, де поле викладацької і наукової діяльності було значно ширшим.
Нарешті, у вересні 1923 р. М.Зерова запросили на роботу професором української літера- тури до Київського інституту народної освіти – так за більшовиків став називатися універ- ситет Святого Володимира. Навчальний курс української літератури довелося розробляти самому, адже до революції 1917 р. такого предмету в жодному навчальному закладі Росій- ської імперії не викладали. Попередньо молодому вченому довелося провести складну до- слідницьку роботу – накреслити періодизацію, вивчити персоналії, критично осмислити концепцію дореволюційного українознавства. Історію української літератури він досліджу- вав глибоко й широко – від часів І.Котляревського і П.Гулака-Артемовського і до перших ластівок української поезії початку ХХ ст., у зміні ідейно-стильових течій і у зв’язках з євро- пейською літературою.
Напівголодне життя і мізерна платня змушували М.Зерова шукати заробітку і в інших навчальних закладах Києва. Одночасно він почав читати лекції у Київському кооператив- ному технікумі та 2-й торгово-промисловій школі, а пізніше деякий час викладав також в археологічному й лінгвіністичному інститутах, залізничному технікумі, вечірньому осві- тянському університеті, на чисельних курсах і семінарах.
В цей час у Києві склався гурток молодих українських літераторів, які дістали назву «не- окласиків». Восени 1923 р. «неокласики» влаштували серію літературних вечорів, які набра- ли особливого розголосу серед української творчої інтелігенції та студентства. Завдяки їм українська поезія у своїй цільності досягла західноєвропейських вершин.
Із 1923 р. М.Зеров починає виступати і як поет. В 1924 р. побачила світ його вимріяна «Камена», куди автор включив поряд із перекладами давньоримських поетів 11 своїх сонетів та8 олександрійських віршів. Поява «Камени» засвідчила, що вукраїнській літературі з’явився великий майстер. Авторові на той час виповнилося 34 роки. Збірка викликала бурх- ливу і неоднозначну реакцію літературної громадськості. Більшість рецензентів вітала її захо-плено, а негативні відгуки комуністичних ортодоксів мали виразно погрожувальні інтонації. Наприклад, офіціоз ЦК КП(б)У газета «Більшовик» писала: «Коротко, збірка ніяк не може бути пришита до потреб біжучого часу. Це просто незломна, «класична» упертість в обороні нікому не цікавих, далеких від життя класичних композицій з їх глиняними, китайськими батареями індивідуально-естетичної філософії. Це <...> «їхня» збірка».
Деяким офіційним рецензентам здавалося, ніби М.Зеров живе лише минулим, що він – відірваний від життя естет і його не цікавить радянська дійсність. Дійсно, його перші видані в 1924 р. літературознавчі розвідки – історико-літературний нарис «Нове українське ми- стецтво» та невеличка монографія «Леся Українка» – присвячені класичній українській літературі, яка відкидалася деякими комуністичними ідеологами.
1925-й рік був піком літературної діяльності М.Зерова. Продуктивність його роботи вра- жає. Тільки журнал «Життя й революція» в 1925 р. помістив 17 матеріалів Миколи Костьови- ча різних жанрів. А ще були журнальні й газетні статті, усні виступи, лекції перед студентами тощо. Взагалі перша половина 1920-х рр. була періодом найбільш плідної творчості, роками надій, породжених офіційною політикою українізації, і окриленою надією праці, роками по- шуків однодумців і союзників та дискусій з опонентами на літературній ниві.
В 1925 р. почалася відома літературна дискусія, яка тривала три роки. Початок їй дала стаття Г.Яковенка «Про критиків і критику в літературі», вміщена в газеті «Культура і по- бут» 30 квітня 1925 р., та відповідь на неї М.Хвильового. Потужний імпульс дискусії дав диспут на тему: «Шляхи розвитку української літератури», який відбувся 24 травня 1925 р. у залі бібліотеки Всеукраїнської академії наук. В ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва та письменники, які перебували поза літературними угру- пованнями. Полеміка розгорнулася навколо того, якими шляхами українська література може вийти на європейський рівень. Уже визнаний на той час лідер «неокласиків» М.Зеров накреслив першочергові завдання української радянської літератури, як він їх уявляв: по- перше, осмислити і засвоїти багатства української національної культури; по-друге, пере- садити на український ґрунт найвидатніші досягнення європейської класичної літератури і сучасної літератури різних народів; по-третє встановити атмосферу здорової літературної конкуренції, а не кон’юнктурного протегування. М.Зеров підкреслював: «Освоюймо джерела європейської культури, бо мусимо їх знати, щоб не залишитися назавжди провінціалами». Він бачив, що шляхи українського народу – це шляхи високої культури і європеїзму, що це основні умови українського національного відродження. Але комуністична партія курс на культурний зв’язок з Європою розглядала як антирадянський, як прагнення спрямувати Україну на шлях капіталістичного розвитку.
Позиція М.Зерова викликала бурю заперечень більшовицьких опонентів, особливо в пи- танні здорової літературної конкуренції, позаяк «соціалістичний реалізм» уже почав в ди- рективному порядку утверджуватися влітературі. Наміри М.Зерова тайого однодумців (М.Могилянського, П.Филиповича, Б.Антоненка-Давидовича, М.Рильського таінших) працювати на ниві українського письменства піддавалися злісній критиці з боку войовни- чих комуністів. Особливу лють більшовицьких керманичів викликало те, що «неокласики» не сприймали комуністичної ідеології, не хотіли бути слухняними виконавцями волі ВКП(б), а стояли на позиціях розбудови української національної культури.
Під орудою Л.Кагановича була прийнята постанова червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У, з якій п’ятьом поетам-«неокласикам» приписувалося намагання «спрямувати еко- номіку України на шлях капіталістичного розвитку». Їх творчість розглядалася як скерована «на задоволення потреб української буржуазії». Через рік у червневій постанові політбюро ЦК КП(б)У їх уже називали «буржуазними літераторами». Ця постанова ЦК, як і кожна попередня, носила директивний характер. Отже, згідно з нею, сонети М.Зерова і його пере-клади римських поетів належало розглядати не як культурний здобуток українського народу, а як вияв непманської або куркульської ідеології.
У пресі і на зборах творчої інтелігенції почалися критичні «проробки» поетів, які перехо- дили в злісні випади. Звинувачення звучали, як пункти вироку. Основні претензії, які вису- валися проти «неокласиків», полягали в тому, що, утверджуючи грецьке і римське мистецтво, вони тим самим протиставляли його пролетарському, не сприймали радянської дійсності, вели класову боротьбу проти пролетаріату і, як висновок, – стали ворожою силою, яку треба знешкодити. Від М.Зерова почали відхрещуватися полохливі колеги і друзі, зрікалися й учні, говорячи казна-що про свого ще недавно улюбленого професора. Проте Микола Костьович продовжував активно працювати в галузі історико-літературних студій. В числі інших праць він пише передмови до творів українських письменників, з яких незабаром склалася книжка «Од Куліша до Винниченка».
Процес Спілки визволення України (СВУ) в 1930 р. став початком розправи над старою, ще дореволюційною українською інтелігенцією. На лаві підсудних опинилися С.Єфремов, М.Василенко, З.Чехівський та інші. М.Куліш і В.Винниченко були оголошені фашистськи- ми письменниками. Серед заарештованих у зв’язку з процесом СВУ був і М.Рильський – погрозливе попередження для всіх «неокласиків». М.Зерова змусили виступати «свідком» на процесі СБУ, але не заарештували. Проте становище його залишалося хистким і непев- ним. Як і всі українські інтелігенти, він жив під постійною загрозою арешту, в атмосфері пог- роз і цькування. М.Зерова позбавили можливості бути критиком, поетом, істориком літера- тури, редактором. Його поставили поза літературою, забрали все, окрім професури, тримали в становищі постійного нервового напруження.
13 травня 1933 р. прозвучав постріл М.Хвильового, два місяці потому так само з життя пішов М.Скрипник. Після листопадового (1933 р.) об’єднаного пленуму ЦК і ЦКК КП(б) У увсіх установах, навчальних закладах і напідприємствах пройшли відкриті партійні збори з обговорення його рішень. Відбулися такі збори і в Київському університеті. Після доповіді ректора Мельникова в числі інших виступаючих був і М.Зеров. Його виступ сту- денти і викладачі зустріли бурхливими оплесками, що викликало особливу лють партійних ортодоксів. В «Пролетарській правді» з’явилася гнівна стаття Янкеля Кагана, який заховався під псевдонімом Я.Ган. В ній М.Зеров звинувачувався в тому, що свій виступ звів до фор- мальних літературних помилок і нічого не сказав про помилки націоналістичного характеру, про те, що український націоналізм є головною небезпекою для радянської влади. Гострій і необґрунтованій критиці була піддана і партійна організація університету, яку звинуватили в політичній недалекоглядності.
Після публікації Я.Гана 10 грудня 1933 р. була прийнята постанова Київського міськкому КП(б)У, в якій говорилося, що під час партійних зборів у Київському університеті «мала місце знахабніла вилазка класово ворожих елементів – українського націоналіста профе- сора Зерова, яка була спробою атакувати ухвали пленуму ЦК і ЦКК КП(б) і відвести удар по українському націоналізмові як головній небезпеці на Україні і тим самим роззброїти парторганізацію в її боротьбі з українськими націоналістами, що є аґентурою імперіалістич них інтервентів – німецького й польського фашизму».
Позаяк партзбори не дали рішучої відсічі М.Зерову, бюро міського комітету КП(б)У ух- валило: «бюро партосередку університету розпустити. Сталінському райкому партії провес- ти партзбори вдруге з іншим доповідачем – тов. Лібербергом». Ідеологічне цькування досяг- ло свого апогею. Роль іуди в ньому відіграв і безбарвний учень М.Зерова П.Колесннк, який регулярно писав доноси на свого вчителя і якого чекісти згодом самого прибрали. Незабаром були зроблені «оргвисновки». 3 1 вересня 1934 р. професора М.Зерова усунули від викла- дання, але залишили на кафедрі для наукової роботи. Ще через два місяці його остаточно вигнали з університету.Біда сама не ходить. В листопаді 1934 р. на долю М.Зерова випав ще один тяжкий удар: внаслідок ускладнення від скарлатини помер його єдиний десятирічний син Костик. Сус- пільна і особиста трагедія митця збіглися в часі. Відторгнутий владою, покинутий друзями над свіжою могилою, обливаючись сльозами, прощався М.Зеров із сином латинською мо- вою.
В надії знайти якусь роботу М.Зеров у грудні 1934 р. виїхав до Москви. Там його вже знали і замовили низку перекладів російською мовою для хрестоматії римської літератури. Менш як за чотири місяці він утвердився в колі московських перекладачів як проникливий стиліст і майстер російського вірша. Проте переклад українською мовою пушкінського «Бо- риса Годунова» вже не міг вийти під прізвищем Зерова, а вийшов під прізвищем Леоніда Па- харевського, який зважився на цей небезпечний крок.
28 квітня 1935 р. М.Зерова несподівано заарештували. За грати потрапили також П. Фи- липович, М. Драй-Хмара та інші. Слідчі ДПУ почали терміново «шити» справу, готуючи розправу над українськими інтелігентами середнього покоління. Їх звинуватили у прина- лежності до «терористично-націоналістичної групи, очолюваної проф. Миколою Зеровим», яка начебто готувала замах на Постишева, Петровського та інших більшовицьких вождів. Безглуздість звинувачення дорівнювала хіба що його трагізму. М.Зерову та його однодумцям дали по десять років далеких таборів з конфіскацією всього належного їм майна.
У Соловецьких таборах особливого призначення в першій половині 1930-х рр. порядки ще були доволі ліберальними. Крім того, М.Зерову ще й пощастило: на медичній комісії йому дали низьку групу працездатності і залишили на легких роботах всередині табору. Він пра- цював бібліографом у табірній бібліотеці, складав звіти про проведені в таборах культурні заходи, прибирав приміщення бараків тощо. Робота не була обтяжливою і він знаходив час, щоб переглянути нові надходження до табірної бібліотеки, вивчав англійську мову, перекла- дав «Пісню про Гайявату» Лонгфелло і постійно працював над перекладом «Енеїди» Вер- гілія. Проте вже влітку 1937 р., коли режим у концтаборах став більш жорстоким, рукописи та книги забрали, і невідомо, що з ними сталося.
Постановою «трійки» управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937р. М.Зерову, П.Филиповичу, М.Вороному та іншим видатним представникам української куль- тури заочно була винесена вища міра покарання. Розстріляли їх 3 листопада 1937 р., в третю річницю похорону Костика.
Тернистий шлях М.Зерова був типовим для більшості українських письменників (крім пристосуванців) у 1930-ті рр. ХХ ст. Спочатку звуження кола діяльності, поступове обме- ження сфери праці, відмова від оригінальної творчості, перехід до перекладацької, потім зве- дення всякої творчості нанівець. Крок за кроком письменники проходили свій страдницький шлях утрат, злиднів, голоду і, кінець-кінцем, смерті.
1. Брюховецький В.С. Микола Зеров / Гроно нездоланих співців. Літературні портрети українських письменни- ків ХХ століття, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм. – К., 1997.
1. Історія української літератури ХХ століття: У 2

Спасибо сказали: marickad1

Поделиться

2

Re: Зеров

Зеров Андрей Иванович (1891,Черниговская губ., Стародубский уезд,с.Картушино---1937.09.17) русский, образование: начальное, б/п, сельхозартель <Новая жизнь>, член, житель: Томская обл.,Каргасокский р-н, Новая Жизнь пос Арест: 1937.07.14 Осужд. 1937.08.25. Обв. РОВС Расстр. 1937.09.17 Реаб. 1958.02.07 [Книга памяти Томской обл.]

Зеров Андрей Иванович (1893,Новосибирская обл.--,1931) Осужд. 1931.12.12. Обв. кулаки Постановление СНК и ЦИК СССР от 1930.02.01 Приговор: спецпоселение в Томской обл. [Данные УВД Томской обл.]

Зеров Афанасий Иванович (1893,Пермская обл.,Добрянский р-н,д.Н. Ярославщина---1937.11.13) русский, житель: Пермская обл.,Добрянский р-н,д.Н. Ярославщина Арест: 1937.10.07 Осужд. 1937.11.04. Обв. Обвинение: АСА, КРД. Расстр. 1937.11.13 [Книга памяти Пермской обл.]

Зеров Дмитрий Константинович (1895--,1957) биолог: низшие растения (бриология), история флоры, болотоведение. Доктор биологических наук. Профессор. Академик АН УССР. Институт ботаники АН УССР, директор. Чл.Всесоюзного Ботанического об-ва с 1941. - Киев, Владимирская ул., 61, кв. 41

Зеров Иван Петрович (1910,Уральская обл.,Гайнский р-н,д.Иванчино---1933.10.07) коми-пермяк Арест: 1932.05.24 Осужд. 1933.10.04. Расстр. 1933.10.07 [Книга памяти Пермской обл.]

Зеров Константин Константинович (1899--,1957) биолог: бриология, систематика высших водных растений. Кандидат биологических наук. Старший научный сотрудник. Институт гидробиологии АН УССР. Чл.Всесоюзного Ботанического об-ва с 1956.- Киев, ул. Ворошилова, 17, кв. И

Зеров Николай Антонович (1910,Пермская обл.,Губахинский р-н,п.Усьва--,1941) русский, житель: Пермская обл.,Губахинский р-н,п.Усьва Арест: 1941.10.04 Осужд. 1942.03.31. Обв. Обвинение: АСА. Приговор: 8 лет лишения свободы. [Книга памяти Пермской обл.]

Поделиться