1

Тема: Битви УПА

100 найбільш переможних битв УПА з Радянськими каральними військами (НКВД, СМЕРШ)

100 найбільш переможних битв УПА з Радянськими каральними військами (НКВД, СМЕРШ)

10 грудня 1944 – – – сотня “Гайдамаки”, під к-ою Ясьміна ліквідувала в бою з військами НКВД, котрі грабували людей, біля с.Тростянець, р-н Долини, Івано-Франківськ, 98 ворогів (убитими і раненими), при втраті 7 убитих і 4 ранених повстанців

В першій половині грудня спецвідділ УПА повністю захопив летовище в Скнилові біля Львова де на той час знаходились 5 літаків та великий склад військової амуніції.

20 грудня сотня “Змії” провела визвольну акцію у райцентрі Товмач, Івано-Франківськ, де звільнено в’язнів із тюрми НКВД та людей підготовлених до висилання у Сибір, вбито 60 більшовиків та зруйновано будинки де знаходились каральні служби. Захоплено багато зброї і амуніції, котру передано тиловим підрозділам УПА.

28 грудня відбувся жорстокий бій біля с.Кореличі, р-н Перемишляни, Львівщина між сотнею “Полтавці” і 2 батальйонами НКВД. Втрати НКВД: 300 вбитих, 90 ранених, 1 танк; втрати УПА: 22 вбитих і 11 ранених.

У грудні спецвідділи УПА здобули біля Тернополя 3 транспортні поїзди із різноманітною зброєю і військовою амуніцією, котру успішно передали тиловим підрозділам вищого командного складу УПА. Це на довгі роки забезпечувало відділи УПА Східної Галичини необхідною зброєю та військовою амуніцією.

30 грудня однією з найбільших перемог УПА була битва за Космач, Коломийщина, Івано-Франківськ, де були звільнені люди із тюрми та роздано людям награбоване майно. У 12 годинному бою брали участь 3 курені УПА під командою майора Козака, к-р ТВ 21 “Гуцульщина”. Втрати НКВД: 500 бійців та старшин і кілька гармат; втрати УПА: 12 вбитих і 18 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

Продовж місяця грудня підрозділи УПА вели важкі бої із 127 полком НКВД між Жмеринкою, Вінницької обл. і Кам’янець-Подільськом, Хмельницької обл.

03 січня 1945 – – – підсилена рота енкаведистів, що поверталась із грабунків навколишніх сіл, потрапила на шляху Товмач-Париці, Івано-Франківськ в засідку сотні УПА к-ра Чорноти і втратила 70 забитих, а УПА – 4.

06 січня 1945 курінь к-ра Різуна наскочив на більшевицьку базу в с.Рип’янці, біля Чорного Лісу, яку знищено, а людей із в’язниць відпущено по домах. Більшовики втратили 120 вбитими, а решта в паніці втекла до Калуша. Захоплено багато зброї і амуніції.

09 січня курінь “Зубри” – УПА здобув велику перемогу над радянськими каральними військами біля с.Горожанка Велика, Дрогобиччина. Радянські втрати: 304 убитих, 30 ранених, 11 знищених автомашин та 2 легкі танки разом із к-ром батальйону майором НКВД. Втрати УПА: 30 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амунції.

20 січня “Березівська сотня” із курення “Карпатський” к-ра Юрка зробила засідку на більшовиків на шляху Космач-Яблонів, Гуцульщина, в якій знищено близько 100 ворогів із майором МГБ, при втраті 3 вбитих бійців УПА.

30 січня курені “Гайдамаки” і “Гуцульський” в бою навколо Космача, р-н Яблонів, Гуцульщина вбили 140 енкаведистів, втративши 14 полеглих і 17 ранених.

В кінці січня курені к-рів Благого і Прута з ТВ “Чорний Ліс” вели важкі бої з московськими карателями в с.Глибоке, р-н Богородчани, Івано-Франківськ, в яких ворог втратив 150 забитих і 150 ранених. Власні втрати: 12 забитих і 20 ранених.

04 лютого курінь “Сивуля”, під к-ов сотника Іскри, провів важкий бій з батальйоном НКВД у Парищанському Лісі, р-н Ланчин, Івано-Франківськ. Втрати НКВД: 50 вбитих і 55 ранених; втрати УПА: 41 вбитий і 25 ранених.

06 лютого курінь к-ра Бистрого повністю знищив більшовицьку базу в с.Бариші, р-н Бучач, Тернопільщина. З гарнізону чисельністю 200 осіб врятувались одиниці.

10 лютого курінь “Перемога” під к-ою Недобитого, розгромив біля присілка Сеньківський, р-н Жаб’є, Гуцульщина, банду наступаючих більшовиків, знищивши 140 і ранивши 60 осіб. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених.

14 лютого відділи УПА наскочили на батальйон НКВД, який проводив зачистку в сс.Братишів і Нижанківці, р-н Томашівці, Івано-Франківська обл. і ліквідували близько 80 бандитів, разом з їхнім командиром капітаном НКВД. Втрати УПА: близько 15 забитих і ранених.

16 лютого відбувся великий багатогодинний бій в с.Гербуртів, р-н Рогатин, з гарнізонами НКВД із Рогатина, Букачівців і Бурштина. Втрати НКВД: 69 вбитих і 35 ранених; втрати УПА: 5 вбитих.

20 лютого війська НКВД великими силами та методами відкритого бою напали на с.Космач, р-н Яблонів, де квартирували сотні УПА “Чорногора” і “Сурма”. Наступ успішно відбито із великими втратами для ворога: 140 вбитих і 50 ранених. Втрати УПА: 14 вбитих і 17 ранених.

22 лютого сапери УПА підірвали поїзд в с.Голинь, р-н Калуш із 1500 некаведистами і великою кількістю зброї та військової амуніції. Ворог втратив близько 150 вбитих і ранених. УПА без втрат захопили багато зброї і амуніції котру передали у служби постачання УПА-“Захід”.

24 лютого 5 сотнеь УПА провели акцію ліквідації більшовицької бази в с.Збору, р-н Долина, Івано-Франківськ. Ворог втратив 90 вбитих і ранених, а повстанці втратили 1 убитого. Захоплено багато зброї і амуніції.

13 березня відділи УПА, ОУН та Служби Безпеки (СБ), під к-ою пор.Прута організували засідку на 2 роти енкаведистів, котрі проводили каральні акції проти селян під виглядом фальшивих підрозділів УПА в селах Стрийського району. Втрати НКВД: 170 вбитих і 60 ранених. Загинув 1 воїн УПА.

14 березня курінь к-ра Бистрого провів багатогодинний бій біля с.Худиївці, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина. Втрати ворога: 80 вбитих, в тому числі 16 офіцерів; втрати УПА: 5 вбитих і 8 ранених.

15 березня курінь к-ра Бистрого розбив біля с.Германівка, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина, над Дністром, наступ більшовиків, знищивши 70 ворогів та поранивши 150.

21 березня сотня к-ра Перемоги із куреня “Галайда” прийняла нерівний, героїчний бій із 6000-им військом НКВД та фронтового СМЕРШ біля с.Верини, р-н Куликів, на північ від Львова. Втрати НКВД і СМЕРШ: 470 вбитих, в тому числі 38 офіцерів включно із 2 полковниками і 4 майорами. Втрати УПА: 40 вбитих і 17 ранених. Незважаючи на 35-кратну перевагу 110 повстанців із усіма раненими прорвалися із оточення.

21 березня сотня “Сірі Вовки” з куреня к-ра Бистрого ліквідувала роту карателів в лісі біля с.Цигани, р-н Скала Подільська, недалеко р.Збруч, Тернопільщина, котрі планували проведення зачисток у навколишніх селах. Втрати терористів: 70 вбитих і 40 полонених. Втрати УПА: 0.

21-22 березня сотня к-ра Веселого-Свистеля вела важкі бої з чекістами з дивізії “Червона Мітла”, біля с.Струбовиська та г.Прислуп, Лемківщина, Польща. Втрати чекістів: 87 вбитих і 150 ранених; втрати УПА: 14 вбитих. Захоплено багато зброї і амуніції.

22 березня відбувся великий бій між сс.Лесівка і Саджава, в Чорному Лісі, де курінь “Месники” під к-ою Благого ліквідував 180 карателів. Втрати УПА: 75 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амуніції.

23 березня відділи УПА наскочили на базу в с.Яселко, повіт Сянік, Лемківщина, Польща і знищили там великий відділ польських прикордонників, які періодично грабували довколишні українські села жорстоко знущаючись із селян. Вбито 72 бандитів, при втраті 3 ранених повстанців.

24-25 березня курінь “Підкарпатський” під к-ою Прута звів бій з військами НКВД біля сс.Тростянець Майдан Присліп, р-н Стрий, Львівщина. Втрати НКВД: 160 вбитих; втрати УПА: 3 вбитих.

25 березня сотня “Рубачі” к-ра Гамалії провела бої з 2 ротами НКВД в с.Городище, р-н Великий Глибочок біля Тернополя. Втрати НКВД: 50 вбитих і 43 ранених; втрати УПА: 1 ранений.

07 квітня курінь “Скажені Підкарпатці” к-ра Прута розбив у с.Посіч, під Чорним Лісом, спецвідділ НКВД. Втрати НКВД: 60 вбитих; втрати УПА: 2 вбитих і 2 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

07 квітня у лісі Запуст, біля Богородчан, у бою із оперативним підрозділом УПА війська НКВД втратили близько 280 вбитих і ранених. Втрати УПА: 50 повстанців вбиті, в тому числі і командир Благий, 25 – ранені.

14 квітня полк НКВД проводив облаву на села Братишів і Нижнів, Івано-Франківськ. Відділи УПА стали в обороні населення і в бою ліквідували близько 60 енкаведистів, включно з к-ром батальйону НКВД.

15 квітня сотня “Лісовики” к-ра Крука провела переможний бій з переважаючими каральними військами в лісах між сс.Сільце і Діброва, р-н Підгайці, Тернопільщина. Ворог втратив: 170 вбитих і 200 ранених. Втрати УПА: 60 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

28 квітня відділи УПА організували вдалу засідку між сс.Тишиця і Воля Радванецька, р-н Радехів на великий підрозділ каральних віськ. Втрати карателів: 200 вбитих і 100 ранених; втрати УПА: 5 вбитих і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

29 квітня відбувся успішний бій з полком НКВД на Крем’янеччині, Тернопільщина, в якому ліквідовано близько 200 ворогів, в тому числі майора, 2 капітанів і 2 лейтенантів. Втрати УПА: 40 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

В другій половині квітня, біля с.Колоколин, р-н Рогатин, північна Івано-Франківщина, ліквідовано 56 оперативних працівників обласного слідчого управління НКВД, між ними майора обласного слідчого управління та 6 інших офіцерів. Відділ втратив 6 повстанців.

Впродовж квітня здобуті у ворога засоби ППО знищили в р-ні Дубно 6 ворожих літаків, котрі використовувались в операціях проти підрозділів УПА. На шляху Дубно-Шумськ знищено 5 танків.

У другій половині квітня, між сс.Стрільбичі і Биличі, р-н Ст.Самбір, Дрогобиччина, повстанці організували засідку, в яку потрапило 8 транспортних засобів з різними визначними республіканськими, обласними і районними урядовцями колоніального режиму. У запеклому бою ліквідовано усіх 34 чиновники.

07 травня відбулися запеклі бої між куренем к-ра Бистрого і 282-им полком НКВД та чортківським “істрєбітєльним батальоном”, котрий проводив операції під виглядом фальшивого УПА. Бій відбувся у лісі біля с.Сосулівки, р-н Чортків, на т.зв.Качуровій Горі, в південній Тернопільщині. Втрати терористів: близько 100 вбитих і ранених; втрати УПА: 5 вбитих, але між ними к-ра ТВ “Серет 2” Крука і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

10 травня полк НКВД наскочив на 2-ва рої із сотні “Бурлаки” у с.Остальці, р-н Микулинці, Тернопільщина. У завзятому бою ворог втратив 85 вбитих і 50 ранених, а УПА – 16 поляглих. Захоплено багато зброї і військової амуніції.

Від 7 по 15 червня рейдуючий відділ УПА з Холодного Яру аж до передмість Кременчука про перманентні жорстокі бої із ротою каральних спецвійськ НКВД. Рота НКВД була повністю знищина, із 130 чоловік залишилось декілька живих.

Очевидною перемогою УПА над каральними російськими військами був наскок сотні к-ра Чорноти з куреня Грегота на гарнізон МГБ у с.Гринівці, р-н Богородчани, Івано-Франківськ. Втрати карателів: 87 бандитів. Втрати УПА: 0.

20-21 липня відбулася велика акція УПА по ліквідації військового гарнізону у с.Борівниця, п-т Бірча, на Сяниччині. Ворожі втрати: 200 вбитих і ранених. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених.

www.drohobych.com.ua/2013/10/14/ … vd-smersh/

Спасибо сказали: Алёна, Doly7772

Поделиться

2

Re: Битви УПА

Бакунець Степан Сидорович  (Шмалюк Олександр)
27.08.1925 р.н. с. Тинне  Сарненського р-ну -  відійшов у Вічність на 94 році життя 03.01.2020 року в с. Кураш Дубровицького р-ну Рівненської обл.


04.01.20

На Рівненщині помер останній учасник першого бою УПА Степан Бакунець.

На Рівненщині 3 січня помер останній учасник першого бою Української повстанської армії Степан Банкунець (справжнє ім'я - Олександр Шмалюх). Сьогодні, 4 січня, з ним попрощалися.
Про це повідомляє Український інститут національної пам'яті на своїй сторінці в фейсбуці, передає Цензор.НЕТ.

"Останні з УПА. На Рівненщині попрощалися зі Степаном Бакунцем", - йдеться у повідомленні.

https://storage1a.censor.net/images/e/7/1/f/e71fc0de2de477fef10510267117c2d7/censor_news_big3.jpg

Степан Бакунець понад 70 років прожив під вигаданим прізвищем. Народився Олександр Шмалюк (саме таким було його справжнє ім'я та прізвище) у 1925-му році на Поліссі в сільській родині, де було п'ятеро дітей. Під час війни утік з етапу українців, яких відправляли на роботу до Німеччини. 17-м пройшов вишкіл і приєднався до українських повстанців, став вояком сотні під командуванням Григорія Перегійняка-"Коробки". У її складі 8 лютого 1943 року брав участь у першому бою УПА проти німців, звільнивши заручників із комендатури містечка Володимирець на Рівненщині.

У 1944-му, перебуваючи в рідних місцях, навідався до батьківської хати, але натрапив на засідку НКВД. Саме тоді, щоб відвести підозри від родини, назвався Степаном (на честь Бандери) Бакунцем. Пройшов табори Казахстану і Колими. Після звільнення оселився з дружиною, з якою познайомився на засланні, в селі Кураш Дубровицького районі на Рівненщині. У 1976 році Бакунці пошили національний синьо-жовтий прапор, який довгий час зберігали як реліквію.

У 2019 році Степана Бакунця було нагороджено орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.

[]
https://censor.net.ua/ua/video_news/316 … nets_video

Поделиться

3

Re: Битви УПА

Про першу військову операцію бандерівського УПА

Напад сотні Довбешки-Коробки на Володимирець відбувся 30 січня 1943 року, а не 7-8 лютого

Це доводить розповідь учасника цієї акції Степана Бакунця («Шмалюха»).

Незважаючи на поважний вік, у пана Степана чіпка і світла пам’ять. Деталі змальованих ним обставин нападу сотні ОУН(Б) на німецький гарнізон у містечку Володимирець підтверджують дані місячного календаря, на які звернув увагу Павло Богданович.

[]

Спасибо сказали: Doly7771

Поделиться

4 (05-01-2020 21:20:20 отредактировано Doly777)

Re: Битви УПА

Бій з німецькою армією під Костополем (28 березня 1943)
Докладніше: Бій УПА з німецькою армією під Костополем
.
Бій підрозділів УПА з німецькою армією відбувся 28 березня 1943 р. й закінчився перемогою УПА. З німецького боку в бою брали участь близько 1500 солдат та офіцерів, включаючи піхоту, батарею гармат та батарею мінометів, в той час як з боку УПА були відділ «Шавули» (Рудик Адам Микитович) та сотня «Скирди» (Довгалець Андрій Маркович).[3]

Три рази німецька піхота йшла у наступ при підтримці артилерії, але всі ці наступи зазнали невдачі внаслідок відчайдушного опору бійців УПА.[3][6] Цей бій показує, що в тилу німецької армії завдяки успішним діям УПА від німецької окупації були звільнені цілі райони. Намагання німецького командування військовою силою відновити свій порядок на цій території натикався на рішучий збройний спротив УПА. Навіть застосовуючи артилерію та міномети підрозділи німецької армії не могли опанувати ситуацію на територіях контрольованих УПА у 1942—1944 рр.

Бій біля с. Постійне (4 квітня 1943)
Відбувся 4 квітня 1943 р. між сотнею УПА «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) та загоном німців і поляків, що пограбували та спалили цей населений пункт.[3] Загін з трьохсот добре озброєних німців та поляків увірвався 4 квітня 1943 р. на територію села Постійне Костопільського району з метою пограбувати місцеве населення. В результаті господарства села були пограбовані й багато хат було спалено.[3]

У цьому районі діяв невеликий відділ УПА під командуванням «Чайки» (Войцешко Дмитро Олексійович) який довідавшись про звірства німців, перестрів команду грабіжників в урочищі «Пожарки» й дав там їм бій. В результаті бою німецький загін втратив близько 30 бійців загиблими й багато пораненими, що попали в полон до УПА. Решта німецьких вояків відступило, залишаючи поранених та вбитих разом зі зброєю та награбованим майном. З боку упівців троє бійців отримали поранення, серед яких сотенний «Чайка» та Ващук Антон Олександрович (уродженець села Берестовець Костопільського району).[6][12]

У результаті цього бою загін УПА здобув два важкі кулемети та іншу зброю, радіостанцію, два вози амуніції та польову аптеку.[3][6]

Цей бій показує, що захистом мирного українського населення від німецького та польського свавілля в роки німецької окупації були загони УПА. Часто люди самі організовували загони самозахисту, які згодом вливалися в загони УПА. Відповідно УПА користувалося значною народною підтримкою в період Другої світової війни й після в після неї, у період боротьби з радянською владою.

Бій з німецьким каральним загоном поблизу с. Велика Любаша (14 травня 1943)
Відбувся 14 травня 1943 р. З боку УПА задіяні сотні «Цигана» (сотник Цинко Павло Максимович) та «Бурі» (сотник Регеза Олександр Петрович).[3] 14 травня 1943 р. німецький каральний загін оточив село Велика Любаша з метою його знищення. Німецькі карателі почали палити хати й розстрілювати населення села.[3] Проте, несподівано для німців на них напали дві сотні УПА, сотня «Цигана» під проводом сотника Цинко Павла Максимовича та сотня «Бурі» під проводом сотника Регези Олександра Петровича, що дислокувалися на той час в навколишніх лісах. Зав'язався запеклий бій в якому упівці спалили близько 11 німецьких авто та знищили 35 карателів. У цьому бою особливо відзначились Трохимчук Іван Андрійович та Мельник Анастасій Садкович, що внесли найбільший вклад у знищення живої сили противника.[6]

В результаті бою відділи УПА заволоділи великою кількістю зброї, але найголовніше, вони врятували населення села Велика Любаша від повного знищення німецьким каральним загоном.[3]

Захоплення німецької військової колони на автошляху Рівне-Київ (червень 1943)
У червні 1943 силами підрозділу УПА під командуванням «Верещаки» (Воробець Федір) поблизу села Чорні Лози Монастириського району Тернопільської області на автошляху Рівне — Київ було влаштовано засідку на німецьку військову колону. По дорозі з м. Рівного німецька колона у складі 10 грузових авто, що везли боєприпаси та продукти на східний фронт, та легкового авто з німецьким офіцером була обстріляна бійцями УПА. Незважаючи на наявність доброї охорони німецької військової колони вміло організована бійцями УПА засідка дала їм можливість з боєм заволодіти колоною, включаючи вцілілі авто, боєприпаси та продовольство (з підбитих машин продовольство та боєприпаси перегружали на неушкоджені авто).

Подібну засідку даний підрозділ провів ще два рази на цьому ж автошляху з інтервалом в два тижні.

Докладніше: Бій на горі Лопата
Німецькі документи про антинацистську діяльніть ОУН-УПА
У німецьких архівах (Федеральний військовий архів у Фрайбурзі, федеральний архів в Кобленці) є документи, що засвідчують боротьбу ОУН і УПА проти СД, Гестапо і Вермахту. Вони публікувалися зокрема в збірниках Володимира Косика і декількох томах «УПА в світлі німецьких документів».

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 11, 10.07.1942
«У Володимирці керівник філії біржі праці спробував підпалити шафу, щоб знищити матеріали які знаходяться в ньому про український рух опору. Пожежу вдалося вчасно загасити… В районі Здолбунова останнім часом банда бандерівців з п'яти чоловік скоює вбивства поляків. Можливо, та сама група відповідальна за акт саботажу на залізниці Лемберг — Київ. У зв'язку з цим на даний момент заарештовано 29 осіб»[13].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 12, 17.07.1942
«З захоплених документів випливає, що члени бандерівського проводу планували замах на німецького коменданта Чернівців Еріха Райценштайна»[14].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 31, 27.11.1942
«21.11.1942 раннім вечором під час акції проти провідних функціонерів групи Бандери одним з них був убитий пострілом в голову СС-штурмшарфюрер Шарфф. Інший криміналіст був поранений в стегно і плече»[15].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 46, 19.03.1943
«В районі Сарни/Костопіль діє бандерівська банда під керівництвом українця Боровця, який відповідає за партизанську діяльність в ОУН-Б. Банда чисельністю приблизно в 1000 чоловік не чіпає місцеве населення, а спрямовує свої дії проти німецьких установ і об'єктів. […] Останнім часом в районі Кременця бандитські групи, що належать до однієї з гілок ОУН-Б, здійснюють збройні напади на господарські об'єкти»[16].

Звіт Еріха Коха про сільскогосподарчі втрати, 04.04.1943
«…Особливо небезпечні виступи національно-українських банд в районах Кременець-Дубно-Костопіль-Рівне. В ніч з 20 на 21 березня національно-українські банди захопили в Кременецькій області всі районні сільськогосподарські пункти і повністю знищили один службовий пункт. При цьому загинуло 12 німців-господарників, лісників, солдат і поліцейських. Хоча сили поліції і вермахту були негайно надані в розпорядження, до цього дня відвойовано тільки 2 райони…»[17].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 49, 09.04.1943
«У ніч на 27.03.1943 в районі Ковеля шуцмани-перебіжчики звільнили в'язнів, які знаходилися в трудовому виховному таборі»[18].

Генеральний комісар Волині та Поділля V—I Луцьк, 30.04.1943
«Майже всі державні господарства перебувають у руках банд. Залізниці підривають, по шляхах можна їздити лише с конвоєм. Наші сили не можуть взяти верх над бандами. Тому і населення більше з нами не співпрацює»[19].

Звіт начальника Поліції безпеки і СД Nr 53, 07.05.1943
«Дії радянських банд на Волині пішли на спад, за напади на господарські об'єкти, лісопилки і польські населені пункти відповідальні національно-українські банди. На з'єднання вермахту під час розвідувальної операції було скоєно напад більшої за силами національно-української банди. Два німецьких юнаки потрапили в полон, один з них був поранений. Пораненому була надана медична допомога. Ватажок банди відправив полонених під конвоєм в розташування німецьких військ»[20].

Звіт Еріха Коха в адресу Альфреду Розенбергу, 25.06.1943
«Об'єктами для нападу банд є важливі для освоєння території і постачання фронту ж/д і автодороги, мости, господарські об'єкти, молочні ферми, зерносховища і підприємства. Зрозуміло, здійснюються напади і на німців, що знаходяться на контрольованій бандами території. Втрати в районі Луцька тільки за один тиждень між 9 і 15 червня склали 25 солдат, 3 представників адміністрації, 1 представник О. Т. Останнім часом національно-українські банди лише роззброюють солдатів вермахту і відпускають їх з поясненням, що воюють тільки проти коричневих грабіжників і поліції»[21].

Телеграмма обергрупенфюрера СС Ганса Прюцмана на адресу Головнокомандувача території групи армій «Південь», 25.08.1943
«У зв'язку з тим, що райхсфюрер СС віддав сильні загони доручених мені військових частин у розпорядження фронту, я вимушений обмежитися залишками цих частин для придушення українського національного повстання на Волині. Оскільки на півночі України виникають через це великі неконтрольовані райони, то в найближчому майбутньому треба розраховувати на посилений тиск банд у південному напрямку»[22].

Звіт командуючего 13-го армійського корпусу вермахту Артура Хауффе, 29.01.1944
«Вже досить давно стало ясно, що дії УПА проти німців пішли на спад, і що німецькі солдати, що потрапляють в полон до УПА — найчастіше після роззброєння і обміну форми на цивільний одяг — повертаються до своїх частин. В останні дні нац-укр. банди неодноразово намагалися вступити в контакт з німецькими військами»[23].

Звіт командуючего 4 танкової армії Вермахту, 31.05.1944
«Не зменшується кількість нападів на німецьких солдатів. Службовці вермахту відпускаються УПА на волю, але при цьому у них відбирається зброя і форма»[24].

Уривок зі спогадів генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна про партизанську війну на Західній Україні, 1944
«Взагалі існувало три види партизанських загонів: радянські партизани, які боролися з нами і тероризували місцеве населення; українські, які боролися з радянськими партизанами, але, як правило, відпускали на свободу потраплених їм в руки німців, відібравши у них зброю; нарешті, польські партизанські банди, які боролися з німцями і українцями»[25].

Звіти радянських партизан про антинімецьку діяльність УПА
У дослідженні українського історика Сергійчука В. І. відображені свідоцтва радянських партизан про зіткнення частин УПА з німецькими збройними формуваннями.

Карпенко, Даниленко, Пикуль, Бортник -  Черниговская губ
Таргоний, Шамбир, Криштопец, Дедух - Ровенский уезд
Селезнев, Свистов, Шерстняков, Сиденко
Медведев, Приходченко, Котенко, Сахненко, Адешелидзе
Спасибо сказали: Алёна, mike.kilo2

Поделиться

5

Re: Битви УПА

Останній бій УПА. Тернопільщина, 1960 рік
Обублікував  Kozak  2014/10/24

Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.

+ открыть текст

В 1960 році в СРСР була успішно випробувана перша міжконтинентальна балістична ракета. Країна виграла чемпіонат Європи з футболу і оголосила про підтримку соціалістичної Куби. Хрущов, подавивши антирадянські заворушення в Угорщині, стукав черевиком по трибуні ООН.

В Казахстані готувалися до запуску Гагаріна, в Москві – до останньої в СРСР грошової реформи, в Києві відкривали першу лінію метро. У молдавському селі Драгонешти народився ще нікому не відомий Сергій Тігіпко. У Кремлі готувався взяти в руки владу вже досить відомий Леонід Брєжнєв.

Пройшло 10 років від смерті командира УПА Романа Шухевича і шість років від арешту останнього головнокомандуючого Армії Василя Кука. Похідні групи відійшли на Захід, а хто не загинув – легалізувався в УРСР. “Воюючої України” фактично вже не було.

Закінчувалася нетривала хрущовська “відлига”. Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя.

Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич.

Про цих людей ІП і хоче розповісти вам сьогодні.

Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим.

В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців.



За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони дострілился, а третій учасник – жінка – останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства.

Як вдалося документально переконатися автору, більшу частину свого часу в підпіллі в 1950-х роках ця повстанська група провела на хуторі Кубань села Цюцьків в Рогатинському районі Станіславської (нині Івано-Франківська – ІП) області. Про це я неодноразово чув раніше від старожилів села.

Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи “Петра”. 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

Група повстанців, про яку ми ведемо мову, діяла з літа 1952 року – спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо “Стефа” (22.07.1922 – 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда “Чорний”, “Петро” (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області – 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 – 14.04.1960р.).

З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України) знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області.

В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: “В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні”.

Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, “посторонні” – цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині!

Хутір Кубань – маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п’ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата.

Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс “Кізлики”, опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області.

Зиму 1952-1953 років Пальчак та “Петро” зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті.



До 1954 років організований опір українських повстанців на території Підгаєцького, Бережанського районів Тернопільської області та Рогатинського району Станіславської області було придушено і з цього часу, як зрозуміли Марія і Петро, їхніми безпосередніми пошуками каральні органи радянської влади активно не займалися.

Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові – так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб.

Спочатку криївку планувалося побудувати у двоюрідного брата Мирона Клюби – Ярослава, про авторові розказав Ярослав Клюба особисто. Однак від цієї ідеї відмовилися, оскільки хата Ярослава стояла на піску і близько до поверхні підходила вода.

Мирон Клюба і його двоюрідний брат Ярослав – родом із сусіднього хутора Діброва Славитинська Підгаєцького району Тернопільської області й перейшли жити до Цюцькова лише на початку 1950-х років.

Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно.

До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем “Білим”, деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами.

Криївка була викопана за п’ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів – Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час.

Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації.



Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали – переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у “Кізликах” є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв’язків із групою не шукали.

До речі, на даний час ця хата розібрана родичами дружини Мирона Клюби на будівельні матеріали. Залишився лише фундамент, а саме місце заростає лісом. А на цьому місці доцільно б поставити, наприклад, пам’ятний знак.

З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади.

Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з’являлися. Тоді група ховалася у криївці.

З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що – за спогадами жителів Малинівки – навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради – Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі.

Цікаво, що для Мирона Клюби та його сусідів, які знали, що в його хаті переховуються повстанці, Олег Цетнарський та Петро Пасічний були відповідно “Іваном молодим” та “Іваном”.

Протягом усього описуваного часу в літній період повстанці відходили на терени Тернопільщини та у навколишні села Рогатинського району, іноді навідуючись до свого постійного місця перебування на хуторі Кубань.

На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах).

Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена – у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває.



З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались – в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі.


Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч
Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького.

Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, “Тютьків”, тобто Цюцьків.

Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені “Петро”, сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих.

Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися.

Пізніше повстанцям стало відомо, що взимку 1958-1959 років до Мирослава Клюби на  Кубань навідувались працівники КДБ та міліції, намагаючись довідатися, чи не переховується хтось у нього.

Брат Мирона Клюби Ярослав, безпосередній учасник цих подій, проживає в Херсонській області і авторові вдалося поспілкуватися з ним особисто у травні 2010 року.

Він пригадує, що однією з причин, чому повстанці припинили переховуватися в цій криївці, міг бути також особистий конфлікт між Мироном Клюбою та “Петром”. При відході від Мирона повстанці нібито пригрозили йому.

Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив – швидше волею випадку – лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс.

Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям.



За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: “Стой! Кто идет!”.

Група кинулась тікати, а “Петро” подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, “Петро” вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали.

На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів.

Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах.

За спогадами Ярослава Клюби, “Петро” обґрунтовував йому дії повстанців при пограбуванні сільпо, зокрема, й як одну із форм боротьби із радянською владою та правомірністю таких дій щодо влади, яка визискує українців.

Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з’явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак.


Ярослав Клюба – двоюрідний брат Мирона, в хаті якого була криївка. Зараз мешкає на Херсонщині
Однак незабаром у стані алкогольного сп’яніння Підгородецький перед кимось хвалився, що у нього переховуються партизани, тому далі перебувати у нього стало небезпечно.

Група вийшла з криївки 4 березня 1960 року, тобто занадто рано – в лісі ще лежав сніг, на вулиці було досить холодно.

Надалі підпільники перебували у лісі, що було небезпечно, оскільки підвищувало імовірність бути виявленими. А 14 квітня 1960 року, в Страсний Четвер, настала розв’язка – в Божиківський, Тростянецький та Слав’ятинський ліси наїхало багато війська.

Ось, як про це розповідає сама М. Пальчак в інтерв’ю Д. Нискоклон (“Визвольний шлях” у кн. №3 (588) за 1997 рік – с.316; думаю, що ця розповідь суттєво відредагована інтерв’юером):



“Нас або вистежили або донесли сексоти. Це стало зрозумілим в одну мить. Побачивши, що ми оточені, ми вирішили разом бігти і в разі смертельної небезпеки дострілятись, щоб не здатися ворогові живими. Ми почули крики з вимогою здатись живим.

Раптом я перечепилась за гілля і впала. Солдати почали підбігати до мене, а я вже була поранена і в праву руку. Останніми зусиллями приклала пістолет П-38 (нім. виробництва) до голови, вистрілила і впала. Рукою володіла погано, тому куля попала в голову в 7 міліметрах від мозку, і я себе не змогла смертельно поранити.

Коли фотографували місце події, то солдат почув, що я дихаю. Мені на місці санітари зробили перев’язку і на машині відправили у Підгайці. Цього я вже не пам’ятаю”.

Імовірно, стан Марії був не настільки важким, як вона стверджує, оскільки вже 15 квітня 1960 року вона була опитана працівниками УКДБ Тернопільської області.

Під час короткочасного бою Петро Пасічний отримав кілька кульових поранень у груди, а Олегу Цетнарському перебили ноги. Щоб не потрапити до рук кадебістів пораненими, вони застрілилися.

Їхня тіла забрали до Підгайців для впізнання.

Так закінчився організований спротив радянській владі. Однак, ще залишались одинокі нелегали. Деякі з розшукуваних повстанців ховались аж до незалежності України, в тому числі й на Тернопільщині.

За переховування повстанців, а також співучасть у деяких епізодах пограбувань, Мирон і Ярослав Клюби були засуджені до різних термінів ув’язнення і відбули покарання. Однак, наприклад, дружина Мирона, Михайлинка Нижник як багатодітна мати покарання уникнула – в цьому, безумовно, проявилися нові віяння у репресивній політиці радянської влади.

Як зазначено у вироку Тернопільського обласного суду від 16 листопада 1960 року, за яким було засуджено, зокрема і Пальчак М.,

“… знаючи, що рештки бандитів ОУН ліквідовані органами радянської влади, (підпільники – Автор) стали з 1952 року ховатись і діяти на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, а також Рогатинського району Станіславської області

і шляхом залякування населення, тероризації окремих громадян, передрукування старої націоналістичної літератури і розповсюдження її серед населення, шляхом залучення до розбійних нападів окремих, нестійких громадян створювали видимість, що крім них діють інші банди ОУН і таким чином добували собі житло та їжу…”.

Такі дії на перший погляд не свідчать на користь повстанців, героїзований образ яких склався після незалежності України.

Однак, відомо, що всі підпільні організації були вимушені підтримувати матеріально свою життєдіяльність за рахунок експропріації у держав, проти яких вони боролися – тут можна згадати і більшовицьких бойовиків, які нападали на пошти та банки у царській Росії (цим безпосередньо, зокрема, займався майбутній глава ВКПб та Радянської держави – Й. Джугашвілі, більше відомий за своїм партійним псевдо “Сталін”), і ОУН у міжвоєнний час, яка займалася експропріаціями коштів Польської держави.

Крім того, необхідно взяти до уваги, що в той період переважна більшість людей уже б побоялися допомагати повстанцям продуктами, тому фактично у цієї групи щоб вижити іншого виходу, можливо, й не було.

Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього.

Нам варто пам’ятати і про них – не як забронзовілих образів, а як живих людей зі своїми героїчними рисами і недоліками.

Роман Москаль
https://bandera.lviv.ua/ostannij-bij-up … -1960-rik/

Спасибо сказали: DmitroR-2, kuks702

Поделиться