36

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Режисер: Сергій Дудка
Українська студія телевізійних фільмів
"Фільм «Час темряви» звучить, як суворе нагадування про те, що ворог нашої нації піде на все, щоб стати господарем на її багатих землях. І так, як шістдесят років тому московські демагоги обіцяли золоті гори у вигляді світлого майбутнього всього людства - комунізму, так сьогодні шириться міф про «блага», які нібито чекають на нас у єдиному економічному просторі."
[]

Слава Україні!
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку; сотенні містечка Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).
Спасибо сказали: litar Л1

Поделиться

37

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

100-річна Сбарацька К.А. 1915 р. нар. про колгоспи, релігію, голод 1933 р.
Кролевеччина
Монтаж А. Карась
[]

Слава Україні!
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку; сотенні містечка Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).
Спасибо сказали: Алёна, litar Л2

Поделиться

38 (14-06-2018 22:03:44 отредактировано volotara)

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

зачепила мене ця фотографія...
діти, трактор, транспаранти, десяток духових інструментів...
початок кінця

"Підготовка до червоної валки по хлібозаготівлі Романівської (?) комуни, 1931 рік"

Post's attachments

19310000 підготовка до червоної валки по хлібозаготівлі.jpg
19310000 підготовка до червоної валки по хлібозаготівлі.jpg 100.33 Кб, 4 скачиваний с 2018-06-14 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Лисянщина: Тараненко, Чех. Ніжинщина: Устим, Кармазин, Шекун
Спасибо сказали: Ярематойсамий, Алёна, litar Л3

Сайт volotara

Поделиться

39

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

На Донбасі віднайшли ще одне місце поховання загиблих від Голодомору 1932-1933 років

23 Листопад 2017
Вікторія Лимар

https://gdb.rferl.org/98F4861B-D55D-4734-8C2B-E01B0C262681_w1023_r1_s.jpg

Кореспонденти Радіо Свобода віднайшли одне з поховань жертв Голодомору 1932-1933 років у селі Петренкове Новоайдарського району Луганської області. Туди їх привела людина, якій дід багато років тому показав це місце на сільському кладовищі. Серед місцевих ще є прямі очевидці «злочину комуністів».

Петренкове – невелике село на Луганщині. Тут немає ні магазину, ні пошти, ні школи. Залишилися жити тут менше сотні жителів. Усі корінні, і більшість із них – пенсіонери. На околиці села старе кладовище. Дорогу туди показала кореспондентам Радіо Свобода Єлизавета Колесник, чий рід походить із Петренкового.


«Тут колись давно, коли мені було 12 років, мій дід показав мені, де поховані його батько, його діти, ті що загинули за часів Голодомору», – каже Єлизавета Колесник.

У дитинстві вона приїжджала сюди до рідних і про це поховання дізналася наприкінці 1970-х років.

Могила без хреста і підпису зрівнялася із землею

Єлизавета згадує, як на Великдень з дідом пішли на кладовище, і той повів її не до пам’ятників рідних, а до заростів терну. Могила без хреста й підпису вже тоді зрівнялася з землею, розповідає жінка: «Під заростями терену були такі ганчірочки, і на них яєчка, крашанки, пасочки. Тобто, поховань, здається, і немає, але старі люди пам'ятали».

Тоді вона дізналася, що у цій могилі похований її прадід та двоюрідні дядько й тітка.

У цій одній ямі покояться сотні жителів Петренкового, у 1933-му закатованих голодом. Там же двоє старших братів та сестра Миколи Нагорного. Він народився у 1935-му і про Голодомор знає від матері.

«Багато в Петренковому померло. Скільки осіб, я не можу сказати, але мати розказувала, що багато. Хтось крупці їм дав, мати наварила каші. Потрошку ж дала, бо якщо багато дати, то людина могла пропасти. Надя, дівчинка, у хату забігла. І того, що осталося, наїлася і вмерла. Й інші 2 хлопчики померли. Ось таке було в 1933 році», – переповідає чоловік.

«Прямо за коси брали – і в яму. Навіть тих, які лише доходили»

Люди пухли з голоду. По тих, хто вже помер, приїжджав зранку возом дід Іван, єдиний з простого люду, кому за роботу тоді давали їжу. Ховав він навіть непритомних, але ще живих, щоб зайвий раз не поверталися по тіло.

«Був тутечки один дід. Мати розказувала: вранці слухаємо – пищить віз. Конем везе уже одного чи двох на кладовище той дід. А йому за це грам двісті хліба давали. Ще люди навіть не зовсім мертві, ну, доходили, але грузили людей, прямо за коси брали – і в яму. Ходили пухлі! Такі ноги товсті! Ледь пересувалися. Голод!», – згадує Микола Нагорний почуте від матері.

Вдалося віднайти і свідка Голодомору – 93-річну Марію Сіренко. Жінка пережила Другу світову, понад 2 роки провела у нацистських концтаборах, але 1933-й – найстрашніший рік її життя.

«Мама ходила по добрих людях. Заробляла і додому приносила. Що там зробить, а їй кусочок хліба, чи що там, а вона несе додому і нам дає. Голодовка була! Були комуністи тоді», – каже очевидиця.

Родину Марії Сіренко врятувала мати, якій вдавалося потайки ходити на роботу до райцентру. Виїжджати з села комуністи забороняли. Вони ж відбирали усе їстівне. А якщо бачили на столах харчі, вивертали їх на підлогу.

«Вони не хотіли робить. Їм дали вказівку – і вони пішли розкуркулювати»

У «комуністи» тоді подалися усі ледарі й волоцюги, каже Микола Нагорний.

«Земля ж така була у всіх. У кожного наділ був. Вони ж робити не хотіли, як і зараз, є такі самі. Ходили в рваних штанах. І як їм дали вказівку звідтіля – вони пішли розкуркулювати», – вважає Нагорний.

За селом тоді були два млини й зерносховища. Люди, щоб врятуватися, намагалися вкрасти там бодай жменьку пшениці, щоб нагодувати родину. За це карали, розповідає жителька Петренкового Ніна Шитова.

«У нас тут амбари були з зерном. А люди, знаєте, голодні були, трошки осипалося зерно – в кишеньку його. Потім товкли у ступі. А ті прислухалися: як хто в ступі товче, то забирали. А дід був сторожем. Забрали його в Айдар. Відпустили через 3 дні. Вийшов він з цієї буцегарні, а його зустріли знайомі в Айдарі і нагодували. Він же голодний був, і трапився заворот кишок. Скільки ж людина не їла?! Голодна! Потім він помер там», – розповідає Шитова, як загинув її дід.

Встановити хрест, відновити пам’ять

Про те, що відбувалося в Петренковому у 1933-му, за радянських часів мовчали, і за могилою не доглядали.

«Вони боялися. Це була така інформація, яку радянський режим міг вважати антирадянською. Але насправді мені здається, що ми мусимо щось зробити для того, щоб смерть цих людей не була марною. Ми повинні довести світові, що ми як народ цю пам’ять маємо і що ми гідні цієї пам’яті. Ці люди, які тут поховані, мають право на гідну пам’ять про себе», – упевнена Єлизавета Колесник.

Вона прагне, щоб усе, що відбувалося в Петренковому, визнали злочином радянського режиму і щоб тіла ідентифікували й поховали за християнським обрядом. А на занедбаній могилі врешті встановили хрест.

https://www.radiosvoboda.org/a/donbass- … 72534.html

Спасибо сказали: gennadii5408, DmitroR-2, kuks70, litar Л, Relic hunter, Balakyn6

Поделиться

40

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

У празькому архіві знайшли листи українських дітей про Голодомор
Прага – Українська діаспора в міжвоєнній Чехословаччині (1919–1939) активно відгукнулась на трагедію Голодомору в Україні. До усього світу полетіли з Праги і Подєбрадів численні листи і звернення з проханням не приховувати інформацію про Голодомор, допомогти мільйонам голодуючих українців в одній з найбільших житниць в Європі. Та особливо зворушливу пам'ять залишили дитячі листи та малюнки, присвячені Голодомору.
https://www.radiosvoboda.org/a/29606957 … UNXtjMLjBM

Post's attachments

9D3ACCA9.jpg
9D3ACCA9.jpg 102.49 Кб, 3 скачиваний с 2018-11-22 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Слава Україні!
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку; сотенні містечка Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).
Спасибо сказали: о и, gennadii5408, Алёна, litar Л, alexkr8, kuks70, Balakyn7

Поделиться

41

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

"Вони, мов тварини, повзали по траві та їли її" - канадська журналістка, свідок Голодомору
   "Кореспондентка Daily Express Клайман має бути видворена з СРСР упродовж двох днів за наклепницьку, провокативну та навмисне сфабриковану інформацію про СРСР", - свідчить рішення політбюро ЦК Компартії Радянського Союзу від 17 вересня 1932 року.
   Йшлося про канадську журналістку Рію Клайман...

https://www.bbc.com/ukrainian/features- … vXX_CJ6rY4

Post's attachments

_104464918_.jpg
_104464918_.jpg 21.02 Кб, файл не был скачан. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Слава Україні!
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку; сотенні містечка Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).
Спасибо сказали: Алёна, kuks70, litar Л, Balakyn4

Поделиться

42

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Фрагменти зі щоденників О.М. Навроцького *

<…>
1920 рік, 12 серпня.
Хотів піти вчитися, а нас усіх кинули на роботу в село: в країні проблема з їжею. Мене кинули на інспекторську посаду, в продкомісію.
14 серпня. Сьогодні не робочий день: повісився продагент Олександров. Я його майже не знав. Його напарник сказав, що на минулому тижні вони вилучили, конфіскували зерно в родини його сестри, заможних селян. Вчора ж він зустрів свою сестру з чоловіком в місті [Одесі], вони старцювали поблизу вокзалу.
2 вересня. Сьогодні найщасливіший день мого життя – я зустрів свою ляну1. Це найчарівніша дівчина, яка живе в найкрасивішому місці, на березі Південного Бугу.
4 вересня.
Залишився на роботі сам, без напарника. О. С таницький, який інструктував та інспектував продагентів, не витримав та хотів кинути роботу, але не дозволили. Виявляється – існує наказ про заборону членам продкомісій змінювати місце роботи. Цінують…
12 жовтня.
Сьогодні святкували день народження голови Губтриба 2. Працелюбна людина, виявляється. За день може розглянути до 6 справ, причому, навіть не приходячи в свідомість після чергового запою. Коли я попросив поділитися секретом, то відповідь мене приголомшила: «там невістка, замість мене ходить, щось вирішує, мені плювати». Так же не можна. Це ж люди.
1921 рік.
3 березня. Не міг сісти писати щоденник. Скільки всього навалилося, що до батьків, навіть, немає часу поїхати. Але сьогодні… сьогодні в комісію прийшла моя нещасна ляна. Я дізнався як її звати – Ірина Полянська. Та прийшла не з радості – їсти нічого, майже голодують. У нас було більше 800 наборів продуктів, але вони всі передбачені пайовикам: учителям, службовцям. Єдине, що зміг зробити, – це оформив заявку на своє ім’я та передав пайок їй. Начальник косився, але підписав. Мабуть, і сам в найкращому становищі.
Мабуть, рідня голови Губтриба не голодує. Працюють же люди в поті лиця. Нічого, прийде і їх час відповідати за все.
<…>
1922 рік.
14 квітня.
У морпорт прийшло голанське судно з продуктовою допомогою від «Ара», співробітники Допру3 розвантажили, розфасували та пороздавали як допомогу Помголу4.
Але ж це не чесно.
Сьогодні почитав біблію. Не така вже і страшна книжка.
Днями в Миколаїв приїхав представник місії Нансена, хотів організувати безкоштовну передачу десь із Італії кілька тисяч саджанців дерев, кущів винограду та 54 неводи та поїхав ні з чим, бо його вимогу надати йому тимчасове житло, і по можливості, зі зручностями, особливо з унітазом, ніхто не задовольнив. Самі ж під собою мости руйнуємо.
З продвіділу 6 чоловік хотіли звільнитися, та пізно, виявляється, що вони вже «кріпаки»5. Та наш народ не без цвяха у скроні. Половину продагентів пішли по базарах та викрикували антирадянські гасла. Посадили.
15 квітня.
Працювати нікому. Мабуть, не тільки в нас. У країні також. Всіх продагентів наступного дня випустили, вибачились та на машинах привезли на робочі місця. Прокляті ми вже, мабуть, за свою роботу, та коли кину, буде гірше. І не тільки мені. Мені, партійному активісту, вже соромно в рідному селі з’явитися, переїхав до Одеси.
17 квітня.
Направили до Миколаєва. Досвідом обмінюватися. Але не п’ю, тому обмінюватися нема з ким. Зайшов у якусь церкву в Миколаєві. Тут не страшно, в цьому місті мене не знають, принаймні, поки що.
Священик мене висповідав. Хоча навряд чи це поможе, я ж не хрещений, та він сказав, що головне, щоб сповідь була від щирого серця.
18 квітня.
Пішов на базар, штани собі придивитися, а там… на продринку торгували тушонкою. З людей. Хтось з військових її купив, а в середині були людські очі та шматки дитячої руки. Мене й досі тошнить. Правда, це були не наші, десь із Очакова, приїжджі.
Дивлячись, що продають і за яку ціну на Дерибасівській… шкода, що там і за таку ціну не скупляється наш голова нарсуду та ревтрибуналу, які фактично керують нашим краєм.
9 червня.
Пішов до бібліотеки підготуватися до партійної конференції. А брошурки Чернишевського, Плеханова, Леніна з моменту видання ніхто не читав – аркуші по краях у них не розрізані. Вирішив не порушувати традицію. Взяв Толстого.
10 червня.
Мені винесено першу догану з занесенням до особової справи. За низьку громадську активність. Плювати. Все одно з роботи не виженуть. Замінити ніким. І вони це ЧУДОВО (виділено автором) розуміють.
Все життя вважав, що пияцтво – це огидно, але інакше жити в нашому суспільстві неможливо. Хоч так можна тікати від реальності.
1 вересня.
Побував у школах в селах. З царськими їх не порівняти. Тут можуть вчитися всі.
Правда, книжок та підручників не вистачає, та головне, що вчителів-ентузіастів багато. Було б бажання, а там і ми допоможемо.
<…>

2-й том щоденника
1932 рік
4 січня.
На щастя мене перевели на адміністративну партійну роботу в Очаківський район. Я не зустрічаюся безпосередньо з людьми. Якби хтось знав, яке це щастя…
4 березня.
По молодості і дурості я рвався на конференції, готував доповіді, а нині за могорич відкупляюся від участі в них. Я думав, що все змінилося, але все залишилося колишнім: і партія, і адміністрація, і дурість, і пияцтво. І заради цього я, фактично, поклав все своє життя.
17 травня.
У райкомі подейкують, що такі плани хлібоздачі до добра не приведуть. Вже 6 звільнили з роботи: «за нераціональну організацію робочого процесу». Цікаве формулювання.
Хотів піти заочно навчатися на історика та передумав. Краще не знати цієї історії.
Ночами краще спатиметься.
19 червня.
Проїжджав через Куцуруб. Які красиві малюнки пишуть окремі діти про світле майбутнє. Майже професійна робота.
6 вересня.
Хотів організувати виставку дитячих творів, та побачивши малих, їх напівголодні очі – це було б садизмом з мого боку.
11 грудня.
Я місяць не приїжджав до моєї ляни – Ірини. Та коли сьогодні приїхав…, вона відрізала собі ліву руку по лікоть і варила для малих братів. А я в цей день хотів запропонувати їй одружитися.
[нецензурні вислови на адресу державних, партійних та військових діячів вилучені впорядниками]
Проклинаю всіх.
12 грудня.
Примусив свого зама дістати мені літрів 10 горілки чи самогонки. Пообіцяв йому організувати та вліпити кілька доган по партійній лінії. Того ж дня приніс. Та ще й кілограмів 7 копченого підчеревка. Мабуть, досвідчений уже сраколиз. М’ясо, свою двомісячну платню я передав через водія Ірині. Я не можу їй дивитися в очі. Адже я один з тих, хто своїми руками «будував» радянську владу, «народну владу».
Схоже проблеми з їжею і в чекістів. Так їм і треба. Прийшов до мене уповноважений та ввічливо попросив організувати йому додатковий пайок для тестя, хоча б по 6–8 кілограмів м’яса і риби на тиждень.
9 січня.
Для підготовки чергової доповідної записки про внутрішній соціально-політичний та економічний стан села виїхала виїзна група із району – 6 чоловік, повернулося 4, а 2 зійшли з розуму. Вони ще не знають, що таке голод, а я знаю. Вони ще не бачили голодуючих та вмираючих своїх батьків, а вже рвуть на собі задниці «за будь-яку ціну…»
14 лютого.
Поїхав до Миколаєва, хотів піти до тієї ж церкви на військовий цвинтар, а вона закрита. Боявся навіть запитати чому.
Зайці, ось хто ми всі.
18 березня.
Послав водія в село, до Ірини. Хоч знатиму, що з нею.
19 березня.
Мішка повернувся із села, каже, що в тій частині хутора Вовче [територія нинішнього Миколаївського району Миколаївської області] людей нема взагалі. У сільраді кажуть, що порозбігалися, а так… може, їх хоч поховали…
23 березня.
Я.. [подальший запис відсутній]

Особистий архів С.О. Навроцького
Оригінал. Рукопис.

* Навроцький Олександр Михайлович, 1896 року народження. В 1920–1923 рр. – інспектор одеської губернської продовольчої комісії, 1924–1940 – працівник партійних органів Миколаївщини та Одещини
1 Взято з угро-фінської міфології: ляна – міфологічний образ жінки, поєднаної з чоловіком долею чи богом (прим. упорядника)
2 Скорочена назва від – губернського революційного трибуналу.
3 З російської :ДО ПР – добровольная организация помощи революции. (прим. упорядника)
4 З російської: Помгол – Помощь голодающим (прим. упорядника)
5 Мається на увазі Постанова РНК УРСР від 10 квітня 1922 року «Про забезпечення продподаткової кампанії інспектури утриманням та про заходи закріпачення за НКЮ»

/ Реабілітовані історією. Миколаївська область. Книга 4. – Київ–Миколаїв: Світогляд, 2008. – 654 с.

Спасибо сказали: Balakyn, kuks702

Поделиться

43

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Степанида Дацюк проживала на хуторі Михайлівка Баштанського району, вік дівчинки не встановлений. Її щоденник був переданий мешканцями Михайлівки у 80-х роках до музею місцевої школи. Після закриття школи зберігається в особистому архіві вчителя О.М. Летка.
Відтворений зі збереженням орфографії оригіналу.


Фрагмент зі щоденника Степаниди Дацюк *
Мої щоденники
[надпис на обкладинці]
[січень-березень 1933 року]

Сьогодні самий лучший день моєї жизні – після першої шкільної самостійної роботи з письма мені батьки купили і подарили зошити. Мені зошити!! Наша вчителька казала, щоб ми в них щоденно писали наші спостереження, думки. І, коли виростемо, будемо помнить кожен день нашого життя. Я буду стараться все записувати з сьогоднішнього дня. Я хочу все знати і помнити. Я буду самою розумною і в класі, і в хуторі.
<…>
Январь, 10 день 1933 року.
В нашому класі осталось 7 учнів. Ольга сказала, що іншим погано, вони не можуть ходить, даже в школу по юшку.
Январь, 23 день 1933 року.
Мама вже тиждень ходить сумна, каже, шо не має з чого нам їсти готувати. Мені нізким гуляти, в животі наче камені сидять, але я знаю, що це ненадовго. В нас же самий великий і сильний народ, в нас же є сам СТАЛІН.
Январь, 27 день 1933 року.
Сьогодні чудовий день а я ще ніколи не їла такого смачного супу. Тато казали, що піймали якусь пташку і собаче щеня. Це погано. Неможу заснути. Ввижається як голодне щеня лащиться до мене та питає мене, за шо???????
Лютий, 9 день 1933 року.
Я перебралася в сусідську хату. В них багацько книжок, а вони кудись зникли. Тут ніхто не бачить мене. Мені страшно. Надворі нікого нема, даже горобців. Вчора пішла до моєї дружки, хотіла з нею ворон половить, на юшку, а вони всі лежать. Мама сказала, шо вони всі пішли до бога, але його нема. Я знаю.
Лютий 21 день 1933 року.
Пішла до сусідського дому а там, лежить тато. Мертвий. Не можу [подальший запис пошкоджений]
Березень, 2 день 1933 року.
Сьогодні пішли з мамою до німців в колонію. Якась стара німка дала муки та шмат хліба. Ми святкуємо. Погано. Поїли та сьогодні вже знову хочеться і ще більше. По обіді приїхали з району два начальники. Ми побрели їм все розповісти, шоб вони це обов’язково передали Сталіну та іншому начальству, а вони тілько ржуть. Витягли банку засоленого м’яса і сказали всім дівчатам, шо дадуть її тій, яка роздінеться повністю і так їм зтанцює. Люба, сама красіва, погодилась. Пройшовшись танком по колу взяла банку. Та до дому не дійшла. Впала на дорозі. У неї четверо менших братів. Навряд чи вони отримали м’яса.

[іншим почерком дописано]
Вчора мого чоловіка направили збирати трупи і закопувати, щоб не було зарази. Він казав, що коли виносив труп якоїсь дівчинки, випав зошит, то він і взяв його до махорки, курить. А я не дала. Ще в гімназії мені казали про літописи київської русі. Я збережу зошит. Коли все це закінчиться, то тикну його у очі нашому парторгу і прочитаю його дитині чи онуку, якщо доживу. Щоб «гордився» батьком».

[підпис відсутній]
Оригінал, рукопис.


/ Реабілітовані історією. Миколаївська область. Книга 4. – Київ–Миколаїв: Світогляд, 2008. – 654 с.

Спасибо сказали: LG 775, Balakyn, kuks70, litar Л4

Поделиться

44

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

СПОГАДИ ЄВГЕНІЇ САКЕВИЧ-ДАЛЛАС
(Доля сироти з українського голодомору)

http://forum.genoua.name/viewtopic.php? … 25#p199925

Спасибо сказали: Balakyn, kuks70, gennadii5408, litar Л4

Поделиться

45

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

«Тетка Ярина попросила маму принести свежего мертвеца. Иначе, сказала, съест нас, детей…»
6:30 — 14 февраля 2012

Мария Собчук
Владимир ШУНЕВИЧ, «ФАКТЫ»

Жительница города Коростышев Житомирской области Мария Собчук, которая пятилетней девочкой пережила Голодомор, рассказывает «ФАКТАМ» подробности трагедии, начавшейся в Украине 80 лет назад, в феврале 1932 года

Бывшей учительнице Марии Петровне Собчук 84 года. Эта приветливая женщина вспоминает о том, как маленькой девочкой пережила страшный голод, а потом войну, и ее глаза наполняются слезами. «Я никогда не выбрасываю даже черствый хлеб, — говорит женщина. — Делаю из него сухари. Вдруг пригодятся»…

«После смерти отца мама продала нашу хату за… ведро капусты»
— Мария Петровна, в юности многие из нас нередко иронизировали над разговорами стариков, сообщающих друг другу, что, слава Богу, «їсти є що…» Неужели, дескать, в жизни не существует тем, более интересных, чем еда?

— И хорошо, детки, что вам так казалось. Что не довелось вам мечтать о кусочке хлеба…

В начале 30-х годов наша семья — мои родители, бабушка, дядя и я — жили в селе Семигоры ныне Богуславского района Киевской области. Отец вступил в недавно созданный колхоз, отдал туда коня, телегу, плуг, сеялку, бороны. А телку в колхоз родители не сдали. Осенью 1932 года ее зарезали. Шкуру подсушили и повесили на чердаке. Зимой, когда мясо закончилось, мама отрезала от нее кусочки и варила суп.

Работы в колхозе зимой не было. Отец с товарищем ходил по людям и молотил зерно. За работу им платили мешочек проса или ячменя. Товарищ сразу же относил заработок в чайную, где пропивал. А отец все нес домой. По ночам родители толкли просо в ступе. Мама варила из проса кашу, и какое-то время нам было чем прокормиться.

Однажды к нам нагрянула комиссия по хлебозаготовкам. Один дядька спросил меня: «Марийка, почему у тебя такие румяные щечки, что ты ела утром?» «Мама кормила кашей», — ответила я, ни о чем не подозревая. «Из чего же каша?» — «Из пшена…» — «А где пшено?» «Вон там», — показала пальчиком на подпечье, где хранилось спрятанное зерно.

https://fakty.ua/user_uploads/images/articles/2012/02/14/146262/golodomor2(1).jpg
*Составляя планы хлебозаготовок, государственные чиновники совершенно не учитывали засуху, нашествие саранчи и требовали от крестьян зерна больше, чем они вырастили

Его, конечно, у нас забрали. Мама, помню, так расплакалась, а отец прижал меня к себе и тяжело вздохнул: «Ах ты ж, глупышка несмышленая…» Оказалось, о том, что у нас есть зерно, настучал товарищ отца. Свое он пропил и завидовал нам, что не голодаем.

Зимой, когда не было снега, папа сгребал в колхозном саду мерзлые листья и приносил домой гнилые яблоки. Мама варила из них компот, а сами яблоки давила, и эту тюрю мы ели. Однажды в том же саду отец так обессилел, что потерял сознание. Люди, увидевшие его там, сообщили маме, и она на лошадях привезла отца домой. Через пару дней он умер.

Весной, в мае 1933 года, от голода умерли дядя и бабушка. Мы остались вдвоем с мамой. Питались варевом из лебеды, конским щавелем и почками липы. Очень бедствовала и мамина сестра Ярина с семью детками. Шестеро из них умерли. Осталась одна девочка — Люба, ей в то время, как и мне, было пять лет. После смерти отца, дяди и бабушки мама продала нашу хату за… ведро капусты и решила переселиться к тете Ярине.

— Чем занималась мама? Ведь ей надо было содержать семью?

— После смерти отца она пошла работать в колхоз. Там получала паек — горсть какой-то крупы. Нас с моей двоюродной сестрой Любой устроили в детсад, куда ходили детки от трех до 12 лет. Там детей три раза в день кормили баландой из черной ржаной муки. На ужин нам давали щипаные галушки — кусочки теста, плавающие в баланде. Баланду мы с Любой выпивали. А галушки — кусочки вареного теста — приносили домой нашим мамам, пряча еду в полотняные сорочки, подпоясанные ремешками.

Иногда нашей семье передавала продукты тетка Марина из соседнего села Яхны, которая служила кухаркой у попа. В июне мама решила пойти к ней, чтобы чем-нибудь разжиться. Тетя Ярина к тому времени очень ослабела. Попросила маму нарвать ей зеленых слив и принести свежего мертвеца. Умерших сбрасывали в большую яму на околице села и не спешили закапывать, так как чуть ли не каждый день кто-то умирал. Ярина пригрозила маме, что если она не принесет ей свеженького покойника, съест нас, детей. Мама испугалась. «Хорошо, — сказала сестре, — детей, прошу, не трогай!..»

Как обычно, вечером мы с Любой принесли из детсада на ужин галушки. Ярина, жадно съев их, схватила меня за руку и потянула к себе. Сестра Люба заступилась за меня и толкнула в подпечье, где раньше хранилось зерно. Тетка схватила нож и стала что-то исступленно кричать. Люба испугалась и тоже залезла ко мне. Ярина пыталась достать нас и вытащить из нашего убежища кочергой. Но силы ее покинули. Из-за слабости она вскоре затихла. Мы боялись высунуться и всю ночь просидели в подпечье. Думали: может, она затаилась и выжидает, чтобы огреть по голове.

Утром мама вернулась. Ярина вытянулась на лежанке. Ее рука бессильно свисала. Длинная, до пояса, коса, которая раньше была черной, поседела. Тело было холодным. Мама отправила нас в детсад, а сама пошла искать подводу, чтобы отвезти Ярину на кладбище. Говорили, что ездовой и его помощник, сами голодные и слабые, по дороге на кладбище клали на телегу еще живых людей — чтобы не делать лишнюю работу. Однажды тот ездовой там же, возле ямы, и умер — тащил кого-то к яме, и силы покинули его.

Тем временем сосед, который увидел, что в нашей хате никого, кроме мертвой Ярины, нет, тихонько зашел к нам и украл все, что у нас было: полотняные сорочки, рушники, даже дерюгу, на которой лежала покойница.

*От голода умерло очень много детей, которых ослабевшие отцы и матери не способны были спасти

А в конце лета приехал вербовщик и уговорил маму переехать в другой район. Понимая безысходность ситуации, мама отдала Любу в детдом. Мы же переселились в Сквиру. Там нам дали комнату в общежитии. Мама работала в совхозе имени Сталина. На следующий год вырос богатый урожай, нас хорошо кормили. Жизнь по чуть-чуть стала налаживаться. Как тут началась война. Такого натерпелись…

«Если бы не Голодомор, сталинские репрессии и война, население Украины достигало бы сейчас 100 миллионов человек»
— Потом был еще голод 1947 года, — продолжает Мария Собчук. — К тому времени я училась на третьем курсе Харьковского техникума физкультуры. Жила в общежитии в комнате с тремя девушками: одна приехала из Новосибирска, вторая — из Мариуполя, а третья — откуда-то из Белоруссии. Кто из студентов жил поближе — иногда мог ездить домой, что-то привозить из продуктов. Нам было труднее. После занятий я работала уборщицей. Мыла коридоры за 400 рублей. Стипендии получала всего 120 рублей, а буханка хлеба стоила 100. Но даже такого дорогого для нас хлеба в декабре не привозили в магазины три дня подряд. Я вообще ничего не ела.

Помню, вышла из общежития, стою и плачу возле входа, не зная, что делать. Вдруг ко мне подошла женщина, работавшая комендантом в техникуме: «Что случилось, деточка?» «Кушать хочу, — отвечаю. — До трамвая не дойду, чтобы на занятия ехать…»

Она взяла меня под руку и повела на остановку. Мы очень долго ехали на окраину города. Когда вышли, я увидела перед собой сожженное село, голые поля, покрытые снегом. Словно пустыня — одни дымоходы от печей торчали из сугробов. Возле одного из сугробов мы остановились. Женщина расчистила ногой снег, отбросила связанные между собой снопы, и я увидела деревянную крышку люка. Подняв ее, мы забрались в землянку.

Внутри лежали такие же соломенные маты из снопов. Женщина рассказала, что на этих снопах они с мужем спят. Столом и стульями им служили ящики от снарядов. Женщина вынула откуда-то несколько сухарей, протянула мне и начала растапливать печурку. Поставила на огонь котелок со снегом.

Пока я ела, хозяйка рассказала, что она бывшая фронтовая разведчица. Когда вернулась с войны, родное село было сожжено, все родные погибли. Здесь она встретила бывшего солдата. Теперь они живут вместе и весной собираются строить дом.

Вдруг наверху что-то загрохотало. «Это мой Сереженька, наверное, приехал,» — обрадованно сказала она и бросилась открывать люк. Я увидела мужчину и застыла: его туловище стояло на маленькой тележке. У него не было ног! Он привез килограмм хлеба. «А у нас гостья», — сказала хозяйка. — Ее зовут Маруся. «Да какая же ты Маруся, ты — Муся!» — засмеялся дядя Сережа. А я действительно была очень маленькой, худенькой…

Когда я собралась уходить, женщина дала мне хлеба и горсть фасоли. «Чем я смогу вас отблагодарить за вашу доброту?» — спросила ее. Она улыбнулась: «Когда встретишь такую, как ты, помоги ей…»

Да, трудно было. Но такого горя, как в 1933-м, в моей жизни не было.

— В 1932-1933 годах в Украине голод возник, с одной стороны, из-за засухи, сопровождавшейся в Полтавской и некоторых других областях нашествием саранчи, а с другой — из-за административных мер власти, изымавшей у населения и колхозов даже запасы семенного зерна и картофеля. Жертвами голода стали от семи до десяти миллионов людей, — рассказывает кандидат исторических наук Игорь Петров. — Это от 10 до 25 процентов населения республики. В день умирали 25 тысяч человек, примерно по тысяче в час. Каждую минуту в Украине умирали 16-17 человек!

Если учесть, что значительную часть умерших составляли самые слабые — маленькие дети, которых ослабевшие отцы и матери не способны были спасти, — средняя продолжительность жизни украинцев составляла в то время 7,3 года у мужчин и почти 11 лет у женщин. По мнению специалистов, если бы не Голодомор, сталинские репрессии, война и социально-экономические трудности постсоветского периода, население Украины было бы сейчас вдвое больше и, возможно, достигало бы сто миллионов человек.

https://fakty.ua/146262-kogda-mama-sobr … -nas-detej

Спасибо сказали: kuks701

Поделиться

46 (27-12-2019 19:48:32 отредактировано kbg_dnepr)

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Спогади М.А. Миколаєнка з села Мар'янівки http://forum.genoua.name/viewtopic.php? … 78#p226878

У Голодомор кожен виживав як міг. Батько працював на руднику і щось мав — він там одержував якісь пайки, приносив цукор-рафінад, звичайно, все це у мізерній кількості, і нам, кожному з дітей, тільки уприкусочку діставалася якась грудочка цукру. Ну, тато часто не міг приїздити — тільки на суботу-неділю. Щось привозив. А так — мама корову доїла. Або люди приходили до нас, брали коней, щоб зорати, і за те теж щось натурою платили. Але це було десь, мабуть, до 1928 року.

А згодом почалося…

Стали складати списки, хто куркуль, хто середняк, хто бідняк і кому що: куркулів розкуркулювали, середняків — розкуркулювали, бідних —  розкуркулювали! Так справді було. Хто хитріший, той міг уникнути цього. Зразу розкуркулювали найбагатших. Потім середніх. А затим — давай-давай, вижимали! — і бідних стали розкуркулювати. Одних, найбагатших, висилали найчастіше на Соловки. Слово Соловки — це було щось таке страшне! «Послали на Соловки!», «І цього на Соловки!» А потім, уже значно пізніше, я дізнався, що на Соловках доживав свого віку й останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський. А тоді що, як дитина, — «Соловки, Соловки…» Жах!
...
А в цей час починався голод. Не в 1933-му — то був апогей. Він починався поступово з 1930-го… 1931, 1932. А як грянув 1933-й, — люди вимирали. Коли батько перебравсь у Кривий Ріг, я вже закінчив четвертий клас і пішов навчатися в Лозуватку. Там була середня школа № 1. Оце ж я вам розказував, як мені туди важко було ходити голому, босому — ніде взяти, без штанів. І я проходив туди пів п’ятого класу і втік у Кривий Ріг! До батька. Прийшов на завод серед ночі. Мене не пропускають на прохідній, звичайно, я дитина.

— А кого тобі треба?

— Антона Миколаєнка, — кажу. — Я його син.

Одвели мене у цех. Батько ледь не вмер, побачивши мене, кинувся з криком:

— Хто помер? Мама вмерла? Брати? Сестри? Хто помер?

Я його заспокоїв:

— Не хвилюйся. Всі наші живі. Але далі я там жити не можу. Вчитися не можу. Я прийшов до тебе, і роби зі мною що хочеш.

Отак я й залишився з батьком у Кривому Розі. А десь через півроку, влітку, батько забрав усю сім’ю. Уже йшли чутки: там той помер, там той. Там баба, там дід. А потім ще страшніше: отам дітей своїх поїли!

Ми, діти, боялися виходити з хати. Це ж так страшно! І попри ці страхи, попри те, що казали: в Глибокій балці сидять бандити і ловлять людей, з’їдають їх, — я все-таки пішов у Кривий Ріг, не побоявся — виходу не було! Або там мене з’їдять, або дома мене з’їдять.

Так що це була ситуація, коли людина вже байдужа, вже їй не страшно нічого. Коли вона бачить трупи, коли все вимирає й ніхто нікому не може допомогти. Отака безнадія, безпросвітність — чорна ніч насувається!

nsju.dp.ua/mikola-mikolayenko-do … -svit.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: kuks70, Алёна, litar Л3

Поделиться

47

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Зокрема, під час допитування 23.10.1932 червоноармієць Ловягін М.А. зазначив:

«7 серпня 1932 року, коли їхали вартувати на греблю, Ямнінов у числі 6 вершників і командира відділу Назарова казав: «У нас життя в Радянському Союзі страшно погане, робітникам живеться погано, не те, що в капіталістичних країнах, робітники сидять у нас голодні, не отримують достатньо пайка, ходять в личаках, мало не голі, а там у капіталістів живеться значно ліпше.» <…>

На початку вересня у таборах біля намету Ямнінов Г.К. у групі стрільців-вершників казав: «Нашим командирам живеться добре, а нам лише погано, вони нас просто експлуатують, ходимо в наряд щодня, відпочити дають мало, у відпустку відпускають рідко та мало, командири всіляко обманюють нас».

25.10.1932 допитали червоноармійця Соболевського Й.А., який розповів, що у серпні 1932 року після політзаняття Осадчук С.Є. сказав серед вершників: «Що там у газетах пишуть, що розв’язано зернову проблему, відібрали із села все зерно, зсипали на зсипні пункти і кажуть, що у Радвлади багато хліба, у місті стало його багато, а в селі нема, а раніше хліба було багато і в місті, і в селі».

У серпні 1932 року після обіду Осадчук С.Є. казав біля намету: «Хліба тепер бракує тому, що основну робочу силу, яка раніше любила роботу, із села виселили (себто кулаків), а залишили в колгоспах працювати тих, хто в холодочку горічерева любить лежати, а вони кулаки, тут землю риють».

Повернувшись із відпустки, серед вершників Осадчук С.Є. казав: «Росте наша промисловість та сільське господарство лише на папері у газетах, а насправді ж нема нічого, не видно жодного зростання, навіть стало гірше, ніж було раніше, лише пишуть, що у відсотковому відношенні зросла промисловість та сільське господарство».

Поза тим, Соболевський повідомив, що коли Осадчук отримав листа від родичів, то сказав, що «його два добрих товариша, що проживають вдома у селі, кудись поїхали, найпевніше пішли за кордон, у Польщу, позаяк місцеві власті хотіли їх розкулачити. Якби я жив зараз удома, то теж би пішов у Польщу, оскільки все одно так жити, як раніше жили ми, не доведеться, на таких конях їздити, на яких їздив я, не доведеться».

Наприкінці весни 1932 року Осадчук поїхав у відпустку. Повернувшись, розповів Соболевському:

«У селі нині жити стало дуже погано, сильний голод, пороз’їжджалися хто куди, а мій батько таки ухитрився, він зумів запастися, відкілясь під час збирання понастягав пшениці, жита і ячменю, і закопав під хлівом у яму, так що вистачить до свіжого хліба. Яму з хлібом показував мені.»

Перебуваючи у таборах наприкінці липня 1932 року, до того, як груповід прийшов на політзаняття, Ямнінов Г.К. казав вершникам:

«Я от нашій пресі зовсім не вірю, ось я отримав з дому листа, в якому мені пишуть, що в нас у станиці і колгоспі їдять траву, всі з голоду помирають, прямо на вулицях, йде, йде людина і падає, ось до чого дожили, а нам кажуть, що хліба свого багато, та ще й відправляють його за кордон. Хіба ви у пресі це побачите, там нічого про це не пишуть, ясно, що пресі вірити не можна».

«29 липня 1932 року, стоячи на варті динамітового складу, Ямнінов Г.К. у варткімнаті серед стрільців-вершників всієї варти казав:

«Кажуть, що у нас здобуток п’ятирічки – не стало безробітників, тим часом як я сам бачив, коли служив у міліції, люди ходять голодні та збирають усяку дохлятину,  а нам і на політзаняттях кажуть, що в Радянському Союзі немає голодних і безробіття, а коли станеш заперечувати, то тебе вважають опортуністом і чужим елементом. Усе одно я їм не вірю, позаяк я бачив на власні очі, як люди валяються голодні та помирають.»

11 вересня 1932 року у казармі у групі червоноармійців з кількох осіб Ямнінов Г.К. сказав:

«Дали б мені волі та сказали хто більше завербує на свій бік робітників, я думаю, що на мій бік більше би пішло <…>.  Ось приміром, я став на політзанятті казати, що у капіталістів робітники живуть ліпше, ніж у нас, то на мене всі накинулися, а що наші червоноармійці розуміють? Анічогісінько.  Візьмемо до прикладу нашого першого-ліпшого робітника і запитаємо в яких умовах він живе, він одразу скаже, що ходжу холодний і голодний. А з приводу соцзмагання постановляють не самі робітники, а керівники комуністи. Згину, а казатиму всім політпрацівникам, що робітників обманюють».

Поза тим, на початку серпня, дати точно не пригадую, ми їхали разом з Ямніновим та іншими вершниками в числі 9 осіб вартувати на греблю, дорогою Ямнінов казав вершникам, що робітникам в капіталістичних країнах живеться ліпше, ніж у нас в Радянському Союзі, хоча нам і кажуть, що там погано живуть, але ж ми не бачили, а вірити цьому не можна.»

28.10.1932 допитали червоноармійця Кокшарова П.М., який зазначив: «Після повернення з відпустки, Осадчук С.Є. в казармі казав стрільцям, що вдома у колгоспах живуть дуже погано, сидять голодом, оскільки хліб увесь відібрала держава».

Ось такого насвідчили однослуживці про Ямнінова й Осадчука. За суттю ж ці вислови всього лиш відображали тогочасну дійсність. Деякі з них свідчили про голод в Україні та Казахстані.

http://forum.genoua.name/viewtopic.php? … 36#p229436

Спасибо сказали: kuks701

Поделиться