хутір Порубаї Кобеляцького р-ну Полтавської обл.
За моїми даними архівні джерела щодо цього регіону у своїй більшості знищені. Тому наразі найдавнішим джерелом з історії хутора знаю “Военно-топографическая карта Полтавской губернии 1863-1878” арк. 25-12. У Списку наявних у Малоросійській губернії 1799 - 1801 рр. такого топоніму немає.
З цього регіону походить рід Калашників (через ситуацію з архівами найстарший відомий представник - мій прадід Федір Спиридонович, 1912 р.н.), а між 1914 та 1928 рр. сюди потрапили нащадки роду Здановичів з Білорусі - одразу до дитбудинку в Солонцях, а пізніше оселилися в с. Мотриному (Гаврило Станіславович (через службу майже не бував) та Антоніна Станіславівна) та в х. Порубаях (1928) Олена Станіславівна.
Нижче наводжу рукопис дідуся, Калашника О.Ф. (1930-2017) датований поч. 2000-х рр. та присвячений історії Порубаїв:
"
х. Порубаї – колись і тепер
Х. Порубаї в далекому минулому – екзотичне поселення: одне з найкрасивіших поселень Кобеляцького регіону дореволюційного періоду. Чому Кобеляцького? За дореволюційним адміністративним поділом х. Порубаї був Кобеляцького повіту Озерської волості Харківської губернії.
Х. Порубаї розташований на площі довжиною понад 1 км і шириною до 0,5 км, населенням понад 300 чоловік.
І ось цей невеличкий клаптик землі з краю в край по довжині, на всю ширину, разом з хатами (а їх налічувалося до 80) потопав у розкішних струнких деревах. Ближче до хат росли фруктові насадження по далі – декоративні дерева та плодові кущі. Яких тільки видів дерев тут не росло: клени, ясени, осики, осокори, верби, ліщина, волоський горіх, глід, лози, кущі смородини, малини, ожини, аґрусу… Зелено вгорі, зелено внизу, бо вся площа була вкрита різновиддям трав’яних рослин, включаючи безліч лікарських. По центр балки, де багато вологи, росла навіть цукрова тростина. Приїжджі люди з інших регіонів називали нашу місцину раєм. По своїй своєрідній, невимовній красі цей клаптик землі був дійсно раєм. Бо якщо взяти до уваги період весни, коли сюди зліталося багатоголосе птаство: жайворони, соловї, шпаки, зозулі та багато інших, то це було щось таке, що перевищувало поняття рай. А повітря, а пахощі…
Хутір був умовно поділений на 3 таких місце проживання: центр – Гели, Поводи; окраїна від с. Пилипенки – Сасонівка, а окраїна зі сторони Дабинівки – по ліву сторону балки – Правдівка, а по праву – Калашники. Місце проживання кожного господаря називалось примірно так: Грицьки, Михайли, Петрушки, Шапки, Гаврили, Барвінки, Гарбузи і т.п.
Декілька сімей жили в степу, оскільки в хуторі вже не було вільних земель для забудови. Там жили Ситники – батьки Івана Павловича, Поводи – брат Повода Кузьми, що жив у хуторі, та якийсь Аврам. Нікого з них уже немає в живих і хати їхні давно розгорнуті.
Найбагатшою людиною на хуторі був якийсь Яковенко, який мав багато будівель (жив у тій хаті, яка пізніше стала школою), багато живності і звичайно ж багато землі.
Менш багаті були Якуші, Павленки, жили вони в районі Павлівки.
В центрі хутора жили Гели та Поводи. Треба сказати, що всі ці люди, за винятком Яковенка, землю обробляли своїми силами (сім’єю), а також наймалися до них по договору в час жнив і жали з снопа. Решта людей були в основному середняками. Так було до революції, а точніше до періоду колективізації. Це були 30-ті роки.
Спочатку колективний обробіток землі носив назву СОЗ – спільний обробіток землі, а трохи згодом переназвали в артіль і нарешті, десь перед війною – колгоспи. Так от перша артіль у нашому хуторі носила ім’я Чубаря, потім, коли Чубарь виявився ворогом народу, артіль назвали імені Косіора, але Косіор теж виявився ворогом народу і артіль назвали іменем Балицького. Незадовго Балицький теж виявився ворогом народу і наша артіль, тоді вже колгосп, одержав назву “20 річчя Жовтня”. Після війни, в період укрупнення колгоспів, 5 бувших колгоспів (с. Пилипенки, с. Маренівка, с. Дабинівка, с. Олександрівка і х. Порубаї) було об’єднано в один колгосп, який дістав назву імені Сталіна. А коли було оприлюднено культ особи Сталіна, наш колгосп було перейменовано в к-п “Дружба”. Ця назва зберігається і нині.
Хочу повернутись до історії загибелі нашого хутора, тобто – перетворення його з райського місця в пустинне.
Розорення хутора розпочалось, нажаль, за часів радянської влади, а саме з часів організації колгоспів. І так, десь 1931 р. нашу артіль було приєднано як бригаду до Озерянського колгоспу. В цей час і почали озеряни вирубувати оті стрункі осокори, клени та ясени і забирати їх в Озера, де розпилювали на дошки, які йшли на будівництво с-г будівель там же, в Озерах. Слідом за цією ганебною подією прийшла нова – на території с. Колісники “народився” так званий радгосп “Вирішальний”, який приєднав майже половину земель нашого хутора. Ось це і було періодом остаточного знищення нашого хутора. Спилювали буквально всі дерева що залишились, залишаючи за собою одні пеньки… Не стало дерев, зникла краса природи, перестали прилітати до нас пташки, не стало чути їх різноголосся, яке радувало душу людини. Лише біліли стіни хат та розносилося зловісне вороняче каркання. Рік у рік зграї ворон збільшувались і тепер вони стали панівним птаством у нашому похмурому зраненому хуторі.
А люди, люди горе вам…
І дійсно, на цьому спустошення не закінчилося.
Розпочалася Велика Вітчизняна війна. Під осінь 1941 р. ворожі вояки вже були в Порубаях рухаючись далі на схід. І так, німці почали встановлювати свої порядки – було призначено старосту села. Ним став Порубай Костя Якович. Було також призначено поліцію. Ними стали Повід Григорій Михайлович, Козар Афанасій Іванович, Чигорка Іван Федорович. Найзатятішим був Повід Григорій Михайлович. Його люди боялися найбільше. Коли німців погнали назад, він утік разом із німцями. Яка його подальша доля нам нічого не відомо. При поверненні наших військ у наше село старосту судили, а коли відбув строк, повернувся додому і невдовзі помер. Поліцаїв не судили, бо за них заступилися люди. На сьогодні в живих вже немає нікого з них. 1942 р. розпочалося масове вигнання молоді в Німеччину на каторжні роботи. З хутора було забрано і вивезено в Німеччину 10 осіб. По закінченню війни всі повернулися назад, але один з них, після поневірянь в концтаборах, прибув додому хворим, немічним і невдовзі помер у віці 20 років. Це був барвінок Павло Левкович. Ця війна забрала понад 40 чоловік хуторян, танками було зрито цілющі трав’яні пахощі, занесено насіння бур’янів, які тали домінуючими в нашому нещасному хуторі. Після війни почалася масова міграція людей. Хто куди. Деякі виїздили сім’ями. Молодь масово покидала хутір.
Що ж ми маємо на сьогодні?
Яка картина? На сьогодні у хуторі налічується 9 працездатних осіб, пенсіонерів десь до 40 осіб.
Жилих хат – 32.
А хутір раєм називали…"
У 2000 р. мені дістався рукопис спогадів дідуся. Так би мовити - відбиток історичної освіти його автора. Відцифрований текст переплетено у двох екземплярах - сім'ям кожного з дітей дідуся. Деякі уривки з цих спогадів наводжу нижче в якості приміток до попереднього нарису (курсивом виділено мої пояснення):
С. 11 Якось мати з подругами пішла на ярмарок. Тоді (кін. 1920-х) кожної неділі, а пізніше не так часто, в с. Озера були ярмарки, яскраві такі торгівельно – культурні дійства — цигани, музики, багато атракціонів і ласощів... Молодь з навколишніх сіл йшла туди погуляти.
С. 13 В цей час (1930-ті рр.) всюди створювалися колективні господарства на добровільних і напівдобровільних засадах. Надзвичайно живуче і глибоке коріння було в одноосібників, яке, до речі не треба було б ліквідовувати вигідність і життєздатність їх вирішило б життя. В зв’язку з колективізацією і розкуркуленням в степах залишалося багато пустих хат. Сім’ї розкуркулених вивозили, а їх дворища руйнували або, тимчасово, заселяли в них бездомних. Ось чому моє дитинство пройшло в степу. Спочатку нас поселили в Махнівці, це якщо повернути на право десь посередині дороги з Озір в Пилипенки. Там було три дворища — в однім миловарня, в двох інших ми і ще хтось. В тій Махнівці пройшли мої перші чотири роки. Тут ми пережили голод 1933 року, поховали мого меншого братика — Бориса, а пізніше, здається, ще одне немовля.
С. 16 восени 1938 року нас віддали до першого класу Порубаївської початкової школи, яка знаходилась за три кілометри, теж в куркульській хаті. Навчали нас до війни Сивовол Павло Захарович І Лев Максимович Барвинюк. Останній був незмінним завідуючим школи. На хуторі він з’явився близько 1914 року. Казали, що він теж з Білорусії, втік до України в Першу світову війну.
С. 18 в кінці 30-х років, вийшла постанова уряду про переселення всіх “степових” хат у населенні пункти...
Зруйнувавши хати в степу людей підселяли до родичів чи просто до сімей, які мали зайву кімнату або хатину. Нас підселили до сім’ї Рубанів: Тихона і Галі... Колгосп за квартирантів їм платив, а всім селом, всією громадою кожної неділі ліпили стіни десяти хат для переселенців. Плати за цю роботу ніхто не брав,платнею був могорич господаря...
С. 19 – 20 Обов’язковою приналежністю кожної сільської хати була піч і лежанка, які займали, як правило чверть житла. Глиняна підлога застелялась взимку соломою, а влітку травою. Над піччю віконце. Світло з нього допомагало економити гас, бо більша частина зимового життя дітей і дорослих проходила на печі. Піч у нас завжди завішувалася рядном. Це було єдине місце де не замерзала вода. Зими в той час, з невеликими відхиленнями, були дуже холодні та сніжні. Де в сім’ї були чоловіки, то рубали й привозили з покинутих дворищ дерево на дрова, а ми з матір’ю могли палити лише солому, соняшники, кукурудзиння, висушений гній. Бадилля соняхів і кукурудзи та солому давав колгосп на вироблені трудодні. Того не вистачало й на місяць. Решту крали. Майже кожен день, незалежно від погоди, з носилками (в кращому випадку з санчатами) відправлялись за кілька кілометрів в поле. Іноді це закінчувалось штрафом. При великих морозах натоплювали і лежанку, але це була розкіш — велика втрата палива.
С. 20 – 21 За словами старожилів в минулому хутір був красивим. До війни в ньому було більше ста дворів. В колгоспі було більше півтори тисячі гектарів землі, дві виробничі бригади, свинарник, дві конюшні, кілька дійних корів. Молоко з колгоспу і від власних корів відвозили на молокопункт в с. Озера. В хуторі було два вітряки і маленький магазин, який тут чомусь називали “лавка”. Лавка ця кочувала по квартирах продавців і лише в 70-х роках для неї було відведено спеціально збудоване приміщення. Хутір потопав у зелені садків. Посередині знаходилось два невеликих ставки, з яких ми, дітлахи, майже ціле літо не вилазили, і в яких було багато маленької риби. Навколо калашниківського ставка стояли великі верби і верболіз. Красою й вигідністю славилась зелена толока, яку здавна і по сьогодні називали “балка”. Весною ця балка, залежно від сніжності зими й швидкості танення снігу, заповнювалася водою і перерізала хутір на дві половини іноді на кілька тижнів. Майже круглий рік балка ця заливалася дитячими голосами. Тут діти випасали і свою, і колгоспну худобу, тут влаштовували свої ігри (цурка, гилка, курочка, ножик, карти...).
Вечорами балка наповнювалася піснями молоді. Нам, дітлахам, підходити до них і підслуховувати заборонялося. Це, як життя і спілкування дорослих залишалося для дітей під сімома замками. Невихованістю вважалася навіть присутність дітей при розмові дорослих. А до виховання дітей в селі були причетні всі. Якщо хтось порушував правила хутірського “етикету”, карав перший дорослий що трапився, незалежно від спорідненості. Саме ж страшне було не те, що тобі вуха намнуть чи батогом відшмагають, а те, що чутка про це до батьків дійде не від тебе. Тоді, майже без слідства, отримуй ще. Авторитет і взагалі старших був незаперечним.
С. 21-23 У зв’язку з голодом, репресіями, колективізацією люди на початку 30-х років жили ще бідно, але більш-менш рівно. Працювали в колгоспі за трудодні. Норми виробітку надходили зверху, деякі вироблялися на місцях. Хто виконував норму або завдання бригадира чи ланкової тому обліковець записував один трудодень. В сім’ях де працездатних більше, заробляли й більше трудоднів. Плату за працю колгоспники одержували два рази на рік — за перше півріччя давали аванс: зерно, олію, мед та ін., в кінці року — остаточний розрахунок. Грошей одержували, як правило, дуже мало. А потрібні вони були кожному, не лише для купівлі одягу, а й для розрахунку з Державою. Було безліч усіляких податків, займів, страхувань. Часто бувало так, особливо в таких сім’ях як наша, що в кінці року необхідно було продавати щось з підсобного господарства щоб розрахуватися. Заборгованість селянина була немислимою. Приходили відповідні служби, описували, накладали арешт на майно, а іноді й судили. Насильно забирали за борги худобу. Проте це застосовували зрідка і лише для злісних боржників. І хоча говорили: “гуртове — чортове”, але загальний рівень достатку, громадського, а селянського зокрема, постійно зростав. Особливо в останні роки перед війною.
До революції на хуторі не було писемних. Були відсутні заклади культури та освіти. Із встановленням влади рад школу тут відкрили, хоч і на два села. Для дорослих було відкрито курси ліквідації не писемності (лікнеп). Спочатку ходити туди примушували, а згодом почали ходити добровільно і не лише активісти, а й пристарілі. В хаті-читальні (з відкритої хати розкуркуленого заможного селянина, з неї ж, пізніше, зробили клуб) з’явилися книги, газети. Довгими зимовими вечорами колективно читали твори Т.Г.Шевченка, Постанови Уряду та Партії, газети. Лев Максимович Барвінюк читав лекції, а Павло Захарович Сивовол організував музичний і драматичний гуртки. Хутір оживав, веселішали люди. Не дивлячись на те, що переважна більшість праці в колгоспі була тяжкою, ручною, а робочій день тривав “від сонця — до сонця”, в селі кожен день лунали пісні, сміх і дитячі голоси. Бувало заграєшся десь, а додому ж потрібно прибігти раніше ніж мати прийде з роботи, прислухаєшся: чути пісню — значить ідуть колгоспники з роботи. Годинники були лише настінні.
С. 24 Все ближче наближався фронт, все гірші відомості надходили з нього. І, ось у же в кінці літа почали бомбардувати міста і укріплення у нас. Почалася мобілізація людей на будування окопів понад Дніпром. Частіше почали збивати радянські літаки над нашим селом, майже безкарно. То в одному місці то в іншому ловили ворожі десанти, їхнім завданням була деморалізація армії та населення. І це їм на початку війни вдавалося — призводило до великої кількості дезертирів, особливо серед місцевих мешканців окупованих територій. Вони вдома пересиджували найтяжчій період війни, ба часто й всю її. Але багато з них змогли відмити цю ганьбу своєю кров’ю, дехто ж зумів потрапити до списків діючої армії і до кінця життя бив себе в груди, що він учасник бойових дій. Це такі та їм подібні, одержавши пільги, відпихали з магазинних черг престарілих вдів, дітей, батьки яких загинули у війну. А багато людей із законним правом на пільги до кінця своїх днів залишилося поза увагою.
С. 24 – 26 Відступаючи Радянська армія чинила опір, але сили були нерівні, ні в технічному оснащенні, ні в людських ресурсах. Ворогові залишали численні багатства. Багато що вивозили на схід, у глиб країни (фабрики, устаткування, хліб, худобу, людей). Але часто робили це з запізненням, неорганізовано. Так було й з вивезенням нашої колгоспної худоби та добра.
Відступ нашої армії (часто хаотичний) в основному відбувався вночі. Німці ж, як на роботу, йшли вдень. День і ніч ішли війська, техніка, евакуйовані, худоба. Великих боїв на території села не було, тому що більш-менш стратегічні шляхи та вузли проходили далеко від нього. Шалений гуркіт було чути від Дніпра. Село обстрілювалося з гармат, часто бомбардувалося — на цвинтарі стояли наші зенітки. А одного вересневого ранку, німці нас по виганяли зі сховищ — льохів, сараїв, горищ.
Перші слова, які ми почули від чужинців, це “матка”, “яйка”, “млєко”, “де комісар, юда?”. Перелякані жінки та діти плакали. Чоловіків зганяли до контори колгоспу. Там, під слово колишнього голови, а тепер назначеного німцями старости села, Порубая Костянтина Яковича, брали на список і відпускали по домівках. Дехто ставали поліцаями — Козарь Ф., Чигорка, Овчаренко, Григорій Повід. Землі у нас не роздавали і колгоспу не розганяли. Назвали його громадський двір. Бухгалтером і першим радником старости був Юхим Повід. Все залишилося по старому, тільки все вирощене на громадському дворі та вдома постійно відбиралось і вивозилося на Кобеляцьку або Галещинську залізничні станції для відправки в діючу армію чи в Німеччину. Навіть вирощену на власному господарстві худобу різати суворо заборонялося. З дозволу старости різали одне порося на 2 — 3 двори і то, лише наближені до нього люди.
С. 26 Фронт відкочувався на схід дуже швидко. Через наше, бездоріжнє село німецькі частини безперервно, день і ніч, рухались більше двох тижнів. Постійно гнали полонених, яким багато хуторян кидали продукти. Давати не дозволяли конвоїри. На ніч їх зупиняли в полі, або, в кращому випадку, заганяли в пусті будівлі ферм. Територію обносили колючим дротом, пильно вартували. Звідти постійно лунали постріли. Свиней в колгоспах годували, поїли й утримували набагато краще ніж їх.
С. 28 Німці, як і всі люди на землі, різні. Особливою ж жорстокістю до населення відзначалися угорські та румунські частини в складі німецької армії. Перше враження дитини було не на користь прийшлих. Пам’ятаю, як у сусідів зупинилося на ніч п’ять окупантів. Одразу ж настріляли собі курей, брали все без дозволу. Милися, відправляли свої нужди жодної уваги не звертаючи на жінок і дітей. Майже всі загарбники брали все, що їм заманеться. Погрожували, а іноді й виконували свої погрози: розстрілювали, вішали, били... Жорстоке ставлення німців було однією з причин їх поразки. Але були й інші, більш вагомі.
С. 30 – 31 У школі серед дітей, як і всюди серед дорослих розмови про одне — переможний хід війни. З величезними людськими й матеріальними втратами війна йшла в зворотному напрямку. Не дивлячись на страшне зубожіння настрій в усіх був піднесений. Люди потихеньку, організовано й поодинці, приховували все, що можна було приховати від німців та їх посіпак. Все частіше було чути далекий гуркіт гармат і бойових літаків. Наближався фронт, а з ним довгоочікуване визволення. Жорстокішими ставали фашисти, добрішими їх слуги. Готувалась лінія оборони по Дніпру. Настійливо ходили чутки, що Сталін дійде лише до Дніпра. Фашисти впевнено казали, що швидше Дніпро потече назад, ніж радянський солдат стане ногою на правий його берег. Не дивлячись на забитість і глухість нашого хутора, відсутність преси та радіо, обізнаність його мешканців у політичній та військовій ситуації була на висоті. Для відступу фронтових і тилових частин німців вистачило близько доби.
С. 33 - 34 Ввечері, тільки-но стемніло, боячись залишатися на самоті в такий невизначений час, ми зібралися йти до сусідів. Тільки-но відійшли від хати, як перед нами виріс вершник. Ми оніміли, чекали розправи. Вершник без форми й відзнак запитав:”Когда в деревне были немцы?” Ми не встигли доказати до кінця, як його вже не стало. Побігли наввипередки до сусідів. Перебиваючи один одного з матір’ю почали розповідати, аж тут із тим же запитанням, наче з неба, знову з’явився вершник. Ми лише встигли запитати хто він. Від’їжджаючи, нахилившись, він майже пошепки проказав: “Я красноармеец.”
Шкода що темно й боязко було, а то б ми оббігли все село. Цю звістку, з своїми коментарями обговорювали до глибокої ночі. Лишок її пробіг за одну мить і, ще до схід сонця, майже всі порубаяни вже чекали наші війська на дорогах, що вели в село.
Прийшла довгоочікувана хвилина... З Пилипенок з’явилась колона піших, кінних й на возах, техніка йшла за ними. Всі кинулися їх зустрічати. Люди плакали, цілували одяг і взуття визволителів. Хто що міг, віддавали їжу. За сльозами не бачили, що воїни в погонах, для розмов не вистачало слів. Найбільш допитувались чи не будуть відступати. “Нет!” — як залп-салют лунала відповідь. Радощам і сльозам у цей день не було меж, а часу для сліз попереду було ще багато. До кінця війни залишалося близько двох років. А скільки сліз та горя буде ще в повоєнні роки. Не те, що підрахувати, а навіть розумом збагнути цього не можливо.
Post's attachmentsПорубаї (ГШ 1878).jpg
Порубаї (ГШ 1878).jpg 924.85 kb, 1 downloads since 2017-01-31
You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.)
, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.)
, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко, Табурянський (Білогорілка: Полт.)
, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).