Тема: Сезоненко
Сезоненко Володимир Іванович
1905 – травень, 28, 1938
У середині тридцятих років у Лубнах діяла контрреволюційна повстанська організація, яка проводила шпигунство на користь польської розвідки. Саме такі звинувачення були пред’явлені працівникам районної ради ТСО Авіахіму. Це інкримінував їм начальник рай- відділу НКВС, лейтенант держбезпеки Мастицький. Він не тільки виконував, а й перевико- нував плани виявлення «ворогів народу». На його совісті (якщо вона в нього була) чимало чесних, ні в чому не винних людей Лубенського району. На «своїй» території він мав необме- жену владу, ні з ким не рахувався. Коли перший секретар райкому партії Михайло Кузьмич Колотило вирішив з’ясувати, чому Мастицький дозволяє собі таке свавілля, то сам потрапив у енкавеесівські катівні.
Від того лихого тридцять сьомого минуло більше ніж піввіку. Але й сьогодні проймає жах, коли читаєш сфабриковані справи «ворогів народу». Хто міг подумати, що навіть у громадсь- кій організації під вивіскою Тсоавіахіму «окопалися» небезпечні шкідники радянського ладу. Виявляється, «очолив» підпільну контрреволюційну організацію не хто інший, як сам голова райради Петро Матвійович Жуков. Колектив був невеликий. Хлопці підібралися бойові, за- гартовані в лавах Червоної армії. Інструктор – Петро Іванович Дудка, рахівник – Василь Гри- горович Левченко. А на початку 37-го сюди на роботу політрука колектив Лубенської сукон- ної фабрики послав свого товариша, комуніста Володимира Івановича Сезоненка. Всі вони совісно виконували доручену їм справу. Прагнули якомога більше охопити молоді. Будували та обладнували стрілецькі тири, вчили хлопців і дівчат влучно стріляти, організовували зма- гання та кроси, готували допризовників до служби в армії. Доречно сказати, що тодішня мо- лодь тяглась до оборонних заходів, що проводились Тсоавіахімом. Мрією і гордістю кожного юнака був значок «Ворошиловський стрілець». Лубенська районна рада Тсоавіахіму по пра- ву вважалася однією з кращих в області, її роботу ставили за приклад іншим. І ось єжовський посіпака Мастицький, вислужуючись перед своїм обласним начальством, вирішив довести, що й під вивіскою цього оборонного товариства діють небезпечні вороги народу.Операція по ліквідації «шпигунського гнізда» районним відділом НКВС була здійснена надзвичайно оперативно. Першим забрали Петра Жукова. На світанку 21 грудня 1937 р. у йо- го квартиру увірвалося двоє у військовій формі, покликали понятого. А ним був Володимир Сезоненко, бо мешкав теж у цьому комунальному будинку. Прихід небажаних гостей його не тільки здивував, а й налякав. Він добре звав, що його керівник не скоїв ніякого злочину. Обшук нічого не дав. Жукова забрали.
А наступної ночі енкавеесівці завітали на квартиру Сезоненка. Тоді ж було взято Петра Дудку та Василя Левченка.
У котрий раз перечитую матеріали слідства Сезоненка, листи його дружини Марії Яківни, яка мешкала в Лубнах по вулиці Толстого, 50. Вдивляюсь в єдину фотографію, що збереглася у неї. На ній молодий чоловік з привітним, інтелігентним обличчям.
...У лубенчанина Івана Сезоненка, котрий весь час працював каменярем, сім’я була чи- маленька: четверо синів-соколів і три красуні-дочки. Жили бідно. Всі трудилися. Володя народився у 1905 р. Три роки ходив до школи. А коли підріс, став підручним у батька. Бурх- ливий сімнадцятий, тривожні, неспокійні роки громадянської війни... Володя, як і його одно- літки з бідняцьких родин, з гарячою надією сприймає кожен крок молодої радянської влади. Вступив до комсомолу, з радістю іде служити в Червону армію. Повернувшись у Лубни, Во- лодимир Сезоненко стає членом робітничого колективу Лубенської суконної фабрики. Спо- чатку кілька місяців він працює учнем, а набувши спеціальність, трудиться прядильником. Працював добре, перевиконував змінні норми. В 1925 р. його приймають у члени ВКП(б). А незабаром він очолив прядильний цех. На фабриці трудились переважно жінки і дівча- та. Серед них була миловидна росіяночка Маша. Вечорами їх часто бачили в міському саду. Володимир тепер усе знав про життя Марії, а було воно в неї гірким, мов полин. Народилася в Саратові. В голодний двадцять перший дівчинка лишилася батьків. Мабуть, і сама померла б, якби добрі люди не вивезли її на Україну. Віддали Машу в Хорольський дитячий будинок. Тут вона жила, вчилась, а потім пішла працювати на Лубенську суконну фабрику.
Володя Сезоненко став для неї найдорожчою людиною. В 1932 р. вони побралися. Що- ранку обоє поспішали на фабрику, а після роботи разом поверталися додому, лаштували вечерю, поралися в квартирі, читали вголос цікаві книги. Можливо, так і продовжувалося б їхнє сімейне життя, якби Володимира Івановича не рекомендували на роботу в районну раду Тсоавіахіму.
Усі в ті роки були «під ковпаком» у сталінських опричників. Тоді, наприклад, наприкінці грудня, був заарештований, а через три місяці розстріляний як «ворог народу» механік Лу- бенської повстяної фабрики Андрій Панасович Сухненко. Не було такого підприємства чи установи, де б не були викриті і знешкоджені «вороги» різних мастей. Знайомлячись, із спра- вами жертв сталінських репресій, доходиш сумного висновку, що в ті страшні часи йшло ма- сове знищення молодих, повних сил людей. Це був справжній геноцид проти народу, котрий будував соціалізм, освячений «вождем народів.»
Вночі 22 грудня 1937 р. Володимир Іванович Сезоненко був заарештований, і того ж дня бюро Лубенського райкому партії виключило його з членів ВКП(б) як запеклого «ворога наро- ду». Ні слідства, ні представлених доказів. Все «прокручувалося» з блискавичною швидкістю, бо жертва була заздалегідь визначена, і ніхто вже не вникав у хід справи. Через кілька днів Сезоненка відправили в Полтаву, де теж досить оперативно провели лише один допит, який івизначив його вину. Слідчий інкримінував йому активну участь уконтрреволюційній повстанській організації, шпигунстві на користь польської розвідки, в занедбаності бойової і політичної підготовки допризовників, вербування нових членів до підпільної роботи. Всі ці страшні звинувачення не підтверджувались ніякими письмовими чи речовими доказами. Од- нак усі звинувачення підпали під грізні статті 54-7 та 54-11 Карного кодексу УРСР. Рішенням Особливої трійки УНКВС по Полтавській області від 21–23 березня 1938 р. Сезоненко Володимир Іванович був засуджений до найвищої міри покарання – розстрілу. А 28 травня того ж року вирок виконаний. Тим же рішенням були засуджені до розстрілу Петро Матвійович Жуков, Петро Іванович Дудка та Василь Григорович Левченко. Всі вони молоді: кому було менше, а кому трохи більше тридцяти років.
«Думала, що не переживу, – писала мені Марія Яківна Сезоненко, – а от перенесла це страшне горе. Можливо, тому, що надіялась на повернення Володі – рано чи пізно. Тоді я і в гадці не мала, що його розстріляють. Думала, подержать, доки розберуться. Коли його від- правили з Лубен у Полтаву, я їздила туди, щоб побачитися з ним. Оббила всі пороги того стра- шного будинку, але марно. Тільки віддали мені його одежу, яка, здалося, ще пахла потом. Уже тоді мене смертельно налякало, коли передали той вузлик з білизною. Та все ж я сподіва- лась і втішала себе думкою, що йому видали казенну, коли відправляли в тюрму. Куди тільки не писали я і його брат Федір Іванович, однак ніякої відповіді ми так і не одержали. Жилося мені – не дай бог нікому такого життя. Попервах і на роботі, і просто знайомі сторонилися мене. Але були й такі, які співчували моєму горю, чим могли, допомагали. Вік їх не забуду. Всі роки чекала, що ось відгукнеться мій Володя, подасть якусь звісточку. А десь на початку п’ятдесят восьмого року приїздив у Лубни обласний прокурор, то викликали мене до ньо- го. Тоді тільки він мені сказав, що мого чоловіка виправдали, що він ні в чому не винен, але в живих його вже нема. Не знаю, як добралася додому, а коли прийшла, то впала на підлогу і довго плакала. Зосталася тепер я одна-однісінька, мов билина при битій дорозі, бо дітей у нас не було. Отак і живу. І старість, і хворість доймають. А я все не перестаю ждати мого дорогого Володю...».
16 червня 1957 р. Військовий трибунал Київського військового округу переглянув справу В.І.Сезоненка. Рішення Особливої трійки від 21–23 березня 1938 р. було відмінено за від- сутністю складу злочину. Тоді ж було реабілітовано Петра Матвійовича Жукова, Петра Іва- новича Дудку та Василя Григоровича Левченка. Чесне ім’я Володимира Івановича та його товаришів по Лубенській райраді Тсоавіахіму було їм, нарешті, повернено. А 24 листопада 1989 р. бюро Полтавського обкому компартії України відновило (посмертно) Володимира Івановича Сезоненка в членстві КПРС.
Іван Наливайко
Реабілітовані історіґю. Полтавська область. Книга п'ята.