Мітологічна опозиція «Московщина – Україна» у творах Тараса Шевченка
Ця опозиція докладно проаналізована у монографіях О.Забужко «Шевченків міф України» та Ю.Барабаша «Тарас Шевченко: імператив України». Коли Московщина, Російська імперія в оцінці поета виступає інваріантним носієм гріха неситости й безбожности, то Україна – мстивости й безвольності.
Свій (національний) первородний гріх українці вчинили в Переяславі і щодалі побільшують його. Суть гріха «у тому, що не відчули, не розпізнали Ворога, Сатану (І.Бичко), дали себе ошукати («Розрита могила», «Великий льох»). І то надкласовий Шевченко звинувачує за цю фатальну помилку не лише Б.Хмельницького й провідну верству, а й усю тогочасну недорослу, наївну націю, що підтримала союз з Москвою ( образ першої душі у «Великому льоху»). Опинившись у полоні найжахливішого тоталітарного зла,
…заснула Вкраїна,
Бур»яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла.
Через те її кров стала «сукровата» (Чигрине, Чигрине…»). Серце – символ внутрішнього, духовного життя, частка Бога в людині, кров – вітальна енергія, воля до життя, самореалізації. В інших творах ця недужа національна «кров» іменується «чорною» (Кавказ), «свинячою» («Дурні та гордії ми люди…»), «вражою», «злою» («Як умру, то поховайте…»). Тобто вона заражена гріхом – водою, якою Пріся отруїла себе і весь рід, бо з повними відрами тієї води перейшла дорогу Хмельницькому на Переяслав – символічно посприяла удачі («Великий льох»). Відтак найбільша трагедія пост переяславської України – «проклін нереалізованости», неможливість, несила стати собою, повноцінно жити і розвиватися.
На тотальне зло імперії Україна реагує переважно безвольною покорою, оспалістю. Це жіночний (слабкий) тип реакції. Тому національна катастрофа України «на всьому часовому просторі Шевченкового міфа, від «Катерини» почавши, значною мірою кодується мовою еротичних, а то й сексуальних символів. Тобто Україна – покритка, жертва обману, зведення, зґвалтування.
Чоловічий, козацький тип реакції на імперське зло – бунтарський, мстивий. Але й він, попри слави гідний, жертовний героїзм, у кінцевому рахунку не рятує Україну («матір і сестру»), бо, так само, як і покора, призводить зрештою до паралічу волі і мимовільного подовження зла («Гайдамаки»).
Таке безвихідне становище кола зла спричиняє до розпаду народного тіла, до духовно-національної деградації. Цю проблему Шевченко розкриває найрізноманітнішими варіантами й варіаціями теми покритки. Аж поки – як спостеріг Ю.Шерех – скристалізовано синтезує за кілька місяців до смерти всього лише у двох ємнісних рядках:
Дівчаток москалі украли;
А хлопців в москалі забрали
(«Зійшлись, побрались, поєднались…»).
Отже, в імперському пеклі українські дівчата стають покритками, козаки – москалями.