1

Тема: Україна та друга світова війна

Друга світова почалася в Україні в 1939-му. СРСР тоді дружив з Гітлером
29.08.2014

Український інститут національної пам’яті просить українські ЗМІ, органи державної влади та місцевого самоврядування згадати 75-ту річницю початку Другої світової війни - найкривавішої трагедії в світовій історії.

З цією метою науковці розробили методичні матеріали, які просять враховувати при висвітленні річниці початку Другої світової війни.

В УІНП нагадють, що 75 років тому, 1 вересня 1939 року, через тиждень після підписання договору про ненапад із СРСР (так званого пакту Ріббентропа-Молотова) нацистська Німеччина вторглася на територію Польської держави, розпочавши найбільшу та найкривавішу трагедію людства – Другу світову війну.

17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР. Українські землі з перших днів опинилися в епіцентрі бойових дій.

Історики рекомендують зробити головний акцент у відзначенні днів пам’яті жертв Другої світової війни на вшануванні всіх жертв війни.

"Цей день має стати даниною пам'яті про загиблих вояків, - зазначається в методичних матеріалах. - Зосередити увагу не на військових парадах, що є своєрідною формою пропаганди війни, а на допомозі ветеранам та вшануванні загиблих".

УІНП вважає, що слід відмовитися від радянської пропагандистської концепції Великої Вітчизняної війни.

"Ми маємо говорити про Другу світову війну 1939-1945 років, адже українські території потрапили у вир бойових дій із перших днів війни у 1939 році, - наголошують історики. - Період конфлікту (1939-1941), коли СРСР був союзником Третього рейху, має бути всебічно висвітлений".

У методичних матеріалах вказані найбільш поширені міфи про початок Другої світової війни, а також подається список українських науковців, які спеціалізуються на вивченні історії цієї теми.

www.istpravda.com.ua/short/2014/08/29/144456/

Share

2 ( 27-01-2015 09:37:32 змінене kbg_dnepr )

Re: Україна та друга світова війна

Перепрошую, якщо моя інформація тут недоречна - не знайшла кращого місця.

Та й інформація дуже суперечлива: подія присвячена Голокосту, дата пов'язана із звільненням Аушвіцу, а книга розповідає про злочини СС на теренах України:

Презентація українського перекладу книги норвезького журналіста  і історика Бйорна Вестлі «Війна мого батька» (Bjørn Westlie „Fars Krig“)

У співпраці з Посольством Королівства Норвегія в Україні

Згідно з резолюцією № 60/7 Генеральної Асамблеї ООН, 27 січня відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту на вшанування дати визволення нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау 27 січня 1945 року. Цьогоріч людство відзначає 70 річницю цієї події. Щоб запобігти актам геноциду у майбутньому, резолюція вимагає від країн-членів ООН сприяти дослідженню, викладанню та збереженню історичної пам’яті про Голокост та підтримувати ініціативи громадських організацій у цій сфері.

До участі у восьмому Круглому столі «Українське суспільство і пам'ять про Голокост: наукові та освітні аспекти» запрошені науковці, викладачі та студенти, представники неурядових організацій, міжнародних інституцій, засобів масової інформації.
Мета Круглого столу – підтримка дискусії щодо історичної пам’яті про Голокост та вироблення навчальних рекомендацій з цієї теми в Україні. Коло питань, що обговорюватимуться: проблеми та перспективи вивчення історії Голокосту в сучасній Україні, протест і громадянська мужність.

Після закнічення Круглого столу, в Goethe-Institut о 17:00,  відбудеться презентація українського перекладу книги норвезького журналіста і історика Бйорна Вестлі «Війна мого батька» (Bjørn Westlie „Fars Krig“,  переклад з норвезької Д. Нікандрова, М. Щирби. – К.: Укр. центр вивч. історії Голокосту, 2014. – 260 с.) про участь норвезьких добровольців у німецьких СС і в злочинах на теренах окупованої України. В рамках презентації заплановані зустріч і дискусія з автором.

www.goethe.de/ins/ua/uk/kie/ver. … d=20468414

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

3 ( 20-02-2015 17:45:35 змінене kbg_dnepr )

Re: Україна та друга світова війна

Київ восени 1943-го: як нас визволяли
Дмитро Малаков 23 жовтня 2014, 21:55

Недавно "Дзеркало тижня. Україна" опублікувало спогади учасників та сучасників оборони Києва 1941 р. ("Сон напередодні війни", № 29 від 21.08.2014 р.).

Настала осінь, і знову спливають у пам'яті епізоди вже 1943 р. — визволення Києва після дворічної нацистської окупації. Це — записи спогадів киян, які пережили ті 2 роки. Минав час, ці люди, згадуючи дитинство, осмислювали й аналізували власні спогади вже розумом і життєвим досвідом дорослих. Це свідчення й подробиці, яких уже не вигадають ніякі письменники. Тим часом це якісно й психологічно, морально й історично зовсім інший рівень: і думок, і самих фактів, — ніж маємо сьогодні.

Історія визволення Києва істотно відрізняється від аналогічних подій в інших великих містах України. Не торкаючись військових дій, нагадаємо, що ніде, крім Києва, окупанти не евакуйовували масово місцеве мирне населення напередодні боїв. Попри те, що Червона армія вела наступ південніше і північніше Києва, німецьке командування не виключало можливості форсування Дніпра й навіть лобового штурму, хоч би яким безглуздим це здавалося, адже за 2 роки війни німці неодноразово бували свідками безглуздих операцій свого противника. Ось рядки з доповіді начальника оперативного штабу Герхарда Утікаля: "24 вересня 1943 р., за наказом військового коменданта, було утворено заборонену зону, яка проходить приблизно за 3 км на захід від Дніпра. Все цивільне населення цього району, включно з невійськовими установами, мусило залишити цю зону до 21 год. 26 вересня 1943 р."

+ Читати більше

25 вересня було визволено Бровари.

26 вересня "Нове українське слово" вмістило звернення генерал-майора і бойового коменданта Вірова:

"До населення міста Києва.

Західний берег Дніпра і м. Київ усіма засобами буде захищатися німецькими військами. Райони м. Києва, що знаходяться поблизу Дніпра, стануть бойовою зоною.

Німецькі війська в ці дні розміщують там свої позиції. Щоб запобігти непотрібним жертвам серед населення і щоб гарантувати бойові дії без перешкод, бойова зона в місті має бути звільнена…

Я сподіваюся, що у власних інтересах населення виконати це розпорядження без опору.

Всіх, хто після зазначеного часу без особливої перепустки перебуватиме в забороненій зоні, чекає сувора кара…"

Що означають останні слова, кияни добре засвоїли за 2 роки окупації: розстріл! Але, порівняно з тим, що і якими методами чинять на сході України російські агресори, дії нацистських окупантів видаються прямо гуманними: "Щоб запобігти непотрібним жертвам серед населення…" З Києва тоді було евакуйовано понад 100 тис. мирних жителів, включно з вихованцями й персоналом дитячих будинків та старими і немічними, утримуваними в "богадільнях" (так-так: ці заклади утворила в окупованому Києві міська управа, організована похідними групами ОУН ще восени 1941 р.). Отже, підкоряючись розпорядженню окупантів, місто заворушилося, як стривожений мурашник, і рушило на захід від Дніпра.

Втім, послухаймо спогади киян.

Георгій Малаков. «Экипаж машины боевой…» і діти війни над братською могилою. Букринський плацдарм, осінь 1943 року. Ескіз. 1961, олівець. Публікується вперше.

Киянка Ірина, якій у 1943-му було 7 років, згадує:

"Німці вигнали нас із нашої Обсерваторної вулиці,16, і ми знайшли тимчасовий притулок на Лук'янівці, на Овруцькій вулиці, в маленькому будиночку біля огорожі так званої "дачі Хрущова". "Ми" — це дідусь і бабуся та я . Але невдовзі й звідти нас витурили, і ми опинилися в житловому будинку Політехнічного інституту. В тому помешканні було все: меблі, речі та, що мені найбільше запам'яталося,— багато гарних іграшок. Таких у мене ніколи не було. Дідусь категорично заборонив щось узяти з собою. Вранці з'явився німець у касці й з автоматом на грудях і написав на стіні олівцем: "12.00" та мовив: "Гевек". Ми вийшли. Німці гнали усіх по Борщагівській до залізниці, де стояв товарняк і двовісних вагонів ("8 лошадей или 40 человек"). Нас натовкли так, що можна було тільки стояти, закотили двері і ламаною російською пояснили, що за спробу відчинити двері — розстріл. Потяг рушив, і, коли люди зрозуміли, що везуть на захід, зчинився лемент: той-таки бездротовий телеграф давно доніс відомості про табори смерті в Польщі. (Звісно, про все це я дізналася й зрозуміла потім). Згодом ми почули вибухи, і потяг став. Хтось торкнув двері… В усіх близьких стріляють, відкотили трохи — не стріляють. Тоді двері відчинили, і всі кинулися врозтіч, тому що радянські літаки продовжували бомбардувати ешелон. Ми сховались у печері від викопаної глини. Бомби, на щастя, в ешелон не влучили, але розбили рейки перед паровозом.

Виявилося, що ми в Мотовилівці. Пішли до села шукати притулку. В усіх ближчих хатах уже були біженці. Прийняла нас одна господиня досить далеко від станції. Вона розповідала, що коли наші пішли, селяни розвели з ферми всю худобу по домівках. Німці, прийшовши, вивісили наказ: повернути худобу, за невиконання — розстріл. Ферма знову працювала.

В нашої господині залишилося теля. Воно паслося за городом на леваді, біля невеличкої річечки. Я вважала, що допоможу хазяйці, якщо буду пасти теля, але моє випасання полягало в тому, що я просто ганяла теля з місця на місце.

Одного разу я бігала за телям на тій леваді, аж раптом з'явився літак-біплан з хрестами на крилах, який з крутого віражу спікірував прямо на мене. В мене душа в п'яти сховалася — ось зараз застрочить кулемет (діти війни все знали!), але літак злетів угору і вдруге пішов у піке на мене, і я побачила обличчя пілота в шоломі. Після третього піке він зник за лісом. Так і не знаю, що його цікавило.

Стоп-кадр: уся вулиця в селі зайнята безладно скупченою німецькою технікою, кинутою ворожими солдатами, що повтікали. Селяни безстрашно залазять всередину і тягнуть звідти все, що можна поцупити. Я перейнялася загальним збудженням і теж почала шукати що-небудь для нашої хазяйки. Але спізнилася, знайшла тільки на дні самохідки совок (такими потім розважували в магазинах борошно, крупи, цукор) і принесла його хазяйці. Моя здобич викликала в неї сльози: "Ой, дитино, та борошна ж немає!" — "Ще буде"— казала я.

Наступного дня все населення висипало на вулицю і дивилося в той бік, де над лісом здіймалися оранжево-чорні клуби диму, — горіла смолокурня. Всі боялися вітру з того боку, бо хати були під солом'яними стріхами — вистачило б одної іскри.

Ще через день вулиці села заповнила маса незрозумілих для мене військових. Німці були в одностроях, а тепер я бачила людей у шинелях, ватниках, кожухах; на головах були каски, пілотки, кашкети, вушанки; на ногах — чоботи, черевики з обмотками; на плечах — гвинтівки, автомати. Не одразу сприйняла цих людей за регулярну армію. Це були "червоні".

Один із солдатів, що зайшов до нашої хати, вийняв алюмінієвий кухоль, прикрашений візерунком, прошкрябаним ножем (потім бачила, як це робиться), насипав пів кухля цукру й попросив окропу. Він налив його в цукор, вийняв з-за халяви ложку і став їсти цю "кашу". На дитину, яка давно не бачила цукру, це видовище справило незабутнє враження. Тоді ми дізналися, що Київ визволено.

Невдовзі ми склалися і рушили додому. Довелося йти пішки. В кожного з нас був саморобний наплічник із торби й мотузки. Вона нестерпно різала мені плечі, але мусила терпіти.

У дідуся через усі лихоліття війни збереглася півлітровка "Московської" горілки — остання надія в скруті. Тепер вони з бабусею вважали, що найскрутніші часи минули і можна спробувати заплатити за проїзд цією пляшкою, бо дитина плаче від утоми. Але... виставлена в простягнутій руці пляшка жодну машину не зупинила. Тоді дідусь ліг впоперек дороги з тою пляшкою. Якась машина нарешті загальмувала, і нас посадили в кузов. Отак ми доїхали до Святошина, а далі мусили йти пішки до нашої Обсерваторної. Місто було порожнє, лише один раз бачили людську постать. Наближаючись до нашого будинку, ми очікували чого-завгодно: будинок міг згоріти, могла влучити бомба... Незважаючи на втому, я побігла вперед і, побачивши, що будинок цілий, радісно закричала своїм. Двері було виламано, шибки вибито, речі частково вкрадені, частково загиджені, подушки розпороті, на матраці лежала чиясь кішка, яка миттю вискочила в розбите вікно, покинувши на підлозі задушеного пацюка. Але ми були вдома!"

освобождение киева2
Георгій Малаков. Кияни залишають «заборонену зону». Вересень 1943 року. Рисунок з автобіографічного альбому. 1956, туш, перо.

Киянинові Ігорю Денисенку тоді було 13 років, і він мешкав на вулиці Володимирській,
79-б. Він пише:

"Серед німців зустрічалося чимало хороших людей — і солдатів, і, навіть, офіцерів, — але тон задавали не вони, а негідники. Мені часом згадується випадок, що трапився восени 43-го р., коли фронт уже стояв під Києвом. Німці відселили всіх мешканців східної частини міста за лінію вулиці Саксаганського — на Солом'янку, Деміївку і т.п. Нас теж відселили, і ми опинилися неподалік нашого дому — на розі Тарасівської і Жилянської. Будинок зберігся. Квартир було навалом, і зайняти будь-яку було легко, інша річ — як жити… Але якось тягнули цю лямку й животіли…

Дехто ховався по старих місцях і, щомиті ризикуючи життям, якось існував, але навіть вступати в ту зону, що відразу стала забороненою, було смертельно ризиковано. Про це всі знали, скрізь були розклеєні накази з лютим попередженням, та час від часу прокочувалися чутки про те, що когось убили. Ми ж — хлопчаки — туди часом ходили й одного разу нарвалися на патруль. Німці наставили на нас автомати, потім опустили і почали кричати, крутячи пальцем коло скроні. Потім крутнули за вухо і прогнали. Спочатку ми кипіли від обурення, потім заспокоїлися від думки, що їм скоро кінець. Пізніше я зовсім забув про цей випадок і, через багато років згадавши, зрозумів, на яких хороших людей ми нарвалися, — адже їхнім обов'язком було вбивати, "але вони повелись як Люди".

Далі наведемо розповідь старшого на той час (17 років) киянина — Сергія Барашкова (ми про нього писали в попередній публікації в DT.UA). Щоб не забрали до Німеччини, він прилаштувався працювати в аптеці. Отже, пряма мова:

"По [вулиці] Саксаганського було загородження, і туди вже нікого не пропускали. Якщо побачать когось — "Хальт!"— стій; не зупинився, значить стріляють без попередження — не в повітря, а прямо! А ми вивозили на підводах аптеки — з Печерська та інші. Ну, а я перш за все накрав аспірину "баєрського" [BAYER — німецька фармацевтична фірма, відома й тепер.— Д.М.], насовав у кишені. Були в мене 2 баклаги, отож із кожної ходки я брав 2 баклаги спирту чистого, ректифікату. Він нам добре потім прислужився. Вдома в мене було вже 12 півлітрових пляшок спирту — 6 літрів. Коли вже почали всіх виганяти і з нашої частини, з Жилянської, в мене ще був той самий аусвайс, де щодня ставилася маленька печатка: тобто я працюю. Так от, ще 2 листопада 1943 р. я мав би піти до праці. Аж ось о 6-й ранку загін есесівців заходить у двір, батька побили, погнали нас на вантажний трамвай. Але в нас давно вже були заготовлені торбинки з усім необхідним. Я з собою мав ще 6 пляшок спирту. Вигнали нас і повезли на вокзал. А там — з нагайками оті самі, заганяють у пломбовані вагони, ми це вже знали. Що ж робити? В моєї мами був золотий хрест з діамантами, вона його носила. Підходимо ми з нею до німецького офіцера, я кажу, що в мене вчорашня печатка, сьогодні я ще не встиг піти на працю, нас помилково забрали. "Ну то й що, поїдете до Німеччини! Все одно всіх виганяють!" Тоді мама розстібує комірець, показує йому цей хрест. Він зрозумів, забрав хрест і відпустив нас. Ми пішли тоді до аптекоуправління, на розі Саксаганського, де був раніше ЮРОТАТ [до 1917 р.— Южно-русское общество торговли аптекарскими товарами.— Д.М.]. А там-таки опинилася наша завідувачка аптеки з двома дітьми, чоловік — на фронті. Вона каже, що завтра йде ешелон, і ми будемо нібито добровільно евакуюватися до Вінниці. Дорогою, можливо, втечемо. Завантажили нас у состав, товарняк, спокійно, навіть на наші 2 родини дали цілий вагон. Батько мій каже: "Візьму 2 пляшки спирту, піду до машиніста, спитаю, може, десь вони зупинять. Одну дам, а другу — побачу!" — Батько теж німецьку знав ще з гімназії. Але я знав краще. Батько повернувся, каже, що їх там троє та ще есесівець з автоматом. Дізнався тільки, що перша зупинка — Фастів. Поїхали. О 2 год. ночі приїжджаємо у Фастів. Темно, затемнення. Раптом — прожектори, зенітки: наліт нашої авіації на Фастовець, на Фастів-ІІ. А тут уже розбомблений вокзал. Темно. Відчиняємо двері і вивалюємось із вагона. Тоді німці з автомата вдарили, добре, що не влучили. Хапають нас, світять ліхтариком, дивляться в документах. А там — Вінниця! "Ага, хотіли ушитися!?" — і ведуть нас у цей розбомблений вокзал, поставили вартового і показують, що завтра вранці нас знову завантажать, запломбують і — нах Дойчлянд! Що робити? Холод, морозець. Ковточок спирту, сальце, окраєць хліба. Порядок, не пропадемо! Батько пішов подивитися. Пішов — нема десь із годину! Приходить, каже: "От цікаво, зустрів свою ученицю колишню по інституту. Отам у кінці станції блимав вогник, я туди, дивлюся: сидить старенький німець, есес і жінка, знайома чи незнайома? Вирішив зайти. Вона на мене подивилась: "Костянтин Костянтинович, ви? Як ви сюди потрапили?" Я розповідаю, вона каже: "Треба вам тікати. Адже зараз не сорок перший рік, а сорок третій. Можуть і розстріляти, щоб не возитися. Кілька днів тому одну родину отак розстріляли, з дітьми. Тут же всюди есес". Почали ми Богу молитися. Аж тут спустився туман, та такий густий, що за 10 м нічого не видно. А тая студентка колишня батькова сказала, що вартовий дуже змерз, піде трохи раніше, а другий прийде пізніше. От у цю перерву треба тікати. Справді, вартовий трохи одійшов убік, тоді ми — попід вагонами й опинилися на вулиці Фастова. Туман почав розвіюватися. Аж тут підходить до нас німець і поганою російською каже: "Що Гітлер робить! І все це — на нашу голову! А вам треба звідси тікати, бо побачать — і все!" Я йому по-німецьки: "А як?" — "Отам, за 4 будинки, є такий заможний хазяїн з возом, він, можливо, вас відвезе. У вас є чим заплатити?" — Є — кажу.— А ви звідки?" — "З Австрії" — "Ну то привіт Відню, як живим залишитесь!" Він пішов, а батько побіг до того хазяїна. Буквально через п'ятнадцять хвилин — віз із двома могутніми кіньми. І поїхали ми до Снітинки. Це вже було 4 листопада. Мати каже: "Піду на базар". А там на колишньому Турецькому валу стоять десь 100 німецьких зеніток, які могли бити і по танках. Ми повз них проїжджали, але німці на нас не звернули уваги. Зупинилися ми біля крайньої хати. Мати пішла на базар, але раптом повертається й каже: "Там аеродром, але літаки, що мали б сісти, пролетіли на захід, а тоді ті, що стояли на землі, почали злітати і теж — на захід. Тобто вони вже драпають! Який тут базар, треба сидіти в хаті!" Справді, ввечері 6 листопада німці почали тікати. А тут розвезло, то вони постромки пообрубували і стали тікати верхи. Надвечір сьомого прийшли наші, сіли святкувати. Спершу на нас косилися, та коли виявилося, що один з них із Ленінграда, а в мами там двоюрідні, потеплішало. Це була 51-ша танкова бригада, з нею — протитанкова батарея. Ще підійшло 5 "катюш", стали прямо проти нашої хати на городі. Раптом у ніч на восьме листопада — стрілянина! "Катюші" стали гатити по Фастівцю, звідти — теж. Командир бригади каже нам: "Ховайтесь у льох!" — "Та ні,— мати каже, — ми ніколи не ховалися, як поцілить снаряд, то все одно де сидіти!" Аж тут приходить розвідка (десь близько 3-ї години ночі), щось вони там поговорили, і командир нам каже: "Ось що, кияни, тікайте на Київ!" — А мати: "А що трапилось?" — "Та нічого, Фастовець захопили німці, там ціла танкова дивізія "СС". У мене "катюші", моя бригада, а піхоти ще немає, протитанкова батарея і все — проти цілої дивізії! Що від вас залишиться? Я не гарантую, що через 2 години тут не будуть німці. Якщо не підійде підкріплення, вони прорвуться сюди. Отже, йдіть!" Ми зібралися й пішли по дорозі. Підмерзло. Розвиднілося. А назустріч іде піхота, танк тягне вантажівку. Отже, йде підкріплення. Тут якась "полуторка" нас наздоганяє. Підібрала. Лейтенант з кабіни пересів до нас у кузов. До Мотовилівки, каже, підвезу. Чудово — ближче до Києва. Аж раптом лейтенант як закричить: "Воооздух!" Ми вискочили з машини, торбинки на голову, в рівчак. А "мессер" розстріляв машину, водій не встиг вискочити, загинув, машина згоріла — в неї ж бензобак прямо перед вітровим склом. Лейтенант його витягнув, узяв документи... Пішли ми з лейтенантом разом, прийшли до Мотовилівки: він у штаб, ми — на станцію. Там уже зібралися такі, як ми, кияни. Ввечері, це вже було 9 листопада, підходить ешелон з трофейних німецьких вагонів, платформ. І поїзд повільно пішов на Київ. На вокзалі — порожньо, темно, тиша повнісінька. Пішли по Жилянській додому. Бачимо, наріжний будинок підірваний, а наш вцілів. Двері вибито, все пограбовано, навіть подушки. Щоправда, книги залишились, у мене й досі вони є, навіть дитячі. Отак ми дісталися Києва".

Дідусеві Василю з Переяславщини восени 1943-го теж було 8 років, коли до їхнього села наблизився фронт:

"Восени 1943-го, коли вже долинав далекий гуркіт гармат, у нашій хаті оселився німець, кулеметник-мотоцикліст. Поводився він досить чемно, видно, в нього був син, він мене іноді пригощав, а на мою сестричку не звертав уваги. Мати пильнували, щоб ми, діти, нічого не чіпали з його речей. Я як чоловік у хаті (батько був на фронті) йому пояснював українські слова. Часом німець сідав на свій мотоцикл, брав кулемет і кудись їхав воювати. Бувало, й проти ночі їхав, повертався вранці страшенно стомлений, падав на ліжко і засинав. Одного дня він закотив мотоцикл у сарай, зверху насипав мокрих конопель і словами та знаками пояснив мені: коли виростеш, це буде тобі — мотоцикл. І пішов.

Потім на горб над селом заїхала наша розвідка на "полуторці". Німці всіх перебили, їх було 12 — то вже потім, коли їх ховали, довідались. А тоді, не дочекавшись відповіді від тої розвідки, стали наступати танки. Німці перестріляли й ті танки — 9 стояли розбитих та спалених і край села, і в полі.

А вже як нас визволили, хтось доніс про мотоцикл, до нас прийшли з сільради і забрали. Батько загинув у Польщі".

* * *

За цими спогадами простежуються людські долі, обставини давно минулих часів. А те, що сьогодні коїться на сході України, колись теж згадуватимуть діти цієї безглуздої, набагато жорстокішої і підступної, брутальної з боку агресора війни…

Як із роками, через десятиліття згадуватимуть сироти українських патріотів і антиукраїнських "сепаратистів" своє дитинство, згадуватимуть — що, які випадки?

Р.S. Київ було визволено від нацистської окупації у ніч на 6 листопада 1943 р. Дуже дорогою ціною.

gazeta.dt.ua/history/kiyiv-vosen … ali-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: Алена2

Share

4

Re: Україна та друга світова війна

Е. Г. Горбуров, К. Е. Горбуров, Л. Л. Левченко, М. А. Мельник "Николаевская область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. Документы и материалы свидетельствуют"

скачать mk.archives.gov.ua/docs/knygy/Book.pdf

СОДЕРЖАНИЕ
Предисловие ............................................................................................................................................................. 4
От авторов.................................................................................................................................................................18
Начало войны. Николаевская область накануне оккупации
(22 июня – 16 августа 1941 г.)..........................................................................................................................21
Немецко-румынская оккупация (август 1941 г. – апрель 1944 г.).......................................56
«Новый порядок»................................................................................................................................................................56
Зверства оккупантов .......................................................................................................................................................91
Ущерб, нанесенный народному хозяйству
и населению........................................................................................................................................................................ 105
Борьба с оккупационным режимом (1941 – 1944 гг.)...............................................................122
Деятельность подпольных организаций, групп
и партизанских отрядов на территории Николаевской области...................................................... 122
Деятельность «Николаевского центра».............................................................................................................141
Деятельность «Партизанской искры» ............................................................................................................... 180
Освобождение населенных пунктов Николаевской области
(7 марта – 4 апреля 1944 г.)...........................................................................................................................231
Возрождение освобождённой Николаевщины
(апрель 1944 г. – май 1945 г.).........................................................................................................................249
Восстановление промышленности
и сельского хозяйства .................................................................................................................................................. 249
Возобновление работы
учреждений просвещения и культуры..............................................................................................................264
Помощь Красной Армии, письма с фронта....................................................................................................... 272
Награждение и увековечение памяти героев ...........................................................................283
Награды – героям войны............................................................................................................................................283
Увековечение памяти погибших............................................................................................................................ 311
Названы именами героев ........................................................................................................................................... 335
Приложения .........................................................................................................................................................344
Хроника временной оккупации..............................................................................................................................344
Список сокращенных слов......................................................................................................................................... 345
Информация об авторах.............................................................................................................................................. 347

Share

5

Re: Україна та друга світова війна

Пять крупнейших преступлений советской власти в Украине в период Второй Мировой войны.



Советская власть славилась своими жестокими акциями против мирного населения как до начала Второй мировой, так и во время нее. Вот только упоминания о большевистских злодеяниях тонут в потоках пафосных речей о «Победе советского народа в Великой Отечественной войне».

Специально для русскоязычной аудитории решил перевести свой материал для "Українського Тижня", где собраны факты о самых резонансных преступлениях против украинского мирного населения того времени, совершенных большевиками.

МАССОВЫЕ УБИЙСТВА ЗАКЛЮЧЕННЫХ В ТЮРЬМАХ



Стремительное наступление Вермахта летом 1941 года вызвало панику почти у всех органах власти СССР, которые обычно первыми бежали из городов. Однако НКВД, главный карательный орган большевистского государства, не переставало и в условиях хаотического отступления выполнять свои страшные функции. Когда советские войска отходили из городов Западной Украины, они часто бросали имущество, оборудование, даже документы партийцев. Но чекисты практически всегда успевали убить всех заключенных, которые к своему несчастью находились в тюрьмах. Без вынесения приговора и разбора ликвидационные команды казнили всех, даже подозреваемых и случайно задержанных, часто после страшных пыток. Самым известным эпизодом оказался расстрел во Львове, где в трех тюрьмах, согласно показаниям начальника тюремного отдела НКВД по Львовской области лейтенанта Лермана, было расстреляно 924 человека. Добавим: так же коммунисты пытались действовать и в Беларуси, и странах Балтии, но там значительную часть узников спасдо еще более стремительное, чем в Украине, наступление Вермахта.

Всего в Западной Украине за несколько дней июня было убито более 5 тыс. человек в нескольких десятках тюрем. Но были и вообще эпизоды вне рамок добра и зла. Как не вспомнить страшную Залищицкую трагедии на Тернопольщине, когда НКВД сожгло два эшелона с заключенными (14 вагонов, в каждом 50-70 человек), а затем сбросило их в воду, ведь отступая советские войска разрушили железнодорожный мост через Днестр.

СОКРЫТИЕ ОПАСНОСТИ ДЛЯ ЕВРЕЙСКОГО НАСЕЛЕНИЯ В ПЕРВЫЕ МЕСЯЦЫ ВОЙНЫ

Советская власть пыталась бороться с паникой во время немецкого блицкрига только двумя известными ей способами: расстрелами и замалчиванием. Одним из величайших преступлений коммунистов оказалось полное скрытие от евреев фактов геноцида против них со стороны немцев в первых же городах Западной Украины, захваченных Третьим Рейхом. Большинство еврейского населения СССР было совершенно не в курсе планов нацистов по отношению в нему. Так же не было речи ни о какой централизованной эвакуации людей, которые находились в смертельной опасности. Бросая евреев при отступлении, советская власть фактически обрекала их на гарантированную смерть, и таким образом становилась косвенным соучастником нацистских расправ.



По словам историка Марка Солонина, "до сих пор не обнаружено ни одного документа, ни одного свидетельства того, что советское правительство хотя бы искало пути спасения тех своих граждан, которых в условиях оккупации ждала не трудная, безрадостная, голодная, но все-таки жизнь, а жестокая и неминуемая смерть. Более того, в первые, решающие для судьбы еврейского населения западных областей, дни на так называемой старой границе (советско-польской 1939 года) все еще действовали заставы, которые задерживали каждого, у кого не было специального разрешения на выезд".

Советская пропаганда до середины августа 1941 года вообще ничего не говорила о массовых расстрелах еврейского населения. А когда начала признавать такие акции, то подавала их исключительно под тем соусом, что, мол, происходят казни комсомольского и коммунистического актива.



Самым ярким из ужасных свидетельств этого преступления большевиков стал абсолютно добровольный приход 27 сентября 1941 в Бабий Яр на расстрел почти всего еврейского населения Киева, которое, не ожидая ничего плохого, само явилось по первому вызову оккупантов. Из примерно 1,5 миллиона евреев, оставшихся на оккупированной немцами территории Украины, не выжил почти никто.

ПОДРЫВ ПЛОТИНЫ ДНЕПРОГЭС В ЗАПОРОЖЬЕ


С первых месяцев войны советское руководство во время отступления пыталось применять тактику «выжженной земли». То есть уничтожать всю инфраструктуру без всякой заботы о будущей судьбе населения, которое не могло эвакуироваться. Одним из самых жестоких проявлений этой тактики стало заминирование плотины Днепровской гидроэлектростанции в Запорожье. 18 августа 1941 около 20:00 после прорыва немецких войск в этом районе ее взорвали работники НКВД.

В результате взрыва 20 т тола возникла пробоина длиной около 150 м, через которую хлынула вниз многометровая волна воды, вызывая разрушения и гибель людей, находившихся в береговой зоне. В районе ее удара оказались не только и не столько немецкие войска, сколько советские солдаты, которые пытались переправиться на левый берег Днепра, а также мирные жители острова Хортица и ближайшей территории. Немецкое командование утверждало, что потеряло тогда 1,5 тыс. своих бойцов. Жертвы среди красноармейцев и гражданского населения оцениваются цифрой от 10-20 тыс. до 80 тыс. человек. Точных данных до сих пор нет.

"ЧЕРНОПИДЖАЧНИКИ"

Осенью 1943 года, когда после победы в Курской битве советские войска вошли на территорию Украины, отношение большевистского руководства к местному населению, которое два года прожило в оккупации, было, мягко говоря, недоверчивым. Мол, все они, особенно мужчины, - это потенциальные предатели и коллаборационисты. Поэтому, по логике кремлевских руководителей, эти люди должны были «смыть кровью» свое «преступление». Когда советские войска заходили в очередной освобожденный от нацистов украинский населенный пункт, за ними следом туда прибывал полевой военкомат. Он проводил полную мобилизацию всех мужчин, которые могли держать оружие в руках.


После этого их почти сразу бросали в атаку на немецкие позиции, не успевая выдать даже военной формы: так, собственно, и появилось название «чернопиджачники» или «черносвиточники». Оружия им также часто не давали: добудете в бою! Крестьяне своими трупами устилали путь регулярным войскам. Особенно жутким оказался штурм Киева в октябре 1943 года, когда советская власть бросила десятки тысяч «чернопиджачников» на Букринский плацдарм ниже украинской столицы для отвлечения основных немецких сил, а регулярные подразделения переправлялись тем временем, используя Лютежский плацдарм выше города. На шестикилометровом клочке земли погибло более 250 тыс. солдат, из которых значительную часть составляли только что мобилизованные крестьяне в домотканых свитках.

ДЕПОРТАЦИИ МИРНОГО НАСЕЛЕНИЯ

В 1940-х годах целые народы СССР были признаны в Кремле «предателями», которых нужно как минимум переселить из мест их проживания для дальнейшей ассимиляции и уничтожения протестного потенциала. Начались этнические чистки в 1941-м году  с принудительного выселения за Волгу приазовских немцев. Но по-настоящему маховик депортаций заработал в конце войны, когда кремлевское руководство обвинило в коллаборационизме ряд этносов. Самым известным примером такой практики стали крымские татары.


Из очищенного от немцев Крыма советская власть весной-летом 1944 года вывезла почти в полном составе коренное население, в частности 180 тыс. крымских татар, в Среднюю Азию. Впоследствии, во второй волне депортации, были выселены крымские армяне, болгары и греки.

Титульная нация - украинцы - подверглась нескольким волнам принудительного переселения, первым двум - еще до войны. А в течение 1945-1947 годов более 80 тыс. человек из Западной Украины были депортированы в Донбасс и в Сибирь из-за обвинений в национализме и «пособничестве УПА».


Еще около 500 тыс. были вывезены из западноукраинских земель, которые согласно решению Сталина передали Польше.

Богдан Буткевич.
unitpost.com/post/11may2015/Hist … voyny.html

Share

6

Re: Україна та друга світова війна

Криваве "золото" вересня 1939-го. Радянізація Західної України
Костянтин Нікітенко 11 вересня

1 вересня 1939 р. нападом Адольфа Гітлера на Польщу розпочалася Друга світова війна.

Вже 17 вересня у війну на боці фашистської Німеччини вступив СРСР. Сил боротися одразу з двома наддержавами Польща, звісно, не мала. Країну було окуповано і згідно з таємним протоколом до пакту Молотова—Ріббентропа поділено між переможцями. Так угода між Сталіним і Гітлером дозволила нарешті приєднати до Росії західноукраїнські землі (решта України була під совєтами ще з 1918–1920 рр.), після чого жителі цих теренів дістали можливість відчути на собі все "щастя" життя у Країні Рад.

У радянській історіографії ці події подаються під назвою "золотий вересень".

Заради справедливості скажемо, що, безперечно, на початку "радянізації" (1939–1941 рр.) Західної України не можна не завважити очевидного позитиву — нарешті відбулося об'єднання українських земель в одній державі. Серед подальших зрушень — індустріалізація, розвиток промисловості регіону (у минулому лише аграрно-сировинного придатка Польщі), українізація освіти, збільшення числа українських шкіл і вишів, завезення зі східних областей України літератури українською мовою. Львівський університет став імені Івана Франка, а Український драматичний театр (щоправда, чомусь на прохання робітників Львівської консервної фабрики, а не, приміром, акторів театру або львівської інтелігенції — такими були тогочасні пропагандистські гримаси) — імені Лесі Українки.

Радянська влада спершу намагалася декларативно загравати з українцями. Наприклад, у Львові в результаті термінового перейменування вулиць поряд з обов'язковими Жовтневою, ім. Енгельса, Радянською, Комсомольською, ім. Кірова, ім. Свердлова тощо з'явилися також вулиці Івана Франка, Івана Богуна, Лесі Українки. Розвивалося медичне обслуговування, боролися з безробіттям, запровадили 8-годинний робочий день тощо.

Разом з тим від перших же годин встановлення московської влади стало зрозуміло — тамтешнім жителям вона принесла не волю і можливість створити українську державу, а "щасливе життя" за радянського ладу. Припинили своє існування всі політичні партії, а разом з ними і інші інституції, навіть неполітичного характеру, — приміром "Просвіта", Наукове товариство ім. Т.Шевченка та ін. Цілеспрямовано ліквідовували вільну українську пресу, запровадили тотальну політичну цензуру, обов'язкове вивчення російської мови. У тоннах завезених підручників марно було шукати науковий підхід. Освітню функцію цілком підпорядкували пропагандистській. Мільйонними накладами тиражувалися вигадані "біографії" вождів і численних "героїв", яким приписувалися неіснуючі чесноти, таланти й подвиги. Показово, що слідом за Червоною армією вже у вересні 1939 р. на Західну Україну було відправлено 22 пересувні кіноустановки з набором класики радянської пропаганди: "Ленін у 1918-му", "Чапаєв", "Щорс", "Танкісти" тощо. У солідних томах доводилися нечувані переваги командно-адміністративної системи і безпрецедентні економічні досягнення під керівництвом Комуністичної партії. Наука ж, насамперед історична, навпаки, свідомо знищувалася. Репресіям піддавали провідних учених світового рівня. Арешти набули масового характеру. Під удар потрапили політики, громадські діячі, священики, "куркулі" й інші верстви населення.

gazeta.dt.ua/history/krivave-zol … ini-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

7

Re: Україна та друга світова війна

kbg_dnepr пише:

заради справедливості скажемо, що, безперечно, на початку "радянізації" (1939–1941 рр.) Західної України не можна не завважити очевидного позитиву — нарешті відбулося об'єднання українських земель в одній державі.

дуже суперечливо...
по-перше ці землі вже були у складі УНР і без допомоги совка, але через зраду та наступ більшовиків вони були втрачені.
а по-друге, частину того що захопили у 1939, віддали Польщі у 1945.

Share

8

Re: Україна та друга світова війна

Share

9 ( 25-01-2016 17:38:25 змінене kbg_dnepr )

Re: Україна та друга світова війна

Війна у війні: кому було вигідно? Кривава карта Волині

Володимир Газін
22 січня 2016

Найбільш резонансною подією польсько-українського протистояння у Другій світовій війні була Волинська трагедія (або, як кажуть поляки, Волинська різанина) — обопільні етнічні чистки, що їх вчинили Українська повстанська армія (УПА) і польська Армія Крайова (АК) за участі польських батальйонів шуцманшафту й радянських партизанів на Волині.

Тема волинських подій 1943 року нині знову на слуху. Відверті піарники від політики і науки, які хочуть привернути до себе увагу або виконати чиєсь замовлення, почуваються привільно. Знову киплять пристрасті навколо питання, в якому, здавалося, всі крапки розставлено і створено фундамент для нормального міждержавного розвитку споконвічних сусідів. Долі народів Польщі й України настільки тісно пов'язані і радістю, і горем уже не одне століття, що інколи здається, ніби українська історія не повна без польської і навпаки.

+ Читати більше

Проте час від часу з'являється підворіття, звідки чуються словесні постріли, які поціляють у незарубцьовані рани ще живої історії, і цей біль знову дається взнаки у відносинах між обома країнами. Тоді хочеться сказати: люди схаменіться, подумайте, чим обернеться нова безперспективна, часом підкріплена гучними політичними заявами, особливо в часи виборчих перегонів, кампанія дискусій і звинувачень у подіях 1943 року на Волині. Злочин творився в умовах жорстокої війни у Східній Європі між Радянським Союзом і нацистською Німеччиною. Зауважте, це відбувалося у глибокому німецькому тилу і, очевидно, мало б кидати тінь на нацистську верхівку, яка буцім була нездатна навести порядок на окупованій території при тому, що мала неабиякі навики і вміння для його підтримання. 

З іншого боку, для Кремля Західна Україна була регіоном політично й соціально ворожим, бо основна маса тамтешнього корінного населення вперто обстоювала лише один варіант свого державного життя — незалежна Україна. Після 17 вересня 1939 року це була територія, де радянізація приєднаних земель, що категорично не сприймалася населенням, почалася з масштабних репресій, а тому в роки війни тут не було соціальної бази для розгортання радянського партизанського руху. Але чомусь саме сюди закидали загони НКВС і ГРУ (Д.Медведєв, А.Бринський та ін.), радянських професійних розвідників і терористів.

Логіка інтересів у Західній Україні нацистів і більшовиків стає зрозумілою, якщо проаналізувати цілі й стратегію — тодішні і на майбутнє, що їх виношували Німеччина й СРСР. Німцям було вигідно зіштовхнути лобами українців (80% населення Волині) і поляків (15–17%), бо це істотно полегшувало їм боротьбу з силами, які завдавали вермахту чимало клопоту. У Москві теж були зацікавлені у ворожнечі й війні між поляками та українцями. Й.Сталіну йшлося не стільки про об'єднання всіх зусиль на боротьбу проти окупантів, скільки про власні повоєнні плани в Центрально-Східній Європі, ключем до реалізації яких була Західна Україна. Сподіваємося, секретні протоколи рано чи пізно випливуть з потаємних сховищ, і ми таки дізнаємося, як воно було насправді. План насадження комуністичного режиму в Польщі в теорії існував, але повної гарантії його втілення в 1943 році ще не було. Бо не було відомо, як поведуться Захід і опікуваний ним емігрантський уряд В.Сікорського (з липня 1943 р. С.Миколайчика).

А тому, якби на Волині вдалося домогтися вигідної етнічної ситуації, це стало б доказом на користь пакту Молотова—Ріббентропа, а "Лінію Керзона" від 1920 року було б використано як запізнілу реалізацію проекту Лондона щодо справедливого проведення майбутнього кордону між СРСР і Польщею. 

Для Москви було б найкращим варіантом, якби ще до приходу Червоної армії на Волині відбулися зачистка польської етнічної групи і фізична ліквідація найбільш активної, національно налаштованої частини українців. Особливо, це стосувалося знищення УПА, яка, абсолютно зрозуміло, не припинить боротьби за незалежність. Так само, як і Армії Крайової, що репрезентувала уряд Польщі, орієнтований на Захід, і могла завадити після війни утвердженню держави як прорадянської і комуністичної.

Отже, у польсько-українській війні всередині Другої світової були зацікавлені обидві воюючі сторони. Така схема вимальовується з аналізу характеру дій СРСР і нацистської Німеччини у трагедії на Волині 1943 року.

Події перших повоєнних років підтверджують логіку викладеного. Так, відповідальність за операцію "Вісла", проведену на початку 1947 року, і досі дехто покладає на Варшаву. Однак не враховується той факт, що Варшава, як і інші столиці країн "народної демократії" та обмеженого суверенітету, самостійно ніколи жодного рішення не ухвалювала. Усі накази надходили з Москви. Навіть коли припустити, що ініціативу виявила Польща, то, отримавши дозвіл, вона лише впроваджувала задум у життя і аж ніяк не більше. У цьому ж ряду і так званий обмін населенням, що насильно відбувався у перші повоєнні роки. Те й інше підтверджує, що завдання СРСР у час трагічних подій 1943 року були виконані лише частково. 

У Берліні й Москві керувалися цілями, які збігалися у своїй суті, —пересварити українців і поляків. Отже, у гру вступили нацисти й радянські партизани. Для останніх ОУН і УПА, що очолили боротьбу за незалежність України, були ворогом, хоча й воювали з німцями. У боротьбі проти УПА Берлін і Москва, не домовляючись, об'єктивно виступали союзниками. Занепокоєння УПА викликали й поляки, особливо після активізації АК, що представляла інтереси Другої Речі Посполитої, які зводилися до збереження Польщі в кордонах станом на 1 вересня 1939 року. Для українських націоналістів найвигіднішим був би розвал виснажених під кінець війни Третього Рейху й СРСР і утворення на їхньому місці незалежних держав. Після чого з'явилося б зелене світло для незалежної України. З таких міркувань їм був би потрібен компроміс із Польщею. 

Отже, абсолютно різні цілі учасників Волинської трагедії та її призвідників зав'язали такий складний вузол кривавих і суперечливих подій, що розплутати його, зважаючи на вибухи дискусій навколо проблеми, і досі непросто. Все це свідчить про те, що за лаштунками хтось уважно відстежував перебіг трагедії і різко міняв напрямки дій та конфігурацію розстановки сил, перегруповуючи безпосередніх учасників подій, тактично змінюючи партнерів і ворогів у польсько-українському протистоянні. Невипадково спровоковане повстання українців розвивалося за радянським сценарієм. Придушували його як німці, так і партизани.

Якщо німці, нацьковуючи поляків на українців і вбиваючи тих і інших, у досягненні своїх цілей використовували каральну систему, то Москва, здійснюючи те саме, — радянське підпілля і "сталінських командос". Радянські партизани мали протидіяти українській незалежності, перетворенню Західної України на італійський П'ємонт. Та й повоєнні західні кордони СРСР також залежали від того, якою буде Польща. Як і статус західноукраїнських земель. Восени 1943-го фронт наближався до Волині, і вже йшла дискусія про визначення кордонів. Як відомо, Черчилль висловлювався за те, щоб майбутній кордон проходив по Бугу. Але, як реаліст і прагматик, після війни він міг змінити свою позицію. Уже 1945 року союзницька коаліція почала розпадатися, гаряча війна майже без паузи переходила в холодну. Союзники не довіряли одне одному: Захід не міг пройнятися довірою і любов'ю до більшовиків, а Радянський Союз дивився на союз із ним як вимушений, тимчасово створений смертельною небезпекою з боку нацистської Німеччини.

Поки в Москві сиділи комуністи, такий розвиток подій ні в кого не викликав сумніву. Не гаючи часу, Сталін закладав основи свого майбутнього панування над країнами ЦСЄ. І Західна Україна в цьому плані ставала ключовим пунктом: вдасться залишити її в складі СРСР після війни, а Польщу втягнути в комуністичний світ — поставленої мети буде досягнуто. У директиві першого заступника голови НКВС Меркулова від 28 лютого 1943 р., яку він адресував партизанам, рекомендувалося звернути особливу увагу на діяльність поляків, які, маючи надію на відновлення старих кордонів, нацьковували українців на СРСР та радянських партизанів і вихваляли "демократичний" устрій майбутньої Польщі.

Як вплинула директива на розвиток подій на Волині, простежується на діяльності бригади особливого призначення підполковника Антона Бринського (партизанське прізвисько — "дядя Пєтя"), який від серпня 1941-го до квітня 1944 року перебував у розпорядженні ГРУ і виконував спеціальні завдання в тилу німців. Про цілі бригади Бринського промовисто свідчить її діяльність. На початку 1943 року, співпрацюючи (в окремих випадках) у боротьбі з німцями з ОУН, вона водночас влаштувала низку провокацій, внаслідок яких почалися німецькі репресії проти української поліції. Результатом стала заміна в адміністрації та поліції на Волині українців на поляків. На додачу німці стягнули на Волинь відділи поліції з генерал-губернаторства, Сілезії та Великопольщі, що складалися переважно з поляків. Здійснивши таку рокіровку, німці, як стверджує відомий польський публіцист Мирослав Чех, "відкрили браму до пекла" (див. "Як Москва відкрила ворота у пекло на Волині", DТ.UA, 5.04.2013 р.).

У квітні 1943 року, разом із цими відділами поліції німці здійснили низку масових убивств мешканців українських сіл, публічно покладаючи відповідальність на поляків. УПА, своєю чергою, звинувачуючи радянських партизанів у провокуванні цього конфлікту, вдалася до відплатних операцій. Загальна кількість жертв серед українців і поляків невідома. Дослідники визначають її по-різному. Після всього, що сталося, досягти порозуміння між поляками й українцями, чого боялися Москва і Берлін, було вже складно. Виконавши поставлене завдання, партизани знову переключилися на боротьбу з УПА, яка перебувала тоді у стані формування. І тут уже за бригадою Бринського тягнеться цілий шлейф злочинів і звірств.

Чому радянські партизанські загони поводилися так дивно? Гадається, Москва хотіла переконати союзників, що церемонитися з німецькими колабораціоністами — українцями і поляками — недоцільно. Готувалося дипломатичне виправдання секретних протоколів і четвертого поділу Польщі. А тому заплутана гра —  хто, коли, з ким і проти кого — змінювалася як у калейдоскопі. Метою розігрування Радянським Союзом на Волині цієї кривавої карти було отримання дивідендів у повоєнному майбутньому — насамперед вигідних позицій у Європі. Тодішні воєнно-політичні комбінації, епіцентром яких стала маленька Волинь, радіально розходилися великим географічним простором. І це не було випадковістю: закладалися підвалини перекроювання повоєнної Європи на користь комунізму.

Документів про це немає ні в Польщі, ні в Україні. А радянські архіви нині є власністю РФ. Можливо, колись вони таки будуть відкриті і проллють світло на механізм створення й перебіг волинських подій. Це допомогло б і припинити суперечки навколо них, що досі не вщухають, і згадати добрим словом і ділом адептів гасла "За нашу і вашу свободу!", яке пролунало з вуст поляків і знайшло відгук в українців іще в ХІХ ст. Вони були далекоглядними і розуміли: коли сумніву піддається органічний взаємозв'язок незалежності України і Польщі, тоді виникає "ситуація лещат", і найменша суперечка "великих" перетворює смугу від Балтики до Чорного моря на поле битви.

Нинішні потуги на тлі загального розростання агресії, ненависті й загрози миру реанімувати ефект доміно у випадку з претензіями на Львів — це не тільки спроба спричинити ворожнечу між нащадками учасників волинських подій 1943 року. Їхнє відлуння сіє неспокій у Центрально-Східній Європі. Поряд зі Львовом може опинитися Щецин, Калінінград, Гданськ і т.д. Тоді заради чого 1975 року в Гельсінкі збиралася Нарада з питань загальноєвропейської безпеки і співробітництва? Хіба не для того, щоб назавжди закрити останні найбільш спірні проблеми після Другої світової війни і здати в архів історії територіальні претензії в Центрально-Східній Європі?

Невже забули, що війна 1939–1945 рр. почалася зі змови двох диктаторів про переділ світу, і Польща в цьому диявольському плані виявилася найбільш уразливою? Невже не чуємо заяв і декларацій державних, громадських, церковних діячів обох країн про покаяння і прощення? І неминуче постає запитання: кому це вигідно? Як відповів би Козьма Прутков: "Дивись у корінь".

gazeta.dt.ua/history/viyna-u-viy … ini-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

10 ( 26-09-2016 15:15:02 змінене kbg_dnepr )

Re: Україна та друга світова війна

Пазли пам'яті
Віктор Цвіліховський
17 вересня 2016

75 років тому, 19 вересня 1941 року, німці ввійшли до Києва…

"Я побачив, як вони утікають, і зрозумів, що це кінець. Червоноармійці — у своїх захисних, вигорілих одностроях, одні зі скатками, а деякі вже і без рушниць — урозсип побігли через двори, городами, перестрибували паркани. Говорили потім, що вони забігали до будинків, благали дати цивільне вбрання, і баби давали якомога скоріше які-небудь лахи, вони перевдягалися, сподіваючися сховатись. І баби топили у вигрібних ямах уже непотрібну зброю й гімнастерки зі знаками розрізнення".

Про це йдеться у книзі-документі "Бабин Яр" Анатолія Кузнецова. Документальними є письмові спогади й інших киян, що пережили нацистську окупацію. Складаючи пазли пам'яті очевидців, отримуємо максимально повну картину подій, що сталися три чверті століття тому. Дописи свідків трагічного часу доповнюють один одне, хоча ці люди не були знайомі між собою, жили в різних частинах міста, були різного віку і поглядів.

Спогади Анатолія Кузнецова, якого війна застала 12-річним, пов'язані переважно з околицею Києва Куренівкою, де він мешкав, а також із сусідніми Сирцем і Лук'янівкою. Центру міста автор також приділив чимало уваги.

Більше про центр столиці — в романі "Хрещатий Яр". Його автор Докія Гуменна на початку війни (тоді їй було 37) жила на вулиці Левашівській (нині Шовковична). Престижні Липки німці виселили, і письменниці довелося кілька разів змінити адресу.

Більше читайте тут: gazeta.dt.ua/HISTORY/pazli-pam-y … eva-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

11

Re: Україна та друга світова війна

Після "Золотого вересня"
Дмитро Дроздовський
17 вересня 2015

Львів 1939–1945 рр. — місто, в якому починає панувати страх. Страх сковує митців, які не можуть реалізувати власних задумів. Офіційне мистецтво означатиме колабораціонізм, підпільне не матиме такого широкого розголосу, проте воно постійно існуватиме в умовах тонкого маневрування між самореалізацією та страхом можливого ув'язнення. Не менш показові у ключі польсько-українського діалогу, який набув стадії загострення, історії Михайла Марченка, ректора Львівського університету імені Івана Франка (призначення від 16 жовтня 1939 р.), та Михайла Рудницького, одного з найяскравіших перекладачів Вільяма Шекспіра і блискучого знавця зарубіжних літератур.

Саме на період ректорства М.Марченка припадає карколомна трансформація університету, який із польського університету Яна Казимира перетворився на радянський університет імені Івана Франка (на початку 1940 р. протягом кількох тижнів на будинку висіла табличка "Український державний університет ім. І.Франка", як зауважує у праці "Відвага і страх" Оля Гнатюк (с. 159) — тут і далі цитую зазначену працю. — Д.Д.). Історія про боротьбу за прикметник "державний" у назві Франкового університету — окрема тема для розмислів про війну ідеологій. Проте історія життя М. Марченка показова з точки зору розуміння трагедії людини, котрій випало жити на перехресті відваги і страху. Ідеологічна система координат — як ліки: одна доза породжує в людині опір і спонукає до відваги, а інша доза — притлумлює все людське і примушує стати рабом страху. Така модель поширюється на все суспільство, і воно в умовах гіпертрофованого страху шукає жертву, яку в разі потреби можна покласти на ідеологічний вівтар. Жертвою зазвичай стає "чужий" серед "своїх" або "свій" серед "чужих".

Більше читайте тут: gazeta.dt.ua/HISTORY/pislya-zolo … giy-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

12

Re: Україна та друга світова війна

Украина и Польша должны совместно решить вопрос Волынской трагедии, – Ващиковский

Министр иностранных дел Польши Витольд Ващиковский считает, что Украина и Польша должны выработать общее видение Волынской трагедии и исторической роли УПА. Об этом сообщается на сайте МИД Польши со ссылкой на интервью главы польского МИД изданию Wprost, передает Европейская правда.

"Из этой ситуации (разная трактовка ОУН-УПА и Волынской трагедии в Украине и Польше, – ред.) можно выйти путем совместных действий – например, создав институт, наподобие Яд Вашем (официальный мемориал в Иерусалиме, посвященный жертвам Холокоста, основанный в 1953 году, – ред.) или чего-то подобного польско-немецкому примирению", – отметил министр.

Напомним, Волынская трагедия унесла жизни десятков тысяч поляков и украинцев во время взаимных конфликтов на территории нынешней Западной Украины. По данным Украинского института национальной памяти, в 1942-1947 годах шла Вторая польско-украинская война, которая развернулась в рамках Второй мировой войны. Война шла за украинские территории, которые до 1939 года входили в состав Польши (Холмщину, Волынь, Галицию), где украинцы хотели создать собственное государство, а поляки желали восстановления довоенных границ. Однако вопрос границ решился после Второй мировой войны без участия украинцев и поляков, после чего коммунистическая власть Советского Союза и Польши насильно изменила этническую конфигурацию западноукраинских и восточнопольских территорий.

Украинцы и польские историки по-разному оценивают причины и количество жертв Волынской трагедии. Украинские историки считают преувеличенными данные польских коллег о гибели 100 тысяч поляков, отмечая, что на самом деле этот конфликт мог унести жизнь максимум 30 тысяч поляков. Кроме того, они обращают внимание на то, что украинцы тоже погибали от рук поляков, и исторически доказан факт, что жестокие убийства польских граждан совершали сотрудники советского НКВД под видом ОУН-УПА.

22 июля 2016 года Сейм Польши принял постановление, которым признал события, развернувшиеся на Волыни в 1943-45 годах, "геноцидом, совершенным украинскими националистами против жителей ІІ Речи Посполитой". Также Сейм провозгласил 11 июля национальным днем памяти жертв этого "геноцида".

https://focus.ua/society/363422/

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

13

Re: Україна та друга світова війна

Фільм кінорежисера Войцеха Смажовського «Волинь» про трагічні польсько-українські відносини у період Другої світової війни здобув найбільше нагород під час щорічної урочистості Польської кіноакадемії «Орли-2017», що відбулася 20 березня у Польському театрі у Варшаві.

Цей фільм здобув дев'ять з 14-ти польських «Орлів» у категоріях, в яких він був номінований, повідомляє Gazeta Wyborcza.

Зокрема, фільм здобув «Орли» (польський еквівалент «Оскара») в категоріях «найкращий фільм», «найкраща режисерська робота», «найкращий сценарій», «найкраща музика», «найкраща операторська робота», «найкращий монтаж», «найкращий звук», «найкращі костюми», а також здобув нагороду глядацьких симпатій.

Нагадаємо, що фільм «Волинь» вийшов на широкі екрани у Польщі в жовтні минулого року. Загалом він викликав схвальну реакцію в Польщі, попри демонстрацію відвертих сцен насильства упродовж усього фільму.

У польських ЗМІ, а згодом й українських, розпочалася широка дискусія як щодо об'єктивності цього фільму і відповідності окремих сцен історичним фактам, так і потреби його появи саме зараз, коли триває війна на сході України, а Росія шукає будь-які приводи, аби посварити українців з поляками.

Нагадаємо, 17 жовтня 2016 року в Києві скасували показ польського фільму «Волинь» на вимогу МЗС України. Згодом у МЗС заявили, що показ фільму «Волинь» просто перенесли.

В свою чергу, міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський зазначив, що відносини Польщі з Україною після спалення у Варшаві українського прапора і виходу на широкі екрани фільму «Волинь» не погіршилися.

zaxid.net/news/showNews.do?skand … Id=1421278

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

14

Re: Україна та друга світова війна

Киевлянка Хорошунова в дневнике 1943 года: Объявлен приказ: населению Киева очистить город на расстояние трех километров от Днепра
"ГОРДОН" продолжает серию публикаций из дневника Ирины Хорошуновой – художника-оформителя, коренной киевлянки, которая пережила оккупацию украинской столицы в годы Второй мировой войны. Этот документ – уникальное историческое свидетельство, не воспоминания, а описание событий в реальном времени. Редакция публикует дневник в те даты, когда его писала Хорошунова, которой в момент начала войны было 28 лет. Сегодня мы представляем запись от 26 сентября 1943 года.

gordonua.com/publications/kievly … 08881.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

15

Re: Україна та друга світова війна

Запорожские историки локализовали месторасположение бывшего лагеря для польских военнопленных, в котором с осени 1939 года до зимы 1940 года насильно удерживали 1604 человек.

Запорожские историки Виктор Филас и Валерий Стойчев начали поиск 4,5 года назад. При содействии Союза поляков Запорожья «Полония» они локализовали месторасположение лагеря для польских военнопленных — в промышленном р-не Павло-Кичкаса. Под поселение была выделена западная окраина бывшего 10-го поселка.
   http://iz.com.ua/wp-content/uploads/2015/05/1430838343_dsc_9263_result.jpg
     В 1939 году эту территорию использовали для размещения советского лагеря для польских военнопленных...   Часть польской армии попала в плен к советским войскам. Через фильтрацию сразу были отсечены офицеры, чиновники и жандармы. В Запорожье прибыло 1604 человека, граждан Республики Польша, из них 1039 — поляки по национальности, а также 99 евреев, 363 беларуса, и украинцев, в принципе, небольшой процент.
     Военнопленных использовали в Запорожье как трудовые ресурсы для увеличения мощи местных заводов...
     Шли донесения, что среди польских военнопленных назревал бунт...

Як полонені поляки відмовилися працювати на "Запоріжсталі".

     У січні 1940 року керівництво НКВС отримало звіт від запорізького управління про стан справ у місцевому таборі військовополонених, де утримували офіцерів та солдат польської армії. Запорізькі енкаведісти були у розпачі – полонені масово відмовлялися від роботи, від отримання зарплатні та навіть від їжі.
     Першопричина цього, як вважали співробітники НКВС, полягала у неправильному підході до визначення тих полонених, що були спроможні працювати у металургії. У звіті "вертухаї" з табору військовополонених зазначали, що 61% військовополонених (982 особи з 1604) до полону проживали на території, яка після поразки Польщі відійшла до Німеччини. В етнічному плані 65% полонених були поляками. Саме це, на думку запорізьких чекістів, і було основною причиною саботажу.
     https://img.depo.ua/745xX/Sep2017/300244.jpg
     Ось як йшлося про це у енкаведистському звіті: "вважаємо, що ставка на закріплення вказаного контингенту у чорній металургії абсолютно не має перспективи хоча б тому, що ці особи, пов'язані із закордоном родинними й господарськими відносинами, ніколи не погодяться на тривале добровільне перебування у СРСР".
     На підтвердження цього наводилися дані, що у запорізькому таборі, допоки полоненим не розповідали про постійне працевлаштування у Запоріжжі, вони працювали доволі добре й "відмовників" було вкрай мало. Але лише почули розмови про наміри залишити їх тут на тривалий термін для роботи на "Запоріжсталі" - почалися масові відмови від праці, полонені вимагали повернути їх додому.
     Також великою проблемою виявилися втечі полонених. Якщо впродовж листопада та грудня 1939 року була лише одна втеча, яку організували троє полонених (їх згодом впіймали), то лише за другу половину січня 1940 року сталося вже три втечі (втекли шість полонених, з них чотирьох затримали). До того ж поляки відверто казали, що із потеплінням тікати почнуть частіше.
     На думку керівництва обласного управління НКВС, полонені з нещодавно захоплених "совітами" територій можуть бути закріплені на роботах в промисловості, оскільки мають усі шанси для спільного проживання з родиною, а отже мають і стимул до заробітку. Разом із тим, помітили і негативну тенденцію: на кваліфікованих роботах працює надто мало полонених. Всіх інших, а це більшість, використовували на підсобних роботах – в якості вантажників, прибиральників, чорноробів.
     Така ситуація склалася через те, що серед полонених переважно були фахівці зі спеціальностей зовсім не металургійних: перукарі, пекарі, теслі, бухгалтери, конторники, вчителі, музиканти, кухарі, художники тощо. Зрозуміло, що усі ці люди не мали жодного бажання бути закріпленими на заводі у якості вантажників, а воліли працювати за власним фахом.
     ...енкаведісти у власних документах викладали фактаж більш ніж завуальовано. У рапорті капітан Горбань не знайшов місця для висвітлення жахливих умов життя і праці військовополонених. Все було зведено до банальності – ніби полонених спонукає лише бажання повернутися до родини.
iz.com.ua/zaporoje/69810-v-zapor … rtazh.html
https://zp.depo.ua/ukr/zp/arhivi-kdb-ya … 0916641259

Post's attachments

памятник пленным полякам.jpg
памятник пленным полякам.jpg 181.88 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.

Share

16

Re: Україна та друга світова війна

Пані Ларисо, мені здається, це варто ще й сюди зкопіювати http://forum.genoua.name/viewforum.php?id=374
Нову тему???

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: litar Л1

Share

17

Re: Україна та друга світова війна

Не знаю...
Может нужно отдельные темы по лагерям для военнопленных поляков и немцев. Такой у нас тоже был. У меня даже есть фото его сотрудников.

Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.

Share

18

Re: Україна та друга світова війна

Хроніка вигнання нацистських окупантів з України (1942 – 1944 рр.): день за днем... www.warmuseum.kiev.ua/_ua/projec … 1-1944.pdf

Thanks: litar Л1

Share

19

Re: Україна та друга світова війна

У полум’ї війни 1941-1945 pp.: Збірка статей та матеріалів / Упоряд.: Л.Виноградова, А.Карпова, Ю.Коник, Н.Кузовова, Л.Митницька, О.Марущак (відповід. за вип.). 2005. — Вип. 7. — 62 с.

/ Серія «Бібліотечка архіву» / Керівник проекту А.Карпова.. Херсон, Державний архів Херсонської області: 7 випусків. —2000-2005.

Share

20

Re: Україна та друга світова війна

Расстрельный список заключенных в тюрьмах г. Львова, расстрелянных в связи с началом военных действий.
(в 4 томах, я в шоці)
https://bessmertnybarak.ru/article/rass … isok_lvov/

Post's attachments

0.jpg
0.jpg 72.38 kb, 1 downloads since 2018-07-30 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко, Табурянський (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).
Thanks: kuks70, Алена2

Share

21

Re: Україна та друга світова війна

До 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі Клименко Т. А.

Доля неповнолітніх жителів Черкащини в період Великої Вітчизняної війни (за документальними матеріалами Державного архіву Черкаської області)
Науково-практичний журнал "Архіви України" Випуск 1 (295): січень-лютий 2015 р.
www.archives.gov.ua/Publicat/AU/

Thanks: kuks701

Share

22

Re: Україна та друга світова війна

До 70-ї річниці Перемоги над нацизмом у Європі Клименко Т.А.

КОРСУНЬ-ШЕВЧЕНКІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ ЗА ДОКУМЕНТАЛЬНИМИ ДЖЕРЕЛАМИ ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Науково-практичний журнал "Архіви України" Випуск 3 (297): травень-червень 2015
www.archives.gov.ua/Publicat/AU/index.php?297

Thanks: kuks701

Share

23

Re: Україна та друга світова війна

11 апреля во всем мире отмечается памятная дата — Международный день освобождения узников фашистских концлагерей (International Day of Fascist Concentration Camps Prisoners Liberation). Она установлена в память об интернациональном восстании узников концлагеря Бухенвальд, произошедшем 11 апреля 1945 года.

Share

24

Re: Україна та друга світова війна

1.В армії, на флоті, в партизанських загонах і рухах Опору воювало близько 10 млн українців. Понад 60% із них геройськи загинули.

2.Станом на середину 1944р. в Червоній армії воювало 33,93% українців. Понад половину з 15 фронтів очолювали українці. Серед командного та офіцерського складу становили понад 20%.

3.У всіх Українських фронтах українці становили понад 50% бойового складу (в 1-му Українському – до 80%).

4. Понад 2,5 млн. українців нагороджені орденами і медалями. 2072 були удостоєні звання Героя Радянського Союзу; 32 стали двічі Героями.

5. Льотчик-ас майор Іван Кожедуб збив 64 ворожі літаки й став тричі Героєм. Із 4-х повних кавалерів ордена Слави – 2 українці: льотчик штурмового авіаполку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда.

6. Орден Богдана Хмельницького був єдиною радянською нагородою, напис на якій зроблено не російською, як на всіх інших, а українською мовою.

7.Прапор перемоги встановили 30 квітня 1945 р. над Рейхстагом українець Олексій Берест, грузин М.Кантарія і росіянин М.Єгоров. Згодом українця "викреслили" з переліку героїв.

8. Понад 400 тис. вояків налічувала Українська Повстанська Армія, що воювала водночас проти сталінського та гітлерівського режимів. Кожен четвертий вояк УПА загинув.

9. Українці воювали проти нацистської Німеччини в складі інших армій. У канадській - близько 45тис., армії США - 80тис., польській – 120 тис., у Франції – 5 тис., Чехословацькій бригаді Л.Свободи – 70% складу.

10. За особливий внесок у перемогу над нацизмом Україна отримала право стати однією із 50 держав-засновниць Організації Об’єднаних Націй.

https://www.obozrevatel.com/society/264 … nikomu.htm

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: kuks701

Share