1

Тема: Біднов / Биднов

БІДНОВ Митрофан Олексійович, 1885 р., с. Широке Катеринославської губ., росіянин, селянин, позапартійний, освіта середня, завідуючий СШ № 3. Звинувачений у належності до к/рев. організації 15.06.1931 р. ув'язнений до концтабору на 5 р. Реабілітований 11.04.1994 р.

Реабілітовані історією. Дніпропетровська область

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования и построение родовых деревьев для следующих фамилий: Дорошенко, Дик, Верба, Кравцов, ПолОвый, Курбановский, Коноплин, Будников,  Синельник, Каченовский/Коченовский/Коченевский, Родкевич/Радкевич, Роскладка/Розкладка/Раскладка/Розкладко

mtDNA - J1c5

Share

2

Re: Біднов / Биднов

БІДНОВ Василь Олексійович (псевд. В. Поперешній, В. Степовий, В. Широчанський, криптонім К., 02. 01. 1874, м-ко Широке Херсонського пов. і губ. – 01. 04. 1935, Варшава) – історик, педагог, архівознавець, публіцист, редактор, політичний та громадський діяч.
Член церковно-історичного і археологічного товариства при Київській духовній академії, Полтавського церковного історико-філологічного комітету, катеринославських – ученої архівної комісії, товариства “Просвіта”; почесний член музею ім. О. М. Поля, член НТШ, УНТ у Києві, голова Українського педагогічного товариства та Українського православного Кирило-Мефодіївського братства в Кам’янці-Подільському (1919–1920), належав до Товариства українських поступовців, УПСФ, член Української Центральної Ради (1917–1918), депутат Ради Республіки (1921), засновник і ректор першого в еміграції Українського народного університету в Ланьцуті (1921), фундатор українського історико-філологічного товариства у Празі (1923) і його перший науковий секретар (1923–1929), фундатор і член управи Музею визвольної боротьби України.
Народився в селянській сім’ї. Початкову освіту отримав в однорічній Широчанській школі та Херсонському духовному училищі (1885–1889). 1889–1896 рр. продовжив навчання в Одеській духовній семінарії, з 1896 р. – Київській духовній академії, де вступив до наукового гуртка “Семінарська громада”. Під керівництвом О. Я. Кониського залучився до співпраці в бібліографічному відділі “Записок НТШ” у Львові, в яких опублікував одну з перших своїх рецензій на працю
Г. Я. Кипріяновича “Исторический очерк православия католичества и уний в Белоруссии и Литве с древнейшего до настоящего времени” (1900. – Т. 33). З 1902 р., після закінчення зі ступенем кандидата богослов’я КДА призначається викладачем історії Астраханської духовної семінарії. 1903 р. переводиться помічником інспектора та викладачем історії, філософії, гомілетики та інших курсів Катеринославської духовної семінарії. Захоплення минувщиною привело його до щойно створеної ученої архівної комісії.
1909 р. Рада КДА, на підставі поданої дисертації на тему “Православна церква в Польші і Литві”, (за “Volumina legum”) присвоїла В. Б. ступінь магістра богослов’я.
В. Б. – дійсний член Київського археологічного інституту (1917). Пропагував серед науковців першочерговість евристичної праці, докладного дослідження регіональних документів, пам’яток, видрукуваних у губернських та єпархіальних “Відомостях”, виданнях архівних комісій, церковно-археологічних комітетів тощо. Про місце, яке він посідав в ієрархії Катеринославської УАК, свідчить не лише кількість опублікованих в її “Летописях” праць – 32, а й ті завдання, які надавалися йому окремими постановами наукового об’єднання. 1906 р. В. Б. обирався управителем (секретарем) комісії із обов’язками не лише ведення протоколів засідань комісії, укладання звітів про її діяльність, а й підготування до друку (разом з А. С. Синявським), тобто редагування матеріалів випусків “Летописи”. Обов’язки секретаря В. Б. виконував на громадських засадах, при значному педагогічному навантаженні в духовній семінарії та науково-дослідній праці. За три роки секретарювання, крім основного доручення, постановами комісії В. Б. доручалося, зокрема, розгляд рукопису М. В. Симонова “Записки лікаря” з метою збору матеріалів із історії військових поселень Новоросійського краю; підготував до друку в ІV випуску “Летописи” власні розвідки: “Матеріали для історії церковного устрою на Запоріжжі”, “Переселення архієрейської кафедри із Новомиргорода в Катеринослав” (сторінка з минулого Катеринославської єпархії), в V випуску – “Пам’яті архієпископа Гаврііла Розанова”. В цей час комісія значно збагатила свою колекцію рукописів, стародруків та музейних експонатів, провела насичені засідання, на яких зачитувалися і обговорювалися наукові доповіді, реферати, повідомлення. Аналіз “Збірника постанов Катеринославської губернської ученої архівної комісії за 1-е десятиліття її існування”, зроблений А. С. Синявським у 10-й кн. “Летописи”, засвідчує другий після лідера (38) рейтинг посилань в них на В. Б. – 25. В. Б. відіграв значну роль і в підготовці та проведенні ХІІІ археологічного з’їзду, який відбувся в Катеринославі 1905 р. Саме його, поруч із А. С. Синявським та В. І. Пічетою, було обрано делегатом форуму, доручено підготувати від імені комісії вітання конгресу, виступити з доповідями та включено до комісії з підготовки спеціального випуску “Летописи”, присвяченого цій події.
В. Б. за дорученням комісії ґрунтовно дослідив архіви Катеринославської духовної консисторії та Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря – одного з найстаріших козацьких монастирів України; про результати роботи двома виступами доповів з’їзду. Доповіді були схвально оцінені делегатами. На їх підставі з’їзд прийняв ухвалу, де високо оцінено значення дослідження архівів духовних консисторій для вітчизняної історії, та звернувся до Синоду з клопотанням про полегшення умов доступу до них дослідникам, а також порушив питання про необхідність реформування архівної справи в Російській імперії. В. Б. брав участь у роботі ХV археологічного з’їзду, що відбувся 1911 р. у Новгороді.
Особливу увагу В. Б. приділяв виявленню, описанню, збереженню, дослідженню та використанню архівних документів. Завдяки йому розшукано і залучено до наукового обігу значну кількість цінних писемних джерел з історії та культури України ХVІІІ–ХІХ ст., в першу чергу – з історії церкви та запорізького козацтва. Він брав участь в організації оглядів й складанні описів церковної старовини в повітових містах Катеринославщини, допомагав різним закладам у збиранні документів і пам’яток, сприяв формуванню архівних фондів Катеринославського музею ім. О. М. Поля. Завдяки інтенсивній пошуковій роботі було опубліковано значну кількість писемних джерел, які дійшли до нашого часу. Це, насамперед, підбірки: “Документы, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии”, “Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений”, “Сведения об архиве Екатеринославской духовной консистории. Документы ХVІІІ в.”. Окрім того, вчений розшукав та опублікував велику кількість архівних документів щодо історії церкви краю. Зокрема, “Определение” архиепископа Платона (Любарського) касательно порядка замещения приходских должностей”, “О построении в с. Анновка деревенской церкви графом А. Безбородко”, “Краткое историческое известие о Славенской епархии, ныне именуемой Екатериненскою, ее архиереях и семинарии. Примечания автора “Известия”. Значну увагу В. Б. приділив публікації ордерів та розпоряджень Г. О. Потьомкіна: “Распоряжение князя Г. А. Потемкина-Таврического относительно раздачи земель” і “Предложения князя Г. А. Потемкина-Таврического Екатеринославской казенной палате (1788 г.)”, здійснив публікацію комплексу документів Січового архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні. Велика увага приділялась виявленню і публікації джерел, таких як “Автобиография протоиерея Карпа Павловского”, “Путевые заметки ректора Екатеринославской духовной семинарии, архимандрита Иакова Вечеркова, впоследствии епископа Саратовского, архиепископа Нижегородского”, “Из переписки Дюка де-Ришелье с архиепископом Иовом (Потемкиным)” та ін. В. Б. підготував до друку також листи О. Мартіана Григоровича-Молодшого, щоденник Родзянка, відомості про Калнишевського, останнього кошового Війська Запорізького. Відомо, що він підготував також до друку велику збірку (15 др. арк.) рідкісних документів з історії Запоріжжя 1765–1775 рр., втрачену у вирі революційних подій. Документи, виявлені ним, публікувалися і поза межами Катеринослава. 1905 р. в “Киевской старине” видрукувана низка пам’яток ХVІІІ ст., підбірка матеріалів з історії Задунайської Січі 1778–1780 рр. була надіслана 1914 р. і до редакції “України”.
Діяльність В. Б. на ниві архівознавства та джерелознавства заклала основи археографічного опрацювання документів, зберегла для нащадків цінні джерела з історії української церкви, запорізького козацтва, Катеринославщини, заселення півдня України колоністами та ін.


Українські архівісти (XIX–XX ст.): Біобібліогр. довідник / Держкомархів України. УНДІАСД; Упоряд.: І. Б. Матяш (кер.), С. Л. Зворський, Л. Ф. Приходько та ін. – К., 2007. – 750 с.

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования и построение родовых деревьев для следующих фамилий: Дорошенко, Дик, Верба, Кравцов, ПолОвый, Курбановский, Коноплин, Будников,  Синельник, Каченовский/Коченовский/Коченевский, Родкевич/Радкевич, Роскладка/Розкладка/Раскладка/Розкладко

mtDNA - J1c5

Share

3

Re: Біднов / Биднов

Захоплений історією Степового краю (Біднов Василь Олексійович)

Чим більше він входив в архівні розшуки,
тим більше захоплювався історією Запорожжя…
Наталя Василенко-Полонська

2 січня 2009 року виповнюється 135 років від дня народження Василя Олексійовича Біднова, на початку ХХ століття відомого громадського та освітнього діяча, дослідника історичного минулого Степової України.
Майбутній історик церкви народився у 1874 р. в містечку Широкому Солонянської волості Катеринославського повіту в родині заможних селян. Хрестили Василя в місцевій Преображенській церкві, збудованій в 1863 році.

+ Читати більше

Спочатку хлопчик навчався в однорічній широківській школі, потім у Херсонському духовному училищі (1885–1889 рр.).
Після закінчення училища В. Біднов вступив до Одеської духовної семінарії. Саме тут вперше він отримав вплив на розвиток національної свідомості і навіть поширював українські книжки серед селян. Закінчивши семінарію у 1896 році зі ступенем «студента» він їде до Києва і в серпні того ж року вступає до духовної академії.
У цей час Біднов напружено працював на терені науковому не забуваючи й про громадську діяльність. Саме в Києві він публікує свої перші наукові статті і саме тут він знаходить свою долю – одружується з Любов’ю Євгенівною Жигмайло (1882–?), яка стала його вірним другом і сподвижником на все життя.
У червні 1902 р. В. Біднову присвоєно ступінь кандидата з правом захисту магістерської дисертації без нового усного іспиту, лише з переробкою та доопрацюванням кандидатської роботи. Написаний ним кандидатський твір про становище православної церкви у Польщі та Литві високо оцінила вчена рада.
Після закінчення духовної академії Василя Олексійовича у серпні 1902 р. призначено викладачем історії Астраханської духовної семінарії. Життя в Астрахані Біднову не подобалося і вже з липня 1903 р. він домігся переведення на посаду помічника інспектора Катеринославської духовної семінарії, де мав викладати психологію, історію, філософію, гомілетику, німецьку та давньоєврейську мови.
Переїхавши до Катеринослава В. О. Біднов поринає з головою в наукове і громадське життя. Саме в той час у Катеринославі була створена Вчена архівна комісія, яку очолював А. С. Синявський. Біднов став одним із перших і надзвичайно дієвих її членів, співпрацюючи з відомими істориками Д. І. Яворницьким, В. В. Давидовим, Д. І. Дорошенком, Я. П. Новицьким, В. Д. Машуковим. 1905 року він був у складі делегатів ХІІІ Археологічного з’їзду, що проходив у Катеринославі.
5 грудня 1906 р. В. О. Біднова обрано секретарем вченої комісії, три роки він виконував ці обов’язки.
З 1906 року починається ще одна цікава сторінка життя історика, Василя Олексійовича обрано членом першої ради культурно-просвітницького товариства – Катеринославської «Просвіти». Установчі збори відбулися у приміщені Народної аудиторії (зараз вул. Плеханова, 42).
Найбільшу увагу науковець приділяв дослідженню історії православної церкви на Україні взагалі й на Катеринославщині зокрема. За роки існування Вченої архівної комісії В. Біднов опрацював величезну кількість архівних матеріалів, виявивши купу першоджерел з історії православної церкви на Запорожжі. Ця робота зараз має величезну цінність, оскільки в бурхливі часи 1917–1920-х років більша частина першоджерел була втрачена. Д. Дорошенко називав Василя Олексійовича «одним з найкращих архівістів щодо запорозької старовини». Зараз добре відомі його наукові та науково-популярні праці в «Летописях Екатеринославской ученой архивной комиссии», в часописі «Дніпрові хвилі» (друкований орган катеринославської «Просвіти»).
З 1905 по 1915 рік вчений надрукував близько 30 статей. Це дослідження з історії давніх запорозьких святинь, з життя відомих громадських та церковних діячів краю. Серед них слід виділити дослідження біографій Володимира Сокальського, Карпа Павловського, Гавриїла Розанова, Никифора Феотокі, Іова Потьомкіна, Феодосія Макаревського, Петра Калнишевського, Лазаря Глоби, братів січовиків Івана та Якова Шиянів. Також цінними є опубліковані матеріали з архівів Катеринославської духовної консисторії, Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря,  комплекс документів Січового архіву, знайдених у Катеринославському губернському правлінні, та матеріалів про церковний устрій на Запорожжі.
Використовуючи архівні матеріали, вчений всебічно розкрив внутрішнє життя запорозького козацтва останніх десятиліть його існування, показав розвиток на Запорожжі земельної власності, промислів, торгівлі – економічних відносин у цілому. Це дозволило вченому заперечити твердження про патріархальну примітивність і недорозвиненість суспільної організації, економічного і культурного життя запорозького козацтва. Вивчаючи церковну історію Запорожжя, Біднов подавав значний матеріал про освіту, культуру і церковну організацію на Січі та після її зруйнування. Як писала у своїх спогадах Н. Д. Полонська-Василенко, «Біднов інакше зрозумів історію Запоріжжя, ніж Яворницький; він відкинув серпанок романтизму і звернув увагу на економічні та соціальні взаємовідносини на Запоріжжі». Особливо цінною з цього погляду є його стаття про запорозький зимівник.
За період роботи у Катеринославі Біднов здобув собі визнання як справжній історик церкви. У 1908 році в Катеринославі вийшла фундаментальна праця В. О. Біднова «Православная Церковь в Польше и Литве», її було подано як магістерську дисертацію. В книзі йшлося про існування і розвиток православ’я на Українських землях, що знаходились у складі Князівства Литовського та Речі Посполитої. Ця містка робота (511 стор.) свідчила про високий рівень фахівця історії православної церкви та джерелознавця. 
Робота над твором ішла дуже важко. У Катеринославі була майже відсутня необхідна література, яку доводилося щоразу позичати у знайомих, друзів, вчителя та наставника М. І. Петрова, шукати через букіністів. Це марнувало багато часу. Завершуючи у січні 1908 р. підготовку книги до видання, Біднов зауважував, що чимало витратив на неї часу і сил, а результат його не задовольняє. Рецензентами були професори Ф. І. Титов та В. В. Завиткевич. 20 лютого 1909 р. Рада Київської духовної академії, заслухавши позитивні відгуки рецензентів, призначила захист на 12 березня 1909 р. Біднов дізнався про це відразу з телеграми М. І. Петрова і почав підготовку до прилюдної дискусії. Він дуже хвилювався, але захист відбувся успішно, і Біднову присудили ступінь магістра богослов’я. Рішення затвердили митрополит Флавіан та Синод, і у червні 1909 р. Біднов отримав магістерський диплом. Книга і сьогодні залишається класичним фундаментальним дослідженням даної проблеми.
За дорученням катеринославського єпископа Симеона (Покровського) у 1911 році В. Біднов створив місцевий єпархіальний церковно-археологічний комітет. На жаль, до сьогодні цю важливу і необхідну установу так і не відтворено.
Науковий авторитет Біднова неухильно зростав. Про це свідчить обрання його дійсним членом Церковно-історичного та археологічного товариства при Київській духовній академії, членом київського Українського наукового товариства, почесним членом катеринославського музею ім. О. М. Поля, членом Полтавського церковного історико-археологічного комітету.
Цікава ще одна праця, пов’язана зі Степовою Україною, а точніше з могутньою річкою, що рине через безкраї степи Запорожжя – сивим Дніпром. Мова йде про видану в Катеринославі книжку «Дніпрові пороги. Топографічні відомості» (1919). У цей час Василь Олексійович вже працював в Кам’янці-Подільському. Того ж року вийшла коротенька історіографія України «Що читати по історії України», а трохи згодом, в 1921 році, побачила світ розвідка Біднова «Церковна справа на Україні».
У 1920-х роках з Кам’янця-Подільського видатний діяч Української автокефальної церкви разом із сином емігрував до Польщі. Згодом, перебравшись до Чехо-Словаччини Василь Олексійович викладає в педагогічному інституті ім. М. Драгоманова (Прага) і в Українській господарчій академії в Подєбрадах (поблизу Праги).
Трагічно склалося особисте життя дослідника. Великим горем у 1928 році стала смерть сина Арсена, який потонув. Та доля була невблаганна! Під час сфальсифікованого процесу «Спілки визволення України» у 1929 році було арештовано і засуджено дружину Біднова. Її подальша доля невідома. Збереглося 13 листів Василя Олексійовича до Д. І. Яворницького, в одному з них він писав: «Найдорожче для мене зосталося там, коло Вас, і там я завжди душею й думкою… й згадую постійно про Рідний край та своїх». Навіть ця тонка нитка зв’язку з рідним краєм обірвалася. Василь Олексійович тяжко переживав трагедії, що спіткали його, все більше замикаючись у собі. Вчений постійно хворів, у нього погіршився зір і він вже не міг займатися улюбленою справою, згодом перервалося і листування з Яворницьким.
Останні шість років життя Біднов прожив у Варшаві. В цей період вийшли його статті про митрополита Макарія (Булгакова), К. Харламповича, єпископа В. Богдашевського та інші.
За життя вчений видав понад 70 наукових праць. Дуже важко визначити їхню точну кількість, оскільки багато з них надруковано під псевдонімами (В. Степовий, В. Широчанський, В. Поперешній, Українець, Катеринославець), криптонімами (В. Б., Б-в, К., В. С., С-ий, В. Ст-ий) та взагалі не підписані. Значна частина наукової спадщини вченого не була опублікована, без уваги залишилися його реферати періоду роботи у Празі, курси лекцій. Невідома доля цілої серії статей про істориків Степової України, з яких вийшли друком лише праця про А. Скальковського та кілька про роботу Д. І. Яворницького (1925). Остання праця Біднова про архієпископа Філарета (Гумілевського) не була завершена. Відомо, що велика кількість рукописів дослідника лишилася у Катеринославі і разом з величезною бібліотекою вченого зникла після арешту дружини.

Не дочекавшись повернення на Батьківщину, знесилений горем і самотністю, Василь Олексійович Біднов помер 1 квітня 1935 року. Його поховано у Варшаві на Вольському православному цвинтарі. Могила збереглася до нашого часу.
Олександр Харлан

https://www.libr.dp.ua/Region/MyPridniprove2007.doc

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share