1 (20-02-2015 17:21:32 отредактировано kbg_dnepr)

Тема: ОУН - Організація Українських Націоналістів

Тризуб над півостровом: ОУН у Криму
Сергій Громенко, Ярослав Антонюк 23 жовтня 2014, 21:50

Якщо хочеш здивувати — вдайся до парадоксу: гарячий сніг, холодна війна, бандерівці у Криму... — вибір чималий. І йдеться не про сучасних "бендерівців", якими так старанно сепаратисти лякали кримських обивателів, а про справжніх членів революційної ОУН, що з'явилися на півострові 1941 р. Ким вони були, що робили, на що сподівалися?

Послухайте оповідь про бандерівців у Криму, розказану ними самими у спогадах Івана Мор'яка, матеріалах карних справ Володимира Шарафана та Леоніда Ларжевського.

+ открыть текст

"За українське море!"

"Хто володіє Кримом — той диктує свою волю коли не цілому Чорному морю, то з певністю на північному (отже українському) його побережжю… хто панує на Кримі, той панує на Україні, навіть незалежній". Саме так 1936 р. оунівці бачили роль Криму у майбутньому, тож немає нічого дивного в тому, що за першої нагоди (така з'явилася влітку 1941 р.) українські націоналісти спробували поширити свій вплив на півострів, бодай і під німецькою зверхністю.

Головним інструментом реалізації політики ОУН (як мельниківської, так і бандерівської) поза межами Західної України стали похідні групи з кількох (або кількох десятків) активістів, що слідували за вермахтом як перекладачі, робітники та працівників "економічних штабів" і в умовах суворої конспірації мали сприяти українізації органів місцевого самоврядування та допоміжної поліції по всій Україні, аж до Кубані. До Акту 30 червня 1941 р. оунівці мали намір поставити німецьку владу перед фактом відродження українських керівних структур, після — готувалися до антинацистської боротьби.

Кримом планувала завершити свій перехід Південна похідна група ОУН(м), але вона майже повністю загинула від рук німців у Миколаєві, тож на півострові господарями ситуації виявилися бандерівці. Південна похідна група ОУН(б) складалася з 7 підгруп (роїв), дві з яких: А-І під проводом Миколи "Сидора" Чарторийського та А-ІІ під керівництвом Івана Осадчука (пізніше — Степана Теслі), — мусили дістатися Криму. Обидва підрозділи зустрілися під Каховкою, але група Чарторийського незадовго до того ледь вирвалася з лап ХІ зондеркоманди, відтак і мови не було про продовження походу — вцілілі учасники поверталися на Буковину. Люди Івана Осадчука мали завершувати справу самостійно.

Конкуренти

Але не всі мельниківці загинули під час подорожі до Криму. До Сімферополя вдалося добратися провіднику ОУН(м) Борису Суховерському, який у лютому 1942 р. на конспіративній квартирі Базилевича зорганізував зустріч оунівців Ярослава Савки, "Віктора" та "Павлика" з п'ятьма сімферопольцями. Суховерський і Савка розповіли про західноукраїнську інтелігенцію та молодь ОУН(м), відправлену на середньо-східні землі України, роздали газети "Наступ", "Краківські вісті", журнал "Пробоєм". Друга зустріч відбулася на вулиці Профспілковій у квартирі Володимира Шарафана. У мельниківців були ще дві явки — одна на провулку Тихому в Сімферополі, а друга — в млині у Старому Криму. Надалі їхня активність цілком загубилася серед бурхливої діяльності, розгорнутої бандерівцями.

Перекоп

Восени 1941 р. на перешийку точилися запеклі бої: солдати Еріха фон Манштейна поступово перемагали радянських бійців та природні укріплення Перекопу, — відтак націоналісти ОУН(б) чекали на завершення стрілянини серед українських рибалок, що поставилися до них "як до рідних". Тоді ж відбулася і зворушлива зустріч "західняків" із морем. Ось як її згадував Іван Мор'як: "В моїй уяві залишися назавжди цей чудовий образ нашої першої зустрічі з морем. Всі ми відчули, що десь у глибині душі здійснилася наша молодеча мрія. Мрія, виплекана тим усім, що змолоду карбувало нашу національну свідомість та любов до українського моря… Наш рій приніс привіт Чорному морю і склав його від борців української революції і від західноукраїнських земель… Ми стояли над самим берегом моря в одній лаві. Засмалені сонцем і степовим вітром. Друг Іван Осадчук скупими фразами передавав привіт… З тієї сцени ми зробили собі знимку".

У перші дні листопада 1941 р. семеро сміливців увійшли нарешті на півострів. Перекоп, за який пролилося стільки крові, здався їм великим селом, натомість крутизною вуличок вразив Армянськ. Саме тут спільний похід завершився — далі кожен із побратимів мав виконувати своє завдання.

Джанкой та Сімферополь

Першими до Джанкою рушили Роман Бардахівський, Степан Вонкевич та Михайло Любак; Гриць Вольчак, Іван Мор'як, Іван Осадчук і Степан Тесля — подалися до Сімферополя. У Джанкої вдалося налагодити масштабну підпільну роботу: Вонкевич і Любак обійняли посади при міській управі, Бардахівський — у поліції. Підпільні "революційні комітети" з місцевих українців були організовані не тільки в місті, а й у районі.

До Сімферополя люди Осадчука діставалися манівцями, позаяк не мали жодних документів. За кількадесят кілометрів від столиці, в селі Михайлівка Сакського району, підпільники натрапили на невеличку громаду "вільних козаків-українців", які радо зустріли прибулих. Але залишитися там надовго оунівці не могли. Обидва Івани — Мор'як та Осадчук — зупинилися на околиці Сімферополя, Тесля з Вольчаком попрямували до центру. Там їм пощастило — прямо на вулиці вони знайшли українця, який допоміг похідній групі облаштувати перші конспіративні квартири в місті.

"Наша дорога скінчилася. Ми на місці призначення і щойно тепер усвідомлюємо наші дійсні завдання. Після п'яти місяців дороги, від села до села, на возі, опалені сонцем, биті дощами і овіяні степовим вітром, прибуваємо щасливо зі Львова до Сімферополя… Це було з початком грудня 1941 р.".

Діяльність більшовицьких партизанів у Кримських горах, десанти червоноармійців на узбережжя та диверсанти в містах викликали посилення терору з німецького боку, що надзвичайно ускладнювало роботу українських націоналістів, повністю відрізаних від формального зверхника — проводу в Дніпропетровську. На нелегальному становищі група Осадчука видавала себе за жертв репресій НКВС з Білорусі, — місцеві українці допомогли з паспортами.

Зима видалася тяжкою. Підпільники мусили виміняти у Михайлівці віз та коня на харч і розтягнути його до весни. Важко було оунівцям дивитися на напівголодних співвітчизників, а ще важче — в таких умовах "проповідувати їм великі ідеї". Але все це були невеликі складнощі, порівняно з тим, що їм довелося пережити незабаром.

Перший розгром

25 листопада 1941 р. до всіх низових ланок поліції безпеки і СД було надіслано наказ, у якому йшлося: "Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені". Відтак, СД йшла по сліду українських націоналістів. Поліція безпеки вже у грудні 1941 р. була поінформована про появу в Криму бандерівських груп та про їх кількість.

Перший провал стався у тому ж таки грудні. Прямо на вулиці Сімферополя гестапівці заарештували Івана Осадчука і вислали його до львівської тюрми на Лонцького, де невдовзі розстріляли. Коло мандрів для нього замкнулося, а кримське підпілля зазнало першої втрати. За головного став Степан Тесля.

Далі було гірше, — 10 січня 1942 р. Тесля і Вольчак у Євпаторії потрапили під червоний десант, а точніше — під контрудар німецького гарнізону. Обох підпільників поліція зупинила й вела на розстріл, але їм вдалося втекти. Однак про роботу на євпаторійському напрямі довелося надовго забути.

Ще трагічнішою була доля джанкойських оунівців. У лютому кілька російських колабораціоністів-білогвардійців, що тікали з-під Керчі від наступу Червоної армії, прибули до міста, викрили українське підпілля і донесли на нього в гестапо. Бардахівський разом із побратимами Вонкевичем та Любаком, помічником, шкільним учителем Наконечним та рядовими підпільниками (загалом 14 осіб) були заарештовані і розстріляні. Бардахівському ледь виповнилося 19 років.

Труди і дні

Але вцілілі оунівці продовжували роботу. Щоб, по-перше, мати прикриття своєї діяльності, а по-друге, допомогти місцевому українському населенню, група Теслі започаткувала навесні 1942 р. дві легальні організації: капелу бандуристів та споживчий кооператив "Український консум". Капела невдовзі перетворилася на Український музично-драматичний театр ім. Шевченка, що налічував близько 60 осіб і давав вистави у Сімферополі, Севастополі, Джанкої та Ялті. Зокрема, 2 червня того року відбулася кримська прем'єра "Запорожця за Дунаєм". Директором і художнім керівником працював Іван Петренко, адміністратором — Іван Мор'як, який кожну поїздку використовував для розвитку українського підпілля. Упродовж 1942–1943 рр. вистави й концерти театру так посприяли зростанню національної свідомості місцевих українців, що німецька влада стала перешкоджати його діяльності й навіть заарештувала на певний час директора.

Завдяки "Українському консуму" вдалося налагодити харчування інтелігенції, що найбільше потерпала від голодної зими, зокрема великого художника-баталіста Миколи Самокиша. Пізніше, 7 липня, для цих потреб було створено "Бюро допомоги українцям" ("Стіл допомоги найбіднішому українському населенню"), чиїми стараннями вдалося відкрити в Криму кілька початкових та середніх українських шкіл. Бюро спробувало навіть побудувати автокефальну церкву в Сімферополі, але для неї не вдалося знайти священика. На роботі в "консумі" легалізувався Вольчак, а Тесля, як новий голова всього підпілля, залишався в тіні.

Трохи раніше, 28 червня, при Головному поліцейському управлінні столиці було відкрито спеціальну комісію для виправлення паспортів українцям, помилково записаним як росіяни (за стислий час виправлено близько 4 тис. документів). Але з діяльністю установи стався казус: оскільки поширилися чутки, що українські магазини відтепер обслуговуватимуть лише власників "правильних" аусвайсів, то "через це в українці позаписувалися люди, які самі й батьки яких ніколи не бачили земель України і яким за інших обставин і на думку б не спало перекинутися на українців". Найбільше охочих стати "новими українцями" виявилося серед росіян — особливо народжених на українських землях. Життєвий комфорт був важливіший за радянську ідентичність.

Після налагодження сталого зв'язку з материковою Україною до Криму почала надходити й література: книжки з української історії та літератури, видані як легально, так і самвидавом. Книжки вагомо спричинилися до популяризації самостійницьких ідей, головно серед молоді.

Організація

На середину 1942 р. більш-менш стабільні підпільні осередки було зорганізовано у 12 містах та селах. Для координації їх діяльності 27 вересня 1942 р. оунівці відкрили "Український національний комітет", головою якого став член ОУН(б) Микола Шапар (пізніше загинув під час бойової операції), а заступником з питань освіти і пропаганди — згадуваний вище Володимир Шарафан. У віданні Комітету відтепер зосередилася діяльність Бюро допомоги українцям, комісії з виправлення паспортів та всіх підприємств, започаткованих українцями у Криму.

Восени 1942 р. Мор'як залишив роботу в театрі й зміг налагодити зв'язок із провідником ОУН на півдні України, майбутнім командармом УПА Василем Куком ("Юрієм Лемішем"). Той несхвально відгукнувся про легальну діяльність бандерівців у Криму, позаяк на позосталих землях уже розпочалася партизанська боротьба проти німецьких окупантів. Обстоюючи свою правоту, Мо-р'як доводив, що українське життя на півострові серйозно деградувало за останні роки, відтак і мови не могло бути про підпільну діяльність серед несвідомих мас. "Сидячи в хаті і маючи зв'язок із кількома людьми, ми ніяк не могли б того досягнути, чого досягли впродовж кількох зимових місяців 1942 р.". За рік чисельність оунівців поступово збільшувалася — не лише за рахунок залучення місцевого населення, а й завдяки приєднанню до організації багатьох українців, які прибули до Криму у складі вермахту: перекладачів, господарників, колишніх членів батальйону "Роланд".

Кримський бандерівець

Володимир Шарафан народився 1908 р. в Києві, у 1920-х роках навчався в Зінов'євську (Кіровограді), 1933-го переїхав до Криму. 18 серпня 1941 р. був мобілізований рядовим у 172-гу стрілецьку дивізію; під Судаком, вірогідно після того, як з'ясувалося, що евакуації не буде, разом із однополчанами знищив техніку та документи і подався до лісу. Там був захоплений у полон румунами, але невдовзі втік і вже в листопаді нелегально оселився у Сімферополі.

В грудні 1941-го Шарафан став членом ОУН(м) і господарем конспіративної квартири. Пізніше він так розказував про вступ до лав націоналістів: "Вступив, бо не вірив у перемогу Червоної Армії. Було завдання: підняти національну самосвідомість українських народних мас і підготувати її для боротьби з Радянською владою за самостійне існування України, з цією метою проводити вербування серед провідної української інтелігенції, особливо антирадянськи налаштованої, до лав ОУН".

Найвірогідніше, у лютому 1942 р. Володимир Шарафан залишив мельниківське крило через категоричне неприйняття їхнього курсу на союз із нацистами та вступив до ОУН(б). Ймовірно, так само вчинив і Ярослав Савка. Цікаво, що разом із Шарафаном у підпільники подалися його мати Раїса Григорівна та вітчим Яків Степанович: вони стали зв'язковими між радянськими підпільниками й партизанами — унікальний приклад співпраці в одній родині.

Другий розгром

Успіхи в легалізації бандерівців під дахом національного комітету виявилися нетривалими. У лютому 1943 р., внаслідок зради господині однієї з конспіративних квартир у Джанкої, гестапо схопило Степана Теслю та його помічника Йосипа Куріпку. До речі, це збіглося з розгортанням на Великій Україні антинацистського Руху опору на чолі з УПА і, відповідно, хвилею репресій із боку гітлерівців. Визволити затриманих із підвалів поліції було доручено групам Івана Янчишина (Янцишина), який керував джанкойським підпіллям, та Вольчака. Ризикована операція у травні того ж року провалилася — гітлерівці захопили й замордували одного з визволителів. Деморалізованого Янчишина спеціальний посланець ОУН Євген Стахів, що прибув до Криму за розпорядженням Василя Кука, відправив на Галичину. Про долю Вольчака однозначних відомостей немає. Тесля залишався в ув'язненні чи то до пізньої осені 1943-го, чи то до ранньої весни 1944-го, і під час евакуації німців із Джанкоя був страчений. За зв'язок із Теслею німці розстріляли й перекладача Євгена Шведа, родом із Перемишля.

Але вже в червні 1943 р. Стахів, прибувши вдруге до Криму, "міг із задоволенням ствердити, що всі рани, завдані німецьким апаратом терору, були вже загоєні, а на місце вибулих підпільників прийшли нові молоді борці за волю України".

Нові провідники і нові проблеми

Після арешту Теслі в лютому 1943 р. дніпропетровське керівництво взялося формувати новий провід кримської ОУН. Спочатку на чолі було поставлено 25-річну Катерину Мешко "Ольгу" (в шлюбі — Логуш), а 29 серпня її замінив Леонід Ларжевський ("Явір"). Певний час Мешко із помічником Параскевським евакуйовували на "материк" вцілілих після облав підпільників. Мор'як, як представник "старої гвардії, був повністю переведений на нелегальне становище, а в травні — відправлений на Західну Україну. Після зміни керівництва "Ольга" і Шарафан рушили до Дніпропетровська, звідки Мешко виїхала до Львова, а Володимир Шарафан ("Усач") повернувся до Криму.

Перед Ларжевським стояли вкрай непрості завдання — посилити політичну складову роботи оунівського підпілля, налагодити постійний зв'язок із кримськотатарським національним рухом, а крім того, дати раду з формуванням у Криму підрозділів УПА. Що там казати, кожен із пунктів був серйозним випробовуванням сам по собі, а разом вони складалися у майже непосильну проблему.

"Легальний" занепад

Спочатку здавалося, що з поширенням національної ідеології проблем не виникне: канали доставки літератури й періодики працювали, зусиллями самого Ларжевського було надруковано понад 500 листівок політичного характеру, розповсюджувалися матеріали через легальні органи: національний комітет, споживчий кооператив, початкову школу в Сімферополі, директором якої був оунівець Іван Тихонович, тощо.

Але після збройного нападу на гестапо в Джанкої, скоєного в травні, про що вже йшлося, німці вдалися до репресій проти учасників підпілля і повністю втратили довіру до легального українського руху. Розпочався його поступовий занепад: восени 1943 р. було закрито український театр, у жовтні, за невиконання безглуздого наказу надати для охорони залізниці 400 бійців, розпущено Український комітет. Врешті-решт, за прикриття підпільникам залишилися правити кілька господарських установ, але з початком блокади Криму радянськими військами вони ледь животіли.

Початок кінця

Пізньої осені 1943 р. Крим опинився в оточенні радянських військ із боку як Керчі, так і Перекопу. Зв'язок із "великою землею" перервався, наприкінці року Ларжевський відбув до Кривого Рогу. В Криму "на господарстві" залишився лише Шарафан, практично без компетентних кадрів та легального прикриття.

На додачу, розпочалася третя хвиля репресій з боку нацистів. Головною її мішенню були радянські підпільники, але перепало й бандерівцям. Зокрема, опинилися у в'язниці мати й вітчим Шарафана — як партизанські зв'язкові. "Бабусю вдалося забрати з гестапо завдяки фальшивій довідці, що вона лікувалася до війни у психдиспансері. А дідусь був відправлений до таборів Німеччини, вижив, повернувся і доживав на Київщині".

У січні 1944 р., відчуваючи дедалі більшу небезпеку, німецьке командування нарешті вирішило спертися на підтримку місцевого населення. Для цього з органів місцевого самоврядування та національних комітетів росіян, українців і кримських татар мав бути створений автономний крайовий уряд, у відання якого передавалися б не тільки питання цивільного адміністрування, а й командування допоміжною поліцією та загонами самооборони. На березень більшу частину роботи було виконано, український національних рух впритул наблизився до відродження легальних структур, але це була лебедина пісня всіх місцевих націоналістів.

"Визволення"

У квітні 1944 р. радянські війська вдарили по Криму з обох напрямків (півночі й сходу) і впродовж місяця зайняли півострів. Німці боронилися у міру своїх сил, але між героїчною смертю за фюрера та можливістю евакуації обирали другу. З півострова забрали стільки солдатів, скільки змогли, хоч і втрати були істотні.

17 квітня, наче нічого й не сталося, Шарафан був удруге мобілізований до лав 51-ї армії й кинутий на Севастополь, хоча незадовго до того отримав наказ перейти на нелегальне становище. 1 травня в бою за Малахів курган його тяжко поранено й перевезено на лікування до Алушти.

Не встигли радянські "визволителі" добити 12 травня на Херсонесі останніх зовнішніх ворогів — німців, — як узялися за внутрішніх. 18 травня кримських татар, а через кілька днів — вірменів, болгар та греків було депортовано з їхньої Батьківщини. Крим став однотонно радянським.

Епілог

Після розправ із цілими народами настав час зайнятися окремими противниками Москви. У червні 1944 р. за доносом прямо в лікарні був заарештований Володимир Шарафан і через півроку слідства та знущань розстріляний 13 лютого 1945-го.
В його справі проходило близько 10 осіб. Реабілітований у 1993 р.

Леоніда Ларжевського у вересні 1944 р. спробували завербувати в НКВС, та марно, — він доповів про це своєму провіднику і разом із ним підготував замах на слідчого. Але рівно через рік, у вересні 1945-го, Ларжевського схопили на київській вулиці й доправили до Криму. В січні-березні 1946 р. у його справі заарештували Сергія Курдибанського, завідувача торговельного відділу Сімферопольської міської управи, згадуваного Івана Тихоновича, Леонтія Чепелевського та Михайла Коробаня — інспектора й інженера господарської організації ВІКО. У липні того ж року всіх було засуджено до 8–10 років позбавлення волі. Коробаня реабілітували 1958-го року, інших — аж у 1995-му.

Катерина Мешко у 1943 р. організувала першу Конференцію поневолених народів Східної Європи та Азії, 1944 р. разом із чоловіком переїхала до Західної Європи, 1949-го — до США. Померла у 1991 р.

Євген Стахів у 1946–1949 рр. проживав у Німеччині, опісля — до самої смерті 2014 р.— у США.

…Бандерівці у Криму — феномен, гідний подиву: маленька групка сміливців, що не побоялася кинути виклик тоталітарній системі на специфічній території. Постійно відрізані від каналів поповнення живої сили, перманентно — від грошей та агітаційних матеріалів, інколи — і від керівництва, революційні націоналісти, попри все, налагодили підпільну роботу, організували для неї легальне прикриття і, врешті-решт, зуміли утвердити український рух як третю силу, поряд із російським та кримськотатарським.

gazeta.dt.ua/history/trizub-nad- … imu-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Поделиться

2

Re: ОУН - Організація Українських Націоналістів

"Оборонча гвардія"
Святослав Липовецький
15 січня 2016

Зоряним часом в історії української адвокатури є період міжвоєнної Польщі. Не лише тому, що в царській Росії, а пізніше в СРСР не було вільного судочинства, а й тому, що переконливий захист підсудних перед присяжними у великій кількості політичних процесів над націоналістами дав українським адвокатам можливість стати помітними постатями суспільного життя Другої Речі Посполитої.

13 січня 1936 р. виповнилося 80 років відтоді, як завершився "Варшавський процес" — найбільший з політичних процесів проти Організації українських націоналістів (ОУН) на Західній Україні в період її окупації Польщею. Процес тривав майже два місяці. На лаві підсудних опинилися С.Бандера, М.Лебідь, Я.Карпинець, Д.Гнатківська, М.Климишин, Б.Підгайний, І.Малюца, Я.Чорній, Є.Качмарський, Р.Мигаль, К.Зарицька, Я.Рак. Польська влада звинуватила їх у належності до ОУН (яку вважала терористичною організацією), підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького. Захисниками  звинувачених виступили відомі адвокати В.Горбовий, Я.Шлапак, О.Павенцький і Л.Ганкевич. П'ятеро підсудних отримали довічне ув'язнення (і серед них С.Бандера й М.Лебідь), інші — від семи до 18 років. Усі вони прийняли вирок з великою мужністю, а день вироку з ініціативи української громадськості було оголошено днем національної скорботи…

+ открыть текст

"Пани меценаси"

Міжвоєнний період у Другій Речі Посполитій вирізняється надзвичайною міжнаціональною напругою. Це й не дивно як на країну, в якій понад 31% населення становили національні меншини (українці — найактивніша і найчисельніша група, євреї, білоруси, німці, литовці). Політичне протистояння і великі судові процеси стали, можна сказати, буденним явищем. Режим санації, що його після травневого перевороту 1926 р. запровадили прибічники Юзефа Пілсудського, поступово згортав демократичні інститути і, зрештою, обмежив права парламенту і кардинально зміцнив виконавчу владу. Щодо національних меншин варшавська влада обстоювала концепцію державної асиміляції.

На підставі самих лише згадок у тодішніх газетах підраховано, що за 1929–1933 рр. відбулося 237 політичних процесів. І чи не ключову роль у них відігравали адвокати, або, як їх тоді називали, "меценаси".

Зауважимо, що українських адвокатів шанували й раніше. Показовий щодо цього спогад Романа Купчинського про вишкіл Українських січових стрільців (УСС) у селі Розвадів 1917 року. Ад'ютант майора Тарнавського Володимир Старосольский, який у цивільному житті був адвокатом, приймає звіти в стрільців. 

"Перший стрілець:
Пане меценасе, прошу слухняно три дні відпустки.           
Другий: Пане меценасе… —   
Третій, четвертий також: "Пане меценасе"…
При п'ятім Тарнавський не витримав. Прискочив і з криком до стрільця: — Тут нема жадних меценасів, тут є військові ранги. Зрозумів?! І, обертаючись до Старосольського: — Пане меценасе, щоб мені того більше не було". 

Володимир Старосольський виступає в суді над Біласом і Данилишиним, грудень 1932 р. (Джерело: www.nac.gov.pl)

Політичні процеси стали постійним явищем у Галичині, а їхній резонанс був настільки значним, що тодішні щоденні газети велику частину своєї друкованої площі віддавали під стенограми виступів у судах. Аби перебувати в стані постійної готовності, українські адвокати заснували Колегію оборонців, яка розглядала кожну резонансну справу, обирала тактику захисту і визначала для кожного роль у процесі.

Революційне підпілля дбало про матеріальне забезпечення адвокатів, що, за свідченням провідного члена УВО–ОУН Володимира Мартинця, становило від 50 до 100 дол. за ведення однієї справи. Хоча дуже часто адвокати надавали свої послуги й безоплатно.

"Промови оборонців у політичних процесах ішли тільки українською мовою. І євреї, і поляки мусіли її розуміти — жили ж бо серед українського народу, — хоч, може, не завжди визнавалися на тонкощах мови, для них будь-що-будь нерідної, чужої. Та коли промовляли оборонці в голосних політичних процесах — судова заля вщерть була переповнена, а між публікою або на доставлених за лавою оборонців і з-боку коло трибуналу кріслах можна було побачити польську й єврейську еліту правничого світу", — стверджував історик УВО Зиновій Книш.

"Підготована оркестра" 

Із часом з загалу українських захисників вирізнилася "п'ятірка", яка найчастіше представляла інтереси націоналістів перед присяжними. А саме: Мар'ян Глушкевич, Володимир Старосольський, Лев Ганкевич, Степан Шухевич і Семен Шевчук. "Ми старалися, щоб розправи в політичних процесах були поважні, щоб під кожним оглядом імпонували нашим ворогам, що нам вповні вдавалося. Особливо нас чотирьох перших так зі собою "зігралися", що навіть не потребували не раз порозуміватися, а все йшло як в підготованій оркестрі. Це признавали нам судді, прокуратори і інтеліґентні присяглі. У кожнім випадку, ми не принесли нечести ані нашій адвокатурі, ані народові… Нарешті, коли погляну тепер поза себе, здається, маю слушність, як скажу, що нас — тих п'ятьох оборонців — творили таку сильну оборончу гвардію, якої в українській, а може і в чужій, адвокатурі ще не було", — писав один з п'яти адвокатів Степан Шухевич. І хоча "меценаси" виглядали як "підготована оркестра", кожен у тій "оркестрі" мав свою особливість, на що не раз звертали увагу історики українського революційного руху. І, можливо, найбільше з-поміж них виділявся Семен Шевчук.

"Я з поляками не маю ні найменших скрупулів. А якими способами вони проти нас воюють? Їх тактика зглядом нас позволяє нам вживати проти них і найпідліших средств", — заявляв Шевчук іншим адвокатам. І не лише заявляв, а й активно залучав фальшивих свідків і підробляв документи. Попри те, що інші адвокати його в цьому не підтримували, Семен Шевчук на те не зважав і намагався витягнути своїх підсудних з в'язниці а деколи навіть із зашморгу за будь-яку ціну. 

Шпальта Ilustrowany kuryer codzienny («Краківського кур’єрка») за листопад 1935 року. Щоденно висвітлюючи процес над українцями — вбивцями міністра Б.Пєрацького, польські журналісти окрему увагу приділяли промовам адвокатів. (Джерело: mbc.malopolska.pl)

Першим, кого ще на початку 1920-х рр. почали вважати головним захисником, був Лев Ганкевич. Активний у політичному житті як соціал-демократ, Ганкевич недолюблював націоналістів. Та попри це його найчастіше залучали до процесів із геть безнадійними підсудними, бо способи захисту, до яких він вдавався, могли принести успіх у найскладніших ситуаціях.  "Він не любив "бабратися" в параграфах, викручуючи їх на всі боки. Він ішов фронтовим наступом. Він не так боронив свойого клієнта, як атакував ворожу державу, а підсудного виставляв як героя-борця за волю, що його треба не судити й карати, а подивляти й шанувати ось так, як поляки подивляють й шанують своїх подібних героїв. Кожна вогненна промова цього ентузіаста була політичною маніфестацією. Це була гра "ва-банк", що її можна було рівно добре виграти, як і програти в залежності від складу лави присяжних суддів і трибуналу", — так характеризував Ганкевича Мартинець. Зрештою, 1936 року, під час Варшавського процесу, коли на лаві підсудних опинилися Степан Бандера і майже весь Крайовий провід ОУН, підсудні виступили проти Ганкевича, а згодом до бойкоту захисника приєдналися й інші націоналісти, які проходили в різних судових справах. Чи не найбільшим "важковаговиком" серед оборонців вважався Мар'ян Глушкевич. Парадоксально, але він був москвофілом, який у роки Першої світової війни очолював російську окупаційну владу в Перемишлі. І якщо чимало політичних емігрантів у першій половині 1920-х рр. поверталися в Галичину з Праги, Відня або якогось іншого європейського міста, то Глушкевич прибув туди з Ростова-на-Дону.  Про рівень його адвокатської кваліфікації свідчить оцінка Шухевича: "Д-р Глушкевич мав знамениті арґументи, і своїм якимсь, наче демонічним, виступом старався змусити-знесилувати присяглих, щоб так думали, як він хотів: це йому майже завсіди вдавалося". А це вже оцінка Володимира Мартинця: "Він надзвичайно сумлінно підготовлявся до розправи, в часі процесу був найнебезпечнішим супротивником прокурора, щось подібне до "тяжкої гармати", що в найменш очікуваний момент розносила "на шкамаття" всю побудову акту обвинувачення; був пострахом прокурорських свідків, а його класичні промови були подією самою по собі, що заповнювала вщерть судову залю українською й польською публікою, а згодом у довгих шпальтах були вони реферовані в пресі". Якось, уже важко хворий, Мар'ян Глушкевич прийшов до Степана Шухевича і заявив: — Знаєте, старий, я прийшов до вас порадитися. Я хворий, вже довго жити не буду, мушу вмерти. Мені все одно, чи вмру я на ліжку, чи на шибениці. Хотів би я по собі лишити якусь пам'ятку. Наші хлопчиська (слово, яке він стало уживав для означення революціонерів) так мені подобалися, так мені заімпонували, що я рішився піти їх слідами. Що ви скажете на те, як я пішов би і застрілив львівського воєводу? Вражений доктор Шухевич, трохи подумавши, відповів: — Знаєте, пане-товаришу: "Пан з панем, а капуста з хржанем"(з пол. — "Пан з паном, а капуста з хроном". — С.Л.). Коли б ви хотіли поїхати до Варшави і вбити президента Мосціцького, то я розумію. Особа відповідала б особі. Але ви, такий великий оборонець, має йти стріляти тільки воєводу, це направду брак пропорції, це було б для вас приниженням". Утім, через раптову смерть доктора Глушкевича ми вже ніколи не дізнаємося, чи справді він намірявся вчинити атентат (замах) на когось із польських високопосадовців. Але фактом залишається те, що москвофіл Мар'ян Глушкевич наприкінці свого життя перейшов на україноцентричні позиції, і в результаті в останню путь його проводжали українці, а москвофільський табір проігнорував прощання з колись знаним своїм представником.

Шухевич і Старосольський

1936 року захисники націоналістів втрачають Ганкевича і Глушкевича: першому висловили недовіру підсудні, другий помер від недуги. Відтоді головні ролі в захисті на відповідних процесах перебрали на себе Степан Шухевич і Володимир Старосольський. Їх по праву можна назвати "мужами довіри в ОУН". Чого вартий епізод, коли до Степана Шухевича прийшов бойовий референт ОУН Богдан Підгайний і запитав думки "меценаса" стосовно того, щоб застрелити маршала Юзефа Пілсудського. І хоча адвокат відраджував від такого нерозважливого кроку, 15 червня 1936 р. українські націоналісти у Варшаві застрелили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Степан Шухевич, як близький родич Романа Шухевича — на той час члена Крайової екзекутиви ОУН, перебував у доволі приятельських стосунках з підпільниками. Як зазначав Мартинець: "Цей — бувший отаман УГА — відзначався тим, що найбільш опікувався в'язнями поза розправою: він якнайскоріше знайомився з призначеним йому підсудним, найчастіше його відвідував, цікавився тюремним побутом в'язня, постійно готовий до інтервенції перед польською владою. Він був оборонцем в'язня не тільки на розправі, але й опікуном його перед нею й по ній, коли в'язень залишався далі в тюрмі". Професійно Шухевич вважався одним з найбільш скрупульозних захисників: він ретельно й швидко вивчав судові справи і дуже фахово, хоча, можливо, й не так ефектно, вибудовував захист. Таким був і Старосольський, який повернувся з еміграції з Чехословаччини. Шухевич писав, що це "може, найкультурніший і найінтеліґентніший оборонець на цілу Польщу". А Мартинець додавав: "Др. Старосольський мав особистий "шарм", що ним просто полонив своє оточення. Своїм тактом, своєю милою поведінкою, своїм м'яким голосом і всією своєю зовнішністю він мусів здобути собі симпатію кожного. Мені здається, що ця людина не була здатною образити чи вразити когось, навіть говорити піднесеним тоном або крикнути. Людина високої культури й освіти, ерудит на полі права, він і свої судові промови тримав на високому рівні й у свойому стилі. Він не напастував прокурора, він не атакував польську державу, він не кидав громів, ані не витискав сліз… Він атакував закон. І мав успіх".  Імовірно, що саме Старосольський відповідав за судочинство в ОУН, у чому його підозрювала польська поліція. А одного разу, після того, як у пресі з'явилася інформація про те, що хтось з "меценасів" — Володимир Старосольський чи Степан Шухевич — є скарбником ОУН, між присяжними і згаданими адвокатами в суді відбувся курйозний діалог:  — Пане меценасе, читалисьмо вчора в "Кур'єрку", що пан завідує касою організації. Розправа триває тепер уже так довго, ми маємо поважні матеріальні страти, може б, пан меценас виплатив нам з тої каси щось на скромну дієту? — Панове трохи спізнилися. Не можу виплатити. Прецінь панове, напевно, вичитали там, що з уваги на брак довір'я до мене, я передав касу д-рові Старосольському. Прошу про те удатися до нього. — Добре, добре, — сказав Старосольський, — доктор Шухевич віддав мені касу, але грошей не передав. Що ж зможу вам виплатити?.. Жарт жартом, але ці адвокати, яким найбільше довіряло підпілля і які мали найбільше роботи, насправді перебували в найскрутнішому фінансовому становищі. "Безперечно, ми зі Старосольським — мимо нашої тяжкої праці — хлептали біду", — писав Шухевич у спогадах. В історії українського судочинства були й інші достойні адвокати, проте ці двоє посідають особливе місце.

gazeta.dt.ua/history/oboroncha-gvardiya-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: Vlad S.1

Поделиться

3

Re: ОУН - Організація Українських Націоналістів

Боротьба з націоналізмом на Полтавщині зразка 1952 року

Яким би це не виглядало дивним, але питання боротьби з українським націоналістичним підпіллям на Наддніпрянщині залишалося актуальним для радянських органів державної безпеки і на початку 1950-х років. Звичайно, мова вже не йшла про такі об’єми, як за німецької окупації та перші постокупаційні роки. Разом із тим, сам факт існування окремих ланок ОУН досить сильно турбував республіканське МГБ. Про це у своїй статті спеціально для ГалІнфо розповідає кандидат історичних наук – Юрій Щур

+ открыть текст

Саме коріння націоналістичної діяльності на території Полтавської області, на думку співробітників МДБ, сягало у часи Української революції, коли тут розгорталася підпільно-партизанська боротьба проти встановлення більшовицької влади. Крім того, не поміченим не залишився той факт, що вихідці звідси обіймали досить високі посади в УНР, а це, зокрема і Симон Петлюра та Андрій Левицький.
Під час німецької окупації на території Полтавської області діяло підпілля ОУН, як бандерівське, так і мельниківське. Була розгалужена мережа товариства «Просвіта». Після повернення радянської влади більшість оунівців була заарештована, частина виїхала за межі області й станом на 1952 рік перебувала у розшуку. На території області залишилися проживати у значній кількості зв’язки репресованих та виїхавших членів ОУН (під категорію зв’язків у МГБ потрапляли рідні та знайомі). Крім того на обліку у держбезпеці перебувало 245 осіб українців, які були переселені в Полтавську область у 1945-1946 роках з українських етнічних земель на території Польщі.
Агентурний апарат в Полтавській області, який використовувався для боротьби з ОУН, складався з 82 агентів. Станом на 1952 рік в області за підозрою у належності до українського націоналістичного підпілля розроблялося 104 особи, з яких 14 по 3 агентурним справам, 54 – по справам-формулярам і 36 – по справам попередньої оперативної перевірки.
Серед таких була справа-формуляр на Олексія Чеберяка, 1915 року народження, уродженця села Великий Хутір Золотоніського району Полтавської області (на сьогоднішній день село адміністративно належить до Драбівського району Черкаської області). На той час він мешкав у Золотоноші (на сьогоднішній день адміністративно належить до Черкаської області), куди прибув у березні 1952 року як репатріант з Бразилії. Відповідно, одразу ж був обсаджений агентурою МГБ. У розмові з одним із агентів назвав себе емісаром закордонного центру ОУН. Агенти МГБ «Августін» та «Вєрний», які були введені в розробку, повідомляли, що Чеберяк намагається відновити свої старі зв’язки, головним чином серед тих, кого МГБ вважало неблагонадійними та нелояльними до радянської влади. Той же «Августін» доповідав і про терористичні висловлювання Чеберяка на адресу місцевого керівництва радянської адміністрації й компартії.
3 липня 1952 року Чеберяк виїжджав до міста Суми. Агентам «Августіну» й «Вєрному» сказав, що мета поїздки – отримання диплому в місцевому педінституті. Звідти він мав намір виїхати в місто Мозирь (теперішньої Гомельської області) в Білорусі, а потім через Москву в Архангельськ. Слідчі МГБ звернули на це увагу, оскільки раніше у бесідах з «Августіном» Чеберяк розповідав, що у Мозирі проживає його товариш, який разом із ним закінчив за кордоном дворічну школу керівних кадрів ОУН.
Після дводенного перебування у Сумах, Чеберяк повернувся до Полтавської області, де за ним було встановлено постійне агентурне спостереження й оперативне стеження. УМГБ Полтавської області вживало різноманітних заходів для недопущення поїздки Чеберяка в Москву. У випадку ж його виїзду до столиці СРСР, про це негайно мали попередити 2 Головне Управління МГБ СРСР.
У квітні 1952 року Кременчуцьким міським відділом МГБ Полтавської області була заведена агентурна справа «Сброд» на групу осіб, яких підозрювали у проведенні антирадянської націоналістичної діяльності. Основним об’єктом розробки був Федір Наритник, 1915 року народження, який до Кременчука прибув у 1948 році з Букачівського району Станіславської області (на сьогоднішній день смт. Букачівці належить до Рогатинського району Івано-Франківської області).
З УМГБ Станіславської області надійшли дані щодо зв’язків Наритника з членами ОУН, які направляли йому в Полтавську область націоналістичну літературу. Введений у вересні 1951 року в розробку агент УМГБ «Кузнєцов» повідомив, що Наритник висловлює націоналістичні погляди й серед робітників електростанції здійснює ворожу агітацію. Невдовзі агент вже почув від Наритника, що до виїзду в Полтавську область той підтримував зв’язки із підпіллям ОУН, від якого й отримав завдання створити у Кременчуці націоналістичну організацію.
За даними агентів «Кузнєцова» й «Мініна», Наритник встановив зв’язки із робітниками Кременчуцької електростанції репатріантом Дубиною, який під час окупації служив у поліції, та жителем села Миргородщина Козельщинського району Семеном Миргородським. Останній мав антирадянські настрої, проявляв інтерес до діяльності оунівського підпілля. У січні 1952 року Миргородський пропонував Наритнику й «Кузнєцову» спалити хату сільського активіста, але зусиллями агента справа була зведена нанівець.

Дубина при зустрічах з Наритником підтримував його націоналістичні погляди, висловлював бажання перейти на нелегальний стан й проводити активну діяльність. У травні 1952 року він намагався виїхати з Полтави на Далекий Схід, однак був секретно заарештований. На слідстві давав свідчення про свою антирадянську діяльність, однак організаційні зв’язки із Наритником й Миргородським заперечував.
В процесі подальшої розробки справи, від агента «Кузнєцова» були отримані дані, що в Букачівському районі проживає родичка Наритника, яка підтримує зв’язки з ОУН. Управління МДБ вживало заходів для підстави їй агента «Кузнєцова», який нібито виїжджав у Дрогобицьку область у відпустку. В залежності від результату цієї комбінації й мало вирішитися питання щодо арешту Наритника й Миргородського.
Паралельно із цими справами, у лютому 1952 року УМГБ Полтавської області заарештувало Володимира Голиша, який виготовлював й поширював антирадянські листівки. Даних про його зв’язки з підпіллям ОУН під час слідства отримати не вдалося. Полтавським обласним судом він був засуджений до 25 років виправно-трудових таборів.
У квітні 1952 року був заарештований Федір Бондаренко, який розроблявся як можливий учасник ОУН. Під час розробки було встановлено, що він серед колгоспників систематично проводив антирадянську націоналістичну агітацію, схвально відгукувався про діяльність ОУН, висловлював терористичні наміри на адресу радянського й партійного активу села. Був засуджений до 10 років таборів.
Необхідно відмітити, що у травні 1952 року бригадою МГБ УРСР було проведено перевірку стану агентурно-оперативної роботи УМГБ Полтавської області, зокрема й по лінії боротьби з українським націоналістичним підпіллям. Перевірка виявила серйозні недоліки в роботі обласного Управління саме по лінії боротьби з ОУН. Як відмічалося у доповідній бригади, керівництво УМГБ не вживало належних заходів для отримання кваліфікованої агентури серед виявлених членів ОУН, заходи щодо розробки українських націоналістів проводилися мляво, нецілеспрямовано  й часто – примітивними методами. Зокрема, станом на 1952 рік не було організовано розшук керівників оунівських осередків й проводів, які діяли в період німецької окупації й слабо розроблялися їх зв’язки.
Висновок тут можемо зробити лише один. Допоки на волі залишалися хоч одиничні представники українського націоналістичного руху радянські спецслужби почували себе досить некомфортно. Відповідно, боротьба тривала.

Юрій Щур, кандидат історичних наук (м. Запоріжжя)

galinfo.com.ua/articles/borotba_ … 57076.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: borisovichi, alexkr82

Поделиться

4

Re: ОУН - Організація Українських Націоналістів

Несмотря на сумасшедшее давление Советов, практически полностью подгребших под себя Нюрнбергский процесс, позволившее им обойти все неприятные для них вопросы, деятельность ОУН, УПА и лично Степана Бандеры была признана судом не содержащей состава преступления.

Об этом свидельствует то, что их деятельность судом несомненно рассматривалась, но не была осуждена:

Ни Степан Бандера или Роман Шухевич лично, ни ОУН и УПА как организации не были осуждены Международным военным трибуналом в Нюрнберге. Ни в одном из 42 томов материалов трибунала обвинительного приговора касательно их нет.

В материалах Нюрнбергского трибунала дан исчерпывающий перечень лиц и организаций, признанных преступными. Украинских националистов в этом перечне нет. Из 42 томов дела в СССР на русском языке издано 7 ― это и дало простор для масштабных фальсификаций и разночтений. Критики украинского национализма надеются отыскать приговор Бандере в одном из неизданных томов. Однако анализ материалов свидетельствует, что ни одно упоминание о Бандере не может быть истолковано против него.

В 25-м томе указано, что все больше украинцев в трудовых лагерях примыкают к “лагерю Бандеры” и что эмигранты организовывают “движения как Бандеры, так и Мельника” против немцев.

27-й том содержит сведения о том, что некоторые массовые расстрелы были местью “группам Бандеры”.

В 29-м томе упоминается “движение Бандеры”, направленное на завоевание государственности.

В 38-м томе речь идет о преданности украинцев и “движения Бандеры” идее самостийности.

https://www.obozrevatel.com/society/str … siyane.htm

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: LG 775, Doly777, v_golub, kuks704

Поделиться

5

Re: ОУН - Організація Українських Націоналістів

“Спритний, фанатичний слов’янин”. Як нацисти характеризували Степана Бандеру.
“Загальне враження: це спритний, впертий, фанатичний слов’янин. До останнього вірний своїй ідеї. Зараз для нас неймовірно цінний, пізніше — небезпечний. Ненавидить як великоросів, так і німців”.
https://artefact.org.ua/history/spritni … JIdAYWYxZ8

Post's attachments

Bandera-dokumenti-800x445.jpg
Bandera-dokumenti-800x445.jpg 47.08 Кб, 1 скачиваний с 2019-01-02 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Слава Україні!
Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку; сотенні містечка Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Кишенька, Озера, Порубаї: Полт.) cool, Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Сирбу, Гуцуляк (Зелений Гай, Слобода: Чернівец.), Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь).
Спасибо сказали: LG 775, о и, litar Л3

Поделиться

6

Re: ОУН - Організація Українських Націоналістів

Постріл Миколи Лемика https://dt.ua/HISTORY/chervoniy-front-291492_.html

У лютому 1929 р. у Відні засновано Організацію українських націоналістів (ОУН). З 30 присутніх, які презентували цілу низку самостійних структур, що об'єдналися в ОУН, 16 за походженням були з Галичини та 14 — з Наддніпрянщини. Це фактично складало паритет, адже обраний головою колишній командир київських "Січових Стрільців" Євген Коновалець хоча й походив з Галичини, але як писав про нього Євген Онацький: "Дійсно всі галичани з Коновальцем, але він сам з наддніпрянцями".

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: litar Л1

Поделиться

7

Re: ОУН - Організація Українських Націоналістів

90 років тому, 3 лютого 1929 року, у Відні завершив роботу Перший Конгрес (Великий збір) українських націоналістів, на якому командирами Корпусу Січових Стрільців була створена найлегендарніша у новітній історії Української революції формація – Організація українських націоналістів. Створення ОУН завершило процес об’єднання націоналістичних груп в одну, феноменальну за своєю дієвістю, українську визвольну структуру.

Примітно, що з 30 делегатів, які взяли участь у роботі Конгресу, 16 були уродженцями Галичини, а 14 – із Наддніпрянщини, завдяки чому форум представляв усі регіони України і ніс об’єднавчу державницьку місію, кінцевою метою якої була Українська Самостійна Соборна Держава.

https://glavcom.ua/columns/o_tyagnybok/ … 66572.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: kuks70, v_golub2

Поделиться