316

Re: Захисники України тут-і-зараз

12.04.17 15:00

ЗАВОТДЕЛЕНИЕМ ИНТЕНСИВНОЙ ТЕРАПИИ ПОЛИТРАВМЫ В БОЛЬНИЦЕ ИМ.МЕЧНИКОВА ИГОРЬ ЙОВЕНКО: "ВОЙНА ОТБЕЛИЛА БЕЛЫЕ ХАЛАТЫ. ВПЕРВЫЕ О МЕДИКАХ НАЧАЛИ ГОВОРИТЬ НЕ КАК О КОРРУМПИРОВАННОЙ ЗАКРЫТОЙ КАСТЕ"

Видеть покалеченных и погибших - самое тяжелое для меня. Часто результат тяжелой травмы – это сломанная судьба. Но мы максимально старались реабилитировать каждого - и в большинстве случаев это удавалось.

Завотделением интенсивной терапии политравмы в больнице им.Мечникова Игорь Йовенко: Война отбелила белые халаты. Впервые о медиках начали говорить не как о коррумпированной закрытой касте

https://storage1.censor.net.ua/images/1/1/2/6/1126d1596ddf1c44f14357d516f5c5c7/433x650.jpg

САМЫМ СЛОЖНЫМ БЫЛО ВРЕМЯ, КОГДА СТАЛИ ПРИВОЗИТЬ РЕБЯТ С МИННО-ВЗРЫВНЫМИ РАНЕНИЯМИ -  ИЗРЕШЕЧЕННЫМИ, РАЗОРВАННЫМИ В КЛОЧЬЯ ТЕЛАМИ
Отделением я заведую с 2010 года. До этого работал анестезиологом в других подразделениях. Был ассистентом кафедры анестезиологии в нашей Днепровской Медакадемии, защитил кандидатскую диссертацию.

У нас раньше не было военной травмы. Случались редкие огнестрельные больные, но пару раз в году. И это была другая структура ранения: резиновые пули или какой-то дробовик, охотничье оружие по неосторожности. То есть с тяжелейшими повреждениями, с которыми мы столкнулись, начиная с 14-го года, раньше работать не приходилось. И шок вначале был не профессиональный, а чисто человеческий. Началось это все 12 мая 14-го года, когда произошли первые столкновения в Мариуполе и к нам практически за один день поступили 6 человек с пулевыми ранениями. Причем, ранения были разной степени тяжести. Один из парней был с повреждением кишечника и провел в больнице Мечникова несколько месяцев, но благодаря огромным усилиям медиков его таки спасли. Тогда все шестеро парней выжили. Нам казалось, что это однократная стычка, и никто не мог подумать, чем это все обернется. С того момента поступления раненых продолжались практически каждый день. Самым сложным было время, когда стали привозить ребят с минно-взрывными ранениями - изрешеченными, разорванными в клочья телами.

На сегодняшний день больница имени Мечникова приняла уже более 2 тысяч тяжело раненых военных. Через наше отделение прошло около 600 человек - это где-то 30-40 % от общего количества наших пациентов с политравмой. Гражданские в основном попадали в городские больницы. Но руки у нас никогда не опускались. Было ощущение возрастающей нагрузки, но мы мобилизовали свои силы. Из персонала не было ни одного человека, который отказался бы что-то делать. Если нужно было задержаться после работы, задерживались или приезжали в нерабочее время, как и брали дополнительные дежурства. Нагрузка большая и сейчас, потому что отделение организовано на шесть коек, а в нем постоянно находится 8-9 пациентов.

Всего в Мечникова 6 реанимационных отделений разного профиля. Многие наши пациенты со временем переводились в отделение интенсивной терапии сепсиса, некоторые - в нейрохирургическую реанимацию. У нас большой коллектив анестезиологов-реаниматологов. Около 60 коек интенсивной терапии. Мы постоянно друг друга поддерживаем.

Я очень люблю свое отделение, потому что мы максимально приближены к тем принципам лечения политравмы, которые есть во всем мире, а именно, к тому, что такие случаи и должны лечиться в специализированных центрах. И сейчас можно сказать, что таким спеццентром являемся мы, потому что принимаем тяжелых больных со всей Днепропетровской области, а в последнее время и Донецкой и Луганской. Главный принцип в том, что в таких центрах должен быть доступ ко всем необходимым специалистам, и больной может рассчитывать на максимально квалифицированную помощь в первые часы с момента получения травмы. В больнице Мечникова круглосуточно работают анестезиологи-реаниматологи, нейрохирурги, хирурги, травматологи. И если нужно, то есть и лор-служба, и офтальмология и челюстно-лицевая хирургия, и гинекология. Некоторых спецов мы приглашаем из других клиник. Несколько раз, чтоб оказать помощь, к нам приезжал кардиохирург, очень много времени провел в нашей больнице областной торакальный хирург. Это потрясающий человек, он живет неподалеку, и когда было надо, то мог примчаться к нам за считанные минуты. Также неоднократно у нас бывал областной ожоговый хирург. Но кроме специалистов, важный момент - это необходимое оборудование. В больнице Мечникова есть круглосуточная возможность обследования и диагностики самых сложных пациентов с привлечением самых современных методов, не только рентгенография и УЗИ, но и спиральная компьютерная томография и магнитно-резонансный томограф. На сегодняшний день уровень наших дыхательных и мониторных устройств – очень высокий. Такого класса травмцентры, как у нас, есть в Киеве, Харькове, был и в Донецке. Общаемся с коллегами из других городов, и нам приятно слышать высокую оценку нашей работы, а иногда и профессиональную зависть.

А вообще, служба интенсивной терапии сейчас не имеет большого престижа в медицинской специализации, потому что это самые тяжелые пациенты – здесь всегда есть люди, которые умирают. Во всем мире существуют официальные цифры возможной летальности в отделениях интенсивной терапии при политравме, черепно-мозговой травме, тяжелых шоках, случаях тяжелого сепсиса и ожогов - это не менее 10-15%. Но тем не менее, когда из 100 твоих пациентов 10 погибают – это всегда весомый эмоциональный пресс. Всегда будут больные, которым ты не сможешь помочь. Но бывает, что пациент на входе в отделение имеет шанс выжить не более 1%, но потом, через месяц или больше, уходит от нас в другое отделение. Такое тоже часто бывает, но при тяжелой политравме исходно риск погибнуть составляет не меньше 20-25%, а часто и намного больше. Мы боремся с этими процентами - и в итоге много чего удается добиться. А основа этого успеха – это коллектив профессионалов и материально-техническое обеспечение их работы.

Интенсивная терапия – это такая отрасль, где одни знания, одна голова и одна пара рук ничего не решат. Тут требуется очень дорогое современное оборудование. В этом году, благодаря действиям областной днепропетровской администрации, областного совета, впервые за 15 лет мы получили очень мощное бюджетное вливание. Для больницы были приобретены современный ангиографический аппарат, 8 современных дыхательных аппаратов, которые позволяют проводить дыхательную поддержку пациенту любой тяжести и спасать человека с самыми тяжелыми повреждениями мозга, легких, грудной клетки, внутренних органов.

Кроме этого, очень важно иметь мониторную аппаратуру, с ее помощью в режиме реального времени можно наблюдать, что происходит с жизненно важными органами пациента. Еще есть система очистки крови. Во всем мире – это очень популярная и очень эффективная технология в интенсивной терапии. Когда, упрощенно говоря, кровь пациента пропускают через специальные фильтры и очищают от вредных примесей. Это тоже позволяет спасать людей, которые считались безнадежными до этого. Здесь в Мечникова тоже есть такая возможность, но хотелось бы, чтобы эти технологии поддерживались и расширялись и максимально соответствовали наиболее современным мировым достижениям медицинской науки и техники.

Кроме оборудования важен вопрос медикаментозного обеспечения. Лекарства постоянно дорожают. К сожалению, в интенсивной терапии большая часть современных высокоэффективных препаратов – преимущественно импортного производства, а стоимость лечения пациента в сутки может возрастать от одной-двух до 10 тысяч грн и более. Все, что больница получает за счет госбюджета, дается больным без ограничений, но то, чем госбюджет не обеспечивает, конечно же, покупают родственники. И я скажу, что в 14-15-м годах, когда массово поступали раненые из зоны АТО, мы бы "захлебнулись", если бы не волонтерская помощь. Эти люди круглосуточно находились рядом с нами и в любой момент были готовы ехать приобретать все, что нужно, включая очень дорогостоящие лекарства и приборы.

РАДОСТНО СЛЫШАТЬ, КАК РЕБЯТА, КОТОРЫЕ ПОСТУПАЛИ С СЕРЬЕЗНЫМИ ТРАВМАМИ, НАПРИМЕР,  МОЗГА, СЕЙЧАС  ПОЛНОСТЬЮ ИНТЕГРИРОВАЛИСЬ В ОБЩЕСТВО

Было очень много волонтерства со стороны и медработников: из других лечебных учреждений, из городских больниц, из частной медицины. Одна доктор, основатель частного медицинского центра, просто пришла к нам и сказал: "Чем я могу помочь? Несмотря на то, что по специальности я кардиолог, могу кормить и мыть больных, делать уколы и так далее". И она приходила и делала то, что в ее силах. После занятий приходили студенты Медакадемии, часто просились на ночные дежурства. Из других больниц звонили заведующие и предлагали в случае надобности организовывать бригады. Под больницей стояли очереди доноров в три и больше тысячи человек, чтоб сдать кровь. Такого не было нигде в Украине. И я считаю, что вот эта вся сознательность и готовность помогать и поддерживать раненых - это феномен Днепра – люди сплотились вокруг идеи "революции достоинства", хочется, чтобы эти надежды и усилия оправдались. Я впервые в жизни такое увидел, от воспоминаний о такой сплоченности и сейчас стоит ком в горле. Хочется поблагодарить всех неравнодушных и пожелать нам всем общей победы и достойной мирной жизни.

Очень важный момент для медика – общение с пациентом и его родственниками. Мы не единожды убеждались, что неправильное слово может погубить самые лучшие результаты и точно так же грамотное общение способствует выздоровлению человека. Тут нельзя быть закрытым, я считаю, что это заслуга нашего главврача Сергея Анатольевича Рыженко, что больница стала настолько открытой. В какой-то момент у нас появился свободный доступ журналистов, готовность отвечать на любые вопросы, показывать все, что у нас есть – иногда это входило в диссонанс с работой, но одновременно очень здорово помогло, потому что, если бы мы так широко не показывали свою работу, не получили бы такой поддержки от общества. Нам удалось доказать, что медики – это все же уважаемая специальность и что мы много чего делаем. Один коллега очень точно сказал, что война отбелила белые халаты. Впервые о медиках начали говорить не как о коррумпированной закрытой касте, а в позитивном ключе.

Видеть покалеченных и погибших - самое тяжелое для меня. Часто результат тяжелой травмы – это сломанная судьба. Но мы максимально старались реабилитировать каждого - и в большинстве случаев это удавалось. Некоторые наши бывшие пациенты получили протезы. Например, в Николаеве живет парень - у него протезы обеих рук, но он уже участвует в паралимпийских соревнованиях. Это хороший пример, насколько у человека сильное стремление и желание идти вперед. Но здесь не обошлось и без финансовой поддержки - деньги на лечение и протез ему собирал практически весь Николаев.

Радостно слышать, как ребята, которые поступали с серьезными травмами, например, мозга, сейчас полностью интегрировались в общество. Люди живут, работают, некоторые в структурах госуправления и министерствах, каких-то местных администрациях.

У нас был пациент, зовут Дима, я сейчас наблюдаю в фейсбуке, как он восстановился после травмы. Парень пережил тяжелейшие ранения, и потом все возможные осложнения, которые только можно было пережить. Он пролежал в больнице, наверное, 3 или 4 месяца, периодически перемещаясь из отделения в отделение. У него было ранение мозга, ноги, живота. То есть он прошел самый сложный путь изо всех возможных. Мне очень запомнилось, как на каком-то этапе кто-то из волонтеров сказал, что если Дима выживет, то мы точно победим. Теперь он у нас как талисман что ли.

Есть пациенты, которые периодически звонят и консультируются по разным вопросам. У нас лечился один раненый, у которого осколок в печени. И где-то раз в два, три месяца он или его жена связываются со мной и спрашивают, что им делать дальше. А я им объясняю, что вы же знаете, что я не хирург, а они мне говорят, что я вызываю у них доверие, поэтому и обращаются. И чувствуешь себя в такие моменты, как близкий друг или член семьи, когда невозможно отказать.

Завотделением интенсивной терапии политравмы в больнице им.Мечникова Игорь Йовенко: Война отбелила белые халаты. Впервые о медиках начали говорить не как о коррумпированной закрытой касте 02

ОСОБЕННОСТЬ РЕАНИМАЦИИ ТАКОВА, ЧТО  ОЧЕНЬ ЧАСТО МЫ - БОЙЦЫ НЕВИДИМОГО ФРОНТА

В больнице Мечникова общими усилиями многопрофильной команды специалистов мы вытаскивали ребят с уникальными ранениями: когда осколок застрял в миллиметре от сонной артерии. Еще бы чуть-чуть и человек погиб бы на месте, но ему повезло - он доехал с линии фронта до Днепра, и здесь ему хирурги убрали этот осколок. Такие истории вдохновляют, когда человек, у которого не было шанса на жизнь, – выжил и ушел своими ногами. Или с осколками в сердце.

Как-то к нам мальчик несовершеннолетний поступил из Мариуполя. Кто-то в него выстрелил то ли снайпер, то ли хулиган какой-то - неясно, но пуля у него прошла насквозь через мозг. Его привезли в коме в тяжелом состоянии. Он долго был на аппаратном дыхании, оперировали нейрохирурги. И что мне очень запомнилось, что поначалу у родителей было большое недоверие к нам. При каждой встрече они спрашивали, а может нам привести какого-то другого доктора, пригласить кого-то из Киева; может, вы не справитесь и так далее. И это так больно било по самолюбию, что хотелось грубо отвечать, но удавалось с этим бороться. Но когда у мамы начала искорка веры в глазах появляться, вот это было чувство победы и гордости за нашу работу. Было видно, что она на нас уже смотрит иначе. А когда мальчик начал дышать без помощи дыхательного аппарата, потом садиться и узнавать ее, разговаривать – родители совсем поменяли к нам отношение. Этот парень полностью восстановился и уехал куда-то за границу на реабилитацию. Со многими из бывших пациентов я общаюсь. Как-то я позвонил одному человеку, с которым поддерживаю дружеские отношения, а он мне говорит, что три дня назад защитил диссертацию и в этом есть и мой вклад - поставили его на ноги после травмы. В такие моменты испытываешь какое-то такое особое чувство удовлетворения собственной работой.

Но мы видели и другое - людей, у которых вероятность вернуться к нормальной жизни была очень низкой, и которые в лучшем случае дальше смогут передвигаться только на инвалидной коляске, а еще таких, которые вообще потеряли возможность вернуться к социальной жизни. Человеческое горе – это самое тяжелое, потому что мы ведь переживали это одновременно с родственниками. Это тоже особенность в интенсивной терапии – анестезиолог видит больного вначале операции, в конце, и может, еще пару дней после. И другое дело, когда ты получаешь больного в коме, в шоке, борешься за его жизнь две, три, четыре недели, иногда несколько месяцев – это иное эмоциональное восприятие.

Особенность реанимации такова, что очень часто мы - бойцы невидимого фронта. В обществе как принято думать? Что, например, больного спас хирург. Но мало кто задумывается, что на самом деле в спасении человека участвует очень много людей. Да, допустим, есть один супер-хирург, который сделал супер-операцию, но и до этого, и после еще два-три десятка людей участвовало в лечении этого пациента. Кто-то дал возможность больному дожить до операции, кто-то дал возможность провести операцию, а кто-то помог ему восстановиться после нее. Поэтому вклад каждого человека в этот процесс обеспечивает хороший результат. Я всегда всем говорю, что один человек никогда ничего не решает. То что делают наши сестрички и санитарочки – это, как минимум 50% залога успеха, а иногда и больше. Какой бы талантливый врач не был, и какие бы талантливые методы лечения он не предложил, если медсестра не выполнит это скрупулезно, то результата не будет. Поэтому медицина – это очень командная "игра", особенно когда ставки очень высокие и на кону жизнь человека.

Вообще, система реабилитации у нас в стране находится фактически в зачаточном состоянии. Мы видели за рубежом, когда с тяжелым больным работают 3-5-7 человек одновременно. В современных отделениях интенсивной терапии в Британии, Германии, Соединенных Штатах у каждого пациента - как минимум одна медицинская сестра, а если нужно, их может быть и две. У нас же одна сестричка работает сразу с 3-4 больными. Конечно, в таком случае нагрузка в 3-4 раза больше, а возможностей в столько же раз меньше, но несмотря на это, мы стремимся получать максимально адекватные результаты. Иногда приходишь опустошенным после работы и приносишь эту энергию домой. И здорово, когда дома получаешь поддержку. Я знаю, что в каком бы потухшем состоянии я ни пришел домой, моя жена и сын всегда наполнят меня энергией. Нормальные семейные отношения – это самая лучшая разрядка после такой работы. Когда ты с удовольствием возвращаешься к семье и переключаешься на домашнюю жизнь.

А перенапряжение у нас бывает очень часто, но мы привыкли с ним справляться. Я не считаю, что это какой-то подвиг. Мы выбрали эту работу, мы знали, на что шли. Мои родители – врачи. Отец – анестезиолог-реаниматолог, и я с детства наблюдал за особенностями этой профессии. Я знал, что в любое время дня и ночи папу могут позвать на работу. А мама всегда для него надежный тыл. Тогда ведь не было мобильных, и я помню случаи, когда мы ходили в кинотеатр всей семьей, там в какой-то момент открывалась дверь в зал и какая-то тетенька кричала, что Александр Иванович - на выход в больницу. Я осознанно пошел по такому же пути и не разочарован своим выбором. Конечно, хотелось бы большего финансового обеспечения, как любому человеку, – это нормальное желание и еще хотелось бы условий работы получше. А еще, чтоб профессия врача была такой же уважаемой, как во всех странах мира. У нас люди, когда идут к стоматологу несут ему деньги, получают за них определенную услугу и это считается нормой в обществе. Но почему-то считается, что приходя в госбольницу, человек заведомо ожидает помощь, которую должно ему оплатить государство. К сожалению, далеко не всегда это возможно. Мне бы очень хотелось, чтоб я, приходя на работу, делал свое дело, а не думал, где взять тот или иной препарат. Чтоб я просто открывал шкаф и доставал его оттуда. А когда будут приходить родственники больного и спрашивать, нет ли лекарства подешевле, я не думал, чем его заменить. Тоже самое касается нашего оборудования, большую часть расходов по его ремонту и техническому обслуживанию мы обеспечиваем за счет благотворительной помощи наших пациентов или тех, кто их поддерживает. То есть мы вынуждены просить о пожертвованиях, искать какие-то средства, чтоб поддерживать в функциональном состоянии все, что нам необходимо.

У нас в больнице очень дружная команда, а война сплотила нас еще больше. Мы стали еще лучше друг друга понимать и доверие выросло в разы. А вообще, то, что мы делаем – это обычная работа, и не надо из этого делать героизма. За период военных действий мы стали более профессиональными, прочитали много новой литературы, сделали какие-то обобщения. Во всем мире медицина стремится работать по определенным стандартам и протоколам, вот мы взяли все самые лучшие мировые стандарты, и давно сделали то, о чем нам только сейчас говорит Минздрав – внедрили их в нашу медицину. Мы верим и надеемся на лучшее, поэтому каждый день делаем все возможное, чтобы наши пациенты получали самую современную и качественную медицинскую помощь.

Текст и фото: Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"
censor.net.ua/resonance/435854/z … a_otbelila

Thanks: Т.В.1

Share

317

Re: Захисники України тут-і-зараз

17.04.17 07:40 ОБАМИЧ - ГЕРОЙ МАЙДАНУ

Welcome to ATO: волонтера, неймовірно схожого на Барака Обаму, сфотографували під Авдіївкою. Правда чи фотошоп? Приголомшлива історія однієї фотографії.
https://storage1.censor.net.ua/images/1/a/e/2/1ae2ceec48ebf80fef94422bb1d771c2/543x960.jpg
https://storage1.censor.net.ua/images/4/0/d/c/40dc825962167aec29bc84ea3fcbfa61/640x357.jpg

Первое впечатление от фото: бывший президент США сдержал свое слово поддержать Украину и приехал на фронт - посмотреть на обстановку. 

Второе впечатление - фотошоп. Ну не может же это быть реальностью: сходство потрясающее, украинский шеврон, форма? 

А кто на самом деле этот "Обама"? "Каратель" и "правосек"? Тепло, тепло! История этой фотографии - часть одной большой захватывающей истории, часть современной истории Украины, за которой стоит своя драма и судьба.   

Это настоящая фотография, и на ней - один из героев Майдана Александр Жамойдо, бывший машинист метро, волонтер и лидер "Правого сектора" Киево-Святошинского района Киева. Его позывной - Цыган, но все друзья просят его теперь поменять позывной на Обама. Вот интервью Цензор.НЕТ с Александром: 

"Мне 50 лет, живу в Вишневом под Киевом, у меня взрослые дети, дочери 28 лет, сыну - 23. 13 лет я работал машинистом Киевского метрополитена, потом работал на газовой заправке, а последние два года перед Майданом таксовал на своих "Жигулях", "набил" знакомых клиентуру и возил. На жизнь хватало. 18 февраля я ехал домой примерно в 17 часов, когда по радио передали обращение Андрея Парубия к киевлянам: "Все на Майдан, сейчас будет штурм". Я поехал. Примерно в 6 часов я присоединился к группе "майдановцев", которые защищали баррикаду под мостом на Институтской. Подъехали два водомета, баррикаду быстро развалили. Мы отступили вниз, на Крещатик, к зданию "Укоопспилка". Решили как-то остановить "беркутов". Кидали камни. Потом появились и "коктейли Молотова". Я тоже кидал. В руках барсетка: не совсем удобно было. "Беркута" попытались по ступенькам к нам спуститься к зданию, но кто-то в здании размотал брандспойт и включил воду, а мы там за колоннами стояли, не разбежались. В общем, они обратно отошли. Мы за ними: хотели подпалить водомет. По самому "Беркуту" я не кидал. Было примерно 22:15. Майдан освещало пламя петард и горящего лагеря. Недалеко стоит катапульта, метает в "Беркут" "фейерверки". И вот стою я у белой палатки рядом с колоннами, а группа "беркутов" ну максимум метров тридцать-сорок - совсем рядом. И вот я стою к ним вполоборота, в руке бутылка с "коктейлем". И вот я вижу, как в замедленной съемке, как строй "беркутов" раздвигается, и снизу появляется стрелок с ружьем, и он целится прямо в меня. Я вижу, а никак не реагирую: ну все как в кино! И он стреляет! Потом экспертиза установила: из ружья "Форт-500" в меня выстрелили зарядом картечи. Это незаконно. Я получил восемь попаданий картечью в упор: 4 - в ногу, 1 - в руку навылет, 1 - в ягодицу, 2 - в живот. Меня занесли в Дом профсоюзов, и фельдшер Стас с Западной Украины (я его нашел позднее) оказал мне первую помощь. Смотрю, вроде хожу. Дом профсоюзов гореть начал. В общем, я встал и ушел. Сел на "Жигули" и уехал, от больницы отказался, потому что боялся, что меня "менты" похитят, ведь понятно, откуда ранения. 

И поехал домой. Но заезжаю на стоянку - чувствую, плохо мне. Звоню сыну: "Женя, забери машину, я у стоянки". И тут же теряю сознание. Очнулся, меня бьют по щеке: оказывается, я перегородил заезд на базу автобусов. Думали, я пьяный, ругаются, а потом смотрят, а я весь в бинтах. Скоро сын подошел, забрал меня. Отвезли меня в Боярскую больницу. Боялся, что врачи меня сдадут властям. Но врач сразу все понял и сказал, чтобы я не беспокоился: вся его бригада тоже регулярно ездит на Майдан. 

"Майдановцы" из Боярки как узнали, что раненый у них в больнице, так сразу приехали! Больницу окружили, везде патрули, охрана, чтобы ничего со мной не стало. Мне очень повезло: попал в руки замечательных врачей. 

Они увидели мои раны в живот, и тут всем стало не до смеха.   

Картечь задела печень, пробила толстый и тонкий кишечник. Из-за того что сразу я не поехал за помощью, начался перитонит. Оперировать надо было немедленно, все висело на волоске, операция началась только в 11:30 19 февраля. Меня оперировала хирург Ирина Кандаурова - врач с 45-летним стажем. Работает до сих пор, удивительный человек! 

Открыл глаза, а у меня руки-ноги связаны полотенцами, две сестрички в реанимации рядом сидят. Ну, я начал отвязываться, а они на меня кинулись - укол, и я опять отключился. 27 февраля меня в составе группы из 12 тяжелораненых "майдановцев" вывезли на лечение в Чехию. Один из нас - Юрий Сидорчук - был в коме, он умер в Чехии, не приходя в сознание. А мы вернулись. 

Врачи меня вернули с того света, мне повезло. Значит, зачем-то я нужен. 

Для меня революция не закончена. Сейчас я глава Киево-Святошинской районной организации Добровольческого украинского корпуса "Правый сектор". Инвалид 3-й группы. 

Накануне Пасхи мы собрали нашу пятитонную машину подарков, пасок, яиц, нам освятил их патриарх Филарет, и мы с моим другом Эдуардом Копыловым выехали на фронт поздравить наших воинов. Эдик об этом написал. Мы благодарны всем, кто помогал нам собрать помощь и организовал поездку. 

Цель была посетить, прежде всего, группы добровольцев "ПС", но получилось, что мы просто заезжали во все подразделения подряд - от Авдеевки до Волновахи. 

Под Авдеевкой Эдик заставил меня надеть каску, когда мы заезжали к бойцам 72-й бригады. Я надел каску, и Копылов меня тут же сфотографировал и выложил в Интернет. А потом волонтер Юрий Мысягин опубликовал это фото, благодаря чему оно вдруг и стало популярным. Меня это тоже очень веселит. Теперь все друзья требуют, что я взял себе новый позывной, называют меня теперь Обамыч. Ну, это все весело, а мы будем продолжать наши поездки.   

В следующий раз мы поедем помогать детям в детских домах в зоне АТО. Мы ехали помогать нашим бойцам, но дети требуют гораздо большей помощи. А мы ведь за их будущее воюем". 

Указом Президента Украины от 18 февраля 2017 года Александр Людвигович Жамойдо за активное участие в Революции Достоинства награжден орденом "За мужество" ІІІ степени.

Юрий Бутусов, "Цензор.НЕТ"
ua.censor.net.ua/resonance/43656 … i_mayidanu

Thanks: Т.В., litar Л2

Share

318

Re: Захисники України тут-і-зараз

Лілея Івасик
Подписаться · 30 апреля ·

Це Дмитрик. Йому 20. Він на першій лінії оборони. Захищає нас з вами!
Герою Слава!! Бережи тебе Боже, синку...
Дмитро Дробина, львів’янин, боєць Збройних сил України, позивний “Домовик”

https://scontent-amt2-1.xx.fbcdn.net/v/t1.0-9/18198548_1781208638861435_153787640987392878_n.jpg?oh=e8836ae67de8f7de816afc94825a651b&oe=59BBAD25

https://www.facebook.com/photo.php?fbid … mp;theater

Thanks: litar Л1

Share

319

Re: Захисники України тут-і-зараз

02.05.17 10:52

БОЄЦЬ 95-Ї БРИГАДИ БОГДАН КУЗИК: "З ВОСЬМИ ПОЛОНЕНИХ НА ШАХТІ "БУТІВКА" ТІЛЬКИ ОДИН БУВ МІСЦЕВИМ, ІНШІ - З НОВОСИБІРСЬКА, ОМСЬКА, МОСКВИ"

Три роки тому, 2 травня 2014 року, 1-й батальйон житомирської бригади зазнав перших втрат. Один із наймолодших десантників підрозділу розповів про події того дня і свою подальшу службу.

https://storage1.censor.net.ua/images/b/2/8/0/b280c706d7ec450367eb42d2e43a3009/640x1138.jpg

Несмотря на проблемы со зрением и инвалидность, Богдан планирует вернуться в армию и защищать Украину, но при этом не хочет, чтоб враг знал его в лицо

"Я принял решение взорвать БТР, чтобы он не достался врагу, но появился шанс вытащить броню" 

"Мне почти 22 года, а прослужил я четыре года. Полтора из них был в 1-м батальоне 95 бригады", –говорит Богдан. Путем несложных математических подсчетов я делаю вывод, что на начало войны моему собеседнику было всего 19 лет. 

– Я с детства хотел служить в армии, – улыбается Богдан, который живет в селе неподалеку от Каменец-Подольского (Хмельницкая область). – Двоюродный брат служил в 95-й бригаде. Он офицер, капитан. Родной брат – в инженерных войсках. Сам я всегда с удовольствием смотрел фильмы о военных, о десантниках, где прыгали с парашютами. Тоже так хотел. Начал прыгать еще до армии. Сейчас в общей сложности я сделал 132 прыжка. Это вместе с гражданскими. Окончив ПТУ по профессии автослесаря и водителя автомобилей категории В и С, я получил повестку. В военкомате сказал, что хочу в ВДВ, но мне ответили: набора в десантные войска нет, только контракт можно подписать, что я и сделал. И еще до войны попал в 1-й батальон 95-й бригады. 

Первый бой подразделение приняло 2 мая 2014 года. Богдан хорошо помнит тот день, ведь тогда потерял своего друга. 

– Накануне мы штурмовали гору Карачун. Там у нас были первые раненые. По нам прилетели РПГ, работала стрелкотня - автоматы, пулеметы. Но мы зачистили гору Карачун и на следующее утро спустились к речке возе села Андреевка. 

– На тот день была запланировала совместная операция СБУ, Вооруженных сил, других спецподразделений по заходу в Славянск и чистке блокпостов, – дополняет рассказ Богдана майор Виктор Репик, служивший тогда в должности командира 2-й роты. – Наша колонна должна была занять мост в Андреевке и заблокировать его. Когда мы спускались с Карачуна, местные уже сбегались к нам. Пока их было человек двадцать, мы могли проехать, обойти их. А когда уже заняли мост, из Краматорска маршрутками привезли человек двести. В основном это были бабки с иконами. Они становились перед техникой, что-то кричали... 

https://storage1.censor.net.ua/images/9/c/4/9/9c4919f0c9635e5fc9741101e0c74834/640x360.jpg
https://storage1.censor.net.ua/images/e/8/e/1/e8e16b9269b766f571340b0285dca6fc/600x400.jpg

Боєць 95-ї бригади Богдан Кузик: З восьми полонених на шахті Бутівка тільки один був місцевим, інші - з Новосибірська, Омська, Москви 02Боєць 95-ї бригади Богдан Кузик: З восьми полонених на шахті Бутівка тільки один був місцевим, інші - з Новосибірська, Омська, Москви 03
В тот день все дорожные развязки вокруг Славянска были заблокированы украинскими военными. Таким образом перекрыли все дороги. Только со стороны Семеновки это не получилось сделать... К вечеру стало ясно, что полностью блокировать город не удалось. Смысла оставаться ночью на перекрестках бойцам не было. 

– Когда мы начали отходить с моста, женщины прыгнули внутрь сложенных колес, которые мы начали отодвигать техникой, – продолжает Виктор Репик. – Пришлось остановиться, вытащить этих ненормальных оттуда. Понятно, что ситуация была накалена, все нервничали. Из толпы по нам начали бросать коктейли Молотова, по БТРам стрелять гранатами из подствольников... Один из БТРов, в котором как раз находился Богдан, должен был отодвинуть перегородивший дорогу ЗИЛ. Но в этой суматохе машина поехала не туда. А накануне прошел дождь. Когда "коробка" заехала в грязь, она неожиданно съехала на бок, сильно накренилась. 

– Я был наводчиком крупнокалиберного пулемета на БТРе, который завалился, – говорит Богдан Кузик. – До этого в нашу машину прилетели два коктейля Молотова. Один не попал, а от второго БТР загорелся. Я вылез, начал тушить машину. Позже, когда мы съехали с дороги, на меня свалились короба с патронами... Когда вылез наружу, увидел: кто-то лежит. Думал, может, бойца ящиком придавило. Это был Серега Панасюк. Позже до меня дошло, что он погиб... 

https://storage1.censor.net.ua/images/f/b/9/a/fb9acfb4c31b4c2d32d63e486a082c31/500x611.jpg
Уже после боя бойцы определили, что 28-летний Сергей, житель Коростышева Житомирской области, погиб от пулевого ранения в шею

– Я, водитель и еще один мой товарищ начали вытаскивать Серегу наверх, – продолжает Богдан. – Положили его на броню. И давай выбрасывать вещи и боеприпасы из БТРа. Боялись, что он взорвется. Но паники не было. Было чувство, что все происходит на полигоне и настоящих боевых действий быть не может. Я выбросил все вещи из машины и начал помогать вытаскивать наш БТР другой броне, которая подъехала на подмогу, привязывая трос. 

– К тому моменту я уже принял решение взорвать БТР, и саперы снаряжали в моем БТРе взрывчатку, – говорит Виктор Репик. – Главным было, чтобы наша машина не досталась врагу. В это же время по колонне стреляли со стороны железнодорожного моста. Одна из наших машин открыла огонь по вспышкам и потушила их. Тогда и появился шанс вытащить БТР. К нему подъехала другая броня, зацепила его и поставила ровно. 

– Я сел на место водителя, – продолжает Богдан Кузик. – Начал дергать, расшатывать машину. И удалось таки выехать. Я очень боялся, что БТР достанется сепаратистам, ведь они уже бежали к застрявшей броне, бросали коктейли, стреляли... Честно говоря, все происходило как в тумане. Когда водитель пересел на свое место, я снова сел за пулемет. 

В это время к колонне 1-го батальона подошел 13-й. Все вокруг было в дыму от горящих шин, которые целый день жгли блокировавшие армию "местные жители". Ошибившись одним поворотом, бойцы вышли к кладбищу, а не на дорогу на Карачун. Пришлось развернуться. 

– За нами ехал тот самый ЗИЛ, который перегораживал нам дорогу у моста, – вспоминает Виктор Репик. – Развернувшись, мы в него выстрелили. Водитель и пассажир тут же убежали. Ради собственной безопасности мы расстреляли кузов машины.

– Вернувшись на Карачун, командиры проверили личный состав, – говорит Богдан Кузик. – Выяснилось, что не хватает моего лучшего друга Пети Коваленко. Он в том бою погиб первым. А ведь он был всего на год меня старше... 

https://storage1.censor.net.ua/images/8/b/0/d/8b0da3da69b6a7c1125ba3e8dfc0fb1b/400x533.jpg
Петр Коваленко. Родители бойца переехали в Украину из Абхазии, спасаясь от войны, развязанной Россией в Грузии, еще до рождения сына. Тогда в семье уже росла дочка Кристина. 20-летний Петр закрыл собой от гранаты семерых бойцов... 

"Я вылез из люка и вижу: в наш БТР летит ПТУР. Все, что мог сделать, – рукой голову закрыл. Как будто это могло помочь... Но повезло: оборвалась проволока, и снаряд ляпнул на землю, не долетев до нас"   

Месяц батальон находился на Карачуне, выезжая оттуда на зачистки и устанавливая блокпосты вокруг оккупированного Славянска. Следующий тяжелый бой подразделение приняло в Семеновке. Богдан снова оказался в эпицентре событий. 

– Это было 3 июня. Нашей колонне, которая шла на штурм села, враги позволили дойти до взорванного моста и начали обстреливать с трех сторон: с кладбища, "зеленки" (лесополосы. - ред.) и жилых домов, – рассказывает Богдан. – Отойти мы никак не могли. В том бою погиб наш комбат Тарас Михайлович Сенюк, у нас было много раненых. Когда начали разворачиваться, водитель БТРа сдал назад, и машину сбросило с дороги. Мы съехали в камыши, болото и застряли. Пробовали выезжать, но не получалось. Снова бой, и снова мы застряли... По броне цокали пули, но ничего серьезного. И тут прилетает РПГ. Хорошо, что граната в камышах разорвалась. Все, кто был в броне, думали только об одном: нужно спасать БТР всеми силами! Я пополз за подмогой. Как раз ехала "имерка" – инженерная машина разминирования. Останавливаю ее: стой, нужно вытягивать бэтэр. "У меня нет троса", – говорит водитель "имерки". А мы свой уже порвали... "Сейчас будет тебе трос", – отвечаю я и ползу к другому БТРу. Притянул один – он начал рваться, когда нашу броню начали вытаскивать. Пополз за вторым... Связали два троса. И потихоньку вытянули нашу машину. 

– Когда ты полз за тросом, вокруг же шел бой... 

– Да, но мне вообще не страшно было. В таких ситуациях у меня нет паники. Всегда думал так: как карта ляжет, так и будет. Я не боюсь умереть. Хотя когда полз метров пятьсот за тросом, а вокруг все свистело и рвалось, вспомнил, что через день у меня день рождения. Подумал, что хотел бы все же его отметить... Праздновал его в Красном Лимане, куда мы заехали на зачистку. 

– Подарки были? 

– Да. Пацаны сухпаек подарили. 

– Какой бой для тебя был самым тяжелым? 

– Когда мы штурмовали позицию "Катер" под Спартаком, в районе Донецкого аэропорта. Я был и за КПВТ, и за рулем БТРа. Водитель меня вывез и уехал с другой машиной. Отстреливаюсь, поворачиваю башню и вижу: танк стоит. Понимаю, что это не наш танк. А он в мою сторону смотрит! Я бегом на водительское сиденье. Не знаю, что, но что-то, уезжая, снес на своем пути... Выехал к казарме, где до того стоял наш батальон. А там никого. Вот тогда мне реально стало страшно. Танк сделал выстрелов пять. Я начал забрасывать его ВОГами, РПГ... 

Потом даже не удалось рассмотреть, кто за рычагами того танка был: сожгли мы его. А на поле насобирали кучу погибших. Процентов 70 из них – это были местные наркоманы. Остальные – приезжие с русскими документами. 

Богдан участвовал и в штурмах шахты "Бутовки" и самого Спартака. 

– Мы переночевали на "Катере". Утром нас отправили к мосту, который нужно было подорвать. Первый раз вышли колонной, и нас начали крыть "Градами". Пришлось вернуться. Во второй раз вместе с нами пошли шесть танков. Возле Спартака у меня заклинило пулемет. Стрелять стрелял, но крутиться не мог. В какой-то момент я вылез из люка и вижу: в наш БТР летит ПТУР. Все, что мог сделать, – рукой голову закрыл. Как будто это могло помочь... Но повезло: оборвалась проволока, и снаряд ляпнул на землю, не долетев до нас. Если б не оборвалась проволока, точно в БТР попал бы... Я вернулся внутрь, и мы с водителем Максимом Фесенко уничтожили два минометных расчета. Тогда мы с Максимом были единым механизмом. Он корректировал меня, а я стрелял. Понимали друг друга с полуслова. Он заметил, что с крыши разбитого двухэтажного дома идет вспышка, нас накрывали именно оттуда. И командовал: левее, правее... Я очередь пущу – трошки вище. Мы точно видели, как там упал кто-то, а затем начали боеприпасы рваться. Максим – человек от Бога. Он сейчас в учебном центре служит. Перевелся туда после ранения.

Мы стреляем, а к нам раненые стягиваются. Юрке руку прострелили: в локоть пуля вошла, а вышла, оторвав часть пальца. Перевязали его. Тут второго заносят с простреленной ногой. Это был Пузик Женя. И приказ пришел: откатывайтесь. Только танки остались. У меня есть видео, на котором видно, как один танкист, дед такой маленький, уничтожил две русские 62-ки. 

"Бутовку" мы штурмовали не раз и не два. Первый раз выехали в пять вечера. Нам не дали подойти: столько вооружения там было. Через два часа давай снова пробовать. Затем в десять... Тоже ничего не получилось. Раз восемь выходили на штурм. Люди измучились страшно. Только на следующий день к пяти вечера таки заехали на шахту... Там погиб мой товарищ – Толик Стартович. Женя Гага, Влад Сенюк, Костя Султанбагомаев, Коля Вознюк – экипаж одного БТРа был ранен полностью. 

"Покойный отец не раз на этой войне меня спасал тем, что снился, заставлял проснуться, встать, а через несколько минут на мое место прилетала граната" 

– Заняв "Бутовку", мы проверили все помещения: нет ли там сепаратистов, растяжек, – продолжает Богдан. – В каждую комнату я бросал гранату: мне их не жалко. Пусть сначала она зайдет, а потом уже я. Так нас учили. Удивлялись, что не нашли тел погибших, не было там и раненых. В здоровенном подвале обнаружили вещи врагов, еду. Я специально фотографировал наклейки "Фонд помощи Рината Ахметова" на консервах. 

Оружие разное там было. Нашли восемь ракет ПТУР, которых я раньше никогда не видел, и три установки для них из-под завалов достали. Через несколько часов я спустился в подвал и услышал странные звуки. Мне сначала даже не поверили. Но в итоге оказалось, что там прятались восемь военных. Они вышли к нам с оружием, гранатами и патронами. Один из них был местным – из Ясиноватой. Остальные приехали из Новосибирска, Омска, Москвы. 

Был и чечен. Борзый такой. Его тяжело было понять: он мешал русские и украинские слова со своими. Руками махал настолько активно, что пришлось его связать. Он сказал такую фразу: "Я ваших убивал и буду убивать". Всех пленных мы отдали сбушникам. 

В те же дни Богдан получил ранение. 

– 27 января я стоял на посту, когда прилетел "Ураган". Снаряд пробил стену, и осколки попали мне в руку и шею. Кровь пошла носом, ушами. Контузило меня сильно. Часть осколков вытащили, но один в руке сидит до сих пор. Остается и маленький в шее: я им играю... 

– Ты был в каске и бронежилете? 

– Никогда их не ношу. Мне в них не везет. Только надеваю, по-любому что-то случится нехорошее. Сколько мы были на Карачуне, ни разу не надевал защиту, и все было хорошо. Только меня заставили надеть, как погибли мои товарищи... Так было аж девять раз. Крайний раз заставили надеть на шахте Бутовке – и я оказался в госпитале, в Харькове. В результате контузии у меня сильно упало зрение. Так мне теперь раз в полгода на роговицу наклеивают специальные линзы... Врачи говорят, все восстановится. 

После ранения Богдан приехал в свое подразделение в Авдеевку. Но там, говорит, ничего интересного не происходило. Нес службу на блокпосту, да и все. Затем боец перевелся во 2-й батальон, откуда несколько месяцев назад был демобилизован. Его заставили пройти медкомиссию, после выводов которой оформили инвалидность. 

– Пока я не могу подписать контракт ни с одной частью, – говорит Богдан. – Уже задолбал военкомат: все спрашиваю, когда будет очередная волна мобилизации. В таком случае меня оформят в армию. Я готов служить и в 8-м полку спецназа: он находится в Хмельницком, недалеко от моего дома. Могу вернуться и в 95-ю бригаду. Готов и дальше защищать Украину. Скажут: надо пойти и умереть - пойду и умру. 

https://storage1.censor.net.ua/images/a/2/c/c/a2cc07eb57293a219c568e9dc52ddfb4/640x1138.jpg
Я люблю оружие. Стреляю из любого. Могу устранить незначительную поломку. Но особенно мне нравится пулемет. Готов ездить и в танке. Я же с детства на тракторах ездил, поэтому танком управлять быстро научился. 

– На тракторе – с детства? 

– Дядька и покойный отец когда-то показали, как на педали нажимать. Я еще в сад ходил, когда дядя попросил: заедешь на тракторный стан и заглушишь трактор. Я так и сделал. Так сторож до сих пор рассказывает: "Все видел, но чтоб трактор без тракториста ездил!" 

Я часто отца вспоминаю. Он меня не раз на войне спасал. Снился, будил. В Кривой Луке около пяти утра отец во сне говорит: "Вставай, тебя зовут". Я проснулся в спальнике под БТРом. Думаю: схожу в туалет, возьму сигарет... Только зашел к пацанам в палатку, по нашим позициям начал стрелять АГС. Ну что тут нового? Все стихло, и я пошел спать дальше. Прихожу, а у меня спальник догорает. То есть ВОГ прямо попал под БТР. Я, кстати, не сразу тот сон вспомнил. Через какое-то время задумался и начал делать выводы. Хотя раньше в подобное не верил... 

– Скольких друзей ты потерял на этой войне? 

– Артур Пушонко, Юра Ляпин, Максим Савченко, Женя Чуйченко. Толя Стартович – хороший мужик, кофе угощал меня постоянно, рассказывал много интересного, хотя он старше меня был, но мы дружили. Славик Гага... 

– Почему тебе дали позывной Бес? 

– Так меня назвали уже во 2-м батальоне. В первом я был Мастер Куз. Так назвал меня Андрюха Морещук. А Бес придумали на блокпосту в Авдеевке. Я там вечно что-то чудил. Хорошее для нас, но плохое для сепаратистов. Вот и прицепилось. Сначала даже обижался. 

– Маме ты правду говорил о том, где находишься? 

– Честно врал. Но спалился в той самой Андреевке три года назад. Попал случайно в кадр телевизионщиков.
[]

ua.censor.net.ua/resonance/43854 … evym_inshi

Thanks: litar Л1

Share

320

Re: Захисники України тут-і-зараз

11.05.17 17:00

КОМАНДИР РОТИ АНДРІЙ ВЕРХОГЛЯД (ЛІВША): "НА ВЗЯТІЙ НАМИ ПОЗИЦІЇ "АЛМАЗ" МИ ПОВІСИЛИ ПРАПОР УКРАЇНИ І ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ ЇЇ НА "ОРЛА", НА ЧЕСТЬ ЗАГИБЛОГО АНДРІЯ КИЗИЛА"

Коли ми розповіли комбатові, що взяли "Алмаз", то були всі на адреналіні і просили в нього дозволу дати нам команду штурмувати далі, тобто швиденько відбити ще й розв’язку. Але, звісно, наказу такого він не дав.

https://storage1.censor.net.ua/images/0/6/f/4/06f42feb6a65adaee6098849a43d1fe1/433x650.jpg

Я родом з Новограда-Волинського, а воюю фактично з березня 16-го року. 28 лютого в Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у нас був випуск, після нього нам дали 15 днів відпустки, а потім ми приїхали в 72 бригаду в Білу Церкву. Здали документи, як молоді лейтенанти. Пам’ятаю, як до нас вийшов начальник стройової частини - і сказав: "У вас гроші є?" - ми відповіли, що є. "Тоді ідіть і купляйте квиток на Волноваху - на вас там чекають". І ми 15 березня сіли в потяг на Волноваху, а 16-го нас там зустрів комбат.

Те, що ми підемо на війну, ми розуміли ще з 14-го року, коли були на другому курсі. Наш Андрій Кизило вчився на два курси старше, але жили ми всі в одній казармі. Після того, як вони випустилися, в 14-му році, навчання трохи змінилося в кращий бік. А ми вже на половині четвертого курсу не хотіли вчитися і казали, щоб нас якомога швидше випускали і відправляли в зону АТО. І випуск дійсно був прискорений. За фахом з академії я вийшов командиром механізованих підрозділів.

Оскільки підготовлені ми були досить непогано, приїхавши в зону бойових дій нічому не дивувалися – бліндажі, окопи, стрілянина. В механізовану роту 1 батальйону прийшло 2 молодих лейтенанта – я і Вася Тарасюк. Ми прийняли техніку, через три дні Вася поїхав воювати на терикони біля Докучаєвська, я його замінив через 5 днів. І ось так ми служили десь до квітня, поки бригада не виїхала з зони АТО. Після чого наш батальйон відправили на міжнародні навчання "Rapid Trident" у Старичі. А у вересні ми знову поїхали в зону АТО. Спочатку стояли біля Красного Лиману. Там був збірний пункт. Наш бат повністю укомплектували контрактниками, але другий і третій батальйони, після того, як з них пішли мобілізовані 5 і 6 хвиль, залишились майже без людей, тому їх відправили на Широкий Лан на доукомплектацію. Весь вересень ми просиділи між Красним Лиманом і Слов’янськом, чекаючи поки бригада повністю буде готова. І в жовтні заїхали в Авдіївку.

Тут, порівняно з тим, як було на териконах біля Докучаєвська, ворог знаходився набагато ближче. Коли відбувалися контактні бої, то це була відстань у 30-60 м. А на "промці" взагалі найменша відстань між нашими і ворожими позиціями 32 метра. Але оскільки ми пройшли "Rapid TrіДenТ " не один раз весною 16-го, а ще декілька разів під час навчання в академії, то ми досить непогано знали, як діяти в тих, чи інших ситуаціях. Як поводити себе з мобілізованими. Коли в нас було стажування, ми їздили у військові частини їх готувати – тоді потрапили якраз в "Десну" на 4 хвилю мобілізації. Окрім того, на базі Нацакадемії стоїть 184 навчальний центр, і ми туди теж залучалися курсантами, як інструктори по вогневій і тактичній підготовці.

Під Авдієвкою я отримав поранення, ще восени 16-го року, але після госпіталю і реабілітації так рвався до хлопців, що повернувся раніше, ніж повинен був. Найзапеклішим був кінець січня цього року. На той час я командував першим взводом однієї з рот батальйону. 29 січня ми відбили атаку ворожої ДРГ і пішли штурмом на позицію "Алмаз", яка тоді була під сєпарами. О 4 ранку наш замкомбата Орел, Андрій Кизило, сказав щоб я готував групу для виходу на "Алмаз". Старшим цією штурмової групи був я, окрім мене в ній було ще 8 хлопців. Ми вийшли десь о 4,30 і просувались вперед до залізничного мосту. Десь хвилин через 40 я доповів Орлу, що ми знаходимось на початковому пункті. А розташований цей пункт був на одній з колишніх сєпарських позицій, з якої їх колись вибили правосєкі. Звідти до "Алмаза" йшла траншея. Коли ми пройшли по ній, я знову доповів Орлу - і він дав команду йти на штурм. Ми рушили вздовж залізниці, попереду йшов боєць Федя Рубанський, у нього був "ночнік". За  планом ми мали вийти збоку "Алмазу", але коли ми туди дісталися, зрозуміли, що вийшли не так, як повинні були і знаходимося в самому центрі ворожої позиції. Але ми не розгубилися, а просто трохи змінили план зачистки. Я сказав хлопцям, що ми ділимося на три групи, і кожна зачищає по одному бліндажу. Один з них виявився порожнім, в іншому сиділо троє сєпарів, яких ми фактично зажали всередині, а третій, після зачистки гранатою і "мухою", почав вибухати і горіти, там швидше за все був їхній БК. Після зачистки крайнього, четвертого бліндажа, я зв’язався з Орлом, він тоді знаходився позаду нас, і незабаром прийшов на "Алмаз".

Коли ми ще тільки висувалися, взяли з собою прапор України, усі хлопці на ньому розписалися. Я попросив бійця Вову Бальченка знайти якусь палицю, і ми той прапор поставили на позиції у такому місці, що його було видно з залізничної розв’язки. Коли ми розповіли комбатові, що взяли "Алмаз", то були всі на адреналіні і просили в нього дозволу дати нам команду штурмувати далі, тобто швиденько відбити ще й розв’язку. Але, звісно, наказу такого він не дав.

Ще до початку штурму мої хлопці купили сигари, і сказали мені, що хоч і знають, що я не курю, але коли візьмемо "Алмаз", то як у голлівудських фільмах, ми сядемо, закуримо і почнемо говорити про життя. І коли ми це зробили, пацани дуже хотіли покурити, але вирішили, що почекаємо, доки повернемося в розташування.

Трьох зажатих сєпарів ми викурили з бліндажа. Вони подіставали свої воєннікі, посвідчення "ДНР", якісь там права, і навіть "ширку", тобто все, що було. Всі троє були важко поранені, ми надали їм медичну допомогу, але повезло лише одному з них – його вивезли з позицій і віддали СБУ, а інших ми могли забрати лише тоді, коли самі покидали б позиції. Взагалі ми мали це зробити одразу, бо нашим завданням було взяти штурмом "Алмаз", дочекатися групи, яка закріпиться і відійти. Але, коли до нас прийшли хлопці, що мали закріпитись, комбат дав наказ залишатись і нам, тому що з боку "Алмаза-1" ворог готував штурм. Ми залишилсь, і ті двоє сєпарів не вижили.

Ми зайняли оборону. Понаставляли "монки" (протипіхотні міни МОН, - ред.) і чекали на штурм ворога – і десь за півгодини почалося. На правій частині взятої нами позиції знаходився сапер Діма Оверченко, лівіше від нього стояв Вовка Бальченко, біля Вовки сидів Валік Василюк, а зверху на горбі - Орел. В їхній бік пролунало всього три вистріли з ворожого міномета, але перша міна впала саме в той трикутник, де були Діма, Андрюха і Вова. Я, сидячи в траншеї, побачив, що Андрюха упав. Боєць Женя, позивний Київ, сказав, що бачив, що Орел шевелиться. Але коли його звідти витягли, він помер. Потім забрали Діму – він теж був неживий, а потім прибіг поранений Валік і запитав, де Вова? З’ясувалося, що Бальченка теж убило міною. Я надав Валіку допомогу і відправив з позицій. І в той момент, коли ми витягали Вову, почався штурм.

Річ у тому, що сєпарскі траншеї на деяких ділянках були неглибокі - і троє наших хлопців сиділи саме в такій траншеї. Вову і Діму дуже сильно посікло, по Орлу не було видно, але, як виявилось потім, йому уламок зайшов під серце. Загалом, ми дуже довго витягали їх з тих траншей. Втрьох вони пролежали на землі один біля одного десь години три-чотири, поки ми відбивали штурм. Нам доводилось через них переступати, бо не було іншого варіанту, і кожний, хто переступав, постійно вибачався перед хлопцями.

Наш зампотех Калина - один з тих, хто потім вивозив поранених, тоді не міг під’їхати на "бесі" (беха -БМП. - Ред.) і забрати хлопців, тому що усю залізницю сильно обстрілювала ворожа арта. Сипали дуже жорстко, тому десь аж години через три-чотири він під’їхав - і ми під вогнем приблизно протягом години намагались їх витягти, щоб йому передати. Зараз пригадую, що це був дуже тривалий процес, але хлопці "поїхали додому". Коли ми повідомили комбату, що Андрій Кизило загинув, одразу запропонували перейменувати позицію на "Орел", і він дав згоду.

30-го вночі командир знову попередив, що з боку першого "Алмаза" в наш бік буде штурм. І коли я побачив сяйво в небі, подумав, що, може, це галюцинації від втоми, але то був пакет ворожих "Градів", який лупанув по першому "Алмазу". Виявилось, що це стріляли по нас, але промазали і попали по своїх. А потім дві касети прилетіло в наш бік.

До нас потроху прибувало підкріплення з 12 бата 58 бригади, 39 мотопіхотного бата і з другого батальйону нашої бригади. Мороз тоді досягав 25 градусів, а можливо, і більше. Один з моїх бійців, Ігор, відморозив собі пальця, санінструктора Рому Чайку сильно контузило, Валіка поранило в руку і фактично по обіді 29-го числа в моїй групі залишилося тільки троє – Я, Федя Рубаньский і Рома Юрченко. Інших поранило, Вова загинув. Ввечері на мене вийшов комбат і сказав, що я залишаюся старшим, і моя задача - протриматись до ранку. Але я відправив у розташування Федю з Ромою, бо вони теж могли собі щось відморозити. Ніхто з нас не розраховував на те, що ми там залишимось надовго. Всі були дуже легко вдягнені. Увесь той період, що ми були на "Алмазі", Калина з механіком і наводчиком постійно мотались через "желєзку", яка дуже щільно обстрілювалась, підвозили нам БК і забирали поранених. Взагалі нас дуже сильно "розбирала" сєпарська арта. З нижніх траншей, що на "Алмазі", нічого не залишилось. У мене є відео з беспілотника, зроблене 29 числа, а потім добою пізніше. На другому видно, що поле не біле, а повністю чорне, і навкруги залізниці все в воронках, так само, як і посадки. Там навіть позиції не було видно - все перерито ямами від снарядів.

Інтенсивні штурми "Орла" сепаратистами продовжувались протягом трьох днів. Постійно. Так я провоював до вечора 30-го числа. Хлопців через штурм міняли по пару чоловік, а не цілими групами, так було зручніше і швидше їх виводити і заводити на позиції. Тому і вийшло, що усіх поміняли аж ввечері. На момент мого виходу у нас було 6 убитих і близько 10 поранених – і це тільки на "Алмазі".

https://storage1.censor.net.ua/images/9/b/b/8/9bb887262cabe56c173846aab270445d/434x650.jpg

Коли я прийшов у розташування, подзвонив додому, сказав, що все нормально. Після того, як я відіспався, 31-го зранку знову поїхав на "Орел". Там після чергового штурму вороги скинули наш прапор, але ми його відкопали, і зараз він у мене.

А першого лютого я отримав есемеску від медика, який лікував мене після поранення, там було написано: "Вітаю, тобі дали орден Богдана Хмельницького III ступеня" - з тебе бутилка". Нагорода – це приємно, але я не вважаю, що тоді з мого боку відбулося щось геройське або надлюдське. Ми виконали поставлену задачу. Можливо, потім я з віком буду якось по-іншому на це дивитись, але це наша робота. От якби ми взяли весь "Алмаз" і звідти б пішли пішки до місця нашого розташування, закурили б 9 сигар і пофіг, що я не курю, ось тоді я був би гордий собою. А так – 6 убитих і 10 поранених- нема чому радіти. На могили до наших загиблих хлопців я з’їздив, коли був у відпустці.

У такому ритмі ми тримали оборону десь біля тижня або навіть більше. Тобто два дні простояв, пішов, відіспався - і знову на позиції. Коли ворожа арта почала менше лупити, в районі залізничної розв’язки почав виїжджати їхній танк і стріляти прямою наводкою. Потім інтенсивність у плані штурмів з боку сєпарів згасла, хоча потужні обстріли продовжуються досі щодня.

Стати командиром роти мені запропонували після тих боїв. І я в цьому плані в собі впевнений. У нашій армії сидить дуже багато старих військових, і найкраще, що вони бачили – це, мабуть, навчання зі старою радянською технікою десь аж у кінці 90-х. Але зараз має бути все по-іншому. От ті, хто просиділи в окопах на морозі, вони якраз варті армії, бо вони знають що таке війна насправді. А ще дуже важливо змінити ставлення до звичайного солдата. Незважаючи  на те, що війна триває вже три роки, солдата все одно недооцінюють, десь зарплатнею, десь речовим забезпеченням, бо вважається, що це найнижча каста, а так бути не повинно. Але як солдат нічого не вартий без офіцера, так і офіцер без солдата теж. Тут має бути взаємоповага, і працювати всі мають, як один організм.

А щодо війни і майбутнього – я знаю, як нашу бригаду проклинають сєпари, що ми безсмертні, тому мені б дуже хотілося, щоб прийшов той час, коли пісня 72-ої заграє на вулицях Донецька.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"
censor.net.ua/resonance/437521/k … yimenuvali

Thanks: litar Л1

Share

321

Re: Захисники України тут-і-зараз

Karin    @karoDnepr

Коли по сводках штабу сухі цифри про кількість поранених... Не всі розуміють глибше. Майже за кожною цифрою понівечене тіло, біль, боротьба.

https://pbs.twimg.com/media/C_E3nF-XsAAk-LQ.jpg

https://pbs.twimg.com/media/C_E3oKaXYAAarTl.jpg

https://twitter.com/karoDnepr/status/860530177058713603

Thanks: kuks70, litar Л2

Share

322

Re: Захисники України тут-і-зараз

19.07.17 16:00

ДЕСАНТНИК ЄВГЕН ТУРЧАК (ЖОРА): "Я ІДЕАЛЬНО ВПИСУВАВСЯ В КАРТИНУ РУЇН ДАПА - ЗАЛАЗИВ У ТОЙ СРАЧ, ЛЯГАВ І КОШМАРИВ ЗВІДТИ СЕПАРІВ"
Коли я побачив, як наш кулеметник біжить у якусь зовсім іншу сторону, а недалеко вибухає міна і прямо біля нього пролітає осколок, вирішив, що ми в якомусь кіно.

Редакция приняла решение максимально сохранить стиль изложения бойца и оставить в тексте ненормативную лексику.

У меня сформировалось четкое понимание: выживешь ты или нет - это дело фарта.

До войны я был киевским бизнесменом. Когда "карусели" на Майдане начались, я сначала не участвовал, потому что тогда мой бизнес сразу пошел в упадок. Но когда уже Майдан разросся, я ездил туда, понимая, что это необходимо. Возил шапки, перчатки, носки – у меня как раз были склады с этим добром, шины и прочие необходимые там вещи.

https://storage1.censor.net.ua/images/0/4/a/6/04a6524e27ad3da365e347d57ad67716/437x636.jpg

Когда отжали Крым, мне было ясно, что туда заходят русские, и для меня было очень принципиальным вопрос, что как это у нас что-то отбирают? Поэтому в марте, сразу где-то после тех событий, я добровольно пришел в военкомат. А там уже очередь стояла таких же оленей, как и я, разных возрастов и званий. Я сказал, что служил срочку в разведроте, в первой аэромобильной дивизии, и был снайпером. Они там что-то в бумагах пошуршали и сообщили, что хорошо, мы Вас вызовем.

Прошло две недели, и почти ночью, когда я сидел и колупал в гараже свою машину, мне позвонили: "Вам срочно надо явиться в военкомат". Я не сразу поверил, что это из военкомата, решил, что один мой друг прикалывается. Но оказалось, что идет срочная мобилизация десантников, чтоб доукомплектовать 95-ю бригаду.

Сообщил жене, вещи упаковал, правда, потом мне перезвонили и сказали, что сборы перенесли на утро. Прибыл в военкомат, а когда началось распределение, я посмотрел на себя в зеркало, а пузо на тот момент было больше, чем надо – и подумал: "Ну какая разведка из меня теперь?" В общем, когда меня спросили, пойду ли я в роту обеспечения, согласился. В итоге в РДО меня и засунули.

Отправили на полигон, а потом бригада выехала под Крым. Постояли мы там, но когда все боевые батальоны собрались на восток, я остался под Крымом, в Геническе. Тут жена как раз позвонила, узнать, что там да как, собираюсь ли я домой. И я подошел к командиру Владимиру Лагуте, сейчас он замкомбрига и мой кум. И говорю: "Владимирович, или я еду на восток воевать, или домой деньги зарабатывать, но сидеть под Крымом в тылу не хочу". И он забрал меня с собой в Доброполье на следующий же день. Я перевелся в разведроту – и вот тогда мы уже начали работать.

После Доброполья, недельку пожили под Карачуном в лесу - искали новую базу, куда переехать, чтобы ближе к фронту. Смотрели, где там сепары, где растяжки. Потом приехала вся остальная бригада, окопались. Отжали Карачун - и дальше поехало-погнало, пошли в летний рейд через кучу всяких сел. Когда в районе Красного Луча убило нашего командира, я перевелся в разведвзвод второго батальона.

Вначале, когда пошли первые "двухсотые", то все ходили ох#евшие, но уже к моменту Степановки, в конце июля, начале августа 14-го года, у меня сформировалось четкое понимание, выживешь ты или нет - это дело фарта. Тогда уже многие вещи делались на инстинктах, машинально, и чувство страха, конечно, было, но притупленное. Ясно, что во время рейда мы попадали во всякие засады. Они интересные тем, что все происходит неожиданно, а когда заходишь в село на зачистку, то там и адреналин, и стрем. В Степановку мы заходили вместе с 30 бригадой.

В июле 14-го года, мне очень запомнился Лисичанск. Там, где расположен нефтеперерабатывающий завод, была интересная горочка, внизу речка, мостик, а наверху куча сепаров. И когда туда поехали наши танки, мы как раз сидели неподалеку на горбике и наблюдали, как они начали #башить сепаров. А после танков мы красивенько туда заехали.

Из рейда мы опять вернулись на базу. Начались обычные дела: ремонт техники, отдых, отпуска. А потом, когда были разборки на 32 блокпосту, наш 13 бат заехал туда с фронта, а мы с тыла. Груженные были, как ежики - везли воду, БК. И 13 бат получал там п#здюлей, были погибшие пацаны. Мы оттуда уехали, а через два дня тот блокпост заняли сепары. Затем мы долго шарились в Славянске, где-то недели три – занимались сопровождением колонн в разные точки зоны АТО. По сути, мы искали дырки, чтоб безопасно провезти наши войска между сепарскими блокпостами.

В аэропорту было тяжело морально, потому что ты постоянно на стреме.

В октябре 14-го нас отправили в аэропорт. Мы заехали в Пески, нашли пустые дома, обжились и буквально на второй день по приезде, нам поставили одну из первых задач – штурмовать высоту под ДАПОм. Сказали, что там уже провели доразведку правосеки, и что хоть позиции и сепарские, но с высоты они ушли.

Мы взяли нашу броню и еще два танка 93 бригады, группу правосеков - и поехали на задание. Затем к нам еще должны были подтянуться минометы. Но уже по пути оказалось, что правосеки не знают дорогу, потому что поехала не та группа, которая делала там разведку. Короче, высоту мы видим, но как доехать, никто не знает, а если двигаться напрямую, можно получить п#зды. Танкисты были на той высоте, но ехать первыми не стали, по сути, они должны были прикрывать. В итоге ехать первым вызвался наш боец дядя Саша, остальные за ним, а танкисты по радиоэфиру рассказывали, куда двигаться. Но нам таки досталось – сепары начали шмалять из зеленки, и в итоге мы потеряли двоих правосеков – они погибли. Кстати, парни были из моего Деснянского района, киевляне. Погибло еще двое наших, плюс одного парня тяжело ранило. В общем, замес тогда был хороший. БТР дяди Саши как раз первым словил РПГ, и тогда он нас всех отвел сторону, танки прикрыли, то есть до высоты мы не доехали. Правда, отъехав, его машина загрузла. Ее, когда мы все оттуда вышли, притащили танки. Вот такой у нас был первый поход под аэропортом.

В сам ДАП мы периодически ездили, но туда и назад. А когда 95ка зашла туда - и сепары начали слишком крыть наших пацанов, кто-то периодически выезжал на подмогу, вот и мы отправились туда повоевать свои взводом. Добирались на одном бэтэре, но наш водитель ехал туда впервые. А шмалять по нам сепары начали еще по дороге. Добрались туда в 4 утра. Высаживаемся, а ночь – ни черта не видно. Но когда неподалеку от нас "лег" ПТУР, я понял, что сейчас будет небольшой п#здарезик – и тут же с третьего этажа нового терминала в нашу сторону полетели "воги".Нас было пятеро, высадились - куда идти непонятно. Но водитель – красавчик, он случайно стал так, что прикрыл нас машиной от огня. Было слышно, как сепары х#ярили в бэтэр - "дын-дын-дын". И тут пацаны начали кричать, что на нем же вода. Мы быстро залезли наверх, поскидывали воду, БК, вещи.

Я подумал, что пацаны БК-то возьмут, а рюкзаки забудут. Вот я все 5 рюкзаков и взвалил на себя, автомат за спиной – сел и сижу, и парни сидят, со всех сторон прилетает, а где свои, где нет – хрен разберет – везде война. Было ясно, что нашу машину надо отпускать, потому что если по ней сейчас из чего-то серьезного шмальнут, то и бэтэру, и нам будет хана. И тут, понимая, что надо принимать какое-то решение, я просто начинаю орать. Что именно кричал - не помню, но пытался как-то дать понять своим, что мы здесь и нам нужен сигнал, куда двигаться. И тут наш Ваня, Юнга, увидел где-то вдалеке фонарик, потому мы решили идти в ту сторону. Водителю я сказал, чтоб въ#бывал c территории, пока его не сожгли. Но как только он выскочил на взлетку, мы сразу оказались посреди огня. Когда я увидел, как наш пулеметчик бежит в какую-то совершенно другую сторону, а недалеко взрывается мина и прямо возле него пролетает осколок, решил, что мы находимся в каком-то кино. В котором я сам ох#евший, обвешанный рюкзаками, не могу стрелять.

https://storage1.censor.net.ua/images/a/c/8/a/ac8aacce9819bac301601835ce6bf3bc/443x636.jpg

Когда мы двигались вдоль терминала, я постучал по стенам и понял, что они вообще мало от чего защищают – это гипсокартон. А затем нам повезло, когда нашему бэтэру почему-то вздумалось развернуться на взлетке, и он снова начал нас прикрывать собой. Уехал он только тогда, когда мы таки вышли к своим.

В общем, под таким стрессом мы наконец попали вовнутрь. Зашли на КСП, где все спят. А там тогда командовал такой пацан, позывной Дерзкий – наглый малой, но шарящий, и еще один боец, Леший. Дерзкий, в разговоре с нами, сразу вошел в образ командира и начал рассказывать нам, где мы будем спать. А я ему сразу заявил, что них#я. Взял ножик, который у меня был и простучав ним по гипсокартону, нашел, где бетон и сказал, что мы будем спать, там, где бетонная перегородка. В общем, у нас с Дерзким возник конфликт, мы поругались. Но в итоге спать таки легли. Лежим и тут, я ох#евший, понимаю, что надо срочно бухнуть. А мы обутые, в касках. Возле меня боец примостился, позывной Амурчик, - и я чую, что его колбасит. А у всех просто адреналин пер, и даже не от того, что была вот такая х#йня, когда приехали, а от того, что ты тут, как лох какой-то, заложник ситуации. Я открыл вискарик, который у меня был с собой – и мы впятером сделали по глоточку. Посреди ночи немного повоевали, потом на пару часов опять залегли, а на утро расставили с Дерзким точки над "і", кто за что отвечает - и начали четко работать.

В аэропорту было тяжело морально, потому что ты постоянно на стреме. Третий этаж и подвал под сепарами. У меня был ночник, который как-то подарили артиллеристы, он им был не нужен, а мне как раз очень. Это такая штуковина, как в фильмах, которую надеваешь на лицо. В общем понты понтами, но ночник – огонь. А я с автомата стреляю хреново, а вот подствольниками гашу сепаров на раз. Это мой конек. И спектр работы у меня в аэропорту был такой: я подхожу, например, к зоне высадки, пока пацаны ху#рят, накидываю туда тоже "вогов" – и все нормально. Или вижу, куда стреляет наша арта и начинаю готовиться обстреливать сепаров, которые полезут из окопов после обстрела. В общем, я постоянно находил, куда пострелять, вот такая у меня там была война.

А еще я придумал себе одну задачу: там между старым и новым терминалом был большой срач – валялась гора какой-то разбитой от обстрелов херни – руины. Это все кто-то еще и подпалил, стрельнув чем-то горючим, поэтому оно все было черное. А у меня точно такого же цвета была горка, из-за того, что я упал в масло, когда увидел однажды, как летит ПТУР в мою сторону. В общем, я в таком виде, в ту картину вписывался идеально – залазил в тот срач, прикрывшись куском горело гипсокартона, ложился и кошмарил оттуда сепаров. Там до них было всего 300 метров. В том месте, я х#ярил по сепарам не раз, просил наших, чтоб кидали в их сторону пару "кабанчиков" (cнарядов), когда среди них начиналось движение, пробовал их отстреливать.

В аэропорту просто сидеть было нельзя, иначе начинался депрессняк от того, что они по тебе лупят. На третий этаж подыматься было опасно – площадка открытая и могут въ#бать. Хотя мы все равно умудрялись их и там доставать. В подвале тихо, но на вход туда с сепарской стороны работал снайпер. А еще там была гора мин, на которых можно было запросто подорваться.

У меня еще с самого начала войны была одна договоренность с начальством. Весной 14-го года я стал на государственную программу по искусственному оплодотворению, поэтому сразу предупредил командира, что как только подойдет моя очередь, меня позовут в Киев – и тогда я ставлю автомат и въ#бую в столицу, делаю ребенка, а потом приезжаю обратно. Он дал добро, один раз я ездил летом, но попытка была неудачной. И как раз когда я был в аэропорту, мне позвонила жена и сказала, что надо снова быть в Киеве.

Меня забрали как раз тогда, когда прибыли на ротацию наши пацаны. Приехало три борта – три бэтэра, правда, я уехал на броне последнего,сверху, потому что внутри мест уже нигде не оставалось. Думал, что вообще не попаду. Доехал до Песок, а оттуда меня забрали журналисты 5 канала, докинули до Славянска, там экспресс – и дома.

Мы понимали, что все, что нам надо, мы возьмем сами, при этом законными способами.

Когда я вначале декабря вернулся к своим, то все уже были на базе. Тогда было затишье, поэтому многие взяли отпуска, поехали домой. В Славянск я вернулся уже в конце декабря. 29 числа нас кинули на Краматорск. Мы там неделю потупили, как раз все пацаны повозвращались из отпусков - и мы поехали на штурм Спартака. Там получили п#зды, но отжали Бутовку. А наша группа, отлавливая мины, сопровождала колонну техники в сторону Зенита, мы забрали с шахты раненых и погибших. После этого всего я уехал третий раз на оплодотворение, пропустил начало Дебальцево – и попал на восток, когда наши уже вышли оттуда.

Ну а вскоре после этого был дембель. Я хотел остаться на контракт, и остался бы, но однажды в Славянске мне стало обидно, когда в расположении я увидел кучу наград, приготовленных для вручения, пришел к пацанам и сказал, что похоже, сегодня будут награждать. Мы торжественно построились, но в результате всему нашему подразделению дали грамоту за освобождение Славянска – и все. Получается, что нас не ценят. Хотя, по правде, я скучаю за тем движем, которое было в 14-м году - и жду, когда будет опять мобилизация, когда будет квадратная жопа от сиденья на броне. Соскучился за подствольником и автоматом, но сейчас просто так сидеть и ловить там мины, не хочу. А если будет обострение, пойду.

Когда я воевал, думал, что по возвращении домой, снова займусь каким-то бизнесом. Но еще в Песках со мной случился очень значимый момент. Во время очередного, хрен знает какого по счету обстрела, меня заклинило, то есть все вышли из подвала, а у меня очко, я боюсь. И минут 40 я в этом подвале просидел один. Никто меня не искал. Тогда что-то внутри перевернулось: я сидел и думал, что стоп, Жора, ты же десантник, так что ж случилось тогда? А кроме этого у меня пошли разные мысли о жизни и о детях. Я много читал до войны, и пока сидел там, мне вспомнилась книга одного историка, в которой говорилось, что если мы начнем менять менталитет наших детей сегодня, то только через сто лет будем жить хорошо. Я вспомнил, как еще до войны хотел брать детей с Донбасса и автобусами везти их через всю Украину, чтоб показать им страну. Потом Польшу, Германию, и через Россию завозить их обратно в Донецк. Вот так я хотел показать детям контраст между странами, чтобы они понимали, куда на самом деле надо двигаться. Тогда я почти реализовал этот план, но началась война. В общем, в этом подвале, я понял, что себя и свою жизнь, принципы и ценности надо менять уже сейчас, ради детей.

Дома у меня было отложены 18 тысяч долларов. Кое-что из них я потратил на фронт. Не понимая, чем заниматься, я случайно зашел к военкому, разговорились, и он предложил сделать "Союз ветеранов АТО". Я пришел домой и давай читать в Гугле, что такое общественная организация, союз ветеранов. Затем собрал списки атошников, таких как я, которые были на дембеле. Начал их обзванивать: кто-то меня выслушал, кто-то послал нах#й. В общем, собрав немало людей – и мы сделали первое собрание в парке Дружбы народов. С того момента все пошло-поехало: начали вырисовываться принципы нашей организации, отсеиваться коммерческие п#дарасы и присоединяться такие же #бнутые люди, как я, которые вздумали строить эту страну и что-то менять в ней. Например, Леня Остальцев, который потом открыл свою пиццерию.

Когда к нам начали приходить люди и давать деньги, мы один раз их взяли, но когда тип, который их принес, через два дня заявил, что ему теперь надо, чтоб ветераны пришли туда-то и там что-то как атошники отстояли, Леня достал эту пачку денег и послал его вместе с ними нафиг. Поэтому у нас был жесткий принцип: не брать деньги у тех, кто заинтересован в пиаре. Мы понимали, что все, что нам надо, мы возьмем сами, при этом законными способами.

Со временем масштабы нашего союза начали расти, когда Леня пошел в бизнес, он стал помогать нам оплачивать счета, а на 10% от прибыли покупал и покупает по сей день подарки детям погибших атошников.

Это все мы делали для ветеранов и их семей. Для того, чтоб жены погибших не бегали и не обивали пороги, когда им что-то нужно. Чтоб их дети тоже получали какую-то помощь и поддержку. Но в какой-то момент пришел кризис. Я сторонник того, что в организации должна быть демократия – от этого я и пострадал. У нас все выносилось на обсуждение и на голосование, но по некоторым вопросам мы не находили общий язык с остальными участниками союза. Особенно по вопросам квартир, земель и так далее – часто было сложно объяснить, почему одному помогаешь в первую очередь, а кто-то должен подождать, и у нас начались ссоры, конфликты и прочая фигня.

В какой-то момент я решил, что не буду заниматься ветеранским движением, а только семьями погибших - и ушел из организации, они выбрали нового главу. А у меня теперь есть 38 детей и 33 жены погибших пацанов. Со мной команда из 8 человек, которая сначала работала полностью бесплатно, но сейчас я стараюсь платить людям хотя бы небольшую зарплату, как благодарность за то, что они уделяют этому время. Деньги на зарплатный проект мне дает мой друг и американская диаспора.

Кроме помощи семьям, у нас есть проект " ВДВ – ветераны до влади". Под него мы взяли грант, тренеров, которые занимались с пацанами. Идея такая, чтоб честные парни постепенно приходили ко власти. Мы их обучаем и сейчас есть пацаны, которые зашли в администрацию Краматорска, где еще не так давно были одни сепары. Тоже самое пытаемся сделать в Киеве.

Еще мы помогаем ветеранам, которые пытаются открыть свой бизнес. Плюс масса других вещей, которые кроме нас никто тоже не сделает, например такие, как поменять флагштоки на могилах погибших бойцов на Лесном кладбище. Я хочу, чтоб все флагштоки были из нержавейки – и уже потихоньку работаю над этим – 6 штук готово, еще осталось 38.

У меня за период пока я воевал, поменялось дохера принципов, не скажу, что я прямо религиозный человек, но что-то вроде соблюдения библейских заповедей - теперь ориентир. А еще этой весной у меня наконец родился сын, мы назвали его Жора, и сейчас я четко понимаю, какие ценности буду в нем воспитывать.

Текст и фото: Вика Ясинская, "Цензор.НЕТ"
https://ua.censor.net.ua/resonance/4462 … ach_lyagav

Thanks: Т.В., litar Л2

Share

323

Re: Захисники України тут-і-зараз

UrsusHorribilis
@UrsusUA


"Дитино, візьми! Будьте здорові і вертайтеся живими!", ледь стримуючи сльози... І саме на таких людях тримається наша армія!


https://pbs.twimg.com/media/DGKxGIDXsAAPy7l.jpg
https://twitter.com/UrsusUA/status/892470416576532480

Share

324

Re: Захисники України тут-і-зараз

Народні Герої
4 августа в 20:50

Зовні спокійний, поміркований, з приємний тембром голосу, у якому чоловіча мужність і відвага. Він не з власної волі став медійною особистістю, голосом міста і цілої країни.

Сьогоднішній герой — доктор медичних наук, професор, головний лікар КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І. Мечникова» Риженко Сергій Анатолійович.

https://scontent-amt2-1.xx.fbcdn.net/v/t1.0-0/p480x480/20621347_1944398532441017_2925553481440811074_n.png?oh=9fe7acbb3eb98109b87d3377e7dd0943&oe=59F6F107

«Війна не знає вихідних, свят та відпусток» — відома цитата Сергія Риженко, що відображає основоположний принцип роботи лікарні, якою він керує з 2011 року.

З травня 2014-го року до лікарні ім. Мечникова почали привозити перших поранених — із звичайної цивільної лікарні за одну годину зробили військовий госпіталь, коридори були забиті тяжко пораненими з фронту. Увесь жах війни опинився прямо у лікарні.

«Коли йде борт, військові дзвонять, і їм все одно головний ти лікар чи ти просто лікар, або санітарка. Вони дзвонять і кажуть: „Усе хлопці. Давайте, включайтеся“, — розповідає Сергій Анатолійович. — Гул „швидких“ по всьому Дніпропетровську. І ми розуміємо, що вже ніхто не спить. Заїжджаєш в лікарню — вона вся горить, як смолоскип, тому що всі операційні, всі зали — все включено. Ніхто не питає, зможете чи не зможете. Усі знають — найважчих тільки в Мечникова. Інакше у них шансів мало».

Сергій Риженко з щемом в голосі каже, що бувають випадки, коли самі медики не витримують.

«Річ у тому, що спочатку привозили поранених і вбитих разом, однією машиною, і сортування проходило в приймальному відділенні. Коли несуть пораненого, а у нього з носилок випадає нога, яка просто скотчем прив’язана на полі бою, медсестра втрачає свідомість. До цього ніхто не може звикнути».

Лікарня раніше приймала великі ДТП, катастрофи, тож підготовка до позаштатних ситуацій була, але приймати десятки тяжко поранених, яким необхідна реанімаційна допомога одночасно — це був виклик. Лікар каже, що досі мучиться безсонням, бо перед очима спливають обличчя родичів поранених бійців, в яких застиглий жах і безвихідь.

Бажаємо Сергію Анатолійовичу сталевих нервів, холодного розуму, безмежної віри та Божого благословення!

https://www.facebook.com/groups/ukrarmn … 236189010/

Thanks: litar Л1

Share

325

Re: Захисники України тут-і-зараз

31.08.17 17:20

ГЕРОЙ УКРАЇНИ ВАСИЛЬ ТАРАСЮК, (ТАЙФУН): “МЕНІ СТРЬОМНУВАТО БУЛО – ТАНК ЇХАВ ПРЯМО НА МЕНЕ Й ЛУПИВ ПО МЕНІ”

23-річний лейтенант 72-ї бригади отримав орден за перемогу у нерівному двобої із ворожим танком.
Після ефіру на одному з центральних телеканалів Василь Тарасюк їхав з друзями в метро. Мені пощастило в той момент бути поряд з героєм. Київ. Вечір неділі. Людей у вагоні зовсім мало. І тільки Вася єдиний був у формі. Та ще й з двома нагородами – зіркою Героя України і тризубом Народного героя України. Коли Василь підійшов до дверей перед зупинкою, до нього підійшла літня жіночка: “Хлопче, це в тебе зірка Героя? Це ти той самий військовий, що був нагороджений під час параду на Хрещатику?” Зніяковівши, Василь відповів: “Так”. У пасажирки метро на очах з'явилися сльози: “Який же ти молодий! Але ж цю зірку просто так не дають. Що ти таке зробив?”

На жаль, під час параду президент країни лише одним реченням змалював ситуацію, в якій Василь Тарасюк виявив свій героїзм: “23-річний лейтенант Василь Тарасюк, мужній оборонець Авдіївської промзони – однієї із найгарячіших точок на теперішній лінії зіткнення". А що саме відбулося там, під Авдіївкою? Які завдання виконував цей зовсім молодий офіцер? Тиждень тому у фоторепортажі з нагородження недержавним орденом Народний герой України у Вінниці Цензор.НЕТ показав знімки церемонії, під час якої свого друга представляв Роман Дармограй, процитував його. А тепер про свою війну розказує сам Василь.

https://storage1.censor.net.ua/images/6/1/2/c/612c8d0a9e5311e39681c81512524eb7/640x674.jpg
Василь має позивний Тайфун, тому що на війні не залишає ворога на своєму шляху, змітає його вщент. Фото: Роман Ніколаєв

"КОЛИ БМП ПІДІРВАЛАСЯ, ВОДІЙ ВПАВ У СТУПОР, А НАВІДНИК БУВ НЕПРИТОМНИЙ. МИ ЙОГО ВІДТЯГНУЛИ – БОЯЛИСЯ, ЩО ВИБУХНЕ БОЄКОМПЛЕКТ"
– Ти здогадувався, що отримаєш Зірку Героя? Все ж таки тебе викликали в Київ на парад, запрошували на репетиції...

– Вже після вручення нагороди Віктор Муженко сказав, що мої документи давно вже гуляли по нагородних відділах. Не знаю, чи могло це статися раніше... Під час параду я, звичайно, хвилювався. Коли працюєш у своїй сфері, почуваєш себе, як риба в воді, а коли міняються обставини, навкруги багато людей, увага, камери, звичайно, накочуються незвичні емоції.

– Кому ти першому зателефонував після нагородження?

– З самого Майдану не міг нікого набрати, бо зв'язок блокували. А коли вийшов звідти, з'явилася мережа, прийшло багато повідомлень, що мені намагалися дозвонитися і хлопці з передової, і рідні, і друзі, і знайомі. Я навіть розгубився – кого ж першого набирати. Але пролунав дзвінок, і я почав спілкуватися... Хотілося поговорити з рідними, але це відбулося пізніше – спочатку відповідав тим, хто мене набирав.

https://storage1.censor.net.ua/images/f/c/5/2/fc525c7531314d9a52741ffc771ead5d/640x427.jpg

– Батьки дізналися про твоє нагородження по телевізору?

– Так. Я сказав їм, що буду на параді. І вони почули моє ім'я вже під час трансляції. Наступного дня до них у гості приїхали журналісти каналу ICTV, знімали сюжет, то мама плакала, як завжди. У мене є ще дві старші сестри. Вся моя родина за мене дуже рада.

– Чому ти обрав професію військового?

– Навіть не знаю. Класу з сьомого став більше уваги звертати на навчання, тому що поставив собі мету вступити у військовий ліцей. Багато хто казав, що я, можливо, надивився серіалу "Кадети"... Ні. Ще до того я надумав стати військовим. Це мужня робота. Я закінчив військовий ліцей, вступив до Львівської академії. Закінчив її з червоним дипломом. По рейтингу був третім. І я міг обирати сам, в яку бригаду йти служити. Хотів потрапити у бойовий підрозділ. Про 72-у бригаду мені розповідав Андрій Кизило. Він навчався на моєму ж факультету, тільки був старший за мене. І ще в академії ми почали спілкувалися. Він після навчання хотів потрапили у 30-ту бригаду, а потім пішов таки в 72-у. І от я з його слів знав, що бригада реально бойова, виконує тяжкі завдання, в ній хороший колектив. Ще в 2014-2015 роках її прозвали чорною бригадою, тому що вона завдавала досить тяжких уражень противнику. Я зв'язався з Андрієм, сказав, що хочу до них. Він думав забрати мене до себе командиром взводу, але відразу зауважив: більша ймовірність, що я попаду в 1-й батальйон, тому що його якраз комплектували. Так і сталося.

https://storage1.censor.net.ua/images/a/7/0/f/a70fa86007a8ac4f7515899964f78d4d/640x854.jpg

Під час навчання в академії

Перша наша ротація була між Новотроїцьким та Миколаївкою неподалік від Докучаєвська. Через тиждень після мого прибуття в бригаду на дорозі на Донецьк стався наступ, наші підрозділи зайняли територію противника, підійшли до самого Докучаєвська. Тривали тяжкі бої. На посилення треба було кинути один взвод. Відправили мене. А я був там тільки три чи чотири дні. Не знав ще людей. Але ж ми поїхали на підсилення і вступили у перші бої.

Було тяжко, тому що були важкі погодні умови. Весна, березень... Багато грязі. То дощ іде, а одного разу навіть випав сніг. Мінус шість градусів. Глина під ногами. Так я почав воювати. Тяжко було тому, що я не знав, на кого можна покластися, хто як веде себе в боях. Допоміг мені командир роти, пояснив, що до чого. Після Докучаєвська ми вийшли на ротацію, пройшли міжнародні навчання і повернулися в АТО – в напрямку Авдіївки. Моя рота зайняла оборону правіше від промки – на Царській охоті. Переді мною була сіра зона, йшла донецька траса, мости. Їх треба було брати під наш контроль.

– Ви їх просто зайняли, чи взяли з боями?

– Спочатку потроху просувалися, копали траншеї. Окопалися досить не погано. Потім вкопалися в сам міст, підключили техніку. І коли вже там стали, закріпилися, я підірвався на БМП. Треба було перегнати її на нову позицію. Почався обстріл. Я і навідник стояли в башті. Механік був за штурвалом. Я побачив перед собою спалах і вилетів метрів на десять... Прийшов до тями і побачив, що беха горить. Знаючи, що там боєкомплект, лежать ПТУРи, що моментально вибухають, кинувся до БМП. Бачу механіка. Кинувся до нього. Він просто сидів. А я подумав, що він загинув. Виявилося, він в ступорі. Я його витягнув, почали витягувати навідника. Він був непритомний, можливо, вдарився головою у башті. Вже потім стало ясно, що ми всі втрьох отримали важкі контузії. Ми дістали навідника, погасили БМП. Спочатку, правда, відбігли від машини, відтягнули подалі навідника, бо думали, що вибухне боєкомплект. Побачили, що вогонь не добрався до зброї і повернулися.

– Хто вирішив повертатися? Це було твоє рішення?

– Так. В таких ситуаціях у мене немає страху. І це найгірше. В психології людини закладено, що вона має боятися. Але коли виробляється звичка до того всього, для тебе це стає нормальним станом...

– Але ж ти ще не був у багатьох боях, звідки в тебе ця звичка?

– Це було вже моє друге поранення. Перше я отримав там само, на Царській охоті. Працював з АГСа. Коли ми зайшли на свої позиції, нас дуже “привітно” зустріли. Почали обстрілювати саушками, танками. На нашому напрямку був батальйон Гіві. Він намагався прориватися. Нова ж бригада зайшла, таким чином вони прощупували слабкі місця. І уже в жовтні я отримав перше поранення. Прикривав хлопців з АГС і побачив, що мою позицію змалювали. Перемістився правіше, знов відпрацював. Прилетіла одна 82-а міна. Я бачив, як вона летить і свистить. І тут свист пропав. Я встиг за мішки сховатися, тільки нога залишилася. Якраз в неї уламок 82-ї і прилетів. Пробив ногу, дійшов до кістки і зупинився. Я зразу навіть не відчув, що поранений. Після того ще вів вогонь, перебігав, відстріляв дві улітки з АГС. Адреналін такий, що ти навіть не відчуваєш болю. Та й темно було вже. Тільки коли я схопився за стегно, відчув, що мокро під пальцями. Подивився – кров. Поїхав у шпиталь. Мене перемотали, і в ту саму ніч я вернувся назад. Не захотів залишатися. Задач було багато, офіцерів мало. Треба було робити свою роботу.

А коли ми підірвалися на БМП, то навіть змогли його потушити. Правда, тепер машина не підлягає ремонту, її списують... Головне, що боєкомплект не зірвався. Ми його витягли, накрили масксіткою і чекали евакуаційну групу. Вона прийшла через декілька годин. Ми все одно зайшли на нову позицію. Нас обстріляли мінами, і вже на другий день загнали туди машину. З того моменту почали наносити противнику удар у фланг, бо стали на одному рівні з ним. Тим самим відволікали його від постійних обстрілів промки. Нас же не одноразово намагалася задушити артою. І 152-ми мінами, 122-ми.

"МЕНЕ ВРЯТУВАЛО ТЕ, ЩО Я ЛЕЖАВ НА ДНІ ТРАНШЕЇ. ВИБУХОВОЮ ХВИЛЕЮ ПІДНЯЛО ЗЕМЛЮ, І МЕНЕ ЗАСИПАЛО. ХЛОПЦЯМ ПРИЙШЛОСЯ ВІДКОПУВАТИ"

– Твої друзі розповідають про ситуацію, коли тебе довелося викопувати...

– Це сталося, коли ми захопили позицію, яку зараз знають, як Орел, у лютому цього року. Декілька днів ми були там безвилазно. Не їли, не пили. Зайняли позицію без жодного трьохсотого. У ближньому бою гарно спрацювали. Але після того почався просто таки шалений артилерійський обстріл. Видно було, що працювали росіяни – грамотно і професійно. Накривали квадратами. По нам били з трьох точок. З Ясинуватої, самого Донецька та Спартака. Традиційно вогонь ведеться по нам 10-15 хвилин. Потім спокійно. А це 10-15 хвилин за весь день була перерва. Скільки туди було випущено боєприпасів – порахувати неможливо. Тисячі, мабуть. Я думав, у них швидше стволи погорять, ніж закінчаться боєприпаси. Працювали конвеєром. Машина відстрілялася – і поїхала. Її місце зайняла наступна. В ближньому бою ми їх перевершували, в артилерійському – поступалися.

Андрій Кизило загинув у першому бою, коли ми перейшли у контрнаступ. Під його командуванням ми все зробили грамотно. Зайняли позицію, облаштували кругову оборону, поставили інженерні загородження – міни. Все було зроблено як треба. Але стався перший бій – і загинули наші троє бійців. Один з моєї роти – Володимир Бальченко. Другий – Діма Оверченко, сапер. Він ще встиг до того розставити розтяжки. І Андрій Кизило...

https://storage1.censor.net.ua/images/a/c/b/d/acbdb775254f84bd152c3301bdaa3d27/618x650.jpg

Капітан Андрій Кизило був нагороджений зіркою Героя України посмертно

Після того набралася якась така злість в очах, що віддавати той кусок землі, яку ми зайняли, бажання не було взагалі. Тут лягли наші хлопці, пролили свою кров. Ми вгризалися зубами. Було мінус 25, страшенно холодно. Першими замерзали руки. Ноги не так, бо трошки пересуваєшся, якийсь рух. А руки... Щоб заряджати магазини, треба було рукавички знімати. А робити це треба було постійно, бо стріляли з автоматів безперестанку, аж бойки ламалися.

Я керував тим, що відбувалося на позиції і тією зброєю, що знаходилася на самому "Орлі". Корегували, куди вдарити. Після декількох діб безперервних боїв командир батальйону дав наказ нам з Андрієм Верхоглядом, позивний Лєвша, трошки відпочити. Ми були вже настільки виснаженні, що міни зривалися поряд, а вже не хотілося навіть падати. Знесилення було... Я не міг втримати автомат у руках.

https://storage1.censor.net.ua/images/8/e/9/5/8e95133592562d20a04aa04f576880fa/640x480.jpg
З Андрієм Верхоглядом Василь навчався в академії, разом воюють в Авдіївці

Пам'ятаю, як ішов по залізниці і згадував відео, яке ми перед тим передивилися з хлопцями. На ньому сєпарська рота Креста знімала, як їх командир ішов по тій самій залізниці до мостів і казав: “Вон там сидят укропы, а мы тут ходим, все тихо”. Я йшов з бою і думав: а тепер ми йдемо по цій дорозі. Комбат сказав нам до ранку відпочити і тоді вертатися назад. Але на ранок, годині о четвертій-п'ятій, командир сказав: тих людей, що лишилися на новій позиції, взяли в облогу.

Комбат зібрав групу підсилення. Але нереально було навіть вийти з укриттів, настільки щільним був вогонь. Я був з Ромою Дармограєм, позивний Стриж, казав: не знаю, як тут можна вилізти. За першої можливості вискочив, підбіг до хлопців: хто є добровольці зі мною? Троє моментально взяли зброю, і ми побігли. Важкий тоді був шлях до "Орла". Навкруги все літало, стріляло, вибухало... Добре, що ми заздалегідь підготували траншеї. По нимх проскочили до позиції, яка, щоб ви розуміли, – це посадка і бугор. Вскочивши за нього, побачив, що сєпари вже йшли по наших траншеях. До них було метрів двадцять. Ми одразу вступили в бій. Одна група їх прикривала – гасила наш вогонь. Ми перестрілювалися, поки вистачало патронів. Це тривало години дві.

https://storage1.censor.net.ua/images/d/6/d/4/d6d4c0080b111bccdff42293fc4bd134/640x427.jpg
Роман Дармограй ще один близький друг Василя. Він розказував про друга під час нагорождення у Вінниці 18 серпня, був поряд з Васею і під час телеефірів після параду в Києві

– Так вас же всього троє було...

– Ми лєсєнкою стріляли: один піднявся, відстрілявся, другий в цей час заряджається, третій допомагає першому. Стріляли до того часу, поки не закінчилися патрони. І тоді вже в ход пішло все. Я стріляв навіть освітлювальними ракетами, дотягнувся до димів – закинув їх ворогу, що дозволило двом нашим хлопцям вискочити і підтягнути боєкомплект. Тут підійшов Андрюха Лєвша. Ми продовжили вести вогонь, але ніяк не можна було їх вибити. Тоді пішли на хитрість. По сусідству у нас був пристріляний АГС. Викликали по рації хлопців, щоб вони відстрілялися майже по нашій позиції. І от коли вже вдарили АГС, сєпари почали розсипатися і тікати. Отак ми їх викурили звідти.

Як тільки вони пішли, нас знову почали крити артилерією. І класти саме по позиції. Прилетіли 152-і міни по нас. А нам вже змогли підтягнути великі баки з чаєм... Один такий відлетів від вибуху і прилетів мені прямо в голову. Мене залило 20 літрами чаю. "Напився", – тільки я й сказав... Хвилин через п'ять після того я вже чув, що міни лягають дуже близько до нас. І от чую – вихід. Присів спиною до ворога. 152-а прилетіла прямо за мою спину. Мене врятувало те, що я лежав на дні траншеї. На мені вона закінчувалася. Вибуховою хвилею підняло землю і мене засипало. Хлопцям довелося відкопувати.

https://storage1.censor.net.ua/images/e/7/7/2/e77225c99f81632eb219e54e7ddfe4c3/640x480.jpg

"Моя банда шалених та неймовірних друзяк))", – так підписав Вася цей знімок


Це все так швидко сталося... Добре, голова стирчала з землі. Важко було, тому що земля мерзла, тяжка, брилами на мене навалилася. Я ще згадав, що у мене ж там десь автомат. Ще й його дістали. Сказав: “Треба звідси уходити, бо нас змішають з землею”. Тільки ми відійшли, зайняли позицію зверху, туди, де ми були, знову насипали мін. Але вже точніше.

Одному з хлопців також дуже пощастило. Йому в спину прилетіла куля калібру 12,7. І застрягла в тілі! Факт є факт. Вона наполовину в тіло зайшла, ближче до лопатки на спині, а наполовину стирчала. Я її дістав і дав йому в руки. Тоді ж Лєвші на ноги прилетіла брила землі. Думали, ноги поламає...

– А з ворожим танком зустріч відбулася у той же день?

– Це було вже пізніше. Я, як завжди, обходив позиції. У мене їх було п'ять. Почався мінометний обстріл. Це була вже звична справа. Я сів, поговорив по телефону. Наче притихло. Підійшов до крайньої позиції, де в мене був підготовлений станковий протитанковий гранатомет (СПГ, ще хлопці називають його сапог), тому що там танк неодноразово розбивав наші позиції. І ніяк не можна було дати адекватну відповідь. Прийшов туди. Чую – щось гуде. Дивлюсь в бінокль – прямо на нас виїжджає танк Т-72, на ходу закриваючи люк. Чотириста метрів до нього було. Пушка направлена прямо на позицію "Орел", а я був трошки правіше. У мене загорілися очі – я ж давно його чекав. Від цього танка постраждали двоє моїх хлопців – вони до цього часу ще лікуються. Друга-перша група інвалідності буде у кожного... Тому злість була велика. СПГ стояло направлене на ту точку, звідки він виїжджав. Після першого танкового пострілу я влупив по ньому, щоб перевести вогонь від "Орла". За день до того мінометними уламками посікло приціл СПГ, тому я працював з механічним прицілом, без оптики. Моя граната лягла прямо перед танком. Екіпаж танку, побачивши, що по ньому ведуть вогонь, зразу направив гармату в нашу сторону і вдарив по нам, але не точно. Це дало мені час перезавестись. І я вже поцілив по ньому. Він задимівся так, що його не видно було. Я знову перезарядився, встиг і навестися. І тут мені дуже близько прилетіло у відповідь. Я якраз голову підняв і бачив, як танковий снаряд пролетів наді мною і ліг в посадку. Я вдарив. Знову граната лягла поряд з танком. Стрьомнувато тоді мені було. Бо він на тебе дивиться, а ти на нього.

– Злився, що не поцілив?

– Звичайно. Думав: якби приціл був оптичний, кожний постріл був би точним. Знову стріляю і – попадаю. Задимівся! Я хотів закріпити результат. Навівся, зробив постріл – не спрацювала граната. Злість була шалена. Я її витягнув, вставив. Тільки робити спуск, як танковий снаряд прилетів прямо в мою позицію. Я прийшов до тями вже в посадці. Мене віднесло на десять-п'ятнадцять метрів. Повний рот землі, за пазухою земля, в штанях...

– А де були твої бійці?

– В укритті. Я відразу їх всіх відправив. Один тільки мені підносив гранати. І то – підніс – і в бліндаж... На підсвідомості я розумів, що треба сховатися, почав бігти, але зовсім не в ту сторону. Поки це зрозумів... Впав в траншею. І ось там вже розумію, що зі мною погано. Права сторона обличчя починає запливати, але я ще хапаю радіостанцію, викликаю "Орел". Хлопці мені говорять: “З того боку чуємо перехват: “Броня подбита, возвращаемся под мост”. Після того, як танк мене вдарив, більше і не стріляв. Покотився потрошку, бо був підбитий і димів, під міст. Більше він з того місця не виїжджав.

Після того я ще півгодини був на позиції. До мене не могли під'їхати, бо почався мінометний обстріл.

"НЕМАЄ ОФІЦЕРА БЕЗ СОЛДАТІВ"
– Тебе важко поранило?

– Мене ударило кумулятивом від ударної хвилі. Поламало череп, почався крововилив. І ротом, і носом, і вухами йшла кров, лице повністю запливло, я не бачив лівим оком, а праве запухло. Мене вивезли в Авдіївку на стабілізаційний центр, потім у Покровськ. Ті півгодини, поки мене не могли забрати, я навіть не пам'ятаю. Непритомний був. Потім вертольотом доставили у Мєчнікова. Там реально не лікарі, а Боги. За тиждень я почав ходити. Телефонував до хлопців – танк більше не виїжджав. І до цього часу танки не працюють по "Орлу". Всі наші позиції залишилися за нами, ми не покинули жодну.

– Наскільки для тебе важлива нагорода Зіркою Героя України?

– Вона не моя – а всього нашого підрозділу. Вона – для моїх хлопців. Вони всі раділи за мене. Для мене це було визнання того, що ми робимо разом. Немає офіцера без солдатів. Ти сам нічого не зробиш. І так само солдати дивляться на тебе, коли іде бій, вони хочуть бачити, що треба робити, як робити.

– Смерть була дуже близько біля тебе...

– Ще з академії, коли ми вчилися, а війна вже почалася, у мене було прислів'я: я в воді не тону і в вогні не горю. Це мене завжди морально підтримувало. Ворогу не вдастся мене знищити!

– Ти ніколи не пожалкував, що обрав професію військового?

– Ніколи! Жалкую тільки за тим, що зміни в нашій армії ідуть дуже повільно. За час війни вже можна було щось зробити. У нас багато молодих хлопців, які готові працювати, змінювати систему, але їм важкувато, коли стикаються із давно впровадженими порядками. Я планую далі реформувати армію. Після лікування і реабілітації мене визнали обмежено придатним. Це значить, що я не можу продовжувати нести службу у бойових частинах. Чесно скажу – було важкувато змиритися з такими словами. Мені пропонували працювати в штабі, але я відмовився. Це не моє. Я себе там не бачу. Зараз ведуться розмови про міжнародний учбовий центр миротворчості та безпеки. Хочу стати інструктором і готувати хлопців на передову. Думаю, такий мій внесок буде більш вагомим, ніж сидіння в штабі.

https://storage1.censor.net.ua/images/b/b/6/e/bb6e910558e53b2ea553e443a67d6b05/640x854.jpg

Цей знімок Василя, зроблений безпосередньо через декілька діб після запеклих боїв за позицію "Орел", увійшов у книгу військового фотографа Дмитра Муравського “Через війну”

Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"
https://ua.censor.net.ua/resonance/4535 … yv_po_meni

Thanks: litar Л1

Share

326

Re: Захисники України тут-і-зараз

02.09.17 12:31

КУЛЕМЕТНИК 30-Ї БРИГАДИ СЕРГІЙ ГОРДІЙЧУК: "ПІСЛЯ ПОРАНЕННЯ В ЛІВУ РУКУ Я СПРОБУВАВ НАКЛАСТИ ДЖГУТ, АЛЕ ВІН БУВ МОЇМ РОВЕСНИКОМ, ТОМУ ТРІСКАВСЯ І РВАВСЯ"

Близько десяти років чоловік пропрацював у Москві. У березні 2014-го він повернувся на Батьківщину і відразу пішов до військкомату. А в серпні на кордоні з Росією втратив ліву руку. Незважаючи на це, чоловік продовжує все робити сам, навіть цеглу класти.

https://storage1.censor.net.ua/images/5/a/6/6/5a662324d92ac67a12db40f2d0688e25/640x854.jpg

На своей странице в фейсбуке Сергей выставил видео, снятое сыном. Мужчина, один рукав футболки которого пустой, ловко управляется строительным мастерком, набирает им раствор, кладет кирпич, убирает лишнее. Стена растет на глазах. Посмотрев эти кадры, невольно думаешь: это я, с двумя руками и ногами, еще на что-то жалуюсь и стону от усталости?

https://storage1.censor.net.ua/images/5/c/9/b/5c9b616a27cfe35efd57cd6dde7edb06/640x360.jpg

Мы с Сергеем познакомились этой весной во время отдыха в Карпатах, куда его пригласили вместе с женой Катериной, дочкой Валентиной и сыном Сашей. И я, признаюсь, не сразу поняла, что у мужчины нет одной руки. Он все ловко и споро делает одной, не требует помощи от окружающих, наоборот, стесняется, если вдруг на него обращают внимание. Он наравне с другими мужчинами разводил огонь и жарил мясо для большой компании, собирал тарелки со стола, катался с горки. Разведав дорожку на гору, где расположена метеовышка, поднимался наверх несколько раз в день, наслаждаясь тишиной и красотой зимнего леса.

https://storage1.censor.net.ua/images/0/2/7/c/027c4a8d8224356de2ddf0577029518e/640x480.jpg

"ПОСЛЕ ОПЕРАЦИИ НА ЖЕЛУДКЕ КОМИССИЯ РЕШИЛА, ЧТО Я ОГРАНИЧЕННО ПРИГОДНЫЙ В МИРНОЕ ВРЕМЯ И ГОДНЫЙ К СЛУЖБЕ В ВОЕННОЕ"

– Я числился в резерве 30-й механизированной бригады оператором-наводчиком БМП в 1-м батальоне, поэтому повестку ждал, – рассказывает Сергей. – Но когда меня призвали, занял должность обычного пулеметчика.

До войны работал строителем. Много лет подряд ездил в Россию. Когда начался Майдан, руководство корпорации начало проводить политинформации, что все это плохо. За десять лет моих заработков в соседней стране хорошо видел отношение к украинцам. Мы там – никто, нас считают за быдло. И не за один день все это произошло, отношение к нам формировалось постепенно, год за годом. После смены я смотрел телевизор, меня удивляло то, что показывали, но здравый смысл подсказывал, что пора из России уезжать. И мы вернулись домой всей бригадой. Это было 3 марта. А уже 11-го я пошел в военкомат.

Нас сразу погрузили в автобусы, отвезли в часть, переодели. На второй день мы получили полевые принадлежности – котелки, каски, саперные лопатки, пилы, топоры, ломы. Сначала объяснили, что сборы продлятся десять дней, потом объявили – 45 дней мобилизация. Но мы все уже прекрасно понимали, что у нас отжали Крым и что враг пойдет и дальше.

– Я честно скажу – была против, чтоб муж шел в армию, – добавляет жена Сергея Катерина. – У меня есть знакомые женщины, у которых муж военный. И мне рассказывали, что у них ничего нет. Воевать с голыми руками?

– Мы ж тогда сами и форму покупали, спальные мешки, – уточняет Сергей.

– Я понимала, что в стране начинается война, но у нас же двое деток, – продолжает Катерина. – Сережа меня убедил, что уезжает всего на десять дней. Поэтому я собрала нервы в кулак и ждала. На девятый день на сборах у него открылась язва желудка. Его госпитализировали к нам в районную больницу, прооперировали. И тогда я начала возмущаться – куда прооперированный муж поедет? Ходила к главному врачу, плакала у него в кабинете: "Пусть он останется дома". Мне тогда сказали: да его после такой операции нужно комиссовать, ему теперь нужна диета.

– Я был на больничном, а затем в отпуске, – говорит Сергей. – Прошел военную комиссию, которая решила, что я ограниченно пригодный в мирное время и годный к службе в военное. Поэтому через два месяца после операции я вернулся в бригаду. Это было начало июня. Подразделение находилось на Чонгаре возле Крыма. Наши блокпосты были разбросаны по всему побережью. Оттуда мы уехали в Донецкую область. После освобождения Славянска нам поступил приказ занять Саур-Могилу и нанести удар по всей границе. Были сформированы четыре тактическо-ударные группы, в том числе из нашего 1-го батальона. Мы шли вдоль границы с Россией на Зеленополье, чтобы пробить коридор к окруженной 72-ке, к Мише Драпатому. Пока мы пробивали коридор, они вышли по территории России. Таким образом Драпатый спас несколько сотен жизней. Я лично в этом уверен.

https://storage1.censor.net.ua/images/2/3/4/0/23402606def7ec033dedd992f6c8c597/640x854.jpg

По пути нам удалось взять несколько сел под свой контроль, практически без потерь. Первый погибший был у нас в Новогригорьевке – 20-летний контрактник. Во время обстрела "Градами" ему оторвало руку, и он истек кровью, его не успели довезти к врачам, хотя и пытались.

"ТЫ КАК ХОЧЕШЬ? – СПРАШИВАЮТ МЕНЯ. – МУЖА С РУКОЙ, НО НА ТОМ СВЕТЕ, ИЛИ БЕЗ РУКИ, НО НА ЭТОМ?"

– Саур-Могилу мы штурмовали четыре раза, – продолжает Сергей. – После пятой попытки, когда по нам нанесли артудар, пошли на зачистку, снова получили отпор, после чего поступил приказ оставить высоту и штурмовать село Степановка. За три дня мы его зачистили. Окопались, ждали наступления. Нашей задачей было продвигаться вперед, а на освобожденных территориях оставался третий батальон. Дней пять мы стояли в Степановке, ждали приказа. 95-ая десантная бригада была рядом с нами. У них не оставалось ни еды, ни боеприпасов. Мы чем могли, тем делились друг с другом. И вот поступил приказ взять под контроль село Дмитровка. Это уже был конец июля. Мы попробовали обойти его с трех сторон. Не получилось. Бандитов прикрывали артиллерией, которая била со стороны России, с ростовской области. Работала и реактивная артиллерия, и ствольная. Мы отступили. Еще день подождали. Снова попытались штурмовать село. Поступил приказ отойти и взять под контроль Мариновку и контрольно-пропускной пункт. Это было 4 августа. В тот день я и получил ранение.

По нам снова отработали ракетами с шести-восьми машин. Первый удар обошелся без потерь. Меня контузило немного. Мы как раз подходили к селу, находились в открытом поле. И вот начался второй обстрел. Первые выстрелы легли очень недалеко от нас. В этот момент я был на броне, начали спешиваться. Слева от нас упала еще одна ракета. И сразу четверых ранило. Меня в том числе. Саше Кулибабчуку сильно посекло ноги. Я сразу это увидел. Оглянулся: моя левая рука как-то сбоку лежит, подтянул ее под себя. Подал сигнал, что ранен. Хорошо обстрел недолго длился. У меня же кровь текла, а я, хоть и пытался, не смог наложить себе жгут. Он был моим ровесником – 1979 года выпуска. Когда я его зубами затягивал, начал трескаться, рваться. Прибежал ко мне наш санинструктор Богдан, у него были два современных жгута. Он сразу накинул один мне на плечо.

Я был самым тяжелым. Но еще не понимал этого. Нас подобрали ребята из 95-ки и на "Хаммере" отвезли в Степановку. Помню, там врачи говорили: "Этот самый тяжелый, останавливайте кровь, осколки не трогайте". Потом нас всех погрузили на КРАЗ. Наше спасение, что он был новым и ехал. Окольными путями разведка 95-ки вывела нас аж до Артемовска. Там находился полевой госпиталь. Мне сложили-сшили руку, укололи обезболивающее, хотя мне было не особо больно. Рука просто ныла.

– Мне никто не сообщил о том, что муж ранен, – говорит Катерина. – Я начала искать его сама. 4-го утром, как обычно, он мне позвонил. Я как раз ехала на работу. Сказал: не знаю, когда перезвоню, но у нас все хорошо. До вечера была спокойна. А пятого мне стало тревожно. Обычно мы созванивались каждый день, часов в пять утра. Хоть минуточку, но говорили.

– Я никогда не говорил, где нахожусь, – добавляет Сергей. – Я после короткого звонка телефон отключал полностью, потому что по ним нас вычисляли и крыли артой.

– Пятого я начала сама себя накручивать: почему Сережа не позвонил? – вздыхает Катерина. – Давай обзванивать тех, с кем муж служил. Меня успокоили, что с ним все в порядке, но шестого августа я уже совершенно разнервничалась - в интернете вычитала, что пятого числа были ранены мужчины из нашего села. И они женам позвонили...

– Среди них был и мой одноклассник, – говорит Сергей.

– Только седьмого числа, часов в одиннадцать утра, Сережа наконец-то мне позвонил, – продолжает Катерина.

– Я звонил со взлетной полосы, когда нас, тяжелых, отправляли из Днепра в Киев, – объясняет Сергей.

– Нет, – возражает Катя. – Ты позвонил еще из реанимации. Сказал: "Я ранен, но живой".

– Может быть, – соглашается мужчина. – Я не все точно помню...

– А я хорошо тогда слышала звуки медицинской техники, – продолжает Катерина. – Пикало что-то и гудело. После разговора с Сережей меня начало колотить. "Ничего страшного, – сказал муж. – В руку..." Давай я поднимать всех родных и знакомых в Днепре. Просила их поискать Сережу в больницах. Но в итоге я нашла его сама. Открыла интернет, набрала в поиске: куда везут раненых. Нашла номер телефона. Звоню: "Мы по телефону такую информацию не даем"... Начала просить: "Приеду к вам, а его нет. Скажите, есть ли у вас такой". Слышу, медсестричка просит кого-то: дай списки. Потом мне: "Нет его". Снова просит: "А дай тяжелых. Да, он у нас. Приезжайте"... Внутри все дрожит. Набираю номер телефона, чтоб заказать билет. И тут меня набирает заместитель главного врача Мечки: "Не едьте к нам, а сразу в Киев. Мы отправляем его туда". И добавляет: "Мы старались, как могли, чтоб не было ампутации"...

– В Мечникова не врачи – Боги! – продолжает Сергей. – Они делали все возможное и невозможное. Собрали руку, но у меня не было локтевого сустава. Его просто вырвало. Специалисты говорили: вставится искусственный. Но так как эвакуация заняла почти десять часов, пыль, жара... Внутрь попала инфекция... В Киеве меня определили в сосудистую хирургию к Яцуну Владиславу Владимировичу. Тоже, скажу, врач от бога. Он просто задал вопрос: "Ты хочешь жить или будем спасать руку?" Объяснил, что ситуация с рукой более чем серьезная, что спасти ее не реально. И если инфекция пойдет дальше, то я могу умереть. Речь уже шла о часах. Кате он ничего не говорил, со мной беседовал. И я согласился на ампутацию. Десяти минут мне хватило для принятия решения.

– Когда я приехала, рука у Сергея еще была, – говорит Катерина. – Синяя вся, пальцы черные, в аппарате Илизарова, но была... Врач мне сказал так: "Мы забрали вашего мужа на операцию. Посмотрим, как рана". Я начала просить: "Спасайте руку". А он говорит: "Я ничего вам не обещаю". Я пошла в палату, вдруг звонят: "Срочно поднимитесь в кабинет". Прихожу. "Пиши согласие на ампутацию", – говорят. Я начала плакать: "Нет!" "Ты как хочешь? – спрашивают меня. – Муж с рукой, но на том свете, или без руки, но на этом?" А я думала: как он сам на это отреагирует. Я-то воспринимаю его как есть, дети тоже. А он сам? Он же все делает руками, все доводит до конца, все умеет. Стою, меня трясет. Тут доктор мне говорит: "Я с Сережей говорил, он согласен". Мне стало чуть легче, что он знает.

Во время самой операции я все думала: как же теперь Сережа будет обходиться без руки? В девять вечера его забрали, а в двенадцать дня он уже был в палате. Рука забинтована... Три дня после этого муж почти не разговаривал. А я не представляла, что правду придется сказать детям и родителям. Мы живем вместе с родителями Сергея. Вот им я все и объяснила по телефону, когда поняла, что за ночь новая рука не вырастет... Валя услышала разговоры взрослых, и все поняла сама. А Саша, ему тогда было всего шесть лет, долго ничего не знал. Детей в госпиталь мы ни разу не привозили.

– Я не хотел этого, – объясняет Сергей. – Считал, что их сначала нужно подготовить. Мне самому понадобилось время, чтобы перебороть чувство жалости к самому себе. Жалко было расставаться со своим телом. Тогда в госпитале было много ребят с ампутациями, и почти все – знакомые. Юрко Весельский, Саша Чалапчий, Сашко Швецов, Слава Буйновский, Влад Кузнецов, Вася.... Мы все пытались друг друга поддерживать. Подшучивали над своими физическими недостатками. Со стороны наш черный юмор мог покоробить, но он помогал нам выкарабкаться из того состояния, в которое каждый из нас впадал по-своему.

"ЕДИНСТВЕННОЕ, ОТ ЧЕГО МНЕ ПРИШЛОСЬ ОТКАЗАТЬСЯ – РЫБАЛКА, КОТОРУЮ ДО ВОЙНЫ ОЧЕНЬ ЛЮБИЛ. ТЕПЕРЬ САМ ЭТОГО ДЕЛАТЬ НЕ МОГУ"
– После ампутации у Сергея было еще восемь (!) операций, – продолжает Катерина. – Культю пришлось подчищать. Но муж буквально сразу начал приспосабливаться все делать сам. Он у меня молодец. Вставал уже на четвертый день.

– Ты что? – внезапно возмущается Сергей. – На третий день ты меня уже вывезла курить на улицу.

– Точно! – улыбается Катерина. – Две недели я была рядом с мужем. Не могла уехать. Нужно было и помыть, и накормить. Но брить – не брила. Это он сразу сам делал. Я все держала, а он сам брился. И тогда я поняла, что все будет хорошо.

https://storage1.censor.net.ua/images/4/6/5/e/465e25b9e7db0519b123c3ba76741b31/364x480.jpg

– Мою бороду испортили в Днепре, – потирает щеки Сергей. – Волонтерши сбрили. У нас в батальоне у всех такие бороды были! Красота! Но, помню, прихожу в себя на взлетной полосе возле самолета, надо мной девочки в белом склонились. Я уже грешным делом подумал – все, умер, а это ангелы надо мной. И тут один "ангел" начинает просить прощения: вы нас извините, врачи попросили вас побрить... Под мою голову девчата положили мой телефон и документы.

– На самом деле, тогда мне было очень сложно смотреть на мужа, на тех ребят, которые были рядом, – говорит Катерина. – Но мне сразу сказали: не плакать, не показывать жалости. Так я зайду в туалет, наревусь... Сережа, наверное, видел, что я плакала, но виду не подавал. И сам меня поддерживал, говорил: уже все самое страшное позади.

– А меня сразил один эпизод, – вспоминает Сергей. – Приезжает Катя из дому вместе с моей сестрой средней, Наташкой. Она заходит в палату и начинает истерику – АААА. "Ты чего, – говорю, – сюда приехала?" – "Проведать", – отвечает. "Чего тогда ревешь? Выйди отсюда". Она: "Ты что меня выгоняешь? Все, я не плачу". Потом, дома, допекали этим, мол, выгонял сестру.

– А я по-другому все воспринимала, – говорит Катерина. – На второй день в госпитале я побежала в магазин, потому что у Сережи с собой ничего не было. Открыла шкафчик, а там берцы стоят, на них камуфлированные штаны — все в крови. Ни мыла, ничего. Побежала я все покупать. Звонит Сергей: "Возвращайся. Пришла Ира Солошенко, волонтер. Сказала, чтоб ты ничего не вздумала покупать". Я захожу в палату, а там стоит женщина, улыбается. Я от ее вида была в ужасе. У меня такое горе, а она улыбается. И только потом я поняла, что так она хотела нас поддержать.

– Я очень боялся, как дети меня воспримут, – продолжает Сергей. – Родители, понятное дело, никуда не денутся, досмотрят меня любого до пенсии. А вот Саша мог испугаться и сторониться. Но и сын и дочь, наоборот, были рядом со мной. Саша стал моей левой рукой. Все что нужно придержать, подержать уголок, проведет прямую линию, – все делает. Сразу после ранения, чтоб в голову не лезли дурные мысли, я затеял стройку – летнюю кухню. И во всем мне помогал малой. Друзья только стены подняли. А вот полы полностью делали вдвоем с сыном.

https://storage1.censor.net.ua/images/a/2/9/c/a29cdc62e4a1423748dc1c71885189f8/640x480.jpg

Самая моя большая проблема – не могу права получить, а они мне очень нужны. Трактор у меня есть, но без прав я не могу далеко на нем выезжать, хотя свой огород им обрабатываю. Но на трассу не могу выехать, да и в селе, если поймают, тоже плохо будет. Саша уже умеет водить трактор. Как-то был даже смешной момент. Я говорил с односельчанином, и попросил сына поставить трактор во двор, на место. Вижу, бежит сосед: "Все, видел, но чтоб трактор сам ехал – никогда! Я ж испугался. И вдруг из кабины твой Сашко выбирается"...

Автомобиля у нас нет. Я стою в очередь на его получение, но меня почему-то определили в общую очередь. Квартиру оказалось получить легче, чем машину. Правда, это удалось тоже благодаря киевским волонтерам и юристам. Но дали такую убитую хрущевку, с такими тараканами! Но мы сделали ремонт, все вычистили, протравили. Будет детям. Мне все же комфортнее жить в селе.

У меня есть механический протез. Но такая высокая ампутация, как у меня, с оставшимся маленьким рычагом, не позволяет пользоваться искусственной рукой так, как положено. Он скорее носит косметические функции.

https://storage1.censor.net.ua/images/0/e/d/6/0ed68da91dac9571a46e51ee5e7c516b/540x960.jpg

Кому-то в госпитале я проговорился, что мечтаю увидеть Ниагарский водопад. И когда я еще находился на лечении, диаспоряне пригласили меня в Канаду. Тоня Кумка со мной списалась через фейсбук, все объяснила. Мне было страшновато, не имея паспорта, не зная языка, лететь так далеко. Так ей все и написал, но она ответила: "Ни за что не переживай. Мне нужно только твое слово "да". Ну, я и сказал – да. Через пару дней мне пришло приглашение в консульство, вскоре я получил визу и билеты. Водопад потрясающий, но я смотрел на него и думал: хорошо бы, чтоб моя семья была рядом, Катя и дети тоже могли увидеть эту мощь. Еще меня там приглашали на рыбалку. Но это то, чего я реально делать не могу, хотя до войны очень любил рыбачить...

Я готов пробовать все, приспосабливаться. Когда проходил реабилитацию на паралимпийской базе во Львовской области, катался на лыжах. Понимаете, инвалид – понятие растяжимое. Да, я человек с ограниченными физическими возможностями. Но я делаю все то, что и раньше, просто немного медленнее. Некоторые действия выполняю не совсем так, как другие, но все же работаю.

https://storage1.censor.net.ua/images/3/7/9/7/3797039897c0e580ecb81816d71a43a8/578x960.jpg

Что человеку судьбой написано, то с ним и будет. Но если бы я даже наперед знал, как все так произойдет, и снова бы пришла повестка, я снова пошел бы в армию.

– А я не пустила бы, – категорична Катерина. – В тот год, год, когда у нас началась война, мы планировали всей семьей поехать на море. Мы же никогда-никогда не были на море. И накануне 2014 года Сергей мне пообещал – поедем с детьми на море. Так и не сбылось...

https://storage1.censor.net.ua/images/4/a/1/7/4a1796cffdd1199734124d02349a026f/640x480.jpg

По-разному я выпытывала у этой замечательной пары, как им удалось выстоять. Они вспоминали простые бытовые мелочи, которые просто не давали им долго расстраиваться. И все же я услышала: "Я всегда знал, что выбрал правильную дивчину". При этих словах Сергей немного даже застеснялся. А Катя вспомнила такой эпизод: "Через неделю после того, как я была в госпитале, нужно было переставить капельницу, подать какое-то лекарство. И внезапно муж мне сказал: я благодарен Богу, что он мне оставил жизнь, и что я буду видеть детей и тебя". Редко когда он говорил мне что-то подобное. Но мне стало на душе так...

– Вот вы спрашиваете, ценим ли мы с Катей друг друга больше. Конечно. Я же стал дороже в обслуживании, – пошутил напоследок Сергей.


P.S. Сергей Гордийчук ведет свою страницу в фейсбуке. Она зарегистрирована на украинском языке. Там с ним можно связаться. Очень хочется верить, что найдутся люди, которые смогут организовать всей семье отдых на море уже в ближайшее время.

Виолетта Киртока, "Цензор.НЕТ"
https://ua.censor.net.ua/resonance/4536 … asty_djgut

Thanks: litar Л, iromko2

Share

327 ( 16-02-2018 15:30:21 змінене Алена )

Re: Захисники України тут-і-зараз

@IMARGOMORTIS

Вадим Мазніченко - підірвався на міні, 6 діб пролежав у комі, втратив руку і ногу, не позбувся бажання жити.
Одружився.
Пробіг 10 км.

https://pbs.twimg.com/media/DVqYFTMXUAAfErH.jpg
https://twitter.com/IMARGOMORTIS/status … 9353492480

18 августа, 2016 15:11

ГЕРОЙ АТО ВАДИМ МАЗНИЧЕНКО ЖЕНИЛСЯ

[]

Невероятная история героизма, воли к жизни и настоящей любви приобрела новый виток. Вадим Мазниченко, герой АТО, потерявший в боях руку и ногу, прошедший сложный путь протезирования и реабилитации, повел свою возлюбленную под венец.

Он из Очакова, она из Черкасс. Мужем и женой они стали в Одессе. Вадим и Яна расписались в Доме бракосочетаний. Их поздравили волонтеры и общественники, ставшие за последние два года для ребят по-настоящему близкими людьми. Встать на ноги Вадиму помогли врачи, волонтеры военного госпиталя, государство и благотворительный фонд «На благо Одессы».

Парень достойно справился с периодом протезирования и реабилитации в Соединенных Штатах Америки. Там Вадим успел освоить адаптированный велосипед, он плавал на каяках, катался на сноуборде и на лыжах. В октябре снова полетит в США, чтобы принять участие в марафоне и пробежать 10 миль.

Сегодня герой мечтает создать в Одесской области спортивно-реабилитационный центр для ветеранов АТО и участников боевых действий. Окрыленный любовью к жизни и супруге Вадим уверен, что при небольшой поддержке сумеет воплотить задуманное.

7kanal.com.ua/2016/08/geroy-ato- … sya-video/

Thanks: litar Л1

Share

328

Re: Захисники України тут-і-зараз

Історії ультрас на війні: «Ліс» / Hromadske.doc

[]
Громадське Телебачення
Опубликовано: 20 апр. 2018 г.

Снайпера «Ліса» взяли добровольцем не з першої спроби. За другим разом у військкоматі йому навіть натякали на хабар, якщо хоче потрапити в армію. Втретє «Ліс» прийшов із посвідченням кандидата в майстри спорту зі стрільби з гвинтівки. Тепер він служить у зоні бойових дій, бо каже, що тільки тут йому не соромно.

Чому перемир'я, укладене ще під час Революції Гідності між футбольними хуліганами з різних клубів, досі працює, а «Мінські домовленості» — ні?

Історія вінницького снайпера «Ліса» — одна з циклу hromadske.doc про футбольних хуліганів, які попри репутацію розбишак раптом стали ударною силою Революції Гідності, а потім одними з перших пішли добровольцями на російсько-українську війну. Відеоісторії з циклу «Ультрас: шлях до волі» відзняті на Сході України, зокрема на передовій та в зоні бойових дій, створені в партнерстві з волонтерами «Народного Тилу» та фотографом Романом Ніколаєвим.


Історії ультрас на війні: «Дід» / Hromadske.doc

[]
Громадське Телебачення
Опубликовано: 2 мая 2018 г.

Ми хулігани, але не бандити — «Дід».
З дитинства він займався футболом, грав у спортивній школі. Були і бійки, здебільшого чубилися з фанатами Динамо і Дніпра. Але після подій 2 травня одесит «Дід» пішов на Донбас добровольцем.

Того дня грав «Чорноморець». Посеред гри вболівальники дізналися, що на Грецькій вбили одесита. «Трибуна вся підірвала і помчала у центр міста. А там вже стріляли. Або ми з Україною, або… Ми були не згодні. Ми зайшли і почали їх «відкидати». Вони сховалися у Будинку Профспілок. У нас вимога була одна – не піднімати прапори іншої країни», - розповідає «Дід». — «Коли почалася пожежа, ми почали їх витягати. А вони  закривали зсередини двері. Нам було дуже важко їх витягати».

Після 2 травня він зібрав речі і пішов добровольцем.  Потрапив під Мар'їнку, де проти українців стояв «батальйон «п'ятнашка» —представники 15-тьох колишніх республік», — розповідає герой.
Історія одесита «Діда» — одна з циклу hromadske.doc про футбольних хуліганів, які попри репутацію розбишак раптом стали ударною силою Революції Гідності, а потім одними з перших пішли добровольцями на російсько-українську війну. Відеоісторії з циклу «Ультрас: шлях до волі» відзняті на Сході України, зокрема на передовій та в зоні бойових дій, створені в партнерстві з волонтерами «Народного Тилу» та фотографом Романом Ніколаєвим.

Thanks: litar Л1

Share

329

Re: Захисники України тут-і-зараз

Добровольці Божої Чоти / THE UKRANIANS

[]
Nikita Gordienko
Опубликовано: 13 сент. 2016 г.
www.ukrainians.net.ua/

Цей фільм - історія творення нової української армії. Народ повстав проти кримінального уряду - васалів Російської Імперії. Розлючений колонізатор кидає на Україну свої війська та під дулами автоматів захоплює частину території. Але патріоти-добровольці не згодні віддавати її ворогові. 242 дні тривала героїчна оборона Донецького Аеропорту. Врешті під прицільним обстрілом танків будівля аеропорту завалилась. Люди витримали, не витримав бетон.

НАД ФІЛЬМОМ ПРАЦЮВАЛИ:
Режисери: Леонід Кантер, Іван Ясній
Оператори: Іван Ясній, Леонід Кантер
Музика: Олексій Бик, "Кому Вниз"
Звук: Олег Фалєєв, Артем Мостовий
Продюсер: Леонід Кантер

Share

330

Re: Захисники України тут-і-зараз

17.11.18 09:35

Боєць Нацгвардії Ніна Прокоп’єва: "Комбат сказав мені: "Не кухар і не медик? Тоді можеш не їхати, все одно виженемо"
Автор: Валерія Бурлакова

Вчитель молодших класів Ніна пішла на війну з Майдану. Жінок до лав НГУ тоді брали неохоче – тому, згадує дівчина, "хтось сміявся, хтось щиро не розумів, хтось жалів, а хтось допомагав".
Чотири роки потому Ніна зізнається: зовсім не бажає іншим дівчатам проходити такий самий шлях. А для того, щоб положення жінок у силових структурах насправді змінилося, на її думку, не достатньо лише законодавчих ініціатив: потрібно докорінно змінювати саме ставлення до жіночої статі.

https://storage1.censor.net/images/b/5/1/0/b51056c18ceacf81a03d54ad70e3be9b/607x609.jpg

читать https://censor.net.ua/resonance/3096838 … o_vijenemo

Thanks: litar Л1

Share

331

Re: Захисники України тут-і-зараз

https://pbs.twimg.com/media/C3ctgy7WMAIp4fY.jpg

Share

332

Re: Захисники України тут-і-зараз

90-річна жителька Західної України переказала 10 тисяч доларів на підтримку ЗСУ

За ці гроші волонтери куплять спорядження для бригад, які дислокуються у чотирьох західноукраїнських областях
Суспільство — Володимир Пиріг, 26 грудня

Жителька Західної України, якій понад 90 років, пожертвувала 10 тисяч доларів волонтерському фонду «Повернись живим», який від початку бойових дій допомагає українській армії.

«Ми не можемо публікувати її фото і називати її ім’я, але можемо розповісти, що вона – проста жінка, яка стежить за сторінкою фонду в Facebook, знає, як звуть наших співробітників, і, звичайно, вболіває за майбутнє України», – повідомив фонд на своїй сторінці у Facebook.

Гроші витратять на допомогу бригадам, чиї пункти постійної дислокації розташовані в Івано-Франківській, Львівській, Волинській та Закарпатській областях.

«Дуже хочу допомогти виграти війну. Ви за мене не хвилюйтеся – гроші на ліки собі залишила», – процитували у фонді жінку, яка переказала кошти.

Нагадаємо, фонд «Повернись живим» розпочав свою роботу з весни 2014 року і до кінця 2016 року зібрав на підтримку української армії понад 100 млн грн.

Зазначимо також, що у 2017 року невідомий благодійник на псевдо «Коля з Коломиї» пожертвував на тепловізори для армії 40 тисяч доларів.

https://zaxid.net/90_richna_zhitelka_za … u_n1472687

Share

333

Re: Захисники України тут-і-зараз

06.09.19 08:54   ОН ОТ НЕЁ ОТВЫК, ОТ ЖИЗНИ БЕЗ ВОЙНЫ…

https://storage1.censor.net/images/7/f/a/3/7fa36c055fb35289ab385e16bb92233c/650x893.jpg

Валерий Ляшенко - боец, проходящий лечение в госпитале далеко не первый раз. Стройный мужчина в элегантных очках с совершенно мирной внешностью учителя истории, выглядящий несколько старше своих лет. Однако манеры, взгляд, удивительная пунктуальность и выправка выдают в нём военного. Всегда безупречно вежлив, с улыбкой и при этом лёгкой грустинкой в глазах.

В теле Валерия Александровича находится 12 осколков, а после второго ранения, полученного в 2015 году, он пережил очень большую кровопотерю, что выжил просто чудом (гемоглобин упал до 27). Волонтёры шутят, что Валерий не пройдёт ни через одну рамку в аэропорту без звона. Однако при этом он никогда не жалуется. Наоборот, он поддерживает молодых ребят, которые только попали в госпиталь, и помогает им адаптироваться в новых условиях.

Когда спрашиваешь его о событиях, которые ему пришлось пережить в зоне боевых действий, он старается отвечать кратко, всячески подчёркивая, что он не герой, есть ребята, сделавшие гораздо больше него, а он просто выполнял свою работу, долг, который должен исполнить каждый мужчина. Герой, получивший награду "Кровь за Украину", руководивший разведвзводом в звании старшины, искренне считает, что в его поступках нет ничего особенного, он невероятно скромный человек.

С армией жизнь Валерия была связана ещё задолго до АТО, он отслужил по контракту с 2003 по 2010 год, потом уволился в запас, занимался строительством, вёл совершенно мирную жизнь и растил сына. После событий на Майдане, аннексии Крыма, Валерий уже был готов к тому, что нужно было снова вернуться на службу, и получив повестку в 2014 году, сразу явился в военкомат. Почти сразу был направлен в Изюм и далее служил в бригадной разведке. В обязанности взвода Валерия в основном входили наблюдение и передача данных.

Валерий не скрывает, что первое чувство, которое охватывало его там, – это страх. "Ты не знаешь, откуда в любой момент начнут стрелять. Страшно не за себя, а за семью: жену, сына, которые могут остаться одни. Но всё равно делаешь всё, что должен, на автоматизме: ответка, контроль точки обзора, и т.д. Ты просто делаешь то, что должен, потому что так надо. Это очень тяжело психологически. Выдержать это помогали письма жены и сына, письма детей к солдатам, которые привозили волонтёры, это давало силы и поддержку."

https://storage1.censor.net/images/6/c/2/b/6c2b297eab8e56358c7b3cd707f8f847/650x892.jpg

Поначалу не было почти никакого обеспечения, например, если берцы 42-43 размера ещё были, то 45-46 уже не было вообще, приходилось ходить в кроссовках, первые берцы Валерию уже позже купила и прислала жена. Всё это нечеловеческое напряжение и стресс, безусловно, повлияли на нервную систему, сейчас сильное эмоциональное напряжение постоянно вызывает заметный тремор конечностей. Психика страдает в такой ситуации у каждого, но Валерий больше всего не хочет обременять этим свою семью. Переживает, что жена сказала, что он ищет рядом с собой во сне автомат, реагирует резко на громкие звуки. Это инстинкт самосохранения, с этим ничего не поделать, но это хотелось бы оставить за пределами мирной жизни.

Он от неё отвык, от жизни без войны…

И именно к ней он рвётся всей душой. Говорит, что уже привык приезжать домой только в отпуск и переживает как у него получится привыкнуть к обычной для нас жизни заново и находиться дома постоянно. Растить сына, быть рядом с любимой женой, которая ждала его столько лет. Однако это именно то, чего он сейчас больше всего хочет. Здоровье уже не позволяет ему находиться в рядах ВСУ, а сын уже достиг подросткового возраста, пока он воевал и больше всего ему хочется заниматься воспитанием сына. Планы самые простые и земные: "В 2013 году начал баню строить, стоит коробка, надо фронтоны подогнать. Голубятня стоит недостроенная, надо достроить." Увы, даже дни рождения любимой жены он проводил много лет вдали от семьи. Больше всего Валерий хочет быть рядом с родными уже навсегда, и никуда не уезжать, а не просто провести с семьёй отпуск и снова их надолго оставить. Скоро после прохождения ВЛК и последней операции его главное желание, которое буквально стучит у него в висках, осуществится.


Зная, сколько испытаний выпало на долю Валерия в последние годы, искренне радуешься, что он смог выжить и вернуться. Будучи крещёным, Валерий редко обращался к Богу в молитвах и принятие настоящей веры и благодарность к Богу за то, что он не оставил его и сохранил ему жизнь и возможность вернуться к тем, кто его любит и ждёт, появились именно в зоне боевых действий. Валерий считает дни до того момента, когда снова будет со своими близкими. Совсем скоро он будет наконец гонять вместе со своим счастливым сыном голубей, ведь тот так давно ждал возвращения отца домой.

Остаётся лишь надеяться на то, что ситуация на востоке как можно быстрее разрешится и каждый отец сможет вернуться к сыну, сын к родителям, и любящих людей не будут разделять километры и блокпосты. А пока мы можем лишь порадоваться за Валерия Александровича и его семью. И выразить ему свои уважение и благодарность за мир и покой у нас в городе, за то, что нам не довелось слышать обстрелы и терять близких людей.

Если у Вас есть желание помочь с приобретением лекарств для ребят, на данный момент проходящих лечение в одесском военном госпитале, пишите в личку на моей странице в фейсбук и я всячески посодействую Вам в Вашем желании!

Если есть желание помочь деньгами на приобретение лекарств, то можно присылать на карточку Приватбанка 5168 7551 1265 2942 Танцюра А.В.

Для перечислений из-за рубежа: Western Union or Money Gram

Tantsiura Andrii

Odessa, Ukraine

https://censor.net.ua/blogs/3146808/on_ … bez_voyiny

Thanks: litar Л1

Share

334

Re: Захисники України тут-і-зараз

Комбат Сухаревський: "Полонений питав: "Звідки ви взялися? Нам сказали, що армії в Україні немає".

Вадим Сухаревський, позивний “Борсук”, - майор Збройних сил України, військовослужбовець десантних військ і морської піхоти. Майор нагороджений орденами Богдана Хмельницького II та III ступеня, а також має орден "Народний Герой України".
13 квітня 2014 року тоді іще старший лейтенант Вадим Сухаревський порушив наказ "не стріляти" і так став першим українським військовослужбовцем, який відкрив вогонь по російській диверсійній групі із загону ФСБ "Крим", яка обстріляла співробітників СБУ під Слов'янськом. Вадим палив зі свого БТР по бойовиках Ігоря Гіркіна. Інтерв'ю з Вадимом Сухаревським просто неможливо коротити, тож ми ділимо його на три частини. У першій дивіться про те, що дратувало його в офіцерах в Іраку, перші дні на війні, вже історичні перші бої на Донбасі та дивовижний порятунок під час десантування в Луганський аеропорт.

[]

+ Читати більше

01:40 - В гостях у Юрия Бутусова - Вадим Сухаревский. Кто он и почему вошел в историю?
03:50 - О своем первом бое и что этому предшествовало
10:05 - На лету высадились люди, которые начали стрелять
13:45 - Как Вадим Сухаревский ослушался приказа и открыл огонь на поражение в защиту Украины
14:45 - Почему Вадим Сухаревский нарушил приказ
15:40 - «В Ираке я считал позором нашей армии боязнь офицерского состава принимать решения»
18:00 - О первой команде стрелять: Очевидцы говорят, был мат, но, в общем, это было в стиле «Что ты на меня смотришь? Стреляй»
19:10 - Противники действовали очень профессионально и были очень круто экипированы
20:20 - Первый наш пленный думал, что в Украине нет армии: «Откуда вы здесь взялись? Нам сказали, что вас нет»
22:00 - Что происходило накануне боя 24 апреля под Славянском
29:30 - О перебежчике Ярославе Аника: В академии мы смотрели наго с досадой за Вооруженные силы
36:35 - О бое 5 мая под Семёновской
43:00 - Были частые обстрелы и два полных окружения
43:30 - «В домашнем музее есть прошитая в решето тельняшка, которая сохла на командном пункте. В ней я возвращался в 2004-м из Ирака»
44:30 - «За то время, что мы были на блокпосту, у нас было четыре дня без обстрелов»
45:00 - О десантировании в Луганский аэропорт
49:00 - О том, какие силы были в Луганском аэропорту и невероятном спасении от засады, которая сбила ИЛ-76 с украинскими бойцами
51:42 - Нашли место падения сбитого ИЛ-76, заняли круговую оборону, заняли круговую оборону, взяли мешки и начали собирать то, что осталось от ребят
53:50 - О настроении бойцов после крушения ИЛ-76: «Мы были одержимы местью»

Комбат Сухаревський про "дорогу життя" в Луганський аеропорт, битвах за Георгіївку і на кордоні з РФ

[]

+ Читати більше

01:25 - О первой боевой операции после крушения ИЛ-76
02:26 - Справка о значении Георгиевки и почему бой за нее был так важен
03:55 - О том, как начинался бой за Георгиевку
08:35 - О пленных после боев за Георгиевку: около десяти человек, были предложения отпустить их за деньги, были российские и наши паспорта
12:09 - “Стою посреди дороги на Луганск без каски и бронежилета, слышу свист танкового снаряда и тут возле меня вздымается вверх укрытие из колес, успеваю поднять радиостанцию и сказать: “Рота, к бою”
13:16 - Почему был без бронежилета и каски? - Чтобы не накалять обстановку и поддержать личный состав
15:30 - О действиях после того, как увидел, что по позициям ведется прицельный огонь
18:40 - О том, почему остался на позиции и не отступил вместе с “айдаровцами”
21:00 - О том, как наступал противник
23:00 - Я всегда говорил, что в моем подразделении добровольцев воевал цвет нации, люди пришли не за УБД и воевали, хотя многого не умели
25:15 - Как прорубили “дорогу жизни” в Луганский аэропорт
28:15 - О попытке прорыва автомобильной колонны в Лутугино и трофеях - комплекте документов и вооружении
33:25 - О подготовке и бое за Лутугино
35:10 - Как удерживал 100-тысячное Лутугино одним танком шестью БТРами
37:05 - Об операции по переодеванию в противника - одели колорадские ленточки
38:30 - Как переодетые в противника украинские военные поймали майора Российской Федерации с террористами и полной машиной оружия
39:40 - О том, что там делал майор из РФ: “Они шли в качестве разведдозора в сопровождении колонны российских войск в таком-то районе, куда успешно отработала наша артиллерия”
40:23 - Они не владели информацией по успеху нашего продвижения и в истерике приняли решение сосредоточить силы в районе Антрацита и Красного Луча
41:05 - О гибели танкиста Андрея Плохого “Копченого”
42:40 - О том, как происходило окружение Луганска в августе 2014
43:40 - Об операции по перекрытию трассы Краснодон-Луганск и зачистке Донбасса от террористов
49:10 - О боях под Красным - одной из ближайших точек под пунктом развертывания российских войск в Краснодоне
52:20 - “Огня было много, градами нас накрывали каждые два часа. Тотальное превосходство противника в артиллерии и беспилотниках”
53:02 - Об обстреле в ночь с 16 на 17 августа: “Где-то корректировали, - снаряд впереди, снаряд сзади и ракета - в окоп, семерых ребят смешало с землей”
56:55 - “Мы ежечасно ждали, что нас поменяют и дадут отдохнуть, - мы дома не были с 8 марта”
59:20 - О том, как на глазах у группы сбили самолет МИГ-29, который осуществлял прикрытие ударной группы
01:00:30 - “Выходим на горку и тут навстречу нам - другая группа. В российском ”пикселе” и экипировке
01:02:00 - О том, как получил ранение - был без каски, а над головой прогремел взрыв
01:04:00 - Об эвакуации в аэропорт, а затем - в тыл

Share

335

Re: Захисники України тут-і-зараз

17.02.20 

"СВОЯ ВОЙНА". Агент СБУ Игорь Кулиш: задание взорвать российского генерала дал мой отец.

Игорь Кулиш - житель Горловки, доброволец, с 2014 года участвовал в целом ряде боевых операций на оккупированной территории совместно со Службой безопасности Украины. 12 июля 2016 года по заданию СБУ вместе с товарищем Алексеем Голиковым Кулиш организовал подрыв российского полковника, командира 3-й мотострелковой бригады ВС РФ. К сожалению, в результате определенных ошибок при планировании операции, их раскрыли. Алексея Голикова удалось обменять в декабре 2017-го, Кулиша отдавать противник не хотел. Освободить Кулиша удалось лишь 29 декабря 2019 года.
Сегодня Игорь Кулиш - герой нового выпуска проекта Цензор.НЕТ "Своя война".

[]

1:28 – Валерий Кулиш (Лесник) отец Игоря
5:12 – Начало войны на Донбассе: "Недолго думая, собрал вещи и поехал в Горловку"
6:30 – Первую информацию я собрал по Безлеру
10:16 – "Россияне базировались в здании возле ОБОПа, на Машзаводе и по "секреткам"
12:52 – "Раз 10 переходил через линию фронта без "таможни"
18:54 – "Бывало, что они били "ГРАДом" из центра города"
22:38 – Попытка ликвидации генерал-майора ВС РФ Игоря Тимофеева (Брест)
37:51 – "Когда нас задержали, приезжали с "лички" Бреста требовали нас отдать, но эфэсбэшники не захотели"
43:38 – "Кладут на стол, прикручивают проводки к ногам, гениталиям, вставляют в задний проход и крутят армейский телефон, и задают вопросы. Начинаешь задумываться крутят дальше"
48:16 – "Изоляция" - это "веселый" такой концлагерь. Это как уработка какая-то. Туда врагу не пожелаешь попасть"
53:35 – "В июне 2016 меня задержали, а позвонил (родным. – Ред.) я в сентябре 2018 года"
56:50 – "Когда мы уезжали (на обмен. – Ред) в колонии оставались 23 (украинских патриота. – Ред.)"
1:02:14 – "То, что они там показывают, это постановочное видео. Если ты на видео не засветишься там, то можешь вообще тогда не засветиться"
1:03:39 – "То, что отцу не дали (статус УБД. – Ред.), это мне обидно"

https://censor.net.ua/video_news/317610 … tets_video

Share

336

Re: Захисники України тут-і-зараз

https://ibilingua.com/wp-content/uploads/2022/03/pryvydd-832x484.jpg

“ПРИВИД КИЄВА” ДАВ ІНТЕРВ’Ю, ВІД ЯКОГО РОЗПИРАЄ ГОРДІСТЬ ЗА УКРАЇНУ ТА ЇЇ ЗАХИСНИКІВ. НЕХАЙ БЕРЕЖЕ ВАС ГОСПОДЬ!

Ще у перший день російського вторгнення в Україну 24 лютого “Привид Києва” здобув 6 повітряних перемог у небі над столицею.

Пілота МіГ-29 ще називають “ангелом-охоронцем Києва”. Адже він захищає українців та знищує окупантів.

“Привид Києва” в останньому інтерв’ю розповів, що російські командири зрозуміли, що не спроможні планувати дії, тому почали приїздити сюди, на позиції. А тут їх радо зустрічають всі ЗСУ.

Саме Привид Києва точними ударами авіабомб знищив командний пункт росіян. Про його розташування українська військова розвідка знала. А пілот чітко знищив ціль.

Вся ця “славетна” російська армія не в змозі планувати дії

Льотчик розповів, що керівники Росії вже зрозуміли, що війна програна. Саме тому самі почали зливати інформацію про те, де розгортаються командні пункти та про найбільш активних генералів, які приїжджають на позиції.

Він зазначив, що останні 20 років у російській армії відбувається “зворотна селекція та деградація еліт”. Високі посади там обійняли недалекі люди, які не вміють командувати військом та нерозумно ведуть людей вперед. Але є й більше мотивовані командири, які мають справжній бойовий досвід, брали участь у сирійській кампанії та в інших військових конфліктах.

“Ось такі намагаються бувати на позиціях, розбиратися в ситуації, наводити порядок. І саме інформацію про них почали нам надавати. А ми тільки раді. От і днями, завдяки таким даним, були знищені колона техніки і командний пункт. Ми відпрацювали по отриманих координатах. Вони були точні”, – розповів “Привид”.

Проте він пояснив, що знищувати треба не тільки генералів та аеродроми, а й систему керування, бо сам по собі генерал цінності не має. Це лише ланцюг системи управління, який включає в себе органи управління, пункти управління та систему зв’язку.

“Коли ми розвалюємо систему управління, то падає вся система. І після того їх, як кошенят, мочать наші добробати та тероборона. Ми ж добре бачимо, що вся ця “славетна” російська армія не в змозі планувати дії. Коли це зрозуміли керівники російської армії, почали особисто приїздити до підлеглих. І ми їх тут накриваємо”, – поділився пілот МіГ-29.

Також він запевнив, що першу фазу війни Росія програла. Аби припинити війну, нам потрібно перебити найбільш підготованих керівний склад противника. І ми вже це робимо.

Слава Україні! Слава ЗСУ. Нехай береже вас Господь!

https://ibilingua.com/pryvyd-kyyeva-dav … as-gospod/

Share

337

Re: Захисники України тут-і-зараз

"Дід, 78 років, взяв "коктейль молотова" і підпалив "Град"- бій за Баштанку. Бутусов з місця подій
23 мар. 2022 г.

Герої Баштанки. Дід Василь у 78 років першим знищив російську бойову машину у Баштанці пляшкою з запальною сумішшю. Потужні удари українських штурмовиків та гелікоптерів зупинили прорив російських військ у центральну Україну в районі міст Баштанка та Новий Буг 27-го лютого - 1 березня. А украінські патріоти з Тероборони Баштанськоі громади з одними автоматами та пляшками з коктейлем Молотова нав’язали бій росіянам у місті та змусили ворога кинути велику кількість бойової техніки. Нажаль, у бою з російською бронетехнікою загинуло кілька місцевих героів, які пішли на російську колону тільки з автоматами та кількома рожками патронів, та з великою любов’ю до України. Наші журналісти скоро будуть у Баштанці знімати сюжет, прошу відгукнутись учасників бою.

[]

Share

338 ( 17-04-2022 15:46:10 змінене О.І. )

Re: Захисники України тут-і-зараз

НАШ ФОРУМЧАНИН ЗАХИЩАЄ КРАЇНУ

Дмитро Панков
26 March, 11:46  ·
https://www.facebook.com/permalink.php? … mp;__cft__

Сьогодні у мого молодшого брата Олександр Панков (borisovichi) День Народження, він з першого дня війни став на захист нашої країни (випередив навіть старшого брата:)) Бажаю тільки одного- найшвидшої, повної нашої ПЕРЕМОГИ! А після неї ми сядимо на моцик і поїдимо на змагання по бадмінтону))

Post's attachments

====.jpg
====.jpg 63.85 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

339

Re: Захисники України тут-і-зараз

Julia Bykova
6 квітня о 22:29 

Він пройшов Іловайський котел, отримавши важке поранення і втратив ногу. Та його сила духу просто вражає! Повернувся на фронт, воюючи так, що дехто з побратимів навіть не здогадується, що замість ноги у нього - протез.

Олександр Сарабун. На таких людях ми і тримаємося! Слава нації!!!!!

https://scontent.fiev7-4.fna.fbcdn.net/v/t39.30808-6/277771653_1647438448949417_8179866978092714914_n.jpg?stp=dst-jpg_p526x296&_nc_cat=1&ccb=1-5&_nc_sid=5cd70e&_nc_eui2=AeF2THNc87h9sIzgEwYIIDDMvoQj2KuWazK-hCPYq5ZrMrb9-agKzzrzuCt0RXKVuKNDpEJIuibEZihKsoriJf2d&_nc_ohc=FYkPb53kipkAX-MS29L&_nc_ht=scontent.fiev7-4.fna&oh=00_AT-ZHCi2skCp3vKG4RUBTj1_6m8IA4AGJHfe2OdVKYKn1g&oe=62566C96
https://www.facebook.com/groups/8115031 … ;ref=share

Share

340

Re: Захисники України тут-і-зараз

Герой України Євген Шаматалюк з Тульчина. Його бійці за день палять десятки ворожих бронемашин
10 квітня 2022 р. Наталія ГОНЧАРУК 

https://vn.20minut.ua/img/cache/news_widescreen/news/0026/83/1ea3e86d5f7c5298d5bbbc75fb34e6bb1f46d83b.webp?hash=2022-04-09-23-41-16


читати https://vn.20minut.ua/lyudi/evgen-shama … NjcCBOgwB8

Share

341

Re: Захисники України тут-і-зараз

Вижити попри все: танкіст з Одещини здолав 6 кілометрів з перебитими ногами https://vechirniy.kyiv.ua/news/64784/
12 КВІТНЯ 2022
ТЕТЯНА АСАДЧЕВА

https://vechirniy.kyiv.ua/uploads/2022/04/12/278176335_349856917170098_3583200745403546666_n.jpg
Зараз Сергій відновлюється після поранення. Фото зі сторінки 28 ОМБр Лицарів Зимового походу


Про Сергія Алексеєнка думали, що він 200-ий, а він одержавши важке поранення ніг, попри дикий біль, долав кілометр за кілометром, щоб дістатися позицій ЗСУ.

Дивовижну історію порятунку свого колеги розповіли на своїй сторінці у соцмережі військовослужбовці з 28 окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.

За словами товаришів, механік танку Т-64 у той день вдруге заходив у розбите окупантами селище на Півдні України. Його броня йшла першою, аж раптом — танк Сергія підірвався на міні…

Герой пригадує, що після того, як прийшов до тями, зрозумів, що він з перебитими ногами, знаходиться всередині підірваного танка. Всупереч пекельному болю від поранення, український воїн вирішив вижити всупереч обставинам та вибратися з пошкодженого танку.

Його оточували лише російська техніка та солдати й те, що вони приносять на нашу землю: згарища та знищення, спалені автівки та розбиті будинки місцевих мешканців.

Сергію вдалося відповзти до узбіччя дороги та скотитися з неї, коли раптом він почув нові вибухи та гуркіт ворожого танку, що наближався до нього. Він відчайдушно почав рити землю руками, розгрібати під собою мул та старе листя, зариваючись в них все глибше і глибше.

Окупанти роздивлялися підірваний Т-64, бачили його відкриті люки та понівечену частину.

«Якщо знайдуть — то живим вже не лишусь», — промайнуло в голові Сергія й він тамуючи подих ще дужче притиснувся до землі.

Однак, розпочався новий бій та рашисти повернулися на свої позиції. Закріпившись в селі, росіяни безперестанку гатили в бік української армії, яка нині веде наступ на Півдні нашої країни…

За спогадами Сергія, він провів майже добу без надії на допомогу та без мобільного зв’язку, зі страшним болем понівечених ніг. В гарячці та з нестерпною спрагою без ковтка води, він ховався від постійних обстрілів та вражих безпілотників, що прочісували територію.

Здолавши на руках та колінах 6 кілометрів, чоловік вже зневірився, втрачаючи силу, але ж раптом його мобільний віднайшов зв’язок, давши йому надію на порятунок.

Додзвонившись до побратимів, Сергій розповів їм про свій стан та місце перебування. Товариші вчасно прийшли на допомогу, коли поранений вже зовсім був знесилений. Коли його знайшли, Сергій вже не міг ворушитися.

Військовим вдалося надати йому невідкладну допомогу та вивезти до шпиталю.

За кілька днів Сергій прийшов до тями. Зараз він спокійно розповідає про свій дивовижний порятунок. Єдине, що його засмучує, що за прогнозами лікарів він зможе ходити не раніше, ніж за пів року.

Втім танкіст 28-ої бригади Сергій переконаний, що його побратимам та українській армії вдасться знищити ворога і повернути ВСІ наші землі набагато раніше, ніж лікарі дозволять йому знову підвестися на ноги.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»

Share

342

Re: Захисники України тут-і-зараз

Два дні йшов лісом із кулею в серці: історія 20-річного бійця  https://vechirniy.kyiv.ua/news/64828/
13 КВІТНЯ 2022
ОЛЬГА СКОТНІКОВА

https://vechirniy.kyiv.ua/uploads/2022/04/13/1.jpg
20-річний Володимир Гордієнко вижив з кулею у серці. Фото: Nexta

Унікальна історія виживання у районі бойових дій. Унікальна операція на серці Унікальний 20-річний військовий…

Щаслива розв’язка драматичної й неймовірної історії. 20-річного бійця Володимира взяли в полон та розстріляли російські окупанти, але йому вдалося врятуватися.

Два дні він поранений добирався лісом до своїх, а вже в лікарні дізнався, що куля потрапила в саме серце.

Усвідомлюючи всі ризики, хірурги клініки «Феофанія» вперше у своїй практиці наважилися провести унікальну операцію та, не зупиняючи серце, дістали з нього кулю! Ось як це відбувалось:

Операція на працюючому серці. Хірурги дістають кулю із задньої стінки серцевого м’яза. Відео: Nexta  https://vechirniy.kyiv.ua/news/64828/

«У нього куля застрягла у задній стінці серця. Ігор Валерійович прооперував цього молодого бійця учора», — розповідає журналістам член бригади кардіохірургів, що оперували Володимира.

Ігор Валерійович Білоцерковський, кардіохірург запитує у 20-річного пацієнта:

«Як ти зараз? Учора був такий червоний…»

«Чесно кажучи, я думав, що не виживу. А як прокинувся на операційному столі після наркозу, а лікар каже: „Операцію закінчено“, я аж не повірив. Тепер треба відновитися. І знову в стрій!», — розповідає пацієнт клініки Феофанія Володимир Гордієнко.

Куля, яку хірурги витягли із задньої стінки серця Володимира Гордієнка. Поруч з кулею — для порівняння, медичний шприц. Фото: Nexta

Володимира Гордієнка оперували український та білоруський хірурги. Операція пройшла настільки успішно, що вже наступного дня хлопець став на ноги.

Share

343

Re: Захисники України тут-і-зараз

Жена командира морпехов «Азовстали»: «Иногда он присылает просто «плюсик» и я знаю, он жив»   https://news.pn/ru/public/272156?fbclid … D7-EJ8LmwU
14.05.2022

https://news.pn/photo/4cc7a0193a8112acb5e9a21a086d07b7.i999x999x670.jpeg

Руслана Волынская не видела мужа больше трех месяцев. Он уехал на ротацию еще до войны и сейчас держит оборону «Азовстали» в Мариуполе. За все это время это – ее первое интервью. О том, что она знает о выживании на комбинате и о попытках спасти его и сослуживцев, она рассказала «Голосу Америки».

- Руслана, мы говорим, когда в Украине уже вечер. Сегодня Сергей выходил на связь?

- Нет, не выходил. Пока не выходил. Я постоянно жду, когда он напишет. Постоянно должна быть в сети, чтобы хоть отслеживать его появление. Бывает такое, что он по 3-4 дня не выходит на связь. Сложно описать, что я чувствую. Мои мысли сейчас только вокруг новостей из Мариуполя, о том, что он жив-здоров. Иногда он просто присылает “плюсик” и все, без подробностей. И я выдыхаю на определенный период, до следующего сообщения.

- А поговорить бывает возможность?

- Это может быть раз в две недели, на пару секунд. Он звонит, чтобы услышать меня, голос сына. И все.

- Он о многом рассказывает?

- Нет, практически все я узнаю из новостей. Меня уже не раз журналисты спрашивали, знаю ли я какие-то подробности, что сейчас происходит на “Азовстали”. Но нет, он говорит просто: жив, здоров, все в порядке. И только от других источников я узнаю, что там все очень сложно, очень тяжело. Много раненых, много тяжело раненых, погибших. Проблемы с едой и водой. Я на данный момент, честно, не знаю, что они едят и сколько раз они едят. Один раз в день? Раз в два дня?

- Ты поддерживаешь связь с другими родственниками морпехов?

- Да, но наше общение сводится к вопросу-ответу: “Твой выходил на связь? А твой? Да, выходил. Слава Богу!” И так мы друг через друга узнаем, что с другими все тоже в порядке. Один вышел на связь – спрашиваем про всех.

- Вы говорили о возможности полномасштабной войны до 24 февраля, Сергей готовил тебя? Как началось твое утро тогда?

- Началось оно, как у всех, со взрывов. Проснулись, услышали, потом позвонил Сережа со словами: “Собирайся, война началась”. Мы в принципе обсуждали, что к подобному надо готовиться. Документы привести в порядок, собрать вещи первой необходимости. Грубо говоря, я 8 лет живу в войне, потому что каждая его командировка – это переживание. И я думала, что морально буду готова к такой ситуации. Но масштаб оказался намного больше, чем я предполагала.

- Ты говоришь, он позвонил – то есть 24-го он уже был на ротации?

- Да, он уехал за две недели до этого. Я знала, куда он едет, и что направление не самое лучшее. И в принципе для меня это было привычно, но вот эта вся обстановка на фоне новостей, конечно, переживаний становилось больше, и я постоянно спрашивала его: что-то будет? И он до последнего дня отвечал: не переживай, все будет хорошо, у нас все под контролем. Он просто такой человек, он никогда лишний раз не заставит меня переживать.

- И о том, что он будет записывать видеообращение с призывом спасти защитников “Азовстали”, он тоже ничего не рассказал?

- Сказал, что я все увижу сама.

- С конца апреля командир Волынский постоянно говорит, что им уже нужна помощь мировой общественности.

- Да, они надеются на процедуру “экстракшн”, на то, что третье государство возьмет на себя ответственность эвакуировать их с условием, что они будут находиться на территории этой страны до окончания боевых действий.

- На такой вариант должна согласиться Россия, Сергей верит в это?

- Когда люди находятся в ситуации, когда каждый час жизни - это за год жизни, когда они думают, будут ли они живы через час или нет, то они будут надеяться даже на сверхъестественное. Как, например, помощь Илона Маска, к которому недавно обратился Сережа. Он, как командир, в первую очередь несет ответственность за своих бойцов и переживает, чтобы решение нашлось как можно быстрее. Потому что раненые с каждым днем становятся погибшими.

- Это обращение он записал почти месяц назад, и пока решения нет…

- Поэтому я и обращаюсь к президенту США Джо Байдену, к президенту Турции Реджепу Эрдогану, к премьер-министру Великобритании Борису Джонсону, к лидерам Евросоюза, к папе римскому, к Илону Маску: спасите моего муже, спасите ребят из “Азовстали”. Счет идет на минуты, и каждая минута стоит человеческой жизни. Я бы также хотела обратиться к людям: если есть возможность, выходите, кричите, распространяйте информацию. Чтобы никто не забывал, что на планете Земля есть одно такое место, где выжить практически невозможно. Но ребята выживают и держатся из последних сил. Они многое сделали, очень многое сделали и они еще многое сделают. Для всех нас, для Украины. Надо только вытащить их оттуда.

- А что ему пишешь ты?

- Я ему всегда повторяю, что я дождусь. И мы воплотим в жизнь все, о чем мечтаем. Он каждый раз перед отъездом говорит: “Я ненадолго, я быстро справлюсь и вернусь”. В этот раз затянулось это “быстро”. Мы ждем его очень сильно, мы верим, он вернется живым и здоровым. Он обещал.

Автор: Леся Бакалец
https://news.pn/ru/public/272156?fbclid … D7-EJ8LmwU

Share

344

Re: Захисники України тут-і-зараз

Провів 7 днів за кермом: як лікар із Миколаєва рятував дітей https://xn--80akpsjj.com/?p=460320& … vhxDc5vmBo
Май 18, 2022

https://аспект.com/wp-content/uploads/2022/05/5-1.jpg

Лікар з Миколаєва вивіз з небезпечного регіону до Львова 31 дитину з онкологією. Він перебував за кермом сім днів, щоб усі маленькі пацієнти мали шанс на повноцінне життя.

Йдеться про Михайла Адирова, який до війни був завідувачем онкогематологічного відділення Миколаївської обласної дитячої лікарні, а нині – лікар-онкогематолог Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, повідомляє fakty ICTV.

На початку війни у відділенні закладу перебувало 16 пацієнтів. Першу евакуацію організували уже 25 лютого. Їхати довелося через Херсонщину, яку окупували росіяни. Щоб не натрапити на них, довелося кружляти селами та польовими дорогами. Діти складно переносили дорогу, у багатьох з них погіршився стан. Проте через три доби вдалося потрапити до Львова.

– Ми передали дітей в надійні руки і вранці знову вирушили до Миколаєва, бо там на нас чекали ще діти, які були вдома у перерві між лікуванням, – говорить Михайло Адиров.

Друга евакуація за сприяння місцевої влади пройшла значно легше. Проте ще залишалися пацієнти, які опинилися у регіонах, де вже були російські загарбники. Щоб врятувати їх, лікар втретє поїхав до Миколаєва.

– Сім днів поспіль довелося провести у дорозі. За кермом були по дев’ять годин, але 31 дитину вдалося вивезти, – ділиться лікар.

У Львові діти перепочили, а потім їх разом з пацієнтами з інших областей відправили на лікування за кордон- до Польщі, Італії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Швейцарії, Бельгії, Португалії, Канади, США.

Наразі лікар тримає зв’язок з усіма своїми пацієнтами, щоб допомогти іноземним колегам з лікуванням.

Share

345

Re: Захисники України тут-і-зараз

Фортеця Маріуполь. Інтро

[]



Фортеця Маріуполь. Останній день на "Азовсталі"

BABYLON'13 опублікував відео «Фортеця Маріуполь. Останній день на Азовсталі», зняте українським бійцем Дмитром Козацьким за позивним «Орест».

[]

Share

346

Re: Захисники України тут-і-зараз

"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля ЕКСКЛЮЗИВНО
Суспільне
  https://suspilne.media/222297-russia-in … spilne-20/
20 травня, 11:08

https://cdn4.suspilne.media/images/resize/1040x1.78/eed1e63372373dfb.jpg
Лікар-хірург Вячеслав Преподобний, фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Суспільне розпочинає проєкт про лікарів на війні. Хірурги, кардіологи, ревматологи, санітари, лікарі швидкої — ті, які залишилися на тимчасово окупованих територіях та під обстрілами росіян рятували життя військовим і цивільним. Перша історія — про хірурга Вячеслава Преподобного із Ворзеля Київської області. Це селище біля Бучі. В березні там були бої та Ворзель постійно обстрілювали російські війська. Одного дня Вячеслав вийшов після чергового обстрілу з дому і наступні тижні оперував важкопоранених, яких привозили до пологового будинку.

Лікаря-хірурга Вячеслава Преподобного війна застала вдома у Ворзелі. Зранку 24 лютого він з дружиною виїхав із селища на роботу в Київ, але через вибухи та обстріли вони були змушені повернутись. Вячеслав згадує перші дні вторгнення: російські вертольоти у небі, які прямували у Гостомель, бомбардування центру селища, зруйновані приватні будівлі. У ті дні він та дружина Наталя під час обстрілів ховались у підвалі або у шафі. Вячеслав каже, вона була своєрідною "капсулою безпеки". 3 березня у Ворзелі почались вуличні бої. Спочатку зник зв’язок, потім вода, світло і газ.

https://cdn4.suspilne.media/images/resize/1040x1.78/ee66ad9ec56b31fc.jpg
Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне.

"На операційному столі лежав Саша. У нього було поранення в хребет"
"Ми були наче в інформаційному вакуумі, не знали, що відбувається. Лише по звуках стрілянини і знаючи, де що розташоване у селищі, розуміли, звідки стріляють: де наші, де росіяни і як вони переміщуються. І ставало зрозуміло, що росіян стає більше й більше, а наші віддаляються.

Після обстрілу 3 березня я вийшов на вулицю. Бачу, їде машина. Здивувався — що це за сміливець? Авто зупиняється біля мене. За кермом Валера, місцевий тероборонівець: "У нас поранений, поклали в пологовий. Шукаємо хірурга, його прізвище Преподобний". А я кажу: "Так це ж я". Пішов до дружини, запитав, чи поїде вона зі мною в лікарню. Наталя погодилась. Їхати в той день Ворзелем був ще той ризик.

На операційному столі лежав Саша. У нього було поранення в хребет. Це був мій перший пацієнт. Коли я погодився їхати в лікарню, то не думав, що моє перебування там затягнеться. Я ще Валері казав: "Я прооперую, а ти нас потім привезеш додому". Але як заїхали 3 березня, то додому потрапили з дружиною лише 11-го".

Вдома у лікаря лишились дві собаки і чотири коти. Одного дня Вячеслав вирішив поїхати їх нагодувати. Але дорогою натрапив на російські БТРи і атоматників. Тікав від обстрілу селищними вулицями і підвороттями санаторіїв. Намагався навіть перелізати через паркани приватних будинків, але каже: "Зрозумів, що не спортсмен". Вирішив прориватись лісом, зрештою дійшов до дому батьків, а за декілька днів повернувся у пологовий.

"Поки мене не було у лікарні, до нас поступила дівчинка. Її тато намагався вивезти сім’ю з якогось, вже не пам’ятаю, села. Хтось їм сказав, що формується колонна, він начепив на машину ці білі ганчірки, написав "діти", намагався проскочити, але машину розстріляли. Куля потрапила дочці в голову. З цією дівчинкою мені було найскладніше працювати. Я не оперую дітей і намагаюсь обходити такі випадки, бо це зовсім інший рівень відповідальності. Це як бути гінекологом, коли ти працюєш одразу з двома людьми — мамою і дитиною. Я не зміг би працювати гінекологом чи педіатром. Вони — в постійному стресі. Але тут мені довелось отримати таку пацієнтку. Пуля зачепила тканини її головного мозку.

Разом з дівчинкою привезли молодого хлопця з пошкодженням стегнової артерії. Я вже нічим не міг допомогти, бо почалась гангрена. Без мене намагались щось зробити, познімали джгути і — отримали масову кровотечу з падінням гемодинаміки і втратою свідомості. Потім кінцівка почорніла. Підтримували його, робили детоксикацію, давали антибіотики, протизапальні препарати. Життя йому врятували, але кінцівку врятувати не вдалось. За три доби приїхала перша машина евакуації і ми його, дівчинку і Сашу вивезли в першу чергу".

[]

"Під час обстрілів усі вибігали в коридор і падали на підлогу"

Вячеслав – єдиний лікар-хірург, який залишився у селищі. Пологове відділення було заповнене породіллями, у відділенні гінекології розміщували пацієнтів з вогнепальними чи осколковими пораненнями. Таких за період окупації поступило вісім. Усі цивільні. Очікували і військових, але їх не було — ні з тієї, ні з іншої сторони. Лікар розповідає, що і персонал лікарні, і пацієнти пережили окупацію "достойно". Каже, ніхто не панікував, кожен розумів свою роль, що, коли і як має робити.

"Перше, з чим ми стикнулись, — дефіцит кисню. Треба наркоз давати, а у нас кисню немає. У нас же поряд пологовий зал, там часто операції, кесарів розтин, постійно кисень потрібен. Ми дуже боялись, що не вистачить. Натомість з розчинами та медикаментами проблем не було. З цим дуже сильно допомагала місцева Тероборона. Як і з їжею й з водою.

А ще поки був сніг, ми збирали його лопатами у великі лікарняні каструлі і топили на воду. Або збирали дощову. У нас ще Будинок маляти поряд, їх не одразу евакуювали, так ми їм віддавали дитяче харчування. Його теж доставляла Тероборона.

Персонал жив у будівлі пологового. Медсестри робили перев’язки, спостерігали за динамікою, заповнювали листки лікування. Допомогти, перев’язати, поставити катетер – життя звичайного стаціонару. Тільки усі пацієнти з кульовими пораненнями.

Обстріли були постійні — і авіація працювала, і артилерія. Ми намагались не дивитись у вікна. На жаль, ні підвалу, ні бомбосховища на території лікарні немає. Тому під час обстрілів усі вибігали в коридор і падали на підлогу. Вночі, хто більш сміливий — спав у палаті, всі інші — у коридорі".

"Я тобі зараз плече прострелю чи, може, коліно"
Узимку 2018-го Вячеслав працював як польовий хірург в зоні ООС. Оперував у "червоній" зоні в селищі Новий Айдар. Але згадує, що навіть там в нього не було настільки складних для нього пацієнтів, як у Ворзелі.

"Критичних з передової тоді відправляли в лікарні Лисичанська чи Сєвєродонецька, а до мене вже більше "битові": бензопилою поранився, впав з БТРа, кровотечі. Військові хворіють, повірте мені, і гемороєм теж, наприклад. Міннорозривних травм чи кульових поранень в мене було тоді мало. І там було трохи простіше, бо багато лікарів поряд, можна порадитись, скликати консиліум. А тут у Ворзелі я був один. Насправді хворий з перитонітом чи перфомативною виразкою не дуже відрізняється від пацієнта з пораненням від кулі. Але я говорю швидше про прийняття рішень. Я мав уже досвід у зоні АТО, я порожнинний хірург і знаю, як оперувати такі випадки, але все ж, коли пацієнт з кулею в голові або у хребті, або в грудній клітині — це складнувато".

Документи, які будь-яким чином пов’язували Вячеслава з військовими — а він голова спілки ветеранів АТО у Ворзелі, — вони з дружиною спалили. Частину з них та мішок з українською військовою формою сховали в недобудованому сусідському домі. Вони знали, що в селищі шукають громадських активістів та людей, пов'язаних з українськими силовими структурами. Але зустрічі віч-на-віч з росіянами лікарю уникнути не вдалось. Одного дня вони з другом вирішили перевірити будинок Вячеслава. Троє російських військових саме в це час розпилювали поряд сусідську машину та помітили їх.

"Поставили нас на коліна. Я помічаю, що поряд з нами якась калюжа. Один з росіян кричить: "Це ваші коктейлі?". А в мене на слово "коктейль" асоціація перша з алкоголем. Не зрозумів про що він. Але Вітя одразу збагнув, каже: "Ні, не наші". Я дивлюсь, а там розбиті пляшки з ганчірками. Починаю розуміти, що це хтось наробив коктейлів Молотова і покинув їх тут. Росіяни наставили на нас автомати і натиснули на гачки. Клац. Я розумію, що ми живі. Потім один дістав пістолет, каже: "Я тобі зараз плече прострелю". Потім підставляє до коліна, каже: "Ну, чи, може, коліно". А ще один облив нас бензином з уцілілої пляшки і каже своїм: "Відійдіть, я зараз просто їх спалю". Починає кидати сірники, а вони у повітрі тухнуть. І тут я йому кажу: "Я лікар". І якось воно спрацювало. Він каже: "Нам треба сильні знеболюючі, наркотики". Я кажу: "Пішли, знайду вам щось, я живу за пару метрів. Наркотиків немає, але звичайні знеболюючі зараз спробуємо знайти".

Коли зайшли додому, я бачив, як перший росіянин, той, що стріляв нам в лоб, поміняв патрон в автоматі. Я зрозумів, що вони, мабуть, вставляють холості, щоб так лякати людей — саме для таких розмов з місцевими. Його звали Ваня, з Воронежа. Я зараз усі фотографії передивляюсь, щоб спробувати його впізнати. Мені з прокуратури вже прислали, і кореспонденти теж. А інший — Фарік, погоняло "Фара", він грузин. Каже мені: "Якби мій батько побачив, що я тут в Україні, то вбив би мене". А третій, Діма, мовчун був, майже нічого не казав. Тільки питає: "Золото, гроші, зброя є?". мене була стара, ще дореволюційна хороша рушниця — віддав її.

Потім помітили мою машину. І забрали її. На радощах нам навіть телефони віддали. Хоча у нас якщо ловили з телефоном, одразу розстрілювали. Я свій телефон ховав, бо знімав з першого дня і мені було важливо, щоб відео не загубились. Я перекидував частину на ноутбук, частину на флешки. Думав, навіть якщо зі мною щось станеться, то хтось це відео обов’язково знайде. Для мене було важливо, щоб це воно потрапило в ефір, щоб люди побачили, що у Ворзелі відбувалось.

Share

347

Re: Захисники України тут-і-зараз

Олена Доброта
10 год

Герої нашого Часу
Друзі, це Лейтенант Євген Пальченко - командир танкового взводу ЗСУ.
Євген проявив неймовірну сміливість та військову кмітливість, прикриваючи вихід своєї бригади з оточення, чим врятyвав життя багатьом Побратимам.
При цьому, він зумів вибратися з-під шаленого вогню Живим.
Євген Пальченко став одним з наймолодших Героїв України, отримавши "Золоту Зірку" за особисту Мужність.
Йому лише 23 Роки.
І ось завдяки таким неймовірнним хлопцям, я ні секунди не сумніваюся у нашій Перемозі.

https://scontent.fiev7-3.fna.fbcdn.net/v/t39.30808-6/285252429_170495882068309_5481292854616043116_n.jpg?_nc_cat=1&ccb=1-7&_nc_sid=5cd70e&_nc_eui2=AeEcCp97JOSMhlYtaI8cPtJd9i3Z171tJhL2LdnXvW0mEv4wSw9IEQeX45oxmRtQTnw2GGC_OVxggxldBlI3qyzi&_nc_ohc=Cf6edgZRZvMAX8wAp2K&_nc_ht=scontent.fiev7-3.fna&oh=00_AT9TkDK57lmhK0xE5-WvWcvVpCbYrV_mzB3EHiIxLZYHLQ&oe=62990645
https://www.facebook.com/photo/?fbid=17 … 2294580481

Share

348

Re: Захисники України тут-і-зараз

Український герой один веде бій та відкидає гранати з російською штурмовою групою. ВIДЕО З РОСІЙСЬКОГО БЕЗПІЛОТНИКА Джерело: https://censor.net/ua/v3344573

Штурм українського опорного пункту біля 29-го блок-посту. Російський розвідвзвод 4-ї бригади увірвався до траншеї під час коригування з квадрокоптера, але взвод був зупинений одним українським героєм, який бився до кінця.

Цензор.НЕТ зробив графіку цього героїчного вчинку.

Відео було зняте з російського безпілотника, який коригував наступ окупантів. У своєму відео ворог називав опорний пункт "Расческа".

00:15 - військові РФ кидають гранату в місце, де знаходиться наш герой.

00:19 - український воїн оперативно відкидає гранату в бік окупантів і вона вибухає.

00:42 - військовий знову відкидає гранату рашистів.

На жаль, в цьому бою з окупантами український герой загинув, але зміг затримати наступ ворога.

Share

349

Re: Захисники України тут-і-зараз

Суспільне Новини
15 червня 

Лікарі на Донбасі часом надають допомогу в машинах на швидкості 160 км/год: тепер більшість їхньої роботи — зупинка кровотеч, ампутація. Вони залишаються у лікарнях, яким загрожують обстріли, перебої з електрикою та водою.

«Коли немає води, медсестра зливає з лійки мені на руки, поки я їх обробляю перед операцією» — розповідають медики. Декотрі відмовляються евакуйовуватися до останнього, бо переконані, що «без лікарні немає міста».

відео https://www.facebook.com/watch/?extid=N … 4352306795

Share

350

Re: Захисники України тут-і-зараз

Хлопчик побачив військовий парад, виріс і став Героєм України. Історія танкіста Дмитра Дозірчого  https://hromadske.ua/posts/hlopchik-pob … dozirchogo
Олексій Братущак
27 липня, 2022

https://s3.eu-central-1.amazonaws.com/img.hromadske.ua/posts/259897/29386337221048295196882902065211858316614958njpg/medium.jpg
Герой України, танкіст Дмитро Дозірчий
Фото: Оперативне командування «Південь»

Дмитро Дозірчий отримав звання Героя України за бої на Херсонщині 24 лютого. Події того дня він детально описав у розмові з hromadske. Але не менш цікава й історія самого Дмитра. Колись хлопчиком він побачив військових на параді в Києві. Тоді в нього з'явилася мрія самому стати військовослужбовцем. Цю мрію він здійснив. Ба більше, у свої 24 роки отримав найвищу державну нагороду — «Золоту Зірку».

....     https://hromadske.ua/posts/hlopchik-pob … dozirchogo

Thanks: О.І., DmitroR-22

Share