21 листопада 1764 року російська імператриця Катерина ІІ підписала указ «Об упразднении гетманского достоинсва».
Останнього гетьмана Кирила Розумовського змусили зректися булави й заборонили перебувати на території Гетьманщини. Так почався кінець автономного утворення, що існувало на лівобережній Україні від середини XVII століття. Про це розмова з доктором історичних наук, професором кафедри історії Полтавського національного педуніверситету імені Володимира Короленка Юрієм Волошиним
– Гетьманщина була державою в сучасному розумінні?
– Гетьманщина – протодержавне військове утворення. Вона виникла через бажання козацтва як лицарського стану стати такою ж панівною групою, якою була шляхта в Речі Посполитій. Це попервах було головною причиною Хмельниччини. У середині XVII століття Гетьманщина відійшла під руку московського царя як автономія, а ще за кілька десятиліть остаточно сформувалася територіально.
Еліта Гетьманщини – козацька старшина – була вихована в традиціях Речі Посполитої й «прав і вольностей народу руського». Ці люди неорганічно почувалися в деспотії Московської держави, їм була ближча шляхетська демократія. Тож на своїй території вони відтворювали цю річпосполитську систему урядування в межах Російської імперії. Це подібно до того, як у 1990-х наша еліта відтворювала радянську модель в Україні, бо вважала її найоптимальнішою для адміністрування.
– Якою була соціальна структура Гетьманщини? Що слід розуміти під «народом», говорячи про ті часи?
– Сьогодні під словом «народ» маємо на увазі всіх – від президента до селянина. Таке розуміння стало панівним у XIX столітті. Поняття «старожитній народ руський» у Речі Посполитій включало в себе тільки «народ політичний» – шляхту, переважно православну. Тож коли Богдан Хмельницький у Суботові говорив: «Я народу руського не відступлюсь», – мав на увазі союз козаків і шляхти. І саме так його розуміли сучасники.
Так званий політичний народ у Гетьманщині становили козаки. Вони не були однорідною масою. У тому середовищі виділилася старшина, яка у XVIII столітті перетворилася на таку собі «нову шляхту».
Окрему соціальну групу становили міщани, особливо в містах із Магдебурзьким правом – Чернігові, Ніжині, Стародубі, Полтаві. Однак у Гетьманщині вони не мали тої сили, що за її межами. Конкурентом міщан виступали козаки, які так само жили в містах. Через це часто виникали конфлікти. Найчисельнішою соціальною групою були «посполиті». Тогочасні джерела називають так не лише селян, а часто й жителів міст. Тому, припускаю, що так позначали всіх, хто перебував поза межами привілейованих станів.
– Яким чином формувалась еліта Гетьманщини?
– Перш за все це козацька старшина. Вона швидко замкнулася, укладаючи шлюби між собою. Тому говорити про значне поповнення з низів не можна. Наприклад, Василь Кочубей – генеральний писар часів гетьмана Івана Мазепи – був одружений з донькою полтавського полковника Федора Жученка Любов’ю. Його син Василь узяв за дружину Анастасію Данилівну Апостол – доньку майбутнього гетьмана. Їхній син Семен, народжений 1725-го, уже у 18 років був бунчуковим товаришем, а в 21 – став ніжинським полковником. Його брат Павло – полтавський підкоморій, одружений з донькою генерального судді Андрія Безбородька Уляною. Полтавський полковник Андрій Горленко взяв за дружину доньку бунчукового товариша Анастасію Лизогуб. Соціальна мобільність була можливою в межах групи. Хоча на нижчих щаблях траплялися винятки. Нерідко міщани записувалися в козаки і робили так кар’єру. Наприклад, 1766 року полтавський магістрат скаржився до Малоросійської колегії, що міщани повписувалися в козаки й не платять міських податків і не відбувають повинностей. Таких виявилося 67 осіб.
– Чи була зацікавлена ця еліта інтегруватися в соціальну структуру Російської імперії?
– Російську імперію XVIII століття не слід сприймати як національну державу. Вона була поліетнічна. Серед її еліт були німці, українці, французи, голландці й, безумовно, росіяни. Ішлося про побудову держави європейського типу – просвічену абсолютну монархію. Націоналістична ідеологія в ній стала державною з 1834 року, за Миколи І. Тому частина представників еліти Гетьманщини брала участь у реалізації просвітницького проекту й розбудові імперії. Своє майбутнє вони пов’язували з нею. Наприклад, син генерального писаря Олександр Безбородько з Глухова став канцлером Російської імперії при Катерині II.
Та для значної частини місцевої еліти Гетьманщина уявлялася такою собі «козацькою Річчю Посполитою», побудованою на збереженні «малоросійських прав і вольностей». Тому інтеграція в єдине ціле з Росією навряд чи її цікавила. Вони читали козацькі літописи, замовляли сарматські портрети, прив’язували свої роди до польських шляхетських. До видання Катериною II Жалуваної грамоти дворянству 1785 року «малоросійська шляхта» Гетьманщини мала більше прав і вольностей, ніж російські дворяни.
– Якою була політика Санкт-Петербурга щодо Гетьманщини?
– Головна небезпека тут – розглядати тогочасні проблеми з погляду сучасного тлумачення понять. Маємо справу з домодерним суспільством. Гетьманщина була саме таким утворенням. Причому в складі більшої структури – імперії, яка стала на шлях модернізації. Катерина II прагнула зробити з неї сучасну європейську монархію. Тому я назвав би політику Петербурга прагматичною: імперія намагалася якомога ефективніше використати потенціал Гетьманщини – військовий, освітній, релігійний – у своїх інтересах. Не останнім тут був людський ресурс.
– Як себе ідентифікували жителі Гетьманщини?
– Спершу скажу, як їх ідентифікували джерела. Румянцевський або Генеральний опис 1765-1769 років їх позначав термінами «малороссиянин» і «малороссиянка» – на противагу «великороссиянин», «великороссиянка», «полской нации», «волоской нации». І навіть стосовно жителів слобідських полків, які до Гетьманщини не входили. Це розрізнення базувалося на існуванні так званих малоросійських прав і вольностей. У їх основі лежали не тільки підписані гетьманами з царями Статті, а й особлива правова система – Литовський статут. Поняття «малоросіянин» у XVIII столітті мало інше політичне навантаження, ніж у XX столітті чи зараз. Існував «малоросійський патріотизм», який був таким собі прадідом «українського націоналізму». Цей патріотизм плекався в першу чергу представниками тогочасної еліти – козацької старшини, так званої нової шляхти. Наприклад, написана 1762 року поема Семена Дівовича «Разговор Великороссии с Малороссией».
– Які були стандарти життя в Гетьманщині перед її скасуванням 1764 року порівняно з тогочасними європейськими?
– Високий рівень народжуваності нівелювався високим рівнем смертності – через неврожаї, стихійні лиха та епідемії, як-от чума 1770-1771 років. У другій половині XVIII століття у Гетьманщині було вісім засух і шість нальотів сарани. Високий рівень дитячої смертності – а діти становили близько половини всіх померлих обох статей – був пов’язаний із вірусними захворюваннями, неякісним харчуванням.
Порівняно із Західною Європою, Гетьманщина не була густо населеною територією – не більш як 20 осіб на квадратний кілометр у 1760-х. Така густота населення, за класифікацією Фернана Броделя, свідчить лише про початок інтенсивного розорювання земель. Вона була характерною для Західної Європи XII-XIII століть.
– Чому Гетьманщину було скасовано?
– Через дві причини. Перша: соціальним ідеалом її еліти була «шляхетська демократія» старої Речі Посполитої. Через це тут було стільки «малоросійської шляхти», скільки дворян у решті Російської імперії. Такого розгулу «прав і вольностей» вона не могла собі дозволити. Друге: Російська імперія за Катерини II реформувалася до абсолютної монархії. Тобто стати державою, в якій би діяв один закон для всіх її громадян, була єдина система управління, фіскальна система, армія тощо. Перспектив існування в рамках такої держави Гетьманщина не мала. Вона могла вижити лише відокремившись, а це було неможливо. Тому її зникнення було питанням часу.
Але досвід існування Гетьманщини на основі європейської системи координат, Литовського статуту, Магдебурзького права виявився дуже живучим. Якщо зіставимо територію колишньої Гетьманщини з електоральними картами сучасних виборів, то побачимо: на цих землях голосують за демократичні сили і європейські цінності.
Олександр КУРИЛЕНКО, журнал «Країна»
У лютому 1750-го козацька рада в Глухові за вказівкою з Петербурга обирає гетьманом 22-річного Кирила Розумовського – брата фаворита імператриці Єлизавети Петрівни. Молодий гетьман розпочинає реформи. Передусім освітню. До школи мали ходити всі діти всіх суспільних станів. Планував відкрити університет у Батурині, куди збирався перенести з Глухова гетьманську столицю. Задумав програму зведення там «національних строєній». Завідувачем бібліотеки до університету хотів запросити французького філософа Жан-Жака Руссо.
Почалася військова реформа: модернізована артилерія, в полках запроваджено блакитні однострої. Зміцнює Розумовський й автономію Гетьманщини. Встановлює власні митні збори, щоб наповнювати державну скарбницю. Регулярно збирає старшинські ради. 1763 року для затвердження судової реформи на Гетьманщині скликає у Батурині Генеральні збори. Їх мав намір зробити постійними, перетворивши на певний шляхетський парламент – козацька старшина щораз частіше називає себе «малоросійським шляхетством». Серед неї виношувалися плани зробити гетьманську владу спадковою в роді Розумовських. Обговорювалося на цих зборах, зокрема, відновлення традиції укладання статей українсько-російської угоди з кожним новим імператором. В оточенні гетьмана переважала думка: у нас із росіянами один монарх, але дві держави, з’єднані його скіпетром.
Удару по реформах Розумовського завдала російська імператриця Катерина II, яка зійшла на престол 1762 року. Петербург застосував тактику батога й пряника: після скасування автономії Гетьманщини козацька старшина одержувала дворянство й чималі земельні маєтності разом зі щойно покріпаченими українськими селянами. Наприкінці лютого 1764 року Катерина II змусила Кирила Розумовського зректися булави. Але надала йому чин генерал-фельдмаршала і призначила значну довічну пенсію. Підтвердила право Розумовського на розлогі маєтності в Україні, однак заборонила йому там з’являтися. Колишній гетьман виїхав за кордон. Так закінчилася його спроба модернізувати Гетьманську Україну.
Катерина II передала Лівобережжя в управління Малоросійській колегії. Процес ліквідації автономії Гетьманщини тривав до 1781-го. Тоді на її території було утворене Малоросійське генерал-губернаторство.
gazeta-nedelya.info/obshchestvo/ … manshchinu