1

Тема: Німецькі військово-полонені у СРСР

Гіркота Полону

Сергій Гончаров 6 вересня 2013, 17:50

Німецькі військовополонені в СРСР — маловідома сторінка історії Другої світової

Справедливості ради слід зазначити — маловідома вона тільки у нас (під "нами" автор має на увазі не лише Україну, а й весь "пострадянський простір"). У самій же Німеччині до вивчення цього питання підійшли із суто німецькими ґрунтовністю та педантичністю. Ще 1957 р. у ФРН було створено наукову комісію з вивчення історії німецьких військовополонених, яка випустила у світ, починаючи з 1959-го, 15 (!) товстих томів серії "До історії німецьких військовополонених у Другій світовій війні", сім з яких присвячувалися історії німецьких військовополонених у радянських таборах.

+ открыть текст

Але в СРСР тема полону німецьких солдатів та офіцерів була фактично заборонена до дослідження. Тоді як радянські історики ревно засуджували нацистів за їхнє ставлення до радянських військовополонених, вони навіть не згадували, що під час війни злочини проти людяності були по обидва боки фронту. Більше того, єдиним радянським дослідженням на цю тему (правда, опублікованим у ФРН) була робота Олександра Бланка — колишнього перекладача генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса часів перебування останнього в радянському полоні — Die Deutschen Kriegsgefangenen in der UdSSR (видана в Кельні 1979 р.). Її тези увійшли пізніше до книжки "Вторая жизнь фельдмаршала Паулюса", надрукованої в Москві 1990-го.

Трохи статистики: скільки ж їх було?

Щоб спробувати розібратися з історією німецьких військовополонених, слід насамперед відповістити на запитання про їхню кількість в СРСР. За німецькими джерелами, у Радянському Союзі перебували в полоні приблизно 3,15 млн німців, з яких приблизно 1,1–1,3 млн не пережили полону. Радянські джерела називають значно меншу цифру. За офіційними статистичними даними Управління у справах військовополонених та інтернованих МВС СРСР (19 вересня 1939 р. воно було організоване як Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ) НКВС СРСР; з 11 січня 1945 р. — Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУПВІ) НКВС СРСР; з 18 березня 1946 р. — МВС СРСР; з 20 червня 1951 р. — знову УПВІ; 14 березня 1953 р. УПВІ було розформоване, а його функції — передані Тюремному управлінню МВС СРСР) радянськими військами з 22 червня 1941 р. по 17 травня 1945 р. було взято в полон усього 2 389 560 військовослужбовців німецької національності, з них 376 генералів та адміралів, 69 469 офіцерів і 2 319 715 унтер-офіцерів та солдатів. До цього числа слід додати ще 14,1 тис. чол., відразу поміщених (як військові злочинці) у спецтабори НКВС, які не входили до системи УПВІ/ГУПВІ, від 57 до 93,9 тис. (є різні цифри) німецьких військовополонених, які померли ще до того, як потрапили в систему УПВІ/ГУПВІ, і 600 тис. — звільнених прямо на фронті, без передачі в табори, — важливе застереження, оскільки до загальної статистики кількості військовополонених в СРСР їх зазвичай не включають.

Проблема, однак, у тому, що ці цифри не говорять про кількість узятих у полон радянською стороною військовослужбовців Вермахту та СС. УПВІ/ГУПВІ вело облік військовополонених не за їхнім підданством чи приналежністю до збройних сил якоїсь країни, а за їхньою національною, в одних випадках, та етнічною приналежністю — в інших (див. табл.). У першому наближенні кількість військовослужбовців Вермахту та військ СС, які потрапили в радянський полон, — 2 638 679 чол., а разом із 14,1 тис. військових злочинців, 93,9 тис. тих, які не дожили до переміщення у табір, і 600 тис. звільнених, котрі минули табір, дає цифру 3 346 679 чол. — що навіть трохи вище, ніж оцінка німецьких істориків. Слід також зазначити, що німці-військовополонені активно намагалися "маскуватися" серед інших національностей, — станом на травень 1950 р. таких "закамуфльованих трофейних німців", за офіційними радянськими даними, було виявлено серед військовополонених інших національностей 58 103 чол.

Водночас слід зазначити, що підсумовування "національних рядків" не дає точної картини. Причина
проста: кульгає статистика (навіть призначена суто для внутрішніх потреб) самого МВС СРСР. Одні довідки цього відомства суперечать іншим: наприклад, у довідці МВС від 1956 р. кількість узятих на облік полонених німецької національності становила на 1 117 чол. менше, ніж було зафіксовано "по свіжих слідах" 1945-го. Куди зникли ці люди — незрозуміло.

Але це дрібна розбіжність. В архівах містяться й інші документи, які демонструють як маніпуляцію з даними про кількість військовополонених, що відбувалася на рівні уряду, так і значно масштабніший різнобій у звітності. Приклад: міністр закордонних справ СРСР В'ячеслав Молотов у листі Сталіну від 12 березня 1947 р. писав, що "всього німецьких військовополонених солдатів, офіцерів і генералів перебуває в Радянському Союзі 988 500 чол., звільнено з полону на цей час
785 975 чол. (тобто всього на той момент було 1 774 475 живих військовополонених німецької національності, включно з уже звільненими, — з 2 389 560 чол.; як це співвідноситься з тим, що з числа військовополонених-німців у системі УПВІ/ГУПВІ померло начебто тільки
356 768 чол., — знову ж незрозуміло. — С. Г.). Ми вважаємо за можливе оголосити цифру німців-військовополонених, які перебувають у Радянському Союзі, зі зменшенням приблизно на 10%, зважаючи на їхню підвищену смертність".

Але… у заяві ТАРС від 15 березня 1947 р. ішлося, що "на території Радянського Союзу залишається на цей час 890 532 військовополонених німців; з часу капітуляції Німеччини звільнено з полону і повернуто з СРСР у Німеччину 1 003 974 німецьких військовополонених" (тобто заявлялося про звільнення на 218 тис. військовополонених більше, ніж їх було звільнено згідно із запискою Молотова; звідки взялася і що була покликана приховати ця цифра — також незрозуміло. — С. Г.). А в листопаді 1948 р. керівництво ГУПВІ запропонувало першому заступнику міністра внутрішніх справ СРСР генерал-полковникові Івану Сєрову "списати із загального оперативно-статистичного обліку 100 025 звільнених німецьких військовополонених", нібито... взятих на облік двічі.

Загалом, історики вважають, що репатріація, щонайменше, 200 тис. німців "не була правильно задокументована радянською стороною". Тобто це може означати і те, що цих полонених не існувало, і те (це більш імовірно), що вони загинули в полоні, і (це ще більш імовірно) комбінацію зазначених варіантів. А цей стислий огляд, очевидно, свідчить лише про те, що статистичні аспекти історії німецьких військовополонених у СРСР не тільки досі не закриті, а й, імовірно, уже ніколи не будуть закриті повністю.

"Гаазько-женевське питання"

Трохи про міжнародно-правовий статус військовополонених. Одним із дискусійних питань історії радянських полонених у Німеччині і німецьких — в СРСР є питання про обов'язковість/необов'язковість виконання стосовно них Гаазької Конвенції "Про закони і звичаї сухопутної війни" від 18 жовтня 1907 р. та Женевської Конвенції "Про утримання військовополонених" від 27 червня 1929 р. Доходить до того, що, навмисне чи від незнання, плутають уже згадану Женевську Конвенцію "Про утримання військовополонених" від 27.06.1929 р. з Женевською Конвенцією — також від 27.06.1929 р. — "Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі". Причому якщо першу зі згаданих Женевських конвенцій СРСР не підписав, то до другої приєднався ще 1931-го. Тому автор спробує внести ясність у це питання.

Передумовами для обов'язковості виконання Гаазької Конвенції "Про закони і звичаї сухопутної війни" є:

1) підписання і ратифікація договірними сторонами цієї конвенції;

2) участь у сухопутній війні тільки сторін, які є договірними сторонами ("застереження clausula si omnes" — "про загальну участь").

Передумовами для обов'язковості виконання Женевської Конвенції "Про утримання військовополонених" 1929 р. були вже тільки підписання та ратифікація договірними сторонами зазначеної конвенції. Її ст. 82 гласила: "Положень цієї конвенції мають дотримуватися високі договірні сторони за всіх обставин. Якщо на випадок війни одна з воюючих сторін виявиться такою, що не бере участі в конвенції, положення її все одно залишаються обов'язковими між усіма воюючими, що підписали конвенцію". Таким чином, статті цієї Конвенції не тільки не містять clausula si omnes, а й спеціально застерігається ситуація, коли воюючі держави С1 і С2 є учасниками Конвенції, і потім у війну вступає держава С3, яка не є учасницею Конвенції. В такій ситуації немає більше формальної можливості не дотримуватися цієї Конвенції з боку держав С1 і С2 між ними. Чи повинні держави С1 і С2 дотримуватися Конвенції стосовно держави С3 — безпосередньо зі ст. 82 не випливає.

Результати такого "правового вакууму" не забарилися. Умови, встановлені спочатку Німеччиною стосовно радянських полонених, а потім і СРСР стосовно військовополонених з числа військовослужбовців Вермахту та військ СС, а також збройних сил союзних Німеччині держав не можна було назвати людськими навіть у першому наближенні. Так, у німців спочатку вважалося достатнім, щоб полонені жили в землянках і харчувалися переважно "російським хлібом", виготовленим за винайденим німцями ж рецептом: наполовину з лушпайок цукрового буряка, наполовину — з целюлозного борошна, борошна з листя або соломи. Не дивно, що взимку 1941–1942 рр. ці умови призвели до масової смертності радянських військовополонених, що посилилася епідемією висипного тифу. За даними управління у справах військовополонених Головного командування збройних сил Німеччини (ОКВ), на 1 травня 1944 р. загальна кількість винищених радянських військовополонених сягнула 3,291 млн чол., з них: померло в таборах — 1,981 млн. чол., розстріляно і вбито при спробі втечі — 1,03 млн чол., загинуло в дорозі — 280 тис. чол. (більшість жертв припала на червень 1941-го — січень 1942-го — тоді загинуло понад 2,4 млн полонених). Для порівняння: всього за 1941–1945 рр. німцями було захоплено (є різні дані, але тут наведено цифру, яку автор вважає найбільш достовірною) 6,206 млн радянських військовополонених.

Такими ж тяжкими були спочатку й умови утримання німецьких військовополонених у СРСР. Хоча, звичайно, жертв серед них виявилося менше. Але тільки з однієї причини — їх самих було менше. Наприклад, у радянський полон станом на 1 травня 1943 р. потрапило всього 292 630 військовослужбовців німецької та союзних їй армій. З них на той час померло 196 944 чол.

Підсумовуючи цю главу, зазначу, що ще 1 липня 1941 р. уряд СРСР затвердив "Положення про військовополонених". Військовополоненим гарантувалося відповідне їхньому статусу поводження, надання медичної допомоги нарівні з радянськими військовослужбовцями, можливість листування з родичами та отримання посилок. Формально дозволялися навіть грошові перекази. Однак Москва, широко використовуючи "Положення про військовополонених" для спрямованої на Вермахт пропаганди, не поспішала виконувати його. Зокрема, СРСР відмовився обмінятися через Міжнародний Червоний Хрест списками військовополонених, що було основною умовою для отримання ними допомоги з батьківщини. А в грудні 1943 р. Радянський Союз взагалі розірвав усі контакти з цією організацією.

Тривалий російський полон: етапи звільнення

13 серпня 1945 р. Державний Комітет оборони (ДКО) СРСР видав постанову "Про звільнення і повернення на батьківщину 708 тис. військовополонених рядового та унтер-офіцерського складу". До військовополонених, що підлягали відправці на батьківщину, було включено тільки інвалідів та інших непрацездатних полонених.

Першими почали відправляти додому румунів. 11 вересня 1945 р. на виконання постанови ДКО було наказано звільнити з таборів ГУПВІ НКВС СРСР 40 тис. військовополонених румунів рядового та унтер-офіцерського складу "відповідно до доданої розверстки по областях і таборах", "відправку військовополонених румунів, що звільняються, розпочати з 15 вересня 1945 р. і закінчити не пізніше 10 жовтня 1945 р.". Але вже через два дні з'являється інший документ, відповідно до якого відправці додому підлягають солдати й унтер-офіцери низки національностей:

а) всі військовополонені, незалежно від фізичного стану, таких національностей: поляки, французи, чехословаки, югослави, італійці, шведи, норвежці, швейцарці, люксембуржці, американці, англійці, бельгійці, голландці, датчани, болгари й греки;

б) хворі військовополонені, незалежно від національності, крім гострозаразних хворих, крім іспанців і турків, а також крім учасників звірств та осіб, що служили у військах СС, СД, СА й гестапо;

в) військовополонені німці, австрійці, угорці й румуни — тільки інваліди і ослаблені.

При цьому "звільненню не підлягають... учасники звірств та особи, що служили у військах СС, СД, СА й гестапо, незалежно від фізичного стану".

Директиву повністю виконано не було. У кожному разі, такий висновок можна зробити з того, що військовополонених багатьох національностей, згаданих у ній, пропонувалося звільнити наказом НКВС від 8 січня 1946 р. Відповідно до нього звільнялися чехословаки, югослави, італійці, голландці, бельгійці, датчани, швейцарці, люксембуржці, болгари, турки, норвежці, шведи, греки, французи, американці та англійці. При цьому "відправці не підлягають особи, що служили у військах СС, СА, СД, гестапо, офіцери й учасники інших каральних органів" але з одним винятком — "військовополонені французи підлягають відправці всі без винятку, зокрема й офіцери".

Нарешті, 18 жовтня 1946 р. з'явився наказ репатріації на батьківщину офіцерів та військовослужбовців, які служили в СС, СД і СА, перелічених у наказі від 8 січня національностей, а також усіх фінів, бразильців, канадців, португальців, абіссінців, албанців, аргентинців і сирійців. Крім того, 28 листопада 1946 р. було наказано відпустити 5 тис. полонених австрійців.

Та повернемося від інонаціональних полонених серед військовослужбовців Вермахту й ваффен СС до власне німців. Станом на жовтень 1946 р. у таборах ГУПВІ, спецгоспіталях МВС і робочих батальйонах Міністерства збройних сил СРСР залишалося 1 354 759 німецьких військовополонених, зокрема: генералів — 352, офіцерів — 74 506 чоловік, унтер-офіцерів і рядових — 1 279 901 чоловік. Ця кількість зменшувалася доволі повільно. Наприклад, на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 16 травня 1947 р. "Про відправку в Німеччину непрацездатних військовополонених колишньої німецької армії та інтернованих німців" було наказано (20 травня): "звільнити 1947 р. із таборів МВС, спецгоспіталів, робітничих батальйонів Міністерства Збройних сил та батальйонів для інтернованих і відправити в Німеччину 100 тис. непрацездатних військовополонених колишньої німецької армії (німців) і 13 тис. непрацездатних інтернованих німців". При цьому звільненню підлягала й частина офіцерів — у званні до капітана включно. Звільненню не підлягали:

а) військовополонені — учасники звірств, що служили в частинах СС, СА, СД і гестапо, та інші, на яких є відповідні компрометуючі матеріали, незалежно від їхнього фізичного стану;

б) інтерновані й арештовані групи "Б" (до цієї групи належали німці, арештовані радянською владою на території Німеччини під час і після війни, стосовно яких були підстави вважати їх причетними до злочинів проти СРСР або радянських громадян на окупованих територіях);

в) нетранспортабельні хворі.

Трохи раніше від полонених німців зажадали зняти погони, кокарди, нагороди й емблеми, а полонених молодших офіцерів прирівняли до солдатів (хоча й залишили офіцерський пайок), примусивши їх працювати нарівні з останніми.

Через дев'ять днів виходить директива МВС, що велить у травні—вересні 1947 р. відправити на батьківщину тисячу антифашистськи налаштованих німців, які зарекомендували себе відмінними виробничниками. Ця відправка мала пропагандистський характер: було наказано широко оповістити про неї полонених усіх таборів, особливо підкреслюючи трудові досягнення звільнених. У червні 1947 р. вийшла нова директива МВС про відправку в Німеччину 500 полонених німців антифашистських настроїв за персональними списками. А наказом від 11 серпня 1947 р. видано розпорядження звільнити в період із серпня по грудень усіх полонених австрійців, за винятком генералів, старших офіцерів та есесівців, членів СА, службовців СД і гестапо, а також осіб, щодо яких ведеться карне розслідування. Не підлягали відправці нетранспортабельні хворі. Наказом МВС від 15 жовтня репатріюється ще 100 тис. полонених німців — в основному це транспортабельні хворі й непрацездатні військовослужбовці, від рядового до капітана включно.

На кінець 1947 р. можна досить чітко визначити політику СРСР у звільненні полонених — повертати на батьківщину полонених поступово і саме категорій, здатних найменшою мірою вплинути на розвиток політичного життя в Німеччині та інших країнах, які воювали проти СРСР, у небажаному для Радянського Союзу напрямі. Хворі будуть більше зайняті своїм здоров'ям, ніж політикою, а солдати, унтер-офіцери й молодші офіцери впливати на події в себе вдома можуть значно менше, ніж генерали та старші офіцери. Зі становленням та зміцненням у східній частині Німеччини прорадянського уряду потік полонених, які поверталися, збільшувався.

Наказ МВС від 27 лютого 1948 р. визначав порядок і термін відправки на батьківщину нових 300 тис. полонених німців. Передусім звільненню підлягали всі ослаблені солдати, унтер-офіцери й молодші офіцери, хворі та інваліди старшого офіцерського складу. Звільняли також полонених солдатів, унтер-офіцерів і молодших офіцерів віком за 50 років та старших офіцерів віком за 60 років.

Далі утримуються в полоні здорові (придатні до тяжкої й середньої фізичної праці) солдати, унтер-офіцери та молодші офіцери віком до 50 років, здорові старші офіцери віком до 60 років, генерали й адмірали. Крім того, залишалися в полоні військовослужбовці — члени СС, члени СА, співробітники гестапо, а також німецькі військовополонені, засуджені до покарання за воєнні або загальнокарні злочини, щодо яких велися кримінальні справи, і нетранспортабельні хворі. Усього ж на кінець 1949 р. у радянському полоні ще залишалося 430 670 німецьких військовослужбовців (але були затримані німецькі військовополонені, привезені з СРСР у східноєвропейські країни для відбудовних робіт). Це становило явне порушення СРСР узятих на себе зобов'язань: 1947 р. четверта сесія Наради міністрів закордонних справ Великобританії, Франції, СРСР і США ухвалила рішення про завершення на кінець 1948 р. репатріації військовополонених, які перебувають на території союзних держав та інших країн.

Тим часом почали звільняти й німецький генералітет. Наказом МВС від 22 червня 1948 р. з полону звільняють п'ять генералів Вермахту — австрійців за національністю. Наступним наказом МВС (від 3 вересня того ж року) — шість "правильних" німецьких генералів (членів Національного комітету "Вільна Німеччина" й "Союзу німецьких офіцерів"). 23 лютого 1949 р. виходить наказ МВС СРСР №00176, що визначав терміни та порядок відправки на батьківщину всіх німецьких полонених упродовж 1949 р. Із цього списку виключалися військові й карні злочинці, підслідні, генерали та адмірали, нетранспортабельні хворі.

Влітку 1949 р. з таборів військовополонених знімається збройна охорона й організовується самоохорона з полонених (без зброї, тільки свистки і прапорці). Дуже цікавий документ з'являється 28 листопада 1949 р. Це розпорядження МВС №744, у якому міністр внутрішніх справ генерал-полковник Сергій Круглов вимагає навести лад в обліку військовополонених, оскільки виявлено, що належного обліку та розшуку втікачів немає, багато військовополонених одиночним порядком лікуються в цивільних лікарнях, самостійно влаштовуються і працюють на різних підприємствах, в установах, зокрема і в режимних, радгоспах та колгоспах, одружуються з радянськими громадянками, різними способами ухиляються від обліку як військовополонені.

5 травня 1950 р. ТАРС передало повідомлення про завершення репатріації німецьких військовополонених: за офіційними даними, в СРСР залишилися 13 546 осіб — 9 717 засуджених, 3 815 підслідних і 14 хворих військовополонених.

Вирішення питання щодо них затягнулося ще більш ніж на п'ять років. Тільки 10 вересня 1955 р. у Москві почалися переговори між делегацією уряду ФРН, очолюваною федеральним канцлером Конрадом Аденауером, і представниками уряду СРСР. Західнонімецька сторона просила звільнити 9 626 німецьких громадян. Радянська сторона називала засуджених військовополонених "військовими злочинцями". Тоді німецька делегація повідомила, що без вирішення цього питання неможливе встановлення дипвідносин між СРСР і ФРН. Під час обговорення питання про військовополонених голова РМ СРСР Микола Булганін висунув претензії стосовно репатріації радянських громадян, які перебувають у Західній Німеччині. Аденауер нагадав, що ці люди оселилися в Західній Німеччині з дозволу окупаційної влади — колишніх союзників СРСР, а німецькі представники тоді ще не мали влади. Однак федеральний уряд готовий перевірити їхні справи, якщо в його розпорядження буде надано відповідні документи. 12 вересня 1955 р. переговори з питання військовополонених закінчилися ухваленням позитивного рішення.

Втім, поступка СРСР на цих переговорах не була спонтанною. Передбачаючи можливість порушення Аденауером питання військовополонених, радянський уряд ще влітку 1955 р. створив комісію для перегляду справ засуджених іноземних громадян. 4 липня 1955 р. комісія прийняла рішення узгодити з ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини питання доцільності репатріації в НДР і ФРН (відповідно до місця проживання до полону) всіх засуджених німецьких громадян, які перебувають у СРСР. Причому пропонувалося звільнити більшість їх від дальшого відбування покарання, а тих, хто скоїв тяжкі злочини на території СРСР, передати як військових злочинців владі НДР і ФРН. Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов у таємному листі до першого секретаря ЦК СЄПН Вальтера Ульбріхта й голови Ради міністрів НДР Отто Гротеволя повідомив, що "питання про військовополонених буде, безперечно, порушене під час переговорів з Аденауером про встановлення дипломатичних відносин...", і в разі успішного завершення переговорів із канцлером ФРН влада СРСР має намір звільнити від подальшого відбування покарання
5 794 особи (тобто трохи менше, ніж врешті-решт звільнили).

28 вересня 1955 р. було підписано (у зв'язку з встановленням дипвідносин між СРСР і ФРН) Указ Президії ВР СРСР "Про дострокове звільнення німецьких громадян, засуджених судовими органами СРСР за скоєні ними злочини проти народів Радянського Союзу в період війни". У 1955–1956 рр. з місць ув'язнення в СРСР було достроково звільнено й репатрійовано в НДР — 3 104 особи, у ФРН — 6 432 особи; 28 німців затримали на прохання КДБ (їхня подальша доля в джерелах не простежується), чотири особи — залишено у зв'язку з порушенням ними клопотань про надання радянського громадянства. Звільнення військовополонених було одним із перших успіхів уряду ФРН на міжнародній арені.

Наступного, 1957-го, року повернулися на свою батьківщину й останні з полонених японців. На цьому сторінка під назвою "полон" для солдатів Другої світової нарешті закінчилася.

gazeta.dt.ua/history/girkota-polonu-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Поделиться

2

Re: Німецькі військово-полонені у СРСР

Несколько лет назад я переводила немцу по имени Ханс Юрген Брошат (Hans Jürgen Broszat), бывшего у нас в плену с июля 1945 по 15.12.1949. В 1945 ему было 18 лет, значит, он 1927 г.р.

Рассказы его были совершенно захватывающими - о бараке на заводе им. К. Либкнехта с глиняным полом и трехэтажными (? кажется, так) нарами из рифленого листа, на которые они рвали траву, чтобы можно было лежать. В бараке не было окон, поэтому от влаги пол раскисал...

На какое-то Первое мая они устроили травлю блох - уже в лагере где-то в районе карьера в Диёвке: все ушли на демонстрацию, а они кипятили белье в бочках и бегали голыми. пока оно кипятилось...

Про белье со щепками (ткань была такая грубая).

В каком-то из лагерей у них была докторша лет 30 Сара Абрамовна Айзенберг, которую он вспоминал с теплотой.

Жаль, что я не записала это сразу же - вполне возможно, что это было еще в мою догенеалогическую эру или в самом начале ее...

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Спасибо сказали: Алёна, Ярематойсамий2

Поделиться

3

Re: Німецькі військово-полонені у СРСР

Нижеприведенный материал тоже о военнопленных - изнасилованных советскими солдатами немках, которых отправляли потом в ГУЛАГ во избежание ущерба имиджу освободителей.

Я не могу судить о достоверности и просто не знаю, что с этим кошмаром делать...

«За такое кино надо убивать»

17 февраля в Петербурге скоропостижно умер Александр Гутман, режиссер документального кино, сценарист, оператор; автор более трех десятков кинолент. В 1997 году он снял фильм, который спас человеку жизнь. В 2001-м — кино, получившее награды на фестивалях в Хьюстоне и Чикаго, но не нашедшее дистрибьютора, не показанное в кинотеатрах, не купленное для телевидения. В нем правда о войне и Победе. Правда, которой никто не хочет знать. Свое интервью с А. Гутманом автор встречала в интернет-изданиях в разрозненном и усеченном виде. Она позволила нам опубликовать его полностью.

Александр Гутман — выпускник ВГИКа, оператор, режиссер-документалист, продюсер. Участвовал в создании таких известных лент, как «Снежная фантазия», «Пирамида», «Русские ушли», премированных на самых престижных международных кинофестивалях. Его горькая лента «Три дня и больше никогда» триумфально прошла по экранам мира. И вот — «Путешествие в юность».

«За такое кино надо убивать», — сказала неизвестная мне зрительница, первой покидая зал после просмотра в Нью-Йорке. Смелая женщина — она произнесла вслух то, что думала половина зала.

«Путешествие в юность» — так называется этот фильм Александра Гутмана.

За обманчиво-невинным названием — страшная история, к восприятию которой с экрана мало кто готов сегодня. Но завтра снимать ее будет не с кем и показать заинтересованному зрителю уже не удастся: живых не останется. Потому что в кадре речь идет о событиях 1944 года. Когда доблестная Красная Армия с боями пересекла рубежи фашистской Германии, вошла в Восточную Пруссию и в числе прочих «актов возмездия» изнасиловала массу немецких женщин всех возрастов — от мала до велика. Далее — по пакту Ялтинской конференции — женщин загнали в вагоны и эшелоны и погнали на территорию СССР — «для оказания помощи в восстановлении народного хозяйства, разрушенного в годы войны». Тех, кого довезли живыми, расселили в старых и вновь построенных сталинских лагерях, где снова насиловали и терзали. Выжившие четыре немецкие женщины 50 лет спустя говорят об этом с экрана. На немецком. Таких фильмов — на всех языках Европы — можно снять сериал: по всем странам, которые освобождали советские доблестные войска. Польки, венгерки, румынки, чешки, словачки, болгарки слово в слово могут повторить всё то же самое. Без деталей вывоза в лагеря СССР. Этот фильм — первый.

+ открыть текст

Александр Гутман пишет в титрах имена своих героинь на белом снегу Карелии, ибо о Карельском лагере речь. Имена заметает поземка. Этот кадр — и правда жизни, и художественный образ: никто не спрашивал их имен, когда насиловали, угоняли, голыми бросали в ямы братских могил на болоте. Только в титрах они и останутся. В первую очередь, главная рассказчица — фрау Кауфман, которая взяла на себя непомерный труд вернуться в Россию вместе со съемочной группой. Снова проехать через Ленинград, где в 1944-м была первая остановка их эшелона и «выгрузили трупы». Снова пройти знакомой дорогой — через жидкий лес, где работали на лесоповале, — к тому месту, где осталась навеки лежать ее младшая сестра, которую закопали живой…

Если случится фильму выйти на экран, вы увидите, как она протащила по просеке простой зеленый венок из лап ели, положила его на мемориальную могилу, созданную в российском лесу на деньги немецкого писателя Генриха Бёлля, который сам солдатом прошел в обозе войну…

Услышите ее рассказ, как тяжело было тащить телеги с трупами через лес. Как убежденно она говорит, что война не нужна никому. Что начинают войны мужчины, а страдают женщины и дети. «Вы заплатили жизнью, мы — телом и душой. Мир вашему праху, мир вашим душам…» — слышно сквозь слезы.

Расскажет она и о том, как молилась в храме обо ВСЕХ невинных жертвах войны и чувствовала, что «с нами Бог»… В этом месте даже у меня — послевоенного ребенка — в памяти всплывает бляха немецкой униформы, на которой многие запомнили надпись — «С нами Бог».

Трудно.

Вечная тема вины и невиновности — непаханая целина морали — встает на дыбы внутри и гонит судить. Всех и немедленно.

Уточню: фрау Кауфман было пять лет, когда Гитлер пришел к власти, и 10, когда началась война. Родители ее были фермерами, верующими людьми. Гитлер не внушал им симпатий, и отец был в ужасе, когда ее брат добровольцем ушел в армию. Он погиб где-то между Смоленском и Оршей… Мама плакала, а отец не вывесил флаг в день рождения Гитлера. Его пришли арестовать, но не тронули, увидев похоронку…

«Нас не убивали в газовых камерах, — говорит фрау Кауфман. — Но шансов умереть у нас было больше, чем выжить. И дневник Анны Франк известен миру, а мы носим свои дневники в себе»…

Тут снова трудно выдержать сравнение еврейской и немецкой девочек, но…

Та и другая попадают в категорию «дети». Фрау Кауфман настаивает, что дети — не виновны. И страдание не имеет национальности. Возразить на это нечего.

Александр Гутман на премьере в Нью-Йорке в кругу профессионалов и друзей процитировал американского поэта Роберта Фроста, формулируя свое отношение к материалу: «Мы приходим в храм просить у Бога прощения, но прежде мы должны сами простить других».

Он пытается разомкнуть круг ненависти. Он не первый. До него советские писатели-гуманисты отмечали, что во Второй Мировой встретились два близнеца, и один победил другого. Две армии соревновались в надругательствах над противником. И если в послевоенной Германии у нового поколения формировали национальный комплекс вины, то послевоенный СССР создавал культ героя, воина-освободителя, замалчивая его недостойные поступки. Хотя многие знали — и в первую очередь сами воины, что наряду с Неизвестным Солдатом-героем был Неизвестный Солдат-мародер. И зачастую это был один и тот же человек.

Тем, кто хотел покаяться, власти затыкали рот.

Так стал диссидентом фронтовик Лев Копелев...

О советском солдате можно было только как о покойнике: хорошо — или ничего. Но минуло полвека. И новое поколение робко делает попытку помянуть жертв обеих сторон. И грех обеих сторон. Он может, но не должен быть замолчан. И если было преступление, то был тот, кто его совершил.

Виновен ли солдат, что война пробуждает в человеке зверя, — мне трудно ответить. Но я точно знаю, что всякий преступный режим, преступный приказ, само преступление должны быть осуждены, какими бы высокими целями ни прикрывались главы государств и правительств. Потому что если есть преступление, есть и преступник. Он должен быть найден и наказан. Дело не в миллионах убитых. Надругательство над одним человеком достойно наказания ничуть не меньше. И всякий преступник должен знать, что нет тайного, которое не стало бы явным. Справедливость всегда восторжествует. Не всегда успеваешь дожить до этого. И возмездие не в том, чтобы убить убийцу, а в том, чтобы поднести к его лицу зеркало, чтобы он себя увидел.

Именно это пытается сделать Александр Гутман.

Его усилия получили признание. В Америке, в городе Хьюстон, штат Техас, на 34-м Международном кинофестивале документального кино картина «Путешествие в юность» получила главный приз — Платиновую награду.




— Каких еще наград удостоен фильм? — спросила я Александра.

— Мне легче ответить, какими фестивалями фильм был отвергнут. Это два десятка европейских и американских МКФ. Я сам выставлял фильм, так как я автор фильма, постановщик, сооператор, продюсер и владелец. И все права на фильм — у меня. Он был только на фестивале ФИПА во Франции, но понимания не нашел. Сейчас выдвинут на «Золотую Камеру» в Чикаго. Фестиваль состоится в июне.

— Скажите, что движет евреем, когда он снимает фильм о страданиях немок?

— Мой папа, которого я боготворю — Илья Семенович Гутман, — фронтовой оператор, прошел всю войну до Вены. Сделал с Карменом знаменитую серию из 20 фильмов «Неизвестная война» для Америки. Из всей команды — 12 режиссеров — сам смонтировал все свои кадры. За полгода до смерти, когда я начал снимать, он говорил: «Саша, я тебя умоляю, не берись, не делай этого. Немцы уничтожили шесть миллионов евреев. Ты еврей и не должен трогать эту тему. Ты не имеешь права».

— Он сказал, почему не делать этого?

— Да. «Нельзя их жалеть после этого». И я сказал: «Папа, мы другое поколение. Нельзя всю жизнь быть в злобе, надо учиться прощать». — «Ты не был на войне, ты не понимаешь, а я не могу тебе этого объяснить», — сказал папа.

— А папа знал, что советские воины насиловали девочек?

— Думаю, что знал гораздо больше. Мне не хочется думать, что он сам в этом участвовал. Но я ничего об этом не знаю. Я не хочу ни в чем его обвинять. И никого вообще. Мой отец для меня — свет в окошке. Но он не хотел обсуждать это со мной. А я не стал его в лоб спрашивать.

— Как возник замысел?

— Мой приятель, корреспондент, прислал мне из Карелии, из Петрозаводска, заметку о том, что Фонд Генриха Бёлля дал деньги на открытие мемориального кладбища концлагеря немецких женщин №517, где была 1001 немецкая женщина. Из них 522 погибли в первые шесть месяцев существования лагеря. И одна из выживших приехала на могилы своих товарок. Я подумал, что это интересная история. Эта женщина в интервью сказала, что попала в лагерь, когда ей было 16 лет. Не зная ничего, я подумал, что в 16 лет сажать девочку в советский лагерь было не за что. Неважно, немка она, японка, еврейка или русская. Дети — невиновны. Шел 97-й год. Я взял камеру, разыскал эту женщину в городе Золинген, нашел переводчицу и снял первое интервью. Эта женщина — фрау Кауфман — рассказала мне всю свою жизнь. С момента входа советских войск в Восточную Пруссию. Как над ними издевались, как их насиловали. Потом я поднимал архивы, общался с историками, и выяснил, что на Ялтинской конференции были приняты документы, по которым американцы в качестве репараций получали 10 миллионов немецких марок с замороженных авуаров в американских банках, англичане — еще что-то, французы — еще что-то, а Россия получала право использовать немецкую рабочую силу «для восстановления народного хозяйства, разрушенного войной».

Это значит, что Россия могла использовать: «а) военнопленных и б) гражданское население немецкой национальности на занятых территориях, замеченное в связях с нацистами». Женщин от 18 до 30—35 лет и мужчин от 17 до 40 лет. Такие были поставлены нормы в этом международном договоре.

— И подписи «тройки»?

— Да, Черчилль, Рузвельт, Сталин. Как хорошо сказала одна из моих героинь, «мы все, как вы — в пионерах и комсомоле, — были в наших молодежных организациях. Так мы автоматически стали замешанными в связях с нацистами». Потому наши плевали на всё и брали детей 13—15 лет. Издевались над ними, насиловали всех, кого ни попадя. Строем.

— Где это можно было делать?

— Хватали девочек, затаскивали в комендатуру и там пропускали через них всех желающих. И не по разу. Потом вызывали на допросы и говорили: «Вы отравили колодцы, чтобы погибла советская армия». Били, заставляли подписывать всё, что написано кириллицей. Они ничего не понимали и всё подписывали. Она это рассказывает в фильме... После этого их выстраивали, гнали в вагоны и отправляли в советские концлагеря. Только из Пруссии было интернировано около 180 тысяч женщин и детей, маленьких и больших.

— Кто вел бухгалтерию: немцы или русские?

— Русские. Я видел эти документы, держал их в руках. Они находятся в госархиве, в карельском архиве. Там есть похоронные книги. Кто где похоронен. По фамилиям, сколько кому лет.

— Когда началась их «жизнь» в Карелии?

— Март-апрель 45-го. Мы же Восточную Пруссию взяли раньше.

— Когда вы с папой обсудили замысел?

— Сразу, когда снял эту даму — фрау Кауфман. Она в этом лагере похоронила свою сестру. Другая моя героиня — фрау Зоммер — говорит, что она после этого вышла замуж, и муж всё говорил: «Забудь об этом». Ей пришлось разойтись, потому что забыть этого нельзя, как она сказала. Я все это рассказал папе.

— Мне как зрителю не вполне ясна ваша авторская позиция. Вы считаете, что акты насилия были делом добровольным или был приказ насиловать немок?

— Приказа такого не было. Не может быть такого приказа...


Александр Гутман не знает, что приказ такой был, но по другой армии.

Отдал его император Японии Хирохито. Он приказал насиловать и убивать китайских женщин. И самураи выполнили приказ. Груды мертвых женских тел снял на пленку скрытой камерой член американской дипломатической миссии в Китае. И никогда в жизни ни словом об этой истории не обмолвился. Умер, а полвека спустя его дети в Америке нашли в подвале отцовского дома пленку... И американский режиссер-документалист, родом из Китая, дочь русской женщины и корейца, — Кристин Чой — сняла фильм «Именем императора» об этом массовом изнасиловании женщин Китая. Фильм не нашел дистрибьютора и не вышел в прокат. Правительство Японии выразило протест американской стороне по поводу показа фильма в рамках правозащитного кинофестиваля. На правительственном уровне этот факт отрицали. Но — в кадре у Кристин Чой сидели старые солдаты — бывшие самураи Хирохито, которые решили перед смертью исповедаться и покаяться перед Богом и перед камерой.

Кристин Чой рассказывала мне, что снимая их — этих солдат-насильников, — она была без переводчика и понятия не имела, о чем старые японцы говорили ей. Она просто кинула клич по Японии, что если что-то знают об этом, — пусть поведают. Только когда в Америке переводчики перевели ей с пленок их тексты, она поняла, что невольно стала исповедником грешников. И каждый из них поделился, что долгие годы находится на государственном обеспечении, как солдат, но — под домашним арестом, как посвященный в государственную тайну. Потому несколько стариков в кадре у Кристин заканчивают свои исповеди тем, что они знают, что их убьют за разглашение тайны, но им теперь не страшно, так как завтра им стоять уже перед Богом, а не перед императором...


— Я разговаривал с заместителем коменданта Берлина по отправке в лагеря. Это профессор Семиряга. Он жив и читает лекции в историко-архивном институте. У меня есть его книжка «Как мы управляли Германией». Он ни слова не говорит о подобных приказах.

— Тогда насилие становится делом добровольным?

— Думаю, что да. Это был некий акт возмездия. Стихийный.

— Как они узнали, что это можно делать? Что это не будет наказано?

— Они — победители! Они делали все подряд. И никто их за это не наказывал. Потом уже в Берлине была пара, как Семиряга рассказывал, показательных процессов, когда наказали. За насилие и мародерство. Но пока мы не победили, никто на это не обращал внимания. А вот когда насиловали в лагерях, за это был наказан даже один замначальника лагеря. Но, скорее, он был наказан за то, что воровал еду у заключенных. А то, что он насиловал, — это было побочным. Если бы не воровал, его никто не наказал бы и за то, что он насиловал.

— Как вы считаете, все солдаты этим занимались?

— Я ничего не могу считать. Я там не был.

— Но после того как вы поговорили с этими женщинами и сняли свой фильм...

— Большинство. По крайней мере, многие. Как следует из рассказа моих героинь.

— Если этот фильм сегодня показать советским воинам-освободителям, я уверена, они скажут, что это — ложь. И что немки клевещут. У вас есть ответ такому потенциальному зрителю и читателю?

— Я — не суд. Я не буду заниматься доказательством.

— Но вы дали слово человеку, который всё это говорит...

— ...и всё это пережил!

— И вы ему верите. А воин говорит: «Ложь!»

— Но были экспертизы. И это было доказано.

— Кем?

— Приезжали представители Международного Красного Креста в сталинские лагеря. Были жалобы в МКК. От заключенных. И международное сообщество обратилось к Сталину, информировало его о том, что поступают жалобы на советских солдат, которые убивают и насилуют.

— Откуда у вас эта информация?

— Из Фонда немцев-узников сталинских лагерей в Германии. И Сталин ответил: «Не надо пытаться представить забавы солдат как насилие и издевательство над немецким народом».

— Где еще были эти лагеря?

— На Урале, на Беломорско-Балтийском канале, в Карелии. Туда привозили немок...

— До какого года их держали?

— Последние пленные покидали СССР в 49-м году, насколько мне известно. Одна из моих героинь называет эту дату. Документов у меня не было.

— Вам доводилось встречаться с советским солдатом, который бы сам сказал, что он насиловал немок?

— Конечно. Был у нас такой дядя Вася в соседнем парадном. Посылал нас, пацанов, за «маленькой». Выпивал и начинал рассказывать, как воевал: «Вошли мы в Венгрию и всех перетрахали. Вошли в Польшу... в Пруссию...»

— А в Польше насиловали немок или полячек?

— Всех! И детей, и старух. Национальность никого не интересовала. Они сначала насиловали, а потом узнавали, на каком языке она говорит.

— Тогда это не акт возмездия. Так можно было изнасиловать и собственного ребенка, не опознав. Какова сверхзадача фильма на материале изнасилованных женщин?

— Нет никакой сверхзадачи. Я хотел рассказать конкретную частную историю четырех несчастных женщин, которые прожили этот кошмарный период своей жизни в сталинских лагерях. Я полагал, что история сама выведет на обобщение. Я пытался ее поднять до обобщения.

— Ваша формула обобщения?

— Как ужасна война. И в войне больше всех страдают женщины, дети и старики. Они менее всего причастны и страдают больше всех. Потому что солдаты идут на войну сознательно. Или не идут. И второе: страдание не имеет национальности. Это принципиально важно для меня. Немецкая, польская, французская, русская или еврейская девочка говорит это — не важно. Почему дети должны страдать? Почему должны страдать женщины и старики?

— Кого вы делаете виноватым в этой истории?

— Я хотел сделать виноватыми Гитлера, Сталина, Черчилля, Рузвельта. Но тогда это было бы кино про политику. Я не хочу снимать такое кино.

— А кто же развязывает войны?

— Пусть люди думают... Вспомните, что происходило в Чечне. Буданов насиловал Кунгаеву на правах победителя. Он поставил раком эту чеченскую деревню. Вот он сегодня и имеет право — так считает Буданов и его солдаты. Да не имеет он права! Потому что в этот момент он становится в один ряд с ублюдками, которые прячутся в горах, грабят, убивают, берут заложников.

— Вы хотите, чтобы соблюдались правила ведения войны, чтобы воевали солдаты с солдатами, армия с армией?

— Я не хочу, чтобы воевали вообще! Я против решения любых спорных вопросов с помощью силы. Я, извините, пацифист и идеалист. Сам не служил и сына спас от этой поганой армии.

— Но из мужчин делает солдат правительство. И закон о всеобщей воинской обязанности.

— Правительство призывает в армию, но солдат оно не делает. В последнее время наше государство все больше делает не солдат, а противников службы в армии.

— Вы считаете, что дети не должны отвечать за родителей?

— Никогда и ни в чем. Вот родители за детей отвечают. Мою героиню девочкой посадили в концлагерь ни за что. Даже если бы ее не насиловали — ее заставили стать рабом! Жизнь каждого человека самоценна! Нельзя сравнивать, сколько тысяч будут страдать за гибель скольких миллионов. Страдания одного человека — трагедия. Эти немки страдали ни за что.

— Как же «ни за что», когда за причастность к нацистам?

— Нет, их брали и отправляли в лагеря только за то, что они немки. Так же убивали евреев за то, что они евреи. Так же убивают чеченцев за то, что они чеченцы. Нельзя наказывать человека за то, что он такой, а не другой национальности.

Тут мы надолго отвлеклись, перейдя к рассуждениям на тему «Почему немецкая нация должна отвечать за преступления Гитлера, а русская нация не должна отвечать за преступления коммунизма». Вспомнили, что у немцев был Нюрнбергский процесс, а у русских — не было. И процесс шел не над немецким народом, а над нацизмом. И вели процесс не нацисты, а представители четырех мировых держав, победивших нацизм.…

— Снимая фильм, вы знали, что выходите на минное поле. Как вам сегодня живется на нем?

— Тяжко. Я вложил все свои накопления в этот фильм. Сегодня мне трудно жить. Не только материально. Я приобрел массу врагов. Моя родная сестра не может мне простить, что я пошел наперекор папиной воле. Так дочери фрау Кауфман не общаются с ней. Считают, что мама пострадала заслуженно, что она ответственна за преступления нацизма. Они уехали в Израиль, выучили иврит. Одна из них работает в Моссаде. Они уверены, что нельзя жалеть этих немецких женщин. И мать в том числе. Так растет новое поколение фашистов, которое знает, что жалеть нельзя. Нельзя сопереживать даже маме. А мне безумно жалко этих женщин, которых я снимал. Может, я сумасшедший? Я в прошлой своей ленте не смог увидеть первые кадры, когда мать встречает приговоренного к смерти сына. Оператор снимал, а я выскочил из комнаты: я все равно от слез не видел монитора.



...Речь идет о полнометражном документальном фильме «Три дня и больше никогда». Он снят в тюрьме. Это последнее свидание матери с приговоренным к смертной казни сыном. В основе фильма реальная печальная история молодого солдата Александра Бирюкова, который во время службы в армии стал объектом сексуальных домогательств офицера. И ближе к концу службы солдат застрелил офицера... Военный трибунал приговорил солдата к высшей мере. Но благодаря ветрам перемен в мире вообще и в российской политике в частности, высшая мера была заменена юноше на пожизненное заключение. Прежде всего потому, что Россия, вступая в Совет Европы, обязалась ввести мораторий на смертную казнь.

И хоть самый молодой в ту пору вице-премьер Борис Немцов в своем письме в Думу отмечал экономическую нерентабельность (!) моратория, Россия выбрала исторически несвойственный ей и экономически убыточный путь сохранения жизни своим гражданам...

В фильме А. Гутмана «Три дня...» в кадре реальные три календарных дня, которые проводят в четырех дощатых стенах тюремной гостиницы мать и сын Бирюковы при последнем свидании. Пересказывать тут нечего: слёзы и отчаяние матери, причитания над живым, как над мёртвым, и жалкие попытки до-любить, до-приласкать, обогреть обреченного единственного своего... И неловкость мальчишки за всю нелепость происходящего: и убивать не собирался, и умирать не готов, и мать нечем утешить, да и камера ещё следит за тобой...

— Ну как же ты так не сдержался?! — сетует в слезах мать.

— Да если бы автомата на плече не было, всё обошлось бы... А так — сорвал с плеча автомат и всё... — оправдывается сын.

Думаю, что всё было сложней, но не в этом дело...

Помню (и уверена, что не я одна) день закрытия правозащитного МКФ, когда его директор Бруни Буррес поднялась на сцену Валтер Рид Театра в Линкольн-Центре в Нью-Йорке, держа в руках белый листочек факса, как знамя победы.

— Я позволю себе текст привести полностью, — сказала она и зачитала с листа: «Санкт- Петербург, 20 июня 1999 г. Дорогая госпожа Буррес, я счастлив информировать Вас о радостном событии в деле, которым я был занят долгое время. Мой фильм «Три дня...» получил гран-при Московского Правозащитного кинофестиваля «Сталкер», в связи с чем был показан по телевидению. После показа фильма Верховный Суд России пересмотрел дело моего героя Александра Бирюкова и изменил ему приговор с пожизненного заключения на 15 лет тюрьмы. Теперь ему будет дана возможность свиданий с матерью один раз в год и получения продуктовых посылок. Также будут улучшены условия его содержания в тюрьме. В связи с тем фактом, что А. Бирюков уже провёл девять лет в заключении, ему осталось сидеть всего 6 лет. Шесть лет — это тоже много, но это не вся жизнь и, наконец, виден свет в конце его личного тоннеля. Я всегда сомневался, что кино может действительно помочь кому-либо, но теперь я в это верю. Потому что случившееся — ПРЕКРАСНО!!! Это было моей главной целью, когда я снимал фильм: помочь этому молодому человеку, А. Бирюкову. Если у вас будет возможность сообщить зрителю о том, что произошло в результате широкого показа фильма, я буду вам признателен. С уважением, А. Гутман».

Зал долго аплодировал тексту...

Устроители фестиваля потрясенно разводили руками: «Невероятно, но, значит, кино что-то может!»

Я хотела подробностей и в тот же вечер узнала, что в середине июня, в разгар МКФ, в Москве умер Илья Гутман — отец Александра, известный кинематографист. И на траурном митинге у гроба отца сын услышал из уст друга отца — от Анатолия Приставкина, писателя и правозащитника: «Спи спокойно, дорогой друг, ты оставил хороший след на земле и сына, который не только прекрасный режиссер, но еще и политический деятель: он спас жизнь мальчику...».

Анатолий Приставкин не один год возглавлял Комиссию по помилованию при президенте РФ. Его словам можно было доверять. Так горе и радость пришли рука об руку к создателю «Трех дней».

А вскоре А. Гутману снова довелось увидеться со своим героем.

Финское телевидение заинтересовалось островом, на котором в стенах древнего монастыря по старой большевистской традиции находится тюрьма. Финны пригласили А. Гутмана в соавторы их ленты и выехали в Вологду. Александр встретился с А. Бирюковым.

— Ты мне теперь как сын, — сказал режиссер убийце.

А тот смущенно попросил о помощи: коль снова предстоит жить, то нужны, как минимум, башмаки... Он в тюрьме сидел босой, а мама потратила все деньги на поездку к нему, и купить обувку было не на что... А. Гутман сначала снял свои и ушел из тюрьмы босиком, а потом сложил А. Бирюкову первую посылку, разрешенную новым указом, и отправил парню...

Помню, как я гадала в дни фестиваля, где же пролегает граница между реальностью и искусством. И возникло робкое предположение, что она, как и царство Божие, — внутри нас.

— Когда вы делали «Три дня…», вы знали, что спасёте ребенку жизнь?

— Конечно, не знал. Я был самым счастливым человеком на свете. После этого я считаю, что прожил жизнь не зря.

— Экранная драма молодого человека, почерпнутая вами из жизни, вернулась в жизнь, вернулась... самой жизнью. Что вернётся в жизнь из новой ленты?

— Я хотел бы, чтобы эта картина была показана в Германии. Это важнее, чем в России. Неонацизм поднимает голову. Говорят, что никаких нацистских лагерей не было… А я хочу, чтобы каждый из неонацистов задумался. Чтобы они посмотрели на своих матерей и на своих дочерей, сестер, на своих женщин. Вы-то сегодня — герои, — сказал бы я этим немцам, — а завтра всех ваших женщин снова трахнут строем победители...

В голосе Гутмана впервые прозвучали нотки угрозы.

— А я бы хотела, чтобы две девочки фрау Кауфман посмотрели кино, вернулись к матери и пожалели ее. Что сказала ваша мама, посмотрев фильм?

— Она промолчала.



...А моя наверняка проплакала бы вместе со мной весь фильм.

Я помню, она рассказывала, как после пыток гестапо и ада немецких концлагерей шла она весной по разрушенной освобожденной Германии, свободная и босая, и отдала где-то найденные сапоги первой попавшейся немке.

— Немцы очень бедствовали… — горько сказала мне она.

«А ты?! Ты?!» — хотелось крикнуть мне, но слова застряли в горле, потому что в маминых глазах стояли слезы… Слёзы сострадания к врагу.

Для меня это было непостижимо.

https://discours.io/articles/social/za- … ado-ubivat

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Поделиться

4

Re: Німецькі військово-полонені у СРСР

Спецгоспиталь № 1691
книга учета умерших 16.09.1944-29.10.1945 ЭГ 1691
ЦАМО ф. 58 оп. А-83627 д. 3244
https://obd-memorial.ru/html/info.htm?id=61848960

Спасибо сказали: kuks70, Balymba2

Поделиться