Сенчанські сотники
Михайло Шипало (1649), Михайло Будовиченко або Добов’яченко (1672), Павло Заліський (бл. 1677), Сергій Криштопенко (1680), Леонтій (Лесько) Васильович Слюз (1687 – 1695), Кирило Криштофовича (1710 – 1718, 1720, 1723 – 1726), Степан Григорович Корсун (до 1720), Степан Михайлович Милорадович (1727), Іван Криштофович (1727 – 1757), Тимофій Криштофович (1757 – 1772), Павло Федорович Слюз, 2-ї сотні (1771 – 1782), Пилип Криштофович 1-ї сотні (1782).
Із цього переліку сенчанських сотників видно, що п’ятеро належало до сім’ї Криштофовичів і що вони займали сотничий уряд більше 50 років. Отже, право, яке надавало козакам можливість обирати собі старшину «вільним голосами», в Україні майже не діяло. Криштофовичі за свою службу сотниками нажили собі великі маєтки в Снчанській сотні, про що буде сказано детальніше в біографічному нарисі про кожного з них.
Першим сенчанським сотником був Михайло Шипало, згадуваний у реєстрах 1649 року; поряд з ним записаний Фесько Глоба, а далі – Іван Шипаленко, очевидно, син сотника (реєстр усього Війська Запорозького, с. 277). У цей час Сенчанська сотня входила до складу Миргородського полку й налічувала 113 реєстрових козаків. Після цього сотника у нас виникли значні пробіли, пояснювані тим, що сотнею в цей час керували люди, які не залишили після себе ніяких слідів у місцевій історії. Маємо інформацію про сенчанського сотника Михайла Будовиченка, або Добов’яченка, відомого тільки тим, що він у 1672 році підписав акт обрання в гетьмани Самойловича. Близько 1677 року сотницький уряд у Сенчі займав уже Павло Заліський, можливо, син сенчанського реєстрового козака Федора Заліського (1649), а в 1680 році – Сергій Криштопенко, родоначальник Криштофовичів, судячи із прізвища – польського походження, як про це, утім, стверджували і його нащадки вкінці XVIII ст.; при наступному сотникові Криштопенко займав скромний уряд сенчанського городового отамана (1688), а його місце зайняв Леонтій Васильович Слюз.
Уперше сенчанським сотником Слюз згадується в 1687 році, а востаннє – в 1695; у 1700 році він називається вже колишнім сотником. Слюз був найпомітнішим сенчанським сотником XVII ст.. Наприкінці XVIIІ ст. його внуки розповідали, що батько Леонтія, шляхтич Василь Васильович Слюз вийшов із Польщі, де мав маєтки, які залишив своєму братові Яну Слюзу, а сам оселився в Лубенському полку в містечкові Сенчі, маючи чин хорунжого воєводства Брестенського. Ніяких документів, які підтверджують цю сімейну історію, немає, а тому найімовірніше, що вона вигадана. Ймовірно, Слюз вийшов у люди із середовища сенчанських козаків. Час, у який Слюз уперше згадується сотником (1687 рік) і милість до нього Мазепи дають можливість припустити, що він яким-небудь чином був корисний гетьману під час його обрання на Коломаку. Лубенським полковником у той час був Леонтій Свічка, який теж прихильно ставився до Слюза. Це виявилось і в тому, що Свічка у липні 1688 року дав йому підтверджувальний універсал на село Юсківці.Одержавши Юсківці, Слюз виклопотав собі на них у січні 1690 року й гетьманський універсал, яким закріплювався за ним ще й млин у тому ж селі. Через три роки, у березні 1693 року, Союз одержав від Мазепи, який підтверджував дане раніше і давав йому «на уряд сотництва сенецького млин на р. Сулі з двома колесами, на греблі Луганській» (біля села Лучки). Усі ці маєтності були закріплені за Леонтієм Слюзом царською грамотою від 1 квітня 1693 року, яку виклопотав йому, звичайно ж, гетьман; крім Юсковець з млином і млина в Лучці, грамота закріплювала за Слюзом ще й млина якогось «Івана – мірошника на тій же греблі Лучанській». На цьому милості Мазепи до Слюза не закінчилися: гетьман у грудні 1694 року дав йому «за знатні його служби» нову маєтність – село Скоробагатьки (Сенчанської сотні) з 12-ма дворами і купленими ґрунтами, а наступного року Слюз одержав і царську грамоту на це село. Таким чином він за своє сотництво нажив два села й три млини. Коли втратив сотництво Слюз, невідомо. У 1700 році його вже називають колишнім сотником.Близько 1710 року Леонтій Слюз помер, залишивши вдову Марію, сина Семена й дочку, одружену зі Степаном Корсуном. Удова Слюза в черевні 1710 року одержала від Скоропадського підтверджувальний універсал на Юсківці й Скоробагатьки з млинами й дрібними ґрунтами. Із маєтностей чоловіка Слюзиха незабаром втратила Скоробагатьки, якими заволодів її зять Степан Корсун. Виклопотавши собі на це село полковницький універсал, Корсун у 1717 році одержав і гетьманський. Але стара Слюзиха стала клопотати про повернення собі Скоробагатьок як маєтності, закріпленої за її чоловіком царською грамотою. Старання її у цьому напрямку увінчалися успіхом, і за наказом Генеральної Канцелярії в 1727 році Скоробагатьки були відібрані в Корсуна й разом із Юсківцями закріплені за Слюзихою. Цими селами Слюзиха володіла до смерті, живучи у Юсківцях. У 1735 році вона склала свій тестамент, за яким, щоб між спадкоємцями не виникло суперечок, розподілила всі свої маєтки між сином Семеном і дочкою Мариною, що перебувала у шлюбі зі Степаном Корсуном. Семен Слюзенко за цим заповітом одержав: села Юсківці й Скоробагатьки, млини в Сенчі й Лучці на р. Сулі з ґрунтами, двір в Юсківцях, у якому жила його мати з усією рухомістю, й двір у Сенчі. Степан Корсун одержав досить мало: «ґрунт у Сенчі, на якому він живе, млин на ріці Сулиці в Гапонівці, ліс Ороб’ювщину з лукою, кут з дубиною за Сенчею й луг Подоловський». Причиною такої скупості старої Слюзихи до Корсуна було те, що вони із зятем, в основному, не ладили, а крім того Корсун жив майже винятково на кошти своєї тещі: «Степан Корсун, – говорилося в тестаменті, – як став мені зятем, ніколи без моїх власних готових грошей не жив, ні в кого ґрунт без моїх же грошей не купи, які то позикою без жодних процентів, то проханням, деякі віддаючи, а інші в себе немалим числом утримуючи, – у різні роки й різні часи забирав». Усе ж одержане Корсуном від тещі дорівнювало, за її словами й за ціною, «показаною давніх часів знатними людьми», півтори тисячі золотих. У кінці тестаменту, підписаного самою «Марією Леонтією Слюзевою», заповідачка звертається до своїх спадкоємців із проханням не сваритися між собою. Після складання заповіту Слюзиха прожила ще кілька років: вона згадується у 1740 році як власниця двору з підсусідками в Сенчі.Семен Слюзенко на початку 1724 року їздив у Москву, очевидно, клопотатися про повернення Скоробагатьок. Після повернення звідти був призначений наказним сотником у Сенчі, тому що діючий у той час сотник був посаджений Марковичем «на армату». Числячись значковим товаришем, Семен Слюз уже в 1731 році був представлений полковою канцелярією кандидатом в лубенські хорунжі, але гетьман затвердив на цю посаду Петра Троїцького, а коли той став чорнуським сотником, його місце зайняв Слюз, одержавши гетьманські універсали на цей уряд у травні 1732 року. У цьому ж році він одержав універсал Апостола «на млин на греблі Сенецькій і на вишняк у с. Гапонівці на р. Сулиці», що потім за заповітом його матері перейшло до Степана Корсуна. Лубенським хорунжим Слюз пробув до кінця 1738 року, коли був підвищений у перші полкові осавули, яким і пішов у Кримський похід під командуванням генерального бунчужного Семена Галецького, у якого протягом усього походу був генеральним осавулом. У 1740 р. Семен Слюз був лубенським осавулом і володів такими маєтностями: у Скоробагатьках – 19 дворів, у Юсківцях – 34 двори і в хуторі Сенчанської сотні – 8 дворів «підданих». Одержані від батька маєтності Слюз примножив одруженням із донькою чигриндубровського сотника Івана Булюбаша, який у придане за донькою дав хутір, згодом названий слобідкою Слюзівкою, або Кринкою (Чигриндубровська сотня), до якої було приєднано земель сусіднього села Шушвалівки «у довжину на п’ять верст, а в ширину – на чотири версти». У Семена Слюза було три сини: Федір, Семен і Василь. Із них Федір служив з 1751 р. військовим товаришем, а потім мав чин полкового хорунжого й помер до 1784 року, залишивши двох синів: Павла, про якого йтиметься нижче, і Петра, який служив спочатку полковим осавулом, а потім майором. Другий син Семена Слюза Семен у листопаді 1760 року одержав чин військового товариша, а у вересні 1782 року – бунчукового. Маючи цей чин, у 1784 році він був обраний депутатом від Лохвицького повіту в Чернігівське дворянське депутатське зібрання, а в 1787 році був Лохвицьким повітовим суддею. Він мав двох синів: полкового хорунжого Якова й губернського секретаря Петра.Третій син Семена, Василь Семенович Слюз, у 1781 році був призведений у військові товариші, а в 1782 р. за походи проти турків – у полкові осавули. У 1798 році він був відставним майором і жив у с. Юсківцях. Усього за ним нараховувалося 318 кріпаків чоловічої статі й 319 – жіночої. Одружений він був з донькою бунчукового товариша Уляною Криштофович, від шлюбу з якою мав дітей: Федота, призведеного в 1781 році із сотенних отаманів у військові товариші, а з 1798 року – в поручики; Івана, який у 1798 році служив корнетом, перебував у шлюбі з дочкою майора Анною Власенко, з якою мали трьох синів: Олексія, Луку й Андрія; Платона, який у 1798 р. служив корнетом. Наприкінці ХVІІІ ст. Слюзи (Семен, Василь Семенович і діти Федора Семеновича) володіли 1187 душами селян; усередині ХІХ ст. Юсківці ще перебували в їхньому володінні.
Матеріял подано до друку
Інститутом Українського Вільного Козацтва
імені Антона Кущинського ,
директор ІУВК – доктор права УВУ Олександр Панченко
(м.Лохвиця Полтавської області)
(при копіюванні посилання на сайт та джерела є обов’язковим)
Парусимов, Найда, Гудко, Дороновский, Витко[ченко], Сидько, Варяник, Слушний, Спивак, Чупик, Сидорчук, Коломиец, Корниенко, Билик, Рудой, Клищенок, Божок, Павлюк, Прядка, Загний, Понька, Горбач, Ворона, Дяченко, Войташевский, Примак, Руденко, Кот, Максименко, Коваленко, Сирик, Мартыненко, Бутко, Кобизский, Колесник, Ильенко, Лемешенко, Бойко, Карпенко, Братчик, Самохвал, Святина, Панасенко