1 (13-02-2015 13:14:18 отредактировано D_i_V_a)

Тема: Зниклі та зруйновані монастирі України

Почнемо ми цю тему з Межигірського монастиря. Тема Межигір'я актуальна сьогодні smile - Янукович та його Межигір'я-резіденція

Межигірський монастир
Межигірський Спасо-Преображенський монастир — православний (жіночий) монастир, який існував до 1935 року в місцевості Межигір'я — біля сучасного села Нові Петрівці (Київська область), за 10 км на північ від міста Вишгорода.
Тип -  оборонний
Архітектурний стиль - бароко
Засновник - Грецькі монахи
Дата заснування - 988
Стан - зруйнований
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/8/8e/Mezhyhirskyi_Monastery%2C_1843.jpg

А це малюнок Тараса Шевченка
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/5/50/Mezhyhirskyi_Monastery_by_Shevchenko%2C_1843.jpg

Історія
Згідно з легендою, монастир близько 988 року заснували грецькі ченці, що прийшли з Візантії разом із св. Михайлом — першим митрополитом Київським.[1].За іншою версією церква Білого Спаса була закладена Андрієм Боголюбським в 1161 році.
Документально підтвердженої дати заснування монастиря не існує. Найвірогідніше починати його історію з XII ст., коли, за свідченням літописів, в Межигір'ї існувала божниця, яка, можливо, поклала початок монастирю.[1]
Монастир міг отримати земельні маєтності від давньоруських князів. Поблизу монастиря існує печера. На території знаходиться урочисько під назвою « Володимирові буди», тут росли старезні дуби.
1482 — став жертвою набігу татар хана Менглі-Гірея.[1]
Відбудова монастиря почалася з 1520-х рр., коли литовські великі князі та польські королі, щоб прихилити до себе православне духовенство, надавали йому привілеї та земельні володіння. Монастир був відновлений за часів київського воєводи Андрія Немировича старанням Михайла Щербини. В той час існувала церква Св. Спаса.
1571 Сигізмунд Август надав монастир разом з вишгородською землею писарю канцелярії кор. руської — Евстафію Висоцькому. Пізніше земля вишгородська належала монастиреві .Кошти на монастир давали князь Юрій Семенович Слуцький, Андрій Немира, Андрій Полоз,Іван Горностай, Яцько Бутович і ін. шляхтичі.
1609 — старанням вихованця Костянтина Острозького — ігумена Афанасія, монастир отримав право ставропігії.[1]

Головний козацький монастир
    Пізніше якось осені біля Покрови,
    Зібралося народу на празник роковий
    В Межигорський монастир, що з давень давна,
    Церква його вікова, свята, православна,
    Була парафіальна воколь Запорожа…"
    Дума лірника Вернигори, зі збірки Еразма Ізопольського «Дума з дум українських» 1857.
У 1-й пол. XVII ст. був одним із осередків антиуніатської боротьби в Україні, зокрема, коли ним 1616 року керував І.Копинський.
Земельні маєтності монастиря зросли після 1654–1656 рр. за рахунок дарунків від українських гетьманів та московський цар — Олексій Михайлович надав монастиреві поселення : Бобровичі, Козаровичі, Ясногородку, Ігнатовку, Глібовку.
Богдан Хмельницький надав Трахтемирівському монастиру поселення Петрівці, Мочуни, Чернін та затвердив всі давні грамоти.
Після козацьких воєн Богдана Хмельницького , Трахтемирівський монастир був повернений козакам і Межигірський до 1660 не відігравав головної ролі.
Величко в своєму літописі згадує битву, яка відбулася 1654 під Межигорами, між Богданом Хмельницьким та татарами. Татари після грабіжницького походу на Волинь, поверталися звідти з награбованим добром та ясиром. Богдан Хмельницький розбив тут татарське військо і з того часу не маючи більше татарів як союзників, він вимушений був шукати нового.
Після зруйнування у 1660-х рр. польським військом Трахтемирівського монастиря Межигірський монастир став шпиталем для старих запорожців.[1] На їхнє утримання Запорізька Січ передала у власність монастиреві земельні володіння та щорічно виплачувала значні грошові кошти.[1]
1663 пожежа знищила церкву та монастирські будівлі. Після цього монахи побудували нову Преображенську церкву. Монастир був обороним і мав для оборони свої гармати.
1683 — козацька рада Запорозької Січі постановила запрошувати до січової Покровської церкви служителів саме з Межигірської обителі.[1]
В 1687 запорожці знову втратили Трахтемирівський монастир і замість Трахтемирівського обрали Межигірський, як свій військовий шпиталь. Січову Покровську церкву та Самарський монастир козаки підпорядкували Межигірському монастиреві.
1691 — монастирю підпорядковано найближчі до Січі монастирі: Лебединський, Самарський тощо.[1]
1703 — згідно з грамотою Петра І, монастир утратив ставропігійний статус.[1] і став підпорядкований Київській митрополії.
1710 — відновлено ставропігію монастиря[1].
1735 — запоржці, що утвердилися кошем на р. Підпільній, підтвердили «військовий» статус Києво-Межигірського монастиря.[1]
В 1760 в монастирі були дві кам'яні церкви : Преображенська та Св. Духа та дві дерев'яні : Богородиці і Св. Миколая (трапезна) У XVIII ст. своїм багатством поступався тільки перед Києво-Печерською Лаврою.
1772 кошовий січовий отаман Петро Калнишевський побудував в монастирі чотири монастирських будинки, які були знищені вогнем в 1717 р. і також велику браму на якій була влаштована Петропавлівська церква з дзвіницею.
В монастирі часто козаки на старості постригалися в ченці та закінчували тут своє життя.

uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0% … 0%B8%D1%80

Поделиться

2 (13-02-2015 13:15:31 отредактировано D_i_V_a)

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

Микільський Пустинний монастир (''Малий Миколай'')
Об'єкт: православний монастир
Розташування: місто Київ
Рік побудови: заснований в ХІІ столітті, муровану церкву збудовано 1715 року, перебудовано в середині ХІХ століття
Архітектурний стиль: українське (мазепинське) бароко
Сучасне використання: зруйновано у середині 1930-х років
http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/1/12/Nikolopustyinskiy.jpg

Згідно з переказами, князь Мстислав, син Володимира Мономаха, заснував 1113 року монастир св. Миколая в лісистій місцевості, знаній як пустинна (пустельна). Один з найдавніших монастирів Києва, він володів землями над Дніпром майже до самого Подола. Сам монастир містився початково в печерах, на схилі горба, коло теперішньої Аскольдової могили. Дерев‘яна церква монастиря, з високою стовпоподібною вежею, дала привід називати цей монастир "Стовповим" або "Слупським" (від слова "слуп" - стовп). Пізніше виробилася народна назва - "Слуп - монастир".

В останнє десятиріччя сімнадцятого століття гетьман Мазепа збудував, ближче до Печерської Лаври, нову велику кам"яну соборну церкву св. Миколая. Після того стару Микільську церкву стали називати, на відміну від нової, "Малий Миколай", а нову - "Великий Микола". В 1715 році князь Д. Голіцин замінив стару дерев"яну церкву Малого Миколая новою кам"яною. в стилі барокко. Ця нова церква була, ймовірно, подібна своїми формами до старої - мала типову українську тричастинну композицію і незвичайно високу бароккову вежу посередині, з банею й верхом на ній, і клясичний педимент над головним входом. В 1732 році Митрополит Рафаїл Заборовський розділив Малого Миколая й Великого Миколая на два окремі монастирі.

В дев‘ятнадцятому столітті церкву Малого Миколая значно перебудували. Додатки й переробки змінили початковий барокковий вигляд церкви та її стовпоподібного верха-вежі, а в 1874 році поруч із церквою збудовано окрему триповерхову високу дзвіницю.

Свято-Микільський Пустинний Слуп-монастир був одним із тих, якими піклувалося і які підтримувало Військо Запорізьке. Хоч колись цей монастир був дуже багатий, на початку дев"ятнадцятого століття його володіння обмежувалися кладовищем довкола могили Аскольда, де стояла церковця-ротонда. В середині тридцятих років ХХ ст. Малого Миколая знесли, ймовірно, в той самий час, коли руйнували й кладовище Аскольдової могили та під тим самим претекстом - створення розважального парку на схилах Печерських горбів.

Жодної інформації про деталі або обставини руйнування цієї бароккової пам"ятки нема. В 1930 році вона ще була; наприкінці 1930-тих років її вже не стало. За законом Радянської України від 16 червня 1926 року, знищення Малого Миколи мусів дозволити Народний комісар освіти республіки. В 1936-37 раках на місці знищеного монастиря було влаштовано паркові кіоски.
www.oldkyiv.org.ua/data/myk_sm.php?lang=ua
uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0% … 0%BE%D1%80
також http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=1766

Поделиться

3

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

До історії Свято-Преображенського Скельського чоловічого монастиря (1653-1786)
                                                     ЧЕРНЕЧА ОБИТЕЛЬ НА СКЕЛЬСЬКІЙ ГОРІ
                     Чи багато чули сьогоднішні жителі сел Грунь, Куземин, Мала Павлівка, Скелька про те, що більше ніж 350 років тому в цій місцині був заснований і працював до 1786 року один з найбільших чоловічих монастирів Лівобережжя, що знаходився на межі з Диким полем та Московським царством – Пустинно-Скелський Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Він аж до початку 19 сторіччя був оплотом  та розповсюдником православної віри, її остовом. та осередком освіти в нашому  краї. Став будівничим багатьох церков та поселень в окрузі, сприяючи цим економічному зросту нашої рідної землі в ті часи. Думаю, що пересічні жителі наших сіл мало про це знають, і з цікавістю будуть читати цей матеріал.
                    З  давніх давен територія між нинішніми селами Грунь та Куземин на правому гористому березі річки Ворскли була поросла густими непрохідними дубовими та липовими лісами, де водилося безліч живності. А місце, що знаходилося під горою де Ворскла різко повертала. Слобода (поселення поряд),  була заселена козаками Гадяцького полку і названа від назви самої гори  - Скелькою( ще давніша її  назва «Замчище»).Там же було ще в давні часи  давньоруське поселення-городище. Починаючи з початку 17 сторіччя наші землі активно заселяються вихідцями з правобережжя Дніпра, козаками, московськими людьми, котрі втікали від сваволі воєвод та сусідами з Дикого поля татарами. На зміну сезонним жителям «уходникам» приходять постійні жителі, яких з радістю приймали земле володарі. Багато стало засновуватися і селітроварень. Ось в першій чверті 17 століття і виникають спочатку «урочища» Грунь, Куземин, які  в 30-40 роках вже згадуються як населені пункти. З початком епохи Хмельниччини – тут колонізаційний бум: розростаються ці населені пункти, засновуються нові. Люди з правобережжя масово втікають на нові землі від братовбивчої війни. За ними йдуть і ченці їх монастирів, адже вони також страждали. Якщо на початку 17 сторіччя заснуванню монастирів противились Московські власті та татари, то починаючи з 50-х років 17 ст Московське царство навпаки сприяло цьому процесу. Ось тут між недавно осадженими містечками Грунь та Куземин виникає чернеча обитель. «…Надходження товарів та продуктів з Московської держави до новозбудованих фортець проходило не без участі монастирів, які часто ставали пунктами відпочинку на торгових шляхах. Скельський Преображенський монастир засновано неподалік Зіньківського шляху, від якого відходили шляхи на Куземин, Охтирку, Олешню, Грунь. Поряд з монастирем існує човновий перевіз через р.Ворскла, звідки дорога йшла на село Лутище, а потім - на Охтирку. Засновниками монастирів, як це зазначено у писемних джерелах, були ченці - вихідці з Гетьманщини. Вони тікали з розорених польськими військами православних монастирів…..»(Кравченко О.М. «Заснування монастирів північного заходу Слобожанщи ни у козацьку добу», Сумський історико-архівний, №X-ХІ, 2010 р,стор. 197). А в кінці 19 сторіччя наш земляк Твердохлібов писав про це місце так: «…На северо-восточной окраине Зеньковскаго уезда,Полтавской губерній, между местечкамн Грунь и Куземином, по правому  гористому берегу Ворскли, тянется широкая полоса леса, окаймляюще го съ юга полями, а къ юго-востоку, по переходе на низменный левый берегъ реки, граничащаго со степью, раскинувшеюся между Ворсклою и Мерломъ. Лесъ этотъ, еще недавно дремучій, теперь сталъ исподволь редеть; но темъ но менее местность, имъ покрытая, продолжаеть сохранять характеръ дикой заповедной пущи, безъ правильно устроенныхъ проедзныхъ  дорогъ. Въ  этой-то пуще неподалеку от того места, где цепь холмистыхь возвышений праваго берега Ворсклы, делая изгибъ, круто поворачиваетъ отъ севера къ югу, надъ скалистымъ спускомъ къ реке стоялъ древній Скельскій монастырь, названный такъ оть скалъ или скель, на которихъ былъ расположена. Теперь о немь напоминаютъ только деревянная капличка да заглохлый вишенникъ, а въ свое время онъ могь считатся однимь изъ крупныхъ по землевладению. Леса, среди которихъ онь ютился и которыми владелъ на праве собственности, тянулись тисячами десятинъ вверхъ и внизъ по течению Ворсклы. Подъ, монастырскою горой были водяные мельницы, винницы, шинокь въ хуторе Скельке, а кругомъ лесъ. За рекой, на окраине луга, подъ дубнякомъ на пескахъ была «осажен» иноками большой поселокъ Слободка, поля и степи монастырскія врезались въ дачи слободы Котельвы и Ахтырскаго полка. Въ храмовой праздник, въ день Преображенія Господня, блізь монастыря собиралась многолюдная ярмарка. До сихъ поръ, окрестные старо жилы помнятъ раскинутый подъ монастырской горой роскошный монашеский садъ, въ которомъ, между многими редкими породами фруктовихъ деревъ, росли громадные волошские орехи и разводился виноградъ.»(А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина, 1886, № 10, стр 382). А перший спомин про цю святу обитель вказаний в «Актахъ Московского Государства № 523-й. 1653 года «Отписка Яблоновского воеводы Гр.Куракина о черкасскихъ вестяхъ …доносилъ: мая де въ 26 дня, писалъ ко мне съ Вольного Володиміръ Новосильцевъ, а въ отписке его написано: де въ 23 д пришелъ на Вольное изъ литовской стороны изъ города Груни черный попъ Михайло Тарасовъ на церковное строение денегъ сбиратъ, а сказалъ: заводить де онъ монастырь на реке на Ворсклу на Скелскихъ горахъ на литовской земле, где рубежъ твой государеве съ литовской землею, а съ нимъ де попомъ 4 старца; а хотятъ де церковъ строить во имя великаго чудотворца Николы; а пришли де они старцы отъ разорения ляховъ изъ города Зеславля, изъ монастиря Архистратига Михаила, и въ той де стороне запустело городовъ съ 100 и больше...». Це і являється датою заснування монастиря, хоча всі церковні офіційні документи вказують лише приблизну дату. Як пише в 1886 році в своїй доповіді Полтавський єпископ Київському митрополиту про монастирі Полтавської губернії (до якої тоді відносилася територія Скельки)  -  «…Скелский Преображенский мужской монастырь образованъ до 1666 года,…. пришли монахи из Корсунского монастыря, из-за Днепра и среди Черного непроходимого леса, среди яров и оврагов организовали монастырь на правомъ, высокомъ, нагорномъ берегу Ворсклы....». Однак котелевський краєзнавець каже, що монастирський скит в цьому місці був ще в 1642 році, де більш за все вже жили іноки з правобережжя.
           Як відомо з початком визвольної війни на Правобережжі дуже активно в ній стали брати участь і ченці численних монастирів православних, але не завжди на боці козаків, іноді і на стороні шляхти. Тому вони часто були об’єктами нападів військ, як козацьких так і польських. В зв’язку з цим монахи часто розходилися по всій Україні, шукаючи місць для нової обителі.  Частіше це було на місці старих давньоруських городищ, яких було багато по берегах Ворскли та Псла та недалеко від доріг і козацьких поселень для свого захисту. Так і монахи з міста Зеславля з Подолії оселилися на місці бувшого скита, на березі річки, недалеко від Зіньківського шляху, який з’єднував їх з Охтиркою, Куземином, Грунню, Зіньковом та на той час великими козацькими укріпленими поселеннями –містечками, сотенними центрами. Перше що почали робити монахи – це пошук іноків серед місцевого населення для  збільшення чисель ності своєї братії та меценатів серед населення, які могли б пожертвувати їм частину своїх добр. Так в 1886 році Полтавський єпископ пише Київському митрополиту про Скельський монастир -  «…Скелский Преображенский мужской монастырь образованъ до 1666 года, въ 1780 году был пожаръ и все бумаги сгорели, пришли монахи из Корсунского монастыря, из-за Днепра и среди Черного непроходимого леса, среди яров и оврагов организовали монастырь на правомъ, высокомъ, нагорномъ берегу Ворсклы от Зенькова 24, от Груни 10, от Ахтырки 20 верстъ. Там ранее была пасека Зеньковского полковника Шимона. Сразу выстроили часовню, потом через два года церковь и уже в 1666 году было 2 церкви, все было из дерева...». Землі для побудови монастиря, який було названо Пустинно-Скелський Свято-Преображенський  були спочатку надані Зіньківським полковником жителем містечка Грунь Василем Симоновичем Шимоном. «….И действительно въ сохранявшейся суплике скельскихъ монаховъ къ гетману Скоропадскому, отъ 20 декабря 1720 г., они називають полковника Шимана своимъ фундаторомъ, говоря, что имеютъ оть Шимана «легацію на млянокъ», на садъ неоподаль от Ворскли, отъ Лутищъ идучой, и на всю сагу отъ устья ажъ до московской границы. Но слово фундатора чаще понималось въ смысле «надаєм», наделяющаго, и монастырь могъ существовать раньше получения имъ земельныхъ угодій отъ полковника Шимана….» (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина, 1886, № 10, стр 387-390). Це зв’язано з тим, що починаючи з Богдана Хмельницького засновувалося багато монастирів, політика Гетьманської держави була направлення на поширення православної віри. Тому і землі і пожертви в першу чергу надавали полковники та козача старшина. Це було богоугодна та почесна справа. Це було заборонено після гетьмана Апостола. Їх можна було тільки купляти та ченці мали право брати тільки грошові пожертви. Тож Зіньківський полковник, по прикладу гетьманів і надав землі та інші пожертви на цю обитель – «…Се аз Василей Шиман, полковъник верного войска его царского пресветлого величества Запорозкого Зенковский, явъно чиню сим моим доброволним писмом при старшине городовой грунъской, меновите: при Стефану Безжоном  сотнику Груне Черкаской, Семену Пол..., — атаману городовому грунских. Ивану Костенку и при мелниках Скелских... и инших людей добрих и веры годних притом було немало, иж я виписанный полковъник даю сей мой запис з доброй воле в обитель Святого Спаса, нарекомий манастир Скелский, иж млинок на сазе, в том лузе стоячой, Ворскляной, идучей от Лутице, збудованый коштом моим, которий то млинок отдаю на святую обител вечними часы. Упоминаю при людех зацных вишписанных, абы оние черноризце, мешкаючи в обители святого Спаса, контентовались тоею сагою, узявъши... границе, аж до устя, не чинячи перешкоди жодной меской гребле и не псуючи берегов, которие.меское посполство все гатит и остерегает меской гребле, аби не било и тих млиновых перешкод, идучих на скарб восковий. Деялося все это у Черкаской Груне, априля 2,1665 …». Спочатку була збудована дерев’яна невеличка капличка, а потім побудовано ще три храми .
            На початку свого існування монастир та іноки нічим особливим себе не заявляли, окрім молитов «на всякъ день за монаршее достоинство, за ясновелможность гетманскую и за все православное воинство». Та й ще довго їх  земельные володіння, за недостатністю господарської уваги зі слів сучасників не давали достатніх прибутків. «Живучи вдали оть благочестивыхъ людей, въ пустыне, жаднихъ оферъ до церкви божественной какъ отъ ладану, яко и оть свечокъ не имеемъ», писали скельські монахи в супліці та просили гетьмана дать їм замість «офери ладанной и свечной, льготу «горелочную», чтобы «полно било имъ безъ всякаго датку и турбацей давати горелку»…. «..еще передь руиною шведскою имели мы свою данницу, а ще бы и теперь спромоглися построити нужднаго ради братіи честной, всесмиренно молимъ волнихъ насъ сотвориги отъ показащины…».. Адміністративно перші двадцять років Скелський Преображенський монастир існував разом з своєю бувшою метрополією – Корсунським монастирем. Першим відомим ігуменом з 1675 року був Амвросій Філіпович. Потім були ігуменами Діонісій Мостицький та Тарасій Бакуменко. В цей час монастир ще бореться за своє виживання. Поступово розширяються його володіння за рахунок пожертв віруючих та козачої старшини. Так жертвують монастирю свої володіння, знаний в наших краях рід Павловичів, представники якого були  козацькі сотники в Куземині та Зінькові. Серед пожертв – найбільша – це село Павловочка(нині село Мала Павлівка Охтирського району) та двори в містечку Куземин. В 1680 році козак Гаврило Григоренко подарував своє поле та невеликий лісок, а також луг біля Куземина, який в свій час був самовільно захоплений козаками села Більського і повернутий монастирю рішенням Куземинської сотенної канцелярії. В 1672 році гетьман Самойлович після того, як став на гетьманство надає землі та посполитих в першу чергу монастирям, в тому числі і  на «послушание» Скелському монастирю, закріплюючи селян та землі Павловочки за ним, тим більш, що до гетьманства Самойлович був сотником веприцьким і добре знав наші краї. В 1679 році Котелвянський житель Іван Донець дарує монастирю свою греблю, а в 1700 році житель слободки Скелька Василь Романець ліс в урочищі Носівщина. З 1683 по 1691 року ігуменом Скелського монастиря був Лазарь Бузкевич (за іншою версією Бузанович), який на той час керував ще і Корсунським чоловічим  та Полтавським Хрестовоздвиженським монастирями. Про нього пишеться – «….Ігумен Лазарь, Скелский монастир от основанія заложил и много труда в сем монастире примноживши, месце сие святое от себе воздвигнул, бил здавна в житіи іноческом іскусен и благоразумен…». В цей час і проходить основна розбудова приміщень святої обителі. Побудована нова церква, келії та інші будівлі, куплений водяний млин у вдови сотника Гнєдича з Котельви в 1683 році, а в жовтні 1690 року млин і  дім у родички бувшого Зіньківського полковника Шимона - Меланії Шиманової. Тоді ж було куплено святою обителлю половину млина на річці Ворскла у жителя Грунської сотні Крамаря Михайла та Крицькувної Анни. В лютому 1684 року Лазаря переїжджає в Полтаву де основне місце його служіння Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, однак згідно грамоти Київського митрополита Варлаама Ясинського Бузкевичу надано повноваження також «надзирать строенія Скелского монастиря, житіе ігумена и братіи вместо митрополита….», так як сам Скелський монастир знаходився далеко від митрополичої кафедри.
      З приходом до влади в Україні Івана Мазепи, що прославився православними фундаціями, розвивається і Скелський монастир. Він зростає територіально, надаються йому землі по обох берегах Ворскли, в його володінні є двори в Котельві, Груні, Куземині і в самій слободі Скелька. До цих пір ходять перекази про монастирський сад, де ріс виноградник, плодові дерева: сливи, яблука, груші та знамениті волоські горіхи, якими до сьогоднішнього дня славиться Куземин. В окрузі мається декілька пасік. Є відомості, що до монастиря відносився і скит Спасо-Преображенський в Великих Будищах (нині Зіньківського району) в Чернечому яру, та скит в самій Павловочці в нинішньому Чернечому Яру, де неодноразово в 50-60 рр. 20 сторіччя  знаходили люди печери. В березні 1691  року ігуменом обителі став Антоній Почека. 6 липня 1691 року гетьман Мазепа підтверджує своїм універсалом володіння Скельського монастиря на село Павлівочка(Мала Павлівка),яке було надане йому раніше  - «….Пресветлейшихъ и державнейшихъ великихъ государей ихъ царского пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ Іоаннъ Степановичъ Мазепа. Іхъ же царского пресветлейшего величенства Войска Запорожского всей старшине и черне, особливе пану полковникове Гадяцкому, сотнику Грунскому, отаманове городовому, війтове, и всем тамошнимъ обива телямъ и кожному, кому о  том ведати надлежит, ознаменуемъ, ижъ яко за пришлого антецессора нашого бывшего гетмана и за нашого гетманского уряду законники монас тира Скелского селцем Павловочкою, уезде Грунском  найдучомъся владали и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали, так ми , гетьманъ, тепер тое же серце Павловочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу, теперешнему ігумену Скельскому, зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ, абы нихто зъ старшини и черне полку Гадяцкого, а особливо господар нашъ ему, отцу ігуменови, зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и становиська войсковимъ людемъ, жеби не давали, а войтъ з посполитими тяглими людми(опрочь козаковъ)абы всякую  повинность и послушенство отдавали. Данъ в Батурине, июля 6 року 1691. Звишъменованый гетман, рукою власною. К сей копыи во верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский, игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского  своеручно подписался, а подленный уневерсалъ къ себе принялъ. Сводилъ с подленними універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский.» Також видається тим же гетьманом універсал на володіння монастирем так званим «Шимановим» водяним млином в 1699 році,що працював на Гадяцький полк і називався «полковий». Знаходячись сам по собі в лісових нетрях, відірва ний від великих міст та шляхів, поступово Спасо-Преображенсь кий чоловічий монастир стає відомим святим закладом на всю округу. В 1691 році на  місце померлого ігумена Почеки призначається митрополитом Ясинським з Києва Пахомій Федорович, що прибув на місце 24 липня 1698 року. Цей ігумен був, судячи з документів, особистим другом гетьмана Мазепи. Цей ігумен мав великий авторитет серед чернецтва. Монарший постриг він прийняв в 1689 році від ігумена Батуринського Крупницького монастиря – Дмитра Савича Туптала, який згодом став Чудотворцем Ростовським. Після переходу Дмитрія до Глухівсько-Петропавлівського монастиря його учень Федорович стає ігуменом Батуринського монастиря, звідки йі був переведений в Скелську обитель. Він часто відвідував Дмитра Туптала, який в кінці свого життя став настоятелем Новгород-Сіверського монастиря. В бібліотеці Скелського монастиря довго зберігалася книга Четій-Міней, яку будучий Чудотворець Ростовський у свій час подарував нашому монастирю. Помер ігумен Пахомій Федорович в 1700 році.
             За період з 1700 по 1707 рік в монастирі змінилося близько десяти настоятелів. Це зв’язано з відомими подіями Північної війни. Про них крім імен на жаль нічого невідомо. Це ієромонахи – Досифей, Інокентій, Феодосій, Амвросій, Генадій та ієросхимонахи -  Григорій Симеон, Веніамін Волосовський, Василь Яковлевич. В цей час монастир являється найбільшим землевласником в окрузі. У нього є кілька млинів по річках Грунь та Ворскла, декілька сотен десятин лісу та багато земель, які простиралася по обидва боки Ворскли, заходячи на територію Охтирського слобідського полку та Котельвянської сотні Гадяцького полку з численними невеличким хуторами. На нього працюють посполиті села Скельки, Павловочки, частина посполитих Груні, Куземина, маються скити аж під Великими Будищами, Павловочкою. Місцеві жителі продовжують жертвувати на святу обитель свою власність. Постійно видаються «оборонні» універсали Пустино-Скельському монастирю. Так в 1704 році Мазепою був виданий такий універсал на володіння монастирем водяних млинів по річках Ворсклі та Груні. В цей же час в 1704 році Миргородський полковник у своєму листі пише про продажу півмлина козаком Ляшенко Іваном. Дарує дім з садибою в 1705 році ігумен  Пустино-Лебединського монастиря Гнєдич. Змінюється і склад чернецтва,на місце поступово вимираю чих старих ченців, які прийшли сюди з Правобережжя і приймають нових. Серед них було багато також росіян.
                Усні перекази говорять, що іменно в цей період моральне лице іноків змінилося, м’яко кажучи, не в кращу сторону. Так під час царування Російського царя Петра 1 Романова після Північної війни і під час неї всіх «увечныхъ» солдат віддавали в монастирі в тому числі і на Лівобережний Скельський, що приводило до погіршення дисципліни в них та зростання криминализації. Змінилося відношення і влади, і місцевих селян та козаків до святих обителів. «…Въ 1700 году Петр Первый говорилъ: «Монахи ведут безобразный образ жизни, от нихъ прибыли обществу никакой, а ущерб для казны явный так как монахи свободны от податей …..» (Полтавсие Епархиальные Ведомости, 1897 год, стр 378). Ченці почали  займатися  грабунком місцевих жителів, нападаючи на шляху Охтирка-Котельва-Полтава на  купців та чумаків, а то і просто на подорожніх. Натерпілися від них і місцеві жителі. Неодноразово вони жалілися пану Гадяцькому полковникові на гультяйську, нечемну до населення поведінку іноків Скелського монастиря. Були і збройні виступи козаків та селян села Скельки проти свавілля монахів. Під час війни зі шведами святі отці не підтримали виступ Мазепи проти Московського царя в 1708-09 рр., на відміну від місцевого населення, що ще більше вбило клини роздору між ними. Відомо,що після поразки Мазепи  під Полтавою в 1709 році близько 40 чоловік мазепинської козацької старшини наскоро прийняли постриг в Охтирському Свято-Троїцькому монастиреві, однак монахи Скелського монастиря про це заявили царевим людям і козаків було страчено. Цей вчинок вкрай розлютив місцевих жителів, яким увірвався терпець і під проводом місцевого жителя козака Чорного вибухнуло повстання проти монахів. Було спалено та потрощено багато їх побудов. Боячись розповсюдження повстання тодішня влада цей випадок зоставила без уваги і він вирішився сам собою. Проходячи нашими краями, шведи зайняли монастир та навели там безлад. Крім того постраждало багато монастирських маєтностей. про що неодноразово пише ігумен властям у своїх супліках.
                   Ігумен  отець Гервасій за дозволом гетьмана Скоропадського від 28 жовтня 1709 року будує через річку Ворскла переправу і збирає мостовий податок в казну монастиря. Трішки раніше, 28 грудня 1708 року, універсалом гетьмана Скоропадського підтверджується права Скелських монахів на село Павловочка. Такий же універсал  Гервасій взяв і від Гадяцького полковника на те, щоби тяглові посполиті села Малої Павловочки не використовувалися місцевою козацькою старшиною та козаками для своїх особистих потреб. Ще раніше, при Мазепі, ігумен Гервасій отримує  грамоту від гетьмана на володіння млинами на Ворсклі, який підтверджується універсалом і гетьмана Скоропадського в 1711 році. Незважаючи на універсал Скоропадського селян Малої Павловочки все таки притягує для своїх  робіт полкова та Грунська сотенна адміністрація та наймали їх місцеві козаки. Тому з монастиря до гетьманської канцелярії була подана скарга на Гадяцького полковника, Грунського сотника, війта Грунського та війта Малої Павловочки, на що 19 грудня 1716 року видається уже в який раз універсал гетьманської канцелярії за підписом гетьмана до Гадяча -  про заборону використання селян села Малої Павловочки на інших роботах, крім монастирських, а також про заборону брати посполитих цього села на інші різні військові потреби. В період правління ігумена Гервасія Преображенський монастир активно скуповує землі навкруги. Так в 1711 році продає водяний млин на Ворсклі жінка Куземинського сотника Афанасієва, купляються земельні угіддя та мельниця на Ворсклі у «войскового товарища» Богуцького Михайла та дві земельні ділянки у «знатного товариша» Гадяцького полку Мантропа в тому ж 1711 році. В 1712 році продають ліс монастирю міщани містечка Куземин Шаповал Роман та Андрій. Продає свій дім Скелському монастиреві в Груні священик Дем’янович в 1716 році. В 1713 році житель Куземина Семен Бутенко дарує ченцям частину своєї водяної мельниці, а гетьман Скоропадський дарує монастирю також двір з земельною ділянкою в містечку Груні та водяний  млин на річці Грунька із майна  Гадяцького ключа. В травні 1717 року ієромонах Гервасій помирає, а на його місце призначається Клеона Силич.
        В цей час на Лівобережжі на заворсклянські володіння Скелської обителі накладає руку старшина Охтирського Слобідського полку, потихеньку проходить відмежовування части ни його володінь під приводом того, що землі недостатньо обробляються та запустівають. Про це Скелські ченці постійно доповідають Гадяцькому полковникові, але відповіді на ці скарги так і не отримують. Так в супліці від 9 березня 1720 року просили вони у гетьмана «слушной детерминации,куды бы з грунтами, за Ворсклом рекою будучими ,належны были», а ще вони нарікали в своєму листі, що в їх поселення  «….Слободку, за Ворсклом будуючую, от бригадира Феодора Иосифовича з Котелви поставлено г.Грекова майора полку гренадерського порций 3, а раций 13». Далі ченці повідомляють, що згодом той же бригадир, незважаючи на розмежування між територіями Гадяцького, Полтавського та Охтирського полків та визнання земельних прав за монастирем, самочинно призначеними комісарами «…устроенные монастырем копци уничтожил и велел новые покопать, выгону их отнял, и сады, и землю одаль от Ворсклы, и саги немалую часть завладел, и часть власного монастирского байраку ,купленого у жителей лутиских ….». Ігумена і братію хвилювало те, що  «….стацый драгунских щодено сподеваючися, боячися же, деби знову от Ахтырки жовнеров не поставили в их слободе». А ще вони слізно бідкалися, що й  « землю у них отняли,и их так стеснили, что не можно через копци и статчины выпустити». Діло затягувалось. Сварки з старшиною Охтирського слобідського полку все посилювалася. Для вирішення цієї проблеми монахи скельські стали прохати допомоги в Михайла Милорадовича – Гадяцького полковника. Ось їх лист від 8 грудня 1720 року: «Декабря 4, писала братія, по отданіи писанія нашего вельможности нашей, драгуны, отшедши oтъ монастиря нашего,   которіи постановлени були зъ Котелви въ Слободце нашей казали себе дать исти людямъ и, пообедавши въ, Слободце, отъехали съ такимъ виговоромъ: теперича не даете провіанту и фуражу на нашу седьмую роту полку Санктпетербурзкаго зождавше дасте втрое или вчетверо», и зъ тим отъихали, И до сего времени, слава Богу, Нічого не чувати ни съ Котельви, ни зъ Ахтырки; Богъ весть, що дале будеть. Въ Kотельве въ нашомъ дворе, стоять порутчикъ седьмой роти, и туди велит дрова возити ;но еще за нашимь ведомомъ не вожено ничего; paзве той человекъ, которій живеть у дворе, не веми и не огреваетъ? Сами тамъ не буваемъ навить и певне повести не можемо За Слободкою теди и за протчіми кгрунтами убогой обители нашой, которіи суть освидетельствовани  вельможностями вашими, в ихъ же милостямъ всехь кгрунтовихь справъ списки до рукъ подани въ тропе(следь) насилаю чи за вельможностію нашіею честного брата нашего іеромонаха, економа святия обители нашої, всесмиркнно молимь: ясневельможному его панской милости, пану гетману яко всехъ насъ особливейшему патронови, предложити, и самого вельможности вашей, яко своего пана и господаря, истого, просимь за, нами убогими предстательствовати, ажъ бисмо не були больши оть ахтирского полку турбовани: яко сами, вельможностямъ ваша, разсмотрели, же наши грунта, которихъ списки подалисмо вельножностямъ вашимъ хочай за Ворскломъ, по однако жъ по разграничению господами Косоговимъ к Дауномъ на малороссийской границе постають (хоча Котельва и поддалася подъ Ахтирку) чого ради паки и паки просимъ вашой панской милости распорядити насъ, указомъ его ясневелможной милости; въ якомъ, расположеніи ми, убозів, на граници зостаючи, имеемъ жити;понеже когда всецелого окончания тому делу но вскори не учинится, безъ турбации оть Ахтырского полку жити не надеемся, понеже Котельвяне старшіе себе границу кладуть по Ворскло и сь тимъ всимъ до Ахтирки належати хотять, а ми, надъ Ворскло седячи, и прочіи городи понадь Ворскломъ,жеби за Ворскломь которіи издавна имелисмо и теперь имеемъ, и люде имеють, жеби не владели кгрунтами, того желаютъ (без чего всемъ трудно жити), чого ради паки просимъ вельможности вашой, пана нашого, тому делу конецъ учинити, да безъ всякой турбаціи за царское всличество и за рейментара своего и за вашу панскую милость, со всемъ православнимъ воинствомъ помолимся Богу,яко и есми». (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 396-398). Чи була реакція на цю супліку зі сторони гетьмана Скоропадського невідомо. Адже в той час в моді серед козачої старшини та полковників були самовільні захвати земель. Особливо це посилилось під час правління Охтирського полковника І.І.Перекрестова. Однак на той час все таки право винокуріння та продажу горілки зосталося за монастирем, що давали більшу частину прибутків святої обителі.

Спасибо сказали: Алёна1

Поделиться

4

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

Продовження про Скельський монастир
На початку 18 сторіччя в Скельському монастирі вже вже три дерев’яних церкви – Преображенська, Введенська з трапезною, Церква Різдва Предтечі. Так пише історична література: «Церковь Преображения Господня построєна в 1759 году Игуменом Скелским Порфирием Туманским….». Розростався й сад під горою, працювали млини, приносила немалий дохід і переправа через Ворсклу. При обителі була школа, де вчили селянських дітей грамоті. В 1718 році 19 вересня ігумен Силич отримує універсал на володіння Малою Павловочкою уже від Гадяцького полковника Милорадовича. При цьому ігуменові монастир значно добавляє в своїх володіннях. Перш за все він старається скупити земельні та інші володіння в краї. Так ним купується земельна ділянка у козака Величко в Гнилиці, ліс у міщан з  Куземина Швеця, Лук’яненка, Сіромахи в 1718 році,та  Дудацького в 1722 році. Дістається Скельським монахам і ліс під  горою від жителів Куземинської сотні Сомаченка та Писаренка. Продає свою мельницю під Куземином міщанин Бутенко Семен в 1720 році. Жертвує інокам в 1719 році Куземинський житель Хипениченко Кирик свій дім з двором. З 1724 року Клеона Силич переїжджає до Києва, де він до 1728 року перебуває в званні намісника Київських митрополитів при Софіївському монастирі. Недалеко від святої обителі засновується монастирська слобода під назвою Зарічна. Там та в селі Скелька організовуються ярмарки, де ченці торгують медом, горілкою, продукцією свого натурального господарства, рибою, хутром бобрів. Сюди приїжджають люди зо всієї округи та чумаки. 30 жовтня 1723 року Гадяцький полковник Михайло Милорадович, переписуючи володіння свого полку в донесенні царю « Ведение Полку Гадяцкаго городовъ, селъ  и деревень» пише слідуюче про маєтності монастиря – «….надал гетьман Скоропадский року 1719 село Павловочка въ уезде Грунском владеть ним старцы монастыря Скелскаго …». Те ж саме було записане і в «Генеральном следствии Гадяцкого полка в 1729-1731 гг» в розділі монастирські володіння – «Грунской сотни в селе Павловка – 77 дворов, владеют Пустынского Скелского Преображенского монастыря игумен с братией, по универсалу бывшего гетмана Скоропадского, данному в 1708 году оному игумену за воинскую службу». В 1724 році ігуменом обителі стає Єпифаній Яковович, а з 1725 року Прокопій Бочковський, який до цього був на кшталт писаря в монастирі. Він вже будує солодовню та два невеликих пивних заводики і винокурню. В цей час монастир уже має свої кошти від продажу пива, горілки, продуктів саду, меду, риби та бобрів, продовжує активно скуповувати землі навкруг у селян та козаків. Серед селян, які працюють на монастир знову ж селяни Малої Павловочки, які знову надані універсалом нового гетьмана Данила Апостола від 5 листопада 1729 року. Монастирю селян надавали не довічно,а лише на період гетьманства окремого гетьмана(до живота), кожний з яких, будучи глибоко віруючим чоловіком та догоджаючи церкві, надавав  володіння святим отцям.
               В 1732 році вперше ми можемо ознайомитися з іноками Пустино-Скелського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря в присяжних списках Гадяцького полку «Монастиря Преображенского Пустиноскелского Епархии Киевской Гадяцкого полка Игумен Иеромонах Прокопий Бочковский, Намесник Иеромонах Лобчин, Уставник монах Тит, Полатний иеромонах Феофилак, Уставник левого криласа иерм. Онисим, Конов монах Илия, Иеромонах Сила Гарасимов, Иеромонах Фаддей, Иеромонах Зена Семенович, Иеромонах Варфоломей Евстафиевич, Диакони:Дамаскин Василиевич, Дорофей Василиевич. Монахи:Аврасий Самойлович, Калестрат Маркович, Саватий Лукьянович, Флеонок Яковлев, Спиридон Василиев,  Исакий Григориев, Тихон Феодоров, Иов Иванов, Ахаик Михайлович, Филарет Афанасиев, Илиодор, Тимофей Павлов, Полиевкт Данилович, Андреан Стефанович, Никон Остапович, Корнилий Михайлов, Иоаким Криницкий, Инок Иоасаф, Константин Василиевич, Трифон Андреевич, Яков Савелиев, Антоний Федоров, Арсений Мартинов, Илиодор Семенович, Иоасаф Семенович, Клеопа Дамянов, Иринарх Дубовик, Никифор Гордеевич, Исаия Самуйлович, Горгоний Василиев, Паисий Пантелимонов, Терентий Иосифович, Исидор Иванович, Иоиль Григориев, Дософей Григориев, Гедеон Григориев, Товита Демянович, Фотий Василиев, Прокопий Феодоров, Пахомий Рудковский, Исихий Коваленко, Иеродиакон Мисаил Иванович, Иеродиакон Димитрий Емелианович». Цей список говорить про тоді вже численну братію в Скелському монастирі, тоді як в Гадяцькому Миколаївському Красногорівському монастирі було їх тільки 15. А всього по Полтавській єпархії тоді було 22 святих обителі. Більшість із них були бідні, жили натуральним господарством, самі працювали на землі. Як проживали іноки в нашому монастирі? Я думаю, що по-різному. Деякі з них, не треба закривати очі і на це, вели зовсім непотребний спосіб життя, який був недостойний їх сану, тобіш пиячили, не хотіли працювати, деякі  займалися грабунками, як про це  кажуть усні перекази людей тих містин. Але більшість братії чесно трудилася на землі, молилася богу, додержувалася канонів та уставів монаршого життя. Так, наприклад, є вельми цікаві відомості про долю ігумена  Бочковського Прокопія, якого в 1732 році заслали в Гадяцький Миколаївський монастир на епітімію за пияцтво, де він і помер в 1750 році простим монахом. 28 квітня 1732 року  ігуменом став Іосаф Лісеневич, висвячений Рафаїлом Заборовським і який служив в Скелському монастирі до 1 вересня 1747 року. При ньому продовжують  скуповуватися землі навкруги. Монастир багатів. На нього працюють селяни, в його володінні багато земель, лісу.Так подаю вам списки посполитих-селян села Павловочки за 1747 і 1748 рр., що працювали на монастир «…Того же села Павловочки посполитые владения Монастира Скельскаго подданние -  1747 годъ - Софрон Колесниченко, Павло Василенко, Федоръ Романенко, Грицко Цинбалъ, Гаврило Самойленко, Иванъ Довгопятенко, Грицко Павленко, Потапъ Пуденко, Потапъ Галатенко, Зиновей Калесниченко,….. та інші» та за 1748 рік - «…Вдова Василиха, Савка Лисенко, Данило Сорока, Панас Галатенко,Павло Ткачъ, Василь Кириченко,Иван Довгопятко,Тимофей Левченко,Грицко Цинбалъ,Леско Сахненко, Леско Горпини зят,вдова Чепуриха,Гаврило Гавриш,вдова Харчиха,Гаврило Самойленко, Михайло Козачок,Онипко Парасенко,Максим Кударенко ,вдова Ворониха,Матвей Федко, Данило Гузенко,Гордей Самойленко,Степанъ Перехристъ,……та інші.». Монастир платив податок, здавав звіти про свою господарську діяльність не тільки в єпархію а і в Генеральну Військову Канцелярію в Глухів. Їх перевіряли чиновники з Петербургу. Було щось на кшталт плану. Наприклад щодо посівів зерна та заготівлі сіна. Про це говорить лист Іосафа Лісеневича від 2 липня 1747 року « 1737 года іюля 2 месяца писано. По его Указу, Ея Императорского Величества Самодержиця Всероссийской и его Высококняжого Величества Генерал-аншефа Сенатора Московской губернии генерал-губернатора и Кавалера Ивана Федоровича Баратинского, присланного в полк Гадяцкий для проведения следствия – чего ….хлеба так мало озимого и ярого в прошлом году засеяно и сена мало приготовили. Даю сию. Подпись Бунчуковому товарищу Андрею Полуботку в том, что в маетностяхъ Монастиря Свято-Преображенского Пустино-Скелского, обитателей полку Гадяцкого сотне Грунской в селе Павловочце мало хлеба та сева озимого та яринного хлебовъ в помянутых годах засеяли затемъ, что ………..в минувшемъ году мы полагаем что полковой канцелярией на линию в работники забраты были….а сего 1737 года  и на ихъ людей в разные походы ……..и похоже також лошадей ихъ задействовали в разные магазейные по немалому числу провиантовъ…… а потом понемалу  с переходными командами и с обозами задействованы и потомъ подводы сломаны а некоторые за упалость и за потеряниемъ самостоятельно малое число возвращалось ……….ы чрезь того также хлеба и сена призапасить фуража невозможно было. Егумен Іоасаф Лисеневичъ». Як видно зі списків, якщо в 1747 році було 37 дворів посполитих, то через рік уже 47 дворів. Це говорить про те, що росло населення Павловочки, може бути, що і з легкої руки монастиря - сам він селив тут людей. Відомо, що щороку Скелський ігумен направляв в Київ митрополиту щедрі дари, куди входили горілка, мед, вино, риба, шкури бобрів, овочі, фрукти з садів.
                       Ченці Скелського Преображенського монастиря тісно спілкувалися з Запорожською Січчю. Туди ходили ігумен та братія  збирати милостиню. Ось як про це пишуть історики  «…. Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяславської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по одній, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiєвського монастирів приїхали ігумени, а при них братії вiд п'яти до десяти чоловік». На Січі ченці перебували по декілька місяців, служили служби, ходили по куренях та зимівниках, хуторах. Привозили звідти подаяння. Відомо, що в Скелському монастирі також лікувалися  поранені запорожці після походів. Деякі з них потім назавжди зоставалися на наших землях та селилися в селах поповнюючи козаче населення. Після ігумена Лісеневича були настоятелі – Ісидор Чернявський (вересень 1747 року – серпень 1748 року), Філарет Чернуцький (серпень 1748 -1752 рр), ігумен Вікентій ()1752 – 1754 рр), Досифеей Голяховський (1754- жовтень 1755рр), ієромонах ігумен Порфирій Туманський (жовтень 1755-серпень 1762рр), Віктор Ладижський (серпень 1762 – вересень 1763 рр). У Теофіла Несина (вересень 1763 – до 1770 р), монастир отримав останню свою покупку – у сина померлого куземинського сотника Григорія  Михайловича Павловського - ділянка землі з хатою в Куземині. Останнім ігуменом був Самсон Венницький, який зоставив після себе «Літопис ігуменів Скелського монастиря», що на 1917 рік знаходився в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві. «В січні  1770 року ігумен Скелського монастиря Самсон з братією відправили митрополиту Київському Арсенію партію горілки, яка була доброї якості.» - так пишуть тодішні документи. Про авторитет Пустино-Скелского Свято-Преображенського чоловічого монастиря говорить слідуючий факт описаний істориком Олександром Лазаревським: «Году 1734, генваря 30, приехалъ въ Лубне к храму трохъ святителей преосвященний архиепископъ Рафаилъ Заборовский Киевский и Галицкий, Малыя России; а по службе божией, предъ вечернею, въ монастиръ приехалъ, а 1 февраля зъ монастира поехалъ его жъ преосвященство к Сорочинецъ, прятать ясневелможного господина гетмана его милость Даниила Апостола, которого похоронивши феврала 5 дня, вовторокъ на всеедной неделе приехалъ воспять въ монастиръ нашъ, февраля же 9 въ субботу; а 11 дня, рано изъ монастира жъ поехалъ въ понеделокъ к Киева, за игуменства превелебного отца Феофана Трофимовича Мгарского. — А на погребении зъ преосвященнейшимъ архиепископомъ Рафаиломъ Заборовскимъ Киевскимъ, Галицкимъ и Малыя Росии, были игумени: Гавриилъ Леополский игуменъ Густинский да Феофанъ игуменъ Мгарский Лубенский, Серафионъ игуменъ Сорочинский, Иларионъ игуменъ Гадяцкий, игуменъ Скельский, игуменъ Полтавский, игуменъ Нехворощанский, архидиаконъ Иовъ да Платонъ, писарь консисторийский, и инихъ множество. И погребенъ во граде Сорочинцяхъ всемилостиваго Спаса, въ церкве мурованной въ склепа, подъ онбономъ».
               На жаль документів про наш монастир практично немає, як наприклад збереглося дуже багато матеріалів про Полтавський Хрестовоздвиженський, або про Мгарський. Ось що мені довелося знайти майже по крупицях в газеті Полтавські Єпархіальні відомості в «Донесеніи преосвященного Самуила - Митрополита Киевского от 4 ноября 1784 года Исторические сведения о монастырях Полтавской епархии, представленные в Священный Синод преосвященными Киевским, Переяславским, Славянским в 1781-84 гг. –Скельский Преображенский монастырь получил открытие свое прежде 1666 года. Основанием сего служат записи, древностию летъ отличающиеся. Жители утверждають преданием предшественниковъ себе подобныхъ, что начало монастиря по благочестивому исповеданию Киевской епархии принадлежащие монахи сделали, основали его выходци  Корсунского польской области монастыря, у реки Ворсклы на земле бывшего в то время полковника малороссийскаго в Зенькове Василия Шимана на одной из гор так называемыхъ Скелских, на расстоянии от города Гадяча в 50, а от Ахтырки в 20 верстахъ. По Скелским горам назван Скелским. Других  о монастыре сем сведений  не явилось из-за пожара 1780 года. Начальстьво в нем игуменное». За час від 1725 року до 1780 року монастир скупив багато нерухомості у жителів навколишніх містечок та сел. В основному це ліс. Так куплено ділянки лісу в козачки Грунської сотні Стрижакової в 1725 році, жителів Куземина Михайла Демиденка та Дешихи  в 1726 році, у козака Олишевича, в 1728 році. В 1736 році  святій обителі продали свої ділянки лісу куземинські козаки – Федір Балацький, Іван Макаренко, сотник з Куземина Михайло Семенович так званий Зражівський ліс, козак із Більська Антон Хоменченко. Продає Скелському монастиреві ще одну свою мельницю козак із Куземина Бутенко. Багато жителів округи також дарують земельні наділи та ліс святим отцям Це в 1736 році житель села Котелевки Рудчевський ліс, по заповіту ліс куземинських сотників Михайла Степанова в 1739 році та Ковтуна Миколи в 1743 році, Михайло Павловський в 1748 році. Дарує також частину свого лісу під назвою Осташевський  монастиреві і житель села Слободки Москаленко(1745 р), Веценевський ліс - куземинський сотенний писар  Оксак (1748 р) та жінка козака села Жури Тетяна Хилобочиха в 1755 році. Охтирський протоієрей Тимофеєв  також продає частину свого лісу ченцям(1740 р). Купляється також монахами ліс в урочищі Носівщина в козака Сотанченка. Куземинський житель Хипениченко в 1720 році дарує дім в Куземині ченцям. Монастирське життя просто кипіло. На нього працювали селяни, угідь було достатньо. Були плани щодо його розширення, побудову кам’яних приміщень храмів та келій. Збиралися будувати цегельний завод, благо в монастирському селі Павловочка були достатні запаси потрібної глини та піску, та і багато тамошніх жителів його виробляли. Податі обитель платила невелика, була йому увага і від можновладців.
             Однак все це практично перекреслив останній Гетьман України Кирило Разумовський, призначений на цю посаду в 1750 році, який  після свого призначення не пішов по шляху інших гетьманів, що давали універсали на корись монастирям, а поступив рівно протилежно – став забирати в монастирів їх володіння. Так 26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку з усіма її угіддями,  посполитими до своєї економії в Гадяцький замок, про що пи ше в своєму донесенні ігумен ієромонах Порфирій 31 грудня 1761 року в Київ Його Високо Ясно Преосвященному Кир  Арсенію Могилянському  Митрополиту Київському, Галицькому та всієї Малої Русі в своєму « Всенижайшему Доношении» в якому говориться такі слова – «……Сего 1761 года  26 числа меся новембрия по ордеру  ……..Его Високографского сиятельства Гетмана Войска Запорожскаго, обоих сторон Днепра  с под владения Свято преображенского Пустинно-Скелского монастира село Малую Павловочку къ економии Его Сиятельства под замокъ Гадяцкий со всеми угодиями отобрано…….то уже более при убогой Скелской обители никаких подданных нетъ, монастирь Святопреображенский Пустинно скелский в самую крайнюю скудость и нуждение приведенъ…». Починається занепад Святої обителі. Зважаючи, що іноків було мало та ще й  працювати на угіддях було нікому. Все таки було забрано 80 дворів посполитих. А це близько 300 селян. В останні роки перед закриттям монастиря братії платили з казни ще й гроші. Так ігумен получав – 50 рублів на рік, ієромонахи та ієродиякони 13 рублів, а прості монахи – 3 рублі на рік.
                Під час Катерининської реформи згідно Височайшого Указу від 10 квітня 1786 року були зачинені більшість монастирів нашого краю, в тому числі і Скелський Спасо-Преображенський чоловічий. 13 ченців, які зосталися на той час, розійшлися по іншим святим обителям. Землі або були забрані в казну, або розкуплені та роздані тодішнім можновладцям. Село Павловочка відійшло до Гадяцького замку і стало наряду з іншими належати гетьману Розумовському, який продав його в 1810 році панам Бразолям – нащадкам Грунського сотника. На час закриття монастиря у його володіннях були – 201 чоловік селян з села Павловочка, містечка Куземин, Груні та двори в Котельві, Куземині, Груні, Комишах, Лебедині, скит Спасо-Преображенський під Великими Будищами, сіножаті, ліси, багато орної землі, навкруги монастиря пишний фруктовий сад на 2 десятини, виноградник, шинок, дві пивоварні, солодовня, винокурня, перевіз через Ворсклу, численні водяні млини на Ворсклі та Груні, вітряні млини. В 1910 році Полтавські Єпархіальні Відомості писали, що при закритті Преображенский Скельский монастирь мав 5 церков, економію, 5 іеромонаховів, 2 ієродиякони, 12 монахів, 8 послушників. Преображенська церква була перенесена до Зінькова, де вона була названа Покровською і стояла до кінця 20-х рр. 20 ст. На її дверіх довго був надпис, що підтверджував її ранішу належність до монастиря: «….В 1790 году это Покровская церковъ въ Зенькове,на дверях которой написано «И обновя Преображения церковь тщаниемъ отцевъ нашихъ  благословения Митрополита Киевского Арсения Могилянского денежным от доброхотнихъ детей любящихъ благолепие дома Божия, собранимъ 1752 року Игуменом Порфириемъ Туманским з братиею…» А одна з церков була перенесена в село Ступки Зіньківського повіту, а ще одна до Миргорода, де стояла на цвинтарі та називалася Кладовищенська. Церковне начиння розійшлося по навколишніх церковних приходах. Так у Михайлівському храмі села Буд біля Куземина було кілька предметів із зображенням монастиря- срібна чаша з надписом «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господя Пустинно-скелской за всечестивого отца ігумена Лесаневича», а також витонченої роботи хрест, требник митрополита Петра Могили, кольоровий трід, фелон та два підрясники.  «…….когда въ 1786 году монастырь на скельской горе быль закрыть, то на последовавшее спустя два года предложеніе харьковского намесническаго правления измерить принадлежавшие въ ахтирскомъ уезде этому монастырю земли, ахтырский нижний земский судъ, даль категорический ответъ, что таковыхъ земель,«по достоверному сему суду сведению, въ здешнемъ уезде, принадлежащие деревне Скельке и слободе Заречной (Слободка), не имъется». Леса монастиря, на правомъ берегу Ворскла въ количестве несколькихъ тысячъ десятинъ, при закрытии его, взяты были въ казну. Куда девались зданія монастыря, неизвестно. Церковная утварь, богослужебные книги и облаченія разошлись по окрестнымъ приходамъ. Истекшимъ летомъ въ михайловской церкви села Будь,куземинской волости,благодаря внима нию ея настоятеля, о.Петра Цареградскаго, мне удалось видеть некоторыя изъ нихъ. Привожу ихъ опись. 1.Чаша серебрянная съ надписями: «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господня пустино-скелской за всечестного отца игумена Лесаневича». 2. Крестъ (1742 г. съ изящною резьбой внутри на кипарисе, изображающей Спасителя и Богоматерь во славе и многія событія изъ Hoваго Завета.
3.Требникъ м. Петра Могилы.
4.Цветная тріодь, на заглавномь листе коей, между протчемъ напечатано: «Въ двадцатое літо богоугоднпаго государствованія и преславнаго царства правленія, Петра 1... во тринадцатое благополучнаго возраста благороднейшего государя наследника Алексея Петровича.  «трудолюбне престолъ митрополій кіевской, гaлицкой и всея Малыя Россіи правящу ясне въ Богу преосвященному архієпископу митрополиту Киръ Варлааму Ясинскому, за благо получного въ Малой Россіи владенія его царского пресветлаго величества обоихъ сторонъ Дніпра и славного чина св. апостола Андрея кавалера, ясневелможного, его милости, гетмана Іоанна Стефановича Мазепы ».
5.Фелонъ изъ светло-малинового 6apxaтa, обшитая серебристою каймой и цветами. На верху ея, въ серебрянныхъ одеждахъ, сь художественно вышитыми чернимъ шелкомь на атласе ликами, Спаситель, по левую Его руку—богоматерь, апостолы Петръ, Симонь, Маркъ, Андрей, по правую—Іоаннъ Креститель, Павелъ, Лука, Іоаннъ Богословъ, Іуда Алфеевъ: поперекъ съ обеихъ сторонъ—Варфоломій, Іаковъ. Подкладка, на ризе изъ сине-зеленой и пестрой крашенины. Теперь эта риза употребляется при погребении покойниковъ.
6. Два подризника(срачици), одинъ весь льняний, другой сь лнянымъ станомъ и посконнимъ подоломъ. На первомъ цветы вышиты шерстью, на последнемъ—сереброль и шелками, цветы точно живые….» ( А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 384-388). З переказів відомо, що один з бувших ченців збудував на місці монастиря капличку, яка була в великій шані в народі. Там всередині був вирізаний хрест з розп’яттям, а по обидва боки вирізані також з дерева фігури Пресвятої Марії та Івана Богослова. Тут молилися чумаки, які проїжджали по дорозі. Один з млинів у Зінькові був складений з колод з монастиря і довго на одній із них виднівся вирізаний надпис «Скелька». Деякі ченці стали потім священниками в численних місцевих сільських приходах. Є відомості, що монастир закрився не водночасі, що там доживали свій вік ченці, що не мали сили та змоги десь іти, що їм було дозволено Височайшим Указом.
             Може цей мій матеріал надихне місцевих краєзнавців та владу на ще більш активні пошуки матеріалів по  Пустино-Скелскому Свято-Преображенському чоловічому монастирю в архівах та сховищах України та Росії. І хай ця моя праця є лише невеличкою часткою історії нашого краю, але можливо в майбутньому ми всі разом, додавши частку до частки, відновимо чесну та  максимально правдиву історію нашого краю.

Олександр Сірий

Спасибо сказали: Алёна1

Поделиться

5

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

До історії Свято-Преображенського Скельського чоловічого монастиря (1653-1786)
                                                     ЧЕРНЕЧА ОБИТЕЛЬ НА СКЕЛЬСЬКІЙ ГОРІ
                     Чи багато чули сьогоднішні жителі сел Грунь, Куземин, Мала Павлівка, Скелька про те, що більше ніж 350 років тому в цій місцині був заснований і працював до 1786 року один з найбільших чоловічих монастирів Лівобережжя, що знаходився на межі з Диким полем та Московським царством – Пустинно-Скелський Спасо-Преображенський чоловічий монастир. Він аж до початку 19 сторіччя був оплотом  та розповсюдником православної віри, її остовом. та осередком освіти в нашому  краї. Став будівничим багатьох церков та поселень в окрузі, сприяючи цим економічному зросту нашої рідної землі в ті часи. Думаю, що пересічні жителі наших сіл мало про це знають, і з цікавістю будуть читати цей матеріал.
                    З  давніх давен територія між нинішніми селами Грунь та Куземин на правому гористому березі річки Ворскли була поросла густими непрохідними дубовими та липовими лісами, де водилося безліч живності. А місце, що знаходилося під горою де Ворскла різко повертала. Слобода (поселення поряд),  була заселена козаками Гадяцького полку і названа від назви самої гори  - Скелькою( ще давніша її  назва «Замчище»).Там же було ще в давні часи  давньоруське поселення-городище. Починаючи з початку 17 сторіччя наші землі активно заселяються вихідцями з правобережжя Дніпра, козаками, московськими людьми, котрі втікали від сваволі воєвод та сусідами з Дикого поля татарами. На зміну сезонним жителям «уходникам» приходять постійні жителі, яких з радістю приймали земле володарі. Багато стало засновуватися і селітроварень. Ось в першій чверті 17 століття і виникають спочатку «урочища» Грунь, Куземин, які  в 30-40 роках вже згадуються як населені пункти. З початком епохи Хмельниччини – тут колонізаційний бум: розростаються ці населені пункти, засновуються нові. Люди з правобережжя масово втікають на нові землі від братовбивчої війни. За ними йдуть і ченці їх монастирів, адже вони також страждали. Якщо на початку 17 сторіччя заснуванню монастирів противились Московські власті та татари, то починаючи з 50-х років 17 ст Московське царство навпаки сприяло цьому процесу. Ось тут між недавно осадженими містечками Грунь та Куземин виникає чернеча обитель. «…Надходження товарів та продуктів з Московської держави до новозбудованих фортець проходило не без участі монастирів, які часто ставали пунктами відпочинку на торгових шляхах. Скельський Преображенський монастир засновано неподалік Зіньківського шляху, від якого відходили шляхи на Куземин, Охтирку, Олешню, Грунь. Поряд з монастирем існує човновий перевіз через р.Ворскла, звідки дорога йшла на село Лутище, а потім - на Охтирку. Засновниками монастирів, як це зазначено у писемних джерелах, були ченці - вихідці з Гетьманщини. Вони тікали з розорених польськими військами православних монастирів…..»(Кравченко О.М. «Заснування монастирів північного заходу Слобожанщи ни у козацьку добу», Сумський історико-архівний, №X-ХІ, 2010 р,стор. 197). А в кінці 19 сторіччя наш земляк Твердохлібов писав про це місце так: «…На северо-восточной окраине Зеньковскаго уезда,Полтавской губерній, между местечкамн Грунь и Куземином, по правому  гористому берегу Ворскли, тянется широкая полоса леса, окаймляюще го съ юга полями, а къ юго-востоку, по переходе на низменный левый берегъ реки, граничащаго со степью, раскинувшеюся между Ворсклою и Мерломъ. Лесъ этотъ, еще недавно дремучій, теперь сталъ исподволь редеть; но темъ но менее местность, имъ покрытая, продолжаеть сохранять характеръ дикой заповедной пущи, безъ правильно устроенныхъ проедзныхъ  дорогъ. Въ  этой-то пуще неподалеку от того места, где цепь холмистыхь возвышений праваго берега Ворсклы, делая изгибъ, круто поворачиваетъ отъ севера къ югу, надъ скалистымъ спускомъ къ реке стоялъ древній Скельскій монастырь, названный такъ оть скалъ или скель, на которихъ былъ расположена. Теперь о немь напоминаютъ только деревянная капличка да заглохлый вишенникъ, а въ свое время онъ могь считатся однимь изъ крупныхъ по землевладению. Леса, среди которихъ онь ютился и которыми владелъ на праве собственности, тянулись тисячами десятинъ вверхъ и внизъ по течению Ворсклы. Подъ, монастырскою горой были водяные мельницы, винницы, шинокь въ хуторе Скельке, а кругомъ лесъ. За рекой, на окраине луга, подъ дубнякомъ на пескахъ была «осажен» иноками большой поселокъ Слободка, поля и степи монастырскія врезались въ дачи слободы Котельвы и Ахтырскаго полка. Въ храмовой праздник, въ день Преображенія Господня, блізь монастыря собиралась многолюдная ярмарка. До сихъ поръ, окрестные старо жилы помнятъ раскинутый подъ монастырской горой роскошный монашеский садъ, въ которомъ, между многими редкими породами фруктовихъ деревъ, росли громадные волошские орехи и разводился виноградъ.»(А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина, 1886, № 10, стр 382). А перший спомин про цю святу обитель вказаний в «Актахъ Московского Государства № 523-й. 1653 года «Отписка Яблоновского воеводы Гр.Куракина о черкасскихъ вестяхъ …доносилъ: мая де въ 26 дня, писалъ ко мне съ Вольного Володиміръ Новосильцевъ, а въ отписке его написано: де въ 23 д пришелъ на Вольное изъ литовской стороны изъ города Груни черный попъ Михайло Тарасовъ на церковное строение денегъ сбиратъ, а сказалъ: заводить де онъ монастырь на реке на Ворсклу на Скелскихъ горахъ на литовской земле, где рубежъ твой государеве съ литовской землею, а съ нимъ де попомъ 4 старца; а хотятъ де церковъ строить во имя великаго чудотворца Николы; а пришли де они старцы отъ разорения ляховъ изъ города Зеславля, изъ монастиря Архистратига Михаила, и въ той де стороне запустело городовъ съ 100 и больше...». Це і являється датою заснування монастиря, хоча всі церковні офіційні документи вказують лише приблизну дату. Як пише в 1886 році в своїй доповіді Полтавський єпископ Київському митрополиту про монастирі Полтавської губернії (до якої тоді відносилася територія Скельки)  -  «…Скелский Преображенский мужской монастырь образованъ до 1666 года,…. пришли монахи из Корсунского монастыря, из-за Днепра и среди Черного непроходимого леса, среди яров и оврагов организовали монастырь на правомъ, высокомъ, нагорномъ берегу Ворсклы....». Однак котелевський краєзнавець каже, що монастирський скит в цьому місці був ще в 1642 році, де більш за все вже жили іноки з правобережжя.
           Як відомо з початком визвольної війни на Правобережжі дуже активно в ній стали брати участь і ченці численних монастирів православних, але не завжди на боці козаків, іноді і на стороні шляхти. Тому вони часто були об’єктами нападів військ, як козацьких так і польських. В зв’язку з цим монахи часто розходилися по всій Україні, шукаючи місць для нової обителі.  Частіше це було на місці старих давньоруських городищ, яких було багато по берегах Ворскли та Псла та недалеко від доріг і козацьких поселень для свого захисту. Так і монахи з міста Зеславля з Подолії оселилися на місці бувшого скита, на березі річки, недалеко від Зіньківського шляху, який з’єднував їх з Охтиркою, Куземином, Грунню, Зіньковом та на той час великими козацькими укріпленими поселеннями –містечками, сотенними центрами. Перше що почали робити монахи – це пошук іноків серед місцевого населення для  збільшення чисель ності своєї братії та меценатів серед населення, які могли б пожертвувати їм частину своїх добр. Так в 1886 році Полтавський єпископ пише Київському митрополиту про Скельський монастир -  «…Скелский Преображенский мужской монастырь образованъ до 1666 года, въ 1780 году был пожаръ и все бумаги сгорели, пришли монахи из Корсунского монастыря, из-за Днепра и среди Черного непроходимого леса, среди яров и оврагов организовали монастырь на правомъ, высокомъ, нагорномъ берегу Ворсклы от Зенькова 24, от Груни 10, от Ахтырки 20 верстъ. Там ранее была пасека Зеньковского полковника Шимона. Сразу выстроили часовню, потом через два года церковь и уже в 1666 году было 2 церкви, все было из дерева...». Землі для побудови монастиря, який було названо Пустинно-Скелський Свято-Преображенський  були спочатку надані Зіньківським полковником жителем містечка Грунь Василем Симоновичем Шимоном. «….И действительно въ сохранявшейся суплике скельскихъ монаховъ къ гетману Скоропадскому, отъ 20 декабря 1720 г., они називають полковника Шимана своимъ фундаторомъ, говоря, что имеютъ оть Шимана «легацію на млянокъ», на садъ неоподаль от Ворскли, отъ Лутищъ идучой, и на всю сагу отъ устья ажъ до московской границы. Но слово фундатора чаще понималось въ смысле «надаєм», наделяющаго, и монастырь могъ существовать раньше получения имъ земельныхъ угодій отъ полковника Шимана….» (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина, 1886, № 10, стр 387-390). Це зв’язано з тим, що починаючи з Богдана Хмельницького засновувалося багато монастирів, політика Гетьманської держави була направлення на поширення православної віри. Тому і землі і пожертви в першу чергу надавали полковники та козача старшина. Це було богоугодна та почесна справа. Це було заборонено після гетьмана Апостола. Їх можна було тільки купляти та ченці мали право брати тільки грошові пожертви. Тож Зіньківський полковник, по прикладу гетьманів і надав землі та інші пожертви на цю обитель – «…Се аз Василей Шиман, полковъник верного войска его царского пресветлого величества Запорозкого Зенковский, явъно чиню сим моим доброволним писмом при старшине городовой грунъской, меновите: при Стефану Безжоном  сотнику Груне Черкаской, Семену Пол..., — атаману городовому грунских. Ивану Костенку и при мелниках Скелских... и инших людей добрих и веры годних притом було немало, иж я виписанный полковъник даю сей мой запис з доброй воле в обитель Святого Спаса, нарекомий манастир Скелский, иж млинок на сазе, в том лузе стоячой, Ворскляной, идучей от Лутице, збудованый коштом моим, которий то млинок отдаю на святую обител вечними часы. Упоминаю при людех зацных вишписанных, абы оние черноризце, мешкаючи в обители святого Спаса, контентовались тоею сагою, узявъши... границе, аж до устя, не чинячи перешкоди жодной меской гребле и не псуючи берегов, которие.меское посполство все гатит и остерегает меской гребле, аби не било и тих млиновых перешкод, идучих на скарб восковий. Деялося все это у Черкаской Груне, априля 2,1665 …». Спочатку була збудована дерев’яна невеличка капличка, а потім побудовано ще три храми .
            На початку свого існування монастир та іноки нічим особливим себе не заявляли, окрім молитов «на всякъ день за монаршее достоинство, за ясновелможность гетманскую и за все православное воинство». Та й ще довго їх  земельные володіння, за недостатністю господарської уваги зі слів сучасників не давали достатніх прибутків. «Живучи вдали оть благочестивыхъ людей, въ пустыне, жаднихъ оферъ до церкви божественной какъ отъ ладану, яко и оть свечокъ не имеемъ», писали скельські монахи в супліці та просили гетьмана дать їм замість «офери ладанной и свечной, льготу «горелочную», чтобы «полно било имъ безъ всякаго датку и турбацей давати горелку»…. «..еще передь руиною шведскою имели мы свою данницу, а ще бы и теперь спромоглися построити нужднаго ради братіи честной, всесмиренно молимъ волнихъ насъ сотвориги отъ показащины…».. Адміністративно перші двадцять років Скелський Преображенський монастир існував разом з своєю бувшою метрополією – Корсунським монастирем. Першим відомим ігуменом з 1675 року був Амвросій Філіпович. Потім були ігуменами Діонісій Мостицький та Тарасій Бакуменко. В цей час монастир ще бореться за своє виживання. Поступово розширяються його володіння за рахунок пожертв віруючих та козачої старшини. Так жертвують монастирю свої володіння, знаний в наших краях рід Павловичів, представники якого були  козацькі сотники в Куземині та Зінькові. Серед пожертв – найбільша – це село Павловочка(нині село Мала Павлівка Охтирського району) та двори в містечку Куземин. В 1680 році козак Гаврило Григоренко подарував своє поле та невеликий лісок, а також луг біля Куземина, який в свій час був самовільно захоплений козаками села Більського і повернутий монастирю рішенням Куземинської сотенної канцелярії. В 1672 році гетьман Самойлович після того, як став на гетьманство надає землі та посполитих в першу чергу монастирям, в тому числі і  на «послушание» Скелському монастирю, закріплюючи селян та землі Павловочки за ним, тим більш, що до гетьманства Самойлович був сотником веприцьким і добре знав наші краї. В 1679 році Котелвянський житель Іван Донець дарує монастирю свою греблю, а в 1700 році житель слободки Скелька Василь Романець ліс в урочищі Носівщина. З 1683 по 1691 року ігуменом Скелського монастиря був Лазарь Бузкевич (за іншою версією Бузанович), який на той час керував ще і Корсунським чоловічим  та Полтавським Хрестовоздвиженським монастирями. Про нього пишеться – «….Ігумен Лазарь, Скелский монастир от основанія заложил и много труда в сем монастире примноживши, месце сие святое от себе воздвигнул, бил здавна в житіи іноческом іскусен и благоразумен…». В цей час і проходить основна розбудова приміщень святої обителі. Побудована нова церква, келії та інші будівлі, куплений водяний млин у вдови сотника Гнєдича з Котельви в 1683 році, а в жовтні 1690 року млин і  дім у родички бувшого Зіньківського полковника Шимона - Меланії Шиманової. Тоді ж було куплено святою обителлю половину млина на річці Ворскла у жителя Грунської сотні Крамаря Михайла та Крицькувної Анни. В лютому 1684 року Лазаря переїжджає в Полтаву де основне місце його служіння Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, однак згідно грамоти Київського митрополита Варлаама Ясинського Бузкевичу надано повноваження також «надзирать строенія Скелского монастиря, житіе ігумена и братіи вместо митрополита….», так як сам Скелський монастир знаходився далеко від митрополичої кафедри.
      З приходом до влади в Україні Івана Мазепи, що прославився православними фундаціями, розвивається і Скелський монастир. Він зростає територіально, надаються йому землі по обох берегах Ворскли, в його володінні є двори в Котельві, Груні, Куземині і в самій слободі Скелька. До цих пір ходять перекази про монастирський сад, де ріс виноградник, плодові дерева: сливи, яблука, груші та знамениті волоські горіхи, якими до сьогоднішнього дня славиться Куземин. В окрузі мається декілька пасік. Є відомості, що до монастиря відносився і скит Спасо-Преображенський в Великих Будищах (нині Зіньківського району) в Чернечому яру, та скит в самій Павловочці в нинішньому Чернечому Яру, де неодноразово в 50-60 рр. 20 сторіччя  знаходили люди печери. В березні 1691  року ігуменом обителі став Антоній Почека. 6 липня 1691 року гетьман Мазепа підтверджує своїм універсалом володіння Скельського монастиря на село Павлівочка(Мала Павлівка),яке було надане йому раніше  - «….Пресветлейшихъ и державнейшихъ великихъ государей ихъ царского пресветлого величества Войска Запорожского гетманъ Іоаннъ Степановичъ Мазепа. Іхъ же царского пресветлейшего величенства Войска Запорожского всей старшине и черне, особливе пану полковникове Гадяцкому, сотнику Грунскому, отаманове городовому, війтове, и всем тамошнимъ обива телямъ и кожному, кому о  том ведати надлежит, ознаменуемъ, ижъ яко за пришлого антецессора нашого бывшего гетмана и за нашого гетманского уряду законники монас тира Скелского селцем Павловочкою, уезде Грунском  найдучомъся владали и изъ оного вспартю ихъ монастырскихъ недостатковъ всякую звичайную повинност отбирали, так ми , гетьманъ, тепер тое же серце Павловочку при превелебном отцу Пахомию Федоровичу, теперешнему ігумену Скельскому, зъ повагою сего універсалу нашого приказуемъ, абы нихто зъ старшини и черне полку Гадяцкого, а особливо господар нашъ ему, отцу ігуменови, зъ братіею в владению оного села жадное не важилися чинити перешкоди и становиська войсковимъ людемъ, жеби не давали, а войтъ з посполитими тяглими людми(опрочь козаковъ)абы всякую  повинность и послушенство отдавали. Данъ в Батурине, июля 6 року 1691. Звишъменованый гетман, рукою власною. К сей копыи во верности сходства с поденнимъ універсалом владелецъ иеромонахъ Прокопий Бочковский, игуменъ монастира Пустинно-Скелского свято Преображенского  своеручно подписался, а подленный уневерсалъ къ себе принялъ. Сводилъ с подленними універсалами писар полковой гадяцкий Ситенский.» Також видається тим же гетьманом універсал на володіння монастирем так званим «Шимановим» водяним млином в 1699 році,що працював на Гадяцький полк і називався «полковий». Знаходячись сам по собі в лісових нетрях, відірва ний від великих міст та шляхів, поступово Спасо-Преображенсь кий чоловічий монастир стає відомим святим закладом на всю округу. В 1691 році на  місце померлого ігумена Почеки призначається митрополитом Ясинським з Києва Пахомій Федорович, що прибув на місце 24 липня 1698 року. Цей ігумен був, судячи з документів, особистим другом гетьмана Мазепи. Цей ігумен мав великий авторитет серед чернецтва. Монарший постриг він прийняв в 1689 році від ігумена Батуринського Крупницького монастиря – Дмитра Савича Туптала, який згодом став Чудотворцем Ростовським. Після переходу Дмитрія до Глухівсько-Петропавлівського монастиря його учень Федорович стає ігуменом Батуринського монастиря, звідки йі був переведений в Скелську обитель. Він часто відвідував Дмитра Туптала, який в кінці свого життя став настоятелем Новгород-Сіверського монастиря. В бібліотеці Скелського монастиря довго зберігалася книга Четій-Міней, яку будучий Чудотворець Ростовський у свій час подарував нашому монастирю. Помер ігумен Пахомій Федорович в 1700 році.
             За період з 1700 по 1707 рік в монастирі змінилося близько десяти настоятелів. Це зв’язано з відомими подіями Північної війни. Про них крім імен на жаль нічого невідомо. Це ієромонахи – Досифей, Інокентій, Феодосій, Амвросій, Генадій та ієросхимонахи -  Григорій Симеон, Веніамін Волосовський, Василь Яковлевич. В цей час монастир являється найбільшим землевласником в окрузі. У нього є кілька млинів по річках Грунь та Ворскла, декілька сотен десятин лісу та багато земель, які простиралася по обидва боки Ворскли, заходячи на територію Охтирського слобідського полку та Котельвянської сотні Гадяцького полку з численними невеличким хуторами. На нього працюють посполиті села Скельки, Павловочки, частина посполитих Груні, Куземина, маються скити аж під Великими Будищами, Павловочкою. Місцеві жителі продовжують жертвувати на святу обитель свою власність. Постійно видаються «оборонні» універсали Пустино-Скельському монастирю. Так в 1704 році Мазепою був виданий такий універсал на володіння монастирем водяних млинів по річках Ворсклі та Груні. В цей же час в 1704 році Миргородський полковник у своєму листі пише про продажу півмлина козаком Ляшенко Іваном. Дарує дім з садибою в 1705 році ігумен  Пустино-Лебединського монастиря Гнєдич. Змінюється і склад чернецтва,на місце поступово вимираю чих старих ченців, які прийшли сюди з Правобережжя і приймають нових. Серед них було багато також росіян.
                Усні перекази говорять, що іменно в цей період моральне лице іноків змінилося, м’яко кажучи, не в кращу сторону. Так під час царування Російського царя Петра 1 Романова після Північної війни і під час неї всіх «увечныхъ» солдат віддавали в монастирі в тому числі і на Лівобережний Скельський, що приводило до погіршення дисципліни в них та зростання криминализації. Змінилося відношення і влади, і місцевих селян та козаків до святих обителів. «…Въ 1700 году Петр Первый говорилъ: «Монахи ведут безобразный образ жизни, от нихъ прибыли обществу никакой, а ущерб для казны явный так как монахи свободны от податей …..» (Полтавсие Епархиальные Ведомости, 1897 год, стр 378). Ченці почали  займатися  грабунком місцевих жителів, нападаючи на шляху Охтирка-Котельва-Полтава на  купців та чумаків, а то і просто на подорожніх. Натерпілися від них і місцеві жителі. Неодноразово вони жалілися пану Гадяцькому полковникові на гультяйську, нечемну до населення поведінку іноків Скелського монастиря. Були і збройні виступи козаків та селян села Скельки проти свавілля монахів. Під час війни зі шведами святі отці не підтримали виступ Мазепи проти Московського царя в 1708-09 рр., на відміну від місцевого населення, що ще більше вбило клини роздору між ними. Відомо,що після поразки Мазепи  під Полтавою в 1709 році близько 40 чоловік мазепинської козацької старшини наскоро прийняли постриг в Охтирському Свято-Троїцькому монастиреві, однак монахи Скелського монастиря про це заявили царевим людям і козаків було страчено. Цей вчинок вкрай розлютив місцевих жителів, яким увірвався терпець і під проводом місцевого жителя козака Чорного вибухнуло повстання проти монахів. Було спалено та потрощено багато їх побудов. Боячись розповсюдження повстання тодішня влада цей випадок зоставила без уваги і він вирішився сам собою. Проходячи нашими краями, шведи зайняли монастир та навели там безлад. Крім того постраждало багато монастирських маєтностей. про що неодноразово пише ігумен властям у своїх супліках.
                   Ігумен  отець Гервасій за дозволом гетьмана Скоропадського від 28 жовтня 1709 року будує через річку Ворскла переправу і збирає мостовий податок в казну монастиря. Трішки раніше, 28 грудня 1708 року, універсалом гетьмана Скоропадського підтверджується права Скелських монахів на село Павловочка. Такий же універсал  Гервасій взяв і від Гадяцького полковника на те, щоби тяглові посполиті села Малої Павловочки не використовувалися місцевою козацькою старшиною та козаками для своїх особистих потреб. Ще раніше, при Мазепі, ігумен Гервасій отримує  грамоту від гетьмана на володіння млинами на Ворсклі, який підтверджується універсалом і гетьмана Скоропадського в 1711 році. Незважаючи на універсал Скоропадського селян Малої Павловочки все таки притягує для своїх  робіт полкова та Грунська сотенна адміністрація та наймали їх місцеві козаки. Тому з монастиря до гетьманської канцелярії була подана скарга на Гадяцького полковника, Грунського сотника, війта Грунського та війта Малої Павловочки, на що 19 грудня 1716 року видається уже в який раз універсал гетьманської канцелярії за підписом гетьмана до Гадяча -  про заборону використання селян села Малої Павловочки на інших роботах, крім монастирських, а також про заборону брати посполитих цього села на інші різні військові потреби. В період правління ігумена Гервасія Преображенський монастир активно скуповує землі навкруги. Так в 1711 році продає водяний млин на Ворсклі жінка Куземинського сотника Афанасієва, купляються земельні угіддя та мельниця на Ворсклі у «войскового товарища» Богуцького Михайла та дві земельні ділянки у «знатного товариша» Гадяцького полку Мантропа в тому ж 1711 році. В 1712 році продають ліс монастирю міщани містечка Куземин Шаповал Роман та Андрій. Продає свій дім Скелському монастиреві в Груні священик Дем’янович в 1716 році. В 1713 році житель Куземина Семен Бутенко дарує ченцям частину своєї водяної мельниці, а гетьман Скоропадський дарує монастирю також двір з земельною ділянкою в містечку Груні та водяний  млин на річці Грунька із майна  Гадяцького ключа. В травні 1717 року ієромонах Гервасій помирає, а на його місце призначається Клеона Силич.

Спасибо сказали: Алёна1

Поделиться

6

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

В цей час на Лівобережжі на заворсклянські володіння Скелської обителі накладає руку старшина Охтирського Слобідського полку, потихеньку проходить відмежовування части ни його володінь під приводом того, що землі недостатньо обробляються та запустівають. Про це Скелські ченці постійно доповідають Гадяцькому полковникові, але відповіді на ці скарги так і не отримують. Так в супліці від 9 березня 1720 року просили вони у гетьмана «слушной детерминации,куды бы з грунтами, за Ворсклом рекою будучими ,належны были», а ще вони нарікали в своєму листі, що в їх поселення  «….Слободку, за Ворсклом будуючую, от бригадира Феодора Иосифовича з Котелви поставлено г.Грекова майора полку гренадерського порций 3, а раций 13». Далі ченці повідомляють, що згодом той же бригадир, незважаючи на розмежування між територіями Гадяцького, Полтавського та Охтирського полків та визнання земельних прав за монастирем, самочинно призначеними комісарами «…устроенные монастырем копци уничтожил и велел новые покопать, выгону их отнял, и сады, и землю одаль от Ворсклы, и саги немалую часть завладел, и часть власного монастирского байраку ,купленого у жителей лутиских ….». Ігумена і братію хвилювало те, що  «….стацый драгунских щодено сподеваючися, боячися же, деби знову от Ахтырки жовнеров не поставили в их слободе». А ще вони слізно бідкалися, що й  « землю у них отняли,и их так стеснили, что не можно через копци и статчины выпустити». Діло затягувалось. Сварки з старшиною Охтирського слобідського полку все посилювалася. Для вирішення цієї проблеми монахи скельські стали прохати допомоги в Михайла Милорадовича – Гадяцького полковника. Ось їх лист від 8 грудня 1720 року: «Декабря 4, писала братія, по отданіи писанія нашего вельможности нашей, драгуны, отшедши oтъ монастиря нашего,   которіи постановлени були зъ Котелви въ Слободце нашей казали себе дать исти людямъ и, пообедавши въ, Слободце, отъехали съ такимъ виговоромъ: теперича не даете провіанту и фуражу на нашу седьмую роту полку Санктпетербурзкаго зождавше дасте втрое или вчетверо», и зъ тим отъихали, И до сего времени, слава Богу, Нічого не чувати ни съ Котельви, ни зъ Ахтырки; Богъ весть, що дале будеть. Въ Kотельве въ нашомъ дворе, стоять порутчикъ седьмой роти, и туди велит дрова возити ;но еще за нашимь ведомомъ не вожено ничего; paзве той человекъ, которій живеть у дворе, не веми и не огреваетъ? Сами тамъ не буваемъ навить и певне повести не можемо За Слободкою теди и за протчіми кгрунтами убогой обители нашой, которіи суть освидетельствовани  вельможностями вашими, в ихъ же милостямъ всехь кгрунтовихь справъ списки до рукъ подани въ тропе(следь) насилаю чи за вельможностію нашіею честного брата нашего іеромонаха, економа святия обители нашої, всесмиркнно молимь: ясневельможному его панской милости, пану гетману яко всехъ насъ особливейшему патронови, предложити, и самого вельможности вашей, яко своего пана и господаря, истого, просимь за, нами убогими предстательствовати, ажъ бисмо не були больши оть ахтирского полку турбовани: яко сами, вельможностямъ ваша, разсмотрели, же наши грунта, которихъ списки подалисмо вельножностямъ вашимъ хочай за Ворскломъ, по однако жъ по разграничению господами Косоговимъ к Дауномъ на малороссийской границе постають (хоча Котельва и поддалася подъ Ахтирку) чого ради паки и паки просимъ вашой панской милости распорядити насъ, указомъ его ясневелможной милости; въ якомъ, расположеніи ми, убозів, на граници зостаючи, имеемъ жити;понеже когда всецелого окончания тому делу но вскори не учинится, безъ турбации оть Ахтырского полку жити не надеемся, понеже Котельвяне старшіе себе границу кладуть по Ворскло и сь тимъ всимъ до Ахтирки належати хотять, а ми, надъ Ворскло седячи, и прочіи городи понадь Ворскломъ,жеби за Ворскломь которіи издавна имелисмо и теперь имеемъ, и люде имеють, жеби не владели кгрунтами, того желаютъ (без чего всемъ трудно жити), чого ради паки просимъ вельможности вашой, пана нашого, тому делу конецъ учинити, да безъ всякой турбаціи за царское всличество и за рейментара своего и за вашу панскую милость, со всемъ православнимъ воинствомъ помолимся Богу,яко и есми». (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 396-398). Чи була реакція на цю супліку зі сторони гетьмана Скоропадського невідомо. Адже в той час в моді серед козачої старшини та полковників були самовільні захвати земель. Особливо це посилилось під час правління Охтирського полковника І.І.Перекрестова. Однак на той час все таки право винокуріння та продажу горілки зосталося за монастирем, що давали більшу частину прибутків святої обителі.
                На початку 18 сторіччя в Скельському монастирі вже вже три дерев’яних церкви – Преображенська, Введенська з трапезною, Церква Різдва Предтечі. Так пише історична література: «Церковь Преображения Господня построєна в 1759 году Игуменом Скелским Порфирием Туманским….». Розростався й сад під горою, працювали млини, приносила немалий дохід і переправа через Ворсклу. При обителі була школа, де вчили селянських дітей грамоті. В 1718 році 19 вересня ігумен Силич отримує універсал на володіння Малою Павловочкою уже від Гадяцького полковника Милорадовича. При цьому ігуменові монастир значно добавляє в своїх володіннях. Перш за все він старається скупити земельні та інші володіння в краї. Так ним купується земельна ділянка у козака Величко в Гнилиці, ліс у міщан з  Куземина Швеця, Лук’яненка, Сіромахи в 1718 році,та  Дудацького в 1722 році. Дістається Скельським монахам і ліс під  горою від жителів Куземинської сотні Сомаченка та Писаренка. Продає свою мельницю під Куземином міщанин Бутенко Семен в 1720 році. Жертвує інокам в 1719 році Куземинський житель Хипениченко Кирик свій дім з двором. З 1724 року Клеона Силич переїжджає до Києва, де він до 1728 року перебуває в званні намісника Київських митрополитів при Софіївському монастирі. Недалеко від святої обителі засновується монастирська слобода під назвою Зарічна. Там та в селі Скелька організовуються ярмарки, де ченці торгують медом, горілкою, продукцією свого натурального господарства, рибою, хутром бобрів. Сюди приїжджають люди зо всієї округи та чумаки. 30 жовтня 1723 року Гадяцький полковник Михайло Милорадович, переписуючи володіння свого полку в донесенні царю « Ведение Полку Гадяцкаго городовъ, селъ  и деревень» пише слідуюче про маєтності монастиря – «….надал гетьман Скоропадский року 1719 село Павловочка въ уезде Грунском владеть ним старцы монастыря Скелскаго …». Те ж саме було записане і в «Генеральном следствии Гадяцкого полка в 1729-1731 гг» в розділі монастирські володіння – «Грунской сотни в селе Павловка – 77 дворов, владеют Пустынского Скелского Преображенского монастыря игумен с братией, по универсалу бывшего гетмана Скоропадского, данному в 1708 году оному игумену за воинскую службу». В 1724 році ігуменом обителі стає Єпифаній Яковович, а з 1725 року Прокопій Бочковський, який до цього був на кшталт писаря в монастирі. Він вже будує солодовню та два невеликих пивних заводики і винокурню. В цей час монастир уже має свої кошти від продажу пива, горілки, продуктів саду, меду, риби та бобрів, продовжує активно скуповувати землі навкруг у селян та козаків. Серед селян, які працюють на монастир знову ж селяни Малої Павловочки, які знову надані універсалом нового гетьмана Данила Апостола від 5 листопада 1729 року. Монастирю селян надавали не довічно,а лише на період гетьманства окремого гетьмана(до живота), кожний з яких, будучи глибоко віруючим чоловіком та догоджаючи церкві, надавав  володіння святим отцям.
               В 1732 році вперше ми можемо ознайомитися з іноками Пустино-Скелського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря в присяжних списках Гадяцького полку «Монастиря Преображенского Пустиноскелского Епархии Киевской Гадяцкого полка Игумен Иеромонах Прокопий Бочковский, Намесник Иеромонах Лобчин, Уставник монах Тит, Полатний иеромонах Феофилак, Уставник левого криласа иерм. Онисим, Конов монах Илия, Иеромонах Сила Гарасимов, Иеромонах Фаддей, Иеромонах Зена Семенович, Иеромонах Варфоломей Евстафиевич, Диакони:Дамаскин Василиевич, Дорофей Василиевич. Монахи:Аврасий Самойлович, Калестрат Маркович, Саватий Лукьянович, Флеонок Яковлев, Спиридон Василиев,  Исакий Григориев, Тихон Феодоров, Иов Иванов, Ахаик Михайлович, Филарет Афанасиев, Илиодор, Тимофей Павлов, Полиевкт Данилович, Андреан Стефанович, Никон Остапович, Корнилий Михайлов, Иоаким Криницкий, Инок Иоасаф, Константин Василиевич, Трифон Андреевич, Яков Савелиев, Антоний Федоров, Арсений Мартинов, Илиодор Семенович, Иоасаф Семенович, Клеопа Дамянов, Иринарх Дубовик, Никифор Гордеевич, Исаия Самуйлович, Горгоний Василиев, Паисий Пантелимонов, Терентий Иосифович, Исидор Иванович, Иоиль Григориев, Дософей Григориев, Гедеон Григориев, Товита Демянович, Фотий Василиев, Прокопий Феодоров, Пахомий Рудковский, Исихий Коваленко, Иеродиакон Мисаил Иванович, Иеродиакон Димитрий Емелианович». Цей список говорить про тоді вже численну братію в Скелському монастирі, тоді як в Гадяцькому Миколаївському Красногорівському монастирі було їх тільки 15. А всього по Полтавській єпархії тоді було 22 святих обителі. Більшість із них були бідні, жили натуральним господарством, самі працювали на землі. Як проживали іноки в нашому монастирі? Я думаю, що по-різному. Деякі з них, не треба закривати очі і на це, вели зовсім непотребний спосіб життя, який був недостойний їх сану, тобіш пиячили, не хотіли працювати, деякі  займалися грабунками, як про це  кажуть усні перекази людей тих містин. Але більшість братії чесно трудилася на землі, молилася богу, додержувалася канонів та уставів монаршого життя. Так, наприклад, є вельми цікаві відомості про долю ігумена  Бочковського Прокопія, якого в 1732 році заслали в Гадяцький Миколаївський монастир на епітімію за пияцтво, де він і помер в 1750 році простим монахом. 28 квітня 1732 року  ігуменом став Іосаф Лісеневич, висвячений Рафаїлом Заборовським і який служив в Скелському монастирі до 1 вересня 1747 року. При ньому продовжують  скуповуватися землі навкруги. Монастир багатів. На нього працюють селяни, в його володінні багато земель, лісу.Так подаю вам списки посполитих-селян села Павловочки за 1747 і 1748 рр., що працювали на монастир «…Того же села Павловочки посполитые владения Монастира Скельскаго подданние -  1747 годъ - Софрон Колесниченко, Павло Василенко, Федоръ Романенко, Грицко Цинбалъ, Гаврило Самойленко, Иванъ Довгопятенко, Грицко Павленко, Потапъ Пуденко, Потапъ Галатенко, Зиновей Калесниченко,….. та інші» та за 1748 рік - «…Вдова Василиха, Савка Лисенко, Данило Сорока, Панас Галатенко,Павло Ткачъ, Василь Кириченко,Иван Довгопятко,Тимофей Левченко,Грицко Цинбалъ,Леско Сахненко, Леско Горпини зят,вдова Чепуриха,Гаврило Гавриш,вдова Харчиха,Гаврило Самойленко, Михайло Козачок,Онипко Парасенко,Максим Кударенко ,вдова Ворониха,Матвей Федко, Данило Гузенко,Гордей Самойленко,Степанъ Перехристъ,……та інші.». Монастир платив податок, здавав звіти про свою господарську діяльність не тільки в єпархію а і в Генеральну Військову Канцелярію в Глухів. Їх перевіряли чиновники з Петербургу. Було щось на кшталт плану. Наприклад щодо посівів зерна та заготівлі сіна. Про це говорить лист Іосафа Лісеневича від 2 липня 1747 року « 1737 года іюля 2 месяца писано. По его Указу, Ея Императорского Величества Самодержиця Всероссийской и его Высококняжого Величества Генерал-аншефа Сенатора Московской губернии генерал-губернатора и Кавалера Ивана Федоровича Баратинского, присланного в полк Гадяцкий для проведения следствия – чего ….хлеба так мало озимого и ярого в прошлом году засеяно и сена мало приготовили. Даю сию. Подпись Бунчуковому товарищу Андрею Полуботку в том, что в маетностяхъ Монастиря Свято-Преображенского Пустино-Скелского, обитателей полку Гадяцкого сотне Грунской в селе Павловочце мало хлеба та сева озимого та яринного хлебовъ в помянутых годах засеяли затемъ, что ………..в минувшемъ году мы полагаем что полковой канцелярией на линию в работники забраты были….а сего 1737 года  и на ихъ людей в разные походы ……..и похоже також лошадей ихъ задействовали в разные магазейные по немалому числу провиантовъ…… а потом понемалу  с переходными командами и с обозами задействованы и потомъ подводы сломаны а некоторые за упалость и за потеряниемъ самостоятельно малое число возвращалось ……….ы чрезь того также хлеба и сена призапасить фуража невозможно было. Егумен Іоасаф Лисеневичъ». Як видно зі списків, якщо в 1747 році було 37 дворів посполитих, то через рік уже 47 дворів. Це говорить про те, що росло населення Павловочки, може бути, що і з легкої руки монастиря - сам він селив тут людей. Відомо, що щороку Скелський ігумен направляв в Київ митрополиту щедрі дари, куди входили горілка, мед, вино, риба, шкури бобрів, овочі, фрукти з садів.
                       Ченці Скелського Преображенського монастиря тісно спілкувалися з Запорожською Січчю. Туди ходили ігумен та братія  збирати милостиню. Ось як про це пишуть історики  «…. Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяславської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по одній, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiєвського монастирів приїхали ігумени, а при них братії вiд п'яти до десяти чоловік». На Січі ченці перебували по декілька місяців, служили служби, ходили по куренях та зимівниках, хуторах. Привозили звідти подаяння. Відомо, що в Скелському монастирі також лікувалися  поранені запорожці після походів. Деякі з них потім назавжди зоставалися на наших землях та селилися в селах поповнюючи козаче населення. Після ігумена Лісеневича були настоятелі – Ісидор Чернявський (вересень 1747 року – серпень 1748 року), Філарет Чернуцький (серпень 1748 -1752 рр), ігумен Вікентій ()1752 – 1754 рр), Досифеей Голяховський (1754- жовтень 1755рр), ієромонах ігумен Порфирій Туманський (жовтень 1755-серпень 1762рр), Віктор Ладижський (серпень 1762 – вересень 1763 рр). У Теофіла Несина (вересень 1763 – до 1770 р), монастир отримав останню свою покупку – у сина померлого куземинського сотника Григорія  Михайловича Павловського - ділянка землі з хатою в Куземині. Останнім ігуменом був Самсон Венницький, який зоставив після себе «Літопис ігуменів Скелського монастиря», що на 1917 рік знаходився в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві. «В січні  1770 року ігумен Скелського монастиря Самсон з братією відправили митрополиту Київському Арсенію партію горілки, яка була доброї якості.» - так пишуть тодішні документи. Про авторитет Пустино-Скелского Свято-Преображенського чоловічого монастиря говорить слідуючий факт описаний істориком Олександром Лазаревським: «Году 1734, генваря 30, приехалъ въ Лубне к храму трохъ святителей преосвященний архиепископъ Рафаилъ Заборовский Киевский и Галицкий, Малыя России; а по службе божией, предъ вечернею, въ монастиръ приехалъ, а 1 февраля зъ монастира поехалъ его жъ преосвященство к Сорочинецъ, прятать ясневелможного господина гетмана его милость Даниила Апостола, которого похоронивши феврала 5 дня, вовторокъ на всеедной неделе приехалъ воспять въ монастиръ нашъ, февраля же 9 въ субботу; а 11 дня, рано изъ монастира жъ поехалъ въ понеделокъ к Киева, за игуменства превелебного отца Феофана Трофимовича Мгарского. — А на погребении зъ преосвященнейшимъ архиепископомъ Рафаиломъ Заборовскимъ Киевскимъ, Галицкимъ и Малыя Росии, были игумени: Гавриилъ Леополский игуменъ Густинский да Феофанъ игуменъ Мгарский Лубенский, Серафионъ игуменъ Сорочинский, Иларионъ игуменъ Гадяцкий, игуменъ Скельский, игуменъ Полтавский, игуменъ Нехворощанский, архидиаконъ Иовъ да Платонъ, писарь консисторийский, и инихъ множество. И погребенъ во граде Сорочинцяхъ всемилостиваго Спаса, въ церкве мурованной въ склепа, подъ онбономъ».
               На жаль документів про наш монастир практично немає, як наприклад збереглося дуже багато матеріалів про Полтавський Хрестовоздвиженський, або про Мгарський. Ось що мені довелося знайти майже по крупицях в газеті Полтавські Єпархіальні відомості в «Донесеніи преосвященного Самуила - Митрополита Киевского от 4 ноября 1784 года Исторические сведения о монастырях Полтавской епархии, представленные в Священный Синод преосвященными Киевским, Переяславским, Славянским в 1781-84 гг. –Скельский Преображенский монастырь получил открытие свое прежде 1666 года. Основанием сего служат записи, древностию летъ отличающиеся. Жители утверждають преданием предшественниковъ себе подобныхъ, что начало монастиря по благочестивому исповеданию Киевской епархии принадлежащие монахи сделали, основали его выходци  Корсунского польской области монастыря, у реки Ворсклы на земле бывшего в то время полковника малороссийскаго в Зенькове Василия Шимана на одной из гор так называемыхъ Скелских, на расстоянии от города Гадяча в 50, а от Ахтырки в 20 верстахъ. По Скелским горам назван Скелским. Других  о монастыре сем сведений  не явилось из-за пожара 1780 года. Начальстьво в нем игуменное». За час від 1725 року до 1780 року монастир скупив багато нерухомості у жителів навколишніх містечок та сел. В основному це ліс. Так куплено ділянки лісу в козачки Грунської сотні Стрижакової в 1725 році, жителів Куземина Михайла Демиденка та Дешихи  в 1726 році, у козака Олишевича, в 1728 році. В 1736 році  святій обителі продали свої ділянки лісу куземинські козаки – Федір Балацький, Іван Макаренко, сотник з Куземина Михайло Семенович так званий Зражівський ліс, козак із Більська Антон Хоменченко. Продає Скелському монастиреві ще одну свою мельницю козак із Куземина Бутенко. Багато жителів округи також дарують земельні наділи та ліс святим отцям Це в 1736 році житель села Котелевки Рудчевський ліс, по заповіту ліс куземинських сотників Михайла Степанова в 1739 році та Ковтуна Миколи в 1743 році, Михайло Павловський в 1748 році. Дарує також частину свого лісу під назвою Осташевський  монастиреві і житель села Слободки Москаленко(1745 р), Веценевський ліс - куземинський сотенний писар  Оксак (1748 р) та жінка козака села Жури Тетяна Хилобочиха в 1755 році. Охтирський протоієрей Тимофеєв  також продає частину свого лісу ченцям(1740 р). Купляється також монахами ліс в урочищі Носівщина в козака Сотанченка. Куземинський житель Хипениченко в 1720 році дарує дім в Куземині ченцям. Монастирське життя просто кипіло. На нього працювали селяни, угідь було достатньо. Були плани щодо його розширення, побудову кам’яних приміщень храмів та келій. Збиралися будувати цегельний завод, благо в монастирському селі Павловочка були достатні запаси потрібної глини та піску, та і багато тамошніх жителів його виробляли. Податі обитель платила невелика, була йому увага і від можновладців.
             Однак все це практично перекреслив останній Гетьман України Кирило Разумовський, призначений на цю посаду в 1750 році, який  після свого призначення не пішов по шляху інших гетьманів, що давали універсали на корись монастирям, а поступив рівно протилежно – став забирати в монастирів їх володіння. Так 26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку з усіма її угіддями,  посполитими до своєї економії в Гадяцький замок, про що пи ше в своєму донесенні ігумен ієромонах Порфирій 31 грудня 1761 року в Київ Його Високо Ясно Преосвященному Кир  Арсенію Могилянському  Митрополиту Київському, Галицькому та всієї Малої Русі в своєму « Всенижайшему Доношении» в якому говориться такі слова – «……Сего 1761 года  26 числа меся новембрия по ордеру  ……..Его Високографского сиятельства Гетмана Войска Запорожскаго, обоих сторон Днепра  с под владения Свято преображенского Пустинно-Скелского монастира село Малую Павловочку къ економии Его Сиятельства под замокъ Гадяцкий со всеми угодиями отобрано…….то уже более при убогой Скелской обители никаких подданных нетъ, монастирь Святопреображенский Пустинно скелский в самую крайнюю скудость и нуждение приведенъ…». Починається занепад Святої обителі. Зважаючи, що іноків було мало та ще й  працювати на угіддях було нікому. Все таки було забрано 80 дворів посполитих. А це близько 300 селян. В останні роки перед закриттям монастиря братії платили з казни ще й гроші. Так ігумен получав – 50 рублів на рік, ієромонахи та ієродиякони 13 рублів, а прості монахи – 3 рублі на рік.
                Під час Катерининської реформи згідно Височайшого Указу від 10 квітня 1786 року були зачинені більшість монастирів нашого краю, в тому числі і Скелський Спасо-Преображенський чоловічий. 13 ченців, які зосталися на той час, розійшлися по іншим святим обителям. Землі або були забрані в казну, або розкуплені та роздані тодішнім можновладцям. Село Павловочка відійшло до Гадяцького замку і стало наряду з іншими належати гетьману Розумовському, який продав його в 1810 році панам Бразолям – нащадкам Грунського сотника. На час закриття монастиря у його володіннях були – 201 чоловік селян з села Павловочка, містечка Куземин, Груні та двори в Котельві, Куземині, Груні, Комишах, Лебедині, скит Спасо-Преображенський під Великими Будищами, сіножаті, ліси, багато орної землі, навкруги монастиря пишний фруктовий сад на 2 десятини, виноградник, шинок, дві пивоварні, солодовня, винокурня, перевіз через Ворсклу, численні водяні млини на Ворсклі та Груні, вітряні млини. В 1910 році Полтавські Єпархіальні Відомості писали, що при закритті Преображенский Скельский монастирь мав 5 церков, економію, 5 іеромонаховів, 2 ієродиякони, 12 монахів, 8 послушників. Преображенська церква була перенесена до Зінькова, де вона була названа Покровською і стояла до кінця 20-х рр. 20 ст. На її дверіх довго був надпис, що підтверджував її ранішу належність до монастиря: «….В 1790 году это Покровская церковъ въ Зенькове,на дверях которой написано «И обновя Преображения церковь тщаниемъ отцевъ нашихъ  благословения Митрополита Киевского Арсения Могилянского денежным от доброхотнихъ детей любящихъ благолепие дома Божия, собранимъ 1752 року Игуменом Порфириемъ Туманским з братиею…» А одна з церков була перенесена в село Ступки Зіньківського повіту, а ще одна до Миргорода, де стояла на цвинтарі та називалася Кладовищенська. Церковне начиння розійшлося по навколишніх церковних приходах. Так у Михайлівському храмі села Буд біля Куземина було кілька предметів із зображенням монастиря- срібна чаша з надписом «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господя Пустинно-скелской за всечестивого отца ігумена Лесаневича», а також витонченої роботи хрест, требник митрополита Петра Могили, кольоровий трід, фелон та два підрясники.  «…….когда въ 1786 году монастырь на скельской горе быль закрыть, то на последовавшее спустя два года предложеніе харьковского намесническаго правления измерить принадлежавшие въ ахтирскомъ уезде этому монастырю земли, ахтырский нижний земский судъ, даль категорический ответъ, что таковыхъ земель,«по достоверному сему суду сведению, въ здешнемъ уезде, принадлежащие деревне Скельке и слободе Заречной (Слободка), не имъется». Леса монастиря, на правомъ берегу Ворскла въ количестве несколькихъ тысячъ десятинъ, при закрытии его, взяты были въ казну. Куда девались зданія монастыря, неизвестно. Церковная утварь, богослужебные книги и облаченія разошлись по окрестнымъ приходамъ. Истекшимъ летомъ въ михайловской церкви села Будь,куземинской волости,благодаря внима нию ея настоятеля, о.Петра Цареградскаго, мне удалось видеть некоторыя изъ нихъ. Привожу ихъ опись. 1.Чаша серебрянная съ надписями: «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господня пустино-скелской за всечестного отца игумена Лесаневича». 2. Крестъ (1742 г. съ изящною резьбой внутри на кипарисе, изображающей Спасителя и Богоматерь во славе и многія событія изъ Hoваго Завета.
3.Требникъ м. Петра Могилы.
4.Цветная тріодь, на заглавномь листе коей, между протчемъ напечатано: «Въ двадцатое літо богоугоднпаго государствованія и преславнаго царства правленія, Петра 1... во тринадцатое благополучнаго возраста благороднейшего государя наследника Алексея Петровича.  «трудолюбне престолъ митрополій кіевской, гaлицкой и всея Малыя Россіи правящу ясне въ Богу преосвященному архієпископу митрополиту Киръ Варлааму Ясинскому, за благо получного въ Малой Россіи владенія его царского пресветлаго величества обоихъ сторонъ Дніпра и славного чина св. апостола Андрея кавалера, ясневелможного, его милости, гетмана Іоанна Стефановича Мазепы ».
5.Фелонъ изъ светло-малинового 6apxaтa, обшитая серебристою каймой и цветами. На верху ея, въ серебрянныхъ одеждахъ, сь художественно вышитыми чернимъ шелкомь на атласе ликами, Спаситель, по левую Его руку—богоматерь, апостолы Петръ, Симонь, Маркъ, Андрей, по правую—Іоаннъ Креститель, Павелъ, Лука, Іоаннъ Богословъ, Іуда Алфеевъ: поперекъ съ обеихъ сторонъ—Варфоломій, Іаковъ. Подкладка, на ризе изъ сине-зеленой и пестрой крашенины. Теперь эта риза употребляется при погребении покойниковъ.
6. Два подризника(срачици), одинъ весь льняний, другой сь лнянымъ станомъ и посконнимъ подоломъ. На первомъ цветы вышиты шерстью, на последнемъ—сереброль и шелками, цветы точно живые….» ( А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 384-388). З переказів відомо, що один з бувших ченців збудував на місці монастиря капличку, яка була в великій шані в народі. Там всередині був вирізаний хрест з розп’яттям, а по обидва боки вирізані також з дерева фігури Пресвятої Марії та Івана Богослова. Тут молилися чумаки, які проїжджали по дорозі. Один з млинів у Зінькові був складений з колод з монастиря і довго на одній із них виднівся вирізаний надпис «Скелька». Деякі ченці стали потім священниками в численних місцевих сільських приходах. Є відомості, що монастир закрився не водночасі, що там доживали свій вік ченці, що не мали сили та змоги десь іти, що їм було дозволено Височайшим Указом.
             Може цей мій матеріал надихне місцевих краєзнавців та владу на ще більш активні пошуки матеріалів по  Пустино-Скелскому Свято-Преображенському чоловічому монастирю в архівах та сховищах України та Росії. І хай ця моя праця є лише невеличкою часткою історії нашого краю, але можливо в майбутньому ми всі разом, додавши частку до частки, відновимо чесну та  максимально правдиву історію нашого краю.

Олександр Сірий

Спасибо сказали: klwtina, Алёна2

Поделиться

7

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

Хто мені надасть матеріали про МИхайлівський чоловічий монастир в Ізяславі в середині 17 сторіччя

Поделиться

8 (05-08-2015 09:22:19 отредактировано Vira)

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

Монастырские земли на Украине в XVI веке (ПЕВ, НЧ, 1906, № 12)

Земельные владения (ПЕВ, НЧ, 1906, № 13)

Спасибо сказали: SVKM de L, Алёна2

Поделиться

9

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

Помогите найти любую информацию про Слепородский Юсковский монастырь (с.Юсковцы Лукомская сотня, потом уезд, Полтавская губ.)

Ищите и обрящете. (Мф 7, 7.)

Поделиться

10 (12-01-2018 22:39:50 отредактировано klwtina)

Re: Зниклі та зруйновані монастирі України

Великобудищанський Спасо-Преображенський монастир у Чернечому Яру

Post's attachments

монастир.jpg
монастир.jpg 94.46 Кб, файл не был скачан. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Спасибо сказали: Relic hunter, Алёна2

Поделиться