Тема: Навроцький / Навроцкий
Навроцький Олександр Іванович
1898 – ?
24 червня 1941 р. в Полтаві, у квартирі по вулиці Комсомольській, 32 співробітники НКВС заарештували керівника оркестру Будинку піонерів Олександра Івановича На- вроцького [1]. Це був третій арешт. Вперше він знаходився під слідством у 1920 р., вдруге – у 1932-му. Обидва рази тримали в ув’язненні по два місяці. Перший раз – «за знайомство з контрреволюційними особами», другий – «за виконання нерадянської музики» [2]. Обидва звинувачення навіть для тих, хто їх висунув, виявились досить невдалими, занадто дикими з точки зору права, тому, не знайшовши більш вагомих доказів вини, його відпустили.
В 1941-му вирішили зшити справу більш цупкими нитками, і хоча об’єктивно звинувачу- вати не було в чому, у висновку все ж таки записали: «займався антирадянською діяльністю, проводив антирадянську агітацію на зрив міроприємств партії і Радянського уряду, вихваляв фашизм, стверджуючи, що фашизм – гарна форма правління, тобто здійснив злочин, перед- бачаний ст. 54-10 ч. 2 КК УРСР» [3].
Справжня жпричина арешту крилася зовсім віншому. О.І.Навроцький знаходив- ся наобліку НКВС як неблагонадійний і узв’язку зособливим станом– оголошенням гітлерівською Німеччиною війни – підлягав вилученню. Саме тому у висновку зроблено на- голос на начебто його фашистські симпатії.
Не чекаючи рішення по справі, Олександра Івановича етапували далеко за межі України. Куди саме, можна дізнатися з виписки із протоколу Особливої наради при НКВС СРСР від 3 жовтня 1941 р.: «Навроцького Олександра Івановича за антирадянську агітацію ув’язнити увиправно-трудовий табір строком нап’ять років, рахуючи строк з24-го червня 1941 року». Виписка завірена печаткою УНКВС по Куйбишевській області з відміткою: «Татар- Севураллаг. No 9/10-72333 от 14/ХІ-41» [4]. А це означає, що людина відбувала покарання ще до прийняття офіційного про це рішення.
Взагалі стає моторошно від того, що якісь невідомі анонімні особи давали оцінку «неблагонадійній». Право якої цивілізованої країни знає таке? та й, взагалі, чи може впису- ватись така категорія в якесь право? Це сваволяТавро неблагонадійності на сім’ю Навроцьких поставила ще царська влада. Батько, Іван Вас)ильович, зпочатку століття сповідував соціалізм. Брав активну участь устворенні вПолтаві іКременчуці нелегальної друкарні. Зареволюційну діяльність, яку проводив у 1900–1906 рр., його вислали в Архангельську губернію, а у 1908 р. ув’язнили на два з по- ловиною роки у Вологодській тюрмі [5]. Туди й рушила за ним дружина Августа Миколаївна разом з малим Сашком. Оселилися поруч з тюрмою. По вихідних виглядали батька у колоні арештантів, яких водили до церкви.
Іван Васильович був освіченою, культурною людиною, добре грав на бандурі і хотів прид- бати її для сина, але у крамницях Вологди такого інструменту не знайшов, тому подарував російську балалайку. Навчив грати сина. Сам грав, наспівуючи, але переважно сумні пісні: «Ой, Морозе, Морозенку...», «За Сибіром сонце сходить... «Мабуть, саме ці пісні і послужи- ли згодом для звинувачення Олександра Івановича у виконанні «нерадянської музики» [6]. Мати теж вчила Сашка народним українським пісням. Музика припала хлопцеві до душі, ста- ла справою усього життя. Це захоплення ще більше зросло, коли до Вологди завітав відомий російський композитор, музикант і популяризатор народних інструментів Василь Васильо- вич Андрєєв. Він тісно спілкувався з членами міського товариства любителів народної музи- ки, Вологодським самодіяльним оркестром балалаєчників, учасником якого був Олександр. Василь Васильович багато розповідав про історію народних інструментів, захопив Олексан- дра їх колекціонуванням. Олександр Іванович вважав В.В.Андрєєва своїм вчителем.
Після революції сім’я повернулась до Полтави. Олександр продовжив навчання у ре- альному училищі, але свого захоплення музикою не полишав, грав в оркестрі народних інструментів Воронеля, а на бандурі – в капелі бандуристів. Крім того, конструював свої інструменти. В співавторстві з харківським майстром С.П.Снігірьовим з’явились: балалайка- бас, балалайка-альт, балалайка-тенор. Особливою гордістю О.І.Навроцького стала виготов- лена ним одинадцятиструнна гітара з двома грифами.
Олександр Іванович мав величезний емоційний потенціал. Його енергії не було меж. По- див бере, коли знайомишся з переліком музичних колективів, які він створив і якими керу- вав: ансамбль пісні і танцю паровозоремонтного заводу, дитячий оркестр промкооперації, ди- тячий струнний гурток клубу промкооперації, домро-балалаєчний оркестр промкооперації, оркестр народних інструментів індустріального технікуму, оркестр народних інструментів при політосвіті...
І все б, здавалося, йшло добре, якби нова влада не продовжила ту ж саму політику, про- ти якої за царизму боровся батько. А він не міг змиритися з порядками, що запроваджували більшовики, і ті, в свою чергу, порушили проти нього кримінальну справу. Приводам пос- лужила доповідна старшого інформатора Губчека. Ось що він написав у своїй цидулці:
«Записка в 4-ю группу 1920 г. августа 6 дня.
Прошу выписать ордер на арест гр. Навродского Ивана Васильевича, проживающего по Жандармской ул. No 11, Марусенко Андрея Устимовича и Кравченко Антона Ивановича, как лиц, подрывающих устои Сов. власти и препятствующих строительству и агитации против Сов. вла- сти. Дополнительный материал будет дан особо.
Старший информатор Полт. Губчека. Подпись» [7].
Звинувачення якогось інформатора було достатньо для арешту. Ні доказів ніяких не потрібно, ні санкції судової влади.
Той же інформатор надав «слідству» і «дополнительный материал» у вигляді власноруч- но складеної характеристики«Явный петлюровец. В предприятии держит себя невозможно, на собраниях произносит возмути- тельные речи в духе желтоблакитого.
Ст. информатор Подись» [8].
«Невозможная» поведінка І.В.Навроцького проявилася утому, що він назагальних зборах профспілки у Робітничому палаці виступив з промовою про те, що робітники лише тоді не будуть голодними, коли відкриють ринки і дозволять вільний привіз продуктів, або відкриють кооперативну торгівлю. Про це повинна попіклуватись радянська влада [9].
Сказаного вистачило, щоб Івана Васильовича під конвоєм відправити до Харківської губ- чека з клеймом: «меншовик». Лише завдяки численним клопотанням людей, які добре зна- ли його і писали, що він «до цих пір залишився вірним пролетарській революції», Івана Ва- сильовича наприкінці осені 1920 р. випустили на волю «як безпартійного» [10], але царське тавро «неблагонадійного» поновили. Тепер воно прилипло також і до сина, адже він грав «не- радянську музику».
Відбувши в 1940-х рр. незаслужене покарання, Олександр Іванович працює на Уралмаш- заводі, у Верхньо-Тавдинському будинку культури Будинку піонерів Свердловської області. Створений ним тут у 1948 р. оркестр народних інструментів через три роки налічував більше 80 учасників, користувався величезною популярністю і за вказаний час дав близько двохсот концертів. В його репертуарі твори Моцарта, Чайковського, українських композиторів. Разом з солістами і хором О.І.Навроцький підготував оперу М.Лисенка «Наталка Полтавка» [11].
Талановитий і чуйний педагог, Олександр Іванович зумів багатьом учасникам прищепити гарячу любов до музики, виховав цілу плеяду керівників музичних гуртків. З далеких колго- спів поспішала молодь на репетиції».
Збереглися численні фотокартки, де він зображений серед своїх вихованців. Молоді, натхненні обличчя. А ось фотокартка, де він знятий окремо. Музикант сидить у власній квар- тирі. Тонкі пальці завмерли на бандурі. Над головою – портрет Кобзаря, любовно прибра- ний рушниками. Нижче – Тарас Бульба усміхається в заломленій набік смушевій шапці. Все яскравіє вишивкою, барвами: і сорочка на музикантові, і квартира. Так, наче повіяло теплим полтавським вітром. Тільки не весело чомусь козакові з бандурою... Очі музиканта сповнені болю, тривоги, питання... На звороті – коротке звернення до друга, що підтримував Навроць- кого все життя – Андрія Микитовича Кононенка: «Друже, як бачиш, знов взявся за бандуру, як колись в 1916–1919 рр., та голос у мене недуже <...> Правда, трохи гірший за Козловсько- го. Урал. Свердловськ. 1950 р.».
В 1959 р. Олександра Івановича нарешті реабілітували. Та ще довгі десять років батьків- щина не приймала його – не давали квартири. Пісню не пускали в свою хату.
1. Архів УСБ України по Полтавській області.– Спр. 6959