Систематизувати усі історичні відомості, зібрати максимум матеріалу про Свято-Троїцький собор – таку мету поставили перед собою науковий співробітник Новомосковського міського історико-краєзнавчого музею ім. П. Калнишевського Костянтин Мешко та архітектор, історик архітектури Олександр Харлан.
У процесі роботи на них чекали відкриття: нові джерела, нові факти, нові знахідки.
Те, що собор зберігся до наших днів, може бути щасливою випадковістю. І питання не лише у тому, що сучасні реставратори встигли вберегти храм від руйнування.
На Свято-Троїцький собор могла чекати така ж доля, як і на 80% старовинних храмів Дніпропетровщини – руйнування та забуття.
«Дивовижно, що собор пройшов через часи богоборчої радянської влади. Тільки у Новомосковському повіті було близько 60 церков. Сьогодні залишилось лише 3, не рахуючи монастиря. А якщо взяти територію Катеринославської єпархії, то було близько 600 храмів. Із них на сьогодні зберіглось 2-3%», - розповідає Костянтин Мешко.
«Масштаби руйнувань були найбільшими у період 20-30-хх років ХХ ст. Коли ми їдемо у західні області України, часто дивуємось, яка цікава старовинна архітектура. Вибачте, у нас теж було багато старовинної архітектури, були цікаві маєтки шляхетських родин, храми. Але все це руйнувалось у 20-30-ті роки, а храми найбільше у період так званої «безбожної п’ятирічки» у 1931-1936 роки», - додає він.
Історик та краєзнавець вказує, що за цей період знищено було більше 80% старовинних дерев’яних церков. Наприклад, у цей період була зруйнована церква XVIII ст. у Петриківці, зведена останній кошовим отаманом Петром Калнишевським. Він так само був меценатом зведення нашого собору, ініціатором будівництва.
«Незважаючи на те, що церкви XVIII ст. у 20-30-ті роки XX ст. вже мали статус пам’яток архітектури та історії, вони все одно були зруйновані. Храм XVIII ст. у селі Воскресенівка, зведений Кирилом Тарловським, у 30-ті роки був знищений. Якщо говорити про Новомосковськ та околиці, то у цей час було зруйновано ще 4 церкви: Воронівська (Успенська церква), храм Архистратига Михаїла на Животилівці, Свято-Покровський храм на Кулебівці, а також недалеко від собору була дуже гарна кам’яна церква, яка також була зруйнована», - розповідає Костянтин Мешко.
Собору вдалось встояти, імовірно, через те, що йому відвели роль господарчої споруди.
«Ми думаємо, що собор вдалось вберегти, бо тодішня влада використовувала його як склад. Тут зберігали пшеницю, селітру», - вважає історик.
Але саме у 30-ті роки XX ст. із собору був винесений старовинний іконостас XVIII ст. і порубаний та спалений в одній із лазень.
Співавтори «Літопису Собору» вирішили зібрати всю існуючи інформацію про храм та проаналізувати її.
Може здатись, що про собор написано багато. Але якщо взяти всі наукові та науково-популярні праці, то виявиться, що всі вони побудовані лише на кількох джерелах. Багато робіт просто цитують одне одного, не збагачуючи знання про собор.
Саме тому Костянтин Мешко та Олександр Харлан почали літопис собору з роботи у фондах, архівах, музеях.
За їх словами, більшість джерел XIX ст. З кінця XVIII ст. збереглись лише 2 джерела.
«У 1773 році були 2 листи Петра Калнишевського до київського генерал-губернатора, де він закуповує дерево для собору. Тобто собор був побудований не з місцевої деревини. Також нещодавно ми знайшли фотознімок (зроблений у кінці XIX ст.) грамоти митрополита Гавриїла 1775 року про закладку собору. Це джерело ще ніде не згадувалось і не було опубліковане», - розповідає Костянтин Мешко.
У XX ст. після революції вивчати історію церкви було небезпечно, пояснюють дослідники.
Фактично єдиним дослідником собору в першій половині XX ст. став відомий мистецтвознавець Стефан Андрійович Таранушенко. Усе життя він присвятив вивченню дерев’яних храмів Лівобережної України.
«Він зазнав потім переслідувань. Таранушенко були пред’явлені стандартні звинувачення у націоналізмі, і він був засуджений до 5 років ув’язнення», - пояснює історик.
Монографія Стефана Таранушенка з монументальної архітектури Лівобережжя стала справою його життя, але книга вийшла лише 1976 року, ще й суттєво скорочена.
Починаючи з 70-х XX ст. собор починають згадувати у різноманітних збірниках, але, зазвичай, це дуже поверхневі згадки.
Роман «Собор» Олеся Гончара, виданий 1968 року, вперше масово привернув увагу до Свято-Троїцького собору.
«Ми окремо досліджуємо роль Гончара у житті собору і роль собору у житті Гончара», - підкреслює Костянтин Мешко.
Авторам «Літопису Собору» вдалось поспілкуватись з дружиною письменника Валентиною Данилівною Гончар. У книзі будуть опубліковані деякі фотографії та спогади Олеся Терентійовича, які ще не були оприлюднені.
«До кінця своїх днів письменник дуже переживав за собор. Писав листи в різні інстанції. Дуже переживав, коли почали будувати автовокзал. Він говорив, що був в Індії, був в Римі, бачив Колізей та Тадж-Махал. Говорив, що навіть траси, які проходять повз пам’ятки, мають бути максимально віддалені, щоб вібрація не руйнувала давню споруду. А у нас прямо біля собору побудували цілий автовокзал, прямо в охоронній зоні», - додає він.
Архітектор, історик архітектури Олександр Харлан вважає, що Олесь Гончар – ключова постать у відповіді на питання, чому зберігся собор.
«У 50-60-ті роки XX ст., коли у Новомосковському районі залишалось 5-6 храмів, вони остаточно руйнуються. Але собору вдалось зберегтись саме завдяки роману Олесю Гончара та тій увазі, яку привернула його книга», - говорить архітектор.
Незважаючи на те, що роман був засуджений Дніпропетровським обкомом партії, але разом з тим став каталізатором дисидентського руху на Дніпропетровщині.
Саме тоді почали з’являтись чутки, що собор внесений до списків ЮНЕСКО. І фактично Гончар був ініціатором внесення собору до охоронюваних списків цієї міжнародної організації.
«Однією з умов того, щоб пам’ятка потрапила до списків світової спадщини ЮНЕСКО, є автентична територія навколо неї», - пояснює Олександр Харлан.
До слів Олександра Харлана варто дослухатись, бо саме він займався внесенням наших пам’яток до списків ЮНЕСКО, як, наприклад, Ханський палац у Бахчисараї.
Він, до речі, уже попередньо говорив про Свято-Троїцький собор з німецькими спеціалістами, і вони висловили велике зацікавлення.
Проблема з територією навколо собору є актуальною не тільки тому, що є передумовою для внесення списків ЮНЕСКО.
Це - ключовий об’єкт для всього Новомосковська, як в архітектурному, історичному, так і в містобудівному контексті, підкреслює архітектор.
«На сьогодні Новомосковськ поки що немає потрібного за законом історико-архітектурного опорного плану, на якому позначені всі історичні споруди та ділянки. Для собору було розроблено такий документ, але головне, щоб його врахували розробники документу в цілому для міста», - наголошує архітектор.
«Ділянку навколо собору треба досліджувати археологічно, історично, не дозволяти будувати щось нове без фахових досліджень», - наполягає Олександр Харлан.
З XIX століття собор змінював свій вигляд, а ділянка навколо собору, яка залишалась незмінною, може розповісти науковцям багато цікавого навіть з давніших часів, з часів до його будівництва.
«Дослідження території нав-коло собору, яка є найстарішою частиною міста, може розповісти нам і про XVII ст., і про XVIII ст., і про церкву, яка була там до собору. Відомо, що під час будівництва, вона ще залишалась, поряд був некрополь. Очевидно, десь зберігся фундамент цієї, давнішої, церкви», - припускає Олександр Харлан.
«Ми пам’ятаємо, як під час земляних робіт просто вигорнули культурний шар поряд з будівельним сміттям, а там була й кераміка, і частина люльок козацьких. Як можна було розпочинати роботи без археологів?», - ставить риторичне питання історик архітектури.
Олександр Харлан, як і інші дослідники, переконаний, що територія навколо собору має повністю підпорядковуватись пам’ятці.
«Зараз ця територія виривається із історичного контексту. Навіть у містобудівному контексті це - вже дисонуюча ділянка. Якщо подивитись з космосу, то є пам’ятка, ділянка і поруч величезна пляма сучасних матеріалів, і це не припустимо», - пояснює він.
До того ж поряд із собором існує ділянка, де залитий фундамент для сучасного будівництва, і величезна ділянка археологічно-культурного шару зіпсована. Археологічні розкопки – це затратна справа, але будівництво є не менш затратним.
І цілком в силах місцевої влади є встановлення цивілізованих правил будівництва з урахуванням історичного контексту.
Зрештою, наше минуле теж ресурс, але невідновлюваний, якщо його не вивчати.
І все-таки, повертаючись до ЮНЕСКО, без автентичної території, без досліджень, собор може стати просто моделлю тієї пам’ятки, якій вдалось пережити війни, царів та генсеків.
Костянтин Мешко та Олександр Харлан взялися за зухвалу справу: вивчити те, що здавалось уже вивчене, розповісти про те, що, здається, всім відомо.
Але співавтори запевняють, що їм вдалось відкрити багато нового. Сучасні літописці можуть самі увійти в історію як ті, хто представив найповніше дослідження Свято-Троїцького собору.
Більше того, історик та архітектор переконують, що текст буде розрахований на якнайширшого читача, а сама книга буде науково-популярною.
«Коли у мене з’явилась ідея такої книги, я не міг не звернути уваги на роботи Олександра, які засновані на нових джерелах. Так ми почали працювати разом. Зараз можна сказати, що ця книга буде симбіозом вивчення собору з різних ракурсів, з історичного та архітектурного», - розповідає Костянтин Мешко.
«Дивним є те, що для такої відомої пам’ятки так багато не вивченого. Незважаючи ні на які історичні епохи, собор завжди захоплював і подорожуючих, і науковців. Про собор писали із захватом історики, священники, краєзнавці. Цей храм завжди був унікальним», - продовжує Олександр Харлан.
Нові факти для дослідників відкрились і під час поточної реставрації. При знятті старої шалівки, що покривала зруб правої передньої бані, зроблено унікальне відкриття. В основі зрубу на брусі зберігся фрагмент старовинного настінного розпису «Хресна дорога». На брусі зображено обличчя Ісуса, який несе хрест на Голгофу, обличчя стражників та тих, хто супроводжує Його в останню земну путь. Клірик Свято-Троїцького собору, протоієрей Андрій Москаленко говорить, що, скоріше за все, це фрагмент настінного розпису собору, який був у храмі до його повної перебудови 1888 року. Саме тоді собор розібрали та склали наново з нового дерева. Але деякі колоди зі старого зрубу, що добре збереглися, використали ще раз.
Також під час зняття шалівки знайшли слід від снаряду, який влучив у собор під час Другої світової війни.
Але автори підкреслюють, що їх праця буде не просто систематизацією джерел. Історик та архітектор запропонують результати власних досліджень.
До речі, автори обіцяють розповісти й про те, звідки взялась легенда про Погребняка. Дещо відкриємо таємницю, та скажемо, що Григорій Надхін у 2-й половині XIX ст. вперше записав цю легенду від старожила, який спілкувався з сином Якима Погребняка. І що в легенді правда, а що ні, можна буде дізнатись із «Літопису Собору».