1

Тема: Великий згін

Пропоную викладати тут все що пов'язано із цією подією.

Thanks: Алена2

Share

2

Re: Великий згін

Микола КРИКУН
ЗГІН НАСЕЛЕННЯ З ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
В ЛІВОБЕРЕЖНУ 1711-1712 РОКІВ
(До питання про політику Петра І стосовно України)
В історії України є чимало важливих подій, про які відомо, по суті, тільки те, що вони відбулися. До них належить і згін населення з Правобережної України в Лівобережну, здійснений за наказом Петра І у 1711-1712 pp. Згадки про цю подію, що містяться в деяких працях, дають лише загальне уявлення про неї [1]. Між тим вона вимагає спеціального вивчення. Висвітлення її дає змогу краще проникнути в політичні процеси, що протягом кількох років після Полтавської битви 1709 р. розгорталися у зв'язку з вирішенням питання про Правобережну Україну, глибше зрозуміти тодішню політику Росії щодо України.
Більша частина джерел, на яких ґрунтується дослідження, видана в останній чверті XVIII-XX ст., проте в науковий обіг для відображення згону 1711-1712 pp. дотепер майже не вводилася [2]. Невидані джерела, використані нами, виявлено переважно в Російському державному архіві давніх актів (Москва) [3], деякі – в рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України [4] та в інших рукописних зібраннях.
Сукупно видані і невидані джерела становлять значний документальний масив, у якому переважає офіційне листування Петра І, різних урядових осіб Росії та гетьмана Івана Скоропадського, а решта – це донесення російських послів з Константинополя, міжнародні договори, листи гетьмана Пилипа Орлика, відомості про стан землеволодінь тощо.
Джерела та література дають змогу більш-менш докладно розглянути майже всі питання, так чи інакше пов'язані з досліджуваними нами подіями 1711-1712 pp.
* * *
Масовий згін населення з Правобережжя на Лівобережжя у 1711-1712 pp. хронологічно був другим в історії цих українських земель. Перший датується весною 1679р.; його було здійснено за наказом московського уряду лівобережним козацьким військом після Чигиринського походу турецько-татарського війська 1678 р. з метою не дати утвердитися на Правобережжі залежному від Порти гетьманові Юрію Хмельницькому, аби, як зазначає М.Костомаров, у нього не було змоги „мати підданих, з яких він міг набирати собі військову силу і посилати її непокоїти ліву сторону Дніпра” [5]. У той час було переведено населення зі всіх 11 правобережних полків [6].
Згін, про який ідеться в цій статті, мав свою передісторію. Він був складовою частиною політичного процесу, започаткованого поразкою І.Мазепи і Карла XII під Полтавою в червні 1709 р. [7] Полтавська битва знаменувала поворот у воєнно-політичних відносинах у Східній (як і в Північній) Європі. Після неї тут помітно зменшився вплив Швеції і відповідно зросла могутність країни, що її перемогла [8]. „Москва, – вказує глибокий знавець політичної ситуації у Східній Європі початку XVIII ст. Борис Крупницький, – ставала в ряди першорядних європейських держав: вона виростала на силі не тільки на півночі – супроти шведів, але також і на півдні – супроти турків. Зайнявши Правобережну Україну [9] та безконтрольно розпоряджаючи в Польщі, Петро І ставив під загрозу васальні володіння Туреччини в Східній Європі. Крим, Молдавія та Валахія робилися безпосередніми сусідами московського царя. Політична рівновага на Сході Європи рішуче переходила на бік Москви [...] Обставини вимагали від Туреччини активнішої, рішучішої політики. Таким чином для Карла XII й Пилипа Орлика [10] [...] самими подіями була підготовлена доріжка до розуму й серця турецького султана. Вони це, звичайно, й використали, спираючися на зручну дипломатію французького резидента в Царгороді Дезаєра [11] та польського представника інтересів Станіслава Лещинського [12] [...] Вдалося штовхнути Туреччину на той крок, що, безперечно, відповідав її державним інтересам” [13].
Карл XII, що після Полтави осів, як виявилось згодом, надовго в Бендерах (у Молдавії), за всяку ціну прагнув схилити султана до війни з Росією. І це йому при французькому сприянні вдалося. 20 листопада 1710 р. Порта оголосила Росії війну, причому в адресованій російському урядові ноті вона висувала як найважливіший аргумент для виправдання цього свого кроку гноблення Речі Посполитої і окупацію Правобережної України російськими військами. У ноті вимагалося, щоб останні покинули і Польщу, і Правобережжя [14].
Після оголошення Портою Росії війни, зазначає Б.Крупницький, „стало можливим проведення в життя тих планів, що, безперечно, плекалися й Карлом XII, і Пилипом Орликом на протязі цілого 1710 р. Бо Карло XII [...] не думав залишити [...] боротьби на Сході Європи. Польща й Україна грали й тепер поважну роль в його політичних комбінаціях. Ще тоді, коли позиція Туреччини не була ясною, задумана була широка операція, що мала на меті закріплення України за Орликом та Польщі за Станіславом Лещинським. Правобережна Україна, а почасти й Лівобережжя та Слобожанщина, мали стати тереном акції, що, в разі успіху, повинна була бути поширена й на Польщу. Проектувався не якийсь наїзд чи виправа для ослаблення ворога та руйнації потрібних йому воєнних засобів, але опанування хоч частини тих територій, що на них претендувалося. Звичайно, що турки, оскільки вони зважилися воювати, нічого не могли мати проти такої операції, що давала їм готовий плацдарм на чужій території для дальшої боротьби з москалями. З цього погляду політика Туреччини, татар, шведського короля, Станіслава Лещинського й Орлика йшли по одній лінії” [15].
Задуманий Карлом XII ще восени 1710 р. похід на Україну з півдня мав, крім щойно вказаних цілей, примусити Петра І, в умовах його війни з Туреччиною, „напружити свої сили на Сході й ослабити їх у Родьщі та в остзейських провінціях [16] [...] Україна була для нього скоріше тереном, на якім мали відбутися рішаючі бої за Польщу та за поворот утрачених після Полтави [...] позицій” [17], В контексті запланованого походу Правобережна Україна повинна була послужити головним плацдармом для осягнення Карлом XII його цілей [18]. Ось чому основні військові сили, так чи інакше контрольовані шведським королем, були під час задуманого ним походу проти Росії з півдня спрямовані на Правобережжя: їх становили очолювані П.Орликом козаки, що знаходилися при ньому в Бендерах, буджацькі (білгородські) і ногайські татари та польський загін на чолі з київським воєводою Юзефом Потоцьким, який виступав на боці С.Лещинського.
Похід на Правобережжя в лютому-квітні 1711 р. закінчився для П.Орлика, котрий ніс за нього відповідальність перед Карлом XII, повною невдачею, хоч довший час, як тривав похід, такий результат важко було передбачити. Підтримуваний більшістю правобережного козацтва й цивільної людності, П.Орлик легко просувався в київському напрямі; але невдала облога ним Білої Церкви, де міцно тримався російський гарнізон, відвернула від нього татарські загони, і вони самовільно повернули додому через Правобережжя, на своєму шляху страшенно грабуючи тутешнє населення і забираючи багатьох у полон [19].
Політичні наслідки походу на Правобережжя для П.Орлика були дуже сумні. Зазнала відчутного, якщо не нищівного, удару справа створення незалежної України. Гірко було також гетьманові усвідомлювати, що „нічого не принесла ця операція козацтву і населенню Правобережної України, крім руїни. Отака [...] була заплата за щиру прихильність і довір'я до нового українського гетьмана. Нелегко було загоїти рани, понесені татарським своєвіллям на Правобережжі, а ще тяжче було надіятися на підтримку правобережного козацтва після такої катастрофи. І тут шанси Пилипа Орлика падали майже до нуля” [20].
Російські урядові кола уважно стежили за цим походом [21]. Московське військо, підтримане лівобережним козацьким військом, попервах лише чинило опір П.Орликові, проте згодом перейшло в наступ і рішуче переслідувало як його безпосередніх учасників, так і тих з правобережної козацької старшини, хто надавав допомогу цьому гетьманові. Царя і його оточення надзвичайно вразило те, що П.Орлика вітало населення Правобережної України, яку вони розглядали як стратегічно важливий для Росії регіон, як свого роду плацдарм для боротьби з Туреччиною з метою захопити її володіння в північному Приазов'ї і Причорномор'ї.
На початку XVIII ст. під поняттям „Правобережна Україна” розуміли регіон між середніми течіями Дністра і Дніпра, який включав у себе територію Брацлавського і південної частини Київського воєводств (північна межа цієї частини воєводства проходила південніше притоки Дніпра Стугни, по її течії, далі від її витоку на захід суходолом до притоки Дніпра Ірпеня, частково верхньою течією останнього, а далі в південному напрямі суходолом до лінії кордону Брацлавського і Київського воєводств). За сучасним адміністративним поділом регіон охоплює південну частину правобережжя Київської області, правобережжя Черкаської, Вінницьку область (без західної її частини, що за притокою Дністра Мурафою: вона належала Подільському воєводству), невеликі частини областей Одеської (на півночі), Миколаївської (на північному заході) та Кіровоградської (на півночі) і північний схід Республіки Молдова [22].
Специфіка еволюції означеної території, значною (якщо не вирішальною) мірою зумовлена специфікою розвитку козацтва, що її населяло, хоч і з певними перервами, зрештою призвела до виділення цієї території в окремий історико-політичний регіон. До Андрусівського перемир'я 1667 р. (а формально до Вічного миру 1686 р.) у нього також входив Київ з прилеглим тереном, що між Стугною, Дніпром та Ірпенем; відтоді цей район Правобережжя постійно був володінням Росії і вважався частиною лівобережного („малоросійського”) Київського полку. Слід мати на увазі, що згадане поняття вкладається в територіальне значно ширше однойменне поняття, яке так само мало історико-політичний сенс; воно поширювалось і на решту території Київського воєводства, розташованої направо від Дніпра, і на Волинське воєводство.
На час згону 1711-1712 pp. Правобережжя адміністративне ділилося на сім полків, підконтрольних Росії і певною мірою І.Скоропадському. На території Київського воєводства їх було п'ять (Білоцерківський, Богуславський, Канівський, Корсунський, Чигиринський), на території Брацлавського воєводства – два (Брацлавський, Уманський) [23]. У згаданому вище листі П.Орлика до Карла XII (див. прим. 19), крім цих, названі ще (щодо території Брацлавського воєводства) полки Кальницький і Торговицький [24], проте існування їх жодними іншими тогочасними джерелами не підтверджене. Такий семиполковий поділ сформувався раніш, щонайпізніше – напередодні Полтавської битви [25].



Не вдалося виявити жодних матеріалів, котрі б дали змогу хоч би приблизно локалізувати кожен з семи полків, Загальне уявлення про їхнє розташування засвідчується назвами міст, що дали назви полкам. Якоюсь мірою я пригоді тут може стати розроблена І.Крип'якевичем карта, яка відображає козацький адміністративний устрій контрольованих Б.Хмельницьким у 1648-1654 рр, українських земель [26]. У джерелах не виявлено також відомостей про те, на які сотні полки поділялися.
Із семи імен правобережних полковників, що стосуються перших місяців 1711 p., вдалося встановити п'ять. Двоє з них – богуславський Самусь (Самійло Іванович) і корcунський Андрій Кандиба. Вони, до речі, і двоє „безіменних” (уманський та канівський), трималися П.Орлика під час його походу 1711 р. на Правобережжя, за що після відступу гетьмана були схоплені російськими військами [27], і на цьому їхнє полковництво скінчилося [28]. Імен осіб, які були полковниками богуславським, корсунським, канівським і уманським, напередодні і під час згону, встановити не вдалося.
Трьома іншими полковниками були білоцерківський Антон Ганський, чигиринський Гнат Галаган, брацлавський Григорій (Григораш) Іваненко. В час Орликового походу і після нього вони виступали на боці Росії. Вони ж були активними виконавцями царського указу про примусове переселення з правого берега Дніпра на лівий. З огляду на цю обставину вважаємо доцільним розповісти про них.
А.Танський (рік народження невідомий – 1734), за сімейним переказом, був вихідцем з Молдавії. У 70-х роках XVII ст. з батьком переселився на територію Війська Запорізького, підпорядковану гетьманові „обох берегів Дніпра”. Від 1677 р. – зять С.Палія (одружився з його дочкою Марією). 1704 р. від С.Палія відступився, за що І.Мазепою був призначений охочекомонним полковником [29]. Коли І.Мазепа виступив проти царя, А.Танський опинився на боці останнього і надалі вірно йому служив. З лютого 1710 р. (після смерті реабілітованого Петром І білоцерківського полковника С.Палія) він – наказний білоцерківський полковник. У лютому 1711 р. І.Скоропадський видав універсал, яким повідомлялося про призначення А.Ганського звичайним білоцерківським полковником „з звhрхнhйшого монаршого его царского пресвhтлhйшого величества [...] вhдома” („вручилисмо оному, – сказано в універсалі, – совершенную власть полковництва бhлоцерковского”) [30].
Г.Галаган (рік народження невідомий – 1748) був родом з села Омельника, що в Кременецькому повіті Волинського воєводства. Звідти замолоду вирушив на Запоріжжя, де 1706 р. став полковником. Згодом був призначений охочекомонним полковником, При переході І.Мазепи на бік шведів пішов за ним, але, швидко зорієнтувавшись у ситуації, приєднався до царя і відтоді залишався йому вірним. З березня 1709 р. Г.Галаган – чигиринський полковник. У травні 1709 р. брав участь у зруйнуванні Чортомлицької Січі, за що запорожці 1710 р. характеризували його як „віроломного, кривоприсяжного проклятого [...] виродка, отчистого оманщика, драйцу и невядника” [31].
Г.Іваненко (роки народження і смерті невідомі) – родом з Молдавії. З 1706 р. діяв на території Війська Запорізького, 1708 р. став брацлавським полковником [32].
* * *
Реакція російських правлячих кіл на позицію, що її зайняла більшість правобережних жителів під час походу П. Орлика, вилилася в розправу над „винними”, насамперед над козацькою старшиною. Генерал-лейтенант князь М.Голіцин доносив Петрові І з Боярки 24 квітня 1711 р.: „а которая старшина здешних заднепровских полков были при изменнике Орлике, которых могли мы сыскать, отсылаю в Киев; а многие еще не сысканы и тех велел сыскивать и отсылать по тому ж в Киев” [33]. „Заднепровская Украина, – писав цар князеві О.Меншикову з Яворова З травня, – вся было к Орлику пристала, кроме Танского и Калагана [34], но оною ж изрядно наши вычистили” [35].
Водночас піднімалось і обговорювалось питання про необхідність примусового виселення мешканців Правобережної України на Лівобережжя з очевидною метою – щоб, у разі повторного нападу П.Орлика, позбавити його можливої підтримки а їхнього боку. Не виключено, що авторство цієї ідеї належало І.Скоропадському. У всякому разі, за відомими нам матеріалами, він перший виступив з нею: 2 травня київський губернатор князь Д.Голіцин нагадав І.Скоропадському листом, надісланим з Києва, що він, гетьман, „о изгнании сегобочных людей еще зимою двоекратно до двора царского величества изволил писать, но токмо на оное резолюции не получил” [36].
З листа того ж губернатора гетьману, писаного у Києві 8 березня, видно, що І.Скоропадський запропонував (поки питання про генеральне виселення не було вирішене) переправити на лівий берег Дніпра жителів міст Корсуня, Кальниболот і Лисянки (та навколишніх сіл), в напрямі яких рухався П.Орлик, і при цьому „жилья их [...] попалити и пусто оставляти”; те саме гетьман вважав доцільним вчинити з Чигирином. Висловивши свою згоду з цією пропозицією, Д.Голіцин там само зазначає: „А при том рассуждаешь, что ежели от регулярного его царского величества войска помочи не чаять [37], то лучше здешних заднепрских жителей переправить на ту сторону Днепра, понеже в прошедшую чигиринскую войну сегобочные люди все туда же были перепроважены [38]. И я оный ваш благоразумный рассудок восприял за благо”. Водночас губернатор вказує на необхідність переселяти мешканців з тих місць Правобережжя, куди можуть вторгнутись загони П.Орлика: „А буде кому где в крепостях вместиться и сидеть не можно или какая могла б быть между народом конфузил и те б жен своих и с имением и скотом переправлели на ту сторону Днепра, а оставливались только полковники с козаками, дабы они могли городы сегобочного края оборонить”. „А ежели по последней мере, – продовжує цю думку Д.Голіцин, – того удержать им не мочно, то разве им тогда под киевскую сторону прибыть, а жителей бы тамошних из деревень весьма должно на ту сторону переправить с пожитки и с скотом” [39].
Між 8 і 12 березня Д.Голіцину стало відомо, що І.Скоропадський наказав переяславському полковникові переселити „ближних тамо от Днепра мешкаючих людей”, зокрема корсунців і богуславців, за підтримку ними П.Орлика [40]. Ішлося, напевно, про жителів не лише Корсуня та Богуслава, а й відповідних полків.
Відповідаючи 2 травня з Києва І.Скоропадському на його чергове донесення, той же губернатор зазначає: „Изволишь рассуждать, когда б и весь сегобочный народ на ту сторону был выпроважен, яко и прежде сего также было чинено”. Далі у тій же відповіді читаємо: „Располагаю, что того переяславского полковника бытность за Днепром потребна будет, если состоится по вашим прежде посланным письмам его величества указ, и что в том перепровождении [41] оный полковник с полком своим может управити дело”. Там же підкреслено, що, оскільки основна частина російського війська і лівобережних полкових козаків перебуває поза Правобережжям, то масово переправляти звідси на лівий берег Дніпра жителів поки що небезпечно: вони можуть прийти „в свое лехкомыслие” [42].
24 квітня М.Голіцин запитував листом з Боярки Петра І, що робити з населенням Правобережжя: дозволити йому далі тут перебувати („жить”) чи „за Днепр выгнать, понеже бо сей бок, кроме Белоцерковского полку, весь был в измене”. „И ежели, – сказано там само, – паки учинится приход неприятельский в здешний край, чтоб к нему такие лехкомысленные воры паки не пристали” [43]. Цар так відповів з Яворова 7 травня на це запитання: „Что же вы писали о заднепровских жителях, дабы их выслать на другую сторону, и о том определим в то время, когда мы сами туда к вам будем” [44]. Проте чотирма днями раніше в листі до О.Меншикова, писаному в Яворові, Петро І, мабуть, в стані крайнього роздратування, у який він нерідко впадав, так визначав долю правобережного населення: „Оных скотов за Днепр гетману, а протчих, чаю, в подарок милости вашей в губернию [45] на пустые места пришлем” [46]. Цар не міг простити правобережним їхньої підтримки П.Орлика.
Позиція Петра І щодо правобережного населення визначилася після укладення 12 липня 1711 р. Прутського мирного договору, який знаменував поразку Росії у війні з Туреччиною. На вимогу останньої у текст договору було внесено статтю, що зрештою і наштовхнула царя на рішучі дії стосовно цього населення. Стаття відома у двох варіантах, які нюансово дещо різняться: один зафіксовано в російському, другий – у турецькому тексті.
У російському варіанті стаття, що значиться як друга, гласить: „В польские дела его царское величество мешаться, також и их (Польщі. – М.К.) казаков и запорожцев, под их область принадлежащих и у хана крымского сущих, обеспокоивать и в них вступаться не изволит и от стороны их руку отъимает” [47]. Турецький текст статті (вона, як і інші статті цього варіанта договору, не має номера), відомий у перекладі на тогочасну російську і латинську мови; переклади дещо відмінні, зроблено їх, як можна здогадуватись, на основі турецькомовної версії договору. Російський переклад звучить так: „и поляков и черкас и запорожцев, которые суть в их (Польщі. – М.К.) подданстве, и казаков, которых хан крымской сиятелнейший Девлет-Гирей имеет в своем покорении, с стороны царской чтобы никого их не замать. И якоже было и начало от всех тех мест да отымет (цар. – М.К.) руку свою” [48], латинський: „Poioniae atque ei adhaerentibus Cosacis et Zaporoviensibus et iis Cosacis, qui Serenissimo Hano Crymeae Domino Deulet Geraj confoederati sunt, ex parte Cari nulla in posterum molestia fiat, sed ut a longa annorum serie nullum ius habuit in illis locis, ita modo ex iis omnibus sese subtrahere debeat” [49].
Сказане в обох варіантах статті означало, що Росія повинна припинити втручання у внутрішні справи Польщі (і, як з'ясувалося пізніше, – вивести свої війська зі всіх її володінь). Означало воно і те, що Росія мала відступитися від козаків – і правобережних, і запорізьких (відносно останніх тому, що вони перебували в союзницьких відносинах з Кримським ханством [50]), і, можливо, втікачів-орликівців (щодо цих відступлення зводилося б до відмови царя вимагати їх видачі Росії) [51].
Передбачені цитованою статтею договору для Росії умови були не до вподоби Петру І. І він чи не того ж 12 липня, одразу після ратифікації ним договору [52], вніс у російську копію документа поправку до цієї статті, якою віцеканцлер барон П.Шафіров, призначений після згаданої ратифікації договору послом у Туреччину, мав керуватися, аби домогтися від турецької сторони вигідної для Росії зміни у формулюванні статті [53]. У запропонованому Петром І варіанті стаття виглядала так: „В польские дела с обоіх сторон не мешаться, також и их подданных ничем присвоять, ни ix, ни земель ix” [54].
Легко переконатися в тому, що цар суттєво змінив зміст статті: в його варіанті акцент переносився на невтручання Росії і Туреччини у польські справи [55]; крім того, він повністю обійшов питання про козаків, заступивши його питанням про уникнення Росією і Туреччиною взаємних претензій на території та їх населення.
Однак, розуміючи, що за тодішніх скрутних для Росії зовнішньополітичних обставин потрібно все ж зважати на Прутський договір і що, отже, знехтувати сказаним у ньому про козаків не можна, Петро І захопився ідеєю домагатися від Туреччини заборони правобережним козакам проживати поблизу Дніпра, аби вони безпосередньо не сусідили з лівобережним козацтвом і не підбурювали його проти Росії. 14 липня він так викладає цю ідею у власноручно написаній інструкції П.Шафірову: „Казаков, которые у них [56], чтоб нам ничем до оных не претендовать, того ради надлежит і о том говорить, чтоб оных близ наших казаков не жили, а іменно на Днепре і около оного, чтоб, приходя, свою братью не мутили” [57].
Царське захоплення означеною ідеєю виявилося надто короткочасним. Петром І знову оволодів задум переселити правобережне населення, передусім козаків, на Лівобережжя. Адже, згідно з Прутським трактатом, російські війська треба було виводити з Правобережжя як володіння Польщі, залишати ж тут місцевих козаків було, на думку царя, ризиковане – їх міг використати проти Росії П.Орлик, а за його посередництвом – Туреччина і Кримське ханство. Б.Шереметєв, який 27 липня на чолі російської армії прибув з Молдавії до міста Могильова на Дністрі, у пункті 13 свого донесення цареві одразу після повідомлення, що Білоцерківський і Брацлавський полки „ныне здесь о6ретаютца”, запитує: „Ежели оные места будут оставлены, то те полки куда вывесть?” У своїх „резолюціях”, зроблених 28 липня в тому ж місті на донесенні фельдмаршала, цар дає таку відповідь: „Казаков выслать за Днепър, а тутошних, которые не похотят оставить, то в сих двух мhстах, а із протчих всhх перегнать” [58]. Така відповідь, текстуально не зовсім чітка, означала, що слід перегнати за Дніпро козаків усіх правобережних полків, окрім Білоцерківського і Брацлавського, якщо останні висловлять бажання залишитися на своїх місцях. Виняток для двох названих полків було зроблено тому, напевно, що вони добре відзначилися в складі російської армії під час Прутського походу.
31 липня ставлення Петра І до правобережних козаків виявилося більш жорстким. В адресованих цього дня Б.Шереметєву „пунктах” він наказує: „Казаков, которые бунтовали [59], вывесть за ту их вину к Москве ближе, а протчих за Днепр перевесть” [60].
У вересні 1711 р. Петро І видав указ, яким зобов'язував полковників Правобережжя („тогобочной заднепрской Украины”) з своїми полками перейти на Лівобережжя („в Малую Россию”). Указ був розісланий всім правобережним полковникам, проте дійшов до нас лише як адресований білоцерківському полковникові А.Танському, та й то тільки в копіях, з яких одну у 60-х роках XIX ст. виявив і видав тодішній голова Київської комісії для розгляду давніх актів М.Юзефович [61], друга зберігається у фонді Зубова Російського державного архіву давніх актів і теж видана [62], третя відома лише в рукописному вигляді [63]. Текстуально дві останні копії тотожні, а „юзефовичівська” дещо від них відрізняється [64].
„Юзефовичівська” й невидана рукописна копії датовані 23 вересня, „зубовська” – 27. Про місце видачі указу в перших двох копіях сказано „от Днепра”, в третій – „с Киева”. Видавці останньої з приводу означення в ній дати і місця появи указу вказують: „Дата 27 вересня, ймовірно, є датою відсилки указу, підписаного Петром І раніше, тому що 27 вересня цар був у Карлсбаді, а не в Києві” [65]. З огляду на значну віддаленість Карлсбада (Карлових Вар у Чехії) від Дніпра, важко уявити, що цар видав указ десь біля Дніпра 23 вересня. В такому разі треба думати, що указ був підписаний царем ще до цієї дати. Дана ж дата з'явилася тому, що саме цього дня указ слід було розіслати. Проте, як можна здогадуватись, він був розісланий не 23, а 27 вересня і в такому разі не „от Днепра”, а „с Киева”: „от Днепра” могло означати місце видачі царем указу.
Поява указу вмотивована в ньому тим, що Правобережжя „надлежит оставить полякам”, згідно з вічним миром 1686 р. [66] Політична актуальність цього мотиву на час видачі вересневого царського указу зумовлювалася тим, що після довгорічних наполягань Росії Варшавський сейм 1710 р. нарешті вічний мир ратифікував [67], причому значною мірою завдяки даній російською стороною обіцянці повернути таки Правобережжя Польщі найближчим часом [68]. Росії польська ратифікація вічного миру дала змогу дипломатично закріпити за собою Лівобережжя та Київ і відкинути твердження, тоді поширювані українським козацтвом (особливо активно орликівцями та запорожцями), Туреччиною і Кримським ханством, що вона ними володіє незаконно.
Про переселення йдеться в преамбулі й основній частиш указу. Привертає увагу насамперед те, кого він стосувався. Указ адресувався „полковникам с полковою, сотенною и рядовою козацкою старшиною ис козаки и протчими”. Отже, йшлося про козацтво всіх рангів і некозаків („протчие”). В основній частині сказано, що перехід на лівий берег Дніпра полковникам „накрепко повелевается” здійснити „немедленно”, а після слова „протчими” в обох частинах слідує: „в подданстве нашем верно быть желающими”. Ці місця указу дають підставу твердити, що перехід передбачався для козаків як обов'язковий, а для некозаків – як добровільний: царський уряд планував вирішити насамперед проблему правобережного козацтва, як організованої військової сили. Далі переконаємося, що дозвіл цивільній людності добровільно переселятися мав тимчасовий, тактичний характер; то був маневр, розрахований на те, щоб не надто занепокоїти правобережне населення.
Слід підкреслити, що ця добровільність в указі не поширювалась на некозацьке населення, яке мешкало разом з козаками вздовж Дніпра від містечка Трехтемирова на півночі до гирла притоки Дніпра Тясмину – в районі, котрий за вічним миром мав бути безлюдний [69]; в указі зазначено: звідси „со всех местечек, сел и деревень обитателей перевесть в Малую Россию” [70].
Указ націлював на перехід правобережців у лівобережні полки [71], „где кто пожелает, з женами и детми и с их движимыми пожитки”. „А кто тамо (на Правобережжі. – М.К.), – читаємо в указі, -какие свои маетности, хуторы и протчие заводы оставит, то от нас, государя, нашего царского величества в Малой России маетности получит також”.

Share

3

Re: Великий згін

* * *
Царський указ почав виконуватись далеко не одразу. Найраніше засвідчує це, до того ж опосередковано, лист Б.Шереметєва до Петра І, писаний у містечку Полонному 23 жовтня [72]. Переказавши стисло уривок з листа до нього П.Шафірова (доданого у вигляді копії фельдмаршалом до цього листа Петрові І), в якому (уривку) той радив перегнати правобережне козацтво за Дніпро [73], Б.Шереметєв повідомив: „и я о тех казаках во время пути к Киеву учиню по указу вашего величества по всем возможностям” [74]. Він, безперечно, мав на увазі вересневий указ царя про переселення жителів Правобережжя на Лівобережжя. Б.Шереметєву видавалося, що за тодішньої ситуації слід цю акцію провести під час відходу російських військ з Правобережжя згідно з Прутським договором і царським наказом, даним йому у згаданих вище „пунктах” Петра І, датованих 31 липня [75].
3 і 6 листопада 1711 p. y своїх листах до Б.Шереметєва цар знову висловився щодо переведення правобережних козаків на лівий берег Дніпра. У першому з них за часом він пише: „что же велено вам казаков вывозить к Москве, и то ныне лутче оставить, а выгнать их за Днепр и жилища их разорить” [76], у другому: „а казаков к Москве не выводи, токмо надобно их перегнать ныне на другую сторону Днепра, как мы и прежде к вам писали, и тех полков (которые положены в вечном мире с поляками быть пусты) жилище разорить” [77]. В обох листах цар нагадує фельдмаршалові про цитоване вище місце „пунктів”, складених 31 липня, де йшлося про наказ переселити бунтівних козаків-правобережців „к Москве”. Сказане Петром І про полки, які „положены быть пусты”, стосувалося придніпровської території, що за вічним миром мала бути безлюдною; на початку XVIII ст. вона становила частину Чигиринського, Канівського і, можливо, Корсунського полків. На царський лист від 6 листопада Б.Шереметев відповів стосовно правобережних козаків 26 листопада тими ж буквально словами, які він ужив у листі до царя від 23 жовтня [78].
До кінця листопада в напрямі реалізації царського указу нічого не було зроблено. Тим часом з російської сторони з'явився ще один аргумент для обґрунтування й, отже, виправдання згону; його було пущено в хід і для того, щоб відкинути можливі докори з боку турків, татар і поляків за здійснення цієї акції: 3 грудня Б.Шереметєв з Білої Церкви пише І.Скоропадському, що цар „с своими указы соизволил предложить [...] перевесть по-прежнему за Днепр в малороссийские городи” правобережних козаків, тому що вони з Лівобережжя „на сю сторону перешли после учиненного вечного миру” [79]. Як бачимо, тепер усі козаки трактуються як переселенці з Лівобережжя. Таким чином вказувалося на те, що Росія має законну підставу для переведення цих козаків на Лівобережжя. Постає запитання, чи такий аргумент справді містився в царських указах. У тих з них, які дійшли до нас, він відсутній.
У тому ж листі читаємо, що за царським указом „ко оной их (козаків. – М.К.) высылке некоторые полки определены и будут тую высылку чинить в скорости” [80]. 10 грудня фельдмаршал доносить цареві з Білої Церкви, що очолені генералом Ренне п'ять драгунських полісів і „нерегулярні” частини „поставлены в Немирове. и в околичных местах”, щоб „высылку чинить за Днепр казакам” [81]. 15 грудня Ренне звідти ж доповідає Петрові І, що він буде „по указу” фельдмаршала „о высылке за Днепр жителей, которые есть по сю сторону, также которые из-за Днепра в здешних местах, старатися [...], как можно” [82].
Зазначимо, що вказане військове з'єднання під командуванням Ренне було розквартироване в районі Немирова та в інших місцях Правобережжя за наказами царя, виданими 27 і 30 листопада [83], – на той випадок, кади б Карл XII, за його згодою і домовленістю Росії й Туреччини, повертався з Молдавії через Правобережжя (припускалося навіть, що й далі – через Росію) до себе на батьківщину.
Між 10 і 15 грудня Б.Шереметев одержав з Туреччини від свого сина [84] і П.Шафірова інформацію, що ця „высылка” шведського короля не відбудеться [85] „Того ради, – пище він цареві з Білої Церкви 15 грудня, – полки (которые было для принятия и канвою (Карла XII. – M.K.) задержал при Немирове) переведу в Белую Церковь и поставлю при оной и в протчих местах с генералом Реном до подлинных о том ведомостей” [86].
Отже, Б.Шереметев вирішив вивести свої війська з району Немирова (й з інших, як пізніше виявилось, місць) до Білої Церкви і „протчих мест”, як можна здогадуватися, розташованих поблизу Дніпра, бо ж нарешті слід було піти назустріч домаганням Туреччини, щоб, відповідно до Прутського мирного договору, Росія покинула Правобережжя. Водночас він вирішив, що настав зручний момент для виконання царського указу про перегін правобережної людності на Лівобережжя, Таким чином, те, що у той час проїзд Карла ХІІ через Правобережжя не стався, прискорило виконання царського указу про згін населення. Щоправда, Б.Шереметєв не виключав того, що цей проїзд може відбутись, тому „до подлинных о том ведомостей” пін і залишав військове з'єднання на чолі з Ренне ближче до правого берега Дніпра,
Під 16 грудня у воєнно-похідному журналі фельдмаршала Б. Шереметева читаємо, що цього дня він „кушав с генералом Реном [...] от Белой Церкви путь восприял „Києву, а после отъезда оставил господина генерала Рена, а что ему чинить предложено, тому даны пункты и вписано ниже сего” [87], „Пункты” були інструкцією, якою генерал, призначений безпосередньо відповідальним за проведення переселення правобережної людності, повинен був керуватися у здійсненні цієї акції.
Роль, яку цей генерал відіграв у згоні, спонукує до того, щоб про нього розповісти докладніше. Карл Евальд Ренне (Саrl Ewald Rönne; 1663-1716), за тогочасною російськомовною традицією Рен, – нащадок баронського роду, що походив з Бременського епископства як однієї з німецьких напівдержав; звідси його предок виїхав у Ліфляндію, де майбутній генерал і народився. На російській службі перебував з 1702 р. до своєї смерті. Був першим комендантом Санкт-Петербурга. 1702 р. став драгунським полковником, 1704 р, – генерал-майором, 1705 р. – генерал-лейтенантом. З липня 1709 p., після Полтавської битви, в якій взяв участь, – повний генерал від кавалерії. З січня 1711 р. служив під безпосереднім командуванням Б.Шереметева. Під час Прутського походу за дорученням царя займався у Волощині реквізицією провіанту, призначеного для турецької армії, і виголошував універсал Петра І, що закликая тутешніх жителів до повстання на боці Росії [88]. Відзначався, серед інших якостей, неабияким честолюбством і властолюбством [89].
„Пункты” Б.Шереметева – надзвичайно важливе джерело для пізнання того, як передбачалося провести виселення. Проте перш ніж перейти до їх аналізу, розглянемо, які ж військові частини залишив Б.Шереметєв Ренне для виконання поставленого завдання, До речі, про них у „пунктах” сказано, але надто загально.
П'ять драгунських полків і нерегулярні військові формування, що ix на середину грудня мав під своїм командуванням Ренне (див. згадку про це вище), входили до складу кавалерійської дивізії, яка йому ж була підпорядкована. Вона включала в себе такі полки: гренадерський Рожнова, Московський, Владимирський, Казанський, Сибірський, Рязанський, Тверський, Каргопольський, Бєлозерський; серед нерегулярних формувань найпомітнішими чисельно були донські козаки і волохи [90]. 3 дев'яти названих полків дивізія була сформована між серединою і 23 липня 1711 р. під проводом генерала від кавалерії Януса (Януша) [91]. Ренне очолив дивізію десь між 26 липня, часом, на який припадає згадка про те, що нею керував Янус [92], і 12 жовтня, коли Ренне вперше зустрівся нам як її командир [93]. Доречно вказати на те, що в поході у Волощину під час Прутської кампанії Ренне були підвладні сім із перелічених драгунських полків (окрім Каргопольського і Бєлозерського) [94], 1711 р. дивізія була розміщена на українських землях, що на захід від Дніпра, переважно на Правобережжі. Десь перед 15 грудня чотири її полки на чолі з генерал-майором Вейсбахом вирушили на Лівобережжя, де розташувалися на вінтерквартирах [95], Цей генерал у дивізії Ренне командував Тверським, Каргопольським і Белозерським полками [96]. У безпосередньому підпорядкуванні Ренне були полки гренадерський Рожнова, Московський і Владимирський, інші три полки очолював бригадир Чернцов [97]. Тож можна твердити, що на Правобережжі після відходу Вейсбаха лишилися полки Рожнова, Московський, Владимирський та два полки Чернцова (які саме, з'ясувати не вдалося).
У надісланій Б.Шереметєвим 6 жовтня 1711 р. в Правительствуючий сенат письмовій „диспозиции”, де йшлося про сплановане раніше розміщення на вінтерквартирах його армії, в тому числі дивізії Ренне, та запаси провіанту для них, зазначено: разом у шести полках Ренне і Чернігова налічувалася 6861 особа [98]. Тут, напевно, йдеться про оптимальний склад полків: Б.Шереметєв 15 грудня доповідав цареві з Білої Церкви, що в поповненні його армії рекрутами (як і спорядженням та припасами) є значні перебої; про це він неодноразово сенату „со объявлением вашего царского величества указу” писав, але безрезультатно [99]. У середньому на кожен з шести полків за „диспозицією” припадало 1144 особи; отже, у п'яти полках, що лишилися при Ренне після відходу чотирьох полків на чолі з Вейсбахом, могло б бути 5720 осіб. Жодних відомостей про їхній якісний склад ми не маємо.
За тією ж „диспозицією” та воєнно-похідним журналом Б.Шереметєва, у жовтні 1711р. донських козаків було 500 осіб [100] (ними командував і в той час, і пізніше підполковник Селіванов) [101], волохів – теж 500 [102].
Про розташування підвладних йому військових одиниць напередодні згону Ренне доповів з Білої Церкви у листі до царя 15 грудня. „Около Немирова, в Корсунском, в Уманском, в Богуславском и в Каневском поветах (полках. – М.К.) поставили мы четыре полка, тут же француз-гусар и сербскую роту и несколько сот казаков-донцов и йолохов, а около Белой Церкви будет полк гренадерский (Рожнова. – М.К.) [103], а в Немирове быть определено от тех четырех полков, от каждого, по сту человек драгун пеших и сто драгун же и гренадер конных, при которых и сам тут же буду обретаться” [104]. Того ж числа Б.Шереметєв доповідав звідти ж О.Меншикову, що нерегулярного війська при Ренне є близько 1500 сербів, волохів і донських козаків [105].
Переходимо до аналізу змісту згаданих вище пунктів Б.Шереметєва.
На самому їх початку Ренне наказано „быти по указу в Белой Церкви или где случай покажет по вашему рассуждению” (пункт 1) [106].
Далі генералу вказано на те, що цар „предложити изволил пере¬шедших из малороссийских городов на сю сторону Днепра (!), как полковников, так и старшину и всех казаков, мужиков пашенных, выслати за Днепр”, причому це має стосуватися жителів усіх семи правобережних полків. „Высылку”, читаємо далі, слід розпочати від Немирова [107] та його околиць, тобто від Богу; наказувалося при цьому „Немировскую крепость всю разорить, а жителей, казаков с их женами и с детьми, и с их пожитки выслать за Днепр”. „А которые тутошние обыватели (в районі Немирова. – М.Г.), – підкреслює Б.Шереметев, – идтить не похотят, тех оставить в Немирове, токмо у тех оставших как хлеб, так и сено все забрать и ничего не оставить того ради, дабы воевода киевский с своими адгерентами (прихильниками. – М.К.) в оное место не вступил и довольство ни в чем не имел” (пункт 2) [108].
Після цього драгунські полки й нерегулярні частини повинні були підійти до Дніпра і одночасно всіх жителів переганяти за Дніпро „со всем, а крепости учиненные и жилище их разорить” (пункт 3) [109].
Офіцери і солдати мають бути попереджені „под смертным штрафом”, „дабы [...] тем людям, кои за Днепр будут высылаться, никаких обид не чинили и выход не запрещали, и досаждения и непорядков не показывали, но во всем со оными ласкаво поступали” (пункт 4) [110].
Половина Білоцерківського полку на чолі з А.Танським разом з нерегулярними донськими козаками і волохами, „с добрым штаб-офицером” повинна таку ж „высылку” провести й „жилища разорить и сжечь” у правобережно-придніпровській смузі – у містечках Крилові, Чигирині, Воронкові, Вужині, Боровиці, Сокільні, Мошнах, Трехтемирові і Ржищеві та в прилеглих до них місцях (очевидно, селах); усі їх потрібно було залишити „пустыми”. Однак розташовані в тій же смузі містечка Черкаси і Канів не мають бути зруйновані, оскільки у них війська певний час стоятимуть і далі (пункт 6) [111]. Другій половині того ж полку було призначено на чолі з його обозним або одним із сотників чинити згін на північ від Білої Церкви – в районі Хвастова та в інших „к Киеву ближних местах” цього полку (пункт 3) [112].
Після завершення перегону частина російського війська („определенный деташмент”) була зобов'язана „на время стать, не разрушая крепостей”, – нерегулярні в Стариці, Ковсові, Лисянці, Ольшанці, Черкасах, а драгунські полки – в Ольшанці ж, Богуславі, Корсуні і Каневі, – щоб протистояти („имети [...] надлежащую осторожность”) можливим нападам київського воєводи і запорожців або татар (пункт 5) [113].
Висилку Б.Шереметєв вимагав провести, „покамест реки не укрепились”, „покамест реки не утвердятся” (пункта 2 і 3) [114], щоб „времени не упустить” (пункт 10) [115]. Нарешті, від Рейне вимагалося „известие чинить” Б.Шереметеву про виконання даного йому доручення (пункт 8) [116].
Отже, „пункты” Б.Шереметєва дають підставу твердити, що згону підлягало все населення Правобережжя – і козаки, й цивільні (”пашенные”; гадаємо, що цей термін поширювався не лише на землеробів); щоправда, цивільним („обывателям”) дозволялося не переходити зa Дніпро, проте цей дозвіл перекреслювався погрозою відбирати у таких людей їхній достаток. Варто підкреслити, що особливе місце у висилці відводилося Білоцерківському полкові, населення якого теж мало бути перегнане. Слід наголосити і на тому, що переселення повинно було охопити не всю, а тільки лівобережну стосовно Богу Брацлавщину (південну Київщину всю).
Натомість жодного слова у „пунктах” не сказано про те, де саме на Лівобережжі і як слід було правобережцям оселятись.
До проведення згону Б.Шереметев напевно намагався підключити лівобережне козацтво. Думаємо, не без тиску з його боку І.Скоропадський, як видно з листа Б.Шереметєва до нього від 25 грудня, надісланого з Києва, призначив „для пересылки за Днепр людей Переяславского полку”; на звістку про це Б.Шереметєв у цьому листі зреагував словами „и то зело изрядно” [117].
У тому ж листі фельдмаршал просив гетьмана вислати у правобережні полки універсали, які б закликали тамтешніх жителів переходити на лівий берег Дніпра, і визначити в цих універсалах такі часові етапи („термины”) переселення: перший – до 15, другий – до 20, третій – до 30 січня 1712 р. [118] При цьому Б.Шереметєв нагадав І.Скоропадському, що йому він (Б.Шереметєв) раніше писав, як буде проведено „высылку” з правобережного Смілянського маєтку („маетности Смелой”), який належав фельдмаршалові у той час [119].
Гетьман відгукнувся на прохання Шереметєва, і відповідні універсали, очевидно ідентичного змісту, видав. Жодного з них дотепер не віднайдено. Те, що вони були видані, засвідчується двома відомими нам документами. Хронологічно перший з них – писаний 5 січня 1712 р. лист І.Скоропадського до російського канцлера Г.Головкіна [120], в якому повідомлено, що, згідно зі зверненням до нього Б.Шереметєва, він, гетьман, розіслав („розослалем”) свои („мои”) універсали „до переходу тогобочних людей” і копію („список”) їх пересилає своєму адресатові як додаток до даного листа (ця копія не збереглася). Другий документ – це підготовлений десь перед 26 січня 1712 р. для ознайомлення розширений виклад („выписка”) щойно згаданої копії універсалу (її зроблено російською мовою, сам же універсал і, напевно, знята з нього копія були писані по-українськи [121]). „Выписка” не подає, яким числом датовані універсали; з огляду на те, що В.Шереметєв 25 грудня просив гетьмана видати їх, а копію одного з них гетьман надіслав Г.Головкіну 5 січня, дату видачі універсалів слід шукати між цими числами.
У гетьманському універсалі, згідно з „выпискою”, зазначено: „дабы той стороны Днепра украинных городов, також городков и сел около [...] Немирова, Белой Церкви, Хвастова, Бряславля, Чигирина, Канева, Умани и около Богуславля обретающиеся казаки и жители, которые суть под державою его царского величества, шли в малориссийские городы з женами и з детми и с пожитки без всякого ослушания и отлагательства, нимало мешкая, оставив все свои жилища, несмотря зимнего сего наступающего времени”; „и естьли кто, – читаємо далі у тому ж документі, – из старшины и черни, також духовного и посполитого чина живущие на той стороне Днепра всякие жители того ево универсалу учинятся ослушны, то непременно войсками его царского величества ординованными согнаны будут и, яко ослушники и противники воли его царского величества, огнем, без всякого пощадения разорятся”. „И чтоб, – сказано в кінці „выписки”, – непременно имели переходить в последних числех сего месяца генваря и по последней мере до 15 числа февраля”.
Універсал (згідно з „выпискою”), як і „пункты” Б.Шереметєва, переконує в тому, що задумано було перегнати все правобережне населення між Богом і Дніпром. У ньому, на відміну від „пунктов”, наголошується на погрозах тим, хто буде ухилятися від переходу на лівий берег Дніпра. Потрібно вказати також на те, що в універсалі, порівняно з Тим, що пропонував 25 грудня Б.Шереметєв, початок переселення пересунуто десь на місяць, а завершення – на півмісяця пізніше. Напевно, цей крок гетьман погодив з Б.Шереметєвим. Не можна не зауважити і те, що в цьому документі жодного слова не сказано про можливу участь лівобережного козац¬тва в перегоні правобережців. Не виключено, що це було зроблено умисно: І.Скоропадський, розуміючи делікатність ситуації, не міг піти на протистояння лівобережного і правобережного козацтва й цивільного населення. Гадаємо, що він ухилявся від залучення лівобережців у згін правобережців. Забігаючи наперед, зазначимо, що документальних свідчень такого залучення нами не виявлено.
* * *
Сам процес переселення у джерелах, що дійшли до нас, не розкрито. Однак маємо підставу вважати, що воно розпочалося десь у 20-х числах грудня 1711 p., можливо, після 25 грудня, коли, нагадуємо, Б.Шереметєв просив І.Скоропадського видати універсали. 30 грудня фельдмаршал доповідав з Києва цареві: „Генерал Рен с 5 драгунскими полками и с нерегулярными на сей стороне Днепра [...] высылку чинят” [122].
Але і в той час, і в січні ця акція проводилася, напевно, повільно. Про це посередньо свідчить те, що в січневих 1712 р. донесеннях Ренне цареві й Б.Шереметєву (всі вони відправлені з Корсуня; інших необхідних матеріалів, що стосувалися б тогочасного Правобережжя, не знаходимо) жодного слова нема про переселення [123]: якби воно було подією масштабною, такою, що вимагала докладання значних зусиль, то, гадаємо, неминуче у цих донесеннях її згадувано б. Якщо вірити Б.Шереметєву, Ренне у січні не особливо дбав про справи, за які відповідав. У листі Олексію Васильовичу [124], надісланому з Києва 27 січня, фельдмаршал пише: „О господине Рене паки объявляю, что он ничего не смотрит по Украине, косно управляет и отлучатца ему от команды не надлежало ни на час [...] Ныне я слышу, что он же, Рен, без указу моего, оставя пост, поехал в Переяславль”. „Я истинно, – продовжує Б.Шереметев, – что делать с ним, не знаю, толко вижу, изо всех его поступок, что мне принять от него всякую беду. Прошу вас трудитца о разводе меня с ним, Реном” [125]. Тож не виключено, що Ренне не надавав особливого значення переселенню і через це хід його міг у своїх донесеннях замовчувати.
Висилка в основному відбулася в першій половині лютого 1712 p., тобто тоді, коли Л передбачали універсали І.Скоропадського. У воєнно-похідному журналі Б.Шереметєва під 15 лютого написано, що з Прилук, де на той час розташовувалась ставка фельдмаршала, надіслано від нього Ренне „указ”, яким „велено” двом полкам його бригади йти „на квартиру” в Чернігівський полк, а самому з полком Рожнова прямувати в Київ [126]. Цей „указ” міг бути спричинений тільки тим, що доручення, покладене на нього (здійснити перегін правобережної людності), Ренне виконав. Виконання його підтверджується й листом Б.Шереметєва до Петра І, писаним там же, у Прилуках, 21 лютого. „Генералу Рену, – зазначено в ньому, – с полісами драгунским и с нерегулярными (которые [...] высылку чинили) велел (Б.Шереметев. – М.К.) ити на сю сторону Днепра” [127].
Отже, згін відбувся загалом 1712 p. He випадково саме цим роком датують його дві літописні про нього згадки, що походять з XVIII ст. „По указу государеву, – подано в одній з них, – з Украины заднhпрянской, от полской границы, в Малую Россию генерал Рен нерегонил на житло” [128]. У другій читаємо: „Того ж (1712. – М.К.) года генерал Рен, иноземец, по указу заднhпровських людей от польских сторон и границ перегнал на сию лhвую сторону Днhпра, а иные (правобережні мешканці. – М.К.) в Kieвh остались жить” [129].
Ще 3 грудня 1711 р. Б.Шереметєв з Білої Церкви рекомендував І.Скоропадському („изволите приказать”) „своими универсалы объявить”, щоб на Лівобережжі переселенців з Правобережжя належно, згідно з царським указом (ішлося про відповідне місце в вересневому 1711 р. указі), приймали; фельдмаршал просив при цьому його „уведомить, где им места по вашему рассуждению определятся, дабы оные приходящие могли благонадежны быти и в те места приходить”; „також мы в том их обнадеживали”, зазначає він [130]. Жодних відомостей про гетьманські універсали такого змісту досі не виявлено. Та вони, очевидно, й не видавалися. Можна твердити, що І.Скоропадського не тішила перспектива розмістити величезну масу правобережної людності. Він же бо не міг не пам'ятати, скільки клопоту гетьману Іванові Самойловичу завдала справа розміщення на Лівобережжі населення, що прибуло сюди з Правобережжя під час згону 1679 р. Як засвідчив М.Костомаров, ще 1681 р. її не було завершено [131]. Тож видається, що І.Скоропадський пустив цю справу напризволяще, спеціально нею не займався.
Свідчень про місця осідання переселенців 1711-1712 pp. дуже мало, причому жодне з них, за винятком одного, не містить відомостей про чисельність вихідців. Найраніша з цих відомостей походить з датованого 8 липня 1712 р. листа А.Танського до канцлера Г.Головкіна, в якому він висловлює вдячність за сприяння у наданні йому, А.Танському, царем полковництва київського. А.Танський зазначає, що він „изгнанный будучи а цhлим полком Бhлоцерковским [...] зостает над Ірпенем людей изрядных полчан тисячий на полтори” [132]. Тут ідеться про те, що Білоцерківський полк осів на розташованій між Ірпенем і Дніпром території, яка входила до складу Київського полку.
Генеральне слідство Київського полку 1729-1730 pp. зазначає, що той же А.Танський, „пришедши на полковничество Киевское”, в одержаному за гетьманським універсалом у Кобижській сотні селі Макіївці (на Лівобережжі) „по тому універсалу людей там задніпрских осадил” [133]. За тодішнім же генеральним слідством Лубенського полку розташовані у Чигириндібровській сотні поблизу містечка Вереміївки села Миклашівка і Погоріле, що їх після згону від гетьмана отримав Г.Галаган, були населені „тогобочными людми” [134]. В одному з документів першої половини XVIII ст. сказано, що з 1665 p. у поселеннях Чигириндібровської сотні (містечках Вереміївці, Чигириндіброві, Городищі, Власівці, селах Жоянині, Максимівці та інших) від „татарского разоренья малолюдно было, а в 1712-м году согнанніе тамобочніе заднhпрские люде, когда в означенніе городки и села попереходили, стало быть в тих городках и селах многолюдно и Козаков многое число поселилося” [135]. Про село Мойсинці Іркліївської сотні Переяславського полку старожили 1738 р. свідчили, що „в нем посполитых обивателей не било, а оселостью стали посполитіе будет тому годов з 27, як з-за Дніпра по указу людей перегнано”. Подібне тодішнє свідчення стосується села Крутки [136].
Стан джерел, що дійшли до нас, не дає змоги визначити чисельність переселенців з правого берега Дніпра на лівий. Натомість можна, як видається, виробити уявлення про те, яку масштабно кількість мешканців згін охопив, Вихідним моментом у цьому напрямі може послужити наведене вище свідчення А.Танського, що весь („цhлий”) його Білоцерківський полк („тисячий на полтори”) осів над Ірпенем. До речі, жодних інших відомостей про чисельний склад жителів правобережних полків як військово-адміністративних одиниць на початку XVIII ст. не маємо.
Якщо припустити, що і в кожному з решти шести цих полків козаків було стільки ж, скільки у Білоцерківському, то сумарна їх кількість мала б становити 10,5 тис. У 1721 р. в 10 полках Гетьманщини співвідношення між козаками (59849) і некозаками („поспільством”; 82620) виглядало як 1:1,38 [137]. Перенісши його на Правобережжя щодо передодня згону, дізнаємося, що поспільства у ньому могло бути 14,5 тис. Усі ці цифри (і „правобережні”, і „лівобережні”) означають господарства, житлові будівлі. Помноживши „правобережні” з них 25 тис. на п'ть (оптимальний, як видається нам, для того часу коефіцієнт залюдненості господарства), отримаємо сумарно 125 тис. осіб, що населяли сім полків.
Цей показник значно занижений. Зіставлення його з площею території, з якої згін було здійснено (див. карту), переконує в небезпідставності цього міркування. Розташована наліво від Богу частина Брацлавського воєводства, охоплена згоном, становила приблизно його половину [138], тобто 17,5 тис. км2  [139] Частина Київського воєводства, звідки населення було перегнано, становила близько двох третин однойменного повіту, тобто 18 тис. км2  [140]. Отже, примусове переселення було проведене з території, площа якої дорівнює приблизно 35,5 тис. км2. Оскільки на цій території проживало, за нашими підрахунками, 125 тис. осіб, то густота населення становила 3,5 особи на 1 км2 пересічно.
Після всіх потрясінь, що їx Правобережжя пережило в другій половині XVII і на самому початку XVIII ст., воно на час згону безперечно було малолюдним, але напевно не настільки, щоб 3,5 особи у ньому мешкало на 1 км2. Цього висновку не може змінити, зокрема, те, що внаслідок походу П.Орлика, здійсненого в лютому-квітні 1711 p., населення на Правобережжі помітно зменшилося. Як визнав з гіркотою сам П.Орлик у згаданому листі до Карла XII, його (П.Орлика) союзники – татари – у той час полонили багато тисяч (tot millia) правобережців і чимало розігнали [141]. Чимало правобережних жителів розбіглося і після цього походу, уникаючи таким чином репресій з боку російського війська за підтримку ними П.Орлика. Певною мірою наслідок всього цього, як вважаємо, відбито у подорожньому записі датського посланника при Петрі І Юста Юля, котрий улітку 1711 р. побував на Правобережжі (запис зроблено 22 липня): шлях від Києва до Немирова проходить через „пустий край”, де „нічого ні за які гроші дістати не можна” [142]. Якесь уявлення про масштаби втеч на Правобережжі взимку і навесні 1711 р. дає фрагмент донесення Петрові І від М.Голіцина, писаного у Брацлаві 19 травня того ж року: „коликое число было предложено посланным полковникам (російського війська. – М.К.) з здешней Украины собрать провианта, а имянно 13000 четвертей [143], ныне оные пишут, что толикого числа ни по которому образу собрать не могут, понеже из многих мест здешние жители разбежались и все пусто” [144]. Значна кількість втікачів з поселень тогочасного Правобережжя засвідчується й „Известием, что обретается в магазейнах провианту налицо” – документом, який був доданий до цитованих вище „пунктов”, що їх Б.Шереметєв залишив Ренне 16 грудня 1711 р. „Известие” давало знати Ренне, скільки провіанту для його корпусу знаходиться в „магазейнах” Правобережжя. Документ цікавий тим, що подає кількість провіанту, зібраного з наявного населення і взятого по втікачах („после беглецов”) у Корсунському, Канівському, Богуславському і Чигиринському полках. Сумарно зібраного провіанту було (у четях [145]): жита – 525, вівса та ячменю – 336, муки – 172, а взятого по втікачах (теж у четях): жита – 1228, пшениці – 150, ячменю – 176 [146]. Легко пересвідчитись, що більшу частину провіанту у „магазейны” „поставили” втікачі, а оскільки кількість поставленого ними провіанту була чималою, то можна припустити, що самих втікачів було дуже багато.

Share

4

Re: Великий згін

Висловлене вище припущення, що напередодні згону на означеній території мешкало значно більше, ніж 125 тис. осіб, може бути підтверджене відомостями про тодішню залюдненість 36 поселень, розташованих в південно-західній частині Київського повіту на терені Корсунського і, можливо, Чигиринського полків. Відомості містить документ, складений у грудні 1714 р. озаглавлений „Connotatia” (див. додаток до статті) [147].
Усі 36 поселень документ, який надалі іменуватимемо „коннотацією”, сукупно називає „Корсунським староством”, проте слід зауважити, що багато з них належали не до Корсунського, а до Звенигородського староства і приватних маєтків (Смілянської та Лисянської волостей), що ними, як і Корсунським староством, на кінець 1714 р. володів А.Яблоновський.
Укладачі документа (комісари) подали відомості не лише про залюдненість поселень на час складання „коннотації”, але й про те, якою вона була перед самим згоном. Вони надто загально описують, як було проведено згін, причому в преамбулі документа і в приписці, зробленій до нього, зазначено, що ця акція відбулася під командою полковника А.Танського. Про все це комісарам, за їх словами, розповіли „під присягою отамани”, тобто старости поселень. Серед них було (хоч у документі про це не сказано) й чимало тих, хто перед примусовим виселенням тут мешкав і, отже, був очевидцем його проведення: на таку думку наводить отримана комісарами інформація щодо стану „староства” на час згону.
Згін у „коннотації” датований 1711 р. У світлі наведеного нами вище матеріалу можна твердити, що тут насправді йшлося про початок згону, який припадає на самий кінець 1711 р. (за новим стилем – на першу декаду січня 1712 p.). До речі, на той час Корсунським староством (й іншими маєтками, що спільно з ним у „коннотації” становлять „Корсунське староство”?) володів великий коронний гетьман Польського Королівства А.Сенявський, котрий у А.Яблоновського його десь незадовго перед тим відкупив. Слід вказати на те, що в листі до Петра І від 8 січня 1712 р. (за н. ст.) він, ще, як видається, не знаючи, що згін відбувається, просив видати свій указ, який би дозволив йому (А.Сенявському) зібрати доходи з цього староства [148].
Стан залюдненості в „коннотації” висвітлюється для передодня згону за кількістю димів (podymia), тобто житлових будівель. У 36 поселеннях „староства” їx, за свідченням отаманів, налічувалося 5554, з чого у 12 містах і містечках – 3620, у 24 селах – 1934 [149]. Застосувавши щодо них коефіцієнт залюдненості 5, дізнаємось, що їх населяли на час виселення А.Танським 27,8 тис. осіб. Ця цифра включає у себе, напевно, не тільки міщан і селян, а й козаків.
Ці поселення займали площу приблизно 5 тис. км2. Пересічно на 1 км2 припадає 5,56 особи. Поширивши цей показник на всю територію, охоплену згоном (35,5 тис. км2), дізнаємось, що перед початком згону її населення могло становити 197 тис. осіб. Не виключено, що й це не вся людність на цій території того часу: надто малою усе-таки здається пересічна густота населення цього краю, на підставі якої нами виведено число 197 тис.; до того ж „коннотація” не врахувала існуючих на означеній території поселень, що 1714 р. не належали А.Яблоновському.
Яка частина цього населення була перегнана за Дніпро, можемо тільки здогадуватися. „За підрахунком польського уряду, – пише І.Каманін, не посилаючись при цьому, однак, на джерело, – відповідно до царського указу від 23 вересня 1711 р. було переведено на Лівобережжя Дніпра понад 100 тис. душ” [150]. Коли виходити з того, що у семи . полках перед згоном мешкало не менше 197 тис. осіб, то слід визнати, що переселено було набагато більше, ніж 100 тис.: край після згону обезлюднів. Ось кілька відгуків сучасників. 10 березня 1712 р. П.Орлик доносить великому турецькому візирові з Бендер: російські війська (Mości) покинули Правобережну Україну „жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену” [151]. І.Скоропадський писав Г.Головкіну з Глухова 20 листопада того ж року: за царським указом 1711 р. „нhкоторие од армеи его величества оставшіеся полки, тамобочной Украины жителей на сей бок Днепра в Малую Россію перепровадивши, оставили оную пусту” [152]. Хроніст років правління у Польщі короля Августа II Е.Отвіновський щодо Брацлавщини свідчить: Петро І „повністю вигнав (sprowadził) людей з Брацлавської України” [153]. У листі А.Сенявського до Б.Шереметєва, писаному у Львові 7 червня 1713 р. (за н. ст.), читаємо: Росія повернула Польщі Правобережжя „зруйнованим і безлюдним” (wybrany z ludzi) [154]. Кам'янецький каштелян М.Каліновський 15-16 лютого 1714 p. (за н. ст.) з Немирова повідомляє А.Сенявському: правобережний край настільки знелюднений (dépeuplée) і зруйнований, що в ньому неможливо утримувати військо [155].
З „коннотації видно, що призвідці згону не обмежувалися виселенням; як і вимагалося від них (згадаймо в цьому зв'язку „пункты”, полишені Б.Шереметєвим генералові Ренне), вони руйнували і спалювали господарства правобережців (насамперед їхні житла), щоб вигнанці не могли повертатися назад, вдавалися і до реквізицій худоби, зерна, „вибиття” їхніх пасік, одним словом, поводилися брутально, особливо, напевно, щодо тих, хто ухилявся від переходу за Дніпро (див. додаток до цієї статті).
А таких, що ухилялися під будь-яким приводом, було чимало. Багатьом із них вдавалося висилки уникнути. Про це свідчить, наприклад, такий фрагмент з уже згадуваного листа І.Скоропадського Г.Головкіну, писаного у Глухові 20 листопада 1712 p.: „многіе тамошніе ж (правобережні. – М.К.) жителh по скритых мhсцах под час того перенроваженя” поховалися [156]. Тепер, зазначає гетьман в тому ж листі, ці, „утаившіеся”, „на прежных своих жилищах селятся” [157].
Частину тих, хто залишався, переважно недалеко від правого берега Дніпра, все одно виселяли за Дніпро. У перегонах їх особливо відзначився А.Танський. А.Сенявський 23 жовтня 1712 р. (за н. ст.) писав Б.Шереметєву, що А.Танський чинить напади в район Білої Церкви, грабує місцевих жителів і виганяє (zagania) їх силоміць до своєї „слободи”, що поблизу Києва. Про це, говорить А.Сенявський, він раніше повідомляв київському губернаторові Д.Голіцину [158]. У „коннотації” читаємо, що той же А.Танський „не один раз (nie tylko raz) руйнував і палив” маєтки, про які у ній ідеться; кожен прихід його загонів супроводжувався тим, що тутешніх людей вони грабували, мучили і виводили (zabierał) (див. додаток).
Роль, що її у проведенні згону відіграв А.Танський, як, зрештою, і попередня вірна служба його, була царською адміністрацією належно відзначена. Після смерті київського полковника Федора Вольського, яка сталася десь перед 5 березня 1712 p., Б.Шереметєв у листі до І.Скоропадського, датованому цим числом, замовив за А.Танського слово на предмет клопотання про надання йому київського (замість втраченого ним унаслідок переселення білоцерківського) полковництва, вказавши, зокрема, на такий нібито важливий наслідок цього: одержавши це полковництво, А.Танський „бы мог всех тамошних (очевидно, з „його” Білоцерківського полку. – М.К.) жителей переместить с собою (на територію Київського полку. – М.К.), что, я разумею, – продовжує фельдмаршал, – им и приятно б было, что их не оставляют, и могли б, на то смотря, другие (з інших правобережних полків переселенці. – М.К.) в верности поступать” [159]. Царським указом на початку червня 1712 р. А.Танський був призначений київським полковником [160]. 20 серпня гетьман видав універсал, в якому повідомив про це 1 про вручення ним А.Танському відповідних полковницьких ознак [161]. 22 серпня І.Скоропадський написав Г.Головкіну: „Объявляю [...] же я, приводячи монаршій царского величества указ от вашего сіательства до мнh присланный, и дhйствителному совершенству оставшійся по умершом Федору Волском цолковничества Кіевского ваканс при общности всей того полку старшины и некоторого значного товариства бывшему бhлоцерковскому полковнику Тайскому вручилем” [162]. До речі, сподівання Б. Шереметева справдилося, нехай, можливо, й частково, бо відомо лише зі слів А.Танського, які тут наводились, що останній на території Київського полку оселив козаків („полчан”) Білоцерківського полку [163]. Допомогу російському війську у здійсненні згону надавали також полковники чигиринський Г.Галаган і брацлавський Г.Іваненко. І хоч у джерелах, які так чи інакше стосуються цієї події, про них жодної згадки не зустрічаємо, ця допомога посередньо засвідчується прихильністю до обох полковників російських властей. 1714 р. Г.Галаган за царським указом став прилуцьким полковником (після смерті свого попередника на цій посаді Івана Носа) [164]. Г.Іваненкові не судилося стати такого ж рангу („городовим”) лівобережним полковником – чи то тому, що не було вакансій, чи з інших якихось причин. Однак у травні 1712 р. Б.Шереметєв у листі до Г.Головкіна висловив свій намір взяти „на службу” „полковника Иваненка с 300 волохами”; „токмо прошу, – зазначає фельдмаршал, – отповеди, по чему им жалованья давать и откуды” [165]. Наступного місяця канцлер просив І.Скоропадського призначити, за виданим уже царським указом, Г.Іваненка компанійським полковником [166]. На це гетьман відповів листом від 22 серпня Г.Головкіну, що Г.Іваненко „любо [...] сам нh разу у мене не был и писаным (хочай ему милостивое царского величества монаршее жаловане через зятя его Андрhяша одослалем), тепер до мене не стал одзыватися, однак [...] Танскій, теперешный полковник киевский, прекладал Протасіеву [167], что он, Григораш (Г.Іваненко. – М.К.), комланійского полковничества, якое но указу царского величества дати готов былем, нринятн не хочет[...]” [168]. Очевидно, Г.Іваненко був ображений тим, що його, городового правобережного полковника, не призначили городовим лівобережним полковником, тому й відмовився прийняти компанійське полковництво.
І А.Танський, і Г.Галаган, і Г.Іваненко були також (за царським указом, виданим десь у січні 1712 р. [169]) різною мірою винагороджені за вірну службу під час згону лівобережними маєтками, наданими їм гетьманом на їх прохання та під тиском російських властей 1712 і наступних років [170]. Одержав за гетьманським універсалом маєтки на Лівобережжі і Б.Шереметєв – як компенсацію за втрачений ним на Правобережжі Смілянський маєток [171].
* * *
Згін мав міжнародне відлуння. Насамперед це стосується відносин Росії з Туреччиною. 10 грудня 1711 р. Туреччина, невдоволена тим, що передбачені Прутським договором повернення їй Азова і зруйнування Таганрога [172] не виконуються, оголосила Росії війну. Проте воєнні дії між обома державами не були розпочаті (і згодом не відбувалися), оскільки у Константинополі П.Шафіров та М.Шереметєв продовжували з турецькою стороною переговори, спрямовані на можливий для Росії перегляд Прутського договору. Тоді ж таки у грудні в Константинополі переговори з турецькими високопоставленими особами вела очолена прилуцьким полковником в еміграції Дмитром Горленком козацька делегація, відряджена П.Орликом з Бендер на початку листопада [173]. Згідно з даною їй П.Орликом З листопада інструкцією, делегація мала домагатися від Порти, щоб вона примусила Росію відступитися як від Правобережної, так і від Лівобережної України та щоб дала згоду на створення на цих територіях незалежної України під її (Порти) протекторатом [174].
Наслідком козацько-турецьких переговорів стала султанська грамота, видана між 25 і 28 грудня 1711 р. У ній П.Орлик названий гетьманом України обох боків Дніпра та Війська Запорізького і викладеш засади, на яких існуватиме дозволена султаном під захистом Порти Українська держава [175].
Російські дипломати в Константинополі не могли не знати про козацько-турецькі переговори і цілком резонно побоювались їх наслідків для Росії, передусім їx непокоїла можлива втрата нею Лівобережжя, якщо вона буде непоступлива у відносинах з Туреччиною.
За цих обставин Петро І у січні 1712 р. згодився віддати Порті Азов і зруйнувати Таганрог, а в лютому у Константинополі стало відомо, що Азов росіяни здали і Таганрог руйнують [176]. Зі свого боку Туреччина в українському питанні почала схилятися до компромісу з Росією, який означав залишення Лівобережжя за Росією, відхід її з Правобережжя (за винятком Києва з прилеглою до нього територією між Дніпром й Ірпенем), яке належало передати під контроль П.Орликові.
Згін правобережної людності міг ускладнити укладення нового мирного договору між обома державами: перетворення Росією Правобережжя в безлюдний край йшло всупереч намірам Туреччини створити у ньому буферну, залежну від неї козацьку державу, свого роду плацдарм проти російської експансії на південь і південний захід [177]. Ускладнення тим більше було можливе, що кримський хан Девлет-Гірей, до якого султан Ахмед ІІІ ставився загалом прихильно і на думку його зважав, був відверто войовничо настроєний щодо Москви і тримав сторону орликівців і запорожців [178].
Про те, що відбувається виселення правобережного населення, турки й татари знали. Свідченням цього є хоч би той факт, що турецький паша у Бендерах питав у хорунжого Брацлавського („Иваненкова”) полку Гаврила Михайлова (!) під час його кількаденного перебування там (про це Гаврило розповів у Прилуках Б.Шереметєву 29 лютого 1712 p.; цитуємо далі за російськомовним джерелом): „и для чего Украину разоряют?” Гаврило паші відповів: „для чего гонят, о том он [...] не знает”; „паша против того, – сказав він далі, – ничего не говорил” [179].
Російських послів у Константинополі вістка про здійснення згону населення дуже схвилювала, бо ж їхні переговори з турками набирали завершальних успішних обертів. „Зело нас опечалила высылка казаков сегобочных от самого Немирова, – писав П.Шафіров Б.Шереметєву 21 лютого, – ибо об оных имянно в договоре (Прутському. – М.К.) и ныне от нас подтверждаетца, что царское величество руку от них отнимает [...]. А мы имеем ведомости, что все наши жгут и жилища разоряют”. Примусове переведення людності на лівий берег Дніпра, твердить у тому ж листі посол, „может паки принятца за разрыв мира”. Через нього „великой противности быть чаем, – продовжує він, – ибо хан о том будет с великими наносами писать или, чаю, уже и писал”. З огляду на ситуацію, яка склалася на переговорах з турками, П.Шафіров радить фельдмаршалові обмежитися виселенням козаків з розташованих поблизу правого берегу Дніпра поселень, бо цей район, за вічним миром з Польщею, має бути „пустим”, а решті правобережців дати можливість добровільно переходити („хотя б разве из ближних от нашего рубежа мест городовых вывесть, а уездных (тобто некозаків. – М.К.) и всех оставить, что в них будет; они и паки могут, когда похотят, уйти тамо”). „Прошу извольте о том генералу Рену повелеть, – зазначає там же посол, – чтоб от высылки престал, а особливо ежели получит от нас известие о состоявшемся паки мире” [180]. 28 лютого П.Шафіров i M.Шереметев доносили цареві: „дерзаем вашему величеству и то предложить: зело ныне нас усумневает то, что казаков с сей стороны Днепра всех перегоняют на ту сторону и местечка их жгут и разоряют; чтоб того турки не причли потом к разрыву (о чем может быть, что уже от хана и от неприятеля и от изменников (орликівців. – M.К.) им внушено), понеже в первом договоре написано, что от тех казаков ваше величество руку отымете, и того ради хотя часть оных оставити, жилищ их не разоря” [181].
Тим часом російсько-турецькі переговори тривали. 27 лютого Д.Горленко сповістив листом П.Орлику з Константинополя: великий візир Юсуф-паша заявив йому, що обидві сторони загалом домовилися з усіх питань, опріч питання стосовно України, але воно обговорюється у вигідному для П.Орлика контексті [182]. Зі свого боку й очолена Д.Горленком козацька делегація продовжувала в столиці Порти переговори з її керівними особами. Наслідком їх стала видана султаном 5 березня грамота, за якою Туреччина віддавала козакам Правобережну Україну (без Києва з прилеглою до нього на правому березі Дніпра територією) на засадах, викладених у згаданій вище султанській грамоті, датованій кінцем грудня 1711 p., і подібних до засад, на яких свого часу одержав від Туреччини Україну гетьман Петро Дорошенко (у грамоті від 5 березня зазначено, що в основу П покладено грамоту султанську, що її одержав П.Дорошенко) [183].
Надання султанської грамоти від 5 березня орликівцям означало, що Туреччина дала згоду на залишення Лівобережної України за Росією. Це прискорило хід російсько-турецьких переговорів, тим більше, що у них питання про згін правобережного населення не порушувалось. П.Шафірову і М.Шереметєву видавалося, що з ним їм минеться. Аж сталося те, чого вони побоювалися, – Девлет-Гірей порушив це питання перед турецьким урядом і домігся того, що воно фігурувало, хоч усього кілька днів, у згаданих переговорах, і російські посли пережили додаткові тривоги.
Про це довідуємось із обширної „записки”, що її склали наприкінці березня або на початку квітня 1712 р. і надіслали в Петербург як звіт П.Шафіров і М.Шереметєв [184]. У ній розповідається про їхні переговори з великим („крайним”) візиром за посередництвом повноважних у Константинополі послів Англії (Роберта Саттона; Robert Sutton) і Голландії (Якоба Кольєра; Jakob Koller) протягом 25-28 березня – на стадії, яка мала завершитися підписанням мирного договору Росії з Туреччиною [185].
25 березня, сказано в „записці”, з Криму повернувся султанський посланець капичи-паша, який мав завданням з'ясувати думку хана про те, що було вирішено („приговорено”) на засіданні („в диване”) у великого візира відносно повернення Азова і зруйнування Таганрога Москвою. Хан повинен був відповісти на запитання: в такому разі „содержать ли мир или начинать войну с его царским величеством?” У „записці” не вказано, яким був „приговор” дивана, але з контексту П видно, що диван дійшов висновку: є підстави мир з Росією укласти. Посланець доставив ханські листи на ім'я султана й великого візира – „явные” („публичные”) и „тайные”. Того ж дня у візира відбувся диван за участю багатьох високопоставлених цивільних і духовних осіб Порти. Присутні, ознайомившись зі змістом „явных” листів, довідались, що зібрані ханом кримські сановники, дізнавшися, що Росія виконує свої зобов'язання щодо Азова і Таганрога, постановили: мир з нею слід „содержать” [186]. „А тайно, сказывают, – читаємо далі в „записці”, – писал он, хан, к султану многие наветы к возмущению к войне, объявляя, что все казаки с сей стороны Днепра выгнаны и городы и деревни их разорены и позжены” [187].
Девлет-Гірей, напевно, довідався про згін з листа до нього, писаного в Константинополі Д.Горленком 20 лютого і доставленого хану капичи-пашею (Д.Горленко йменує його „диван-еффенди Багри-aгa капичи-баша”), якому, можна здогадуватися, султан саме тоді доручив згадану місію виконати. Про цей лист Д.Горленко згадує в своєму листі до П.Орлика від 27 лютого; в цьому останньому він зазначає, що подає до нього копію свого листа до хана [188]. Цей лист Д.Горленка до хана дотепер не виявлено.
Із „записки” не видно, чи таємні ханські листи були оголошені на дивані. Поза тим, зміст їх, як бачимо, став П.Шафірову і М.Шереметеву відомий. Прикметним є те, що в них порушувалося питання про згін з Правобережжя, з метою, очевидно, зірвати турецько-російський переговорний процес. Не можна виключати при цьому й того, що доля правобережного населення ханові не була з політичних міркувань байдужа: він був пов'язаний з П.Орликом союзницьким договором і зацікавлений у створенні на чолі з цим гетьманом хоч би на Правобережжі козацької держави, яка протидіяла б Росії.
26 березня великий візир сказав секретареві П.Шафірова і М.Шереметєва, що наступного дня вони повинні зустрітися („быть в конференции”) з англійським і голландським „посредствующими” послами, але перед цим останні мають відвідати його, візира, щоб вислухати турецькі пропозиції, які необхідно обговорити в ході „конференции” [189]. Одна з них, навіяна, безперечно, таємними листами, звучала так: „Понеже казаки ис тех городов, от которых царское величество обещал руку отнять, выгнаны за Днепр и оные места все вызжены, то чтоб тех казаков паки возвратить из-за Днепра; и дабы мы не медлили тем делом, но без отлогательства совершали” [190].
27 березня посли-посередники, отримавши „візирські” пропозиції, ознайомили з ними російських послів. Останні їм, зокрема, щодо згону заявили: „А о казаках, которые будто выгнаны ис тех мест, от которых царское величество обещал руку отнять и что будто оные сожжены, мы известие не имеем за пресеченною коррешпонденциею. А может быть, что те царского величества подданные, которые в тех городах место гарнизонов были (а оные же своеволно с той стороны (Дніпра. – M.K.) перешли), назад ныне выведены или и сами от страху татарского нападения разбежались, понеже в прошлом году много оных в полон от татар побрано, и, не известясь, нам подлинно ничего о том учинити невозможно” [191]. П.Шафіров і М.Шереметев тут явно лукавили, бо знали, чим викликаний і як проходив згін.
Того ж дня з цією та іншими відповідями російських послів Р.Саттон і Я.Кольєр їздили до візира, а повернувшись від нього, сповістили їм, що візир „о казаках сказал, что сие дело не великой важности и может о том согласие учинено будет” [192].
У „записці” при висвітленні того, що сталося 28 березня, жодним словом не сказано про правобережне козацтво. У згаданих розмовах послів-посередників з візиром цього питання про нього обидві сторони могли тільки торкнутися і обопільно, напевно, вирішили його обійти. Те саме можна сказати відносно побачення візира з султаном, яке відбулося одразу після зустрічі візира з послами-посередниками [193].
Протягом наступних днів у ході переговорів з П.Шафіровим і М.Шереметєвим турецька сторона про згін правобережної людності не згадувала, намагаючись якнайшвидше дійти згоди з важливіших питань, щоб укласти мир з Росією. Мирний договір було укладено в Адріанополі 5 квітня. Засадничо він повторював умови Прутського трактату. Українське питання натомість було викладено в ньому значно чіткіше: Лівобережна Україна визнавалась за Росією, а щодо Правобережної України зазначено: „А окроме Киева и к нему принадлежащих земель и местечек его царское величество весьма руку отнимает от казаков з древними их рубежами, которые обретаются по сю сторону Днепра” [194]. Гадаємо, що саме такий зміст цього фрагмента мирного трактату міг бути викликаний згоном, незалежно від того, був він чи ні предметом дискусій у російсько-турецьких переговорах, що безпосередньо передували укладенню миру. Російська сторона під тиском Порти змушена була дати згоду на згадку в договорі про правобережне козацтво. Визнаючи його як суб'єкт міжнародних відносин, вона, по суті, негласно визнавала неправомірним примусове переселення його на лівий берег Дніпра.

Share

5

Re: Великий згін

У донесенні Петрові І від 8 квітня 1712 р. П.Шафіров і М.Шереметєв, аналізуючи переговори з турецьким урядом щодо кожного пункту Адріанопольського договору стосовно днів, що безпосередньо передували його укладанню, зазначили: „О выгнанных иззаднепрских сего бока казаках более не поминали”. Одразу ж після цього вони пишуть: „Но опасаемся, чтоб впредь того претендовать по силе прежняго и нынешняго трактату, по которым от казаков руку отнять обещано, не стали. И для того просим вашего величества, дабы хотя часть тех казаков назад велел отпустить в старые их жилища; ползы от них мало, и впредь и сами уйдут же” [195]. На фрагмент цієї цитати з донесення, де йшлося про доцільність відпустити хоч би частину вигнанців, аби вони повернулися на Правобережжя, Г.Головній так відгукнувся з Петербурга 12 травня 1712 р. в листі до П.Шафірова, висловлюючи цим як канцлер позицію російського уряду: „А что писали ваша милость, чтоб и выгнанных с той стороны Днепра на сю казаков хотя часть отпустить в старые жилища; и тех казаков ежели выслать, то многие, которые и прежде жили на Украине, туда перейдут. И ежели будут о том турки упоминатца, то можете ваша милость им объяснить, что поволность тем казакам дана, кто хочет, чтоб переехал” [196]. Г.Головкін кривив душею: жодної „поволности” вигнанцям щодо повернення на свої місця на Правобережжі російський уряд не видавав.
Здається, побоювання, висловлене Г.Головкіним відносно можли¬вих „упоминань” з боку турків, було доречним. У всякому разі 17 серпня того ж року П.Шафіров доповідає йому з Константинополя: „О казаках же, что из-за Днепра выгнаны, ныне не упоминают турки”. „Толко опасно, – продовжує російський посол, – чтоб впредь не подали наши сами к тому случая, ибо по сю сторону Днепра стоит с командированными казаками (напевно, донськими. – M.К.) подполковник Селливанов и, как сказывают, перепускает из-за Днепра людей будто для забрания хлеба, а потом опять силою их загоняет, и тем способом может то разгласится паки, что тех людей против договору загоняют на ту сторону”. „А тот Селливанов, – читаємо там само, – зело человек безделкой и при высылке первой тех казаков много их пограбил и разорил и ныне делает всякие неприятности” [197].
Росія Адріанопольський договір ратифікувала [198], проте жоден з надісланих у Константинополь варіантів ратифікації султанові не був вручений. Порта вирішила не ратифікувати цей договір доти, доки російські війська, відповідно до названого договору, не будуть виведені з усієї Речі Посполитої [199]. Росія затримувала їх виведення звідси так довго, що договір діяти не міг. За цих обставин почався раунд російсько-турецьких переговорів щодо перегляду й уточнення умов Адріанопольського договору. До порядку денного Девлет-Прей зробив спробу включити питання про правобережних козаків-вигнанців. Ось що у зв'язку з цим писали цареві П.Шафіров і М.Шереметєв 12 грудня 1712 р.: „о казаках, что по сей стороне Днепра к Полше ис принадлежащих мест выгнаны и оные места позжены и разорены, начав от Немирова, писал хан к везирю [200], однако ж везирь о том хотя и говорил (очевидно, з російськими послами. – М.Г.), но не гораздо в велико ставя, а наипаче, сказывают, и салтану в доношение о том написал (візир. – М.Г.), лехко толкуя, что свои гарнизоны из оных мест наши вывели; но изменники казаки, здесь обретающиеся, салтану о том писмо донося (!), что по таком разорении и выгнании жителей же места никому не будут в ползу, возбуждая тем оного, чтоб причел к нарушению мира. Мы внушаем о том, что можем, хотя о том мы подлинного известия не имеем, однако ж чаем, что своих людей вывели ис тех мест и, разоренные от боязни татарской, от нападения, которое и в прошлом году на них было, оные сами ушли. И буде, государь, впредь жестоко о том станут говорить и причитать к нарушению, то принуждены будем сказать, что ежели паче нашего чаяния ис тех мест казаков, к Полше принадлежащих, от которых ваше величество руку отнять обещали, которые выгнаны, то по совершении мира могут оные и назад в свои жилища отпущены быть, что пишем толко в запас для известия” [201].
Остаточний між Росією і Туреччиною мирний договір був укладений 13 червня 1713р., як і попередній договір, – в Адріанополі. Пункт про правобережних козаків, що містився в договорі від 5 квітня 1712 р., тут відсутній; на його місці записано: „А от всего протчего по сей стороне Днепра имеет царское величество отнять руку” [202]. Тим самим питання про подальшу долю зігнаного з Правобережжя населення було вилучено з взаємовідносин Росії і Туреччини. Як згодом виявилося, – назавжди. Це, безперечно, був успіх Росії. Вирішальним чином він був зумовлений тим, що Порта, керуючись інтересами великої політики, виявилася зрештою байдужою до долі цього населення – перед укладанням другого Адріанопольського мирного договору вона охолола до ідеї створення на Правобережжі козацької держави під своїм протекторатом. Певною мірою зазначений успіх Росії був спричинений скиненням султаном у квітні 1713 р. Девлет-Прея з ханського престолу [203]. На відміну від нього, його наступник у ханстві не був глибоко заангажований в українські справи і не мав великого впливу на турецькі правлячі сфери. Тож з відходом Девлет-Прея в політичне забуття правобережне населення, і вигнане, і те, якому поталанило уникнути згону, втратило діяча, що силою свого авторитету у Порті намагався захистити його на дипломатичному рівні від Росії, бо прагнув до створення хоч би на території Правобережжя української держави, щоб з її допомогою захищати Кримське ханство від московської експансії.
Відклалося питання про згін правобережного населення і у відносинах Росії і Польщі. У „меморіалі”, що його 4 серпня 1712 р. представив російському урядові повноважний представник при ньому Речі Посполитої Міхал Пузина, містилася серед інших й вимога повернути евакуйованих з Київського і Брацлавського воєводств на Лівобережжя [204]. Відповідь на цей „меморіал”, складена „по учиненном решении его царского величества” і вручена за підписом Г.Головкіна 15 вересня того ж року М.Пузині, з цього питання явно суперечила правді. „А людей ис тех воєводств, – сказано у ній, – никого его царское величество брать не указывал. Но, может быть, иные взяты от татар при наступлении в те край в прошлом году. А иные, убоясь того, перешли самовольно в Украину” [205] (Лівобережну, очевидно).
* * *
Російські правлячі кола забороняли переселенцям повертатися на Правобережжя. А ці робили спроби повернутись і поверталися в рідні місця, бо надто тужили за ними і не змогли, як хотілось, влаштуватись на Лівобережжі, знайти тут собі належний притулок. У листі Б.Шереметєва від 16 серпня 1712 p., писаному в Ніжині і адресованому І.Скоропадському, читаємо: „регименту вашего во все места извольте, ваше превосходительство, указами предложить, чтоб того накрепко пристерегали, которые жители переведены с того боку Днепра прошлою зимою на сю сторону, а ныне являются, то что идут по-прежнему за Днепр, таковых бы отнюдь не пропускали, и в пристойных местах поставить заставы. Чего ради ныне от меня к подполковнику Селиванову, стоящему в Триполе, указом предложено, чтоб он таких за Днепр переходцев ловил и отсылал к вашему превосходительству; и которые переходцы пойманы, тех велено ныне отсылать ему, подполковнику, к вашему превосходительству, о которых извольте чинить по своему усмотрению” [206]. А в листі київського губернатора Д.Голіцина гетьману від 23 листопада того ж року, надісланому з Києва, сказано: „Да писал ко мне господин граф Гаврило Иванович Головкин, что на ту сторону казаков ни под какими причинами отнюдь не пропускать; и не в указ вашему превосходительству доношу, изволишь приказать для того непропуску крепкие заставы. И как я с вашим превосходительством виделся и персонально говорили о тех, которые перешли на ту сторону с сей стороны, чтоб, для подозрения, из ближних мест с той стороны Днепра отослать вглубь Украины (Лівобережної. – М.К.), в которые места, по вашему рассмотрению, удобнее” [207]. Г.Головкін і Д.Голіцин мали на увазі, безперечно, козаків-вигнанців.
Мотиви, якими російські урядові особи керувалися, забороняючи повернення зігнаного населення на Правобережжя, у процитованих документах не подавались. Але немає сумніву, що йшлося про те, аби не дати Туреччині, кримському ханові й П. Орликові використати в своїх політичних цілях тих, хто повернувся сюди, передусім козаків. Керувалися ці особи й усвідомленням тієї конкретної ситуації, яка на Правобережжі складалася у зв'язку з проникненням у цей регіон козаків з Молдавії і Запорізької Січі.
Десь до літа 1713 р. Порта й Крим не покидали думки про створення у Правобережній Україні буферної, залежної від них держави на чолі з гетьманом П.Орликом і зробили в цьому напрямі відповідні кроки, що, однак, виявилися безуспішними [208]. Використовували вони при цьому ту, зокрема, обставину, що, як і Прутський, обидва Адріанопольські договори жодним словом не вказали на державну приналежність Правобережжя. Польща рішуче відкинула турецько-кримський план, твердячи, що цей район належить їй. Відкинула вона й турецько-кримську пропозицію, щоб територія між Дністром і Дніпром в межах Правобережжя була віддана П.Орликові з умовою, аби вона перебувала під суверенітетом Порти і Речі Посполитої [209]. Не відгукнулася Польща позитивно й на іншу турецько-кримську пропозицію, висунуту восени 1713 p., щоб орликівським козакам на тій же території дозволено осісти і вони були б повністю підпорядковані Речі Посполитій, а Порта й Крим на них би жодного впливу не мали [210]. Польщі таки вдалося остаточно утвердитися на Правобережжі: за мирним її договором з Туреччиною, укладеним у Константинополі 11 квітня 1714 p., воно було проголошене її володінням [211]. Тим самим з ідеєю присутності у ньому орликівського козацтва як організованої сили було покінчено [212].
Поки зацікавлені сторони змагалися у вирішенні долі правобережної території, у ній час від часу з'являлися загони козаків, настроєних вороже до Росії, – орликівців і запорожців; останніх очолював кошовий отаман Кость Гордієнко, що за намовою Девлет-Гірея відійшов від П.Орлика і почав діяти у фарватері політики цього хана [213]. Влітку й восени 1712 р. до російських властей доходили чутки, що П.Орлик наміряється перенести свою резиденцію з Бендер до Чигирина [214].
На той самий час припадають одержані тими ж властями відомості про перебування на Правобережжі запорожців. 2 вересня 1712 р. Б.Шереметєв з Любеча доповідав цареві, що отримав таку інформацію: в районі Умані і Маньківки запорожці („конных и пехоты с 500 человек”) „молотят и мелют хлеб”; до них „бурлаки и иные гултяйство многие пристают”; „и в оном показуется опасность, – переконує далі фельдмаршал адресата, – чтоб в тех местах крепостей не утвердили и магазейнов не учинили”. Б.Шереметєв зазначає, що він писав великому коронному гетьманові А.Сенявському, „дабы он те места велел заступить своими людьми, а запорожцев из тех мест выгнал”. Якщо це не станеться, то, запитує він, чи не потрібно російські війська повернути на Правобережжя і стати там „по квартирам” [215]. Про присутність запорожців у районі Умані і Маньківки пише також невідомий до А.Сенявського з Любеча 24 серпня (за н. ст.). Вони, вказує він (цитуємо в перекладі з польської), „біля цих міст по селах косять [...] хліба (ziarno), в містах заводять (składają) магазини” [216]. Г.Галаган доносив І.Скоропадському десь перед 20 листопада, що К.Гордієнко „тепер сими часи прислал до Умани полковника из Сhчи з пhрначем Йвана Поповича куреня Джерелувского, при котором мало не ввесь комонник (кіннота. – М.К.) сhчовий зостает и то на зимовіе квартири. Другого полковником вчинил Ситанского корсунъского Данила в Калниболотах, той збирает до себе гултайство пhхоту и уже сот на двh зобралося и не вhдати для чого. Третего осадчим учинил в городку Городищу полку Чигиринского, недалеце от Корсуна одстаючом, Йвана Черкаса. А всhм тим листи свои оборонніе з Коша подавал, жебы оніе защищалися ими отсhль и не допускали там в себе запорожцам волочайчимся шкод жадних чинити во всhх городах тогобочних, тилко абы им до Коша оттоль борошна билы посиланы, колко потребно им будет” [217].
Про присутність на Правобережжі ворожих щодо Росії козаків у Київ, на Лівобережжя і в Петербург надходила інформація і в 1713 р. У березні надійшла чутка, що П.Орлик з 500 „человек” „пошел на Умань до Чигирина” [218]; у KBjTHi – що Швачка з запорожцями стоїть біля Богуслава, а Д.Горленко у Брацлаві має 250 осіб [219], що той же Д.Горленко вислав універсали в Богуслав і Медвин, у яких закликає, „чтоб тех мест жители, не боясь никого, жили и хлеб сеяли” [220], що турки мають намір П.Орлика „оставить” в Чигирині, а Д.Горленко пішов до Брацлава „в 3000 конных и пехотных запорожцев” [221], що запорожці „окореняются” в Брацлаві, Корсуні й інших містах [222]; у травні – що вони ж знаходяться біля Умані [223]; у червні – що їх зауважено в Погребищі [224].
Наявність козаків з Молдавії і Запорізької Січі на Правобережжі мала для зігнаного звідси населення притягальну силу, спонукувала його до повернення в свої рідні місця; серед вигнанців жевріла надія, що ці козаки зможуть їх у разі потреби захистити. Це добре розуміли в російських урядових колах. Ф.Протасьєв писав 20 листопада 1712 р. до Г.Головкіна з Глухова: якщо в правобережних „городках” запорожці „жить будут, то с сего боку Днепра многие черкасы на тот бок выдут и будет чинитца от них возмущение”. Далі там само, у зв'язку з цим питанням, він робить для порівняння екскурс у часи Руїни: „А как прежде сего был в заднепровских городех гетманом Дорошенок и был под протекциею салтана турскова, а резыденъцыю имел в Чигирине, тогда от возмущения их и вся Малая Росия непрестанно в шатосте была” [225]. А в донесенні Б.Шереметєва Петрові І, висланому з Прилук 11 квітня 1713 p., читаємо: „И ежели при тех местех (на Правобережжі. – М.К.) запорожцы окоренятся [...], в том опасность есть такая, что ис сей стороны казаки будут уходить и не без труда от них будет” [226]. 7 квітня 1714 р. фельдмаршал, доповідаючи цареві з Лубен, що до нього дійшли чутки, нібито турки мають намір „Чигирин казаками осадить” і вже для цього відправляють Д.Горленка „с лехкомысленными казаками и запорожцами”, зазначив: коли в Чигирині будуть осідати козаки и „при том будет прежней прилуцкий полковник Горленок, то от оного Горленка будут происходить всякие факции и будут подзывать с сей стороны Днепра малороссийского края людей” [227].
І „перехідці”, як зазначено вище, поверталися. І не могли їх спинити ні заборони царських властей не покидати Лівобережжя, ні застави понад лівим берегом Дніпра. Г.Головкін 26 червня 1714 р. писав І.Скоропадському: „При прежних гетманах расставлены были при рубежах караулы для осторожности, чтоб жители малороссийские за Днепр для житья тамо не переходили, а ныне слышно, что многие на ту сторону переходят и тамо селятся, и для того вашей вельможности приказать надлежит по Днепру в пристойных местах поставить заставы” [228]. Той же Г.Головкін 17 лютого 1715 р. сповістив Д.Голіцину, що гетьманові „велено накрепко приказать на учрежденных заставах того смотреть, чтоб с сей стороны Днепра жителей малороссийского народа на ту сторону Днепра для поселения, как слух носится, что многие переходят, не переходили и оных бы не пропускали” [229]. 3 листа Д.Голіцина І.Скоропадському, висланого з Петербурга 12 березня 1715 р;, видно, що гетьман доносив цареві „о непропуске с сей стороны Днепра жителей малороссийского народа на ту сторону Днепра для поселения” [230]. „Малороссийские жители”, „малоросссийский народ” у цій кореспонденції – поняття, що, безперечно, включають у себе і правобережців-вигнанців.
Серед тих, хто повернувся на Правобережжя, були й жителі маєтків, включених згадуваною вище „коннотацією” в територіальний термін „Корсунське староство”. Наприкінці 1714 р. їх разом з тими, хто тут на час згону не мешкав (не виключено, що останніх у дні складання „коннотації” в „старостві” було небагато, можливо, ix і не було зовсім), числилось, порівняно з моментом виселення, дуже мало: у 32 поселеннях було відповідно 567 хат (відносно кінця 1714 р. „коннотація” подає населення тільки через кількість хат) проти 4884 димів (у 10 містах і містечках – 451 проти 2980, у 13 селах – 116 проти 1205, у 9 селах – було „пусто” проти 309) [231] (див. додаток до цієї статті). Жахливі наслідки згону на території „староства” очевидні. Не буде перебільшенням вважати, що подібна картина спостерігалась повсюдно на Правобережжі принаймні протягом кількох років після нього.
Зазначимо, що „коннотація” не враховує усього процесу повернення зігнаної людності у „староство”. Воно, як свідчить корсунський староста А.Яблоновський в „інформації”, писаній у Львові 20 травня 1713 р. (за н. ст.) для посла Речі Посполитої до Кримського ханства, мозирського стольника Шорнеля, почало осаджуватись вже восени 1712 р. – після відходу з Правобережжя російських військ, причому з певною участю тих, хто походив з маєтків А.Яблоновського, розташованих десь на захід від Правобережжя, напевне, у Руському воєводстві, де він мав приватні землеволодіння. Проте під час походу у березні 1713 р. татари, підійшовши під самий Київ [232], багато новопоселенців полонили в кільканадцяти містечках і селах (osadach), в кожному з них – по кількадесят і кільканадцять (осіб?) [233].
* * *
Згін населення з Правобережної України (з площі близько 35 тис. км2) в Лівобережну був проведений наприкінці грудня 1711 р. і в січні-лютому 1712 р. за указом царя Петра І від 23 вересня 1711 р. Він був логічним виявом політики Петра І щодо України, яка після виступу частини козацької старшини на чолі з гетьманом Іваном Мазепою проти нього набрала рис особливої безоглядності. Йдучи на примусове переведення правобережної людності, цар, безсумнівно, усвідомлював неможливість утримати за собою Правобережжя, адже Прутський договір рішуче вимагав від Росії з нього піти. Крім того, він прагнув за всяку ціну уникнути того, аби правобережне козацтво, яке складалося з семи полків, після відходу звідси Росії могло опинитись під владою новообраного на вигнанні українського гетьмана Пилипа Орлика; це прагнення вмотивовувалося значною мірою тим, що під час походу П.Орлика на Правобережжя взимку і навесні 1711 р. більша частина тутешнього козацтва його підтримала.
Думку здійснити згін Петрові І почали висловлювати ще під час згаданого Орликового походу, причому чи не перший з нею виступив гетьман Лівобережної України (Малої Росії, Гетьманщини) Іван Скоропадський. Згін був порівняно добре спланований. Загальну відповідальність за його проведення ніс фельдмаршал Б.Шереметєв, безпосередньо ж провів генерал К.Е.Ренне, в розпорядженні якого при цьому був кавалерійський корпус з п'яти полків та деякі нерегулярні військові частини. За задумом Б.Шереметева, лівобережне козацьке військо мало допомогти переганяти населення, проте жоден з документів не засвідчує його участі. Це наводить на думку, що І.Скоропадський свідомо уникав П, не бажаючи зіткнути лівобережне козацтво з правобережним, розумів, що доручене йому влаштування новопоселенців на житло в Лівобережній Україні є справою надзвичайно складною і копіткою. Це не завадило йому на початку згону, на прохання Б.Шереметєва, звернутися до населення Правобережжя з універсалом, що закликав його переходити на лівий берег Дніпра.
Натомість активністю у здійсненні згону відзначився правобережний (білоцерківський) полковник Антон Танський. Певну допомогу Ренне подали ще два правобережних полковники – чигиринський Гнат Ґалаґан і брацлавський Григорій Іваненко.
Можна твердити, що царський указ, за яким згін був реалізований, передбачав примусове виселення лише козацтва, а більшості цивільної людності надавав право вибору: лишатися або переселятися. Проте виконання указу вилилося у примусове переведення на Лівобережжя й некозаків. Дуже приблизні підрахунки показують, що на території Правобережжя, з якої був проведений згін, напередодні його могло мешкати не менше 200 тис. осіб. Посередні відомості переконують у тому, що величезна більшість тамтешнього населення, була зігнана, решті вдалося згону уникнути.
Жодних свідчень про те, як приймали „перехідців” на Лівобережжі, виявити не вдалося. Напевно, їх там було полишено загалом напризволяще, організацією їх влаштування навряд чи серйозно тут займалися. Водночас російські урядові особи категорично забороняли їм повертатися у свої рідні місця. Однак уже 1712 р. розпочинається зворотний перехід на Правобережжя, який з кожним роком набирав усе більшого розмаху.
Згін мав міжнародний резонанс. Польща, що не відмовлялася від наміру знову запанувати на Правобережжі, яке їй формально належало, вимагала від Росії дозволу на повернення переселених. Використовуючи зацікавленість Туреччини в тому, щоб на його терені створити буферну, залежну від неї козацьку державу на чолі з П.Орликом, кримський хан Девлет-Прей, що поділяв цю зацікавленість і мав тісні політичні контакти зі значною частиною козаків, які перебували в Молдавії, і з запорожцями, в березні 1712 р. зробив спробу, котра, зрештою, виявилася безуспішною, схилити турецький уряд до того, аби він використав питання про згін правобережного населення як засіб тиску на Росію під час турецько-російських переговорів, які велися в Константинополі з метою укладення нового мирного трактату між Портою і Росією. Російські посли, що брали участь у цих переговорах, порушенням цього питання в ході їх були сильно занепокоєні.
Згін загалом збігся з відходом російських військ з Правобережжя, що знаменувало втрату його Росією. Туреччині так і не вдалося створити тут козацьку державу. У 1714 р. Правобережжя повністю остаточно повернула собі Річ Посполита. Організованого козацтва вона у ньому на застала: козацтву згін завдав такого нищівного удару, після якого воно не в стані було відновитися. Не будь згону, на Правобережжі зберігався би, принаймні якийсь час, козацький полковий устрій. І постає запитання – чи в такому разі вдалось би Польщі на Правобережжі знову у той час запанувати?

Share

6

Re: Великий згін

Додаток
1714 p., грудня 7, Корсунь. – Відомості про Корсунське староство і сусідні з ним маєтки, зібрані офіцерами-комісарами, яких призначив для цього на прохання їх володільця коронного хорунжого А.Яблоновського бригадир військ Речі Посполитої і „гувернер” українських фортець та білоцерківський комендант де Воєн, з зазначенням стану залюдненості цих маєтків напередодні згону з них населення, здійсненого білоцерківським полковником А.Танським у 1711 p., і на початку грудня 1714 р. та матеріальних збитків, завданих переселенцям під час згону.
Connotatia wszytkich dobr w starostwie Korsunskim Jasnie Wielmożnego JMci Pana Chorążego Koronnego, które przez woysko Naiasnieyszego Cara JMci zostaiace pod komenda Pana Pułkownika Tanskiego zrujnowane y spalone y za Dniepr ludzi zagnano y bydła także y wszytkie dobytki zabrano w roku Pańskim tysiącznym siedmsetnym Jedenastym, gdzie uczyniono słuszna inquisycya, przez ordynowanych na JMciow Panów Commissarzow od Wielmoynego JMci Pana de Boyen Brygadyera woysk JKMci y Rzpltey Guwerniera fortec Ukrainskich a Komendanta Białocerkiewskiego, na co Jch Mosc Panowie Commisarze na to ordynowani nizey podpisują. Datt. w Korsuniu d. 7. lObris 1714 anno.
1. Miasto Korsun. W nim było ludzi 600 podymia, to wszytko spalono y zamek, Cerkwi Bozych piec, szósty manaster, dzwonow 16 do Trypola zabrano y apperaty wszytkie należące do Chwały Bozey, ludzi za Dniepr zagnano, bydła zabrano sztuk 1000 rogatego, koni 200, kramy pozabierano, pasieki powybiiano, zboza z iam pozabierano.
2. Miasteczko Horodyszcze. Spalono, było w nim podymia 400 y dwie Cerkwi, ludzi za Dniepr zagnano, wzięto wołow 700, koni 70, bydła sztuk 2000, pasieki powybiiano, zboza z iam po wybierano, nowo osiadłych chat iest 12.
3. Pałanka Lebedyn. Spalono, było podymia 50, ludzi za Dniepr zagnano, bydła zabrano sztuk 300, nowoosiadłych chat 20.
4. Jagicz wies. Spalono, było podymia 500, ludzi za Dniepr zabrano y bydła sztuk 1000, pasieki powybiiano y zboża z iam pozabierano, nowoosiadłych podymia 15.
5. Miasteczko Derenkowiec. Spalono 100 podymia, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto sztuk 150, pasieki powybiiano, nowoosadnych chat trzy.
6. Miasteczko Drabowka. Spalono 90 podymia, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto sztuk 150, pasieki powybiiano y zboże z iam zabrano, nowoosiadłych chat 12.
7. Wies Nieterebki. Pustinia, podymia było 47, ludzi za Dniepr zabrano y bydła wzięto sztuk 60.
8. Wies Nabutow. Puste, podymia było 12, wszytkich za Dniepr zabrano y bydła wzięto sztuk 30.
9. Wies Szenderowka. Podymia było 100, ludzi za Dniepr zabrano y bydła wzięto sztuk 150, pasieki wybito, zboże z iam powybierano, nowoosiadłych chat 15.
10. Miasto Lisianka. Podymia było 1000, spalono y Cerkwi dwie, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto sztuk 1500, pasieki powybiiano, zboze z iam zabrano, nowoosiadłych podymia 100.
11. Miasto Samowka. Było podymia 30, spalono, ludzi za Dniepr zabrano, pasieki powybiiano, zboże zabrano, nowoosiadłych chat 5. //
12. Wies Orobiiowka. Było podymia 100, spalono y ludzi za Dniepr zabrano ze wszytkim, ktora y teraz pusta.
13. Wies Korniłowka. Było podymia 60, spalono, ludzi za Dniepr zabrano ze wszytkim, nowoosiadłych chat 7.
14. Wies Kiczyncy y Holanki. Było podymia 40, spalono, ludzi ze wszytkim zabrano za Dniepr.
15. Wies Kwitki. Było podymia 150, ludzi zabrano za Dniepr, bydła wzięto 1500 sztuk, pasieki powybiiano, zboże z iam zabrano, nowoosiadłych chat 10.
16. Wies Browachy. Było podymia 70, tych za Dniepr ze wszystkim zabrano, pasieki powybiiano, zboże z iam zabrano, nowoosiadłych chat 10.
17. Wies Hnoianki. Było podymia 40, zabrano ze wszytkim za Dniepr, teraz pusta.
18. Miasto Kalne Błota. Było podymia 500, spalono, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wszystkiego y z końmi wzieł (!) sztuk 4000, pasieki powybiiano, nowoosiadłych chat 50.
19. Wies Suchyny. Było podymia 30, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto sztuk dwieście, nowoosiadłych chat 10.
20. Wies Hłuszki. Było podymia 30, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto y z końmi sztuk 150, pasieki powybiiano.
21. Wies Petruszki. Było chat 25, ludzi za Dniepr zagnano, bydła wzięto 100 sztuk, nowoosiadłych chat 4.
22. Wies Turkince, wies Zuie, wies Prutylce. Puste wszytkie, ludzi za Dniepr zagnano, bydła wzięto sztuk 300, w tych wsiach było chat 70.
23. Wies Kosmak y Czerepin. Pustynia, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto sztuk 200, pasieki powybiiano, było w tych wsiach chat 40.
24. Miasto Zwinohorodka. Było podymia 200, ludzi za Dniepr zabrano, bydła wzięto sztuk 300, nowoosiadłych chat 40.
25. Miasto Olchowiec. Było podymia 300, ludzi za Dniepr zagnano y bydła wzięto z konmi sztuk 200, pasieki powybiiano, zboze z iam pobrano, nowoosiadłych chat 40.
26. Miasto Tarasowka. Było podymia 150, ludzi za Dniepr zagnano, bydła wzięła Moskwa sztuk 200, nowoosiadłych chat 25.
27. Miasto Steblow. Było podymia 200, ludzi za Dniepr zagnano, bydła wzięto sztuk 400, zboze z iam zabrano, nowoosiadłych chat 200.
28. Wies Sydorowka. Było podymia 100, ludzi za Dniepr zagnano, bydła wzięto sztuk 150, pasieki powybiiano, zboże z iam zabrano, nowoosiadłych chat 8.//
29. Wies Chylki, Szczerbaszyncy y Skrypczyncy. Było podymia 90, za Dniepr ludzi zagnano, bydła wzięto sztuk 150, nowoosiadłych chat 10.
30. Wies Taraszczy. Było podymia 30, ludzi za Dniepr zagnano, bydła wzięto sztuk 60, pasieki powybiiano, zboże z iam pobrano, nowoosiadłych chat 7. To wszystko pod przysięga zeznali atamani starostwa Korsunskiego. Alfonsus de Cloos Major JKMci Boiasławski pierwszy Commissarz Paweł Kopycki Rotmisrz (!) JKMci Wawrzeniec Niesłuchowski Kapitan JKMci Joseph Dorion Leytmant F.Konnadi Leytmant
Lubo w tey inquisytyi nie dołożono, ze J.P. Pułkownik Tanski nie tylko raz te dobra ruinował y palił, ale y powtórnie naiechawszy gdziekolwiek sie było ludzi zebrano y osiadło, odzierał, zabierał y męczył ludzi, czego ia mam pewna wiadomosc z Białey Cerkwi.

Share

7

Re: Великий згін

Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. (А. М. МУЛЯР (м. Хмельницький)). "Український історичний журнал", 2000, №2, - с. 94-102)

Примітка. В статті на основі документальних матеріалів описуються міграційні процеси українського населення в період Руїни. Стаття містить дані також про переселення втікачів із Галичини. Руське воєводство "внаслідок випровадження осадчими населення перетворилось у пустелю". Але процентний склад переселенців із західно-українських земель, очевидно, був меньшим, ніж під час "ери селянського відходу" (кiнець XVI - сeрeдина XVII ст), оскільки на запустіле Правобережжя  ішов інтенсивний переселенський потік  також із Лівобережної України. Але цілком можливо, що цей по суті останній викид населення із Заходу України спричинив до того, що тепер Віниицька і Житомирська області належать до ареалу поширення західно-українських призвіщ із закінченням на -ук і -юк. Вінничина перестала бути епіцетром поширення призвіщ із закінченням на -енко, який змістився на схід. Перша фіксація призвіщ на -енко виявлена на Заході України, а потім відбулося поступове зміщення епіцентру поширення цих призвіщ на схід: Прикарпаття - Віниччина - Лівобережжя. Призвіща на -ук, -юк також з'явились на Заході України у 16 столітті і починаючи із 17 ст. поширились по всій Україні. Причиною того, що носії призвіщ на -ук, -юк переважають на Житомирщині і Вінничині, могли бути міграційні процеси на Україні в період Руїни.

Thanks: kbg_dnepr1

Share

8

Re: Великий згін

Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. (А. М. Муляр)

В кінці XVII- на початку XVIII ст. внаслідок подій Національної революції та воєнних дій, територія Правобережної України була спустошена. Багато населених пунктів було розорено, занепадало господарство. Шукаючи кращих умов життя, населення змушене було переселятися з місця на місце.
У вітчизняній історичній науці питання заселеності Правобережжя та міграційні процеси, що мали місце в даному регіоні, ще недостатньо досліджені. Історики XIX та початку XX ст. (П. Куліш, О. Єфименко, В. Антонович та інші) визнавали безперечним фактом перетворення Правобережної України в пустелю і полемізували між собою лише з приводу шляхів заселення цієї місцевості'.
Протилежну точку зору висловили радянські історики, в їх числі О. І. Баранович, О. С. Компан [2], які стверджували, що Правобережжя було добре заселеним, що тут займалися землеробством і тваринництвом. На думку О. І. Барановича, міграції населення були незначними, а роль слобід у відбудові регіону - перебільшена. Нових поселень було небагато, і наданий їм пільговий період не був тривалим.
Чимало праць присвятив дослідженню історико-демографічних проблем цього періоду М. Г. Крикун [3]. В його працях, більшість яких стосуються Подільського воєводства, наводиться чимало фактичного матеріалу, що свідчить про інтенсивність переселенських рухів українського населення. Науковець доводить, що заселення Поділля відбувалося за рахунок різного роду втікачів та переселенців, особливо з Волинського і Руського воєводств.
Міграційні процеси на Правобережжі і водночас становище селян у магнатських латифундіях простежила В. О. Маркіна [4]. Вона показала негативні наслідки втеч для феодальних господарств, вбачаючи основну причину переселень у важкому соціально-економічному становищі селян. Зосередивши увагу на ЗО-60-х роках XVIII ст., дослідниця лише в ряді випадків наводить фактичний матеріал кінця XVII - початку XVIII ст.
Демографічну ситуацію в Україні в другій половині XVII-XVIII ст. дослідив О. І. Гуржій, основну увагу приділивши Слобожанщині та Півдню. Що ж до Правобережжя, то, на думку вченого, воно було запустілим. О. І. Гуржій зробив спробу визначити основні напрями міграцій українського населення. Роль магнатів і шляхти в процесі заселення вільних земель Правобережної України він заперечує [5].
Однак спеціальної праці, присвяченої комплексному вивченню заселеності Правобережжя та міграційних процесів у кінці XVII - на початку XVIII ст., поки що не існує.
Розореність Правобережної України зафіксована в універсалі лівобережного гетьмана І. Самойловича від 1682 р., в якому він називає даний регіон "запустілим" [6]. І не дивно, оскільки лише у березні 1679 р. наказний гетьман Семен Самойлович, за наказом свого батька І. Самойлови-ча, на чолі 40 тис. українських та московських вояків розпочав "згін" (насильне переселення. - А. М.) населення Правобережжя, знищуючи при цьому міста і села дощенту. Як повідомляв лівобережний гетьман до Малоросійського приказу, "всі жителі ржищівські, канівські, корсунські, стародубські, мошенські, драбівські, білозерські, таганківські, черкаські на цей бік зігнані, і від ворога відхилені, а міста й села, містечка і присілки їх, де вони раніш жили на тому боці, всі без останку спалені" [7]. А літописець Самійло Величко у містах Константинополі, Бердичеві, Збаражі і Сокалі бачив "...кам'яні будівлі одні малолюдні, інші зруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, зміїв й усякого гаддя, що там гніздиться" [8].
Спустошеність Правобережної України підтверджують також різного роду документи: інвентарі, люстрації, заяви і скарги феодалів тощо. Зокрема, у серпні 1713 р. шляхтич Станіслав-Керекеш заявив, що його фільварок у Заславському ключі Кременецького повіту внаслідок війн повністю запустів [9]. А з 19 населених пунктів у Київському повіті (1648 р.), що належали дідичу Михайлу Федору Ельцю, вціліло в 1691 р. лише 9. У тих селах, в яких на кінець XVII ст. збереглося населення, його кількість була незначною. Зокрема, в селі Любовичі було 12 димів, у с. Лінзевичі - 10, а в с. Пиріжки - 8 димів, в селах Малин та Павловичі - по 7, Головки та Новаки - по 6. Найменшу кількість димів мали села Камінці та Сергіївці - відповідно 4 та 1. У середньому в 1691 р. кількість димів у вищеназваних населених пунктах становила 6,5 на одне село. У порівнянні з 1648 р., коли в середньому на один населений пункт припадало 47 одиниць, у 1691 р. їх кількість зменшилася в 7 раз. В цілому кількість димів з 1648 по 1692 рр. зменшилась у селах: Головки - з 14 до 6 (тобто у 2,3 раза), Пиріжки - з 12 до 9, Малин - з 40 до 7, Сергіївці - з 2 до 1, Павловичі - з 62 до 7, Новаки - з 19 до 6 димів і т. д. [10]
Навколо містечка Паволоч (Овруцький повіт), станом на 1683- 1684 рр., було 41 пусте село, а біля містечка Котельці - 10 сіл [11].
Тенденція до різкого зменшення населення та кількості населених пунктів, димів на території Правобережжя простежується протягом другої половини XVII ст. Так, лише у Брацлавському воєводстві з 1629 по 1664 рр., згідно з нашими підрахунками, кількість димів зменшилася з 71 471 до 6111, тобто в 11,6 раза, в тому числі на селі - з 22 656 до 3465, тобто у 6,5 раза [12]. Брацлавське воєводство та центральна й південна частини Київського зазнали найбільшого спустошення, оскільки протягом тривалого періоду другої половини XVII ст. були "театром" військових дій.
З припиненням війн на Правобережжі розпочався процес заселення розорених земель. Переселенці і втікачі з різних земель Речі Посполитої, Лівобережної України, Валахії та ін. "колонізували пустощі" Брацлавського, Вінницького, Київського, а з 1699 р. Кам'янецького й Летичівського повітів. На початок XVIII ст. ці переселення набули масового характеру. Зокрема, про це свідчать масштаби втеч з Руського воєводства на південні землі Правобережної України, внаслідок чого, як зазначалося шляхтою на Вишенському сеймі 1701 р., Руське воєводство перетворилось у пустелю "через випровадження селян на Поділля осадчими" [13]. Підтверджують масове переселення представників різних верств населення на землі Брацлавщини, Київщини та Поділля також ревізії багатьох маєтків Перемишлянської землі за 1711 р.[14] Згідно з дослідженнями Е. Отвіновського, цілі села перетворилися в пустки внаслідок втечі багатьох тисяч селян з Перемишлянської землі на Поділля 15. З 16 сіл Сенявського та Олишицького ключів, що знаходились у Волинському воєводстві, за період з 1699-1700 та 1713-1716 рр. пішло близько третини всього населення, а з 1703 по 1716 рр. - 743 родини16. Лише у 1700 р. 300 втікачів з Волині осіли на півдні Подільського воєводства [17].

Thanks: kbg_dnepr1

Share

9

Re: Великий згін

Переселення та втечі представників різних верств населення у Брацлавське, Подільське та центральну й південну частини Київського воєводства в кінці XVII - на початку XVIII ст. зафіксовані також в актових книгах гродських судів. Так, житомирський стольник Адам Пустошинський скаржився у 1704 р. до Луцького гродського суду на селян с. Коршова за те, що вони сприяли втечі багатьох селян з його маєтків Гаті та Воютина [18]. А в луцькій гродській книзі за 1709 р. зафіксовано скаргу київського войскового Марка Аксака на селян с. Костюхнівки, які вбили його слугу Погребецького, котрого було послано навздогін за ними [19].
Причин, які спонукали представників різних верств населення переселятися на нові землі, було кілька. Зокрема, це великі феодальні повинності в західноукраїнських землях, бажання знайти кращі умови життя, велика кількість "вільної", незайманої землі на півдні Правобережної України та правове "відродження" стану правобережного козацтва. Тому поодинці, а то й цілими групами вони тікали з Волині, Київського Полісся, західноукраїнських земель на спустошені землі, при цьому часто залишаючи напризволяще худобу й нерухоме майно, які автоматично переходили у повну власність панів. Так, згідно з описом Колківського маєтку, що в Луцькому повіті, 1683 р. до 20 корів і одного бичка, куплених у різних людей для панського господарства, було приєднано 2 корови з телятами тих селянських димів, власники яких втекли в пошуках "менших" повинностей. А в квітні 1690 р., після втечі селянської сім'ї, до панського двору було пригнано свиню та кілька поросят [20]. Покинуту селянами-втікачами худобу зафіксовано також у Блудівському фільварку (Волинське воєводство) в 1692 р. [21]
Про залишення селянами-втікачами напризволяще своїх будинків та господарських "прибудов" свідчить також інвентар Сатанівського фільварку за 1703 р.[22]
З переходом у 1699 р. під протекторат Речі Посполитої території Ка-м'янецького й Летичівського повітів, які тривалий період перебували у володінні Туреччини, даний регіон став найбільш привабливим для втікачів та переселенців, оскільки він безпосередньо межував з Волинським та Руським воєводствами. На думку О. С. Компан, В. Марчирицького та інших дослідників, Поділля в момент повернення його Туреччиною у 1699 р. Польщі було зовсім обезлюдненим або дуже слабо заселеним [23]. Однак люстративні документи, знайдені нами в польських архівах, свідчать про заселеність краю. Згідно з люстраціями Кам'янецького й Летичівського ста-роств за 1701 р., кількість димів на один сільський населений пункт коливалася від 6 до 68 одиниць, що становило в середньому 37 димів на один населений пункт [24]. У порівнянні з 1661 р., коли середня кількість димів на один населений пункт дорівнювала 30,4 одиниці, кількість димів у 1701 р. збільшилась у 1,2 раза [25]. Що ж до заселеності сільської місцевості Подільського воєводства, то, станом на 1701 р., в ній було 19 832 дими, тоді як у 1661 р. - 20 400 димів [26].
Наявність значної кількості населення на території Подільського воєводства на початку XVIII ст. можна пояснити двома причинами - заселеністю Поділля на час турецького панування в краї та інтенсивним переселенням підданих панами. Таку думку підтверджують різного роду документи, в тому числі й сеймові, в яких зазначається негативний вплив переселень у Подільське воєводство на господарський розвиток Белзського, Волинського, Руського воєводств та території Київського Полісся [27].
Про інтенсивність переселенського руху свідчить хоча б той факт, що вже у 1707 р., порівняно з 1701 р., кількість димів на один населений пункт Летичівського й Кам'янецького старосте зросла в 1,4 раза [28]. А у Сатанівському фільварку, що простягнувся з півночі на південь на десятки кілометрів і охоплював 17 населених пунктів, кількість димів у 1711 р. зросла порівняно з 1710 р. у 2 рази [29].
Аналізуючи демографічний стан Волинського воєводства та території Київського Полісся, ми помітили "запустіння" їх південних рубежів, зокрема Кременецького повіту. Причин такого явища може бути багато, але більшість з них безпосередньо пов'язані з воєнними подіями. Чимало запустілих населених пунктів було в Овруцькому та Житомирському повітах. Тому власники фільварків, розташованих у даному регіоні, радо приймали переселенців.
Міграційний рух на початку XVIII ст. охопив величезні території. Як зазначає в своїх дослідженнях М. Г. Крикун, у Меджибізькій волості 1717 р. в ЗО поселеннях проживало 1506 родин підданих, з них 143 родини прибули з Руського воєводства (9,4 %), 43 - з Львівської землі (2,8 %), 35 - з Галицької (2,3 %) та 26 родин з Перемишлянської (1,7 %) [30].
Селяни тікали інколи за сотні кілометрів: з Волинського воєводства у староство Канівське; з Руського - в Подільське і т. п. Та пересування з сім'єю й усім господарством на далеку відстань були обтяжливими й небезпечними, тому переважно селяни обирали найближчий регіон, де населення було менше, а тому умови господарювання були легшими [31].
Біглий підданий, за польським законодавством, оголошувався поза законом, тому його можна було пограбувати, ув'язнити, вбити. Часто втікачів переслідували пани та представники їхньої адміністрації. Однак, незважаючи на це, міграційний рух в останній чверті XVII - перших десятиліттях XVIII ст. не припинявся і в основному був спрямований у Брацлавське, Київське та Подільське воєводства. Зокрема, в протестації, внесеній в 1700 р. до Кременецької городської канцелярії, зазначалося, що 300 підданих з Волині йшли на слободи в с. Кудринці, розташоване на півдні Кам'янецького повіту32. В липні 1701 р. у Подільському воєводстві було затримало селян, які втекли з сіл Опришовець та Червоногородки, що належали до волинських володінь Йосифа Потоцького33. В 1701 р. в районі м. Луцька поселилися селяни с. Квасове, що знаходилось у Руському воєводстві, а в 1708 р. селяни з с. Пинного Луцького повіту втекли до с. Куськовці Кременецького повіту [34].
У заселенні правобережних земель брали участь також магнати й шляхта. Прагнучи якомога швидше відбудувати зруйноване господарство, вони почали переселяти зі своїх володінь, що не зазнали значних збитків від воєнних подій, у спустошені фільварки своїх підданих. Так, магнат Замой-ський "спровадив залежних селян аж з-над Вісли, Сенявський і Ржевуський - з околиць Перемишля і Санока, всі Любомирські - з Мазовії і Волохівщини" [35]. Ті ж феодали, які не мали такої можливості, змушені були випроваджувати й переманювати підлеглих з інших володінь, обіцяючи при цьому різного роду пільги, свободи тощо. Так, у вересні 1700 р. барсь-кий староста Станіслав Яблонський просив повернутися підданих староства, які покинули свої домівки, тікаючи від турецької окупації, при цьому обіцяв зберегти "вольності", що їм належали36. А шляхтич Св'яцький у червні 1688 р. скаржився на п. Коритка, який переманив до себе обіцянками його підлеглого Климашевича [37].
Власники фільварків із задоволенням приймали "переселенців", не беручи до уваги, звідки вони прийшли і кому належали. Більше 15 років тривав судовий розгляд "позову" Войцеха Славошевського до Катерини Олізарової, яка відмовлялася видати втікачів з с. Яблонки Луцького повіту [38].
Нерідко дідичі, щоб заселити свої розорені господарства, самі "роз'їжджали" по території Белзського, Волинського, Руського воєводств і території Київського Полісся, запрошуючи місцевих жителів переселятись у свої володіння. Вдавалися вони й до послуг великої кількості спеціальних вербувальників, які зробили переселення представників різних верств населення з одного регіону в інший своїм ремеслом, що давало їм значні прибутки [39]. По селах і містечках, на ярмарках і в шинках, агенти підмовляли селян залишати своїх панів і переселятися на південь. Вони вихваляли життя на нових землях, обіцяли переселенцям значні пільги. Дії агентів (осадчих) завдавали великих збитків феодалам західноукраїнських та волинських земель, оскільки "випроваджували" на "вільні" землі чимало населення. Тому на Вишенському сеймі, що відбувся у 1701 р., було прийняте рішення про покарання осадчих, які "виводять підданих на свободи" [40]. Руське воєводство, як зазначалося на сеймі, "внаслідок випровадження осадчими населення перетворилось у пустелю" [41].
Власники розорених маєтків у досліджуваний період робили спроби заселити свої господарства також вихідцями з Лівобережної України. З цією метою в різні полки Лівобережжя посилалися осадчі, які закликали переселятися на слободи і обіцяли звільнення від різних повинностей на певну кількість років. Зокрема, княгиня Ганна Вишневецька та її син відправили у Переяславський полк якогось Могильницького (очевидно, осадчого) з двома товаришами запрошувати жителів Лівобережжя до переселення в слободу. Однак їх "місія" не була виконана, оскільки двоє з них були заарештовані, а Могильницький ледве втік [42].
Запустілі простори Брацлавського та Київського воєводств заселяли переселенці з Гадяцького, Миргородського, Лубенського полків Лівобережної України. "Посполиті масами йшли, не дивлячись на розставлені понад Дніпром застави, у всіх одна думка - йти за Дніпро", - доносили у 1701 р. у Москву [43]. Лівобережний гетьман, прагнучи перешкодити переселенню, застерігав селян і козаків, говорив, що поляки обдурюють їх, описував утиски українського народу, насильне привернення до унії православних тощо. Старшині він наказував, щоб селяни і козаки не піддавалися намовам і не переходили на Правобережжя [44]. Однак усі ці умовляння й накази не дуже допомагали. Утікачі з правого берега на лівий на рубежі XVII-XVIII ст., зазначав М. Костомаров, знову поспішали за Дніпро, на батьківщину [45]. Переяславський полковник Мирович у 1700 р. доповідав, що у містах, містечках і селах, що прилягали до Дніпра, зібрались люди з різних полків гетьманського регіменту, і у всіх на думці одне: "яким-небудь шляхом переправитися на протилежну сторону Дніпра і там поселитися" [46]. У 1682 р. близько 4 тис. переселенців залишили Лівобережну Україну, переправилися через Дніпро і оселилися під Немировом [47].
Активізації міграційних процесів сприяли також міжнародні договори, що були підписані в кінці XVII - на початку XVIII ст. Зокрема, з укладенням "Вічного миру" між Росією і Річчю Посполитою в 1686 р., основні положення якого знайшли відображення в Галицьке-Руському літописі, Правобережна Україна поверталася Польщі, але при цьому по Дніпру навколо Ржищева, Канева, Яготина, Черкас, Крилова, Чигирина та інших міст повинні були залишатись незаймані землі [48]. Отже, дана територія, згідно з договором, ставала вільною від будь-якого управління. Однак уже в 1701 р. польські дипломати домагалися від московського царя та лівобережного гетьмана повернення Стайок, Трипілля й Трахтемирова, а також дозволу на заселення Подніпров'я, що, за договором 1686 р., мало залишатись обезлюдненим [49].
З 80-х років XVII ст. на міграцію населення впливав і процес відродження козацького стану на території Правобережної України. Слід зазначити, що відродження козацтва відбувалося, як і в попередні десятиліття, за рахунок покозачення значної кількості українського населення та втікачів з інших земель (поляків, білорусів, молдаван тощо), які селились у південних та південно-східних окраїнах Правобережжя й оголошували себе козаками.
Окремі втікачі були незадоволені польсько-шляхетськими порядками і прагнули помститися панам за заподіяні ними раніше кривди та страждання. Вони об'єднувались у невеликі загони-ватаги, нападали на феодальні господарства, захоплювали або знищували панське майно, руйнували костьоли та уніатські церкви, розправлялися з корчмарями, лихварями тощо [50]. Створювалися такі ватаги на прикордонних землях Речі Посполитої, тобто на території південних воєводств Правобережжя (Брацлавського, Київського та Подільського), які межували з турецько-татарськими володіннями. Звідти вони проникали у глиб Правобережної України. Глибокі яри і балки, що пересікали ліси та степи, давали їм можливість ховатися в години небезпеки. Якийсь, як він себе називав, козацький полковник Кутиський Барабаш, виходець з Волощини, нещадно розорював та грабував Київське Полісся. Гетьманських наказів не слухав, а гетьманських посланців ув'язнював. Він говорив: "Я ні короля, ні гетьмана не боюсь. У мене король - цар турецький, а гетьман - господар волоський, бо треба тоє відати: де Барабаш, там нічого немає" [51]. А через відсутність у Речі Посполитої достатніх військових сил для охорони південних рубежів Правобережної України загони-ватаги безперешкодно робили цілі "рейди" по її території.
Універсал польського короля (1684 р.) та сеймова конституція (1685 р.) сприяли не лише відродженню козацького стану на Правобережній Україні, а й відкривали широкі можливості для переселення представників різних категорій населення на спустошені землі. Успішній колонізації на Правобережній Україні сприяла також відсутність контролю польських урядових кіл над козаками та самостійне вирішення полковниками ряду питань на території полків. Правобережні полковники С. Палій, Са-мусь, Абазин та Іскра зуміли поєднати традиції та нові методи керування у полках і надали перевагу осілому, землеробському способу життя, тобто врахували бажання різних верств населення вільно господарювати на своїй землі. Такі заходи козацького керівництва сприяли успішній колонізації. Так, лише в полку Семена Палія кількість козаків зросла з 880 чол. у 1691 р. до 2-3 тис. у 1693 р.[52] Чисельність козацьких полків з кожним роком збільшувалася (в основному за рахунок селян, які становили більшість населення Правобережжя). Про це свідчить хоча б той факт, що полк Самуся у 1692 р. не скористався з пропозиції Палія поселитись у Мотовилівці, оскільки його козаки не могли розміститися на такій невеликій території [53].
Зростання чисельності козаків прямо позначилося на заселеності містечок і сіл. Так, у квітні 1699 р. шляхтич Степан-Олександр Должкевич повідомив про неможливість отримання прибутків з сіл В'язівка, Вереси та Хвосенка, які перебували в його орендному володінні, через те, що багато селян покинули свої господи й пішли у Фастівщину. Втікачі забрали з собою робочу худобу та інвентар[54]. Сам факт існування величезних спустошених територій та козацького устрою, що грунтувався на глибоко демократичних принципах, як заперечення кріпосницької залежності і станової нерівності, рівність у праві володіння землями та угіддями, участь в органах самоуправління тощо, змушував багатьох селян і міщан з різних земель Правобережжя покидати домівки з метою пошуку кращих умов господарювання, уникнення феодального гніту.
Населення, яке осідало навколо козацьких центрів, не піддавалось обліку, тому визначити, скільки його було на тій чи іншій території козацьких полків Правобережної України, було важко. Козацькі поселення виникали у найзручніших місцях, найчастіше понад берегами рік і річечок, біля балок, байраків. На новоосвоюваних землях, незважаючи на постійну небезпеку з боку татар, козаки та поселенці займалися хліборобством [55]. А що потрібно було селянину, осілому на землях козацького полку, крім землі та волі, тим більше, що на них також поширювалися козацькі права та привілеї. Мандрівний священик Лук'янов, перебуваючи у Фастові, писав, що продукти місцеві дуже дешеві, і навіть дешевші за київські (це, до речі, свідчить як про сприятливі економічні умови господарювання, так і про сільськогосподарську розвиненість даного регіону.) А чим далі священик від'їжджав від Фастова, тим ціни зростали вдвоє, а то й утроє [56]. Дане свідчення ще раз підтверджує думку, що в той час Фастівщина була добре заселеним і розвиненим регіоном. Тому не дивно, що, незважаючи на суворі заборони, потік біженців з різних регіонів Речі Посполитої та Лівобережної України, де йшов процес поступового закріпачення селян, привів до заселення Богуслава, Рокитної та інших населених пунктів [57].
Таким чином, воєнні події кінця XVII - початку XVIII ст., "згін" населення 1679 р. позначилися на демографічному становищі Правобережної України. Майже на всій її території спостерігалося різке скорочення населення. Феодальний гніт у західноукраїнських землях, Поліссі, Лівобережній Україні, Білорусії, Волощині та Польщі, усвідомлення наявності на півдні Правобережжя "вільної", незайманої землі штовхали населення на пошук кращих умов життя.
Заселення розорених земель Правобережжя відбувалося двома шляхами: по-перше, у вигляді стихійних втеч та переселень представників різних верств населення і, по-друге, за допомогою феодалів, які, потребуючи робочих рук, різними способами заселяли свої фільварки. З 80-х років
XVII    ст. на міграційні процеси, що відбувалися на Правобережній Україні, впливав процес відродження стану правобережного козацтва, устрій якого грунтувався на глибоко демократичних принципах.

Джерела:
"Український історичний журнал", 2000, №2, - с. 94-102.
Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. (А. М. Муляр).

Share

10 ( 01-11-2014 18:32:06 змінене Мариненко )

Re: Великий згін

на початку XVIII ст. на кожне селянське господарство Волині припадав пересічно 231 робочий день на рік, київського Полісся — 162 робочі дні; навіть на Поділлі, яке в 1700 р. щойно повернулося до Польщі, на кожне господарство припадало 82 робочі дні. Лише на Брацлавщині й на півдні Київщини переважали грошові чинші й натуральні данини.

Унаслідок великого економічного визиску й соціяльного гніту, в другій половині XVII — на початку XVIII ст. надзвичайно частішають селянські втечі. Це був масовий рух селянства, яке тікало від панського визиску «з жінками, дітьми, з кіньми, волами й з усім своїм хатнім майном». Десятки й сотні втікачів ішли світ за очі, здебільшого на схід України, шукаючи там кращої долі. Навіть переслідування й жорстокі кари були неспроможні стримати цей рух. Маєтки Волині пустіли. Так, у володіннях Яна Конєцпольського, воєводи Белзького, в повітах Луцькому й Кремінецькому (частина колишньої Острожчини) до 1651 р. лічилося не менш як 3850 дворів, а в 1690 р. було лише 143 «дідичних», 291 «захожих» і 68 дворів дрібної шляхти (причому в 7 селах, де колись було 394 дими, в 1690 р. не було вже жадного). Отже, від старого населення на кінець XVII ст. залишалося тільки близько 4%. Навіть коли взяти на увагу «захожих», то й тоді населення даної місцевости становило в 1690 р. лише 12% того, що було тут перед битвою під Берестечком.


За даними інвентаря і люстрації 1690 р. — Державна публічна бібліотека УССР, відділ рукописів, документи Інституту польської культури.

Thanks: Оленка1

Share

11

Re: Великий згін

Ви б на Оглобліна посилання б дали, а то наче Ваш власний текст.

Про те, як крутили з кількістю дворів по податковим документам багато написав Крикун, отакі прямі підрахунки не годяться для таких глобальних висновків.

Share

12

Re: Великий згін

це лише абзац з litopys.org.ua/coss3/ohl.htm, тому й дав посилання що стосується саме цього місця.

якщо є інші данні з переселень та мігріцій кінця 17-початку 18 ст. то викладайте тут, цікавлять будь які smile

Share

13

Re: Великий згін

Корреспондент: Великое переселение украинцев
http://kor.ill.in.ua/m/610x385/1527542.jpg
Источник korrespondent.net/ukraine/events … ukrayntsev
100 лет назад тысячи украинцев подались осваивать новые земли, спасаясь от голода, безработицы и нищеты.
Переполненные корабли, приглашения от фальшивого князя, Гавайи вместо Нью-Йорка и территория Украины на Дальнем Востоке. Эти и другие перипетии 100 лет назад переживали тысячи соотечественников, которые покидали родную землю, спасаясь от голода, безработицы и нищеты, пишет Роман Клочко в №43 журнала Корреспондент от 31 октября 2014 года.

В 1891 году дочь императора Австро-Венгрии приобрела обширные земли в Бразилии. Эти территории венценосная особа отвела специально для переселения туда своих подданных – галичан и буковинцев. В страну диких обезьян приглашались даже военнообязанные, не отслужившие положенный срок в армии, – австро-венгерские власти обещали не наказывать их за эмиграцию.

Это, конечно же, не исторический факт, а всего лишь плод бурной фантазии вербовщиков из итальянского агентства братьев Нодари, занимавшегося «поставками» эмигрантов с территорий нынешней Западной Украины в Южную и Северную Америку. Не особо искушённые в географии и политике крестьяне мошенникам верили: ежегодно агентство вербовало около 30 тыс. человек.

В конце XIX – начале ХХ века тысячи украинских семей устремились за многие мили от родных домов в поисках лучшей жизни. Эмиграционную лихорадку среди крестьян не могли остановить никакие репрессии властей.

Отсталые регионы Австро-Венгрии, к которым относились и западноукраинские земли, стали для эмиграционных агентов настоящим клондайком. Зарплата вербовщиков напрямую зависела от количества переселенцев, поэтому они без особого стеснения рассказывали замученным нищетой людям всякие небылицы.

Кроме агентства братьев Нодари на западноукраинских землях развернула бурную деятельность другая итальянская фирма – Компания Метрополитана. Она заключила с правительством Бразилии контракт на поставку 1 млн мигрантов из Европы в течение десяти лет.

Один из её агентов, генуэзец Герголетт, не только организовал сеть вербовщиков, но и лично путешествовал по галицким и буковинским селам, выдавая себя за архикнязя Рудольфа и приглашая доверчивых крестьян в далёкую латиноамериканскую страну.

Агентство Мисслера использовало для пропаганды самих эмигрантов, поручая им распространять листовки перед отъездом. На все эти, казалось бы, примитивные удочки клевало немало народу.

Причина лежала в нищете крестьян, масштабы которой росли с каждым годом. В конце XIX – начале ХХ века украинское село задыхалось от малоземелья и безземелья. В Восточной Галичине по состоянию на 1902 год 43,68% крестьян имели наделы до 2 га, а на Северной Буковине количество малоземельных достигало 60%. Около четверти сельчан и вовсе не имели своей земли.

***

Этот материал опубликован в №43 журнала Корреспондент от 31 октября 2014 года.

Ищу любые генеалогические материалы по пгт. Белокуракино в Луганской области (ранее слобода Белокуракина Старобельского уезда Харьковской губернии, сл. Бело-Куракина Валуйской округи и другие).
Изучаю историю рода Белан. Стараюсь создать семейный архив для передачи информации последующему поколению.

Share