понеділок, 26 квітня 2021 р.
Зрадник, жертва чи співучасник? Слідча справа Якова Мартьянова: чи був член першого радянського уряду України агентом білих? https://proletar-ukr.blogspot.com/2021/ … UVqFqd8foc
Автор: Андрій Здоров
Як відомо, навесні 2014 р. із початком російсько-української війни чимало українських чиновників та навіть офіцерів силових відомств (МВС та СБУ) в Криму та на Донбасі перейшли на бік Росії та її маріонеток – ЛНР-ДНР. В Україні щодо таких чиновників та офіцерів відкрито сотні кримінальних проваджень за державну зраду, хоч реально притягнуто до відповідальності мізерний відсоток. Понад сто років тому в 1920 р. Крим також був зайнятий Російською армією (Русская армія) генерала Петра Врангеля, що була спадкоємицею Збройних сил Півдня Росії (Воооруженые силы Юга России) генерала Антона Денікіна. До речі Армії Денікіна та Врангеля воювали від такими само біло-синьо-червоними прапорами і таким саме двоголовим орлом, що є державними символами й сьогоднішньої Росії. Звісно тодішні події не можна прямо порівнювати із сучасними: російська революція 1917 – 1921 рр. та українська революція 1917 – 1921 рр. – явища іншого масштабу, що обумовили глибокі соціально-класові конфлікти та зрушення всередині як російського так і українського суспільства. Але проблема зрадництва чи переходу з однієї воюючої сторони на іншу тоді також існувала.
Наприклад, чимало офіцерів Української Народної Республіки та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, зокрема такі відомі генерали як Костянтин Прісовський (Прессовский), Олександр Натієв та Василь Кирій (Кирей), перешли на службу до Денікіна та Врангеля[1]. За підрахунками російського історика Сергія Волкова та українського історика Михайла Ковальчука, більше половини вищих офіцерів гетьманської держави після її краху продовжили службу в російських білогвардійських арміях Денікіна, Колчака, Юденіча, Врангеля тощо[2]. Та що там казати про окремих офіцерів, якщо в листопаді 1919 р. ціла Українська Галицька Армія уклала із денікінцями Зятківську угоду про перехід УГА в підпорядкування Збройних сил Півдня Росії, що було безперечною зрадою УНР, армія якої у надважких умовах продовжувала боротьбу. Влітку 1920 р. на бік Російської армії Врангеля перейшли й декілька колишніх махновських отаманів, найбільш відомий з яких – Василь Володін, що сформував у врангелівській армії окремий загін та воював проти червоних, але білі його заарештували та стратили в жовтні 1920 р. за підозрою в зраді[3].
Проте основним противником російських білогвардійців були тоді більшовики та створена ними Червона Армія. В ній також були випадки переходу на ворожий бік командирів та навіть цілих частин. Російський історик Андрій Ганін, наприклад, дослідив біографії восьми представників вищого командування Червоної армії (зокрема шести командармів та двох командуючих фронтами), що зрадили радянській владі протягом громадянської війни 1918 – 1922 рр. Більшість з них становили колишні офіцери царської армії, в кожного з яких були свої мотиви. Лише один з них Василій Яковлєв (справжнє прізвище – Костянтин Мячин) був до революції професійним революціонером, членом РСДРП з 1905 р., а після перемоги більшовиків – комісаром центральної телеграфної станції в Петрограді, помічником голови ВЧК, командуючим, а потім комісаром 2-ї армії на Уралі. В серпні 1918 р. він був направлений для підпільної роботи в Уфу, але через три місяці перейшов на бік Уфимської Директорії та навіть написав відозву до червоноармійців із закликом припинити громадянську бійню. Проте білі йому не дуже довіряли, спершу заарештували, потім відпустили під підписку про невиїзд, але він утік до Харбіну, де працював на КВЖД, потім жив Шанхаї, працюючи в радянському консульстві, повернувся в СРСР в 1927 р., був заарештований, звільнений в 1933 р., знов репресований та розстріляний в 1938 р.[4] Його біографія мабуть має спільні риси із долєю члена першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату – Якова Мартьянова.
Яків Мартьянов
Біографії членів Народного Секретаріату вже більш менш відомі історикам. Декому з них присвячена досить велика література, іншим – по декілька статей чи хоча би енциклопедичних заміток[5]. Яків Мартьянов становить тут виняток – про нього є лише кілька побіжних згадок, які самі по собі лишають багато запитань. Так радянський історик Петро Варгатюк в добу перебудови писав, що Я.В. Мартьянов був призначений народним секретарем пошт і телеграфів рішенням Центрального Виконавчого Комітету Рад України 23 грудня 1917 р. (старого стилю). «Залишений для підпільної роботи в тилу ворога, він зрадив товаришів по підпіллю, видавав їх врангелівській контррозвідці. Справедлива кара Радянської влади спостигла його в 1927 р.»[6] Решта дослідників, якщо й згадували це прізвище, коли цитували документи 1917 – 1918 рр., то залишали його без коментарів.
Керуючий справами Народного Секретаріату, відомий згодом як «націонал-ухильник» й лідер фракції федералістів Георгій Лапчинський згадував, що проти призначення Мартьянова «гостро заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським хистом та вмінням поводитися із специфічною масою поштово-телеграфних службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне розуміння української політики і в усіх конфліктах із харків’янами ставав на наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати» обов’язки народного секретаря… Як відомо у 1920 р. у Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов перейшов на службу до контррозвідки й викривав їй наших підпільних робітників. Про його долю є різні чутки – чи то його було десь розстріляно нашими карними органами, чи то він утік за кордон»[7].
Між тим у архіві Харківського управління СБУ зберігається кримінальна справа Якова Мартьянова, заведена у 1926 р. Але досі дослідники чомусь не звертали на неї уваги. Її документи дозволяють більш-менш докладно висвітлити життєвий шлях цього більшовицького діяча[8]. Цю слідчу справу мені вдалося дослідити влітку 2018 р.
Отже Мартьянов Яків Васильович народився 8 січня 1888 р. в родині харківських міщан. Свою національність в анкетах він визначає як українець, хоч і пише, що недостатньо добре володіє українською мовою. Дві власноруч заповнені ним анкети дозволяють спростувати думку історика Михайла Ковальчука про те, що Мартьянов був росіянином[9]. Родина очевидно не була досить заможною, бо в графі «освіта» в анкеті він пише «самоосвіта». Із 16 років він пішов працювати до типографії сільськогосподарського журналу у Харкові й тоді ж у 1904 р. вступає до місцевої організації РСДРП. Того ж таки року він вперше бере участь у першотравневій демонстрації й був вперше заарештований поліцією на два тижні. В грудні 1905 р. він бере участь у повстанні на харківському заводі «Гельферіх-Саде», де він вперше познайомився із більшовиком Артемом (Федором Сєргеєвим). В повстанні тоді разом виступали представники різних соціалістичних партій: більшовики, меншовики, анархісти, есери. До останніх належав зокрема й студент-медик Алєксандр Дмітрієв, якому судилося зіграти потім у долі Якова Мартьянова зловісну роль. А тоді він знімав кімнату разом із студентом-ветеринаром І. І. Виноградовим, який потім у лютому 1918 р. працював із Мартьяновим у народному секретарстві пошт і телеграфів.
12 грудня 1905 року після артобстрілу заводу «Гельферіх-Саде» повстання було придушене. Якова Мартьянова заарештували і разом із 137 іншими учасниками повстання віддали під суд. Вийшов він на волю в червні 1906 р., але через місяць знову був заарештований й висланий під нагляд поліції в містечко Ахтирку Харківської губернії (нині м. Охтирка Сумської області). Звідси походив його пізніший псевдонім «Ахтирський». Тим не менше він не припинив політичної діяльності, натомість перейшов на нелегальне становище й вирушив до Москви, де став у розпорядження Московського комітету РСДРП. Останній відправив його у Перм, а звідти в Єкатеринбург для підпільної роботи. Там у 1908 р. він знову був заарештований поліцією, хоч і жив під псевдонімом «Двінов», й засуджений до трьох років ув’язнення. Саме в тюрмі він познайомився із відомими діячами більшовицької партії Яковом Свердловим, Йосипом Теодоровичем (народний комісар продовольства у першому складі Ради Народних Комісарів Росії в жовтні-листопаді 1917 р.), Ісааком Шварцем («Семен», перший голова Всеукраїнської ЧК) тощо. Відбувши ув’язнення, він у 1916 р. повернувся до Харкова, де до 1917 р. працював службовцем земської управи[10].
В 1917 р. він став членом Харківського комітету РСДРП(б) та депутатом Харківської Ради робітничих депутатів[11]. Після повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді, в Харкові 26 жовтня 1917 р. (старого стилю) за рішенням усіх соціалістичних партій та революційних організацій було утворено Військово-революційний комітет (ВРК), головою якого став український есер Опанас Сіверо-Одоєвський, и виконавчим органом – Бюро з дев’яти осіб, в тому числі двох більшовиків – Артема (Федора Сергєєва) та Якова Мартьянова[12]. Владу Тимчасового уряду намагалися тоді захистити подекуди на місцях: донський отаман Алєксей Калєдін, штаб Київського військового округу тощо. Серед цих прибічників поваленого уряду Керенського були й викладачі та юнкери Чугуївського військового училища на Харківщині. Щоби з’ясувати їх наміри та умовити не виступати проти нової влади Харківський ВРК відрядив до Чугуїва Якова Мартьянова.
Із цим епізодом пов’язане перше звинувачення його у зрадництві справи революції. Ще у 1922 р. в одній з харківських газет були надруковані спогади більшовика Костянтина Гулого про те, ніби Мартьянов під час цієї місії до Чугуєва визнав владу уряду Керенського і навколішках просив у юнкерів помилування. Сам Мартьянов свідчив, що насправді він нічого не просив, а завив що влада має належати «Тимчасовому уряду, сформованому з усіх соціалістичних партій», бо власне й Харківський військово-революційний комітет, який його відрядив до Чугуїва, був сформований саме за коаліційним принципом. Та навіть і ленінська Рада Народних Комісарів РСФСР називалася спершу «Тимчасовий робітничо-селянський уряд», бо планувалося що, вона буде діяти до Всеросійських Установчих зборів. Як би там не було, а спеціальна партійна комісія Харківського комітету РСДРП(б) у складі Мойсея Рухимовича, Сильвестра Покко та Миколи Данилевського виправдала Якова Мартьянова, й він залишився членом комітету[13].
В ніч на 9 (22) грудня 1917 р. в Харкові північний революційний загін Рудольфа Сіверса за сприяння місцевої Червоної гвардії роззброїв автопанцирний дивізіон, що складався переважно із росіян – прибічників партії есерів, але невдовзі перед тим склав присягу Українській Центральній Раді[14]. Харківський комітет більшовиків був категорично проти втручання загонів Сіверса у місцеві справи й надіслав Якова Мартьянова із вимогою припинити їх виступ, але було вже пізно[15]. Хоч у місті ще залишалися два полки, вірні Українській Центральній Раді, наступного дня Харківська Рада (Совіт) робітничих депутатів та Рада селянських депутатів сформували новий Військово-революційний комітет, куди увійшли також представники лівих партій (п’ять більшовиків, семеро лівих есерів, по одному меншовику-інтернаціоналісту, українському есдеку та українському есеру), але головою став більшовик Мойсей Рухимович[16].
11-12 (24-25) грудня 1917 р. в Харкові пройшов так званий перший з’їзд Рад України, сформований шляхом об’єднання лівої частини делегатів Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві, що залишили засідання 5 (18) грудня 1917 р., протестуючи проти дій Української Центральної Ради, та делегатів ІІІ обласного з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів. На цьому зібранні перевагу мали більшовики та їх союзники, які й проголосили в Українській Народній Республіці владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, та обрали їх Центральний Виконавчий Комітет, куди також був обраний Яків Мартьянов[17]. Невдовзі 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) він став членом нового уряду – народним секретарем пошт і телеграфів[18]. Нагадаю, що більшість керівників Харківського комітету РСДРП(б) на чолі із Артемом тоді вже обстоювали ідею відокремлення від України та утворення Донецько-Криворізької радянської республіки, реалізовану 12 лютого 1918 р. Натомість Яків Мартьянов був одним з небагатьох керівників Харківського комітету більшовиків, які дійсно підтримали ідею утворення українського радянського центру та включення Харківщини до совітської УНР. Зокрема, на міській партійній конференції 31 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) Мартьянов був обраний делегатом на губернську конференцію РСДРП(б), отримавши 60 голосів із 64 присутніх. Одночасно ця конференція ухвалила постанову про те, що Центральний Виконавчий Комітет Рад України та його Народний Секретаріат є вищими органами влади в Україні, їм мають підпорядковуватися всі місцеві органи влади в Харкові та всі військові частини[19].
Георгій (Юрій) Лапчинський
Керуючий справами цього уряду Георгій Лапчинський згадував: «Дуже енергійно працювало також Народне Секретарство пошт і телеграфів. Мартьянов зумів не допустити жодного саботажу, захопивши харківську п.-т. округу, апарат якої він також використав для Народного Секретарства. Це було дуже важливо для нас, бо ми здобули зв’язок з цілою Україною та іншими частинами федерації і таким чином були завжди добре інформовані. Крім того телеграфом ми широко користувалися для агітації за радянську владу та проти Центральної Ради. Зокрема сам Мартьянов весь час полемізував із генеральним секретарем пошти та телеграфу Шаповалом, своїми циркулярними телеграмами закликаючи поштово-телеграфних робітників не виконувати розпорядження буржуазної влади та підтримувати владу радянську»[20].
Частина цих розпоряджень публікувалася також у «Вістнику Української Народної Республіки», офіційному органі ЦВК Рад України. Так розпорядження від 28 грудня 1917 р (10 січня 1918 р.) до всіх начальників поштово-телеграфних округів України забороняло виконувати будь-які розпорядження Генерального Секретаріату та погрожувало «зрадникам справи революції» звільненням із посад та революційним судом[21]. Більше того 12 січня 1918 р. народний секретар пошт і телеграфів Яків Мартьянов запровадив посаду революційних контролерів телеграфу, обов’язом яких було не допускати телеграми «контрреволюційного характеру», заклики до страйків та непокори владі Народного Секретаріату[22]. Як бачимо, важливість інформаційної війни та інформаційної безпеки більшовики розуміли вже тоді.
В січні – лютому 1918 р. Яків Мартьянов як представник Народного Секретаріату разом із іншими його членами (Георгієм Лапчинським, Володимиром Ауссемом та Юрієм Коцюбинським) брав участь у поході червоних військ під командуванням Михайла Муравйова з Харкова на Київ та штурмі останнього. В Києві був членом Надзвичайного комітету оборони від західних імперіалістів[23]. В березні 1918 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі був знову обраний до складу ЦВК Рад України та народним секретарем пошт і телеграфів. На цій посаді він працював до ліквідації Народного Секретаріату 18 квітня 1918 р., після чого «по эвакуации из Украины сдал в кассу Президиума ВЦИК на имя Украинской тройки оставшиеся у меня деньги в размере от 100 до 200-300 тыс. рублей»[24].
Наприкінці 1918 р. Яків Мартьянов з території Радянської Росії знов вирушив в Україну й прибув до Маріуполя, де за допомогою брата влаштувався на одному з місцевих заводів, а незабаром вступив до партизанського загону Нестора Махна, який тоді вів бої проти білих та військ Директорії УНР[25]. Під час наступу Червоної Армії на початку 1919 р., як відомо загін Нестора Махна уклав угоду із більшовиками та влився як окрема бригада до складу 1-ї Задніпровської радянської дивізії під командуванням Павла Дибенка. 29 березня 1919 р. ця дивізія вибила білогвардійців з Маріуполя, а у квітні 1919 р. – очистила від них майже весь Крим. Після цього дивізія була перетворена на Кримську радянську армію, командувачем якої став той же Павло Дибенко, а начальником політвідділу – його дружина Олександра Коллонтай. Яків Мартьянов став політичним комісаром штабу армії, а в червні 1919 р., після від’їзду Коллонтай до Києва, – начальником політвідділу та членом реввійськради[26]. Російський поет і письменник Максиміліан Волошин, який в роки революції мешкав в Кирму, в 1932 р. згадував про те, як Павло Дибенко навесні 1919 р. направив його до «товариша Ахтирського» з ГПУ (так очевидно Волошин назвав ЧК за пізнішою назвою цієї установи), який виписав йому спеціальний охоронний документ[27].
Павло Дибенко і Нестор Махно. лютий 1919 р.
Проте панування більшовиків у Криму було недовгим і вже в червні 1919 р. вони змушені були відступити з Криму під ударами «Збройних сил Півдня Росії» –білогвардійської армій Антона Денікіна. Яків Мартьянов був залишений для підпільної роботи як член Кримського підпільного обкому РКП(б) під псевдонімом «Аким Ахтирський» й продовжував працювати у підпіллі проти білих до середини квітня 1920 р., коли був заарештований білою контррозвідкою. При чому вистежив та заарештував його колишній товариш по революційним подіям у Харкові 1905 р., а тепер помічник начальника контррозвідки Сімферополя осавул Алєксандр Дмітрієв[28]. Кримські історики В’ячеслав Зарубін та Валерій Крестьянніков не сумнівалися в тому, що Яків Мартьянов (Ахтирський) був агентом врангелівської контррозвідки, що видав понад 50 підпільників[29].
Саме такі звинувачення були підставою для арешту Мартьянова органами ДПУ УСРР 1 вересня 1926 р. у Харкові. Слідство проводили до лютого 1927 р. спершу працівники ДПУ УСРР, а з кінця жовтня – слідчі Секретного відділу ОДПУ СРСР у Москві. Вирок у справі відсутній, хоча в одному з листів Кримського управління НКВС загадується, що Мартьянова-Ахтирського було розстріляно. Слідчі опитали близько двох десятків свідків та провели декілька очних ставок. Всі опитані стверджували, що бачили Мартьянова у приміщенні білої контррозвідки, а деякі прямо звинувачували в тому, що він допомагав білим. Однак виникає питання, чому Мартьянов відкрито жив у Радянському Союзі й не намагався втекти за кордон? Адже навіть в харківській радянській пресі 1922 р. більшовик Костянтин Гулий писав, що Мартьянов став агентом білих і втік разом із врангелівцями за кордон. Сам Мартьянов пояснював, що звинувачення Гулого він прочитав вперше у 1926 р. і сам намагався їх спростувати, звернувшись до заступника голови Раднаркому УСРР Олександра Сербиченка, якого він знав по роботі в Харківському комітеті більшовиків в 1917 р. Останній дав вказівку ДПУ заарештувати Мартьянова. Якщо той дійсно був білим агентом, то навіщо йому було цього добиватися?
За словами Мартьянова, у квітні 1920 р. його старий знайомий, який тепер виявився ворогом, Алєксандр Дмітрієв запропонував йому виступити посередником у переговорах між начальником сімферопольської контррозвідки Муравйовим (колишній товариш прокурора Петербурзької судової палати) та підпільним Кримським обкомом РКП(б). Дмітрієв нібито заявив, що йому все набридло, а білий рух приречений, та передав пропозицію свого начальника: Муравйов пропонував допомогу у звільненні заарештованих більшовиків в обмін на гарантії власної безпеки від підпільного обкому в разі перемоги червоних та певну матеріальну винагороду. Мартьянов був уже виданий іншими підпільниками, крім того білі погрожували йому, що заарештують його дружину та дочку, які також жили у Сімферополі, отже погодився на пропозицію Дмітрієва і був звільнений. Він передав пропозицію Муравйова керівнику Кримського підпільного обкому РКП(б) Ніколаю Бабахану (Сергій Бабаханян), але той відмовився дати такі гарантії й запропонував тягнути час та вимагати негайного звільнення усіх заарештованих. Очевидно Сергій Бабаханян не довіряв уже Мартьянову й вирішив, що той зрадник[30].
Пізніше на слідстві 1926 р. Бабаханян заявив, що Мартьянов навіть в 1919 р. намагався разом із анархо-махновцями влаштувати переворот в Симферополі під час параду на 1 травня, але через пильність Бабаханяна йому це не вдалося. Тим не менше самому Бабаханяну вдалося не тільки врятуватися від врангелівців, але й провести обласну конференцію більшовиків 5-7 травня 1920 р. в Коктебелі. Пізніше, у 1936 р. Сергій Бабаханян, що найбільше викривав Мартьянова як провокатора, сам був заарештований і розстріляний як «троцькіст» і «ворог народу», а радянські історики стали писати, що «провокатор Ахтирський» працював «під покровительством Бабахана», який навіть на Коктебельській конференції знову пропонував обрати Мартьянова до складу підпільного обкому партії[31].
Чи була насправді така пропозиція від керівника сімферопольської контррозвідки Муравйова підпільному обкому РКП(б), чи Мартьянов це вигадав для власного порятунку? Навряд чи зараз можна з упевненістю дати відповідь на це питання. Нагадаємо коротко ситуацію в Криму того часу. Навесні 1920 р. Червона Армія вщент розгромила білу армію Денікіна на Північному Кавказі, зайняла колишні основні бази білогвардійців Дон і Кубань, захопила Одесу й впритул підступила до Криму. В січні – березні 1920 р червоні війська намагалися прорватися через Перекоп та Чонгар у Крим, але були відбиті військами генерала Якова Слащова. 4 квітня 1920 р. генерал Антон Денікін склав повноваження головнокомандувача збройними силами Півдня Росії й передав їх генералу Петру Врангелю. Командувач 2-го (Кримського) корпусу генерал Яков Слащов згадував пізніше, що в квітні 1920 р. загроза з боку червоних зберігалася: «фронт став розкладатися, почалися частково грабежі, частково навіть перебіжки до червоних (перебігло до 70 осіб) й службу стали нести абияк (рос. «спустя рукава»)». Більше того сам Врангель розглядав можливість укладення перемир’я із більшовиками, чого вимагала англійська військова місія. Чутки про ці переговори деморалізуюче діяли на бійців Російської (білої) армії у Криму. «Становище стало настільки серйозним, що мені довелося звернутися до Врангеля із доповіддю, – пише Яків Слащов, – що треба вести переговори таємно, а військам оголосити, що боротьба продовжується, інакше більшовики, дізнавшись про розклад у кримських військах, ні на який мир не погодяться, а просто візьмуть Крим силою. Моя доповідь була прийнята. Врангель дав наказ про продовження боротьби й обіцяв вести переговори про мир, але таємно»[32].
Яків Слащов
Можливий й третій варіант, що біла контррозвідка запропонувала переговори для того, щоб обманути й виманити підпільників-більшовиків. Хоча і можливість звільнення в’язнів повністю відкидати не варто. Наприкінці 1919 р., наприклад, військово-польовий суд у Сімферополі виправдав більшовичку Євгенію Багатурьянц («товариш Лаура»), що була навесні 1919 р. головою ревкому, але за неї вступилися місцеві громадські діячі (ректор університету, начальниця жіночої гімназії, голова земської управи, письменники), які довели, що вона не винна у червоному терорі, а навпаки рятувала від нього інтелігенцію. Хоча генерал-губернатор Ніколай Шиллінг не затвердив вирок суду й зажадав доставити її до себе в Одесу, але «товариш Лаура» вже встигла втекти[33].
Цікаві випадки тимчасових взаємних домовленостей більшовиків та білих про збереження життя полонених відомі на Кубані, хоч там також загалом панував білий та червоний терор. Відступаючи з Катеринодару 28 лютого (12 березня) 1918 р. війська Кубанської Ради захопили 36 заручників з числа більшовиків та інших лівих партій, з них 28 було страчено за декілька днів в аулі Ченжій (Шенджей). Проте один з цих заручників член Катеринодарського комітету РСДРП(б) Аким Лиманський згадував, що решту білі залишили живими та за наказом генерала Антона Денікіна доручили їм зберегти життя поранених бійців Добровольчої армії, яких та залишила в станиці Дядьківський, відступаючи в квітні 1918 р.[34] При чому Денікін потім свідчив, що Лиманський виконав свою обіцянку. Не дивно, що коли його знов заарештувала біла контррозвідка в Катеринодарі в 1919 р., його не розстріляли, а залишили в тюрмі. Приблизно за два тижні перед вступом Червоної армії до Катеринодару 17 березня 1920 р. місцевий підпільний комітет більшовиків вів переговори про звільнення в’язнів місцевої тюрми з членами Кубанської Крайової Ради та домігся в обмін на гарантії безпеки для них та членів їх сімей звільнення близько 200 політичних в’язнів. Як згадував керівник підпільного Північно-Кавказького комітету РКП(б) Володимир Чорний, «в свою чергу члени Ради висунули умову не переслідувати після приходу Червоної армії членів сімей привідних білогвардійських діячів. Довелося погодитися»[35].
В Криму ситуація навесні 1920 р. була іншою, й переговори Мартьянова зірвалися. Сергій Бабаханян поставив вимогу звільнення члена підпільного комітету Мойсея Гореліка. Але Муравйов відмовився, вказуючи, що той вже засуджений військово-польовим судом до смертної кари і цей вирок затвердив особисто командувач 1-го (Добровольчого) корпусу генерал Алєксандр Кутєпов. Війська цього корпусу тільки нещодавно евакуювалися з Кубані під ударами червоної армії і палали бажанням помсти, а сам Кутєпов уславився як один із найжорстокіших білих генералів. 22 квітня за його наказом були страчені четверо членів татарської секції при Кримському обкомі РКП(б) (Мідхат Рефатов, Мурад Асанов, Асан Урманов, Абдулла Балічієв) та підпільниця Євгенія Жигаліна[36]. Зокрема Мідхат Рефатов був кримсько-татарським філологом, поетом та перекладачем, що перекладав турецькою мовою роман Льва Толстого «Війна і мир», укладав російсько-турецький словник, рештки цього словника потім валялися у вбиральні кутєповської контррозвідки[37]. В загибелі цих підпільників Бабаханян звинуватив Мартьянова.
Мідхат Рефатов (1893-1920),
портрет 1916 р.
Про діяльність контррозвідки генерала Кутєпова досить красномовне свідчення залишив його начальник штабу генерал Євгеній Доставалов. Цитую мовою оригіналу:
«Прибыв в Крым и расположившись со штабом в Симферополе, Кутепов решил сразу произвести соответствующее впечатление и затмить Слащева. Последний был уже достаточно знаком Крыму. Надо было найти большевистскую организацию, а если нет, то придумать ее и виновных (возможно больше) повесить. Для усиления впечатления надо было публично демонстрировать крымскому населению прибытие железного генерала.
Так началась карьера нового начальника кутеповской контрразведки подпоручика Муравьева. Бывший, по его словам, товарищем прокурора уже пожилой человек и карьерист, он сразу понял, чего хотел Кутепов, и работа началась… Через месяц после начала работы Муравьева на улицах Симферополя закачались на столбах первые повешенные. Среди них было несколько несовершеннолетних мальчиков-евреев и одна женщина в костюме сестры милосердия.
Напрасно обращались к Кутепову различные делегации от города и земства с просьбой о помиловании несовершеннолетних, Кутепов был неумолим и искренне возмущался просьбой членов Городской Думы не производить публичной казни в городе, так как это зрелище тяжело отражается на психике детей и подрастающей молодежи. Конечно, просьбу эту Кутепов отклонил, и вскоре за первой партией последовали вторая, третья и так далее»[38].
Алєксандр Кутєпов
Голова Таврійської губернської земської управи князь Володимир Оболенський згадував: «Однажды утром дети, идущие в школы и гимназии, увидели висящих на фонарях Симферополя страшных мертвецов с высунутыми языками… Этого Симферополь еще не видывал за все время гражданской войны. Даже большевики творили свои кровавые дела без такого доказательства»[39]. Коли сімферопольський міський голова А.Усов прибув до Врангеля та висловив йому заперечення проти цього, той відповів: «Ви протестуєте проти того, що генерал Кутєпов повісив декілька десятків шкідливих армії й нашій справі осіб. Попереджаю Вас, що я не вагатимусь збільшити число повішених ще одним, навіть якби цією особою опинилися Ви». Проте 2 травня 1920 р. Врангель скасував публічні страти, бо вони, як він сам пояснив, лише отупляють населення, далі розстріли та повішення проводили без сторонніх очей[40].
Чи допомагав Мартьянов викривати підпілля? Сам він стверджував, що не давав контррозвідці жодної нової інформації. Якщо йому вірити, то єдиним, кого заарештували за його показаннями, був начальник карного розшуку Сімферополя Стесенко, відомий у місті садист, на якого підпільний обком більшовиків навіть готував замах. Проте інші учасники підпілля стверджували, що Мартьянов сам брав участь у допитах, навіть бив та пропонував гроші. Член підпільного обкому Антоніна Федорова свідчила на слідстві, що Мартьянов заявив іншому заарештованому підпільнику: він, старий революціонер з 1905 р., змушений працювати на контррозвідку, бо більшовики все одно нічого хорошого не зроблять, а владу захопили «жиди та комісари». З іншого боку, якщо Мартьянов був дійсно агентом врангелівської контррозвідки, чому він не допоміг їй заарештувати Бабаханяна, із яким зустрічався після виходу звідти? Проте керівництво більшовиків Мартьянову-Ахтирському вже не вірило. Закордот ЦК КП(б)У вже в липні 1920 р. поставив завдання підпільникам "ліквідувати зрадника Ахтирського"[41].
Врешті-решт, зрозумівши, що переговори провалилися, а довіру як більшовиків, так і білих він втрачає, Яків Мартьянов в червні 1920 р. втік з Криму на пароплаві «Маргарита» у Батумі. За його словами, разом із ним втік і Алєксандр Дмітрієв, але там Дмітрієва заарештувала англійська контррозвідка, а Мартьянов із дружиною та дочкою перебрався до Сухумі, де й жив під прізвищем жінки (Я. Рошковський) до 1924 р., працюючи на агрономічній дослідній станції[42].
База даних учасників білого руху, складена російським істориком Сергієм Волковим, містить дані про осавула Кубанського козачого війська Алєксандра Васильовича Дмітрієва 1889 року народження, що народився в Тифлісі, закінчив там школу прапорщиків в 1915 р. й служив у білих військах Денікіна та Врангеля до їх евакуації з Криму, а потім був учасником табору Російської армії на Галліполійському півострові (Туреччина) та білої еміграції в Німеччині, де й помер в 1937 р. Чи дійсно він навчався в 1905 р. в Харкові, а в червні 1920 р. втікав до Батумі, а потім був помилуваний – невідомо[43]. Там само на Галліполійському півострові відомий і начальник контр- розвідувального відділення 1-го армійського корпусу поручик Євгеній Андрійович Муравйов. Про нього даних збереглося менше, відомо лише, що самі білогвардійці притягали його до відповідальності по суду[44].
Перенісши туберкульоз в Сухумі, Мартьянов не відновлювався у партії. Буваючи раз на рік у родичів в Харкові, він дізнався про звинувачення на свою адресу, але не став ховатися чи тікати за кордон, а вирішив добиватися спростування. Наслідком цього був його арешт. Вже перебуваючи в камері Бутирської тюрми, Яків Мартьянов в жовтні 1926 р. оголосив голодування, протестуючи проти жорстокого поводження та несправедливих звинувачень, але на 12-й день голодування слідчий заявив йому, що в разі подальшої упертості його будуть годувати насильно. Мартьянов змушений був припинити голодування та звернутися із листом до голови ОДПУ СРСР В’ячеслава Менжинського[45], потім до ЦКК КП(б)У та ЦКК ВКП(б). Та все було марно. В лютому 1927 р. слідство було завершено й справу передали на розгляд Особливої наради при ОДПУ СРСР. 9 травня 1927 р. Колегія ОДПУ СРСР засудила Якова Мартьянова до смертної кари, постанову підписав заступник голови ОДПУ Генріх Ягода. Виконано розстріл було 16 травня 1927 р.[46]