1 (19-11-2014 16:41:48 отредактировано Алёна)

Тема: Характеристика запорізького козака

Яворницький Д.І.
Історик, археолог, етнограф, письменник

Характеристика запорізького козака

Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу і свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах, справжній запорожець завжди дивився якось похмуро, спідлоба, сторонніх зустрічав спочатку непривітно, вельми неохоче відповідав на питання, але згодом помаленьку лагіднішав, обличчя його під час розмови поступово веселішало, живі проникливі очі засвічувалися вогнем, і вся його постать дихала мужністю, молодецтвом, заразливою веселістю й неповторним гумором. «Запорожець не знав ні «соб», ні «цабе», тому був здоровим, вільним від хвороб, умирав більше на війні, ніж дома. Тепер народ слабкий, порожній і недовговічний: як дев'яносто років прожив, то під собою і стежки не бачить, а в давнину у сто років тільки в силу вбирався; тому запорожці жили довго й весело. А молодці які були! Він сів на коня - не струснувся, не здвигнувся! Торкнув ногами - і пішов, і пішов! Тільки пилюга стовпом».

У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, запорізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один одному, надійними соратниками своїх сусідів - українських і донських козаків; хижі, кровожерні, нестримні на руку, вони зневажали всіляке право чужої власності на землі ненависного їм ляха чи нікчемного бусурманина, і в водночас у себе навіть звичайну крадіжку якогось нагая чи пута вважали страшним кримінальним злочином, що неодмінно карався смертю.

Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чорта, якщо він потрапляв січовикам у товариші; окрім того, світлими рисами характеру запорізьких козаків були - висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»; простота, поміркованість і  винахідливість у домашньому побуті, н скруті, у різних безвихідних випадках чи фізичній недузі: «Здобуваючи вбогі харчі то полюванням, то рибальством, віддалені у стосунках з містами, незнайомі чи дуже мало знайомі з домашнім господарством, чужі надмірові й розкошам, вони нічим іншим не займалися, крім зброї, й були рідкісним прикладом поміркованості у всьому». Від лихоманки, наприклад, вони пили горілку з попелом або рушничним порохом, кидаючи на чарку пінистого вина півзаряду пороху; від ран прикладали до вражених місць розтерту на руці зі слиною землю, а за відсутності металевого посуду ухитрялися варити собі страву в дерев'яних корцях, підкидаючи безупинно, один за одним, у корець розжарені на вогні камені, доки не закипала налита в посудину вода.

Щодо сторонніх людей запорізькі козаки завжди були гостинними й привітними: «Сей звичай був у запорожців не лише до приятелів та знайомих, але й до сторонніх людей, і слідкували за цією чеснотою гостинності суворо й невідступно». «У Запоріжжі кожен бажаючий може прийти в курінь, жити і їсти з ними без ніяких розпитів чи вдячності за гостинність». «Там ніхто, бувало, не сміє сказати старій людині: «Ти даремно хліб їси». Приїжджай туди всілякий, увіткни в землю списа, повісь янчарку (шаблю) та й лежи собі хоч три місяці - пий і їж усе готове. Тільки й діла, що встань та помолися Богу; а як є гроші, іди в корчму та пий горілку. Коли ж хто скаже: «даремно хліб їси», то козаки відразу й накинуться: «а, ти, ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Я служив два годи у Бериславі, а відтіля неподалік були запорізькі рибні заводи. Бувало, . як прийдеш на завод, то запорожці не питають, що ти за людина, а відразу: «Дайте-но поїсти козакові та чаркою горілки вшануйте, може, він прийшов здалека та втомився». А як поїси, то ще лягай відпочинь, а тоді вже питають: «Хто ти такий? Чи не шукаєш роботи?» Ну, скажеш їм: «шукаю». «Так і в нас є робота, приставай до нас». Пристанеш, було, на роботу і часом за місяць карбованців двадцять заробиш».

http://www.bizslovo.org/content/images/stories/kozactvo/08-harakter-zaporozhec.jpg

Запорізький козак при повному озброєнні. Гравюра ХІХ ст.

Поряд із гостинністю й привітністю запорізькі козаки ставили особисту чесність щодо ворогів православної віри як на війні, так і у себе на Запоріжжі. «Хоча в Січі, - розповідає католицький патер Китович, - жили люди різного стану - втікачі й відступники від усіх релігій, - але там панувала така чесність і така безпека, що приїжджі з товарами чи за товарами, чи за якимись іншими справами люди не боялися й волосини втратити зі своєї голови. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть. Будь-який злочин проти чиєїсь чесності, гостя чи січового мешканця негайно карали смертю.

«У нас над усе честь і слава, військовая справа, -
Щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати».

На війні козак відзначався розумом, хитрістю, умінням у неприятеля «виграти вигоди, раптово на нього напасти й несподівано заманити, вражав ворога великою відвагою, дивовижним терпінням і здатністю терпіти найгірші нестатки й жах смерті. «Наш ворог, - пише Симон Окольський1, - вміє витримувати татарські атаки, звик зносити спрагу й голод, спеку й мороз, він невтомний у нападах. А на морі що робить? Посеред хвиль легкими чайками своїми нападає на судна, вправні у чужоземних обертах, і перемагає всі їх військові хитрощі». Про хоробрість запорізьких козаків турецький султан висловився так: «Когда окрестныя панства  на мя возстают, я на обидві уши сплю, и о козаках мушу единим ухом слушати» . А сам козацький літописець зауважує: «В мирі жити никогда не хощут, но егда в землі их мир оглашен будет, то самовольно идуть на помощь иним царствам, и малія ради користи великую нужду подіймуть, море перепливати дерзають в еднодревских суднах». «Вони вояки великі були. Бувало, батько мій як почне розповідати про те молодецтво запорожців та про баталії їхні з турками, татарами й поляками, то страшно слухати його. Ото в літню пору, увечері, як стане хлюпатися коло кабиці та як скине з себе сорочку, то моторошно дивитися на нього: все тіло, мов решето, пошматоване та побите кулями, а на плечах та на ногах м'якуш так і теліпається. Страшні вояки були! Але у себе, в Січі, нікого не чіпали, за винятком хіба євреїв: євреям часом таки погано доводилось від запорожців. Тільки-но вчують, що євреї десь нашкодили, то вже бережися, бо як «нагрюкають» котрогось, то тут йому «й капець»! У запорожців щодо цього й приказка склалася: «А, нумо, пани-молодці, кукіль з пшениці вибирати!».

Для того щоб налякати ворога, запорожці нерідко самі поширювали про свою силу й непереможність неймовірні чутки, змушуючи й інших вірити в це. Казали, наприклад, що серед них завжди були так звані «характерники», котрих ні вогонь, ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав'язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні й тисячі верстов. Багато розповідали запорожці про силу своїх богатирів. Богатирі в них були такі, яких ніде не було. Вони в'язали товстелезні залізні смуги, як в'яжуть снопи на полі, скручували навколо шиї ляхів; заіграшки натягали страшенно тугі луки, над якими в Польщі марно силкувалося кілька чоловік. У них у Січі серед інших богатирів жив Васюринський козарлюга; то був такий силач, що коли він причащався, то четверо чоловік мусило підтримувати священика, щоб той не впав від одного подмуху богатиря, бо тільки-но він дихне, як від того подиху людина падала з ніг. А коли руйнували Січ, то там був такий силач, що одним подихом міг убити людину. Як підійшов він до причастя, не затамувавши подиху, то ледь не перекинув навзнак священика  з причастям.   «Хто ти такий, старче?»    «Що ж, батюшко, и такий-то». «Іди ж її сього міста, бо впізнають тебе, то загинеш».

На війні запорожці мало дорожили життям і вмирали в боях, як справжні лицарі: «Уміли шарпати, уміли і вмерти не скиглячи». «От казали, будьто воно боляче, як кожу з живого здирають, а воно мов комашки кусають».

З природних якостей, властивих справжньому українцеві, запорожці відзначались умінням майстерно розповідати, вміли підмічати смішні риси в інших і передавати їх у жартівливому, але ні для кого не образливому тоні. «Звичаї у запорожців дивні, вчинки хитрі, а мова й вигадки гострі й переважно схожі на глузування». Цією рисою запорізьких козаків частково пояснюються й ті дивні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили в Січ: Гнида, Півтора-кожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубиколесо, Задерихвіст, Держи-хвістпістолем тощо. Людину малого зросту вони, в силу свого гумору, називали Махиною, великого зросту - Малютою, шибеника - Святошею, лінивого - Доброволею, незграбного - Черепахою; хто у них спалив курінь, той Палій, хто схожий на перепічку, той Корж, хто високий і тримається прямо, той Товкач і т.ін. «Вони всіх піднімають на сміх: Україна в них не Україна, а Польща; люди там не люди, а недолюдки; мажуться там не святим миром, а гусячим жиром».

У вільний від походів час запорізькі козаки любили, лежачи на животах, потеревенити, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люльки-буруньки, й попахкуючи з них димом. Люлька для козака - перша справа: запорожець на Великдень принесе з церкви паску, поставить її на стіл, а сам мерщій за люльку: «А нуте, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме», - жартівливо кажуть про козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця - рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку та верстов із шість, а то й більше все смалить і смалить, не випускаючи її з рота. У запорожців крім того, що кожен козак мав свою люльку, була ще «обчиська» люлька, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з написом, як от: «козацька люлька - добра думка». З такої люльки потягувало ціле товариство чи гурт, коли обмірковувало якийсь захід чи задумувало проти когось похід. Але люльки не виключали з ужитку нюхальних ріжків. Нюхарями були переважно старі діди, які, уникаючи надто великої трати часу з люлькою, віддавали перевагу ріжку з тютюном. «Поки її наложиш, поки її запалиш поки її накриєш та поки її насмокчешся, єритичої души, а то смик! утер носа та й готов!» А деякі вживали і те, й інше: «Люльки душу услаждає, а ріжок мозок прочищає».

http://www.bizslovo.org/content/images/stories/kozactvo/09-harakter-kozacki%20lyulky.jpg
Люльки запорізьких козаків. Гравюра ХІХ ст.

Будучи поетами і мрійниками в душі, запорожці зажди вибирали наймальовничіші й найгарніші місця для своїх тимчасових і вічних жител, залазили па високі скелі, усамітнювались у лісових пущах, піднімалися на високі кургани і з висоти пташиного лету милувалися краєвидами й віддавалися тихим думам і піднесеним роздумам. Будучи високими цінувальниками пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзу. Кобзар, той же трувер, мейстер-зінгер, сліпчак-співак, завжди був у них бажаним гостем, бо він «всюди вештається і долю співає»; кобзар - хоронитель заповітних запорізьких переказів, живописець лицарських подвигів, часом перший лікар хворих і поранених, часом визволитель невольників із полону, часом підбурювач до воєнних походів і славних подвигів низових молодців. Кобза, тобто відомий музичний інструмент , кругленький, череватенький, завдовжки з півтора аршини, з дірочкою посередині, з численними металевими струнами, з дорогою ручкою, прикрашеною перламутром, на думку козаків була вигадана самим богом і святими людьми. Для одинокого запорожця, що часто тинявся безлюдними місцями, не маючи можливості протягом багатьох днів промовити до когось слівце, кобза була справжньою подругою, вірною дружиною, котрій він ввіряв свої думки, котрою проганяв свою тугу.

«Струни мої золотії, заграйте мні стиха,
Нехай козак нетяжище позабуде лихо».

Якою дорогою була кобза запорізькому козакові, видно з тієї козацької думи, де запорожець, умираючи один у дикому степу від «безвіддя і безхліб'я», у найостанніші хвилини свого життя звертається до кобзи, називаючи її «дружиною вірною, бандурою мальованою» і в страшному горі запитує її:

«А де ж мені тебе діти?
А чи у чистому полі спалити?
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?».

Темними сторонами характеру запорізьких козаків було те, що багато хто з них любив похвалитися своїми воєнними подвигами, любив напустити туману, шиконути перед чужими, похизуватися своїм одягом, збруєю та зброєю. Крім того, запорожці часто відзначалися легковажністю й непостійністю, хоча самі себе у листах завжди називали «вірним військом його королівської чи царської величності». Щодо цього про них можна сказати: «Гулящі, як хвиля, непостійні, як чутка». Ще більше відзначалися запорожці своєю безтурботністю й лінощами; недаремно вони самі склали про себе віршу:

«Се козак запорожець, ні об чім не туже:
Як люлька є й тютюнець, то йому й байдуже,
Він те тільки й знає - коли не п'є, так воші б'є, а все ж не гуляє!».

Характерним недоліком запорізьких козаків була також пристрасть до спиртних напоїв: «У пияцтві й гулянні, - згадує свідок, -  вони намагалися перевершити один одного, і навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботні голови, як козацькі. Нема у світі народу, котрий міг би зрівнятись у пиятиці з козаками: не встигнуть проспатися, як знову напиваються». Самі козаки казали про це: «У нас в Січі норов – хто отченаш знає, той вранці встав, умиється та й чарки шукає».

«Ой, Січ-мати, ой Січ-мати, а в тій Січі добре жити.
Ой, тільки спати, спати та лежати,
Та горілочку кружати».

http://www.bizslovo.org/content/images/stories/kozactvo/07-harakter-rozvagy.jpg

Запорозькі розваги.
Гравюра Т. Калинського.  70-ті роки XVIII ст.

Тому в думах козацьких кожна корчма називається «княгинею», а в тій княгині багато козацького добра загине, й сама вона неошатно ходить «і козаків під случай без свиток водить». Справжній запорожець не просто пив горілку, а з різними примовками та приказками, як то: «Чоловік не скотина, більш відра не вип'є», «Розступись, душе казацька, обіллю», «Вонзим копія в души своя». Горілку він найчастіше називав оковитою, тобто водою життя і звертався до неї, як до живої істоти: «Хто ти?» - «Оковита!» «А з чого ти?» -  «Із жита!» «Звідкіля ти?» - «З неба!» «А куди ти?» - «Куди треба!» «А білет у тебе є?» - «Ні, нема!» «Так отут-же тобі й тюрма!» Горілка була для запорізьких козаків такою необхідною, що без неї вони не вирушали навіть у столицю у військових справах найбільшої ваги. Так, 1766 р. в Петербурзі жило кілька запорожців із кошовим отаманом Петром Івановичем Калнишевським на чолі; козаки витратилися і в столиці їм забракло власної горілки. Тоді кошовий за посередництвом президента Малоросійської колегії графа П.О. Румянцева відрядив у Січ старшину Антона Головатого для доставки з Січі кошовому й старшині «для собственнаго их употребления 50 ведер вина горячаго».

Лише під час походів запорізькі козаки уникали пияцтва, бо тоді будь-кого п'яного кошовий отаман негайно викидав за борт човна. Не схвалювалося пияцтво і серед «начальних лиц»: якщо кошовий і січова старшина зауважували цей недолік у когось із службових осіб, то попереджали його від цього особливими ордерами, наказуючи йому суворо виконувати їх і не «помрачаться проклятыми люлькою и пьянством». Запорізький Кіш узагалі вважав усіляке пияцтво злом і хоча переважно безуспішно, але все-таки боровся з цим злом, суворо забороняючи, зокрема таємні шинки, як «истинный притын» усіляких гайдамаків і харцизів. Зрештою, віддаючися розгулові и пияцтву, запорізькі козаки зовсім не були схожими на тих нещасних п'яниць, котрі пропивали свої душі в чорних і брудних корчмах, втрачаючи в них усілякий образ і подобу творінь божих. Тут було своєрідне молодецтво й особливий, епікурейський погляд на життя людини, котра даремно обтяжує себе працею й турботами, не розуміючи справжнього сенсу життя - існувати для веселощів і радості. Однак дивлячись на життя з точки зору веселого й дозвільного спостерігача, запорожець знав і похмурі думи: в основі характеру козака, як і кожної руської людини, завжди зауважувалася якась двоїстість: то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний. Ця двоїстість випливала, звичайно, із самого способу життя запорізького козака; не маючи у себе в Січі ні роду, ні племені - «він із риби родом, од пугача плодом» - відрізаний від сім'ї, постійно дивлячись в очі смерті, козак, зрозуміло, споглядав усе безтурботно й намагався свій короткий вік скрасити різними задоволеннями, доступними йому в Січі. З іншого боку, туга за далекою батьківщиною, покинутими на розсуд долі дорогими рідними, а може й милою козацькому серцю «коханкою», черствість одиноких товаришів, думи про наступну безпомічну старість змушували козака не раз впадати в сумні роздуми й цуратися будь-яких веселощів.

«Козакові - як тому бідному сіромасі:
Ненька стара, жінки нема, а сестра малая.
Чом же в тебе, козаченьку, сорочки немає?
Ой сів пугач на могилі, та «пугу» та й «пугу»!
Гей, пропадати козакові та в темному лугу!».
_______________________________________

1 Окольський Симон (1580-1653) - польський історик, геральдик, домініканець. Автор двох щоденників про селянсько-козацькі повстання 1637-1638 рр.

Джерело: Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Т. 1. - Львів : Світ, 1990. - С. 173-180.
www.bizslovo.org/content/index.p … ozaka.html

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования.

https://www.youtube.com/watch?v=i33RIe4TEpE https://www.youtube.com/watch?v=OmYhiWykDy0   
https://www.youtube.com/watch?v=srru9cQ7Eqk

Поделиться

2

Re: Характеристика запорізького козака

Из сети.
  Відношення козаков до жінок
До фортеці Запорізької Січі під страхом смертної кари заборонялося приводити жінок. Крім того, запорожці вважали небажаним козаку одружуватися з молодих років. В основі цих звичаїв було, по-перше, бажання мати регулярне військо з високою бойовою готовністю. Це досягалося за рахунок відречення запорожців від сімей, жіноцтва взагалі, і концентрації всіх своїх розумових і фізичних сил на військовій справі. По-друге, в козака було дуже небезпечне життя,

+ открыть текст

над ним повсякчасно кружляла смерть, тож мати дружину та дітей за таких обставин значило свідомо прирікати їх на сирітство. Як повідомляє Д. Яворницький, на одному з запорізьких прапорів був зображений козак на коні, а під ним – напис: „Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче”. Але, на жаль, дуже помилялися козаки, бо в кожного була мати, були й сестри, кохані, наречені, були й дружини з дітьми. Вони й плакали, виряджаючи козака на Січ, у похід, чекали роками їх повернення, а не дочекавшись, знову чекали… Вели без чоловіків домашнє господарство, ростили й виховували синів і знову їх проводжали услід за батьками… По поведінці жінки (будь то мати, сестра або дружина) оцінювався сам козак в тій же мірі, як і сам ставився до них. Дотримуючись християнської доктрини, козаки пам’ятали: «Так буде боятись дружина чоловіка свого». При цьому зберігалися вікові устої: чоловік не втручався у справи жінки, а жінка – у справи чоловіка. Обов’язки були строго розмежовані, і займатися чоловікові жіночою справою було ганьбою. Жінка незалежно від свого статусу в сім’ї була персоною № 1 для захисту, тому що вона – майбутнє козацького роду. Хоч у жінок того часу було не так багато прав порівняно з сучасницями (наприклад, жінки не могли бути присутніми на зборах, їх «голосом» виступали батько, старший брат, отаман або хресний батько), але вони користувалися такою пошаною, що права чоловіків їм не дуже-то і були потрібні. Глава сімейства не так часто з’являвся вдома – більшу частину життя він проводив на війні, на військовій службі або на кордоні. Звичайно, його слово було в сім’ї законом, але в його відсутність главою залишалася мати, відповідальна за виховання дітей. Цікаво, що навіть випадковий перехожий міг легко «надерти вуха» шибеникові, просто зробити йому зауваження і відвести дитину додому, де батьки «додадуть» за негідну поведінку. Крім того мати і батько ніколи не з’ясовували стосунки при дітях – вони берегли їх від нещасть всіма способами. Цікаво, що козачка до чоловіка зверталася по імені та по батькові, а до незнайомого козака – тільки «чоловік». Вона не з’являлася на людях без покритої голови, не носила чоловічого одягу, а стрижка волосся вважалася ганьбою. До своєї дружини козаки зверталися по імені (в літньому віці – «мати» або навіть по імені та по батькові). До жінки-незнайомки козаки зверталися відповідно до віку: «матуся», «сестра», «дочка» («внучка»). Як писалося раніше, перші козацькі об’єднання складалися, в тому числі, з татар, які спочатку сповідували мусульманську віру а потім прийняли православ’я. Тому до XVI століття влада чоловіка над жінкою була необмеженою. Але вже до кінця XVII століття жінки отримали ряд вольностей, особливо ближче до старості. Суміш різних кровей робила жінок особливо красивими. Що відзначається донині – українки вважаються одними з найкрасивіших жінок світу. Такими були й козачки, що відзначено рядом письменників, у т.ч. Львом Толстим. Досі, з козацьких часів тягнеться відмінна особливість господині будинку: охайний вигляд, гарний одяг і постійний догляд за домашнім затишком. Почуття гідності та поваги, що оточували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу й Вітчизни. Під час гайдамацького повстання міська біднота містечка Лисянка Черкаській області допомогла у 1768 році гайдамацьким загонам здобути Лисянську фортецю. Про цю подію Тарас Шевченко в поемі „Гайдамаки” пише: Смеркалося. Із Лисянки Кругом засвітло: Ото Ґонта з Залізняком Люльки закурили. Придушивши повстання польська шляхта вчинила в Лисянці жорстоку розправу, скаравши на смерть 600 повстанців. На знак жалоби за вбитими гайдамаками лисянські дівчата понад сто років заплітали в коси чорні стрічки поряд із стрічками інших кольорів. Отже заборона появи жінки на Січі та пропагування безшлюбності серед запорожців був викликаний не зневагою до жінки, а навпаки – високою пошаною до неї та відповідальністю козака за свої чоловічі обов’язки перед дівчиною, дружиною, матір’ю. Та це й закономірно: сильні духом люди – ми маємо на увазі перш за все чоловіків – ніколи не образять жінку, не виявлять до неї зневаги. Там, де лицарство – там мужність і ніжність ідуть поряд.

Post's attachments

Козаки и женщины.jpg
Козаки и женщины.jpg 104.71 Кб, 1 скачиваний с 2015-11-03 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Спасибо сказали: Алёна, kbg_dnepr4

Поделиться

3

Re: Характеристика запорізького козака

Козацтво і жінки: історія відносин
Василь Герей

https://3.bp.blogspot.com/-7hekGY0ncmM/WEe-SuOOg3I/AAAAAAAAHpY/mQMGIYuDAZ85OwCxB5tkXbZpMhn6oBFNwCLcB/s640/01.jpg

Звичай запорізьких козаків не женитися може бути пояснений, перш за все, їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного роду небезпекам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне життя:
Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в українській жінці незалежного характеру, високого авторитету та поваги в сім’ї.

Заборона уведення жінок на Січ
Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, які постійно або тимчасово проживаюли в козацькій столиці. Відступ від цього звичаю ніколи не минав безкарно. Заборона уведення жінки в Січ суворо дотримувалася,оскільки запорожці вірували, що як тільки ступить у Січ нога жінки, прийде кінець всьому Запоріжжю.

Найвище благо
Але, крім цього, безсімейне життя запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового порядку: товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства; військовий видобуток запорізьких козаків ділився між всіма членами товариства нарівно, нерухоме майно козаків становило власність усього війська.

Побратимство
Таким чином, життя запорізького козака – це свого роду аскетизм, до якого він дійшов досвідом, а не запозичив ззовні: «Лицарю лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати". Січовий козак, що або сам нападав, або від інших чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену небезпеку. Отак два козаки, зовсім чужі один іншому, приходили до думки побрататися між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо в тім буде потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися в церкву й там скріпляли офіційно побратимство.

Незалежна українська жінка
На незалежні риси характеру української жінки звернув увагу Боплан. У своїй книзі „Опис України” він пише:

Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вітається словами: „Помагай Біг”, які значать майже те саме, що наше „Хай благословить Господь” і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши у хаті, дівчина береться вихваляти того, хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита – одним із тих найбільш розповсюджених тут імен, та й каже: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку”. Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме собі за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивлявся до дівчини як до своєї майбутньої жінки. А парубок, бачачи, як завзято дівчина бажає йому добра, відтепер починає дивитись на неї як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в цьому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання... Звичай, який описав, водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні й нема великої різниці в їхніх статках”.

https://3.bp.blogspot.com/-KWraGYk8rjY/WEe_NkDbFuI/AAAAAAAAHpk/jUdKOpUyFY0r4Lb3zRZwYx6jyhGqPZJuQCLcB/s320/03.jpg

Вірність
Особливо ганебним злочином вважалась зрада кохання, зрада дружині (чоловікові) або другові. Народний осуд цього явища був викликаний тим, що людина, непорядна в особистому житті, не може прислужитися своїй землі, Вітчизні. Якщо хтось здатний зрадити близьку людину, то він зрадить і Батьківщину.

Грамотність української жінки
Про відносну незалежність української жінки та повагу до неї в козацькі часи свідчить її висока освіченість. Павло Халебський у 1654 році записав: „Від міста Рашкова і по всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи...”

Як свідчать джерела, в козацькі часи (XVI-XVII ст.) незалежності української жінки-шляхтанки могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо вона була рівноправною з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як її чоловік-шляхтич. Жінка була членом церковних братств, засновувала школи, монастирі, богадільні, служила у війську (!), вільно вибирала собі нареченого, виховувала дітей, сама розпоряджалася своїм майном, управляла ним, розривала шлюб.
Отже, ще раз підкреслимо, що звичай заборони появи жінки на Січі та пропагування безшлюбності серед запорожців був викликаний не зневагою до жінки, а навпаки – високою пошаною до неї та відповідальністю козака за свої чоловічі обов’язки перед дівчиною, дружиною, матір’ю. Та це й закономірно: сильні духом люди – ми маємо на увазі, перш за все, чоловіків – ніколи не образять жінку, не виявлять до неї зневаги. Там, де лицарство, – там мужність і ніжність ідуть поряд.

Атмосфера лицарської доблесті, честі, людської гідності та порядності, що існувала серед козацтва, а також лицарське ставлення козака до дівчини та дружини створювали високу моральну чистоту дошлюбних і шлюбних взаємин.

https://na-skryzhalyah.blogspot.com/201 … st_93.html

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования.

https://www.youtube.com/watch?v=i33RIe4TEpE https://www.youtube.com/watch?v=OmYhiWykDy0   
https://www.youtube.com/watch?v=srru9cQ7Eqk
Спасибо сказали: Ярематойсамий, kbg_dnepr, Julia_R13

Поделиться

4

Re: Характеристика запорізького козака

Таємниці козацької медицини

https://4.bp.blogspot.com/-gGZlj4Egiew/WP5H_4aNU4I/AAAAAAAAJmM/HHJ_x3KOUfkCe_CjNPdF5jAb7-H0QHcEgCLcB/s640/00.jpg

Сьогодні традиції козацької медицини майже забуті. А за часів Січі вона була засобом підтримки не лише фізичного, а й духовного здоров’я козаків, пов’язуючи наших предків із навколишнім середовищем. Запорожці лікувалися попелом, слиною та ковальською водою, вміли знезаражувати болотяну воду, а також їх «не брав» наркоз.


Рецепти та традиції, що склали основу козацької медицини, були обумовлені світоглядом і способом життя козаків. Звичайно, значну частину з них сьогодні дехто сприйматиме як забобони, але серед набору «медичних переконань» козацтва трапляються дуже цікаві речі, які частково можна застосовувати й сьогодні. Найголовнішим видається те, що, відчуваючи безпосередній зв’язок і свою пряму залежність від навколишнього середовища, козаки, мовою сучасності, мислили екологічними категоріями.

ЕНЕРГІЯ ТРАВ
Козаки вставали до схід сонця, ходили босоніж по росяній траві споришу, кульбаби та конюшини, а напуваючи коней, занурювали ноги в воду. Це надавало їм першу дозу бадьорості. Гарт для козаків був органічною й невід’ємною частиною повсякденного життя. Тому, спочиваючи горілиць просто на землі, у густій траві, вони не боялися застудитися, а навпаки, заряджалися енергією трав, властивості яких добре знали. Декілька годин такого відпочинку могли замінити цілу ніч у затишному ліжку. Практикували наші предки й своєрідні «зелені ванни»: після вранішнього купання в річці чи озері вони, ще мокрими, заходили в квітучі трави. Суміш із роси та пилку всотувалася шкірою, зміцнюючи весь організм.

ЦІЛЮЩА ЛЮЛЬКА
Образ козака складно уявити без люльки. Таким змальовує його фольклор. І жителі Січі справді були небайдужими до куріння. Проте легеневі захворювання серед козаків були дуже рідкісними, адже, по-перше, вони ніколи не курили в хаті, у курені та навіть у землянці. «Бо там — Бог», казали січовики. Таким чином дим не «їв» їм легені у зачинених приміщеннях. Але головна таємниця крилася в суміші трав, якою заправляли люльки: полин, деревій, чебрець, будяк, сухе листя валеріани, м’ята, борщівник. Чистий турецький тютюн був на той час вельми дорогим, та й з’явився він в Україні лише у середині XVI століття. Оскільки тютюн був дефіцитом, то, як правило, він був лише додатком до суміші трав, які традиційно курили козаки і які мали лікарські властивості: заспокоювали нервову систему, знижували кров’яний тиск, поліпшували апетит і сон, позитивно впливали на дихальну систему, а гарячий дим від куріння цілюще впливав на слизові оболонки бронхів і верхніх дихальних шляхів. Тому запорозькі вояки майже не хворіли на астму, бронхіти, трахеїти.
Цікава деталь: козаки мали два різновиди люльок. Перший — коротенька люлька без отвору в мундштуку. Так звана носогрійка просто чаділа перед обличчям, послуговуючи своєрідною інгаляцією. Другий різновид — це велика люлька, яку через її міцність курили не більше двох разів на день, під час відпочинку.

НАСІННЯ ТА ЖУЙКА — ЗДОРОВИЙ РАЦІОН
Звичними речами для козацького раціону були гарбузове насіння та «жуйка». Сире підсушене насіння, багате на цинк та мідь, служило очисником організму. А жуйки були, так би мовити, природними — бджолиний віск із стільниковим медом, клеї з патьоків вишні, черемхи, терену, горобини, диких груш і яблунь. Таким чином не знали січовики ні карієсу, ні інших хвороб зубів та ясен.
Досить уживаною загалом у народній, не тільки козацькій, медицині була так звана ковальська вода. Технологія її «виробництва» досить специфічна: загартовуючи шаблі, ковалі занурювали метал у воду, яку після цієї процедури використовували як лікарський засіб. «Ковальською водою» поїли знесилених, тяжкопоранених, тих, хто втратив багато крові. Ту ж воду, з домішками ржі, використовували для позбавлення від болю в печінці. На ній же, ще гарячій, робили трав’яні настої.
Серед козацьких «напоїв» чи не найпоширенішим був узвар. Настоюючи його в горщиках або казанках на гілочках верби та інших дерев, чагарників (тополі, дуба, липи, калини, осики), степових трав, козаки закопували настоянку в попіл згасаючого вогнища. Узвар не закипав, а ніби впрівав у гарячому попелі, а тому зберігав вітаміни та сполуки мікроелементів. Узвари діяли передусім запобіжно — попереджували захворювання, знімали втому та загальний стрес.

https://1.bp.blogspot.com/-kI1DC4YnAAU/WP5IMnb8vDI/AAAAAAAAJmU/dUT7HULWPz4cK5BoREqCl3LwzGUleSjPwCLcB/s400/01.jpg

ПЛАСТУНСЬКА МЕДИЦИНА
Пластунська військова наука була особливою. Для такої служби, окрім бездоганної фізичної форми, необхідна була витримка та ясний розум. Найперше правило пластуна було таким: ніколи не пити сиру воду в незнайомих місцях. Пили вони окріп, добряче витриманий у казанах над вогнищем. До нього додавали лепеху, деревій, звіробій, полин. Усі ці трави справляють антимікробну дію. Такою водою наповнювали пластуни баклажки, які брали в розвідку. Корисним вважалося додати до напою «царгородське» червоне вино, яке не лише дезінфікувало, а й піднімало тонус, допомагало легше переносити поранення. Коли ж доводилося пити застояну, болотяну воду, то перед тим пластуни ковтали жменьку вугілля, взятого з багаття. Коли ж усе-таки з’являлися біль та судоми, вояки лягали на полин чи конотоп (спориш і червона конюшина) і лежали деякий час нерухомо. Тоді біль ущухав.
Багато козаків, а пластуни — усі й завжди, носили з собою капшук (гаман, кисет), де зберігався порошок із сухих трав: полину, материнки, оману, кіндзи, тархуну. Його додавали до їжі або вживали окремо. За свідченнями істориків, під час Кримської війни пластуни практично не хворіли на інфекційні хвороби. Вони виявилися міцнішими й здоровішими за інших «царських слуг», турків, сардинців, французів, і навіть англійців, які мали досвід війни у спекотних колоніях. Окрім цілющого трав’яного порошку, пластуни носили з собою попіл. Ним обробляли свіжі рани, аби ті швидше гоїлися, потім перев’язували їх сорочкою, а замість вати використовували пух очерету та куги.

Лікування водою
Запорожці завжди купалися у водоймах, незважаючи на погоду і пору року. А весною і влітку це взагалі був особливий ритуал. Після купання козаки заходили в хащі квітучих рослин, набираючи на свою шкіру пилок. Намагалися вибрати злакові: пшеницю, жито, овес. Також запорожці полюбляли полежати серед погожого дня у траві, ходити босоніж по росі. При цьому козаки ніколи не боялися застудитися.
Для отримання вітамінів запорожці вживали узвар, який варили у величезному казані, куди кидали чебрець, м’яту, гілки та листя калини, осики, липи та інші рослини. Узвар не кипів, лише «млів» на легенькому вогні. Цікаво, що під час походів козаки не пили сиру воду. Якщо не було змоги її прокип’ятити, то додавали звіробій, адже ця трава має антимікробну дію. Якщо доводилося пити брудну воду, наприклад болотяну, то перед тим ковтали негарячу вуглинку з багаття. Фактично це було те ж саме активоване вугілля, яке нині кожен зберігає в домашній аптечці.
Неможливо не згадати і про «ковальську» воду із кузень, яку використовували для гартування виробів із металу. Така вода насичувалася оксидами заліза і відповідно могла використовуватись як для пиття, так і з метою приготування різноманітних напоїв.

Слина, порох і риба
Часто на Запорізькій Січі практикували самолікування. Наприклад, козак самотужки обробляв рану сумішшю слини, пороху, землі та попелу. Для компресу застосовували щойно впійману рибу. Її потрошили, розрізали і прибинтовували до рани. Кілька разів на добу компрес оновлювали, змінюючи рибу. Свіже м’ясо стимулювало процес загоєння. Також для компресу використовували риб’ячий клей. Велику кількість риб’ячої луски довго варили в казанку – до драглистого стану, потім туди кидали подрібнене листя подорожника і гріли на вогні, поки суміш не перетворювалася на желеподібну масу, яку прикладали до рани. Через кілька діб вона затягувалася.
Взагалі козаки заради здоров’я не гребували будь-якими методами. Наприклад, одягали сорочку, просякнуту риб’ячим жиром або дьогтем. І так протягом кількох місяців. А все заради профілактики шкірних захворювань.

Без наркозу
Незважаючи на те, що в османській, а потім і в російській царській армії була поширена наркоманія, серед запорожців не виявили жодного такого випадку. Понад те, доведений факт, що навіть вплив наркотичних речовин на запорожців відбувався зовсім по-іншому. Пояснення досить просте: переважна більшість козаків були селянськими дітьми. По-перше, їх аж до 4-5 років годували материнським молоком, а це цілюща база для подальшого психофізіологічного розвитку. По-друге, працюючи в полі, селянки залишали малюків на межі і, аби ті не плакали, напували розведеним «маковим молоком». Тобто у дітей з раннього віку формувалася несприйнятливість до наркоманії. Ще хірург і анатом Микола Пирогов під час російсько-турецької війни зауважував, що вплив наркозних речовин на запорожців є значно меншим, ніж на решту вояків. Простіше кажучи, наркоз «не брав» козаків.
Як бачимо, бездипломна козацька медицина мала в основі предківську мудрість і звичаєве світобачення.

Маша ТОМАК
https://na-skryzhalyah.blogspot.com/201 … st_24.html

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования.

https://www.youtube.com/watch?v=i33RIe4TEpE https://www.youtube.com/watch?v=OmYhiWykDy0   
https://www.youtube.com/watch?v=srru9cQ7Eqk

Поделиться