1

Тема: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Український інститут національної пам'яті  www.memory.gov.ua/
---> Наші проекти ---> Геоінформаційна система: "голодомор 1932-33 років в Україні"

Поделиться

2

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Львівський музей "Територія терору" ---> Історія ---> СРСР ---> Голодомор 1932–1933 рр.
territoryterror.org.ua/uk/histor … ssr/srsr5/

Поделиться

3

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Кафедра истории "Новой газеты",  Андрей Зубов - доктор исторических наук, профессор МГИМО(У) и Российского православного университета, член Межсоборного Присутствия Русской православной церкви

Голодные сытым не товарищи - Для массового мора 1933 года не было объективных причин. Была необходимость
www.novayagazeta.ru/society/59502.html

Поделиться

4

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Українська правда, Історична правда 
Голодомор 1932-1933, про проект:
Цю трагедію ми будемо переживати дуже довго. Поки не піде у засвіти останній очевидець рукотворного голоду. Поки ми не згадаємо всіх, хто хотів просто жити на своїй землі. Поки не будуть знесені пам'ятники катам і не перейменують вулиці, які досі носять імена призвідників катастрофи. Поки, врешті решт, ми не дізнаємось всю страшну правду...
www.istpravda.com.ua/themes/holodomor/

ЗАПАЛІТЬ СВІЧКУ НА ВІКНІ, 16:00 - громадянська акція пам'яті - коли почне сутеніти, українці запалять у вікнах своїх будинків свічки.

Поделиться

5

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Геноцид українського народу:
Голодомор 1932–1933 рр.
Спеціальний розділ офіційного веб-порталу Державного комітету архівів України

www.archives.gov.ua/Sections/Famine/

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования.

https://www.youtube.com/watch?v=i33RIe4TEpE https://www.youtube.com/watch?v=OmYhiWykDy0   
https://www.youtube.com/watch?v=srru9cQ7Eqk
Спасибо сказали: olyvd2

Поделиться

6

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Національний музей “Меморіал пам’яті жертв Голодомору в Україні”

Автором проекту Меморіального комплексу пам’яті жертв голодоморів в Україні є народний художник України Анатолій Васильович Гайдамака.

Структурно Меморіальний комплекс складається з трьох основних частин: Свічі пам’яті, Залу пам’яті і символічних “чорних дощок” на яких розміщено назви населених пунктів, що постраждали у роки Голодомору.

На початку алеї, при вході до Меморіального комплексу, з обох сторін розміщені скульптури ангелів — охоронців душ померлих у лихоліття Голодомору. Ця композиція є своєрідним вхідним порталом, за яким далі розкривається площа Меморіалу.

У центрі площі мощенням сформовано коло, по зовнішній частині якого розташовані кам’яні жорна — “жорна історії”, які мають подвійну символіку. З одного боку вони символізують 24 години у добі, а з іншого те, що за одну добу в лихоліття Голодомору вмирали 24 тисячі голодуючих українських селян.

У центральній частині площі пам’яті розташована скульптурна композиція “Дівчинка з колосками”, яка нагадує про трагічну долю найвразливішої категорії жертв Голодомору — дітей.

П’ять пшеничних колосків у руках дівчинки символізують сумнозвісний “Закон про п’ять колосків”. За яким до обвинувачених у розкраданні колгоспного майна селян застосовували 10-річне ув’язнення, а до так зв. “куркулів” та організованих груп людей — розстріл з конфіскацією майна. Не були виключенням навіть діти і старі люди, які намагалися врятуватися від голодної смерті. Крадіжкою державного майна вважалися навіть декілька колосків, зірваних дитиною, декілька замерзлих картоплин знайдених на колгоспному полі.

Автор композиції — Андрій Гайдамака розповів, що голодна дівчинка з декількома колосками у худеньких руках запам’яталася йому з дитинства, коли разом з такими ж босоногими дітьми у голодному 1947 році він збирав колоски на скошених полях.

Алея зроблена у вигляді ріллі, яка символізує родючість українських чорноземів (Україна напередодні Голодомору забезпечувала продовольством не лише СРСР, але й була житницею Європи). Однак, незважаючи на природні багатства країни, у 1932 — 1933 років українці були приречені на смерть.

Центральна частина меморіалу — Свіча пам’яті є символом незнищенності української пам’яті про пережиті трагедії. Заввишки свіча 30 метрів і орнаментована скляними хрестами різної величини, що символізують душі померлих від Голодомору. Малі хрести — душі маленьких дітей, хрести більшого розміру символізують душі дорослих. Основа Свічі — чотири металеві чорні хрести, прикрашені фігурами бронзових лелек, які є свідченням українського відродження.

Наступною складовою Меморіального комплексу є Зал пам’яті. У Залі представлені томи Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років в Україні. Тому кожен відвідувач має можливість отримати інформацію про жертв Голодомору у тому чи іншому населеному пункті України, може заповнити Анкети обліку жертв Голодомору 1932 — 1933 років в Україні і надати інформацію про своїх рідних, які загинули у лихоліття Голодомору.

Із Залу пам’яті відвідувачі виходять на сходи до основного Музею меморіалу та до символічних “чорних дощок” — гранітних плит на яких викарбувані назви населених пунктів, що постраждали у лихоліття Голодомору. На даний момент дослідниками встановлено 14 тисяч назв, з 53 тисяч населених пунктів, що перебували у той час в складі радянської України. Але кожен з нас має зрозуміти, що це лише початок роботи. З кожним днем дослідники віднаходять нові документи, відкриваються нові факти з історії Голодомору. Тому зазначений перелік не є повним, а відтак робота у цьому напрямку триватиме і надалі.

Що означають символічні “чорні дошки”? Режим “чорних дощок” — це система примусових заходів до населення України, яке не виконувало заходів більшовицької влади (хлібозаготівель, колективізації тощо) або чинило їй опір.

Села, занесені на “чорні дошки”, оточувалися збройними загонами, звідти вивозили всі продовольчі та насіннєві запаси, заборонялася торгівля та ввезення будь-яких товарів. Занесення сіл на “чорні дошки” прирікало людей на голодну смерть. «Чорні дошки» стали одним із трагічних символів Голодомору 1932 — 1933 років.

Український інститут національної пам’яті є відповідальним за наповнення інформаційними матеріалами Зали пам’яті (в електронному, плакатному чи іншому демонстраційному форматі). До завершення комплексу робіт, які дозволять розмістити стаціонарно відеопроекційне та аудіообладнання, Зала пам’яті функціонує у тимчасовому форматі. В Залі пам’яті експонується виставка Українського інституту національної пам’яті «Голодомор 1932-1933 років — геноцид українського народу». Також там демонструються 19 томів Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні та її електронний варіант.

Меморіальний комплекс та Зала пам’яті постійно відкриті для відвідувачів. Проводяться екскурсії для організованих груп. Меморіал та Залу пам’яті оглядає також велика кількість поодиноких відвідувачів, які ознайомлюються із виставкою і Національною книгою пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні та мають можливість внести дані до карток обліку жертв Голодомору. Краєзнавці залишають матеріали власних досліджень, де також вказано імена багатьох жертв Голодомору, які не увійшли до виданих томів Книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні.

Загалом, щодня Меморіальний комплекс відвідує близько 1000 осіб.

Музей працює щоденно з 10.00 до 18.00, окрім понеділка (день технічної профілактики)

Вхід до музею вільний.

Організовані екскурсії проводяться щогодини з 10.00 до 17.00

Директор музею — Діденко Віктор Володимирович

Заступник з наукової роботи — Онишко Леся Володимирівна

Контактний телефон — (044)254-45-11, 254-45-13.

holodomor33.org.ua/natsionalnyj-muzej/

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования.

https://www.youtube.com/watch?v=i33RIe4TEpE https://www.youtube.com/watch?v=OmYhiWykDy0   
https://www.youtube.com/watch?v=srru9cQ7Eqk

Поделиться

7

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Архів Служби безпеки України спільно з Центр Досліджень Визвольного Руху виклали у вільний доступ унікальні фото про селянські повстання, які передували Голодомору, а також щоденники очевидців геноциду. Відтепер їх можна переглянути та завантажити в Електронний архів Українського визвольного руху - avr.org.ua.
Десятки унікальних світлин селян-повстанців дозволяють побачити обличчя українського повстанського руху напередодні Голодомору.

Спротив Геноциду: селянські повстання 1930-1932 рр.

+ открыть текст

Дата        Назва                                                                                                    Автори

Листопад 1932    Представники та активісти РПК. Ново-Красне. 1932 рік.    без автора
1931    Фото вилученої зброї у повстанців під керівництвом Степана Івановича Мосола   
1931    Обкладинка архівної кримінальної справи на Cтепана Івановича Мосола   
1930    Федір Григоренко. Фотографія    невідомо
1930    Стефан Котишевський. Фотографія    невідомо
1930    Роман Бушля. Фотографія    невідомо
1930    Олексій Турпитко. Фотографія    невідомо
1930    Євграф Котишевський. Фотографія    невідомо
1930    Григорій Пугач. Фотографія    невідомо
1930    Антон Бушля. Фотографія    невідомо
Листопад 1932    Село Ново-Красне вилучення у селян овочів    без автора
Листопад 1932    Фото керівника РПК Гекова із вилученим зерном у селі Ново-Красне Арбузинського району Одеської області. Листопад 1932 р.    без автора
1931    Фото вилученої зброї у повстанців під керівництвом Степана Івановича Мосола   
16.11.1930    Обкладинка архівної кримінальної справи на Федіра Петровича Клюкало    ДПУ УСРР
1930    Яків Федорович Крупа. Фотографія    невідомо
1930    Іван Матвієнко. Фотографія    невідомо
1930    Данило Котишевський. Фотографія    невідомо
1932    Фото повстанця Івана Мотлоха    без автора
16.11.1930    Обкладинка архівної кримінальної справи на Івана Савовича Мотлоха    без автора
1930    Фото повстанців К. І. та Ф. Крупа, І.Матвієнко, В. Донцов, Ф.Кучеров та Ю. Бушлі.    невідомо
1930    Федір Крупа. Фотографія    невідомо
1930    Єфім Бушля. Фотографія    невідомо
1930    Григорій Латишев. Фотографія    невідомо
Листопад 1932    Фото засідання активістів із вилучення зерна у селі Ново-Красне Арбузинського району Одеської області. Листопад 1932 р.    без автора
1930    Фото повстанців Я. Крупи, С. Є. та Д. Котишевських, І. Латишева та П. Татарчука    невідомо
1930    Фото повстанців Ф. Вєснянцев, Я. Катишевський, Г. та К. Латишеви    невідомо
1930    Фото повстанців І. Одарченко, А. та Р. Бушля, С. Огієнка, Г. Пугача, Ф. Григоренка.    невідомо
16.11.1930    Обкладинка архівної кримінальної справи на Євграфа Іудовича Котишевського.    Рафальський
1930    Яків Євграфович Котишевський. Фотографія    невідомо
1930    Фінагєн Веснянцев. Фотографія    невідомо
1930    Іван Латишев. Фотографія    невідомо
Листопад 1932    Представник РПК Хомченко вказує на приховане селянами зерно у Ново-Красному    без автора
Листопад 1932    Представники комітету з вилучення зерна Величко і Дударов    без автора
Листопад 1932    Фото представника РПК Величка із вилученим зерном у селі Ново-Красне Арбузинського району Одеської області. Листопад 1932 р.    без автора
Листопад 1932    Фото представника РПК Величка із вилученим зерном у селі Ново-Красне Арбузинського району Одеської області. Листопад 1932 р.    без автора
1932    Фото вилученої зброї у повстанців під керівництвом Івана Савовича Мотлоха    без автора
1930    Яків Федорович Котишевський. Фотографія    невідомо
1930    Микола Котишевський. Фотографія    невідомо
1930    Свирид Огієнко. Фотографія    невідомо
1930    Петро Татарчук. Фотографія    невідомо
1931    Фото повстанця Федіра Клюкало    невідомо
1930    Фото повстанців П. Татарчук, Є. Д.та С. Котишевські,Я. Крупа та І. Латишев    невідомо
1930    Федот Кучеров. Фотографія    невідомо
1930    Федір Латишев. Фотографія    невідомо
1930    Тимофій Веснянцев. Фотографія    невідомо
1930    Іван Одарченко. Фотографія    невідомо
Листопад 1932    Учасники акцій з вилучення зерна Величко і Леонідов    без автора
Листопад 1932    Село Ново-Красне вилучення прихованого селянами зерна    без автора
1930    Яків Крупа. Фотографія    невідомо
1930    Іван Веснянцєв. Фотографія    невідомо
1930    Влас Донцов. Фотографія    невідомо


avr.org.ua/index.php/ROZDILY_RES?idUpCat=628

Кременецкие, Лазаренко, Бабенко, Чаплины, Абакумовы, Орловы, Белоконь, Тхор.
Интересуюсь родом Кременецких от Аслана-Мурзы-Челебея.
Спасибо сказали: snl532

Поделиться

8 (22-11-2014 12:37:31 отредактировано Мариненко)

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

22 листопада
День пам'яті жертв голодоморів
s20.rimg.info/4285f7b6c801fc58e706659c7b8390b4.gif

Спасибо сказали: snl53, litar Л3

Поделиться

9

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

ВОССТАНИЕ ОБРЕЧЕННЫХ ИЛИ ЗА ЧТО РАССТРЕЛЯЛИ КОСИОРА

85 лет тому назад произошло одно из самых крупных восстаний украинских крестьян против коллективизации. Большинство его участников расстреляли, сослали, лишили крова. Спустя семь лет в организации восстания обвинили бывшего генсека КП(б)У Станислава Косиора, хотя он же и подавил это и другие подобные восстания. Материалы ГПУ и НКВД сохранили свидетельства о тех трагических событиях. Благодаря открытым архивам СБУ корреспондент "ГОРДОН" познакомился с документами допросов.

– – – – – – – – – – – – – – – – – – -
ХЛѢБЪСОЛЬѢШЬ ДАПРАВДУРѢЖЬ
– – – – – – – – – – – – – – – – – – -
Спасибо сказали: litar Л2

Поделиться

10

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

www.ukrinform.ru/rubric-communit … morov.html

28 ноября в Украине чтят память жертв голодоморов, в результате которых, по оценкам историков, умерли от семи до десяти миллионов украинцев. (День памяти жертв голодоморов - четвертая суббота ноября.)

В истории человечества известны страшные случаи недорода и голода. Но для украинцев эта тема чрезвычайно болезненна, ведь в ХХ веке наш народ пережил три голодомора: 1921-1923 гг., 1932-1933 гг. и 1946-1947 гг.

Впрочем, самым масштабным и самым ужасным был голод 1932-1933 годов - геноцид украинского народа, осуществляемый тоталитарным коммунистическим режимом в ходе утверждения социалистического сектора экономики в СССР, подчинения общества партийно-государственным органам власти и установления в стране личной диктатуры Сталина.

Голодомору предшествовали насильственная коллективизация сельских хозяйств, «раскулачивание» крестьян, хлебозаготовительная кампания, массовый террор на селе. Террор голодом, действовавший в УССР на протяжении 22-х месяцев, - это сознательная и целенаправленная политика сталинского правительства, стратегия и тактика которой выполнялась начиная с 1928 года. Эта карательно-репрессивная акция была направлена на усмирение украинского крестьянства, на уничтожение в Украине самостоятельных крестьянских хозяйств - социально-экономических основ украинской нации. Украинские крестьяне стали следующими жертвами сталинского режима после тотальных репрессий в отношении украинской интеллигенции и духовенства.

В пиковые месяцы Голодомора каждую минуту в Украине умирали 24 человека, каждый час - 1440, каждые сутки - 34 тыс. 560. За короткий промежуток времени Москва убила 4,5 миллиона украинцев. В течение десятилетий голодомор в Украине замалчивался. Исследования по этой трагедии начались только в конце 80-х годов прошлого века.

Каждый год Украинский институт национальной памяти предлагает специальную тему Дня для того, чтобы подчеркнуть определенный аспект трагедии Голодомора 1932-1933 гг. В этом году тема «Люди Правды» - это те, кто публиковал статьи в западной прессе, описывал увиденное и пережитое в дневниках либо просто фотографировал  происходящий вокруг ужас, рискуя карьерой, свободой или даже жизнью. Это журналисты, общественные деятели, политики, учителя, крестьяне. Лозунг мероприятий 2015 года - «Чтобы мир знал».

Общенациональные мероприятия ко Дню памяти жертв Голодомора пройдут по всей Украине и в 36 странах мира. В этот день предусмотрены траурные мероприятия на территории Национального музея «Мемориал жертв Голодомора» в городе Киеве, а по всей Украине - проведение тематических научных, информационных и культурно-художественных мероприятий, выставок, презентаций документов, фото- и видеоматериалов. Также на территории Украины будет приспущен Государственный флаг Украины и ограничено проведение мероприятий развлекательного характера.

В 16.00 в каждом доме и учреждении украинцы зажгут свечи памяти и присоединятся к общенациональной минуте молчания.

Поиск предков и потомков, сбор информации, генеалогические исследования.

https://www.youtube.com/watch?v=i33RIe4TEpE https://www.youtube.com/watch?v=OmYhiWykDy0   
https://www.youtube.com/watch?v=srru9cQ7Eqk
Спасибо сказали: litar Л, d_sergiy3

Поделиться

11

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Історична правда www.istpravda.com.ua/research/2011/11/25/62973/
Голод в СРСР. Уривок із книги Тимоті Снайдера "Криваві Землі"
.У Сталінa виникла теорія, що селяни, які вмирають від голоду - саботаж з боку українських комуністів. Каганович запевнив його, що розмови про українців у ролі "невинних жертв" – просто "гниле виправдання" української компартії...

"Історична Правда" з люб'язного дозволу видавництва "Грані-Т" пропонує до уваги читачів УП перший розділ із книги американського історика Тимоті Снайдера "Криваві Землі".

Розділ цей називається "Голод у Радянському Союзі" і присвячений переважно Голодомору 1932-33 років. Фактично це комплексний і популярно викладений погляд на трагедію - тим, хто хоче отримати початкову інформацію про ті історичні події, варто починати саме з цього тексту.

--------------------

1933-й був у західному світі роком голодним. Вулицями американських і європейських міст тинялося повно людей, які втратили роботу й годинами стояли в чергах по їжу. Енергійний молодий валлійський журналіст Ґарет Джоунс бачив, як безробітні німці збиралися в Берліні послухати Адольфа Гітлера.

У Нью-Йорку його вразила безпорадність американських робітників на третьому році Великої депресії: "Я бачив сотні й сотні бідолашних людей у черзі, багато одягнених у колись добрий одяг, усі вони чекали на свої два бутерброди, пончик, чашку кави й цигарку".

В Москві, куди Джоунс прибув у березні 1933 року, голод у капіталістичних країнах був приводом для радості. Здавалося, що депресія провіщає світову соціалістичну революцію. Сталін і його оплічники вихваляли неминучий тріумф системи, яку вони будують у Радянському Союзі (1 - дивіться примітки з вказівкою джерел під відповідними номерами в кінці тексту - ІП).

+ открыть текст

Але 1933-й був роком голоду і в радянських містах, особливо в Українській РСР. У Харкові, Києві, Сталіно, Дніпропетровську сотні тисяч людей щодня стояли в чергах по окраєць хліба.

У столиці республіки Харкові Джоунс побачив ще одну печальну картину. Люди о другій ночі ставали в чергу під магазином, який відчинявся о сьомій ранку. Звичайного дня в чергах по хліб стояло сорок тисяч осіб. Люди так відчайдушно намагалися втримати своє місце в черзі, що чіплялися за пасок того, хто стояв попереду. Деякі люди так ослабли від недоїдання, що не могли стояти без сторонньої допомоги.

Чекання тривало цілий день, іноді два. Вагітні жінки та інваліди війни не мали права купувати без черги й мусили чекати разом з рештою, якщо хотіли дістати хоч якісь харчі. Бувало, закричить яка-небудь жінка, і стогін пронесеться всією чергою, ніби первісний страх якоїсь однієї істоти (2).

Люди в українських містах боялися втратити місце в хлібній черзі, боялися померти з голоду. Вони знали, що місто дає їм лише надію на харчі. Українські міста швидко росли попередні п’ять років, усотуючи селян, які ставали робітниками й службовцями.

Вчорашні діти українських селян, разом з євреями, поляками й росіянами, які жили в усіх цих містах віддавна, мали хоч їжу, яка продавалася в магазинах. Їхні родичі в селі не мали геть нічого. Незвична ситуація. Зазвичай під час голоду містяни рятуються в селах, а не навпаки.

У Німеччині чи Сполучених Штатах фермери майже ніколи не знали голоду, навіть під час Великої депресії. Робітники та службовці в містах мусили продавати яблука або красти їх, але деінде, в Альтеланді чи в Айові, завжди був фруктовий сад, силосна яма або яка-небудь комірчина.

Українські городяни не мали куди йти, село нічим не могло їм допомогти. Більшість містян мали продуктові картки, без яких отримати харчі було неможливо. Цей папірець давав їм єдиний шанс вижити, і вони добре це знали (3).

За доказами не доводилося далеко ходити. Біля хлібної черги жебрали крихти голодні селяни. В одному місті п’ятнадцятирічна дівчина випросила місце в голові черги, і її до смерті забив продавець. Міські домогосподарки бачили, як сільські жінки помирають від голоду на тротуарах.

Ідучи вранці в школу, учні бачили людей при смерті, а повертаючись післяобід з уроків – трупи. За словами одного комсомольця, селянські діти нагадували "живі скелети".

Партійця в індустріальному Сталіно (нині Донецьк - ІП) шокували трупи померлих від голоду, які він знайшов на своєму ґанку. Парочки, що прогулювалися в парках, не могли не бачити жахливих сцен копання могил. Лікарям і медсестрам було заборонено лікувати (чи годувати) голодних людей у лікарнях. Міліція ловила голодних дітей на вулицях і вивозила їх подалі від міста.

В українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день; одного дня на початку 1933 року харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб. Який день не візьми, в харківських бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей. Діти просили міліціонерів, щоб їм дозволили бодай померти на свіжому повітрі: "Дайте мені спокійно померти, я не хочу помирати в тісному бараку" (4).

Голод у містах радянської України в жодне порівняння не йшов із голодом у містах західного світу. В 1933 році в Україні від голоду померло кількадесят тисяч містян. Але найбільше в республіці загинуло селян – тих людей, чия праця давала містам хліб.

Українське місто жило саме тому, що українське село помирало.

Преса УРСР 1932-33 років: "У Харкові відкриваються нові ресторани" (ФОТО)

Городяни не могли не бачити нужди селян, які, всупереч усякій логіці, полишили свої поля в пошуках харчів. Залізничний вокзал у Дніпропетровську був переповнений голодними селянами, такими слабкими, що не могли вже й жебрати.

У поїзді Ґарет Джоунс зустрів селянина, якому вдалося добути трохи хліба, але й той конфіскувала міліція. "Вони забрали мій хліб", – починав він знову і знову, знаючи, що нічим не допоможе своїй родині.

На станції Сталіно заморений до смерті селянин наклав на себе руки, стрибнувши під поїзд. Це місто, промислову столицю південно-східної України, заснував у царські часи Джон Г’юз, валлійський промисловець, у якого працювала мати Ґарета Джоунса. Місто спершу назвали на його честь Юзівкою, потім перейменували на Сталіно. (Тепер воно зветься Донецьк) (5).

Перша сталінська п’ятирічка, завершена 1932 року, розпочала період промислового розвитку, який був можливий за рахунок народних злиднів. Смерть селян поблизу залізниці стала жахливим свідченням нових контрастів.

По всій радянській Україні пасажири мимоволі ставали свідками смертельних інцидентів. Голодні селяни йшли у міста вздовж залізниці й непритомніли від слабості просто на коліях. У Харцизьку селяни, яких вигнали з вокзалу, повісилися на сусідніх деревах.

Радянський письменник Василій Ґроссман, повертаючись із рідного Бердичева, бачив, як жінка просить хліба через вікно його купе.

У поїзді пасажири сказали: "Ваша донька не голодна, ви її перегодували"

Політеміґрант Артур Кеслер, який приїхав був у Радянський Союз допомагати будувати соціалізм, бачив подібну картину. Як згадував він пізніше, поблизу харківського вокзалу селянка показувала "у вагонне вікно страшних дітей з величезними головами, неслухняними кінцівками і спухлими, гострими животами". Українські діти, за його словами, з вигляду були мов "заспиртовані у пляшці зародки".

Мине багато років, перш ніж ці люди, моральні свідки ХХ століття, напишуть про те, що бачили (6).

Містяни більше звикли бачити, як селяни на ринку продають свої продукти. У 1933 році селяни приходили на знайомі міські ринки, але не продавати, а просити. Ринкові площі, на яких не було тепер ані товарів, ані покупців, наповнював лише хаос смерті. Одинокі звуки, що їх можна було почути вранці, хрипи помираючих, що лежали в лахмітті, яке колись було одягом.

Одного весняного ранку серед купи трупів на харківському ринку немовля смоктало груди матері, обличчя якої було мертвого сірого кольору. Перехожі бачили таке й раніше – не просто масу трупів, не просто мертву матір і живе немовля, а точнісінько таку саму сцену: крихітний рот, останні краплі молока, холодний сосок. Українці мали для цього назву. Вони казали: "Ось перші пуп’янки соціалістичної весни" (7).

*  *  *

Масовий голод 1933 року став результатом першої сталінської п’ятирічки, яка тривала у 1928–1932 роках. У ці роки Сталін здобув усю повноту партійної влади, розпочав політику форсованої індустріалізації та колективізації й перетворився на суворого батька змученого населення країни.

Він зробив із ринкової економіки планову, з селян – рабів, а Сибір і Казахстан перетворив на концентраційні табори. В результаті його політики десятки тисяч людей було вбито, сотні тисяч втратили здоров’я, мільйони поставлено на межу голодної смерті.

Сталін мав резони перейматися опозицією всередині партії, але володів практично необмеженою політичною владою, користувався підтримкою оплічників і стояв на верхівці бюрократичної системи, яка заявляла, що розуміє завтрашній день і активно творить його.

Завтрашній день означав створення комуністичного ладу, що потребувало важкої промисловості; це, своє чергою, вимагало колективізації сільського господарства; а це потребувало контролю над найбільшою соціальною групою в Радянському Союзі – селянством (8).

--------

Селянину, особливо українському, навряд чи подобалося вважати себе ґвинтиком великих історичних перетворень. Навіть якщо селянин розумів кінцеву мету радянської політики, що малоймовірно, він навряд чи її підтримував. Селянин не міг не опиратися політиці, спрямованій на те, щоб позбавити його землі та свободи.

Колективізація викликала велику конфронтацію між найчисленнішою групою суспільства й радянською державою, яка спиралася на репресивний апарат, ОҐПУ. Передбачаючи цю боротьбу, Сталін 1929 року розгорнув наймасштабнішу в радянській історії кампанію зі зміцнення державного апарату.

Побудова соціалізму, казав Сталін, нагадуватиме "приборкання океану". А у грудні 1929-го він оголосив, що "куркулів" слід "ліквідувати як клас" (9).

Більшовики розуміли історію як боротьбу класів – бідніші повстають проти багатших, і це рухає історію вперед. Тому з офіційного погляду намір ліквідувати куркулів був не просто рішенням тирана і його оточення, а історичною потребою, шансом, який давала сувора, але добромисна Кліо.

Рішучий наступ органів державної влади на цілу категорію населення, яка не вчинила жодного злочину, підтримувала потужна пропаґанда. На одному з плакатів під гаслом "Знищимо куркулів як клас!" було зображено куркуля під колесами трактора, другий куркуль, мов мавпа, запасався зерном, а третій смоктав молоко просто з коров’ячого вимені. Мораль плаката: ці істоти – не люди, а потвори (10).

Хто куркуль, а хто ні – на практиці вирішувала держава. Чекісти висилали заможних селян, які найбільше втратили від колективізації. У січні 1930 року політбюро доручило органам безпеки перевірити селянське населення цілого Радянського Союзу.

Наказ ОГПУ від 2 лютого уточняв заходи, потрібні для "ліквідації куркулів як класу". Долю конкретного селянина на місцях мала вирішувати так звана "трійка" – група з трьох осіб. Трійка складалася з представника ОҐПУ, місцевого партійного керівника та державного прокурора і мала повноваження оперативно виносити насуворіші (смертна кара, заслання) і при тому остаточні вироки.

Рядові члени партії нерідко давали рекомендації: "На засіданнях сільської ради, – казав один партієць, – ми визначали куркулів на свій розсуд". У Радянському Союзі існували суди й законодавство, але на це ніхто не зважав – рішення ухвалювали три особи, як собі хотіли. За вироками трійки було розстріляно до тридцяти тисяч радянських громадян (11).
Обкладинка "Кривавих земель" (Київ, "Грані-Т", 2011). Більше про цю книжку читайте в конспекті лекцій Тимоті Снайдера

У перші чотири місяці 1930 року з радянської України було депортовано 113 637 осіб, яких вважали куркулями. Це означало, що порожніми лишилося до тридцяти тисяч селянських хат, шокованим селянам практично не давали часу зібратися в невідому дорогу.

Тисячі холодних товарних вагонів, повні заляканих, хворих людей, вирушили на північ європейської Росії, на Урал, у Сибір і Казахстан. Останнє, що бачили селяни вдома, – постріли, плач і крики. Холод і приниження в дорозі. Відчай і збайдужіння, коли селян висаджували в степу чи тайзі й використовували там як рабську робочу силу (12).

Українські селяни дізналися, що таке табірні заслання, починаючи з середини 1920-х років. Вони оголосили рядки, які вже тоді стали народними:

Ой, Соловки, Соловки!

Далека дорого…

Серце з жаху завмирає,

А в душі тривога.

Соловки – табірний комплекс на островах у Білому морі. У свідомості українських селян Соловки були символом заслання – всього чужого, репресивного й болісного. Для радянського керівництва Соловки стали першим місцем, де використовували працю в’язнів.

У 1929 році Сталін вирішив розширити модель Соловків на весь Радянський Союз, було організовано "спеціальні поселення" й концентраційні табори. В концтаборах, оточених колючим дротом і вартовими, використовували працю засуджених.

Спецпоселення будували для себе самі в’язні, після того як їх висаджували у степу або в тайзі. У висліді з 1,7 мільйона куркулів, депортованих у спецпоселення в Сибіру, північній Росії і Казахстані, близько 300 тисяч становили українці (13).

Масові депортації селян з метою покарання збіглися з масовим використанням примусової праці в радянській економіці. У 1931 році спецпоселення й табори об’єднали в одній системі – ҐУЛАҐ (Главное управление лагерей).

ҐУЛАҐ формувався паралельно з колективізацією сільського господарства і залежав від неї. В систему ҐУЛАҐу увійшло 476 таборів, у яких відбували покарання 18 мільйонів осіб, з них 1,5–3 мільйони за час заслання померли. Вільні селяни перетворилися на рабську робочу силу, яку використовували при будівництві великих каналів, на шахтах і фабриках, які, за планом Сталіна, мали модернізувати Радянський Союз (14).

Українські селяни мали великі шанси потрапити на будівництво Біломорканалу між Білим і Балтійським морями, якому Сталін приділяв особливу увагу. Кирками, лопатами, іноді черепками або й просто руками 170 тисяч осіб копали мерзлу землю впродовж 21 місяця. Від виснаження і хвороб люди помирали тисячами, зустрівши свій кінець на дні каналу, який завершили 1933 року і який не мав особливого транспортного значення.

Рівень смертності у спецпоселеннях також був високий. Радянська влада закладала в розрахунки п’ятивідсотковий рівень смертності, насправді ця цифра становила від десяти до п’ятнадцяти відсотків. Один житель Архангельська, великого міста на Білому морі, завважував безглуздість ситуації: "одна справа знищити куркулів в економічному сенсі; але знищувати їхніх дітей у фізичному сенсі – це просто варварство".

Діти на далекій півночі помирали в таких кількостях, що "їхні тіла ховали на цвинтарі по троє-четверо в одній могилі без труни". Група вологодських робітників питала, чи справді "дорога до світової революції" має проходити "по тілах цих дітей" (15).

Рівень смертності в ҐУЛАҐу був високий, але не вищий за той, що спіткає невдовзі українське село. Робітникам на Біломорканалі давали дуже скупу пайку, лише шістсот грамів хліба на день (близько 1300 калорій). Але й це харчування було краще за те, яке мали в той час люди в радянській Україні.

Робітники на Біломорканалі мали удвічі, втричі, ушестеро більше, ніж діставали українські колгоспники в 1932–1933 роках – ті не отримували взагалі нічого (16).

--------

У перші тижні 1930 року колективізація в Україні й по всьому Радянському Союзу проходила колосальними темпами. Москва надсилала на місця плани з колективізації, за виконання яких відповідали партійні керівники.

Українське керівництво обіцяло колективізувати республіку за один рік. А місцеві партійні активісти, вислужуючись перед начальством, докладали ще більших зусиль, обіцяючи завершити колективізацію за дев’ять-дванадцять місяців. Під загрозою висилки вони змушували селян вступати в колгоспи. В разі потреби застосувати силу до справи підключалася міліція й чекісти.

На допомогу колективізаторам на село додатково відрядили 25 тисяч робітників. Робітники, яких пропаґанда переконувала, що саме селяни винні у дефіциті продовольства в містах, обіцяли "пустити куркулів на мило" (17).

На середину березня 1930 року сімдесят один відсоток орної землі в Радянському Союзі було, принаймні формально, колективізовано. Це означало, що більшість селян втратили своє індивідуальне господарство і мусили вступити в колгоспи. Пра́ва самостійно, на власний розсуд обробляти землю вони більше не мали. Тепер вони були членами трудового колективу, їхня зайнятість, платня й харчування залежали від начальства.

Селяни втрачали свою худобу та реманент і потрапляли в господарську залежність від осередків політичного контролю – машинно-тракторних станцій, на яких зазвичай бракувало обладнання. Але там ніколи не бракувало партійних чиновників і міліційного нагляду (18).

Українські селяни були шоковані втратою своєї землі, можливо, ще більше, ніж російські, де традиційно сильні позиції займало общинне господарювання. Ціла їхня історія полягала в боротьбі з поміщиками, яку вони, здавалося, нарешті виграли завдяки більшовицькій революції.

Однак у перші пореволюційні роки, з 1918-го по 1921-й, більшовики реквізовували продовольство в селян для потреб громадянської війни. Тож селяни мали всі підстави остерігатися радянської держави.

Компромісну політику Леніна у 1920-их роках зустріли прихильно, хоч селяни недаремно побоювалися, що одного дня все може повернутися навспак.

НЕП - реванш приватного бізнесу в СРСР

У 1930 році колективізація здавалася їм "другим кріпацтвом", новим ярмом, тільки накинутим цього разу не заможними землевласниками, а комуністичною партією. Українські селяни боялися втратити важко добуту самостійність, але ще більше боялися голоду і за свою безсмертну душу (19).

Сільські громади в радянській Україні залишалися в масі своїй громадами релігійними. Багато молодих і амбітних людей під упливом офіційного атеїзму переїздили у великі українські міста або в Москву чи Ленінград. Попри те, що православна церква зазнавала чималих утисків від атеїстичного більшовицького режиму, селяни переважно трималися своєї віри і багато хто сприймав вступ у колгосп як свого роду угоду з дияволом.

Дехто вірив, що Сталін зійшов на землю в подобі партійного активіста, а книга обліку трудоднів – це книга пекла, яка обіцяє страждання й прокляття. Нові машинно-тракторні станції скидалися на посольства пекла.

Польські селяни в Україні, які належали до римо-католицької церкви, також часто сприймали колективізацію в апокаліптичному світлі. Один поляк пояснював своєму синові, чому вони не вступатимуть у колгосп: "Я не продам свою душу дияволу".

Усвідомлюючи глибоку релігійність селян, партійні активісти пропаґували "першу заповідь Сталіна", як вони це називали: колгосп в першу чергу віддає державі, і лише в другу чергу людям. Селяни знали, що перша біблійна заповідь говорить: "Хай не буде тобі інших богів передо Мною" (20).

Українське село втратило своїх природних лідерів, міцних господарів – їх заслали в табори під час антикуркульської кампанії. Але й без них селяни намагалися врятувати себе і свої громади.

Вони намагалися зберегти власні присадибні ділянки, маленькі острівці автономії. Воліли триматися подалі від держави, яку уособлювали колгоспи і машинно-тракторні станції. Вони продавали або різали худобу, щоб не віддавати її в колгосп. Чоловіки посилали дружин і дочок виступати проти партійних активістів і міліції, сподіваючись, що ризик для жінок менший. Іноді чоловіки переодягалися жінками, сподіваючись на шанс настромити місцевого комуніста на вила (21).

Але селяни майже не мали зброї, їм бракувало доброї організації. Держава мала практичну монополію на вогнепальну зброю і матеріально-технічні ресурси. Селянські виступи фіксував потужний правоохоронний апарат держави; чекісти, можливо, не розуміли мотивів селян, але бачили загальну спрямованість їхніх виступів.

"Ще в 1930-му проти радянської влади повстали мільйон українців"

У 1930 році ОҐПУ зафіксувало майже мільйон випадків індивідуального спротиву. У березні того року майже половина масових селянських заворушень у Радянському Союзі припала на Україну. Українські селяни, бувало, голосували ногами, тікаючи на захід, у сусідню Польщу. За їхнім прикладом йшли цілі села: піднявши церковні хоругви, хрести або просто чорний прапор, люди вирушали на захід у бік кордону. Тисячі людей перебралися до Польщі, де вже знали про голод у радянській Україні (22).

Утеча селян у Польщу перетворилася на міжнародну проблему, ця ситуація дуже непокоїла Сталіна і політбюро. Це означало, що польська влада, яка в той час узяла курс на політичне порозуміння з власною чисельною українською меншиною, дізнається про перебіг і наслідки колективізації.

Польські прикордонники ретельно допитували біженців, отримуючи інформацію про хід і провали колективізації. Деякі селяни просили Польщу втрутитися і покласти край стражданням селян. Біженці також давали Польщі потужну пропаґандистську зброю проти Радянського Союзу.

При Юзефі Пілсудському Польща не збиралася воювати з Радянським Союзом, але таки виношувала плани його дезінтеґрації за національними лініями і робила певні кроки у цьому напрямку. В той час, як українці тікали з УРСР, Польща посилала в протилежний бік своїх аґентів, які мали підштовхувати українців до повстання.

На польських пропаґандистських плакатах Сталіна називали "Цар-голод" – він експортує зерно, а власний народ голодує. У березні 1930 році члени політбюро побоювалися, що "польський уряд може втрутитися" (23).

--------

Колективізація була загальнодержавною політикою, Радянський Союз – величезною країною, і нестабільну ситуацію у прикордонні слід було розглядати у світлі загальних сценаріїв війни.

Сталін і радянське керівництво вважали Польщу аванпостом капіталістичного світу на західному кордоні СРСР, так само як Японію на сході. Польсько-японські стосунки складалися цілком добре; і навесні 1930 року Сталіна дуже турбувала загроза спільного польсько-японського вторгнення. Радянський Союз мав найбільшу територію у світі, від Європи до Тихого океану, і Сталін мусив зважати не лише на європейські держави, а й на азіатські амбіції Японії.

...

Так само як хаос, принесений колективізацією, у західних областях СРСР викликав побоювання польської інтервенції, безлад у східній частині країни грав на руку Японії. В радянській Середній Азії, особливо в переважно мусульманському Казахстані колективізація породила ще більший хаос, ніж в УРСР. Вона потребувала ще радикальнішої соціальної трансформації.

Народи Казахської РСР вели кочовий спосіб життя, і перший крок до радянської модернізації полягав у примусі до осілості. Перш ніж почнеться колективізація, кочовики мусили стати селянами. Політика "осілості" позбавляла скотарів худоби, а отже, й засобів до існування. Люди переганяли своїх верблюдів і коней через кордон у мусульманську китайську провінцію Сіньцзян (Східний Туркестан), що викликало в Сталіна підозру, ніби вони є аґентами японців, які відігравали головну зовнішню роль у внутрішньокитайських конфліктах (25).

Не все йшло за планом. Колективізація, яка мала зміцнити радянський лад, натомість дестабілізувала ситуацію на прикордонні. П’ятирічний план, який мав принести соціалізм у європейські та середньоазіатські райони СРСР, приніс натомість колосальні страждання, а держава, яка мала уособлювати справедливість, реагувала на ситуацію звичайнісінькими засобами примусу і насильством.

Радянських поляків депортували із західних прикордонних областей, скрізь посилили охорону кордону. Світова революція мала відбутися за зачиненим кордоном, а Сталіну доводилося захищати "соціалізм в окремо взятій країні" (26).

Сталін мусив призупинити зовнішню експансію і переосмислити внутрішню політику. Він доручив радянським дипломатам почати підготовку до укладання пактів про ненапад з Польщею і Японією. Він наказав Червоній Армії перейти до повної бойової готовності у західних областях СРСР.

Ще більш промовиста річ: Сталін призупинив колективізацію. У статті від 2 березня 1930 року під показовою назвою "Запаморочення від успіхів" Сталін написав, що проблема колективізації полягала в тому, що її проводили з надмірним ентузіазмом. А примушувати селян вступати в колгоспи, стверджував він тепер, було помилкою.

Колгоспи почали розпадатися так само миттєво, як і створювалися. Навесні 1930 року селяни в Україні збирали озимину і сіяли яровину так, ніби земля належить їм. І можна було пробачити їм те, що вони гадали, ніби виграли (27).

--------

Відступ Сталіна мав тактичний характер.

Отримавши час зібратися з думками, Сталін і політбюро знайшли ефективніші способи підпорядкувати селян державі. Наступного року радянську політику на селі почали втілювати ще активніше. У 1931 році колективізація пройшла жвавими темпами – селяни просто не мали альтернативи.

Нижчі ланки української компартії спіткали чистки, які мали ґарантувати, що ті, хто працює на селі, будуть ретельно виконувати завдання й розумітимуть, що їх чекає в разі невдачі. Селян-самостійників обклали колосальним податком, так що єдиним порятунком став їм колгосп.

У міру того, як росли колгоспи, вони отримували непряму владу над рештою незалежних селян. Наприклад, вони могли вирішити відібрати в незалежників насіння.

Насіння – решта старого врожаю для посадки нового – дуже важлива річ у дієвому господарстві. Селекція і збереження насіння – основа агрокультури. Вподовж цілої історії людства їсти насіння було ознакою відчаю. Людина, в якої колгосп забирав право розпоряджатися насінням, втрачала можливість жити з власної праці (28).

Знову почалися депортації, колективізація йшла своїм ходом. Наприкінці 1930 і на початку 1931 років з УРСР було депортовано 32 127 сімей, приблизно стільки ж людей депортували під час попередньої хвилі роком раніше. Селяни воліли радше померти вдома від голоду, ніж від виснаження в ҐУЛАҐу.

Іноді крізь цензуру пробивалися листи засланих друзів і родичів; один із таких листів радив: "За будь-яку ціну – не втрапляйте сюди. Ми тут умираємо. Краще ховайтеся, краще померти там, але за будь-яку ціну – не втрапляйте сюди". Українські селяни, які поступилися перед тиском колективізації, вибирали, за словами одного партійного активіста, "голод удома, а не вигнання в невідоме".

Колективізація у 1931 році проходила повільніше, родина за родиною, а не цілим селом одразу, тому опиратися їй було важче. Не було якогось раптового наступу, який провокував би відчайдушний спротив.

На кінець року новий підхід повністю себе виправдав. У радянській Україні було колективізовано близько 70 відсотків селянських господарств. Рівень березня 1930 року було повторено, цього разу твердо (29).

Після фальстарту 1930 року Сталін здобув політичну перемогу в 1931-му. Але політична перемога не означала перемоги економічної. Із запасами зернових було щось не те.

1930 рік приніс прекрасний урожай. Селяни, депортовані на початку 1930 року, встигли посіяти свою озимину, і збирати врожай навесні мав хтось інший. У січні-лютому – на папері більшу частину сіл на той момент уже було колективізовано в 1930 році – селяни відпочивають. Після березня 1930 року, коли колгоспи розпустили, селяни мали час зібрати весняний урожай в ролі вільних господарів.

Того літа стояла незвично добра погода. Урожай 1930 року в Україні був такий, який неможливо було повторити 1931 року, навіть якби колективне сільське господарство зрівнялося за ефективністю з індивідуальним, до якого йому було далеко. Щедрий урожай 1930 року ліг в основу планових розрахунків партії на 1931 рік. Москва чекала від України більше, ніж та могла дати (30).

Восени 1931 року провал перших колективних жнив став очевидний. На те було багато причин: погана погода; хворобливі посіви; брак тяглової сили, адже селяни продавали або різали худобу; виробництво тракторів дуже відставало від сподіваного рівня; найміцніших господарів було депортовано; сівбу і жнива переривала колективізація; селяни, втративши землю, не бачили сенсу віддавати всі сили праці.

Керівник української компартії Станіслав Косіор доповідав у серпні 1931 року, що плани з хлібозаготівлі, з огляду на поганий урожай, нереальні. Лазар Каганович відповів, що проблема насправді полягає в крадіжках і приховуванні зерна. Косіор, хоч і знав ситуацію краще, взяв зі своїми підлеглими жорстку лінію (31).

Понад половину збіжжя в 1931 році вивезли з України. Багато колгоспів виконали план лише за рахунок посівних ресурсів. 5 грудня Сталін наказав, що колгоспи, які не виконали свою річну норму, мають здати посівне зерно. Можливо, Сталін вважав, що селяни ховають збіжжя, а загроза втрати насіння змусить їх здати наявне на руках зерно. Але на той момент багато селян справді не мали нічого.

На кінець 1931 року багато селян уже недоїдали. Не володіючи землею, не маючи змоги опиратися реквізиціям, вони просто не бачили способу добути достатню кількість харчів. А на початку 1932 року вони не мали чим засівати яровину. У березні 1932 року українське партійне керівництво просило зерна для посіву, але на той момент сезон посівних робіт уже минав, що означало бідний урожай восени (32).

На початку 1932 року люди вже волали про допомогу. Українські комуністи на місцях просили, щоб республіканське партійне керівництво попросило Сталіна звернутися до Червоного Хреста.

Колгоспники намагалися писати листи державному і партійному керівництву. Один такий лист після кількох абзаців канцеляриту завершується жалібним "Дайте нам хліба! Дайте нам хліба! Дайте нам хліба!". Члени партії в обхід Косіора в доволі різкому тоні писали напряму Сталіну: "Як ми можемо побудувати соціалістичну економіку, якщо ми всі приречені на голодну смерть?" (33).

Українське керівництво ясно бачило загрозу масового голоду, так само як і Сталін. Партійні активісти й чекісти подавали безкінечні звіти про голодні смерті. У червні 1932 року очільник харківського обкому партії писав Косіору, що голод зафіксовано у всіх без винятку районах області.
....
далі читайте на Історичній правді

Post's attachments

Криваві землі - Тимоті Снайдер.jpg
Криваві землі - Тимоті Снайдер.jpg 75.38 Кб, файл не был скачан. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Поделиться

12

Re: Сноски по ГОЛОДОМОРУ

Список очевидців Голодомору 1932-1933 років в Україні - жителів  Рівненської області.

www.rv.gov.ua/sitenew/main/ua/1801.htm

Кременецкие, Лазаренко, Бабенко, Чаплины, Абакумовы, Орловы, Белоконь, Тхор.
Интересуюсь родом Кременецких от Аслана-Мурзы-Челебея.

Поделиться