1 ( 23-11-2015 21:52:57 змінене D_i_V_a )

Тема: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

"ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОГО САМОДЕРЖАВСТВА ЩОДО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVIII – ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ ХІХ СТ.", О. А. Буравський, 2011
Важливим питанням сучасної історії України є роль і місце різних конфесій у соціально-економічному житті регіонів.
...
Наприкінці ХVІІІ ст. у зв’язку з включенням Правобережної України до складу Російської імперії Римо-католицька церква (РКЦ) опинилася в нових історичних умовах, які характеризувалися контролем російського самодержавства, поліційно-чиновницький апарат якого захищав інтереси православного духовенства. Земельні володіння РКЦ значно скоротилися. Її статус визначався умовами компромісу, запропонованого владою. Римо-католицьке духовенство зберігало за собою маєтки, але вони розглядалися як державні, передані в користування з обмеженням прав розпоряджатися ними та набувати нові.
У квітні 1793 р. на Правобережній Україні створено православну єпархію, а у квітні наступного року православ’я проголошено державною релігією. Процес переходу церков і парафіян у православ’я в 1795 р. набув масового характеру [4, с. 168–169].
Указом імператриці Катерини ІІ від 6 березня 1795 р. Кам’янецька римо-католицька дієцезія була скасована. Маєтки Kам’янецького римокатолицького єпископа Красинського, який у 1793 р. відмовився присягнути на вірність російського престолу, Катерина ІІ подарувала племінницям князя Потьомкіна графиням Браницькій і Сковронській “на вічні часи” – містечко Черче та 17 сіл із 3736 селянами чол. статі. 18 серпня 1795 р. графу Аркадію Моркову було віддано “у вічне й потомственне володіння, з усіма землями й угіддями” староство Летичівське, у Кам’янецькому повіті 10 сіл, у яких проживало 1548 селян чол. статі. В Ушицькому повіті було подаровано Дійсному таємному раднику С. Стрепілову 7 сіл, у яких проживало 2204 селян чол. статі, генерал-майору В. Теременєву – 13 сіл із 1541 селянином чол. статі [5, с. 108].
...
3 травня 1795 р. з’явився імператорський указ, у якому визначалися правила секвестру маєтків польських поміщиків, що брали участь у повстанні 1794 р. Ці правила поширювалися і на “поєзуїтські” маєтки.
...
Політика російського самодержавства щодо землеволодіння РКЦ на Правобережній Україні в період правління імператора Павла І носила характер певних поступок. Статус маєтків римо-католицького духовенства в західних губерніях Російської імперії відображав “Регламент для церков і монастирів католицького віровизнання в Російській імперії”, виданий 3 листопада 1798 р., згідно з яким “села, фільварки, землі, ліси, городи, сінокоси, озера й інші угіддя заборонено монастирям продавати, дарувати і вимінювати, і від них відбирати без особливого  монаршого дозволу”. Однак на Правобережній Україні місцеві чиновники намагалися з користю для себе використати земельні угіддя римо-католицьких монастирів, фактично привласнюючи їх.
...
У першій третині ХІХ ст. римо-католицьке духовенство, зважаючи на ліберальну політику імператора Олександра І, почало домагатися від уряду повернення конфіскованих земельних володінь.
...
Загалом у перші десятиліття після поділів Речі Посполитої ідея секуляризації церковних земель на Правобережній Україні так і не була переведена в площину реальних практичних результатів. Єпископат, церковні парафії та монастирі зберегли за собою земельні наділи, право на володіння селянами й використання їхньої праці [9, с. 96].
Російський уряд не бажав проводити остаточної секуляризації земель правобережної церкви тому, що не хотів загострювати конфлікт із шляхтою, яка перебувала в тісному політичному союзі з римо-католицьким духовенством. Самодержавство бажало мати духовенство за надійного союзника в новоприєднаних землях. Тому до середини 20-х рр. ХІХ ст. російські можновладці повернули римо-католицькому духовенству чимало раніше відібраних маєтків.
Зберігаючи інтереси церкви, чиновники від влади не забороняли шляхті будувати нові костьоли, чим і скористалося римо-католицьке духовенство. Наприклад, Римо-католицька церква на Поділлі в першій третині XIX ст. зуміла спорудити за допомогою подільської шляхти близько 30 нових костьолів [13, с. 65].
...
Варто зазначити, що на Правобережжі в першій третині ХІХ ст. почав слабнути політичний союз римо-католицького духовенства з шляхтою. В умовах розвитку товарного виробництва церква стала небажаним економічним конкурентом дворян. Якщо у ХVІІІ ст. шляхта в умовах наростання антифеодальної та національно-визвольної боротьби не могла обійтися без підтримки з боку римо-католицького духовенства й тому мусила йти на поступки церкві, то в першій третині ХІХ ст. на сторожі її соціально-економічного панування вже став поліційно-бюрократичний апарат Російської імперії. Шляхта почала ігнорувати сплату церковної десятини й відсотків із фундушів.
...
У цей період стосунки між шляхтою і римо-католицьким духовенством на Правобережній Україні погіршилися настільки, що шляхта почала вимагати передачу їй в орендне володіння церковних земель [20, с. 103]. Все це зрештою й створило сприятливий соціальний ґрунт для секуляризації церковного володіння в регіоні.
Підсумовуючи викладене, потрібно зазначити, що наприкінці XVIII – першій третині ХІХ ст. спроби російського уряду щодо секвестру церковних маєтків на Правобережній Україні ще не набули широкого розмаху у зв’язку з прагненням російського самодержавства мати підтримку в особі духовенства. Церковне землеволодіння Римо-католицької церкви навіть зростало. Уряд дозволяв шляхті й католицькому кліру будувати нові костьоли, купувати землю. Олександр І повернув РКЦ чимало секвестрованих маєтків, значною мірою відродивши її  колишнє землеволодіння. Загалом для даного періоду помітна тенденція до утвердження на Правобережжі Російської православної церкви, яка в майбутньому повинна була стати надійною опорою царизму для забезпечення умов його панування в регіоні.

Share

2

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Католицька Церква на Україні. Історичний нарис.

Згідно зі стародавнім переданням славу України, як християнської землі провіщав ще Апостол Господній - учень Ісуса Христа і брат першого єпископа Риму апостола Петра - св. Андрій, якого тут іменують Первозванним. Найстаріша хроніка - Повість давно минулих літ - оповідає, що він прийшов на київські узгір'я прямуючи із Синопу до Риму. Над берегом Дніпра св. Апостол Андрій поставив хрест і сповістив, що благодать Божа возсіяє на цих землях і "багато церков воздвигне Бог". Розміщені на перетині релігійно-культурних впливів християнських осередків Сходу і Заходу, землі сучасної України перебували в орбіті впливів як Старого, так і Нового Риму-Константинополя. Святіший Отець Іван Павло ІІ у промові до українських єпископів, які прибули ad limina до Риму 25 березня 1999 року сказав: "На вашій землі багатство Католицької Церкви виявляється в різних обрядах: візантійська та латинська традиція, які співпрацюють з вірменською, - хоча остання і є невеликою численно, - зливаються в одному хвалебному гімні, котрий Наречена, мандруючи землею, невпинно співає своєму Небесному Нареченому. Крім того, ця численність у єдності є гордістю Церкви, а якщо ця риса притаманна християнській спільноті, то вона є ідеальним вихідним пунктом для людського суспільства, яке теж покликане будувати спільноту, шануючи і зберігаючи розмаїтість культурних елементів".

Ще у IX столітті українські землі зазнали впливів місійної діяльності Апостолів Слов'ян - святих Кирила і Мефодія. Проповідуючи Христове Євангеліє з благословення патріарха Константинополя і єпископа Риму на теренах Великої Моравії, Святі Брати зробили свій внесок у несення світла віри тодішній Русі. Їхні переклади Святого Письма та літургійних книг на зрозумілу слов'янську мову стали підвалиною християнізації давнього населення України. Офіційне хрещення держави відбулося в 988 році, коли св. князь Володимир Великий у водах Дніпра охрестив киян і оголосив християнство візантійського зразка офіційною релігією на безмежних просторах Східної Європи.

Церква Київської Русі, будучи провінцією Константинопольського Патріархату, підтримувала зв'язки з Апостольським Престолом у Римі. Навіть після офіційного розриву в 1054 році Константинополя з Римом (т.зв. Великої схизми Сходу) Київська Церква не сприйняла болісного розриву у християнстві і всіляко засвідчувала свою єдність із Західною Церквою. Одним із проявів свідомості спільноти у вірі з католицьким світом на Заході може бути поширена практика укладання шлюбів між пануючою київською династією Рюриковичів і західноєвропейськими пануючими домами. Київського князя Ярослава Мудрого (1019-1054) назвали "тестем Європи", через те що його дочки були одружені з володарями багатьох країн Заходу, в тому числі Швеції, Норвегії, Польщі, Угорщини, Німеччини, Франції.

Хоча православні Церкви на Сході визнають лише перші сім Вселенських соборів, представники українського православ'я брали участь і в інших Соборах, скликаних римськими папами на Заході. На XIII вселенському Соборі в Ліоні (1245 рік) був присутній архієпископ Петро з України, докладніші відомості про якого не збереглися. Щоб заручитися підтримкою католицької Європи у боротьбі з татарськими наїзниками, князь Галицько-Волинської Русі - головного осередку тодішнього українського державного життя - Данило сприяв укладенню церковної унії з Римом.

+ Читати більше

Політичним відображенням цих прагнень було прийняття ним королівської корони від папи Інокентія IV у 1253 році.

У XIII ст. ідею церковного поєднання підтримували київські митрополити Кипріян та Григорій Цимвлак. Цей останній брав участь у роботі Констанцького Собору (1414-1418). Тоді ж він звернувся до Святішого Отця з пропозицією скликати окремий Собор для укладення унії між Римом і Східними Церквами. Нагода для цього з'явилася під час XVII Вселенського Собору у Феррарі та Флоренції (1437-1439). Визначну роль тоді відіграв київський митрополит Ізидор, який був одним із головних авторів підписаного тоді між церковного поєднання. Тоді ж його відзначили кардинальським капелюхом і папа Євген IV призначив його своїм легатом для Польщі, Литви і балтійських земель.

Ці спроби досягти християнської єдності згідно з Христовим наказом "щоб усі були одно" (Йо. 17, 21) не були, однак, впроваджені у життя і залишилися лише у спогадах про добрі наміри. До тривалого поєднання дійшло у 1596 році, коли українські єпископи підписали у Римі акт Унії, згідно з яким Православна Церква у Речі Посполитій підпорядкувалася єпископові Риму, зберігаючи при цьому всю повноту своїх обрядів і внутрішній устрій життя. Тоді ж у м. Бресті всі українські православні ієрархи (крім двох єпископів) урочисто ухвалили підписану в Римі угоду, відому в історії як Брестська Унія. Звідси бере початок Католицька Церква візантійсько-українського обряду.

Одночасно з християнізацією України у східній традиції відбувалося проникнення сюди також і впливів латинсько-західного християнства. Деякі джерела сповіщають, що на українські землі "аж до Бугу і Стиру" сягала в X столітті Празька дієцезія. Перша християнка на Київському престолі, св. княгиня Ольга, в 959 році звернулася до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і місіонера. Таке призначення отримав монах з Манцу Лубуцій. Він був першим латинським єпископом Києва, який однак ніколи не прибув до своєї кафедри. Його наступник єпископ Альберт започаткував контакти між Руссю і Апостольським престолом. За його правління було вислано перше посольство папи Бенедикта VIII на двір князя Ярослава. Відомо, що вибираючи віру, св. князь Володимир прийняв також делегацію "від німців" - тобто латинських католиків. Якийсь час на князівському дворі гостив св. Бруно (Боніфацій) з Кверфурту, який був католицьким єпископом Русі і місіонером. Позиція католицької Церкви у Київській Русі значно зросла за правління князя Святополка (1015-1019), коли помітно збільшилась кількість католиків. Тривалі контакти з Римом підтримував київський князь Ізяслав, проводячи листування з папою Григорієм VII.

У свідомості латинського Заходу руські володарі трактовані були, як короновані католицькі правителі. Німецькі хроніки як про короля - rex писали про князя Володимира. Галицько-волинського князя Романа Мстиславовича - доброчинець бенедиктинського монастиря в Ерфурці був названий французькими літописцями "Romanus rex Ruthenorum" - Роман король Русинів.

Треба зазначити, що початково католиками були переважно вихідці з європейських країв, що оселилися на Русі. Були серед них купці, міщани, дружинники воїни-варяги. Тому нерідко католицизм тут називали: варязька, німецька або латинська віра. З часом цю групу поповнювали власні новонавернені русини. Для надання душпастирської опіки українським католикам на Русь вирушили місіонери з орденів домініканців і францисканців. Крім того католицькі місії на Русь від половини XIII ст. посилали любуські єпископи (від міста Любуш у теперішній західній Польщі). Довший час, від 1021р., коли Київ вимушений був покинути єпископ Олексій, болгарин з походження, на землях України не було жодного римо-католицького владики. Тільки у 1232 р. Папа Григорій IX висвятив єпископа для Русі - Гепарда з місцевості Опатів, якого називали "Ruthenorum episcopus et primus episcopus Rusiae". Після смерті його наступника Готарда (†1257) руську єпископську кафедру, згідно з розпорядженням папи Олександра IV передано любуським єпископам. Через спустошення періоду татаро-монгольської навали ця ієрархічна юрисдикція була лише формальністю.

Після ослаблення влади руських володарів у XIV ст. українські землі потрапили у сферу впливів сусідніх держав: Литви, Польщі та Угорщини. Власне тоді - у другій половині XIV ст. - тут постають латинські дієцезії. Ієрархічна структура римсько-католицької Церкви обіймала перш за все землі Західної Русі-України. Застосовано принцип, згідно яким латинські дієцезії створювались там, де вже існували православні єпископства. Отож католицькі осередки виникнули в Перемишлі ( 1358), Холмі (1359), Володимирі Волинському (1358), і Галичі (1375). Формально цей стан затвердив папа ГригорійXI в булі Debitum pastoralis officii від 13 лютого 1375. Відтоді костели в Галичі, Перемишлі, Володимирі-Волинському і Холмі стали вважатися єпископськими кафедрами. Цей документ зніс формальну юрисдикцію любуських єпископів над латинською Церквою на Україні. Територіально католицькі дієцезії покривалися з православними єпископствами. Місто Галич стало столицею архідієцезії і метрополії. У тому ж таки XIV ст. в межі галицької метрополії ввійшли крім згаданих вже дієцезій в Перемишлі, Володимирі-Волинському та Холмі ще дієцезії в Кам'янці Подільському (1379/1384) і в Києві (приблизно в 1400). Католицькому першоієрархові України було підпорядковане також єпископство в Сереті (Молдавія). Так що з огляду на територію католицька Церква на Україні була однією з найбільших в Європі.

На сьогоднішній день в Україні є п'ять римсько-католицькі (мова йтиме про латинські) дієцезії (одна з них - Апостольська Адміністрація Закарпаття).
1.Львівська Архідієцезія.

Головною і найважливішою на Україні є метрополітальна Львівська Архідієцезія. З Галича - столиці утвореної в 1375 р. Ахідієцезії - церковна столиця була перенесена до Львова, нового центру т.зв. Червоної Русі. Таке рішення оголосив буллою In eminenti specula militantis Ecclesie від 28 серпня 1412 р. анти папа Іоанн XXIII. З огляду на певні утруднення, перенесення до Львова центру Архідієцезії відбулося тільки в 1414 р. Хоча територіально Львівська Архідієцезія займала значні простори, вона не була значною, якщо брати до уваги кількість віруючих та парафій. Однією з причин такого стану речей були часті напади та спустошення, що загрожували цим землям зі сторони турків та татар. Так, як зазначав архієпископ Андрій Прохницький, після нападу 1620 р. в цілій Архидієцезії уціліло лише 43 костели.

Однак в ієрархічній структурі католицької Церкви в Польсько-Литовській державі - до якої також входили українські землі - Львівські Владики займали помітне місце. Архієпископ Львова посідав друге, - після Гнєзненського Примаса, - місце на Церковних Соборах та в державному Сенаті. Під час відсутності Примаса до Львівського Архієпископа зверталися як до голови всієї Католицької Церкви на цих територіях. Так папа Павло III в 1536 р. доручив своєму посланцеві у випадку відсутності Примаса Польщі передати Львівському Владиці Буллу про скликання Тридентського Собору. Після приєднання галицьких земель до Австрійської Імперії три Львівських Латинських Архієпископа носили титул Примаса Королівства Галичини та Лодомерії.

Посеред найвизначніших Львівських Ієрархів належить відмітити блаженного Якова Стрепу (1391-1409) з ордену францисканців. Він є патроном і опікуном Львівської Архідієцезії. Блаженного Якова по праву вважають великим церковним будівничим, який заснував найстаріші парафії і гаряче опікувався релігійним життям католиків. У 1790 р. папа Пій IV оголосив про його беатифікацію. Архієпископ Йоан Одровонж (1436-1453), між іншим, прагнув заснування на Україні Латинського Патріархату, про що писали у листі до Риму члени Львівського Капітулу, інформуючи, що Ієрарх хоче створити patriarchatus in partibus Russie. Архієпископ Григорій зі Саноку (1453-1477) був одним з найбільших гуманістів свого часу, який у своєму палаці в містечку Дунаїв коло Львова влаштував осередок культури, до якого приїжджали найвидатніші діячі культури з усієї Європи.

Столиця Архідієцезії м. Львів займає унікальне і єдине в історії Католицької Церкви місце. Адже від початку XIX ст. тут перебували аж три католицькі Архієпископи-Митрополити різних обрядів: латинського, вірменського та грецького. Тому місто часом називали urbs catholicissima (найбільш католицьке місто). А через те що тут ніколи не мали значного впливу протестантські течії, для Львова закріпилася назва міста semper fidelis (завжди вірного) Католицькій Церкві. В новій історії Архідієцезії почесне місце займає її великий пастир і будівничий - Слуга Божий Йосиф Більчевський (1900-1913). Відомі є його заслуги, між іншим, в сфері розбудови парафіяльної структури Архідієцезії. Досить сказати, що за час правління Владики Більчевського було зведено 328 нових костелів та каплиць.

Після II світової війни структура Католицької Церкви була знищена, а Львівського Архієпископа Євгена Базяка змусили виїхати до Польщі. Там, у місті Любачеві, він був адміністратором частини Архідієцезії, що ввійшла до складу Польської Народної Республіки. Останнім Апостольським Адміністратором у Любачеві (1984) і першим Архієпископом ново відродженої Архідієцезії у Львові (1991) став о. проф. Мар'ян Яворський. 28 січня 2001 р. Святіший Отець Іван Павло II оголосив про надання Львівському Архієпископові Мар?янові Яворському титулу Кардинала.

Сучасна Архідієцезія охоплює частину теренів давньої Перемишльської Дієцезії (такі парафії: Дрогобич, Самбір, Комарно, Мостиська і т.д.), які ввійшли в склад України.

Кафедральним собором Архідієцезії є костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, посвячений у Вігілію Різдва 1481 р. Його будівництво тривало впродовж багатьох десятиліть. Спочатку це була готична споруда. У наступні віки Катедра добудовувалася і перебудовувалася, залишаючи у своїй архітектурі відображення різних впливів і стилів. Після ґрунтовної перебудови за часів архієпископа Вацлава Єроніма Сєраковського (1760-1780) костел набув теперішніх характерних рис. Слід відмітити, що святиня була свідком багатьох історичних подій. Тут, між іншим, відправляв Службу Київський Митрополит, Кардинал Ізидор, повертаючись із Флорентійського Собору у 1440 р. У 1656 р. Польський король Ян Казимир дав урочисті обітниці перед чудотворним образом Матері Божої, обираючи Її патронкою країни і своїх народів. У часи комуністичних переслідувань релігії Львівська Катедра весь час залишалася незламною твердинею віри, куди приходили разом молитися Римо і греко-католики.
2. Луцька Дієцезія

У відповідності до даних, які подають деякі джерела, Римсько-Католицька церковна організація на Волині починає формуватися в XI столітті. Припускається, що в тодішній столиці - Володимирі-Волинському - католицьке єпископство існувало вже в 1078-1094 рр. Першим відомим Єпископом, який перебував на Волині, був монах-домініканець Петро, німець за походженням, висвячений у Зальцбурзі в 1356 р. Отож, Володимир-Волинський, - латиною Vladimiria або Lodomeria, - був першою Католицькою Єпископською столицею на Волині.

В литовсько-руську добу історії великий князь Вітовт переніс Єпископську кафедру до зростаючого нового центру Волині - м. Луцька в 1428 p. Нове єпископство латиною стали називати Luceorienses. Першим Єпископом Луцьким був шостий Володимирський Єпископ Андрій із Плавки (Сплавський), за часу правління котрого єпископство було перенесено до Луцька.

Єпископство охоплювало величезні простори - цілу Волинь, західне Полісся, Південне і Центральне Підляшшя. Тому свого часу ця Єпархія називалась Луцько-брестською, а з 1797 p. Луцько-житомирською.

Віруючими були люди різних національностей - спочатку переважно німецькі та польські купці і міщани, а згодом теж місцева українська, литовська і білоруська знать. Тому політика місцевих єпископів була спрямована на впровадження миру і добросусідства між віруючими різних національностей. Вони відчували свою відповідальність за цих людей і за цю землю.

Промовистим є той факт, що Луцький Єпископ Вікторин Вербицький (1567-1588) - українець за походженням, довго вагався, перш ніж підписати Люблінську Унію з Польщею, вбачаючи в цьому небезпеку для місцевих волинян. До речі, про нього говорили, що листуючись з польським королем, свої листи він писав "не по латині і не по-польськи, а по-руськи". Намагаючись примирити католиків і православних на Волині, і в цілому на Україні та в Білорусії, інший Луцький Єпископ Бернард Мацєйовський (1588-1600) виступає як ініціатор підписання Брестської Унії (1596), з якої бере свій початок історія Української Греко-католицької Церкви. Пам'ятаймо, що саме в Торчині під Луцьком - в резиденції католицьких єпископів складено звернення до Папи Клементія VIII про об'єднання Церков.

В тому ж напрямку була спрямована діяльність Єпископа Мартина Шишковського (1604-1607). Завдяки йому ідея об'єднання Церков знаходила все більше прихильників серед населення Волині. Ось чому саме Луцьк став місцем спільної зустрічі католицького і православного духовенства в 1694 році, де священики двох конфесій намагалися знайти розв'язання спільних проблем. Дієцезія з центром у Луцьку була найбільшою у тодішній Польсько-Литовсько-Руській державі і відігравала помітну роль у релігійному і суспільному житті. Тому свого часу Луцьк називали "Римом Сходу", підкреслюючи виняткове становище міста в житті Католицької Церкви.

Луцькі Єпископи засідали в Сенаті спочатку Великого Князівства Литовського, а потім, після Люблінської Унії, займали десяте місце в Сенаті Речі Посполитої. Крім цього вони мали привілей зберігати державну коронну печатку. З поміж Луцьких Католицьких Владик вийшло багато помітних релігійних і політичних діячів того часу. Великі заслуги перед Церквою мав єпископ Олександр Виговський (1703-1714), що походив з родини славного гетьмана України Івана Виговського. Саме він заснував у Луцьку першу римо-католицьку духовну семінарію (1706). Ніколи не бракувало на луцький єпископській столиці відданих і достойних пастирів. Вони оточували своєю опікою всіх мешканців міста, не зважаючи на національність чи віровизнання. Особливо слід згадати єпископа Каспра Цєцішовского (1798-1827), який під час епідемії поспішав з допомогою до всіх лучан, помагаючи продовольством і ліками всім, без різниці якої віри були потребуючі. Промовистим є той факт, що католицький єпископ Луцька знайшов глибоку пошану навіть серед міщан іудейського віровизнання. За часів царського панування були об'єднані Луцьке і Житомирське єпископства (1797), а згодом ординаріям цих земель було підпорядковано єпископство Кам'янецьке (1883).

Відновлення окремого Луцького єпископства відбулося в період, коли величезні території Луцько-житомирської єпархії були поділенні між Польщею і Радянською Росією. Оскільки Луцьк залишився в межах тогочасної Польщі, то в 1925 році Папа Пій XI відновив незалежне Луцьке єпископство. Останнім Римо-католицьким єпископом в Луцьку був Адольф Шельонжек. Всього ж досі було 40 Єпископів Луцьких і 9 Луцько-Житомирських, включаючи єпископа Шельонжека, за часів правління якого знову відновилася окрема Луцька Єпархія. Після арешту, а згодом примусового вигнання останнього Луцького Єпископа до Польщі, Луцька єпископська столиця, хоча й ніколи не ліквідована згідно з церковним правилом, залишалася без свого владики. 16 травня 1998 p. відбулося урочисте повернення до своєї кафедри Луцького Єпископа Маркіяна Трофим'яка.

Кафедральним собором в Луцьку є давній єзуїтський костел св. Апостолів Петра і Павла. Первісна катедра Пресвятої Трійці була дерев'яна і містилася напроти сучасної. Після пожежі, яка знищила кафедральний костел, Єпископ Цєцішевський у 1787 p. переніс своє місце перебування до колишнього єзуїтського костелу і надав новій катедрі назву Пресвятої Трійці і св. Апостолів Петра і Павла. Розпочинав будівлю цієї святині у 1616 р італійський архітектор Яків Бріано. Пізніше будівництво продовжував єзуїтський зодчий Матвій Май. Сучасних форм луцький костел набув після перебудови у 1724-1730 р. іншого єзуїтського архітектора Павла Гіжицького.
3. Кам'янець-Подільська Дієцезія.

Перед тим як виникла ієрархічна структура католицької Церкви на Поділлі, найвищу владу над місцевими католиками виконували Краківські Єпископи. Офіційно дієцезію в Кам'янці-Подільському засновано в 1385 р. Першим її пастирем був монах-домініканець Вільгельм.

Слід зазначити, що подільські землі впродовж історії були полем битв, і цей факт дуже негативно впливав на релігійну ситуацію. Аж до 1434 p, коли Поділля було включене до складу Польської Корони, не вгамовувалися військові суперечки між поляками і литовцями за володіння в цьому краю. Пізніше спустошували ці землі постійні татарські напади. Великі заслуги для відбудови церковного життя на Поділлі мав єпископ Леонард Слончевський (1546-1562). Поряд з ним слід згадати єпископа Мартина Білобржеського, який всіляко сприяв релігійному просвітленню католицького населення на Поділлі.

Як державні діячі кам'янецькі єпископи були сенаторами Речі Посполитої. Відповідно до свого титулу вони займали тринадцяте місце в Сенаті і довгий час перебували поза межами своєї дієцезії. Критичні часи для Кам'янецької Церкви на подільських землях наступили після 1672p., коли ці терени завоювали війська турецького султана Магомета ІV. Єпископи вимушені були перебратися до Львова і жити там протягом 26 років аж до звільнення у 1699 р. Під час турецького поневолення у цілій дієцезії залишилося тільки 13 костелів.

Після тимчасового спокою католицьку Церкву на цих землях чекали нові випробування. З поділом Польщі на переважну частину дієцезії поширилася влада Російської Імперії. Проводячи антикатолицьку політику, цариця Катерина II ліквідувала дієцезію в Кам'янці Подільському і на її місці було створено єпикопство у Летичеві, котре проіснувало до 1802 р. Короткочасному періоду нормального існування дієцезії поклало кінець рішення царського уряду про її ліквідацію у 1866 р. Слід зазначити, що Апостольський Престіл ніколи не визнав цього акту. Тимчасово про дієцезію дбали Луцько-Житомирські Єпископи.

Після падіння царату в 1918 р. знову відродилася Кам'янецька Дієцезія, але як і попередні рази тривало це дуже недовго. Вже в 1920 p. внаслідок встановлення комуністичного режиму Кам'янецький Ординарій Петро Маньковський змушений був емігрувати до Польщі. Він проживав у м. Бучачі, звідки формально керував своєю паствою. Радянська влада запровадила на землях Поділля жорстокий терор по відношенню до католицької Церкви. Були ліквідовані всі парафії і усунено всіх священиків. І тільки після призначення 16 І 1991 p. єпископа Яна Ольшанського Ординарієм Кам'янецької дієцезії розпочалося нове відродження католицизму на цих теренах.

Кафедральний костел св. Апостолів Петра і Павла сягає своїми початками давніх часів. Деякі джерела стверджують, що Кам'янецька кафедра була створена ще раніше, ніж дієцезія - в 1375 p. Однак більш правдоподібна думка, - що святиню заснував Великий литовський князь Вітовт у 1428-1430 p. Дерев'яний костел був перебудований на початку ХУІ століття у камені в готичному стилі. Після пожежі 1616 p. його відбудовано в ренесансному стилі. Під час турецького панування (1672-1699) святиня була перетворена у мечеть, про що досі свідчить збудований мінарет. Пізніше його було увінчано фігурою Пресвятої Діви Марії.
4. Києво-Житомирська Дієцезія

Утворенню Київської дієцезії треба завдячувати ордену домініканців, який з XIII ст. активно проводив євангелізацію українських земель. Першим постійним Єпископом для Києва був висвячений у 1321 p. домініканець Генріх. Відтоді католицькі єпископи не тільки призначалися для України, але й дійсно проживали у її столиці. Значний внесок для католицької Церкви зробив Єпископ Михайло Трестка. За його правління у 1411 p. на горі Кисилівці була споруджена перша, дерев'яна тоді, єпископська кафедра.

В умовах постійної загрози нападів і спустошень церковне життя на цих теренах, що межували зі степом, не могло нормально розвиватися. Досить промовисто свідчить про це факт, що в ієрархічній структурі Великого Князівства Литовського - в складі якого перебували Київщина - Київська дієцезія була на останньому місці.

Після утворення Речі Посполитої (1569) Київські Владики увійшли до її Сенату. Разом з тим їх влада поширилася на землі Чернігівщини і деякий час вони носили титул Єпископів Києво-Чернігівських.

Одним з найвизначніших пастирів дієцезії був Йосиф Верещинський (1589-1599) - перший київський єпископ, про якого маємо порівняно достовірні відомості. Він походив з православної української шлахти з Холмщини. Прийнявши католицизм і зайнявши Київський Владичий Престол Єпископ Верещинський багато зробив для організації церковного устрою в Києві. Між іншим він заснував частину міста підпорядковану владі Єпископа - Біскупщину -, в якій знаходилися найважливіші церковні об'єкти. Верещинський виступав також як державний діяч, виношуючи план створення оборонної системи для України, якій постійно загрожували турки і татари.

Подальші козацькі війни, а також захоплення Росією частини українських земель, в тому числі і Києва (1686), ознаменували початок занепаду дієцезії. Єпископ Андрій Хризостом Залуський (1680-1691) змушений був покинути свою столицю і шукати притулку в інших сторонах. Після невдалої спроби заснувати Кафедральний костел у Білій Церкві він замешкав у Любліні. Починаючи від єпископа Самійла Ожги (1722-1756) місцем перебування латинських владик Києва стало місто Житомир. Серед єпископів того періоду слід згадати Андрія Залуського (1759-1773) - визначного інтелектуала і просвітителя. Його бібліотека стала основою для створення Національної Бібліотеки у Варшаві. У 1797 p. Київська Дієцезія біла скасована і на її місці створено Житомирську.

Декрет папського легата в Росії Літта De apostolicae potestatis від 8 серпня 1798p. сповіщав про з'єднання Луцької та Житомирської Дієцезій під владою спільного ординарія. Слід зазначити, що не було створено нової дієцезії, а лише з'єднано окремі Луцьку та Житомирську персональною унією. Спроби відновити устрій і релігійне життя Дієцезії наступили після падіння царату. Однак встановлення комуністичного режиму на довго запровадили систему переслідувань і терору у справах, які мали стосунок до релігії, а особливо щодо католицької Церкви. У 1991 p. владика Ян Пурвінський був призначений Житомирським Ординаріем. Відтоді можна говорити про нове відродження Церкви на території Центральної і Східної України.

Кафедральний костел у Києві існував від 1411 p. Муровану святиню звів єпископ Христофор Казимирський (1606-1618). Однак після окупації Києва росіянами центр католицької Церкви було перенесено до Житомира. Там на місці дерев'яного парафіяльного костелу єпископ Ожга звів кам'яну катедру св. Софії. Рівнокафедральним також вважається тепер київський костел св. Олександра, побудований у 1817-1842 p. Монументальну, класицистичну споруду, що вміщує дві тисячі віруючих, звів архітектор Вінценз Беретті.
5. Апостольської Адміністрації Закарпаття

Угорські правителі вже у 50-60-тих роках Х ст. були готові прийняти християнство, але питання - до східного, чи західного християнства їм приєднатися, кінцево було вирішено завдяки формуванню політичних стосунків.

Справжнім засновником угорської Церкви вважають Анастаза-Астріка, який був архієпископом спочатку Калочської, а пізніше Естергомської дієцезії. За дорученням Папи римського та короля Св. Стефана він територіально організував католицьку церкву Угорщини. Кожна з семи організованих дієцезій займала величезні території. Так само було і з трансільванською діецезією, що була заснована у 1009 році, і містила у собі територію Закарпаття аж до початку ХІVст.

Закарпаття відносилося то до Трансільванської єпархії, то до Егерської єпархії, а з 1346 p. воно стає частиною егерської дієцезії. З цього часу починається будівництво багатьох церков не тільки у містах, а і в селах. Замітки про цей період, що знаходяться в архіві Ватикану, згадують на нашій території більше як 50 церков.

Самостійну Сату-Марську католицьку дієцезію заснували 23 березня 1804 року, яку 9 серпня узаконив Папа Піус VII. Ця дієцезія крім Сату-Марської області, містила в собі такі області, як Мараморошську, Угочанську та Унгську. Духовний розвиток дієцезії можна прослідкувати, вивчаючи історію та знаючи про те, який вид діяльності був важливим для її правлячих єпископів. До кінця І Світової Війни дієцезією керували такі єпископи:

1. Фішер Іштван (1804-1807) важливим вважав організувати навчання. Він впровадив єпископський ліцей, католицьку гімназію та семінарію.

2. Клобушіцкі Петро (1807-1821) унгський декан-парох поділив деканські округи, з відкриттям гуртожитків для учнів гімназій, він стимулював людей до навчання у селах. Так як після наполеонівських війн на даній території набував великі масштаби голод, то першочерговим завданням єпископа було організування " центрів милосердя".

3. Ковач Флоріан (1821-1825) мав хворобливий організм, який був великою завадою у виконанні його апостольських завдань.

4. Гам Янош (1827-1857) протягом тридцяти років керував дієцезією. Можемо казати, що він сформував зовнішність дієцезії. Апостольська робота даного єпископа зіграла важливу роль в житті всієї території.

5. Гааш Мігаль (1858-1866) - в часи його керування повернулися у свої старі монастирі єзуїти. Він також звертав велику увагу на освіту. Гааш Мігаль видавав газети та книги, запроваджував педагогічні курси. Заснував на Закарпатті будинки по догляду за хворими та будинки для сиріт.

6. Біро Ласло (1866-1872) був співробітником Гам Яноша, тому зрозуміло, що й він звертав Велику увагу на бідних, сиріт, старих та на навчаючуся молодь.

7.Др. Шглаух Лерінц (1873-1877) заснував священичі бібліотеки на кожній парафії. Запровадив та контролював шкільне навчання в кожному селі Закарпаття.

8. Месленьі Дьюла (1877-1905) сприяв розвитку мирянських товариств. Вніс великий вклад в культурне життя Закарпаття.

9. Др. Боромісса Тібор (1906-1928). Зміна політичних кордонів дуже ускладнила керування дієцезією. Вніс великий вклад в благодійну та соціальну діяльність.

14 серпня 1993 року є днем народження Закарпатської Апостольської Адміністрації.

За рішенням Святого Престолу першим адміністратором в Закарпатті став архієпископ Антоніо Франко Апостольський Нунцій в Україні. 16 грудня в мукачівському римсько-католицькому костелі виголосили папську буллу про утворення Алотсольської Адміністрації Закарпаття і, що парафіяльний костел Святого Мартина став кафедральним собором.Із-за великої відстані отцю нунцію важко було керувати закарпатською Церквою. Кожного року на Різдво та на Воскресіння Христове, він зустрічався зі своїми священиками, зрештою всі свої церковні справи вирішував за допомогою генерального та єпископського вікарія - отця Лайоша Гудри.

9 грудня 1995 року пала Іоан Павло П єпископом-помічником Закарпатської Апостольської Адміністрації призначив керівника виноградівської францисканської місії - Майнек Аятала. Після смерті отця Гудри Лайоша, яка наступила 17 грудня 1995 року, Майнек Антал став генеральним вікарієм.

6 січня 1996 року папа Іоан Павло П в Римі урочисто висвятив Майнек Антала єпископом. Пан нунцій надав новопризначеному генеральному вікарію всі права до керівництва всією душ пастирською діяльністю, за винятком висвяти священиків та їх диспозицій. 7 жовтня 1997 року Святійший Отець призначив Майнека Антала ординарієм Римсько-Католицької Апостольської Адміністрації Закарпаття.

www.ipk.polynet.lviv.ua/old/Papa/kcukr.htm

Share

3 ( 06-10-2015 19:29:34 змінене Дробний )

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Взято из www.bessarabia.ru/biserica10.htm

Епископы Тираспольской епархии: краткие биографии
Первым епископом Тираспольской римско-католической епархии в 1850-1864 гг. был Фердинанд Геланус Кан (Kahn) (1787-1864). О его биографии известно немного. Он родился в Галиции в 1787 г. (по другим данным в 1789 г.),еще в раннем возрасте вступил в доминиканский орден, где изучал теологию. Здесь же в ордене Св. Доминика был рукоположен, после чего прошел долгий путь от учителя русского и немецкого языка в Гродно, курата и проповедника в Ревеле (Таллинн) до Римско-католического епископа. Продолжительное время он преподавал закон Божий в военной школе в Риге, был приором рижского отделения доминиканского ордена.
24 мая 1850 г. по распоряжению Папы Пия IX и с согласия императора Николая II назначен первым епископом Тираспольской епархии и возведен в сан 10 ноября 1850 г. в церкви Св. Екатерины в Петербурге Могилевским архиепископом Казимиром Дмоховским (1848-1851). Предназначенный с 1852 г. в качестве епископской столицы, город Тирасполь оказался совершенно неприспособленным. В городе отсутствовала и католическая церковь, и помещения для курии и резиденции епископа. Построить их, как уже указывалось, помешала Крымская война 1853-1856 гг.
Первый епископ Тираспольской римско-католической епархии в 1850-1864 гг.  Фердинанд Геланус Кан (Kahn) (1787-1864)
В качестве временного места пребывания епископа был выбран Саратов, который уже и прежде рассматривался как место пребывания одного из епископов-помощников (суффраганов). Русское правительство выделило тысячу рублей на подготовку квартиры епископа, консистории и семинарии. Епископ прибыл из Петербурга в Саратов осенью 1856 года. Люди встретили его в небольшой деревянной церкви. Из 45.000 жителей Саратова католическая община насчитывала около полутысячи прихожан. Среди них были немцы, поляки и немногочисленная группа французов.
В короткое время правящий епископ создал кафедральный капитул, основал епархиальную консисторию, а в 1856 г. была открыта духовная семинария. Епископ Фердинанд Геланус Кан перешел в вечность 6 октября 1864 г. в Саратове и был похоронен в крипте каплицы на саратовском кладбище. После его смерти вплоть до 1872 г. кафедра оставалась без своего ординария.
Продолжал работу по организации деятельности молодой Тираспольской римско-католической епархии в 1872-1890 гг. Франц Ксавьер фон Цоттманн (Zottmann) (1826-1901). Он родился 15 июня (по другим данным 27 июня) 1826 г. в баварском городе Орнбау в Германии. С 1838 г. учился в гимназии в Айхштетте, с 1846 г. изучал филологию и теологию в университетах Мюнхена и Вюрцбурга. После того как сдал экзамены на должность учителя, долгое время не мог решить принимать ли духовный сан, выбрать академическую карьеру или соединить одно и другое. Владел десятью иностранными языками.
В 1853-1858 гг. Ф. Цоттманн получил место домашнего учителя и воспитателя у греческого посла в Санкт-Петербурге, где познакомился с монахами-доминиканцами, оказавшими значительное влияние на его последующую карьеру. Работал домашним учителем и гувернером в семье банкира Иордана в Москве. После отъезда Иордана из России, в 1859-1860 гг. обучался в Саратовской духовной семинарии Тираспольской римско-католической епархии. Пресвитерское рукоположение принял в 1860 году.
Епископ Тираспольской римско-католической епархии Франц Ксавьер фон Цоттманн (Zottmann) (1826-1901)
После посвящения в сан, 14 февраля 1861 г. епископ Кан назначил Цоттманна профессором и инспектором Духовной семинарии. В то время среди преподавателей семинарии, Цоттманн являлся единственным профессором немецкой национальности. 1 сентября 1863 г. он был избран почетным каноником. В 1864 г. епископ Кан направил каноника Цоттманна на юг России для приглашения священнослужителей, знавших немецкий язык, в поволжские немецкие колонии. В 1865 г. Ф. Цоттман был назначен ректором саратовской семинарии.
После смерти епископа Ф. Г. Кана в 1864 г. капитулярным викарием Тираспольской римско-католической епархии был избран викарный епископ Викентий Липский (1795-1875), который управлял епархией в течение 8 лет. 2 марта 1872 г. папской буллой новым епископом был назначен ректор духовной семинарии Франц Ксавьер Цоттманн. Он был преконизирован 14 апреля 1872 г., а в сан епископа торжественно возведен 11 июня 1872 г. в церкви Св. Екатерины в Санкт-Петербурге. В период своего понтификата епископ Цоттманн реорганизовал 25 крупных приходов, создал многочисленные новые приходы. В Саратове построил новую семинарию и новый кафедральный собор, который освятил в 1881 году.
По состоянию здоровья епископ неоднократно просил русское правительство и Святого Отца об отставке, 18 декабря 1889 г. получил на это официальное разрешение и уже 20 декабря направил своей пастве прощальное письмо. После семнадцати лет епископского служения Франц Ксавьер Цоттманн жил в полной изоляции от мира в далматинском монастыре в Каставе. В 1901 г. он вернулся на родину в Орнбау, где отошел к Господу 29 ноября (12 декабря) 1901 г., был похоронен в Орнбау 3(16) декабря 1901 г. в кладбищенской капелле.
В 1889-1901 гг. Тираспольской Римско-католической епархией управлял третий епископ, Антон Иоганн фон Падуа Церр (1849-1934). Он родился 10 марта 1849 г. в немецкой колонии Одесского деканата Францфельде (Украина) в семье колониста. До 1871 г. учился в Саратовской духовной семинарии, считался одним из ее самых одаренных выпускников. В пресвитеры был рукоположен только 11 марта 1872 г., так как к этому времени достиг канонического возраста. В 1872-1877 гг. служил администратором поволжского прихода Прейс, до 1878 г. совмещал должности декана северного округа Луговой стороны Волги (Левобережье) и администратора прихода в Екатериненштадте. Зимой 1878 г. А. Церр был назначен профессором апологетики, догматики, философии, латинского языка и литературы в Саратовской духовной семинарии. Был выбран каноником и генеральным викарием. В 1881 г. стал инспектором Духовной семинарии. Руководил оркестром семинарии.
3 марта 1883 Папа Лев XIII избрал и назначил Антона Церра титулярным епископом Диоклетианополя и викарным епископом (суффраганом) Тираспольской епархии. 22 мая 1883 г. состоялось его торжественное возведение в епископский сан в церкви Св. Екатерины в Санкт-Петербурге. С 18 декабря 1889 г. после отречения по состоянию здоровья от епископской кафедры А. Церра, Папа Лев XIII доверил ему служение ординария Тираспольской епархии с титулом епископа Тираспольского. В 1893 г. епископ Церр в течение двух месяцев находился с рабочей поездкой в Риме, был принят Папой Львом XIII, которому представил доклад о положении Тираспольской римско-католической епархии.
Епископ Тираспольской римско-католической епархии Антон Иоганн фон Падуа Церр (1849-1934
В 1901 году епископ вместе с прелатом Крушинским основал епархиальный журнал «Климент». Он был прекрасным организатором и душепастырем. Во время своего епископского служения А. Церр освятил 20 церквей и алтарей, конфирмовал более 80 тыс. верующих. Был награжден орденами Св. Владимира второй и третьей степени, Св. Анны первой и третьей степени, Св. Станислава первой степени. По состоянию здоровья четырежды подавал прошение об отставке. Получил разрешение оставить должность 1 августа 1901 г.
15 августа 1901 г. А. Церр уехал из Саратова в Феодосию. В Крыму прошел курс лечения, занимался изучением церковных архивов и собственной генеалогии. К 1908 г. подготовил к публикации книгу об истории Таврии и истории Католической Церкви в Крыму, в 1914 г. издал работу об истории семьи Церров в России. Некоторое время жил под Одессой в колонии Зельц и родном Францфельде.
После прихода к власти большевиков и переезда столицы епархии из Саратова в Одессу, а семинарии в Карлсруэ (Степовое неподалеку от Николаева) был преподавателем и воспитателем клириков в той же семинарии. После установления советской власти на Украине, с 1920 г. управлял приходом Зельц. В 1924 г. в возрасте 75 лет в условиях преследований атеистическими властями, в последний раз объехал приходы одесского и николаевского деканатов, уделяя таинство миропомазания и рукоположив четырех священников. В годы Советской власти епископ А. Церр был лишен основных гражданских прав, как бывший священнослужитель. За ним, больным и пожилым человеком, было установлено постоянное наблюдение, по подозрению в антисоветской деятельности, связях с Германским консульством в Одессе и с лицами из-за границы. Умер епископ А. Церр 5 декабря 1934 г. в немецкой колонии Одесского деканата Кандель на Кучурганском лимане (Тираспольского уезда).
Барон Эдуард Михаил Иоганн (Эдуард Юльевич)фон Ропп (1851-1939) свое служение в сане епископа начинал в Тираспольской римско-католической епархии и был в 1902-1903 гг. ее четвертым ординарием после епископа Антона Иоганна фон Падуа Церра. В последствии Эдуард фон Ропп возглавлял Католическую Церковь России, являясь архиепископом и митрополитом Могилевской католической епархии, был трон-ассистентом Святого Престола, избирался депутатом I Государственной Думы (27.04.1906-09.07.1906).
Эдуард фон Ропп родился 2 декабря 1851 г. в с. Лихно (Лихтино) под Динабургом (ныне Двинск) Курляндской губернии. Он являлся потомком знатнейших немецких, курляндских и польских родов. Его предками были князья Огинские и Вишневецкие, в том числе легендарный национальный герой Польши Иеремия Корибут Вишневецкий (1612-1651)[1] и король Михаил Корибут Вишневецкий (1669-1673).
Когда Э. фон Роппу было 7 лет, умер его отец - Юлий Эммерих фон Ропп. Мать, графиня фон Платер-Зиберг, дочь вице-губернатора Вильно (с 1939 г. Вильнюс) воспитывала пятерых детей в глубоко религиозной атмосфере. В 1866 г. Эдуард окончил лицей во Фрейбурге (Швейцария), затем учился в гимназиях Риги и Санкт-Петербурга. С 1875 г. по окончании юридического факультета Санкт-Петербургского университета со степенью кандидата права, работал служащим окружного суда, Сената и Министерства государственного имущества. Неудовлетворенность работой и трагическое окончание первой любви - гибель невесты в Венеции, привели к тому, что с 1879 г. барон жил в родовом поместье, где принял решение посвятить себя служению Богу и поступил в духовную семинарию в Ковно (с 1917 г. Каунас).
Окончив Духовную семинарию, он был возведен в сан священника в 1890 году в Каунасе епископом Л. Паллулоном. Уже будучи священнослужителем (с 1890 г.), учился на теологических факультетах в университетах Фрейбурга (Швейцария) и Инсбрука (Австрия). В 1893-1902 гг. служил пробстом и деканом Курляндии. Под руководством Э. фон Роппа в резиденции деканата - Либаве (Латвия) была возведена церковь, он много занимался воспитанием и образованием польской молодежи, благотворительностью. С 1896 г. был избран каноником.
В 1902 г. Папа Лев XIII назначил каноника Э. фон Роппа епископом Тираспольской Римско-католической епархии. 27 мая 1902 г. он был торжественно возведен в сан епископа. Управлял Тираспольской епархией 19 месяцев, за это время совершил ряд пастырских поездок по приходам, особое внимание уделял деятельности Духовной семинарии. 27 октября 1903 г. епископ Э. фон Ропп был переведен на должность Виленского епископа.
В ответ на царский Манифест от 17 октября 1905 г он обратился  к императору Николаю II с письмом, в котором подчеркнул возможность улучшения положения Католической Церкви, а в католические приходы направил комментарии и разъяснения к Манифесту. Епископ Э. фон Ропп основал Конституционно-католическую партию Литвы и Белоруссии и Католический союз рабочих. Был избран депутатом Государственной думы первого созыва. Конституционно-католическая партия Литвы и Белоруссии вскоре после основания была запрещена. После роспуска Думы, епископ Ропп 5 октября 1907 г. был выслан из Вильнюса в Витебскую губернию, а позже в Тифлис сроком на 10 лет. Причиной ссылки послужил конфликт с государственными органами, потребовавшими введения в католических церквях русского языка и обвинившими епископа в распространении польской пропаганды. На высылке Э. фон Роппа настаивал и Святейший Синод, обозначивший деятельность католического епископа как «иезуитскую».
От административной ссылки он был освобожден после Февральской революции. В 1917 г. епископ Ропп вернулся в епархию. 25 июля 1917 г. Папа Бенедикт XV назначил его архиепископом Могилевским и митрополитом России.
Летом 1917 г. митрополит Э. фон Ропп от имени Ватикана заключил соглашение с Временным правительством по вопросам, относящимся к положению римско-католической Церкви в России и основанию епархий.
После Октябрьской революции называл Советское правительство «посланниками дьявола». В декабре 1918 г., в Петрограде он учредил и руководил Центральным комитетом Могилевской епархии. Комитет разрабатывал меры по противостоянию большевистским антирелигиозным кампаниям и осуществлению декрета «Об отделении церкви от государства и школы от церкви», в части национализации церковного имущества.
Под руководством митрополита Роппа в католические церкви было разослано указание не признавать национализации церковного имущества (меморандум «Историческая записка об отделении церкви от государства в большевистской России», составленный прелатом Будкевичем, осужденным и расстрелянным в 1923 г.). Циркуляры митрополита призывали духовенство всячески противодействовать проведению в жизнь этого декрета и изъятию церковных ценностей.
В 1918 г. глава католиков России обратился с письмом к советскому правительству с требованием прекратить негласную цензуру, которой подвергались проповеди, следствием чего стало проведение нескольких обысков в резиденции архиепископа.
В начале 1919 г. Ватикан получил известие об якобы аресте Э. фон Роппа, обвиненного в контрреволюционных действиях против советской власти. В ответ на телеграмму кардинала Гаспарри из Рима с требованием освободить Э. фон Роппа, В. Ленин сообщил, что арестован не архиепископ, а его 22-летний племянник, офицер царской армии Эгон Ропп, обвиняемый в спекуляции.
Святой Престол, не удовлетворенный ответом, предложил обменять митрополита России на группу коммунистов, заключенных в Польше. Этот обмен осуществить не удалось.
На самом деле, архиепископ Э. фон Ропп был арестован 29 апреля (по другим данным 19 апреля) 1919 г. в Петрограде, как заложник после взятия г. Вильно Красной Армией. Арест архиепископа вызвал многочисленные акции протеста среди католического населения и обращение прихожан к народному комиссару юстиции П. А. Красикову. Вследствие чего митрополит был переведен из Петрограда в Москву - сначала на Лубянку, затем в Бутырскую тюрьму.
Представитель Ватикана папский нунций в Варшаве Ахилл Ратти и Красный Крест вели переговоры с советским правительством об обмене митрополита Роппа на К. Радека, находившегося в заключении в Германии.
17 ноября 1919 г. в результате переговоров Ватикана и России Э. Ропп фон был выпущен из тюрьмы в Москве и выехал в Варшаву.
В 1922 г. А. Ратти, ставший римским Папой Пием XI, назначил митрополита Роппа трон-ассистентом Святого Престола.
С 1923 г. он - руководитель Люблинского Миссионерского института по работе с Россией, глава секретариата Могилевской епархии.
В 1923 г. обратился с воззванием на нескольких языках к Всемирному конгрессу христианских религий с призывом принять резолюцию против религиозных преследований в России. С 1938 г. Э. фон Ропп проживал в Познани. Умер от воспаления легких 25 июля 1939 г. в Познани (Польша). Прах перезахоронен в Белостоке, где тогда находилась администрация Виленской епархии.
Последним, пятым епископом Тираспольской римско-католической епархии, в 1904-1929 гг. был Йозеф (Иосиф) Алоизий Кесслер (Kessler). Он родился 12 (24) августа 1862 г. в немецкой колонии Луис (Дроговка) Самарской губернии. Закончил два отделения (Малую семинарию и Духовную) семинарии Тираспольской римско-католической епархии в Саратове. За успехи в учебе был рекомендован епархиальной духовной коллегией для обучения в Санкт-Петербургской духовной академии, где, защитив диссертацию, в 1889 г. получил степень магистра богословия. В этом же году был рукоположен в сан Римско-католического священника.
В течение двух лет являлся профессором духовной семинарии и кафедральным викарием в Саратове. В 1891-1895 гг. служил администратором Симферопольского прихода, в 1895-1899 гг. настоятелем в немецкой колонии Зульц (ныне Щульцево) Николаевского деканата. В 1899-1903 гг. был настоятелем кишиневского прихода Одесского деканата. В 1903 г. епископ Тираспольской епархии Э. Ропп назначил отца И. Кесслера инспектором Саратовской римско-католической духовной семинарии. С 1904 г. он становится каноником кафедрального собора Св. Климентия в Саратове.
7 апреля 1904 г. каноник И. Кесслер назначен епископом Тираспольской епархии, возведен в сан епископа 28 октября в храме Св. Екатерины в Санкт-Петербурге. В период понтификата И. Кесслера (1904-1929 гг., фактически до 1920 г.) епархия возросла численно и укрепилась духовно. По инициативе и под руководством епископа Малая семинария, отделение Духовной семинарии для мальчиков, была преобразована в гимназию, было построено новое здание семинарии, предприняты католические миссии на Украину, в Крым, Поволжье. Во время пастырских визитов ординарий лично освятил 31 новую церковь, конфирмовал 75 тысяч человек. В 1906 г. основал в Саратове общество Св. Климента и открыл типографию (с 1907 г. в Одессе) для издания печатного органа епархии "Клеменс" (основан в 1897 г.) и приложения к нему "Deutsche Rundshau", выходившего дважды в неделю. Издал сборник церковных песен.
Последний епископ Тираспольской римско-католической епархии, Йозеф (Иосиф) Алоизий Кесслер (Kessler)
В 1905 г. глава Тираспольской епархии направил правительству прошение с просьбой об отмене религиозных ограничений, разрешения свободного сообщения с Ватиканом и открытия мужских и женских монашеских орденов в епархии.
В 1909 г. он выступил против циркуляра П. А. Столыпина о признании браков католиков с православными законными только при заключении их в православных церквях.
В 1912 г. принимал участие в работе XXIII евхаристического конгресса в Вене.
В августе 1918 г., спасаясь от преследований большевиков, перенес свою резиденцию из Саратова в Одессу, откуда управлял епархией более двух лет. Большевистскую власть он считал порождением антихриста, в своем пастырском послании предупреждал верующих, поддерживающих эту власть, об отлучении от Церкви.
В 1920 г. в связи с усилением антирелигиозной политики в Советском государстве и после объявления епископа Кесслера во всероссийский розыск, он был вынужден бежать из советской Одессы, перейти государственную границу Королевства Румынии и поселиться в приходе немецкой колонии Красна Бессарабского деканата. Однако, продолжая служение в Румынии, связи с Тираспольской епархией не прерывал. В 1922 г. вместе с патером Н. Майером посетил США для сбора пожертвований в пользу голодающих России. В результате этой поездки, через Американскую организацию помощи российским немцам были отправлены продукты на 32 тысячи долларов.
После издания Постановления ВЦИК и СНК «О религиозных объединениях» от 8 апреля 1929 г. и усиления антицерковной политики 27 ноября 1929 г. епископ Кесслер официально отказался от управления Тираспольской римско-католической епархией.
23 января 1930 г. Папа Пий XI назначил его титулярным архиепископом Боспорским. В 1930 г. во время второй поездки в США посетил женский монастырь Св. Марии. По возвращении из Америки жил в доме Св. Отто, принадлежащем объединению Каритас в г. Цинновитц на о-ве Узедом в Германии. Являлся автором книги по истории Тираспольской епархии и воспоминаний, изданной в США. Епископ Кесслер отошел к Господу 10 декабря 1933 г. в Цинновитце, Германия. Похоронен, в соответствии с завещанием, в Орнбау в Баварии, рядом с могилой епископа Ф. фон Цотмана, который являлся для него примером.
[1] Иеремия Михаил Корибут Михайлович Вишневецкий (1612-22.08.1651), князь на Вишневце, Лубнах и Хороле (1615-1651), староста Перемышльский (1649-1651), Каневский (1647-1651 ),Прасмыцкий( 1649-1651) и Новотарский( 1649), староста Гадяцкий (1634-1651), воевода Русский (1646-1651), рейментар Великий Коронный. Жена: Гризельда-Констанция Замойская (27.04.1623-07.04.1672) с 1639. Сын: Михаил-Томаш Корибут (18.06.1640-10.11.1673), князь Вишневецкий (1651-1673), король Польши и Великого княжества Литовского (1669-1673).
Ольга Лиценбергер - профессор кафедры истории российской государственности и права Поволжской Академии государственной службы им. П. А. Столыпина (г. Саратов), доктор исторических наук, кандидат юридических наук


Станислав Виницкий
Согласно формулярному списку о службе,  родился в 1778 г., происходил из дворянского рода. В 1800 г. вступил в монашеский орден Тринитариев, с 1800 по 1804 гг. изучал богословие в учебных заведениях Ордена. По окончании обучения принял священнический сан и до 1815 г., исполнял должность проповедника в разных тринитарных монастырях Луцкой и Каменецкой епархий. В 1815 г. по распоряжению епархиального епископа, был переведен в белое духовенство и направлен в Кишинэу. После кишиневского, он служил в хотинском приходе (1817-1826), в 1826 был переведен в Бэлць, где служил настоятелем до 1836 г. С 1836 г. служил в приходах Подольской губернии, был награжден бронзовым крестом в память войны 1812 г.
КГГА, Ф. 685, оп. 2, д. 6; д. 2, л. 357об.
Католические священники, служившие в немецких колониях Бессарабии
По архивным документам можно установить фамилии практически всех католических священников, служивших в 20-е - 30-е гг. XIX в. в колониях южного края России и регулярно проповедовавших в соседних колониях. Их число невелико:
•Виман Иоганн Конрад (1823-1835, Нейзац, Розенталь)
•Гамер Иоганн (до 1835-1836, Раштадт, Красна)
•Дукаст Франц (1820-1821, Раштадт, Мюнхен, Одесса)
• Зибини фон Доминик (1826 - после 1828, Сарата, Кляйнлибенталь, Ямбург)
•Иогансен Ф., доминиканец (1827-1842, Мангейм)
•Сковзгрида Каетан, викарий (1836, Одесса)
•Калиновский Зенон, доминиканец, курат (1837-1843, Розенталь)
•Марцинкевич Альбинус, кармелит (1820-1828, Ландау, Зельц)
•Мациевский Каетан, доминиканец, каноник (1821-1828, Зельц, 1828-1833 Ландау)
•Петрашевский Винсент (около 1828-1873, Ямбург, Йозефсталь, Розенталь)
•Поврог Давид, курат (1831-1842, Раштадт, Мюнхен)
•Станкевич Михаил (1835-1878, Йозефсталь, Кляйнлибенталь, Карлсруэ, Перекоп)
•Сташевский Целестин (1816-1830, Севериновка, Гейдельберг, мо-лочанские колонии, Раштадт)
•Эйбель Йозеф-Леопольд(1822-1830, Йозефсталь)
В архивных документах также встречаются фамилии католических священников 20-х - 30-х гг. XIX в., установить точные даты служения, которых в колониях Новороссии не представляется возможным. Это:
•Жибутович Тыбурций - католические колонии Мариупольского округа и колония Эйхвальд
•Обушинский Кореин - настоятель в Гейдельберге,
•Гастлер Иеронимус - Ландау,
•Заремба - Зельц, Эльзас и Мангейм
•Соболевский - Зельц, Эльзас и Мангейм.
Всем указанным выше священникам приходилось служить не только в своем приходе или в колониях своего округа, но и навещать католиков других приходов Юга России.
Ольга Лиценбергер - профессор кафедры истории российской государственности и права Поволжской Академии государственной службы им. П. А. Столыпина (г. Саратов), доктор исторических наук, кандидат юридических наук

Thanks: kbg_dnepr2

Share

4

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Томорович казимир эдуардович лубны

Share

5 ( 17-07-2017 10:07:19 змінене kbg_dnepr )

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Шановне товариство, чи не порадить хтось, де шукати римо-католицьку парафію, до якої міг відноситись Swytaziw (Sokal), тут http://forum.genoua.name/viewtopic.php? … 37#p142937 ?

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

6 ( 17-07-2017 10:20:36 змінене ovchar )

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

kbg_dnepr пише:

Шановне товариство, чи не порадить хтось, де шукати римо-католицьку парафію, до якої міг відноситись Swytaziw (Sokal), тут http://forum.genoua.name/viewtopic.php? … 37#p142937 ?

Центральний державний історичний архів України, м. Львів
Каталог метричних книг римо-католицьких парафій Галичини (1600 - 1946 рр.) tsdial.archives.gov.ua/pdf/katalog.pdf

Свитазів, с., повіт Сокаль, Львівське в-во - парафія Тартаків
метричні книги
Народження 1823-1825 (618/2/605); 1826-1828 (618/2/606); 1829-1833, 1838-1842 (618/2/607);
1837 (618/2/595); 1843-1847 (618/2/608); 1848, 1851, 1854-1855 (618/2/609); 1856-1860
(618/2/610); 1861-1865 (618/2/611); 1866-1873,1875-1877, 1879-1881 (618/2/2215); 1882-
1893 (618/2/2216); 1894-1900 (618/2/2217); 1919-1929, 1931 (618/2/2708);
Шлюб 1823-1825 (618/2/605); 1826-1828 (618/2/606); 1829-1833, 1838-1842 (618/2/607);
1837 (618/2/595); 1843-1847 (618/2/608); 1848, 1851, 1854-1855 (618/2/609); 1856-1860
(618/2/610); 1861-1865 (618/2/611); 1866-1873,1875-1877, 1879-1881 (618/2/2215); 1882-
1894 (618/2/2216); 1895-1898, 1900 (618/2/2217); 1919-1929, 1931 (618/2/2708)
Смерть 1823-1825 (618/2/605); 1826-1828 (618/2/606); 1829-1833, 1838-1842 (618/2/607);
1837 (618/2/595); 1843-1847 (618/2/608); 1848, 1851, 1854-1855 (618/2/609); 1856-1860
(618/2/610); 1861-1865 (618/2/611); 1866-1873,1875-1877, 1879-1881 (618/2/2215); 1882-
1893 (618/2/2216); 1894-1898, 1900 (618/2/2217); 1919-1929, 1931 (618/2/2708)

https://familysearch.org/search/catalog … %20Library

З повагою, Сергій Овчаренко

Share

7

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Дробний пишет:
...24 мая 1850 г. по распоряжению Папы Пия IX и с согласия императора Николая II

здесь вкралась ошибка. На Российском престоле тогда был Николай Первый

Share

8 ( 19-01-2019 15:33:40 змінене Walentyna )

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Наталія Рубльова "Римо-католицька церква в українській провінції 1920–1930-х рр.:
Фастівщина"
chtyvo.org.ua/authors/Rublova_Na … tivschyna/

Каминские, Домбровские, Перинские (Пержинские), Калетинские, Токарские, Духновские, Шмигержевские (Шмигеровские), Круликовские, Березницкие, Войновские
с.Юзефовка, Соколовка, Гребенки, Пологи, Янковка (Лопатынщина), Лосятын, Белая Церковь, Роток, Марьяновка
Киевская губ. Васильковский уезд

Share

9

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Наталія Рубльова

1) «Політика радянської влвди щодо Римо-католицької церкви в Україні, 20-30
роки ХХ ст.»

2) «Генеральне консульство Другої Речіпосполитої  у Києві за доби Великого терору (1937-1938)»

3) «Національний чинник у взаєминах світської влади і Римо-католицької церкви в
Україні (перша третина ХХ ст.)
irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/suak/corp.exe?S21CNR=20&S21REF=10&S21STN=1&C21COM=S&I21DBN=SAUA&P21DBN=SAU&S21All=(%3C.%3EA=%D0%A0%D1%83%D0%B1%D0%BB%D1%8C%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%9D%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%BB%D1%96%D1%8F%20%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0%3C.%3E)&S21FMT=elib_all&S21COLORTERMS=0

Каминские, Домбровские, Перинские (Пержинские), Калетинские, Токарские, Духновские, Шмигержевские (Шмигеровские), Круликовские, Березницкие, Войновские
с.Юзефовка, Соколовка, Гребенки, Пологи, Янковка (Лопатынщина), Лосятын, Белая Церковь, Роток, Марьяновка
Киевская губ. Васильковский уезд
Thanks: kuks701

Share

10

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Подскажите, пожалуйста, где храненятся римско-католических метрические книги поляков, проживавших в с. Гречаны Малиничской волости Проскуровского уезда Подольской губернии.

Share

11

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Митрофан (Симашкевич, Митрофан Васильевич; 1845-после 1928). Римское католичество и его иерархия в Подолии / М. Симашкевич. - Каменец-Подольск : тип. Подольск. губ. упр., 1872. - [2], 528, 3 с.
https://search.rsl.ru/ru/record/01003588210

Принципово пишу (і відповідаю) українською, бо для мене це важливо.

Share

12

Re: Римо-католицька ЦЕРКВА на Правобережній Україні

Вітаю спільното! В мене питання щодо існування до 1795 року списків парафіян або метричних книг (римсько-католицького обряду)  Кам"янець-Подільської дієцезії Барського деканату, а конкретно Лучинецького та Снітківського костелів? Якщо вони є, можливо їх побачити і де? Дякую заздалегідь за відповідь та розуміння.

Share