Політичним відображенням цих прагнень було прийняття ним королівської корони від папи Інокентія IV у 1253 році.
У XIII ст. ідею церковного поєднання підтримували київські митрополити Кипріян та Григорій Цимвлак. Цей останній брав участь у роботі Констанцького Собору (1414-1418). Тоді ж він звернувся до Святішого Отця з пропозицією скликати окремий Собор для укладення унії між Римом і Східними Церквами. Нагода для цього з'явилася під час XVII Вселенського Собору у Феррарі та Флоренції (1437-1439). Визначну роль тоді відіграв київський митрополит Ізидор, який був одним із головних авторів підписаного тоді між церковного поєднання. Тоді ж його відзначили кардинальським капелюхом і папа Євген IV призначив його своїм легатом для Польщі, Литви і балтійських земель.
Ці спроби досягти християнської єдності згідно з Христовим наказом "щоб усі були одно" (Йо. 17, 21) не були, однак, впроваджені у життя і залишилися лише у спогадах про добрі наміри. До тривалого поєднання дійшло у 1596 році, коли українські єпископи підписали у Римі акт Унії, згідно з яким Православна Церква у Речі Посполитій підпорядкувалася єпископові Риму, зберігаючи при цьому всю повноту своїх обрядів і внутрішній устрій життя. Тоді ж у м. Бресті всі українські православні ієрархи (крім двох єпископів) урочисто ухвалили підписану в Римі угоду, відому в історії як Брестська Унія. Звідси бере початок Католицька Церква візантійсько-українського обряду.
Одночасно з християнізацією України у східній традиції відбувалося проникнення сюди також і впливів латинсько-західного християнства. Деякі джерела сповіщають, що на українські землі "аж до Бугу і Стиру" сягала в X столітті Празька дієцезія. Перша християнка на Київському престолі, св. княгиня Ольга, в 959 році звернулася до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа і місіонера. Таке призначення отримав монах з Манцу Лубуцій. Він був першим латинським єпископом Києва, який однак ніколи не прибув до своєї кафедри. Його наступник єпископ Альберт започаткував контакти між Руссю і Апостольським престолом. За його правління було вислано перше посольство папи Бенедикта VIII на двір князя Ярослава. Відомо, що вибираючи віру, св. князь Володимир прийняв також делегацію "від німців" - тобто латинських католиків. Якийсь час на князівському дворі гостив св. Бруно (Боніфацій) з Кверфурту, який був католицьким єпископом Русі і місіонером. Позиція католицької Церкви у Київській Русі значно зросла за правління князя Святополка (1015-1019), коли помітно збільшилась кількість католиків. Тривалі контакти з Римом підтримував київський князь Ізяслав, проводячи листування з папою Григорієм VII.
У свідомості латинського Заходу руські володарі трактовані були, як короновані католицькі правителі. Німецькі хроніки як про короля - rex писали про князя Володимира. Галицько-волинського князя Романа Мстиславовича - доброчинець бенедиктинського монастиря в Ерфурці був названий французькими літописцями "Romanus rex Ruthenorum" - Роман король Русинів.
Треба зазначити, що початково католиками були переважно вихідці з європейських країв, що оселилися на Русі. Були серед них купці, міщани, дружинники воїни-варяги. Тому нерідко католицизм тут називали: варязька, німецька або латинська віра. З часом цю групу поповнювали власні новонавернені русини. Для надання душпастирської опіки українським католикам на Русь вирушили місіонери з орденів домініканців і францисканців. Крім того католицькі місії на Русь від половини XIII ст. посилали любуські єпископи (від міста Любуш у теперішній західній Польщі). Довший час, від 1021р., коли Київ вимушений був покинути єпископ Олексій, болгарин з походження, на землях України не було жодного римо-католицького владики. Тільки у 1232 р. Папа Григорій IX висвятив єпископа для Русі - Гепарда з місцевості Опатів, якого називали "Ruthenorum episcopus et primus episcopus Rusiae". Після смерті його наступника Готарда (†1257) руську єпископську кафедру, згідно з розпорядженням папи Олександра IV передано любуським єпископам. Через спустошення періоду татаро-монгольської навали ця ієрархічна юрисдикція була лише формальністю.
Після ослаблення влади руських володарів у XIV ст. українські землі потрапили у сферу впливів сусідніх держав: Литви, Польщі та Угорщини. Власне тоді - у другій половині XIV ст. - тут постають латинські дієцезії. Ієрархічна структура римсько-католицької Церкви обіймала перш за все землі Західної Русі-України. Застосовано принцип, згідно яким латинські дієцезії створювались там, де вже існували православні єпископства. Отож католицькі осередки виникнули в Перемишлі ( 1358), Холмі (1359), Володимирі Волинському (1358), і Галичі (1375). Формально цей стан затвердив папа ГригорійXI в булі Debitum pastoralis officii від 13 лютого 1375. Відтоді костели в Галичі, Перемишлі, Володимирі-Волинському і Холмі стали вважатися єпископськими кафедрами. Цей документ зніс формальну юрисдикцію любуських єпископів над латинською Церквою на Україні. Територіально католицькі дієцезії покривалися з православними єпископствами. Місто Галич стало столицею архідієцезії і метрополії. У тому ж таки XIV ст. в межі галицької метрополії ввійшли крім згаданих вже дієцезій в Перемишлі, Володимирі-Волинському та Холмі ще дієцезії в Кам'янці Подільському (1379/1384) і в Києві (приблизно в 1400). Католицькому першоієрархові України було підпорядковане також єпископство в Сереті (Молдавія). Так що з огляду на територію католицька Церква на Україні була однією з найбільших в Європі.
На сьогоднішній день в Україні є п'ять римсько-католицькі (мова йтиме про латинські) дієцезії (одна з них - Апостольська Адміністрація Закарпаття).
1.Львівська Архідієцезія.
Головною і найважливішою на Україні є метрополітальна Львівська Архідієцезія. З Галича - столиці утвореної в 1375 р. Ахідієцезії - церковна столиця була перенесена до Львова, нового центру т.зв. Червоної Русі. Таке рішення оголосив буллою In eminenti specula militantis Ecclesie від 28 серпня 1412 р. анти папа Іоанн XXIII. З огляду на певні утруднення, перенесення до Львова центру Архідієцезії відбулося тільки в 1414 р. Хоча територіально Львівська Архідієцезія займала значні простори, вона не була значною, якщо брати до уваги кількість віруючих та парафій. Однією з причин такого стану речей були часті напади та спустошення, що загрожували цим землям зі сторони турків та татар. Так, як зазначав архієпископ Андрій Прохницький, після нападу 1620 р. в цілій Архидієцезії уціліло лише 43 костели.
Однак в ієрархічній структурі католицької Церкви в Польсько-Литовській державі - до якої також входили українські землі - Львівські Владики займали помітне місце. Архієпископ Львова посідав друге, - після Гнєзненського Примаса, - місце на Церковних Соборах та в державному Сенаті. Під час відсутності Примаса до Львівського Архієпископа зверталися як до голови всієї Католицької Церкви на цих територіях. Так папа Павло III в 1536 р. доручив своєму посланцеві у випадку відсутності Примаса Польщі передати Львівському Владиці Буллу про скликання Тридентського Собору. Після приєднання галицьких земель до Австрійської Імперії три Львівських Латинських Архієпископа носили титул Примаса Королівства Галичини та Лодомерії.
Посеред найвизначніших Львівських Ієрархів належить відмітити блаженного Якова Стрепу (1391-1409) з ордену францисканців. Він є патроном і опікуном Львівської Архідієцезії. Блаженного Якова по праву вважають великим церковним будівничим, який заснував найстаріші парафії і гаряче опікувався релігійним життям католиків. У 1790 р. папа Пій IV оголосив про його беатифікацію. Архієпископ Йоан Одровонж (1436-1453), між іншим, прагнув заснування на Україні Латинського Патріархату, про що писали у листі до Риму члени Львівського Капітулу, інформуючи, що Ієрарх хоче створити patriarchatus in partibus Russie. Архієпископ Григорій зі Саноку (1453-1477) був одним з найбільших гуманістів свого часу, який у своєму палаці в містечку Дунаїв коло Львова влаштував осередок культури, до якого приїжджали найвидатніші діячі культури з усієї Європи.
Столиця Архідієцезії м. Львів займає унікальне і єдине в історії Католицької Церкви місце. Адже від початку XIX ст. тут перебували аж три католицькі Архієпископи-Митрополити різних обрядів: латинського, вірменського та грецького. Тому місто часом називали urbs catholicissima (найбільш католицьке місто). А через те що тут ніколи не мали значного впливу протестантські течії, для Львова закріпилася назва міста semper fidelis (завжди вірного) Католицькій Церкві. В новій історії Архідієцезії почесне місце займає її великий пастир і будівничий - Слуга Божий Йосиф Більчевський (1900-1913). Відомі є його заслуги, між іншим, в сфері розбудови парафіяльної структури Архідієцезії. Досить сказати, що за час правління Владики Більчевського було зведено 328 нових костелів та каплиць.
Після II світової війни структура Католицької Церкви була знищена, а Львівського Архієпископа Євгена Базяка змусили виїхати до Польщі. Там, у місті Любачеві, він був адміністратором частини Архідієцезії, що ввійшла до складу Польської Народної Республіки. Останнім Апостольським Адміністратором у Любачеві (1984) і першим Архієпископом ново відродженої Архідієцезії у Львові (1991) став о. проф. Мар'ян Яворський. 28 січня 2001 р. Святіший Отець Іван Павло II оголосив про надання Львівському Архієпископові Мар?янові Яворському титулу Кардинала.
Сучасна Архідієцезія охоплює частину теренів давньої Перемишльської Дієцезії (такі парафії: Дрогобич, Самбір, Комарно, Мостиська і т.д.), які ввійшли в склад України.
Кафедральним собором Архідієцезії є костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, посвячений у Вігілію Різдва 1481 р. Його будівництво тривало впродовж багатьох десятиліть. Спочатку це була готична споруда. У наступні віки Катедра добудовувалася і перебудовувалася, залишаючи у своїй архітектурі відображення різних впливів і стилів. Після ґрунтовної перебудови за часів архієпископа Вацлава Єроніма Сєраковського (1760-1780) костел набув теперішніх характерних рис. Слід відмітити, що святиня була свідком багатьох історичних подій. Тут, між іншим, відправляв Службу Київський Митрополит, Кардинал Ізидор, повертаючись із Флорентійського Собору у 1440 р. У 1656 р. Польський король Ян Казимир дав урочисті обітниці перед чудотворним образом Матері Божої, обираючи Її патронкою країни і своїх народів. У часи комуністичних переслідувань релігії Львівська Катедра весь час залишалася незламною твердинею віри, куди приходили разом молитися Римо і греко-католики.
2. Луцька Дієцезія
У відповідності до даних, які подають деякі джерела, Римсько-Католицька церковна організація на Волині починає формуватися в XI столітті. Припускається, що в тодішній столиці - Володимирі-Волинському - католицьке єпископство існувало вже в 1078-1094 рр. Першим відомим Єпископом, який перебував на Волині, був монах-домініканець Петро, німець за походженням, висвячений у Зальцбурзі в 1356 р. Отож, Володимир-Волинський, - латиною Vladimiria або Lodomeria, - був першою Католицькою Єпископською столицею на Волині.
В литовсько-руську добу історії великий князь Вітовт переніс Єпископську кафедру до зростаючого нового центру Волині - м. Луцька в 1428 p. Нове єпископство латиною стали називати Luceorienses. Першим Єпископом Луцьким був шостий Володимирський Єпископ Андрій із Плавки (Сплавський), за часу правління котрого єпископство було перенесено до Луцька.
Єпископство охоплювало величезні простори - цілу Волинь, західне Полісся, Південне і Центральне Підляшшя. Тому свого часу ця Єпархія називалась Луцько-брестською, а з 1797 p. Луцько-житомирською.
Віруючими були люди різних національностей - спочатку переважно німецькі та польські купці і міщани, а згодом теж місцева українська, литовська і білоруська знать. Тому політика місцевих єпископів була спрямована на впровадження миру і добросусідства між віруючими різних національностей. Вони відчували свою відповідальність за цих людей і за цю землю.
Промовистим є той факт, що Луцький Єпископ Вікторин Вербицький (1567-1588) - українець за походженням, довго вагався, перш ніж підписати Люблінську Унію з Польщею, вбачаючи в цьому небезпеку для місцевих волинян. До речі, про нього говорили, що листуючись з польським королем, свої листи він писав "не по латині і не по-польськи, а по-руськи". Намагаючись примирити католиків і православних на Волині, і в цілому на Україні та в Білорусії, інший Луцький Єпископ Бернард Мацєйовський (1588-1600) виступає як ініціатор підписання Брестської Унії (1596), з якої бере свій початок історія Української Греко-католицької Церкви. Пам'ятаймо, що саме в Торчині під Луцьком - в резиденції католицьких єпископів складено звернення до Папи Клементія VIII про об'єднання Церков.
В тому ж напрямку була спрямована діяльність Єпископа Мартина Шишковського (1604-1607). Завдяки йому ідея об'єднання Церков знаходила все більше прихильників серед населення Волині. Ось чому саме Луцьк став місцем спільної зустрічі католицького і православного духовенства в 1694 році, де священики двох конфесій намагалися знайти розв'язання спільних проблем. Дієцезія з центром у Луцьку була найбільшою у тодішній Польсько-Литовсько-Руській державі і відігравала помітну роль у релігійному і суспільному житті. Тому свого часу Луцьк називали "Римом Сходу", підкреслюючи виняткове становище міста в житті Католицької Церкви.
Луцькі Єпископи засідали в Сенаті спочатку Великого Князівства Литовського, а потім, після Люблінської Унії, займали десяте місце в Сенаті Речі Посполитої. Крім цього вони мали привілей зберігати державну коронну печатку. З поміж Луцьких Католицьких Владик вийшло багато помітних релігійних і політичних діячів того часу. Великі заслуги перед Церквою мав єпископ Олександр Виговський (1703-1714), що походив з родини славного гетьмана України Івана Виговського. Саме він заснував у Луцьку першу римо-католицьку духовну семінарію (1706). Ніколи не бракувало на луцький єпископській столиці відданих і достойних пастирів. Вони оточували своєю опікою всіх мешканців міста, не зважаючи на національність чи віровизнання. Особливо слід згадати єпископа Каспра Цєцішовского (1798-1827), який під час епідемії поспішав з допомогою до всіх лучан, помагаючи продовольством і ліками всім, без різниці якої віри були потребуючі. Промовистим є той факт, що католицький єпископ Луцька знайшов глибоку пошану навіть серед міщан іудейського віровизнання. За часів царського панування були об'єднані Луцьке і Житомирське єпископства (1797), а згодом ординаріям цих земель було підпорядковано єпископство Кам'янецьке (1883).
Відновлення окремого Луцького єпископства відбулося в період, коли величезні території Луцько-житомирської єпархії були поділенні між Польщею і Радянською Росією. Оскільки Луцьк залишився в межах тогочасної Польщі, то в 1925 році Папа Пій XI відновив незалежне Луцьке єпископство. Останнім Римо-католицьким єпископом в Луцьку був Адольф Шельонжек. Всього ж досі було 40 Єпископів Луцьких і 9 Луцько-Житомирських, включаючи єпископа Шельонжека, за часів правління якого знову відновилася окрема Луцька Єпархія. Після арешту, а згодом примусового вигнання останнього Луцького Єпископа до Польщі, Луцька єпископська столиця, хоча й ніколи не ліквідована згідно з церковним правилом, залишалася без свого владики. 16 травня 1998 p. відбулося урочисте повернення до своєї кафедри Луцького Єпископа Маркіяна Трофим'яка.
Кафедральним собором в Луцьку є давній єзуїтський костел св. Апостолів Петра і Павла. Первісна катедра Пресвятої Трійці була дерев'яна і містилася напроти сучасної. Після пожежі, яка знищила кафедральний костел, Єпископ Цєцішевський у 1787 p. переніс своє місце перебування до колишнього єзуїтського костелу і надав новій катедрі назву Пресвятої Трійці і св. Апостолів Петра і Павла. Розпочинав будівлю цієї святині у 1616 р італійський архітектор Яків Бріано. Пізніше будівництво продовжував єзуїтський зодчий Матвій Май. Сучасних форм луцький костел набув після перебудови у 1724-1730 р. іншого єзуїтського архітектора Павла Гіжицького.
3. Кам'янець-Подільська Дієцезія.
Перед тим як виникла ієрархічна структура католицької Церкви на Поділлі, найвищу владу над місцевими католиками виконували Краківські Єпископи. Офіційно дієцезію в Кам'янці-Подільському засновано в 1385 р. Першим її пастирем був монах-домініканець Вільгельм.
Слід зазначити, що подільські землі впродовж історії були полем битв, і цей факт дуже негативно впливав на релігійну ситуацію. Аж до 1434 p, коли Поділля було включене до складу Польської Корони, не вгамовувалися військові суперечки між поляками і литовцями за володіння в цьому краю. Пізніше спустошували ці землі постійні татарські напади. Великі заслуги для відбудови церковного життя на Поділлі мав єпископ Леонард Слончевський (1546-1562). Поряд з ним слід згадати єпископа Мартина Білобржеського, який всіляко сприяв релігійному просвітленню католицького населення на Поділлі.
Як державні діячі кам'янецькі єпископи були сенаторами Речі Посполитої. Відповідно до свого титулу вони займали тринадцяте місце в Сенаті і довгий час перебували поза межами своєї дієцезії. Критичні часи для Кам'янецької Церкви на подільських землях наступили після 1672p., коли ці терени завоювали війська турецького султана Магомета ІV. Єпископи вимушені були перебратися до Львова і жити там протягом 26 років аж до звільнення у 1699 р. Під час турецького поневолення у цілій дієцезії залишилося тільки 13 костелів.
Після тимчасового спокою католицьку Церкву на цих землях чекали нові випробування. З поділом Польщі на переважну частину дієцезії поширилася влада Російської Імперії. Проводячи антикатолицьку політику, цариця Катерина II ліквідувала дієцезію в Кам'янці Подільському і на її місці було створено єпикопство у Летичеві, котре проіснувало до 1802 р. Короткочасному періоду нормального існування дієцезії поклало кінець рішення царського уряду про її ліквідацію у 1866 р. Слід зазначити, що Апостольський Престіл ніколи не визнав цього акту. Тимчасово про дієцезію дбали Луцько-Житомирські Єпископи.
Після падіння царату в 1918 р. знову відродилася Кам'янецька Дієцезія, але як і попередні рази тривало це дуже недовго. Вже в 1920 p. внаслідок встановлення комуністичного режиму Кам'янецький Ординарій Петро Маньковський змушений був емігрувати до Польщі. Він проживав у м. Бучачі, звідки формально керував своєю паствою. Радянська влада запровадила на землях Поділля жорстокий терор по відношенню до католицької Церкви. Були ліквідовані всі парафії і усунено всіх священиків. І тільки після призначення 16 І 1991 p. єпископа Яна Ольшанського Ординарієм Кам'янецької дієцезії розпочалося нове відродження католицизму на цих теренах.
Кафедральний костел св. Апостолів Петра і Павла сягає своїми початками давніх часів. Деякі джерела стверджують, що Кам'янецька кафедра була створена ще раніше, ніж дієцезія - в 1375 p. Однак більш правдоподібна думка, - що святиню заснував Великий литовський князь Вітовт у 1428-1430 p. Дерев'яний костел був перебудований на початку ХУІ століття у камені в готичному стилі. Після пожежі 1616 p. його відбудовано в ренесансному стилі. Під час турецького панування (1672-1699) святиня була перетворена у мечеть, про що досі свідчить збудований мінарет. Пізніше його було увінчано фігурою Пресвятої Діви Марії.
4. Києво-Житомирська Дієцезія
Утворенню Київської дієцезії треба завдячувати ордену домініканців, який з XIII ст. активно проводив євангелізацію українських земель. Першим постійним Єпископом для Києва був висвячений у 1321 p. домініканець Генріх. Відтоді католицькі єпископи не тільки призначалися для України, але й дійсно проживали у її столиці. Значний внесок для католицької Церкви зробив Єпископ Михайло Трестка. За його правління у 1411 p. на горі Кисилівці була споруджена перша, дерев'яна тоді, єпископська кафедра.
В умовах постійної загрози нападів і спустошень церковне життя на цих теренах, що межували зі степом, не могло нормально розвиватися. Досить промовисто свідчить про це факт, що в ієрархічній структурі Великого Князівства Литовського - в складі якого перебували Київщина - Київська дієцезія була на останньому місці.
Після утворення Речі Посполитої (1569) Київські Владики увійшли до її Сенату. Разом з тим їх влада поширилася на землі Чернігівщини і деякий час вони носили титул Єпископів Києво-Чернігівських.
Одним з найвизначніших пастирів дієцезії був Йосиф Верещинський (1589-1599) - перший київський єпископ, про якого маємо порівняно достовірні відомості. Він походив з православної української шлахти з Холмщини. Прийнявши католицизм і зайнявши Київський Владичий Престол Єпископ Верещинський багато зробив для організації церковного устрою в Києві. Між іншим він заснував частину міста підпорядковану владі Єпископа - Біскупщину -, в якій знаходилися найважливіші церковні об'єкти. Верещинський виступав також як державний діяч, виношуючи план створення оборонної системи для України, якій постійно загрожували турки і татари.
Подальші козацькі війни, а також захоплення Росією частини українських земель, в тому числі і Києва (1686), ознаменували початок занепаду дієцезії. Єпископ Андрій Хризостом Залуський (1680-1691) змушений був покинути свою столицю і шукати притулку в інших сторонах. Після невдалої спроби заснувати Кафедральний костел у Білій Церкві він замешкав у Любліні. Починаючи від єпископа Самійла Ожги (1722-1756) місцем перебування латинських владик Києва стало місто Житомир. Серед єпископів того періоду слід згадати Андрія Залуського (1759-1773) - визначного інтелектуала і просвітителя. Його бібліотека стала основою для створення Національної Бібліотеки у Варшаві. У 1797 p. Київська Дієцезія біла скасована і на її місці створено Житомирську.
Декрет папського легата в Росії Літта De apostolicae potestatis від 8 серпня 1798p. сповіщав про з'єднання Луцької та Житомирської Дієцезій під владою спільного ординарія. Слід зазначити, що не було створено нової дієцезії, а лише з'єднано окремі Луцьку та Житомирську персональною унією. Спроби відновити устрій і релігійне життя Дієцезії наступили після падіння царату. Однак встановлення комуністичного режиму на довго запровадили систему переслідувань і терору у справах, які мали стосунок до релігії, а особливо щодо католицької Церкви. У 1991 p. владика Ян Пурвінський був призначений Житомирським Ординаріем. Відтоді можна говорити про нове відродження Церкви на території Центральної і Східної України.
Кафедральний костел у Києві існував від 1411 p. Муровану святиню звів єпископ Христофор Казимирський (1606-1618). Однак після окупації Києва росіянами центр католицької Церкви було перенесено до Житомира. Там на місці дерев'яного парафіяльного костелу єпископ Ожга звів кам'яну катедру св. Софії. Рівнокафедральним також вважається тепер київський костел св. Олександра, побудований у 1817-1842 p. Монументальну, класицистичну споруду, що вміщує дві тисячі віруючих, звів архітектор Вінценз Беретті.
5. Апостольської Адміністрації Закарпаття
Угорські правителі вже у 50-60-тих роках Х ст. були готові прийняти християнство, але питання - до східного, чи західного християнства їм приєднатися, кінцево було вирішено завдяки формуванню політичних стосунків.
Справжнім засновником угорської Церкви вважають Анастаза-Астріка, який був архієпископом спочатку Калочської, а пізніше Естергомської дієцезії. За дорученням Папи римського та короля Св. Стефана він територіально організував католицьку церкву Угорщини. Кожна з семи організованих дієцезій займала величезні території. Так само було і з трансільванською діецезією, що була заснована у 1009 році, і містила у собі територію Закарпаття аж до початку ХІVст.
Закарпаття відносилося то до Трансільванської єпархії, то до Егерської єпархії, а з 1346 p. воно стає частиною егерської дієцезії. З цього часу починається будівництво багатьох церков не тільки у містах, а і в селах. Замітки про цей період, що знаходяться в архіві Ватикану, згадують на нашій території більше як 50 церков.
Самостійну Сату-Марську католицьку дієцезію заснували 23 березня 1804 року, яку 9 серпня узаконив Папа Піус VII. Ця дієцезія крім Сату-Марської області, містила в собі такі області, як Мараморошську, Угочанську та Унгську. Духовний розвиток дієцезії можна прослідкувати, вивчаючи історію та знаючи про те, який вид діяльності був важливим для її правлячих єпископів. До кінця І Світової Війни дієцезією керували такі єпископи:
1. Фішер Іштван (1804-1807) важливим вважав організувати навчання. Він впровадив єпископський ліцей, католицьку гімназію та семінарію.
2. Клобушіцкі Петро (1807-1821) унгський декан-парох поділив деканські округи, з відкриттям гуртожитків для учнів гімназій, він стимулював людей до навчання у селах. Так як після наполеонівських війн на даній території набував великі масштаби голод, то першочерговим завданням єпископа було організування " центрів милосердя".
3. Ковач Флоріан (1821-1825) мав хворобливий організм, який був великою завадою у виконанні його апостольських завдань.
4. Гам Янош (1827-1857) протягом тридцяти років керував дієцезією. Можемо казати, що він сформував зовнішність дієцезії. Апостольська робота даного єпископа зіграла важливу роль в житті всієї території.
5. Гааш Мігаль (1858-1866) - в часи його керування повернулися у свої старі монастирі єзуїти. Він також звертав велику увагу на освіту. Гааш Мігаль видавав газети та книги, запроваджував педагогічні курси. Заснував на Закарпатті будинки по догляду за хворими та будинки для сиріт.
6. Біро Ласло (1866-1872) був співробітником Гам Яноша, тому зрозуміло, що й він звертав Велику увагу на бідних, сиріт, старих та на навчаючуся молодь.
7.Др. Шглаух Лерінц (1873-1877) заснував священичі бібліотеки на кожній парафії. Запровадив та контролював шкільне навчання в кожному селі Закарпаття.
8. Месленьі Дьюла (1877-1905) сприяв розвитку мирянських товариств. Вніс великий вклад в культурне життя Закарпаття.
9. Др. Боромісса Тібор (1906-1928). Зміна політичних кордонів дуже ускладнила керування дієцезією. Вніс великий вклад в благодійну та соціальну діяльність.
14 серпня 1993 року є днем народження Закарпатської Апостольської Адміністрації.
За рішенням Святого Престолу першим адміністратором в Закарпатті став архієпископ Антоніо Франко Апостольський Нунцій в Україні. 16 грудня в мукачівському римсько-католицькому костелі виголосили папську буллу про утворення Алотсольської Адміністрації Закарпаття і, що парафіяльний костел Святого Мартина став кафедральним собором.Із-за великої відстані отцю нунцію важко було керувати закарпатською Церквою. Кожного року на Різдво та на Воскресіння Христове, він зустрічався зі своїми священиками, зрештою всі свої церковні справи вирішував за допомогою генерального та єпископського вікарія - отця Лайоша Гудри.
9 грудня 1995 року пала Іоан Павло П єпископом-помічником Закарпатської Апостольської Адміністрації призначив керівника виноградівської францисканської місії - Майнек Аятала. Після смерті отця Гудри Лайоша, яка наступила 17 грудня 1995 року, Майнек Антал став генеральним вікарієм.
6 січня 1996 року папа Іоан Павло П в Римі урочисто висвятив Майнек Антала єпископом. Пан нунцій надав новопризначеному генеральному вікарію всі права до керівництва всією душ пастирською діяльністю, за винятком висвяти священиків та їх диспозицій. 7 жовтня 1997 року Святійший Отець призначив Майнека Антала ординарієм Римсько-Католицької Апостольської Адміністрації Закарпаття.