Але що ж робити? Залишити все як є? Та ж "московські попи" — скалка в ніжному місці. Вони будуть, як та англійка, "гидити". Проповідувати "русский мир". Сіяти сепаратизм. Всебічно підтримувати всіляких російських креатур на кшталт Опоблоку.
Будуть, звісно. "Московські попи", безумовно, не вигадка. І "англійка гидить", так. Можливо, не в таких масштабах, як їй приписують, але все ж. Сам факт наявності церкви із закордонним центром багатьох обурює саме як факт, незалежно від того, що ця церква реально робить чи не робить. А тут ще патріарх Кирило зі своїм (точніше — путінським) "русским миром". І митрополит Павло Лебідь. І кримські священики, що освячують російські ракети. І хресні процесії з царем на іконах. І "братерство народів", і "слов'янська єдність", і побєдобєсіє, й інша імперська єресь.
Одне слово, давайте чесно: "національна церква" для українців — зовсім не чинник консолідації нації. Це духовний редут, заслін, барикада, яку ми ставимо на шляху російської експансії. Коли екзальтовані "свідки Томоса" заявляли, що автокефалія — це і є "національна ідея", вони частково були праві. Адже іншої національної ідеї, крім протистояння Москві, в нас досі немає.
Та чи можна позбутися імперії, копіюючи її методи?
...
Україна, як влучно зазначив один із її президентів, — не Росія. Саме тому в ПЦУ, попри внутрішню схильність до одержавлення, немає шансів стати клоном РПЦ.
Ідея державної церкви по-своєму хороша для влади, — але тільки для тієї, яка може собі дозволити не думати про завтрашній день, на який призначено вибори. Ось Путін, наприклад, може собі дозволити державну церкву. А РПЦ може дозволити собі зливатися в екстазі з Путіним. Бо він вічний. Патріарх Філарет, що ввібрав у себе РПЦ, теж може з ніжністю думати про державну церкву, оскільки його уявлення про державний ідеал також сформувалося в СРСР. Але в умовах постійної зміни влади та політичної конкуренції глибоке зрощення церкви й державної політики в різношерстій і незмінно сильно регіоналізованій Україні — не має сенсу.
Українська церковна ситуація — сильно драматизована останніми подіями і пропагандою, що супроводжувала їх, — насправді зовсім не така погана. Різні церкви дуже вдало зайняли різні ніші, задовольнивши й охопивши місією всіх, хто цього потребував, незалежно від їхніх культурних, мовних, політичних уподобань, регіональних особливостей та генетичних схильностей. Поки вони створювалися й розбрідалися по своїх нішах, країна пережила чимало потрясінь. І навіть коли всі більш-менш розійшлися по місцях, ситуація не стала бездоганною, — конкуренція на православному ринку залишалася нечесною, бо одна частина православних обвинувачувала іншу в тому, що вони "продають контрафакт", тобто є "безблагодатними".
Після визнання канонічності та дарування Томоса про автокефалію цю проблему було усунуто. Ситуація на "духовному ринку" нині близька до ідеальної. Навіть при тому що УПЦ МП, як і раніше, є, як і раніше, в єдності зі своїм "закордонним центром", як і раніше, не визнає ліквідації розколу. І навіть якщо в цьому "не-визнанні" до неї приєднається частина помісних православних церков.
Ситуація майже ідеальна. Але ми самі, як і раніше, далекі від ідеалу.
Вибір для нас — колосальне випробування, з яким ми за роки незалежності так і не зрозуміли, як жити і що робити. Нам важко зробити власний, але ще важче — прийняти чужий. Тому ми так вітаємо уніфікацію. Ось і церква має бути єдиною, тобто однією. Розподіл — навіть коли йдеться про церковні уподобання — ми сприймаємо як драму і як виклик собі. Нам простіше орієнтуватися в умовах демонізації опонента. "Розкольників", які нікуди не поділися, тільки потягли за собою в розкол ще й Вселенського патріарха, ви тільки подумайте. "Московських попів", які "розвалили країну".
Можливо, я виступлю в ролі Капітана Очевидність, але все-таки: не статусу — "канонічного", "державного" чи якогось там іще — чекають насправді ті, хто з УПЦ МП міг би перейти, але не бачить особливого сенсу. Там чекають хоч якогось сигналу, що перехід не виявиться заміною шила на мило. Що ПЦУ — це не зміна вивіски, а нова церква з новими правилами. Нові правила — те, чого всі українці, усвідомлено чи неусвідомлено, чекають від кожної великої політичної і суспільної зміни. Реформи — ключове слово. У церкві в тому числі. Влада приходить і йде. Адмінресурс — що серце красуні. Але якщо надії, пов'язані з новоствореною церквою, справдяться бодай частково, ні адмінресурс, ні "особливий статус" їй просто не знадобляться.