Правила доступу
Архіви СБУ через три роки після розсекречення ледве справляються з потоком відвідувачів.
"Іноді доводиться просити людей чекати по кілька днів, щоб не перевантажувати зал", - розповів НВ голова архіву СБУ Ігор Когут.
За його словами, щоб отримати доступ до архіву, потрібно надіслати листа електронною або звичайною поштою, вказати свої дані і якомога більш докладно описати, які документи або яка особа вас цікавить.
На пошук справи у експертів в центральному і регіональних архівах йде від декількох днів до місяця. Після цього заявник отримує знайдені матеріали у читальному залі, може особисто зробити їх копію, або запросити її цифровий варіант.
В СБУ, як уточнюють фахівці, лежать архівно-кримінальні справи на репресованих, а засланих і депортованих родичів треба шукати в архівах МВС.
Слыд врахувати і те, що величезний масив документів з українських архівів втрачено: частину вивезли в Росію, а багато спеціально знищили перед розвалом СРСР. Найбільш цінне з того, що зникло, — справа Романа Шухевича, головнокомандувача Української повстанської армії (УПА), і матеріали щодо українських дисидентів 1970-80 років.
Історія 17-річної санітарки Олімпіади Білоус
33-річний київський підприємець Ігор Гошовський, у якого після Другої Світової війни за зв'язки з УПА постраждали майже всі родичі, дізнавшись про відкриття архівів, вирішив розшукати справу своєї бабусі Олімпіади Білоус.
У 1940‑х вона була санітаркою і допомагала лікувати поранених повстанців в одному із сіл Рівненської області. Нові факти справи бабусі вразили Білоуса.
“Це величезна кількість сторінок протоколів суду, допитів свідків, опис конфіскованого майна аж до трюмо, — розповідає киянин. — Я знайшов імена слідчих і імена стукачів, які її здали". Він з подивом з'ясував: ті, хто зіграв негативну роль у справі його бабусі, — це українці, її односельці. Саме вони в 1945 році донесли на 17‑річну дівчину-санітарку. "Я знаю їхніх нащадків", — додає Гошовський.
Доноси зламали життя Білоус: радянський суд засудив її до десяти років таборів, які вона провела в найжорстокіших умовах — спершу в Сибіру на лісоповалі, а потім у Монголії на будівництві залізниці.
Вирок за "вбивство" неіснуючого людини
Яскравим прикладом свавілля радянських спецслужб виявилося справа двоюрідного діда письменниці Олени Захарченко. Вона після відкриття архівів вирішила розібратися в історії родича, про якого ніхто з її родини нічого не чув більше 70 років. Виявилося, що діду разом із шістьма іншими людьми у 1947‑му винесли вирок за вбивство і засудили до 25 років таборів. Коли у 1960‑х інші засуджені у цій справі зажадали реабілітації, з'ясувалося, що "вбитого" ними взагалі не існувало.
Побачивши ці дані, Захарченко зрозуміла: справу проти її родича сфабрикували. Але вона все одно не могла зрозуміти, у чому була зв'язок між засудженими, адже ті навіть не знали один одного. "Виявилося, що всі вони воювали в радянській армії, дійшли до Берліна, у них були нагороди і медалі", — розповідає письменниця.
Найбільше її вразило те, що її двоюрідний дід-фронтовик підписав усі зізнання і протоколи, у тому числі й абсурдний документ, у якому він доносив на брата свого батька, який нібито вербував його в УПА. Притому що дядька у нього взагалі не було. “У справі я знайшла листа, в якому двоюрідний дід відмовляється від цього свого зізнання і пише, що все сказав під тиском, — із сумом резюмує Захарченко. — Страшно подумати, що йому довелося пережити".
Відкриття кримінальної справи щодо вбивства українського художника Ніла Хасевича в 1952 році
Українського художника-графіка, підпільника і члена ОУН Ніла Хасевича жорстоко вбили співробітники радянських спецслужб у 1952 році. Разом із товаришами його закидали гранатами у криївці в Рівненській області, а потім на три дні виставили їхні тіла на загальний огляд.
Завдяки розсекреченими матеріалами з архіву СБУ експерти Національного центру правозахисту з'ясували, що керівник операції з вбивства художника, колишній співробітник КДБ Борис Стекляр не лише живий, але навіть подав до суду, намагаючись знову засекретити власну особову справу.
Активісти НЦП звернулися у Генпрокуратуру, і вона у квітні 2017‑го взялася розслідувати стару історію, підозрюючи Стекляра у навмисному вбивстві.
Для України це — перший прецедент.
“Для нас важливо підняти це питання в суспільстві. Звісно, рішення буде виносити суд. Можливо, він пом'якшить вирок, враховуючи вік [Стекляра]. Але ми почуємо важливі речі про сутність радянського режиму", — пояснює координатор НЦП Олег Поліщук. Він вважає: будь-яку людину можна пробачити. Але систему пробачати не можна — їй необхідно дати оцінку, у тому числі і правову.
Якщо прецедент виявиться вдалим, у перспективі документи з українських архівів дозволять провести значно масштабніші процеси, впевнені в НЦП.