1 ( 25-05-2016 12:46:28 змінене kbg_dnepr )

Тема: Невідома історія

У Дніпродзержинську працює дуже плідне краєзнавче товариство.
Я вже давала тут посилання http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=636 на книгу його активного учасника Олександра Юлійовича Слонєвського.

Травневе засідання товариства було присвячене доповіді Олександра Юлійовича про міського голову Кам'янського за часів окупації Олексія Михайловича Самійленка (Калиника). ЇЇ скорочений варіант Олександр Юлійович дозволив опублікувати тут.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

2 ( 15-06-2014 13:53:21 змінене kbg_dnepr )

Re: Невідома історія

Александр Слоневский
член Национального общества краеведов Украины

А.Ю. Слоневский отмечает, что отправной точкой при написании его работы явилась статья украинского историка Геннадия Иванущенко «Шляхи Олекси Калиника» http://daso.sumy.ua/index.php?option=co … Itemid=81.

Жизненный путь Алексея Самойленко-Калиника

Каждый человек имеет право на собственное мнение, однако, не всегда оно соответствует действительности. Многие наши сограждане, часто и не по своей вине, пребывают в каком-то замкнутом кругу игнорирования отечественной истории. И тому есть объяснение. Получая образование, студенты послевоенного и последующих поколений не услышали правды о революции, коллективизации, голодоморе, сталинских репрессиях, ничего не узнали о пакте Риббентропа-Молотова, Катынской трагедии, не законспектировали объективных лекций о Второй мировой войне. Что уже говорить о других категориях населения!
Но правда всё равно пробивается через асфальт тотальных запретов. Достаточно вспомнить, как изменилось общественное мнение по отношению к таким личностям, как Игнатий Игнатьевич Ясюкович или Анна Оттовна Мороз. Сегодня речь пойдёт о судьбе ещё одного нашего земляка, портрет которого описывался исключительно чёрными красками.
Среди многих тех, кого жестокая круговерть истории ХХ столетия оторвала от родной земли и бросила в далёкие края, был и Олекса Калиник. Этот человек сделал невероятное: в эмиграции – исключительно на энтузиазме и поддержке самих украинцев – он создал молодёжное объединение с развитой инфраструктурой: учебными лагерями и печатными изданиями. Он автор множества работ, среди которых особняком стоит книга «Що несе з собою комунізм?», написанная на основе им же спасённых от уничтожения секретных материалов по голодомору в Криничанском районе и селе Романково. Вы скажете, какое нам дело до этого человека? Ответ прост: крупнейший деятель украинской эмиграции Олекса Калиник и голова Каменской управы во время немецко-фашистской оккупации Алексей Самойленко – одно и то же лицо!

Алексей Самойленко родился 27 февраля 1909 года в городе Ромны на Сумщине в семье потомственного казака, уроженца села Валки Прилуцкого уезда Михаила Яковлевича Самойленко, и его жены Анны Саввины. Об этом свидетельствует запись №8 в метрической книге Соборной Свято-Духовской церкви. Из документа следует, что таинство Святого крещения над новорожденным Алексеем совершили священник Андрей Навроцкий и псаломщик Иаков Бильченко в присутствии родителей и свидетелей – мещанина Петра Батюжевского и дочери мещанина девицы Доминики Лихобавиной.

Прадед новорожденного Яков Самойленко был старшиной при гетмане Мазепе, принимал участие в Полтавской битве. Отступая со шведами в Турцию, он с двумя другими казаками заблудился в Прилуцких балках, поселился там и основал село Валки, ныне Прилуцкий район Черниговской области.
Дядя Алексея – брат матери Анны – состоял директором украинской гимназии в городе Гадяч на Полтавщине. Там он организовал украинский хор и был его руководителем. Мать, которую люди называли Саввична, любила читать и приучила к этому семерых своих детей. Читала им «Кобзаря», украинские исторические рассказы, пела народные песни, посещала театр Садовского, восхищалась творчеством Заньковецкой. В общем, воспитание детей осуществлялось в украинском национальном духе.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: Алена1

Share

3

Re: Невідома історія

wink

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

4

Re: Невідома історія

Ранние годы Алексея прошли в городе Ромодан Миргородского района на Полтавщине. Первичное образование дети семьи Самойленко получали в местной железнодорожной школе. Отец тяжело трудился, чтобы содержать семью, насчитывающую девять ртов. В 1918 году он поступил на службу в железнодорожный кооператив.
В 1924 году Алексей Самойленко прервал обучение и переехал в Каменское, где, окончив трёхлетнюю техническую школу, получил свидетельство механика и работал на Днепровском государственном заводе. Не исключено, что под названием «техническая школа» кроется Каменская железнодорожная школа, находившаяся на перекрёстке современных улиц Спортивной и Арсеничева. В 1929 году Алексей возвращается на Полтавщину и становится преподавателем железнодорожной школы в Лубнах, одновременно обучаясь на курсах местного педагогического института. После завершения курсов Самойленко поступает в Киевский институт лингвистического образования. Здесь 23-летнего студента застаёт лихолетье 1932 года. Видя, как физически погибает украинский народ и органически требует отмщения, Алексей Самойленко организует студенческое звено подпольной «Спілки Української Молоді» (СУМ). В неё вошли студенты третьего курса института. Среди них: будущий деятель украинской эмиграции Пётр Чечет, Фёдор Пилипенко с Черниговщины, отец которого был повстанческим атаманом и принадлежал к «Спілці Визволення України» (СВУ) и другие. Подобные подпольные организации в период Голодомора не являлись исключением. Они существовали не только в студенческой, но и селянской среде, где, чаще всего, под воздействием неимоверно тяжёлых обстоятельств, превращались в повстанческие отряды.
16 июня 1932 года вместе с двадцатью друзьями Алексей Самойленко был арестован. Следствие ГПУ продолжалось до декабря. Алексею было выдвинуто обвинение по статье 54-8 в принадлежности к подпольной организации, на основании чего он был приговорен к пяти годам лишения свободы. Эшелон в количестве четырёхсот осужденных прибыл на станцию Погра в Карелии. Оттуда колонну узников пять часов по морозу гнали глубоким снегом до вновь построенного концлагеря. Там производились лесоразработки, обслуживающие строительство Беломорско-Балтийского канала. Условия пребывания в лагере были ужасающие: бараки не имели ни потолка, ни крыши. Помещения были покрыты лишь ветками и снегом, который таял и капал на заключённых, как только в бараках начинали топить. Норма выработки устанавливалась следующая: двоим зекам необходимо было за день спилить 10–12 высоких елей, обрубить ветви и распилить на отдельные части по 4–4,5 метра длиной. Эта продукция шла на экспорт. В таких условиях проработали всю зиму.
Однажды, воспользовавшись случаем, когда заключённые работали без охраны, Алексей Самойленко с другом Фёдором Пилипенко бежали из лагеря. Направляясь на юг вдоль железнодорожной линии Мурманск–Ленинград, их через несколько дней поймали с помощью местных жителей – карелов, которые получали за каждого беглеца большую, как по тем временам, награду – пять пудов хлеба. Алексея Самойленко отправили в штрафной изолятор концлагеря Медвежьегорск, где предъявили обвинение в шпионаже, поскольку он, якобы, хотел перебежать в Финляндию. Самойленко отказался подписать обвинение, так как это грозило расстрелом, утверждая, что он направлялся в Киев.
В ожидании суда, его отправили в лагерь, откуда выводили на работы по десять часов ежедневно. Через два года Алексея Самойленко перевели в другую зону, где брёвна распиливали на доски. В 1938 году в карательных органах СССР произошли некоторые изменения. После ареста и расстрела наркома НКВД Н. Ежова и назначения на его место Л. Берия, наступило временное «потепление». Алексея Самойленко неожиданно освобождают из заключения с запретом на проживание в основных промышленных центрах страны. И он поселяется в Лубнах на Полтавщине, проведывает родителей в Ромодане, а затем переезжает в Днепродзержинск, где проживал его брат Константин, который также отбыл трёхлетний срок лишения свободы.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: Алена1

Share

5

Re: Невідома історія

Алексей вначале устраивается механиком на кирпичном заводе, а затем в плановом отделе хлебозавода №1. При этом он постоянно поддерживал связь с друзьями-подпольщиками. Здесь и застала его вторая мировая война. В 1941 году Алексею Самойленко исполнилось 32 года, но за его плечами уже были шесть лет лагерей, опыт конспиративной работы и непоколебимая мечта о независимости Украины. Самойленко встречается с участниками Походных групп ОУН. Последние, после провозглашения во Львове 30 июня 1941 года Акта восстановления Украинской державы, двинулись на восток Украины закладывать подпольные центры. Алексей Самойленко всемерно помогал им продовольствием и всем, чем мог, а также способствовал их дальнейшему продвижению на Донбасс. Во время этих нелегальных встреч Алексей Михайлович, очевидно, в целях конспирации начинает называть себя Олексой Калиником. Он становится головой Каменской городской управы, подробности его назначения пока остаются неизвестными.
Секретарь Днепродзержинского подпольного горкома КП(б)У Казимир Ляудис так описал этот момент: «На хлебозаводе экспедитором работал некий Самойленко. Был незаметным человеком, но к вечеру первого же дня вступления немцев в Днепродзержинск, был объявлен головой городской управы. Оказывается, что он был крупным националистом, скрывавшимся длительное время в Днепродзержинске».
Городская управа Каменского разместилась в здании горкома партии напротив театра. Управа быстро наладила работу и уже через несколько дней выдавала справки («персональні виказки») с указанием года рождения, национальности и подтверждения, что имярек зарегистрирован, как постоянный житель Каменского. Наличие такой справки давало её обладателю возможность трудоустроиться, а также чувствовать себя в относительной безопасности.
На посту головы управы Алексей Самойленко в рамках куцей «свободы», разрешённой оккупантами, помогает местным патриотам отстраивать украинскую культурную жизнь. При его участии была восстановлена деятельность некоторых учреждений, в частности: дошкольный сектор (руководитель П. Волк), школьный сектор (заведующий отделом образований А. Михайлик, затем А. Ляшко), отдел охраны здоровья (заведующий – главврач первой больницы Фёдор Малинка), спортивное общество (председатель Анатолий Грушевский), организация «Просвіта», украинский драматический театр имени Шевченко (директор и главный режиссёр Фёдор Гладков), газета «Кам’янські вісті» (редактор – священник Иван Куменко), украинская автокефальная православная церковь (протоиереи Борис Беленький и Пётр Новосельский). Практически всех руководителей этих служб назначал лично Алексей Самойленко.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

6

Re: Невідома історія

Украинский драматический театр имени Тараса Шевченко в начале декабря 1942 года поставил драму о Голодоморе под названием «Марко Отава». На постановке драмы перед штадткомиссаром города Самойленко настаивал лично. Пьеса показывала большевизм, как преступление против украинского народа. Но поскольку драма, по своей сути, являлась глубоко националистичной, немцы её запретили и сняли с репертуара.

Самым массовым мероприятием, проведенным при непосредственном участии Алексея Самойленко, стали празднования 128-й годовщины со дня рождения Т. Г. Шевченко, устроенные 11 марта 1942 года в городском театре и церкви. Вечером того дня многочисленные гости и зрители пришли в театр, украшенный шевченковскими цитатами на жёлто-голубой бумаге. Первые ряды заняли немцы. На сцене появился объединённый хор в сопровождении ансамбля бандуристов. Слова «Заповiта» заполнили зал. Присутствующие встали и подхватили пение. Обескураженные немцы также поднялись. Комиссар Кремер спросил переводчицу: «Это гимн?» Та ответила: «Нет, но почти». Торжества прошли с большим вдохновением и патриотическим настроением украинцев. А в Николаевской церкви состоялась многочисленная панихида по Тарасу Григорьевичу Шевченко.

Подавая отчёт о празднике Т. Г. Шевченко в Каменском, комиссар Кремер обращал внимание гестапо на необходимость немедленного следствия против украинских руководителей города, которые, по его мнению, «были связаны с бандеровским ОУН».

Самойленко не был членом ОУН, то есть, не принимал присяги организации, однако являлся активным участником украинского национального движения. Фактическая деятельность в оккупационном Каменском, которую проводили патриоты небольшевистской Украины при содействии Алексея Самойленко, заслуживает серьёзного внимания и уважения. Разумеется, роль А. Самойленко в деле «розбудови української національної свідомості» не стоит преувеличивать, но уже не подлежит сомнению, что было бы серьёзной ошибкой низводить его до уровня предателя или ярого коллаборациониста.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

7

Re: Невідома історія

Личность Алексея Михайловича Самойленко была в определённой степени противоречивой. Занимая пост головы управы, он не мог не выполнять требований немецкой оккупационной администрации. 19 июня 1942 года во время визита в Каменское Эриха Коха, Алексей Самойленко по долгу службы встречал рейхскомиссара на пороге управы.

Во время оккупации он женился на учительнице украинского языка и литературы красавице Валентине Зайченко, проживавшей до этого на улице Спортивной. После венчания в Николаевской церкви молодые на фаэтоне, разбрасывая ребятне конфеты, покатили к дому на улице Йоганесса Брамса (ныне ул. Перекопская, редакция «Новой газеты»), в которой размещались немецкая кухня и столовая, и где было устроено гуляние с присутствием немецких чинов.

Одновременно А. Самойленко начинает работу по изучению Голодомора 1932–1933 годов. В его руки попадают документы, свидетельствующие об организации и проведении коммунистическим режимом искусственного голода. Эти материалы предназначались для вывоза или уничтожения советскими органами перед приходом немецких войск, однако, в суматохе отступления уцелели. Поскольку городская управа располагалась в здании, в котором до войны находились горком и горисполком Днепродзержинска, Алексей Самойленко и завладел уникальными документами. Ему удалось сберечь их, и, пробираясь через фронтовые линии, провести через границы шести государств, чтобы в соответствующий момент предъявить неопровержимые улики миру.

При приближении советской армии к Каменскому Алексей Самойленко с супругой приняли решение уходить на запад. Он прекрасно понимал, что органами НКВД не будут приняты во внимание никакие побудительные мотивы стать головой управы. Вместе с ним эвакуировались на запад многие врачи, учителя, работники различных городских учреждений. Как и тысячи украинцев, супружество Самойленко очутилось под конец войны в Австрии в г. Зальцбург. Здесь Алексею удалось раздобыть печатную машинку с украинским шрифтом, и он начал издавать вначале стенную газету, а потом журнал «Новые дни», пост редактора которого принял его давний товарищ и соратник П. Чечет-Волыняк. С выдающимся украинским общественным деятелем Петром Кузьмичом Чечетом, взявшим псевдоним Волыняк, Алексей Михайлович Самойленко-Калиник дружил ещё со студенческой скамьи и вместе отбывал срок на строительстве Беломорско-Балтийского канала.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

8

Re: Невідома історія

kbg_dnepr, дуже дякую за такую уникально-интересную информацию!
может Вы знаете где можно купить книгу?

Share

9

Re: Невідома історія

Могу сбросить весь файлик и дать координаты автора

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

10

Re: Невідома історія

Договорились!

Share

11

Re: Невідома історія

Затем судьба перенесла Самойленко в Германию, в лагерь для перемещённых лиц, так называемых «депистов» «Sommekaserne» в Аугсбурге, который стал в то время одним из основных центров украинской эмиграции. В Аугсбурге начала расцветать украинская культурная жизнь. В 1946 году Самойленко-Калиник организовал издание журнала «Авангард», первым редактором которого был Пётр Кизко, а на протяжении 1954–1958 годов – сам Алексей Михайлович. Кроме того, выходил универсальный еженедельный журнал «ПУ-ГУ», в №2 которого от 15 марта 1947 года под псевдонимом «К. Р.» была опубликована статья Олекси Самойленко-Калиника «Роковини Шевченка в 1942 році», рассказывающая о проведении Шевченковских празднований в оккупированном Каменском.

Долгое время жизнь украинцев в Аугсбурге, как и вообще в Западной Европе, была скованной страхом перед насильственной депортацией в Советский Союз. Очутившись среди народов Европы и Америки, украинцы убедились, что человечество не имеет элементарного представления, чем страшен российский коммунизм для всего мира. Алексей Самойленко-Калиник активно включился в организацию протестных акций и демонстраций против принудительного вывоза в СССР, а также изготовлял соответствующую документацию для тех, кому угрожала депортация.

Мечтой Алексея Михайловича являлось возрождение деятельности Союза Украинской Молодёжи в эмиграции. По его инициативе, при помощи таких лиц, как его супруга Валентина Калиник, а также Д. Штогрин, М. Юзенив и другие, был организован первый центр СУМ в Аугсбурге, а к июлю 1946 года появились ещё семь центров в Германии, в которых насчитывалось 200 активных членов. На Мюнхенском заседании 6 июля 1946 года было избрано Центральное организационное бюро СУМ, а 4 сентября того же года состоялась первая конференция в Аугсбурге, за организацию которой отвечал А. Самойленко-Калиник. На ней собрались представители от 24-х центров, которые утвердили Устав СУМ. Первый Конгресс Союза Украинской Молодёжи состоялся 20–24 марта 1947 года в Мюнхене, а второй 24–25 апреля 1948 года в лагере ДП „Sommekaserne” в Аугсбурге.

На третьем Конгрессе СУМ, который прошёл 1 мая 1949 года в немецком городе Фюртен, Алексея Самойленко-Калиника избрали исполняющим обязанности председателя ЦК СУМ. Союз Украинской Молодёжи к тому времени стал уже мировой организацией, которая имела свои центры в США, Канаде, Великобритании и других частях света, где обитали украинцы. На четвёртом Конгрессе СУМ в Брюсселе 28–29 января Самойленко-Калиника избрали председателем ЦК СУМ.

Благодаря его энергии и упорному труду, Союз Украинской Молодёжи стаёт мощной организацией, объединяющей тысячи членов во многих частях света. В это же время, то есть, в 1953 году выходит сборник документов о Голодоморе в Украине 1932–1933 годов под названием „Що несе з собою комунізм?» и её перевод на английский язык „Communism – the Enemy of Mankind”. Эта книга была единственным, на то время, документальным обвинением российского коммунизма в уничтожении украинского народа, которая увидела свет на Западе.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

12

Re: Невідома історія

Представленные документы происходят преимущественно из Криничанского района Днепропетровской области, но они характеризуют ситуацию 1932–1933 годов на всей территории советской Украины. На примере села Романково составитель сборника показывает смерть „від різачки”, „виснаження” и других причин преждевременной кончины 588 жителей из пяти тысяч на протяжении пяти месяцев 1933 года.

Люди, близко знавшие А. Самойленко-Калиника, вспоминают, что он в то время вёл по-настоящему спартанский образ жизни, полностью посвятив себя работе, проводя дни и ночи в бюро Союза Украинской Молодёжи. Вместе с тем, это был необыкновенно скромный человек, которому были чужды поза и разговоры о своих заслугах. Поэтому среди материалов украинской периодики в диаспоре встречается много эпизодов, которые свидетельствуют о бурной организационной деятельности нашего земляка, но нигде на страницах газет нет ничего личного о нём – лишь об украинском деле, которое он совершал.

Не довольствуясь возрождением и строительством Союза Украинской Молодёжи в эмиграции, Алексей Михайлович Самойленко-Калиник взялся за воссоздание Союза Освобождения Украины, к чему могли бы подключиться и сумовцы старшего возраста. По его инициативе было созвано первое организационное собрание Союза Освобождения при участии профессоров Куренного, Г. Ващенко, В. Плюща и сотника И. Галушки. Центры Союза Освобождения Украины были также созданы в разных странах мира; стал издаваться журнал Союза «Миссия Украины» под редакторством Олексы Калиника. Необходимо отметить, что в связи с недостатком финансов, вся организационная работа Союза Освобождения Украины происходила за счёт средств самого Алексея Самойленко-Калиника и его коллег.

Многогранная деятельность Олексы Калиника не прервалась с его переездом в 1958 году в Соединённые Штаты Америки, где первоначально он поселился в Нью-Йорке. Хотя он и отошёл от руководства Союза Украинской Молодёжи, но ещё долгие десятилетия занимался работой в Союзе Освобождения Украины и значительную часть своего заработка отдавал на его функционирование. Кроме того, он активно поддерживал деятельность организации «Американцы за освобождение порабощённых наций», которую возглавляла его супруга Валентина Калиник. Эта организация ежегодно устраивала манифестации около статуи Свободы в Нью-Йорке, пытаясь привлечь внимание мировой общественности к проблемам угнетённых народов. Алексей Самойленко-Калиник до конца своей жизни принимал активное участие в Краевом Совете Украинского Конгрессового комитета Америки (УККА), хотя ему приходилось приезжать на заседания из далёкой Пенсильвании.

18 ноября 2001 года Алексей Михайлович Самойленко-Калиник умер в американском городе Лигайтон. Его супруга Валентина Алексеевна Калиник-Зайченко пережила мужа на три года. Они похоронены в одной могиле. На гранитной плите обелиска выбита надпись:

Олекса Михайлович Самійленко
* 28.02.1908             + 18.11.2001
Автор гасла СУМ
«Честь України готов боронити!»

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

13

Re: Невідома історія

Цена победы: человеческое измерение
Сергей Гончаров

"Война не заканчивается до тех пор, пока не похоронен последний павший на ней солдат"... Красивая фраза — и ничего больше. Если так рассуждать, то не только Вторая мировая, но и многие другие войны никогда не закончатся. Хотя никто не спорит, что погибшие солдаты действительно заслуживают более уважительного к себе отношения, чем то, которое реально существует (не провозглашается, а именно реально существует) в Украине.

...


gazeta.zn.ua/history/cena-pobedy … nie-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

14

Re: Невідома історія

Комунальне підприємство облради "Доля" звернулось до архівів МВС та СБУ по інформацію для встановлення прізвищ осіб, яких виявлено у братській могилі 1940-1950-х років у 6-му Топольному провулку.

Про це повідомив Святослав Шеремета, депутат облради і директор підприємства.

Уже сьогодні працівники "Долі" виявили металеві бірки, які на думку пана Шеремети мають допомогти у встановленні осіб загиблих. "Це буде, однак, важко. Бо бірки поржавіли", -- сказав пан Шеремета.

У той же час пан Шеремета наголошує, що необхідно встановити прізвища загиблих і сподівається, що архіви цьому сприятимуть.

Що ж до захоронення, то, як наголошує пан Шеремета, за припущенням істориків, у ньому є сотні тіл.

lvivexpres.com/news/2014/06/03/6 … litvyazniv

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

15

Re: Невідома історія

Пресс-конференция «Между Гитлером и Сталиным: жители Днепропетровщины в годы Второй мировой войны»    
11.04.2013 г.

9 апреля в медиа центре «ДНЕПР ПОСТ» состоялась пресс-конференция, в которой приняли участие д-р Виктор Брехуненко, профессор, заведующий отделом Института украинской археографии и источниковедения НАН Украины, д-р Александр Никилев, профессор кафедры истории Украины Днепропетровского национального университета, и д-р Игорь Щупак, директор Украинского института изучения Холокоста «Ткума» и Музея «Память еврейского народа и Холокост в Украине».
Пресс-конференция состоялась в рамках визита д-ра Виктора Брехуненка в Днепропетровск. Утром он провел несколько лекций в Днепропетровском национальном университете и пообщался со студентами. В ходе лекций он представил книги из серии «Про Україну з гонором і гумором», а также «Друга світова. Український вимір».

Тема пресс-конференции звучала так: «Между Гитлером и Сталиным: жители Днепропетровщины в годы Второй мировой войны». Первым взял слово д-р Игорь Щупак. «Между Гитлером и Сталиным, между двумя тоталитарными режимами пребывало не только население Днепропетровщины, но и всей Советской Украины. Хочется рассказать о том, что происходило в то время и что ощущали люди. Я хочу обратить внимание на публикацию профессора Владислава Гриневича «Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні в 1939–1941 роках». Напомним, что монография проф. Гриневича первая в своем роде. Она раскрывает предвоенные и военные события с точки зрения общественно-политических настроений разных страт населения Украины.
«Всем известна катастрофа Красной армии 1941 года. Какие причины этой катастрофы? Еще с советских времен привыкли писать, что это репрессии по отношению к военнокомандующим и к офицерскому составу. Внезапность нападения Германии – это абсолютно неверная версия. Потому, что готовился к войне и Советский Союз и Германия, только к наступательной войне, ни одно из государств к оборонной. Но раньше историки не обращали внимание на то, что самой важной причиной катастрофы Красной армии были общественно-политические настроения среди населения, которое не хотело выступать на защиту Советской власти.
Почему так? Украинский народ, который изнуряли голодом в 1933 году, народ который страдал от массовый репрессий 1938 года и от всех экспериментов Советского Союза, не мог защищать ту власть, которая сделала такое с народом. Не случайно около 90% населения Украины не пошли в эвакуацию, а остались на оккупированной территории и ожидали прихода немецких войск.
Потом, после 1943 года, народ вступил в борьбу. Гитлеру за несколько лет удалось сделать то, что Советскому Союзу не удалось сделать за 24 года. А именно, заставить украинцев полюбить Советскую власть. Потому, что в сравнении с нацистским режимом не была такой ужасной», – констатирует д-р Щупак.
Александр Никилев продолжил идею Игоря Яковлевича в том же ключе. Он утверждает: «Власть бросила людей и приказала уничтожать все, чтобы не досталось врагу. Чтобы выжить люди шли работать и в Гестапо. Но немцы достаточно лояльно отнеслись к украинскому населению. Продолжили работать заводы и колхозы. Они уничтожили часть коммунистов, а все остальные продолжили жить при нацистском режиме. Поэтому, по сути, жизнь во время немецкой оккупации продолжилась. Сталинский и Гитлеровский режим по своей сути похожи. Даже партии назывались одинаково, они были социалистическими. Поэтому народ, особенно в первое время пребывания немцев в Украине, особой разницы не наблюдал».
Виктор Брехуненко отметил: «На первое место выходили не идеологические предпочтения, а то как выжить в этих новых условиях». По его мнению, в первые месяцы население надеялось, что так называемый «новый порядок» будет для них лучшим, чем те ужасы, которые они пережили в сталинские времена. «Последние исследования, которые проводят украинские историки, показывают, что население само помогало немцам восстанавливать фабрики и заводы для того, чтобы работать и чем-то кормить своих детей. Совместно с немецкими органами власти работали украинские управы, которые опекались гуманитарной сферой. Они были созданы по всей Украине. Украинские националисты даже рассматривали эти органы власти как прообразы органов власти будущего украинского государства. В Днепропетровске эти управы работали очень успешно: работали все школы, 4 института, 8 больниц, поликлиники, детские дома и комитеты взаимопомощи. Этими управами восстанавливались целые предприятия, и создавались рабочие места».
В завершение пресс-конференции д-р Брехуненко немного рассказал о книгах, с которыми приехал в Днепропетровск.

tkuma.dp.ua/content/view/774/1/

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

16

Re: Невідома історія

Гладий, Холодный Яр: "Оккупация"
Александр Ковальчук

Госкино Украины поддерживает съемки исторического художественного кинопроекта "Оккупация", над которым работает режиссер из Молдовы Валериу Жереги, а в главной роли снимается легендарный украинский актер Григорий Гладий, который сегодня живет в Канаде.

Новый кинопроект объединил в творческом сотрудничестве три страны — Украину, Молдову, Румынию. В основе картины кинороман Марка Греся "Вариант Маркони". Продюсерами выступают Владимир Филиппов, Алла Овсянникова, Андрея Суярко.

Тема будущего фильма интересна для украинцев. Речь идет о 20-х годах ХХ века, когда правительство Украинской Народной Республики оказалось в изгнании, а большевики оккупировали Украину. В это время и ощущается активное сопротивление большевистской власти со стороны самопровозглашенной Холодноярской республики.

Историки могут пролить больше света на те далекие события. Ведь в 1918 году на Чигиринщине с центром в Холодном Яру действовало много повстанческих отрядов, сторонников УНР, сражавшихся против советской власти. Черкассы, Чигирин, Знаменка, Днепр — это места тех сражений и народного сопротивления. В 20-е годы в Холодном Яру были очень активны отряды атаманов Завгороднего, Петренко, Хмары, Деркача, которые отстаивали независимость Украины. Они были организованы по "казацкому принципу", атаманы руководили повстанцами, сами холодноярцы исповедовали лозунг "Воля України або смерть!" Независимость Холодноярской республики удавалось удерживать по 1922-й включительно. Подробно — документально и художественно — эти события отражены в книге Юрия Горлис-Горского "Холодный Яр" и в нашумевшем "Черном Вороне" Василя Шкляра.

Как сообщили ZN.UA в Госкино Украины, новый кинопроект приоткрывает одну из страниц той драматичной истории… В частности, в сценарии Марка Греся сделан акцент на том, что Москва всеми силами пытается дискредитировать освободительное движение в Украине перед иностранными журналистами. Желая представить холодноярских атаманов как бандитов и погромщиков, один из героев, уполномоченный ЧК Маркони, и организовывает нападение на железнодорожную станцию, на которую должен прибыть спецпоезд с иностранными журналистами. В это же время под видом корреспондента на место битвы прибывает резидент главнокомандующего Украинской Народной Республики есаул Диброва (его и играет Григорий Гладий). Цель визита — попасть к повстанцам и скоординировать освободительное движение…

Автор фильма, Валериу Жереги, известен многими киноработами не только в Молдове, но и в Югославии, Румынии, Австрии, России, Франции, Германии. В этом году он отмечает 40-летие творческой деятельности, так как еще в 1974-м снял свой первый короткометражный фильм "Утро". Впоследствии были картины "Я хочу петь", "Дикий ветер", "Иона", "Сотворение любви", многие другие.

Григорий Гладий давно живет за океаном, в Канаде. Играет в театре, проводит мастер-классы, в Прибалтике надавно сыграл Евгения Онегина. Съемки в Украине для Григория — радость и ответственность. Так как здесь, у нас, он когда-то сыграл Романа Шухевича в фильме "Непокоренный". Многие зрители также запомнили его в экранизации "Украденного счастья" в роли Михайла Гурмана, в его фильмографии украинские картины "Возвращение Баттерфляй", "Такая поздняя, такая теплая осень" и другие.

http://gazeta.zn.ua/CULTURE/gladiy-holodnyy-yar-okkupaciya-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

17

Re: Невідома історія

Последний раздел: пролог катастрофы
Владимир Газин 6 июня, 17:35

Чем началась Вторая мировая война? Четвертым разделом Польши. А Советский Союз не участвовал в нем? Лишь взял под свою защиту население Западной Украины и Западной Белоруссии? Трудно поверить, что это обошлось без согласия нацистской Германии, не было платой Сталину за "добро" на войну с Польшей и участие в ней Советского Союза. К сожалению, и до сих пор немало людей на постсоветском пространстве считают, что во Вторую мировую войну СССР вступил не 17 сентября 1939 г., а 22 июня 1941-го.

Восстановленную в ноябре 1918 г. независимость Польши Германия восприняла крайне отрицательно. Да и юридическое признание советской Россией Польши было далеко от фактического. Межвоенная Польша стала объектом особых устремлений обоих государств, в том числе и боевых действий (немецко-польская вооруженная борьба в Верхней Силезии в 1919–1921 гг., советско-польская война 1920 г.). В руководящих кругах Берлина господствовало мнение, что независимая Польша — главное препятствие на пути к "Великогермании", и потому должна исчезнуть. А для Москвы, по словам В.Молотова на внеочередной пятой сессии Верховнго Совета СССР 31 октября 1939 г., всегда была "уродливым детищем Версальского договора". "Чудо на Висле" в 1920 г., проявившее уязвимость марксистско-ленинской теории пролетарского единства перед национальным духом поляков, постоянно портило настроение кремлевским вождям, и особенно Сталину, жаждущему мести. Ко всему добавились и непростые события далекого прошлого, время от времени напоминавшие о себе из глубин исторической памяти.

Еще в раннемодерные времена могущественная Речь Посполитая и возрастающее территориально и политически Московское царство, государство с имперскими амбициями, столкнулись "мечом и огнем" за контроль и влияние на Центрально-Восточную Европу. В пылу борьбы было все, в том числе и претензии поляков на московский престол (начало ХVІІ в.), а потом — наоборот: московского царя на королевский трон (начало 1650-х гг.). Противостояние между ними, в центре которого стоял "украинский вопрос" — независимость и государственность народа, поднявшегося на освободительную борьбу, — приобрело европейский масштаб, в вооруженную круговерть вокруг которого были втянуты около десятка европейских государств — малых и больших.

Ослабление войнами Польши и подъем петровской России, прорубившей окно в Европу, привели к тому, что, во второй половине ХVІІІ в. вследствие трех разделов Речи Посполитой "польский вопрос" стал рядом с украинским. В годы безгосударственности в общественное сознание поляков и украинцев приходило понимание, что зло памяти истории лечится толерантностью, созиданием добра и единением сил вокруг общей идеи национального освобождения. Лозунг "За нашу и вашу свободу" стал знаменем борьбы за свободу и независимость, важнейшим историческим проектом поляков и украинцев.

Антипольская политика стала одним из факторов сотрудничества Германии и советской России/СССР. Уже в 1919 г. среди немецких военных и гражданских высокого ранга циркулировали мысли о восстановлении границы между Германией и Россией. После Рапалльского договора 1922 г., надолго сблизившего Берлин и Москву, начальник управления сухопутных сил Веймарской республики генерал Г.Сект, для которого существование независимой Польши "было невыносимым", не исключал возможности общих действий рейхсвера и Красной армии против Польши и Франции. Готовность советской России/СССР стать на сторону Германии сомнений не вызывала. Во время рурского конфликта 1923 г. глава РВС Республики Л.Троцкий заявил: "Если Польша по призыву Франции вторгнется в Силезию, мы ни в коем случае не останемся равнодушными". Ему вторил Н.Бухарин: "Если бы в Германии началась революция, и Польша атаковала Германию с востока, тогда революционная Россия была бы вынуждена атаковать Польшу". Точку поставил сам Сталин. В разговоре с немецким писателем Эмилем Людвигом 13 декабря 1931 г. он заявил, что Советский Союз никогда не станет гарантом Польши, а дружеские отношения с Германией останутся такими же, как и прежде. "Берлин и Москва, — делает вывод в "Дипломатии" Г.Киссинджер, — были единодушны в своем вражеском отношении к Польше".

http://gazeta.zn.ua/history/posledniy-razdel-prolog-katastrofy-_.html

Даже после отставки Секта в 1926 г. его приверженцы считали сотрудничество "рейхсвер — Красная армия" реальной основой осуществления военных планов против Польши. А бывший шеф кайзеровской разведки оберст Николаи по заданию командования рейхсвера разрабатывал планы общих действий с Красной армией против Польши и Франции. Польшу планировалось разбить в течение трех недель. Если в войну вступит Франция, ее войска надо было задержать на эльбской линии, а затем, взаимодействуя с прибывшими частями Красной армии, разбить. Отработка плана обороны линии на Эльбе происходила на летних маневрах 1929 г. в присутствии командиров Красной армии.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

18

Re: Невідома історія

Попри цікаві ідеї я кардинально незгодна з висновком: національна свобода та національна солідарність неможливі без землі і волі та землі селянам - це і є виявом національної солідарності

Українське ХІХ століття: асиміляція неможлива

Юрій Терещенко

Історія довгого ХІХ століття вчить, що ідеали національної свободи та національної солідарності не можна розмінювати на найпривабливіші гасла соціальної рівності – байдуже, чи то народницьке «земля і воля», чи більшовицьке «земля селянам»
   
Матеріал друкованого видання
№ 28 (348) від 10 липня
   
Наприкінці ХVІІІ століття, після ліквідації Гетьманщини та Запорозької Січі, Україна була включена до російської загальноімперської державної системи з її уніфікаційними методами управління та самодержавно-поліцейською владою. Умови Переяславського договору 1654 року, за якими Україна, визнавши протекторат царя, зберігала вироблений нею суспільний устрій, були брутально розтоптані російським царизмом, і «країна козаків» втратила залишки своєї державності.

Українське «бути чи не бути»

Перед українцями невдовзі постало питання про те, чи існуватиме їхня батьківщина як окремий національний організм, чи буде повністю поглинута зажерливим північним сусідом. Ішлося не про зміну існуючої доти моделі відносин між Україною та Росією, а фактично про припинення національного існування українців. Саме в цьому полягала мета Російської імперії і саме цим визначався головний зміст «спільної історії двох народів», про яку сьогодні з таким пафосом промовляють російські політики та їхні підспівувачі в Україні. На цьому тлі сучасні суперечки з приводу того, чи наша країна була колонією Росії, чи мала якісь інші форми залежності, позбавлені серйозного сенсу, хоча й досі є каменем спотикання для деяких суспільствознавців. Адже характер відносин України і Росії жодним чином не вкладається у зміст взаємин традиційних колоніальних держав (Англії, Франції, Іспанії, Голландії тощо) із захопленими ними територіями. Наш північний сусід ставив перед собою завдання, яким не переймалася жодна колоніальна імперія світу: повністю зрусифікувати і фактично ліквідувати український національний організм. Понад 300 років Російська імперія крок за кроком прагнула знищити національно-культурну окремішність України й варваризувати її, нав’язавши свій суспільний устрій і спосіб життя.

Протягом тривалого часу Україна мала дві головні самоназви: «Русь» та «Україна». Перша з них уже стала історичною, а друга остаточно утвердилася як національне найменування. Такі зміни національної назви мали місце і в багатьох інших європейських народів. Свідоме чи несвідоме небажання розуміти це призводить до помилкових визначень часу появи українців як етносу або слугує «підставою» для відвертих ксенофобських спекуляцій.

Читайте також: Український Південь і Схід

Формуючи свою державність, Москва цинічно прагнула привласнити етнонім «Русь», згодом «Росія» – грецький відповідник терміна «Русь», хоча не мала для цього жодних реальних підстав. Протягом багатьох століть вона маніпулює вкраденим нею етнонімом з метою присвоєння багатющої культурної та суспільно-політичної спадщини Старокиївської держави, яка ніколи їй не належала.

«Модернізатор» Пьотр І усвідомлював, що для «європеїзації» Московії необхідно спиратися на потужніше суспільно-культурне підґрунтя, якого не було в його країни, але яке мала підвладна Україна. За відсутності власних національних державотворчих і культурних здобутків, спільних із Європою, Москва цинічно намагалася «запозичити» цивілізаційні надбання України, старокиївську державну традицію, її культуру, загальноєвропейське визнання. Від часів Пєтра І російська дипломатія активно утверджує у вжитку на Заході новий термін «Росія», «росіяни» замість звичного для європейських країн «Московія», «московити». Так, із наказу Пєтра І Алєксандр Мєншиков надіслав циркуляр російському дипломату князю Долґорукому: «Во всех курантах печатают государство наше Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь чтобы печатали российским, о чем и к прочим ко всем дворам писано». Власне, впродовж ХVІІІ століття, у добу піднесення Російської імперії, офіційно утвердилася її ідентифікація з політичною і культурною спадщиною давньої Русі-України. У підвалини імперської ідеології було закладено формулу «єдиної неподільної Росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними старокиївської державності, засобом їх нещадної русифікації.

Українське село як бастіон ідентичності

Однак є всі підстави стверджувати, що, попри асиміляційні заходи Російської імперії, застосування нею розмаїтого арсеналу національного гноблення, українці зберегли у суспільній свідомості відчуття власної окремішності, пам’ять про своє історичне минуле. Важливим фактором збереження цієї самоідентичності стало українське село, яке спиралося на вироблені протягом багатьох поколінь особливості матеріального і духовного існування. Воно було творцем однієї з найдавніших землеробських цивілізацій, виробило стійкі й тривалі підвалини національного існування і, незважаючи на всі примхи історичної долі, донесло їх до новітніх часів.

Українське село суттєво відрізнялося від російського способом землекористування, включеністю протягом тривалого часу у сферу європейських культурних і правових цінностей, ефективнішою організацією праці, особливостями побуту, соціальної психології тощо. Суттєвим соціально-економічним підґрунтям української окремішності було домінування подвірного землекористування в Україні, тоді як Росія була майже виключно общинною.

Централізм Російської імперії так і не зміг подолати прірву між «общинною Росією» і «подвірною Україною». Більших «успіхів» досяг більшовизм, який загнав українського селянина в колгоспи й застосував безпрецедентний у світовій історії геноцид, щоб здолати активний і пасивний опір українців асиміляційному наступу імперії. Однак, попри падіння національної державності, українське село фактично повністю зберігало притаманний йому спосіб життя, нестримний потяг до господарського освоєння нових земель, що й дало змогу зрештою виконати одвічне геополітичне завдання України – господарське освоєння узбережжя Чорного і Азовського морів.

Читайте також: Українська держава XVII–XVIII століть і виклики XXI

У своєму органічному спротиві російському централізму селянство вдавалося до різних форм протидії – аж до окремих акцій непокори, фізичної розправи з поміщиками та чиновниками, масових виступів, які часом набували виразного національного забарвлення. У 1855 році, зокрема, таким рухом стала «Київська козаччина», яка охопила 500 сіл Київщини й свідчила про те, що українське селянство стихійно зберігало історичну пам’ять і національну свідомість.

Саме світоглядний пласт, збережений у селянському середовищі, став важливим компонентом того підґрунтя, на якому формувалося національне відродження ХІХ – початку ХХ століття. Попри важкі соціально-економічні умови, завдяки консерватизму українського селянина, його високій духовності, пошануванню ним національно-історичних традицій було збережено надзвичайно важливий комплекс цінностей, який надихав українську еліту на творчість і боротьбу за національне самовизначення. Село ставало тим фактором, який підтверджував незнищенність національного «я», надав наснагу і був потужним резервуаром національно-визвольної боротьби в Україні. Звідси український рух постійно черпав людські ресурси, духовні й матеріальні сили.

Тотальне несприйняття Україною імперських порядків, попри загалом лояльне ставлення до інституту російської монархії, констатувало багато обсерваторів тодішньої української діяльності. «Я не находил в Малороссии ни одного человека, с которым мне удавалось говорить, выгодно к России расположенным; во всех господствовал явный дух оппозиции», – писав про свої відвідини України в 1824 році генерал Алєксандр Міхайловскій-Данілєвскій.

У такому самому дусі висловлювалося чимало інших спостерігачів українського буття, зокрема німецький географ і мандрівник Йоганн Ґеорґ Коль, який у 1841 році відвідав Україну. «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю…» Він констатував, що українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності. У багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, які в різні часи були гетьманами, а рукописи, що розповідають про тамті дні, старанно зберігаються у скринях». Коль помітив надзвичайно важливий фактор впливу дворянства на суспільне життя українців ХІХ століття. Він наголошує, що українці «мають свою власну мову, мають свої власні історичні спогади, рідко змішуються або беруть шлюб з московськими правителями... Можна сказати, що їхнє національне коріння росте з провінційної знаті, яка проживає по селах і від якої походять усі великі політичні рухи». Німецький мандрівник зміг розгледіти те, чого пізніше не хотіла бачити панівна в українському суспільному русі ХІХ століття народницька інтелігенція.

«Провінційна знать»

Українська дворянсько-шляхетська верства разом із селянством стихійно зберігала мову, віру, звичаї, традиційні форми родинного та громадського життя. Тяглість цього процесу проявлялася впродовж усього ХІХ століття – аж до революційних потрясінь 1917–1921 років. У перші десятиліття ХІХ століття, поставши перед фактом утрати ще донедавна звичних форм суспільного і культурного життя, українська козацько-старшинська еліта, попри акцептацію зовнішніх ознак російського побуту, зберігала чимало особливостей давнього традиційного способу життя. Саме ця верства виявилася найактивнішим учасником процесу національного відродження, визначила його суспільний зміст і засоби вираження. Нащадки козацької старшини становили основний контингент численних опозиційних гуртків, де обговорювалися гострі політичні проблеми, зокрема відновлення гетьманства, реанімація козацького стану, традиційних суспільних інститутів. Такі гуртки були створені в Новгороді-Сіверському, Чернігові, Полтаві, Києві. Нерідко вони виникали й у великопанських садибах, зокрема в Капністів в Обухівці або Миклашевських у Понурівці тощо. Нащадки панівної верстви Гетьманщини зосереджувалися також навколо симпатика українських традицій малоросійського губернатора князя Миколи Рєпніна, одруженого з онукою гетьмана Кирила Розумовського.

Серед них були Василь Тарновський, Василь Лукашевич, Семен Кочубей, Петро Капніст. Микола Рєпнін підтримував дружні зв’язки з Василем Полетикою, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Петром Гулаком-Артемовським. Саме в цих колах виникла думка про князя Рєпніна як імовірного кандидата в гетьмани України. Капністи, Лук’яновичі, Тарновські, Миклашевські, Шершевицькі та інші, беручи участь у загальноросійських опозиційних структурах (їх було чимало в Товаристві об’єднаних слов’ян і серед декабристів), вносили специфічний український автономістський фермент у погляди опозиціонерів на майбутній устрій Росії.

Читайте також: Український флот і кримське питання у 1917–1918 роках

Українська дворянська верства була головним учасником українського літературного процесу. Літератори-романтики 20–40-х років ХІХ століття, які стали виразниками української духовності, належали переважно до відомих козацько-старшинських родин, що відігравали помітну роль в історичних подіях доби Гетьманщини. Вони стали носіями романтизму, з яким було пов’язане формування національної свідомості народів Європи. На цьому ґрунті формувались опозиційні настрої щодо нових порядків, які завела в Україні російська централістська система.

Незаангажоване спостереження реалій українського національного життя ХІХ століття, місця і ролі в ньому української шляхетської еліти перегукується з пізнішою оцінкою В’ячеславом Липинським «класу родових землевласників», їхнього внеску в громадсько-політичний і культурний рух в Україні. Лідер українського консервативного руху гостро критикував українських націонал-демократів за їхнє намагання поставити аристократію за межі новітнього національного процесу. Він наголошував на величезній креативній ролі українського класу землевласників, які протягом усього ХІХ століття закладали «фундаменти під сучасне політичне й культурне відродження української нації».

Серед них В’ячеслав Липинський називає Євгена Гребінку, обох Гоголів, Миколу Марковича (Маркевича), Олексу Стороженка, Григорія Квітку-Основ’яненка, Амвросія Метлинського, Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Василя Білозерського, Михайла Максимовича, Олександра Лазаревського, Павла Чубинського, Олександра Потебню, Опанаса та Марію Марковичів (Марко Вовчок), Панаса Рудченка (Мирного), Олександра Кониського, Михайла Драгоманова, Бориса Грінченка, Михайла Старицького, Лесю Українку (Косач), Миколу Лисенка і т. д. До цих переважно нащадків козацько-старшинської верстви він додає речників полонізованих українських шляхетських родин, які активно включилися в українську громадську і науково-культурну роботу: Зоріана Ходаковського, Томаша Олізаровського, Тимка Падуру, Михайла Чайковського, Спиридона Осташевського, Антона Шашкевича, Павлина Свєнціцького, Костянтина Михальчука, Бориса Познанського, Йосипа Юркевича, Володимира Антоновича, Тадея Рильського і т.д. В’ячеслав Липинський наголошує, що на кошти «земельної буржуазії» було засновано «Українське Наукове Товариство у Львові (фундатори «поміщики» Єлизавета Милорадович і Михайло Жученко), Відділ Географічного Товариства й Археологічна Комісія в Києві, Історичний Музей Богдана Ханенка в Києві, Національний Музей Фундації Митрополита Шептицького у Львові» та низку інших наукових і культурних установ та інституцій.

Тісний і тривалий зв’язок української шляхти із селянством, багатий досвід господарської співпраці, які водночас доповнювалися низкою спільних рис щоденного життя, побуту, породжували сподівання на досягнення загальнонаціональної солідарності в суспільстві.

Кирило-мефодіївці

У січні 1846 року в Києві виникло таємне українське товариство – Кирило-Мефодіївське братство, яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло низку політичних програмових завдань, спрямованих на визволення України і докорінну перебудову тогочасних суспільних відносин. Відсутність у його складі великих землевласників, аристократів, переважання середніх і дрібних поміщиків, урядовців, студентів, інтелігенції свідчили про істотні зрушення у визвольному русі, розширення його соціального підґрунтя.

В основу концепції бачення історичного процесу було покладено християнські принципи справедливості, рівності й добра, які протиставлялися деспотичному режиму тогочасної Росії. Кирило-Мефодіївське братство ставило за мету ліквідацію кріпосного права, знищення самодержавства, станів, дворянських привілеїв, забезпечення громадянських свобод. У створенні майбутнього вільного кола слов’янських народів провідна роль, на думку братчиків, відводилась Україні, а Київ мав стати столицею майбутньої федерації, де передбачалося збирати «загальний слов’янський собор».

Читайте також: У пошуках життя заради себе

Кирило-Мефодіївське братство започаткувало народницьку політичну течію українського суспільного руху і відповідний напрям політичної думки. Його найвидатнішим представником був Микола Костомаров, який став очільником народницької школи української історіографії. На братчиків, поза сумнівом, впливали західноєвропейські ідеї романтизму, а також національного відродження слов’ян, зокрема «Книги народу польського та пілігримства польського» Адама Міцкевича. Обстоюючи окремішність українського історичного процесу та самостійність національного розвитку, більшість учасників братства скептично ставилися до державницьких зусиль власної аристократичної еліти й зосереджували увагу на культурницьких та освітніх завданнях. Це торкалося, приміром, світоглядних концепцій Пантелеймона Куліша, у яких поняття «влада» підпорядковувалося поняттю «правда», а в українському панстві, гетьманах і старшині, їхніх державницьких устремліннях вбачалася лише «неправда». Попри величезне значення духовно-культурницьких зусиль Куліша для національного відродження, вадою його суспільної позиції було те, що він не бачив ні в сучасному йому світі, ні в минулому суспільної верстви, яка виявляла б волю й спроможність до творення власної державності.

Тарас Шевченко

Іншою виявилася суспільно-політична і світоглядна позиція Тараса Шевченка. Його творчий геній усвідомив необхідність солідарності всіх класів суспільства заради національного визволення всієї України, а не якогось соціуму чи групи суспільних верств.

Скасувавши автономію України, російські «реформатори» прагнули до її асиміляції та розриву зв’язків національної еліти і духовенства з основною масою народу. Значна частина нащадків козацько-старшинської верстви, української шляхти перетворилася на російське дворянство, «рабів з кокардами на лобі», за висловом Тараса Шевченка. Однак ця трансформація не була абсолютною і незворотною для багатьох українських аристократичних родин. Саме тісним стосункам з українською аристократичною верствою поет значною мірою завдячує формуванню своїх світоглядних і суспільних позицій. Подорожуючи Україною, він встановлював надзвичайно плідні контакти з нащадками козацько-старшинських та шляхетських родин, які і стихійно, і свідомо виступали в тогочасному українському суспільству носієм давніх національно-культурних традицій, розмаїтої пам’яті про бурхливу добу Гетьманщини. Достатньо назвати контакти Шевченка з представниками українського лівобережного панства 1840-х років, переважно нащадками знаних козацько-старшинських родів: батьком і сином Тарновськими, Григорієм Галаганом, батьком і сином Марковичами (Маркевичами), Андрієм Лизогубом, Олексієм Капністом, сином славнозвісного Василя Капніста, які були учасниками тогочасного українського громадсько-політичного та культурного життя і суттєво вплинули на вироблення суспільної позиції Тараса Григоровича. Зокрема, в основі поетового «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом, а діждемось таки колись» лежить концепція українських опозиціонерів на чолі з Василем Капністом, які орієнтувалися насамперед на приклад «американського сепаратизму» щодо Англії. Американська аристократична опозиція шляхом збройного повстання проти влади метрополії здобула незалежність, одночасно зберігши свої соціальні позиції. Українській аристократії якийсь час видавалося можливим здійснити це у себе в країні, спираючись на підтримку Пруссії. Цілком імовірно, що Тарас Шевченко був поінформований про давнішу, ще кінця XVIII століття, акцію Василя Капніста, спрямовану на реалізацію цього задуму. Адже він тісно приятелював із сином українського опозиціонера Олексієм Капністом і міг від нього дізнатися про політичні задуми батька.

Контакти Шевченка з представниками української аристократії почалися ще в Петербурзі. Досить сказати, що саме поміщик Лохвицького і Лубенського повітів, нащадок відомого козацько-старшинського роду Петро Мартос, із яким поет познайомився взимку 1839–1840 років, видав власним коштом «Кобзар» (1840). Він же познайомив поета з Григорієм Тарновським, славнозвісним меценатом і мистецтвознавцем, засновником знаменитої колекції українських старожитностей у Качанівці, яка стала засобом утвердження національної свідомості численних учасників українського відродження.

Взаємини Тараса Шевченка з українським «панством» не були однозначні, адже в цьому середовищі не бракувало «дворян з кокардою на лобі». Проте були там також і постаті, які поєднували свій аристократизм із гуманністю, справедливістю і тактовним поводженням, високістю ідей та почуттів. За свідченням Олександра Кониського, Шевченко мав «прості, приязні і щирі» відносини з Григорієм Тарновським, Андрієм Козачковським, Андрієм Лизогубом та багатьма іншими.

Якщо коріння глорифікації поетом гайдамаччини лежить насамперед у народних переказах (заради справедливості, одначе, зазначимо, що йому були відомі й літературні джерела про події, зокрема роман Михайла Чайковського «Вернигора»), то мрії поета про звільнення України від російського панування тісно перепліталися з поширеним у тогочасних українських аристократичних колах бажанням відновлення гетьманства. Саме тому Шевченко устами своїх поетичних героїв висловлював сподівання на оживлення традиційної форми національної державності: «оживуть гетьмани в золотім жупані», «в степах України – о Боже мій милий – блисне булава!»

Отже, контакти поета з представниками української аристократії, з одного боку, суттєво впливали на вироблення його загальнонаціональної позиції, яка формувала в його свідомості державницьке бачення перспектив національного відродження і не обмежувалася проблемами захисту інтересів лише селянського соціуму. А з другого – своєю творчістю Тарас Григорович зміцнював патріотичне налаштування української аристократії, створював загальнонаціональне духовне підґрунтя, необхідне всім учасникам українського руху незалежно від їхньої соціальної належності. Поетичне слово Шевченка виконувало важливу функцію подолання ізольованості верхів українського суспільства від решти українського соціуму, чого так прагнуло досягнути російське самодержавство.

Попри всі асиміляційні трансформації українського панства, які призвели до його інтеграції в імперську систему, чимало його представників виявляли органічне несприйняття чужого їм режиму і намагалися зберегти традиційну прив’язання до виробленого попередніми поколіннями способу життя. Саме намаганнями Тараса Шевченка пробудити серед української аристократичної верстви усвідомлення необхідності національно-визвольного чину, протягнути руку селянству заради спільної боротьби за визволення України і було продиктоване його «До мертвих, і живих, і ненароджених земляків моїх, в Україні і не в Україні сущих, моє дружнеє посланіє». Попри гостру відразу до антигуманної поведінки українського панства, яку часом спостерігав письменник, він, утім, усвідомлював його суспільну роль і значення у визвольній боротьбі. Цього, на жаль, не розуміли пізніші діячі українського народницького руху, які відштовхували представників «експлуататорських» верств. Шевченко не припинив контактів із цією верствою, навпаки, весь час перебував у її середовищі, намагаючись прищепити їй розуміння загальнонаціональних цілей і необхідність стримування негативних «класових» інстинктів. «Обніміте, брати мої найменшого брата... – писав поет, – благословіть дітей своїх твердими руками, і обмитих поцілуйте вольними устами».

Шевченкове прагнення до утвердження в українському суспільстві національної єдності й примирення між українським панством і селянством, крім усього іншого базувалося на досить виразному соціокультурному підґрунті, яке мало своє історичне обумовлення. Ця певна близькість обох соціумів визначалася традиційною соціально-економічною спорідненістю козацького і селянського землеволодіння, яке склалося в результаті Визвольної війни 1648–1654 років під проводом Богдана Хмельницького. Козацтво було відкритим соціумом і ввібрало в себе як шляхту, так і селянство з відповідними традиціями обох класів-станів.

Перебіг історичних подій в Україні засвідчив, що ідеали національної свободи і національної солідарності не можна підмінювати жодними іншими гаслами, навіть найпривабливішими (на кшталт народницького «земля і воля» чи пізнішого більшовицького «земля селянам»). Ті ідеали необхідно оберігати й плекати всіма класами і суспільними верствами народу. Цього не хотіли чи не могли зрозуміти покоління учасників різних етапів українського руху аж до новітніх українських соціалістичних партій.

tyzhden.ua/History/114257

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: Ya-nina1

Share

19

Re: Невідома історія

Ну дуже несподіваний погляд на історію Давньої Русі:


Экономические истории. Часть 1. Как рабы разорили Русь
Андрей Мовчан / 21.04.14

История о том, как подающий надежды молодой человек получает наследство и губит свою жизнь, постепенно спуская деньги на развлечения, стала классикой литературы со времен античной Греции. История о том, как государство получает некий ресурс, который делает его на время богатым, и как это богатство разлагает экономику, обрекая государство на гибель, тоже хорошо известна. На территории современной России первое столкновение с «ресурсным проклятьем» произошло в IX веке нашей эры. Читайте начало исторического цикла о том, как использование ресурсов влияет на судьбу государства

ак в XIII веке до нашей эры Египет превратил многолетнюю засуху в источник своего господства в регионе? Почему начало гибели древнеримского государства было положено в 107 году до нашей эры? Как крещение Киевской Руси стало одной из причин ее падения? За счет чего Испания сумела из крупнейшей европейской державы превратиться в периферийную страну? Почему Голландия не смогла остаться независимой? Как случилось, что Аргентина из пятой экономики мира превратилась в заштатную страну с тоталитарными режимами и регулярными дефолтами? Ответы на все эти вопросы, как ни странно, похожи. То, как государство использует имеющиеся ресурсы, определяет его перспективы. Научиться распознавать перспективы в дне сегодняшнем можно, только зная историю и сопоставляя текущие события с аналогами дней минувших. При этом надо оговориться: нет ничего более спорного, чем история, особенно древняя. Поэтому вместо «ученые доказали» воспринимать историческую информацию лучше под лозунгом «сказка ложь, да в ней намек» — даже (и именно) в такой интерпретации история учит лучше всего. 

К VIII веку племена славян, проживавшие на территории, унаследованной от антов и скифов,  были классическими земледельцами с натуральным хозяйством, как и большинство народностей Европы. Но в VIII–X веках в жизни предков современных русских происходит драматический экономический переворот. На четыре века появляется государство, напоминающее своей экономической моделью современную Россию. Жизненный цикл его заканчивается трагедией: северная часть теряет самостоятельность, южная — перестает существовать.

«Проклятием», сперва возвысившим, а затем убившим новое государство, оказалось географическое положение. Чуди, вятичам, кривичам и их соседям «повезло» поселиться вокруг оживленного торгового пути, протекающего (в буквальном смысле) от Балтийского до Каспийского (на восток) и Черного (на юг) моря. В IX веке междоусобицы и стремление мелких племен получить больший контроль над торговым путем приводят к (если верить летописям) приглашению «вежливых вооруженных людей» с Балтии — для восстановления мира и порядка. «Вооруженные люди», звавшиеся «русь», устанавливают порядок на севере территории и переходят к вертикальной интеграции торговли вдоль этого пути, то есть к захвату и подчинению племен, живущих в окрестностях.

www.snob.ru/selected/entry/75126

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

20

Re: Невідома історія

Доступ к русской истории fоrum.vgd.ru/169/60639/

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

21

Re: Невідома історія

А, наверное, там много поудаляли, верно?
Что ж, российскую историю в очередной раз переписывают - нормальная ситуация для российской истории: я червь - я бог... У них сейчас "божественный" период.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

22

Re: Невідома історія

У меня не открывается = Темы с таким номером не существует!

BlackDolphin - Сергей Козлов
www.genealogia.name

23 ( 21-08-2014 11:02:55 змінене Алена )

Re: Невідома історія

Cергей, вот текст. Потом удалю.

в pdf получилось!

Post's attachments

Как закрывают доступ к русской истории.pdf 1.01 mb, 11 downloads since 2014-08-21 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Thanks: kbg_dnepr1

Share

24

Re: Невідома історія

Спасибо, Алена! Класс!
Мой Адоб почему-то сразу закрывается, но это уже мелочи. Очень красиво!

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

25

Re: Невідома історія

22 "медовых" месяца: Сталин и Гитлер - от пакта до войны

23 августа исполняется 75 лет со дня подписания "пакта Молотова-Риббентропа", с его секретным протоколом о разделе Польши и разграничении сфер интересов между СССР и "третьим рейхом" в случае "территориально-политического переустройства" прибалтийских государств. Гитлеровская Германия и сталинский Советский Союз стали союзниками на 22 "медовых" месяца.

"Миролюбивые" диктаторы

Договор этот, как и подписанный 28 сентября "Договор о дружбе и границе", стали полной неожиданностью для всего мира, включая население СССР и "третьего рейха". Но Сталин и Гитлер (Adolf Hitler) готовились к нему фактически еще с 1938 года. Особенно торопился Гитлер: военную кампанию против Польши он хотел начать до осенних дождей и зимних холодов, а рисковать возможной войной на два фронта "фюрер" не хотел. Диктаторы явно симпатизировали друг другу. После подписания пакта Сталин поднял в Москве тост за здоровье "фюрера", а его нарком по иностранным делам Вячеслав Молотов на сессии Верховного Совета говорил о "миролюбии Гитлера" и назвал войну западных союзников против гитлеризма "бессмысленной и преступной". Позже он поехал в Берлин, где был сердечно принят Гитлером, Герингом (Hermann Göring) и Гессом (Rudolf Heß).
Карта к секретному протоколу с подписями Сталина и Риббентропа

Договор, как рассказывает, в частности в своей книге "Сталин - Гитлер: от пакта до войны" российский военный историк Юрий Басистов, был выгоден обоим режимам не только с политической, но и с экономической точек зрения, Меньше, чем за два года (с конца августа 1939 года до 22 июня 1941 года, когда Гитлер напал на СССР) Советский Союз поставил нацистской Германии 1 миллион тонн нефтепродуктов, 1,6 тонн зерна, никель, марганцевую и хромовую руду, фосфаты, лесоматериалы, другие материалы.

В ответ СССР получил от "третьего рейха" военные самолеты, бомбардировочные прицелы, комплекты фугасных и осколочно-фугасных бомб, радиостанции, орудийные корабельные башни, пушки, различное промышленное оборудование и даже целый крейсер "Лютцов" (правда, не полностью укомплектованный). Кроме того, Советский Союз получил кредит в 200 миллионов рейхсмарок.

Спустя всего неделю после заключения "пакта Гитлера-Сталина", как его принято называть на Западе, нападением Германии на Польшу началась Вторая мировая война, а еще через две недели и советские войска вступили на польскую территорию. Победоносная кампания завершилась "братанием" частей вермахта и Красной армии и совместным парадом в Бресте-на-Буге. На трибуне комбриг Кривошеин стоял рядом с генералом Гудерианом (Heinz Wilhelm Guderian), танковый корпус которого всего через два года почти дойдет до Москвы.

Польша побеждена. У Гудериана и Кривошеина - прекрасное настроение

Еще до прилета министра иностранных дел "третьего рейха" Иоахима фон Риббентропа (Joachim von Ribbentrop) в Москву был снят с поста наркома по иностранным делам СССР сторонник союза с западными демократическими странами и еврей по происхождению Максим Литвинов: это был явный шаг навстречу "третьему рейху". А в течение 22 "медовых" месяцев двух диктаторов в советской печати прекратились любые нападки на нацистов и исчезли карикатуры на их вождей. С экранов кинотеатров были сняты такие известные антифашистские фильмы, как "Профессор Мамлок" и "Семья Оппенгейм" (по роману Фейхтвангера), из театральных репертуаров исчезли все спектакли антифашистского содержания.

Еще одно "странное партнерство" существовало между НКВД и гестапо. По секретному соглашению гитлеровской Германии предполагалось передать бывших граждан Германии и Австрии, которые находились на территории СССР и боролись против Гитлера. Несколько десятков антифашистов действительно были переданы в руки гестапо. Большинство из них погибло.

С британцами Риббентропу так и не удалось найти общий язык – с советскими партнерами он договорился в течение нескольких дней.

Известную немецкую коммунистку Маргарете Бубер–Нойман (Margarete Buber-Neumann), эмигрировавшую в середине 30-х годов в СССР и в 1937 году отправленную в карагандинские лагеря, вдруг препроводили под конвоем в вагон с зарешеченными купе, выдали консервы, хлеб, масло (небывалая роскошь по тем временам для заключенных), сигареты и повезли на Запад. Высадили в Бресте, где сдали с рук на руки эсэсовцам. Те отправили Маргарете Бубер-Нойман в Люблинскую тюрьму, а потом в концлагерь Равенсбрюк. Она выжила лишь чудом.

Советские историки и государственные деятели замалчивали все эти факты. Вплоть до конца 1980-х годов отрицалось наличие секретного протокола о разделе Польши и Прибалтики. Молотов, умерший в 1986 году, также до конца жизни не признавался в том, что протокол был. Даже сегодня некоторые российские историки продолжают отстаивать сталинскую точку зрения, что пакт 1939 года носил "миролюбивый характер". На самом деле именно он дал толчок к началу Второй мировой войны, унесшей жизни миллионов людей.

www.dw.de/22-%D0%BC%D0%B5%D0%B4% … l-4190-xml

Сталин, Гитлер, Молотов, Риббентроп, большевизм, фашизм

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

26

Re: Невідома історія

Фото telegraf.com.ua/zhizn/zhurnal/14 … yu.html/1/

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

27

Re: Невідома історія

Сталин и немцы: три трагедии

Сталин - один из тех исторических деятелей, о которых немецкие историки пишут особенно часто. В первую очередь их интересует, конечно, отношение Сталина к немцам и Германии.
...
Самая неожиданная для Германии книга о Сталине, вышедшая в последние месяцы, - это переводное издание. Название у нее интригующее: "Сталин: история и критика одной черной легенды". Автор, итальянский профессор Доменико Лосурдо, заявляет прямо: он критикует не Сталина, а его "очернение". То, что Лосурдо многие годы был членом итальянской компартии и после ее роспуска принадлежал к тем, кто хотел восстановить ее в прежнем виде, многое объясняет. Но не всё.

Лосурдо, которого некоторые критики называют "апологетом сталинизма", пытается объяснить (или, точнее говоря, оправдать) репрессии Сталина историческими предпосылками развития России, характером русского народа и искажениями марксистской теории. Последнее не ново: это пытался сделать еще Хрущев. А вот тезис о том, что, мол, русскому народу с его рабским прошлым было никак не обойтись без такого диктатора, как Сталин (тезис, кстати говоря, высказанный в одной из доверительных бесед самим "отцом народов"), попахивает весьма дурно.
www.dw.de/%D1%81%D1%82%D0%B0%D0% … a-16635479

Пахнет-то он дурно, но, похоже, от этого не становится менее истинным...

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

28

Re: Невідома історія

Донецько-Криворізька Радянська Республіка

Чому Ігорю Гіркіну пасує ім'я Артем
Борис Дрогомирецький _ Четвер, 28 серпня 2014, 17:00

Борис Дрогомирецький, магістрант Українського Вільного Університету (Мюнхен, Німеччина)

+ Читати більше

Якби ми проаналізували багатовікову історію України… Хоча б останню сотню-другу літ, які можна бодай теоретично вважати ґрунтовно вивченою істориками, філософами, політологами, військовими, аналітиками, то узагальнюючий висновок напрошується один: якби ми вчились так, як треба…

Фактором, що може нас потішити, слугує лише те, що даний висновок стовідсотково стосується не лише нас, українців, але й будь-якої іншої нації світу.

Звичайно, ніхто не претендує на висвітлення тих чи інших проблем, подій, особистостей в останній інстанції. Основна мета – зачепити, розбурхати осине гніздо, спровокувати до бажання перевірити викладену інформацію, розбудити прагнення знати більше, думати, аналізувати.

І знову – учитись! На чужих помилках, на історичних паралелях, на класичних прикладах.

Може, комусь видасться це парадоксальним, але історія – як мода: нічого надзвичайно нового людство не вигадує. Усе наймодніше сьогодні вже було ультрамодним приблизно 50-60 років тому.

Змінюються технології, матеріали, фактури – але у своїй суті "це колись існувало".

З історією – те саме: змінюються назви територій, імена учасників подій, але, у загальному, усе вже колись траплялось.

Отож, деякі уроки історії під гаслом: "Якби ми вчились так, як треба".

Урок перший: на яку колію подали вагон для Артема Гіркіна?

Саме так, мова йде про відомого нині персонажа історії, офіцера ФСБ Росії Ігоря Гіркіна-"Стрєлка".

Чому в заголовку його названо Артемом – згодом.

Важко сказати, чи задумувався сам гаспадін Гіркін, що чекає на нього в найближчому майбутньому. Причому парадоксальність ситуації, у якій він опинився, абсолютно не залежить від того, чи завершиться його "місія" в Україні повним провалом, чи – допустимо чисто гіпотетично – увінчається великою перемогою.

В обох випадках для своїх замовників він – труп. У Росії дуже не люблять невдах і зрадників. І ще більше ненавидять героїв і переможців. Для Росії найбільшими героями є мертві герої.

Не є предметом розгляду, у чому саме звинувачують Гіркіна в Кремлі: чи невиконання поставленої задачі, чи непрофесіоналізм, чи в зраді інтересів. Зрозуміло одне: Росії "Стрєлок" більше не потрібен. Він своє вже відстріляв.

До речі, поки даний матеріал готувався до друку, його офіційна відставка вже відбулася: мовляв, він своє завдання виконав, тепер його прибережуть для виконання інших важливих для Росії завдань.

Про те, що українці це зрозуміли значно раніше, свідчить поява анекдоту – одного з найяскравіших і наймиттєвіших відображень реальності в усній народній творчості: "Від Стрєлка до стрілочника – один крок".

Смішно. Але не самому Гіркіну. Якщо він справді той, за кого себе видає – дипломований розвідник, грамотний військовий, палкий шанувальник Російської імперії, який прибув до України воювати за велику ідею, а не за ще більші гроші, – то йому саме впору замислитися, під який акорд відійти у вічність. Або свист кулі з ворожої гвинтівки в бою, або підвивання підлої кулі в спину, чи миттєвий удар у скроню кулі із власного револьвера.

Мабуть, він-таки вже розмірковує, який із варіантів йому обрати. Звичайно, якщо ми занадто не завищили його розумові здібності, і за умови, що його керівництво надало йому час на ці роздуми.

Очевидно, "Стрєлок" має право сподіватися на достойну оцінку вкладених ним особисто в російсько-українську війну зусиль, і його відданості справі розбудови Російської імперії. Але щось підказує, що, якщо вагон для господіна Гіркіна ще не поданий, то вже точно ось-ось під'їде...

Бо, якби він учився так, як треба, то знав би: такий, як він, персонаж – уже є в каталозі історії.

АРТЕМ – Федір Андрійович Сергєєв – російський професійний революціонер, народжений 1883 року в Курській губернії. Навчався у Вищому технічному училищі в Москві, з якого був виключений за революційну діяльність.

З 1902 року – член більшовицької партії. Того ж року заарештований і ув'язнений у Воронезькій в'язниці. Після звільнення проводив пропагандистську роботу в Катеринославській губернії (хто забув, тепер це Дніпропетровщина).

Деякий час навчався в "руській школі" Ковалевського в Парижі в 1902-1903. До слова, Максим Ковалевський, котрий з однодумцями заснував 1901 року в Парижі Руську вищу школу суспільних наук, що діяла до 1905-го, яка сприяла розповсюдженню соціологічних ідей у російському суспільстві, був ученим-соціологом, правознавцем, істориком, етнографом, громадським і державним діячем, професором та академіком Петроградської Академії Наук. А ще він уродженець міста Харків.

Артем працював помічником машиніста на Катеринославській залізниці. Активний учасник революційних подій 1905-1907 років. Готував збройне повстання в Харкові. У березні 1907-го вдруге заарештований. Відбував ув'язнення в Миколаївських арештантських ротах та заслання в Іркутської області.

Звідти втік, жив в еміграції в Китаї в 1910-1911 роках та в Австралії – в 1911-1917. Був одним із керівників соціалістичного робітничого руху, редагував газету "Робітниче життя".

Після Лютневої революції 1917 року повернувся й перебрався до України. Займав високі керівні посади, вів активну боротьбу проти державних органів УНР. У 1920-21 роках – секретар Московського комітету РКП(б), згодом – голова ЦК Всеросійської спілки гірників.

24 липня 1921 року загинув під час катастрофи при випробуванні аеровагона на Курській залізниці. Його син, котрого на виховання взяв Сталін, був упевнений, що катастрофа була влаштована руками Троцького.

І до чого тут Гіркін-Стрєлок? – запитає нетерплячий читач. Невже справа в даті смерті? – запитає уважний читач. Але ж 24 липня вже місяць тому минуло...

А справа в так званому українському періоді життя Артема, який виявився активним провідником Донецької автономії й організатором першої Донецької Армії. Займав посади голови Донецько-Криворізької Радянської Республіки Д-КРР, був головою Донецького губернського виконкому.

Про Донецьку губернію й Д-КРР детальніше поговоримо іншим разом. Скажемо лише, що завдання республіки полягало у втіленні ленінського "без українського хліба, без українського цукру, без українського металу, без українського вугілля радянська Росія неможлива".

Артем так захопився грою в Д-КРР, що навіть намагався одержати згоду Леніна на відокремлення Донецько-Криворізьких областей від України.

Спершу Росія скористалася бажанням донецько-криворізького уряду протистояти Центральній Раді й поспішила оголосити, що війну з Україною веде не Росія, а Харківський уряд. Таким чином, це громадянська війна між самими українцями.

Нічого не нагадує?!..

Це було брехнею і лицемірством, бо проросійський уряд Д-КРР отримував усі: приписи, директиви, вказівки, рекомендації з Петрограда.

Проте наступ німецьких військ у відповідності до умов Берестейського миру та можливе звільнення ними разом з Армією УНР усієї української етнічної території від іноземної – читай: російської – окупації, остудили гарячі більшовицькі голови.

Ленін швидко зрозумів, що трохи перемудрував із Д-КРР, і що йому, себто Росії, потрібна насправді не частина, хай і досить значна, території України – а вся вона.

Уже в середині січня 1918 року Ленін озвучив делегатам ІІІ Всеросійського з'їзду Рад від України про необхідність покінчити із сепаратизмом у Д-КРР. Проте керівники Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) порушили досягнуті вимоги вже 31 січня.

Артем повідомив про це телеграмою голову ВЦВК Ради Радянської Росії Свєрдлова, який, після консультацій у Радянському уряді та ЦК партії, лаконічно, однак надто категорично відповів: "Виділення вважаємо шкідливим".

Майже місяць знадобився Леніну, щоб переконати Артема в хибності прагнення до виділення Д-КРР з України та потребою забезпечення єдиного бойового фронту проти зовнішнього ворога – австро-німецьких військ.

На ІІ-му Всеукраїнському з'їзді рад у Катеринославі 17-19 березня 1918 Артем заявив, що Д-КРР становить складову частину України, і разом із прибічниками "визнав свої помилки".

Штучне сепаратистське утворення припинило своє існування.

Артем відійшов від керівної роботи й, виглядало, повністю втратив інтерес до свого дітища.

*   *   *

Розбираючи причини утворення Д-КРР та її бажання виділення з України, звернемося за коментарем до доктора історичних наук Валерія Солдатенка.

Кому ж, як не йому? Член Компартії з 1969 року, котрий призупинив своє членство після призначення його директором Українського інституту пам'яті в 2010 і займав посаду до лютого 2014-го, активно підтримував політику Януковича, виступав прихильником його курсу на зближення із РФ та інтеграцію в Євроазійський політичний та гуманітарний простір; будучи очільником Інституту, брав під сумнів штучний характер Голодомору й не розглядав його як геноцид.

А ще – відбілював радянське минуле, возвеличував подвиг радянських партизанів, тощо

Тож, саме йому й бути ґрунтовно обізнаним із тонкощами більшовицько-сепаратистських ігор.

Основні причини утворення Д-КРР "криються в нігілістичному ставленні частини керівництва більшовиків до українського національного руху, української держави.

Серед персонального складу ініціаторів утворення Д-КРР, її наркомів, як неважко помітити, відсутні більшовики-українці. Їм не були близькими й важливими національні інтереси українського народу.

…Регіоналістські уподобання були притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів України, а й навіть більшовикам. Тобто, від самого початку вони були не просто науково-політично безпідставними, безперспективними, а й значною мірою авантюристичними, несли в собі негативний заряд.

А тому й крах їх у зіткненні із суспільною практикою був невідворотним", – написано в буремні сєвєродонецькі дні грудня 2004 року.

Проаналізуйте викладені факти й останню цитату. Порівняйте з тим, що відбувається в Україні зараз.

Як мовиться, знайдіть відмінності.

*   *   *

…Шкода, що господін Гіркін не прочитає цієї публікації. Може б, попрацював над помилками, зробленими через пропущені заняття, і встиг врятувати хоча б свою честь, якщо не власне життя…

…Якби ж ми вчились…

Борис Дрогомирецький, спеціально для УП

www.pravda.com.ua/columns/2014/0 … ?attempt=1

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

29

Re: Невідома історія

Ответ Путину на слова "если захочу, то могу взять Киев за две недели"
Виктор Жуковский, блоггер  02 сентября 2014, 15:37

1904 год. Русско-японская война.
- Да мы этих макак узлом завяжем, все их ржавые железяки перетопим, в Токио войдем через месяц!!!
86 тысяч погибших, потопло и пленено два флота, погибла куча адмиралов, утерян Порт-Артур и половина Сахалина.

1914 год. Первая мировая война.
- Да мы сейчас этих австрияков и германцев на штыки насадим! Через неделю будем в Вене, через две в Берлине!!!
1.7 млн. убитых и умерших от ран, 5 млн. раненых, 2 млн пленных, поражение, потеря Польши, развал империи, расстрел Царя.

1920 год. Советско-Польская война.
- Да мы этих панов в бараний рог, напоим в Висле красных коней, дашь Варшаву, даешь Берлин! Они у нас сейчас попляшут!!!
- Через труп белой польши лежит путь к мировому пожару!!!!!!
Чудо на Висле:
В ходе Варшавского сражения погибли 25 тысяч красноармейцев, 60 тысяч попали в польский плен, 45 тысяч были интернированы немцами. Несколько тысяч человек пропали без вести. Фронт потерял также большое количество артиллерии и техники. Польские потери оцениваются в 15 тысяч убитых и пропавших без вести и 22 тысячи раненых.
Согласно российским источникам, около 80 тысяч красноармейцев из 200 тысяч, попавших в польский плен, погибли.
Мы ждали от польских рабочих и крестьян восстаний и революции, а получили шовинизм и тупую ненависть к "русским".— Ворошилов

1939 год. Война с Финляндией.
- Да мы сейчас этих чухонцев в блин раскатаем, через неделю в Хельсинки будем, так встречай нас суоми-красавица...
У нас 2500 самолетов против 270 у финнов, 2300 танков против 26!!!, 500 000 войск против 250 тысяч.
184 тысячи убитых, умерших от ран и замерзших ( в 7 раз больше, чем противник), сбито 640 самолетов против 62 у финнов, уничтожено 650 танков против 0 у финнов. Урвали кусочек в два раза меньше Крыма.

1941 год. Нападение Германии на СССР
- Да мы через неделю будем в Берлине!!! Малой кровью на чужой территории!!!
27 миллионов погибших, пол-страны в руинах, 4 года.

1979 год, вход в Афганистан.
- Да куда этим абрекам против нас, у нас танки, самолеты, вертолеты, ночное видение, силища!!!
15 тысяч погибших, гора танков и бронетехники погибла, горушка вертушек и самолетов сбита, хренова туча денег, с позором сбежали, союз надтреснулся от этой тяжести.

1994 год. Первая чеченская.
- Да мы одним полком возьмем Грозный!
10 000 погибших, гора танков и бронетехники спалили, десяток вертолетов...
Чеченцы победили, Россия платит им дань, вооруженные чечены гуляют по Москве и убивают тут безнаказанно.Это уже по результатам второй войны.

2014 год. Перед вторжением в Украину.
- Да мы дойдем до Киева и Львова, вся их армия хлам и ржавчина, мы их в дугу, прибегут сдаваться сами, нас встретят цветами.

obozrevatel.com/blogs/48073-otve … nedeli.htm

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

30 ( 22-09-2014 09:16:16 змінене kbg_dnepr )

Re: Невідома історія

Я уже писала недавно в другой своей дневниковой теме о том, что с радостью открыла для себя Полину Дашкову http://forum.genoua.name/viewtopic.php?pid=12205#p12205.

Вчера закончила еще одну ее книгу - "Соотношение сил" (2014). Это очень толстый роман о 1939-1940 годе, похоже, продолжение романа "Пакт" (не читала пока, не могу судить - в отзывах встретила информацию, что там действуют те же персонажи). Читать было непросто - книга большая, шрифт очень мелкий (правда. я читала покетбук, нормальное издание вполне читабельно - эх, надо покупать читалку!), но очень интересно.

Это о Финской войне и предистории начала ядерной гонки. Книга очень убедительна, в одном месте автор даже ссылается на архивный документ: там герой читает стенограмму заседания не то Политбюро, не то Военсовета по итогам Финской войны. Вообще для меня книга произвела впечатление очень удачного сплава документально-исторической и художественной.

Все тем печальнее, что очень напоминает актуальные события. Мне постоянно хотелось что-то процитировать здесь - если бы стала цитировать, пришлось бы переписать половину книги.

И в этом смысле я, читая, все время спрашивала себя: интересно, как это читается сейчас в России? Вот некоторые отзывы www.labirint.ru/reviews/goods/434382/  Логично - многие не могут читать, исходя из все того же принципа "лучше не знать, потому что правда ужасна": "Дашкова исписалась. Вторую книгу кладем на полку на подарок кому-нибудь. Покупала бабушка, она пролистала, и даже не стала это читать. Опять она полезла в политику, опять Сталин, она ничего об этом не знает, и знать не может. Она очень плохо изменила направление, и теперь ее книги читать просто невозможно. Зато цена....!!! Раздражает, 300 р выброси. а книга вообще никакая, читать невозможно. И это уже вторая. Пакт - тоже самое, никто у нас в семье не стал читать эту политическую мурню. короче, мусор да и только. Очень жаль денег."

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: d_sergiy1

Share

31

Re: Невідома історія

Александр Матросов - Шакирьян Мухамедьянов

Ранней весной 43-го года в маленькой башкирской деревушке Кунакбаево старик Юнус переполошил своих односельчан. Он ковылял от дома к дому - ногу Юнус потерял еще в Гражданскую, - и гордо разъяснял каждому встречному, что сын его Шакирьян - настоящий герой. Односельчане недоверчиво пожимали плечами: Шакирьян - то сбежал из родного дома уже больше десяти лет назад, то ли от голода, то ли от очередной мачехи. Родная его мать, красавица Муслима, умерла, когда мальчику едва исполнилось шесть лет.

   Правда, кое-кто в деревне вспомнил, что году в 39-м в Кунакбаево на пару дней появился бойкий молодой паренек в бескозырке и в тельняшке. Он был похож на Шакирьяна, но назвался почему-то Александром Матросовым.

   Это имя мальчик себе придумал сам, впервые попав после долгих скитаний в Ульяновский детприемник, а потом и Ивановскую режимную колонию. Среди русских беспризорников детям иных национальностей приходилось несладко. Он придумал себе и родину - город, в котором ни разу не был. Возможно, именно поэтому во всех справочниках и энциклопедиях местом рождения Александра Матросова называется Днепропетровск. Трудно сказать, почему он выбрал фамилию Матросов. В Ивановской колонии у него была кличка Шурик - Матрогон - ему нравилось носить матросскую форму бить чечетку и играть на гитаре. Наверное, парень бредил морем, но подвиг свой ему было суждено совершить на "земле" под псковской деревней Чернушки, в холодном и снежном феврале 43-го года.

   "Лег на боевую точку противника заглушил ее, проявил геройство", - написал на комсомольском билете рядового Матросова капитан Иван Наздрачев.

   Долгое время считалось, что Александр Матросов первым совершил этот подвиг, закрыв своим телом амбразуру. Но теперь уже точно установлено, что первым был политрук танковой роты Панкратов. Это случилось под Новгородом 24 августа 1941 года.

   Подвиг Панкратова повторили многие: в 1941 году - 5 человек, в 1942 - 31, а в 1943 (до Матросова) 8 человек.

   У Александра Матросова было 45 предшественников. Всего за годы войны совершено 215 таких подвигов, 134 "матросовцам" присвоено звание Героя Советского Союза. Список этот и по сей день уточняется.

www.as-nashekino.ru/amat.php

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

32

Re: Невідома історія

Станисла́в Евгра́фович Петро́в (род. 1939) — советский офицер, который 26 сентября 1983 года предотвратил потенциальную ядерную войну, когда из-за ложного срабатывания системы предупреждения о ракетном нападении поступило сообщение об атаке со стороны США. Подполковник в отставке.

В ночь на 26 сентября 1983 года подполковник Станислав Петров был оперативным дежурным командного пункта Серпухов-15, находящегося в 100 км от Москвы. В это время холодная война находилась на своём пике: три с половиной недели назад Советским Союзом был сбит дважды нарушивший границу южнокорейский пассажирский Боинг-747. В командный пункт поступала информация от принятой на вооружение годом раньше космической системы раннего предупреждения Око. В случае ракетного нападения немедленно ставилось в известность руководство страны, которое и принимало решение об ответно-встречном ударе. 26 сентября во время дежурства Петрова компьютер сообщил о запуске ракет с американской базы. Однако, проанализировав обстановку («запуски» были произведены лишь из одной точки и состояли всего из нескольких МБР), подполковник Петров решил, что это ложное срабатывание системы.

Последующее расследование установило, что причиной послужила засветка датчиков спутника солнечным светом, отражённым от высотных облаков. Позднее в космическую систему были внесены изменения, позволяющие исключить такие ситуации.
Из-за военной секретности и политических соображений действия Петрова стали известны широкой общественности только в 1993 году, когда генерал-полковник Ю. В. Вотинцев (во время описываемых событий — командующий Войсками противоракетной и противокосмической обороны СССР) опубликовал краткое изложение этих событий.
19 января 2006 в Нью-Йорке в штаб-квартире ООН Станиславу Петрову была вручена специальная награда международной общественной организации «Ассоциация граждан мира». Она представляет собой хрустальную статуэтку «Рука, держащая земной шар» с выгравированной на ней надписью «Человеку, который предотвратил ядерную войну».
24 февраля 2012 в Баден-Бадене Станиславу Петрову вручена премия в области немецких СМИ за 2011 год.
17 февраля 2013 стал лауреатом Дрезденской премии, присуждаемой за предотвращение вооруженных конфликтов. (€ 25.000)
После выхода в отставку живёт и работает в подмосковном Фрязино.

ru.m.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D … 0%B8%D1%87

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

33 ( 22-09-2014 09:28:40 змінене kbg_dnepr )

Re: Невідома історія

Неделю назад я писала о последней книге Полины Дашковой (Татьяны Поляченко) "Соотношение сил" (2014). Это вторая часть дилогии, продолжение романа 2013 г. "Пакт". В первой книге действие происходит в 1937-1938 гг. Книга очень тяжелая, после прочтения остается труднопереносимое ощущение ужаса и полной безысходности - и это, мне кажется, точно соответствует описываемому времени.

Один из отзывов: www.labirint.ru/reviews/goods/336277/ "... После прочтения становиться страшно - МЫ НЕ МОГЛИ ТАК ЖИТЬ.

Самое печальное, что не только могли тогда, но еще и с энтузиазмом восприняли реинканацию... :::(((

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

34 ( 02-11-2014 17:28:46 змінене kbg_dnepr )

Re: Невідома історія

Я продолжаю читать Полину Дашкову. Ее последние книги - трилогия "Источник счастья" - тоже о большевизме. Она охватывает 100 лет с начала ХХ до начала ХХ1 в., от кануна революции (1916 г.) до наших дней.
Я пока прочитала только первую книгу и связанную с трилогией одним из основных персонажей повесть "Точка невозврата".
Эта повесть, похоже, главным образом о "покушении" на Ленина в 1918 г. Может, "точка невозврата" тоже про это?
История Фанни Каплан играет большую роль и во второй книге трилогии, "Mysterium tremendum".

Версия Дашковой (очень убедительная): "покушение" было инсценировкой большевиков для обоснования "красного террора", никаких ранений у Ленина не было вообще, Ф. Каплан не была причастна не только к покушению 1918 г., но и не имела отношения к тому взрыву, за который отбыла каторгу.

Самая подробная статья в русскоязычной Вики ("В настоящее время имеет место активное распространение версии, по которой Фанни Каплан не причастна к покушению на Ленина, в действительности осуществлённому сотрудниками ВЧК" - и тут же опровержение: Журавлев (кто такой?) на основе анализа неизвестных ранее документов давно „поставил точку“ — да, стреляла Фанни Каплан.)

Ни в немецкой, ни в английской Вики другой информации нет.


Впечатление о всей трилогии здесь http://forum.genoua.name/viewtopic.php?id=910&p=2

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

35

Re: Невідома історія

Не совсем в тему, но близко: очередной чудный текст моего любимого Акунина:

Сегодня (02.11.2014) печальный юбилей. Ровно 120 лет правителем России стал человек, который уронил страну в черную дыру.
     Вон он стоит слева в уголочке, незаметный такой – маленький офицерик, определивший судьбу наших прадедов, дедов, родителей, да, собственно, и нашу с вами.

obozrevatel.com/blogs/02764-kto-vinovat.htm

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: olyvd1

Share