В цей час на Лівобережжі на заворсклянські володіння Скелської обителі накладає руку старшина Охтирського Слобідського полку, потихеньку проходить відмежовування части ни його володінь під приводом того, що землі недостатньо обробляються та запустівають. Про це Скелські ченці постійно доповідають Гадяцькому полковникові, але відповіді на ці скарги так і не отримують. Так в супліці від 9 березня 1720 року просили вони у гетьмана «слушной детерминации,куды бы з грунтами, за Ворсклом рекою будучими ,належны были», а ще вони нарікали в своєму листі, що в їх поселення «….Слободку, за Ворсклом будуючую, от бригадира Феодора Иосифовича з Котелви поставлено г.Грекова майора полку гренадерського порций 3, а раций 13». Далі ченці повідомляють, що згодом той же бригадир, незважаючи на розмежування між територіями Гадяцького, Полтавського та Охтирського полків та визнання земельних прав за монастирем, самочинно призначеними комісарами «…устроенные монастырем копци уничтожил и велел новые покопать, выгону их отнял, и сады, и землю одаль от Ворсклы, и саги немалую часть завладел, и часть власного монастирского байраку ,купленого у жителей лутиских ….». Ігумена і братію хвилювало те, що «….стацый драгунских щодено сподеваючися, боячися же, деби знову от Ахтырки жовнеров не поставили в их слободе». А ще вони слізно бідкалися, що й « землю у них отняли,и их так стеснили, что не можно через копци и статчины выпустити». Діло затягувалось. Сварки з старшиною Охтирського слобідського полку все посилювалася. Для вирішення цієї проблеми монахи скельські стали прохати допомоги в Михайла Милорадовича – Гадяцького полковника. Ось їх лист від 8 грудня 1720 року: «Декабря 4, писала братія, по отданіи писанія нашего вельможности нашей, драгуны, отшедши oтъ монастиря нашего, которіи постановлени були зъ Котелви въ Слободце нашей казали себе дать исти людямъ и, пообедавши въ, Слободце, отъехали съ такимъ виговоромъ: теперича не даете провіанту и фуражу на нашу седьмую роту полку Санктпетербурзкаго зождавше дасте втрое или вчетверо», и зъ тим отъихали, И до сего времени, слава Богу, Нічого не чувати ни съ Котельви, ни зъ Ахтырки; Богъ весть, що дале будеть. Въ Kотельве въ нашомъ дворе, стоять порутчикъ седьмой роти, и туди велит дрова возити ;но еще за нашимь ведомомъ не вожено ничего; paзве той человекъ, которій живеть у дворе, не веми и не огреваетъ? Сами тамъ не буваемъ навить и певне повести не можемо За Слободкою теди и за протчіми кгрунтами убогой обители нашой, которіи суть освидетельствовани вельможностями вашими, в ихъ же милостямъ всехь кгрунтовихь справъ списки до рукъ подани въ тропе(следь) насилаю чи за вельможностію нашіею честного брата нашего іеромонаха, економа святия обители нашої, всесмиркнно молимь: ясневельможному его панской милости, пану гетману яко всехъ насъ особливейшему патронови, предложити, и самого вельможности вашей, яко своего пана и господаря, истого, просимь за, нами убогими предстательствовати, ажъ бисмо не були больши оть ахтирского полку турбовани: яко сами, вельможностямъ ваша, разсмотрели, же наши грунта, которихъ списки подалисмо вельножностямъ вашимъ хочай за Ворскломъ, по однако жъ по разграничению господами Косоговимъ к Дауномъ на малороссийской границе постають (хоча Котельва и поддалася подъ Ахтирку) чого ради паки и паки просимъ вашой панской милости распорядити насъ, указомъ его ясневелможной милости; въ якомъ, расположеніи ми, убозів, на граници зостаючи, имеемъ жити;понеже когда всецелого окончания тому делу но вскори не учинится, безъ турбации оть Ахтырского полку жити не надеемся, понеже Котельвяне старшіе себе границу кладуть по Ворскло и сь тимъ всимъ до Ахтирки належати хотять, а ми, надъ Ворскло седячи, и прочіи городи понадь Ворскломъ,жеби за Ворскломь которіи издавна имелисмо и теперь имеемъ, и люде имеють, жеби не владели кгрунтами, того желаютъ (без чего всемъ трудно жити), чого ради паки просимъ вельможности вашой, пана нашого, тому делу конецъ учинити, да безъ всякой турбаціи за царское всличество и за рейментара своего и за вашу панскую милость, со всемъ православнимъ воинствомъ помолимся Богу,яко и есми». (А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 396-398). Чи була реакція на цю супліку зі сторони гетьмана Скоропадського невідомо. Адже в той час в моді серед козачої старшини та полковників були самовільні захвати земель. Особливо це посилилось під час правління Охтирського полковника І.І.Перекрестова. Однак на той час все таки право винокуріння та продажу горілки зосталося за монастирем, що давали більшу частину прибутків святої обителі.
На початку 18 сторіччя в Скельському монастирі вже вже три дерев’яних церкви – Преображенська, Введенська з трапезною, Церква Різдва Предтечі. Так пише історична література: «Церковь Преображения Господня построєна в 1759 году Игуменом Скелским Порфирием Туманским….». Розростався й сад під горою, працювали млини, приносила немалий дохід і переправа через Ворсклу. При обителі була школа, де вчили селянських дітей грамоті. В 1718 році 19 вересня ігумен Силич отримує універсал на володіння Малою Павловочкою уже від Гадяцького полковника Милорадовича. При цьому ігуменові монастир значно добавляє в своїх володіннях. Перш за все він старається скупити земельні та інші володіння в краї. Так ним купується земельна ділянка у козака Величко в Гнилиці, ліс у міщан з Куземина Швеця, Лук’яненка, Сіромахи в 1718 році,та Дудацького в 1722 році. Дістається Скельським монахам і ліс під горою від жителів Куземинської сотні Сомаченка та Писаренка. Продає свою мельницю під Куземином міщанин Бутенко Семен в 1720 році. Жертвує інокам в 1719 році Куземинський житель Хипениченко Кирик свій дім з двором. З 1724 року Клеона Силич переїжджає до Києва, де він до 1728 року перебуває в званні намісника Київських митрополитів при Софіївському монастирі. Недалеко від святої обителі засновується монастирська слобода під назвою Зарічна. Там та в селі Скелька організовуються ярмарки, де ченці торгують медом, горілкою, продукцією свого натурального господарства, рибою, хутром бобрів. Сюди приїжджають люди зо всієї округи та чумаки. 30 жовтня 1723 року Гадяцький полковник Михайло Милорадович, переписуючи володіння свого полку в донесенні царю « Ведение Полку Гадяцкаго городовъ, селъ и деревень» пише слідуюче про маєтності монастиря – «….надал гетьман Скоропадский року 1719 село Павловочка въ уезде Грунском владеть ним старцы монастыря Скелскаго …». Те ж саме було записане і в «Генеральном следствии Гадяцкого полка в 1729-1731 гг» в розділі монастирські володіння – «Грунской сотни в селе Павловка – 77 дворов, владеют Пустынского Скелского Преображенского монастыря игумен с братией, по универсалу бывшего гетмана Скоропадского, данному в 1708 году оному игумену за воинскую службу». В 1724 році ігуменом обителі стає Єпифаній Яковович, а з 1725 року Прокопій Бочковський, який до цього був на кшталт писаря в монастирі. Він вже будує солодовню та два невеликих пивних заводики і винокурню. В цей час монастир уже має свої кошти від продажу пива, горілки, продуктів саду, меду, риби та бобрів, продовжує активно скуповувати землі навкруг у селян та козаків. Серед селян, які працюють на монастир знову ж селяни Малої Павловочки, які знову надані універсалом нового гетьмана Данила Апостола від 5 листопада 1729 року. Монастирю селян надавали не довічно,а лише на період гетьманства окремого гетьмана(до живота), кожний з яких, будучи глибоко віруючим чоловіком та догоджаючи церкві, надавав володіння святим отцям.
В 1732 році вперше ми можемо ознайомитися з іноками Пустино-Скелського Спасо-Преображенського чоловічого монастиря в присяжних списках Гадяцького полку «Монастиря Преображенского Пустиноскелского Епархии Киевской Гадяцкого полка Игумен Иеромонах Прокопий Бочковский, Намесник Иеромонах Лобчин, Уставник монах Тит, Полатний иеромонах Феофилак, Уставник левого криласа иерм. Онисим, Конов монах Илия, Иеромонах Сила Гарасимов, Иеромонах Фаддей, Иеромонах Зена Семенович, Иеромонах Варфоломей Евстафиевич, Диакони:Дамаскин Василиевич, Дорофей Василиевич. Монахи:Аврасий Самойлович, Калестрат Маркович, Саватий Лукьянович, Флеонок Яковлев, Спиридон Василиев, Исакий Григориев, Тихон Феодоров, Иов Иванов, Ахаик Михайлович, Филарет Афанасиев, Илиодор, Тимофей Павлов, Полиевкт Данилович, Андреан Стефанович, Никон Остапович, Корнилий Михайлов, Иоаким Криницкий, Инок Иоасаф, Константин Василиевич, Трифон Андреевич, Яков Савелиев, Антоний Федоров, Арсений Мартинов, Илиодор Семенович, Иоасаф Семенович, Клеопа Дамянов, Иринарх Дубовик, Никифор Гордеевич, Исаия Самуйлович, Горгоний Василиев, Паисий Пантелимонов, Терентий Иосифович, Исидор Иванович, Иоиль Григориев, Дософей Григориев, Гедеон Григориев, Товита Демянович, Фотий Василиев, Прокопий Феодоров, Пахомий Рудковский, Исихий Коваленко, Иеродиакон Мисаил Иванович, Иеродиакон Димитрий Емелианович». Цей список говорить про тоді вже численну братію в Скелському монастирі, тоді як в Гадяцькому Миколаївському Красногорівському монастирі було їх тільки 15. А всього по Полтавській єпархії тоді було 22 святих обителі. Більшість із них були бідні, жили натуральним господарством, самі працювали на землі. Як проживали іноки в нашому монастирі? Я думаю, що по-різному. Деякі з них, не треба закривати очі і на це, вели зовсім непотребний спосіб життя, який був недостойний їх сану, тобіш пиячили, не хотіли працювати, деякі займалися грабунками, як про це кажуть усні перекази людей тих містин. Але більшість братії чесно трудилася на землі, молилася богу, додержувалася канонів та уставів монаршого життя. Так, наприклад, є вельми цікаві відомості про долю ігумена Бочковського Прокопія, якого в 1732 році заслали в Гадяцький Миколаївський монастир на епітімію за пияцтво, де він і помер в 1750 році простим монахом. 28 квітня 1732 року ігуменом став Іосаф Лісеневич, висвячений Рафаїлом Заборовським і який служив в Скелському монастирі до 1 вересня 1747 року. При ньому продовжують скуповуватися землі навкруги. Монастир багатів. На нього працюють селяни, в його володінні багато земель, лісу.Так подаю вам списки посполитих-селян села Павловочки за 1747 і 1748 рр., що працювали на монастир «…Того же села Павловочки посполитые владения Монастира Скельскаго подданние - 1747 годъ - Софрон Колесниченко, Павло Василенко, Федоръ Романенко, Грицко Цинбалъ, Гаврило Самойленко, Иванъ Довгопятенко, Грицко Павленко, Потапъ Пуденко, Потапъ Галатенко, Зиновей Калесниченко,….. та інші» та за 1748 рік - «…Вдова Василиха, Савка Лисенко, Данило Сорока, Панас Галатенко,Павло Ткачъ, Василь Кириченко,Иван Довгопятко,Тимофей Левченко,Грицко Цинбалъ,Леско Сахненко, Леско Горпини зят,вдова Чепуриха,Гаврило Гавриш,вдова Харчиха,Гаврило Самойленко, Михайло Козачок,Онипко Парасенко,Максим Кударенко ,вдова Ворониха,Матвей Федко, Данило Гузенко,Гордей Самойленко,Степанъ Перехристъ,……та інші.». Монастир платив податок, здавав звіти про свою господарську діяльність не тільки в єпархію а і в Генеральну Військову Канцелярію в Глухів. Їх перевіряли чиновники з Петербургу. Було щось на кшталт плану. Наприклад щодо посівів зерна та заготівлі сіна. Про це говорить лист Іосафа Лісеневича від 2 липня 1747 року « 1737 года іюля 2 месяца писано. По его Указу, Ея Императорского Величества Самодержиця Всероссийской и его Высококняжого Величества Генерал-аншефа Сенатора Московской губернии генерал-губернатора и Кавалера Ивана Федоровича Баратинского, присланного в полк Гадяцкий для проведения следствия – чего ….хлеба так мало озимого и ярого в прошлом году засеяно и сена мало приготовили. Даю сию. Подпись Бунчуковому товарищу Андрею Полуботку в том, что в маетностяхъ Монастиря Свято-Преображенского Пустино-Скелского, обитателей полку Гадяцкого сотне Грунской в селе Павловочце мало хлеба та сева озимого та яринного хлебовъ в помянутых годах засеяли затемъ, что ………..в минувшемъ году мы полагаем что полковой канцелярией на линию в работники забраты были….а сего 1737 года и на ихъ людей в разные походы ……..и похоже також лошадей ихъ задействовали в разные магазейные по немалому числу провиантовъ…… а потом понемалу с переходными командами и с обозами задействованы и потомъ подводы сломаны а некоторые за упалость и за потеряниемъ самостоятельно малое число возвращалось ……….ы чрезь того также хлеба и сена призапасить фуража невозможно было. Егумен Іоасаф Лисеневичъ». Як видно зі списків, якщо в 1747 році було 37 дворів посполитих, то через рік уже 47 дворів. Це говорить про те, що росло населення Павловочки, може бути, що і з легкої руки монастиря - сам він селив тут людей. Відомо, що щороку Скелський ігумен направляв в Київ митрополиту щедрі дари, куди входили горілка, мед, вино, риба, шкури бобрів, овочі, фрукти з садів.
Ченці Скелського Преображенського монастиря тісно спілкувалися з Запорожською Січчю. Туди ходили ігумен та братія збирати милостиню. Ось як про це пишуть історики «…. Про кiлькiсть духовних осiб, що перебували на Запорожжi у справах збирання милостинi, яскраво свiдчить i лист iєромонаха Iоаникiя Венерацького до iгумена Києво-Видубицького монастиря, датований 2 червня 1751 р. В цей час лише на Сiчi перебували "просителi" з багатьох єпархiй, а саме: з Київської, Чернiгiвської, Бiлгородської, Переяславської та деяких iнших. Характерно, що з багатьох монастирiв приїжджало не по одній, а до десяти духовних осiб. Так, з Полтавського монастиря на Сiчi одночасно перебували iєромонах, диякон, ченець; з Домницького, Сумського, Гадяцького, Сорочинського, Скельського, Мовнинського, Медведiвського i Онуфрiєвського монастирів приїхали ігумени, а при них братії вiд п'яти до десяти чоловік». На Січі ченці перебували по декілька місяців, служили служби, ходили по куренях та зимівниках, хуторах. Привозили звідти подаяння. Відомо, що в Скелському монастирі також лікувалися поранені запорожці після походів. Деякі з них потім назавжди зоставалися на наших землях та селилися в селах поповнюючи козаче населення. Після ігумена Лісеневича були настоятелі – Ісидор Чернявський (вересень 1747 року – серпень 1748 року), Філарет Чернуцький (серпень 1748 -1752 рр), ігумен Вікентій ()1752 – 1754 рр), Досифеей Голяховський (1754- жовтень 1755рр), ієромонах ігумен Порфирій Туманський (жовтень 1755-серпень 1762рр), Віктор Ладижський (серпень 1762 – вересень 1763 рр). У Теофіла Несина (вересень 1763 – до 1770 р), монастир отримав останню свою покупку – у сина померлого куземинського сотника Григорія Михайловича Павловського - ділянка землі з хатою в Куземині. Останнім ігуменом був Самсон Венницький, який зоставив після себе «Літопис ігуменів Скелського монастиря», що на 1917 рік знаходився в бібліотеці Видубицького монастиря в Києві. «В січні 1770 року ігумен Скелського монастиря Самсон з братією відправили митрополиту Київському Арсенію партію горілки, яка була доброї якості.» - так пишуть тодішні документи. Про авторитет Пустино-Скелского Свято-Преображенського чоловічого монастиря говорить слідуючий факт описаний істориком Олександром Лазаревським: «Году 1734, генваря 30, приехалъ въ Лубне к храму трохъ святителей преосвященний архиепископъ Рафаилъ Заборовский Киевский и Галицкий, Малыя России; а по службе божией, предъ вечернею, въ монастиръ приехалъ, а 1 февраля зъ монастира поехалъ его жъ преосвященство к Сорочинецъ, прятать ясневелможного господина гетмана его милость Даниила Апостола, которого похоронивши феврала 5 дня, вовторокъ на всеедной неделе приехалъ воспять въ монастиръ нашъ, февраля же 9 въ субботу; а 11 дня, рано изъ монастира жъ поехалъ въ понеделокъ к Киева, за игуменства превелебного отца Феофана Трофимовича Мгарского. — А на погребении зъ преосвященнейшимъ архиепископомъ Рафаиломъ Заборовскимъ Киевскимъ, Галицкимъ и Малыя Росии, были игумени: Гавриилъ Леополский игуменъ Густинский да Феофанъ игуменъ Мгарский Лубенский, Серафионъ игуменъ Сорочинский, Иларионъ игуменъ Гадяцкий, игуменъ Скельский, игуменъ Полтавский, игуменъ Нехворощанский, архидиаконъ Иовъ да Платонъ, писарь консисторийский, и инихъ множество. И погребенъ во граде Сорочинцяхъ всемилостиваго Спаса, въ церкве мурованной въ склепа, подъ онбономъ».
На жаль документів про наш монастир практично немає, як наприклад збереглося дуже багато матеріалів про Полтавський Хрестовоздвиженський, або про Мгарський. Ось що мені довелося знайти майже по крупицях в газеті Полтавські Єпархіальні відомості в «Донесеніи преосвященного Самуила - Митрополита Киевского от 4 ноября 1784 года Исторические сведения о монастырях Полтавской епархии, представленные в Священный Синод преосвященными Киевским, Переяславским, Славянским в 1781-84 гг. –Скельский Преображенский монастырь получил открытие свое прежде 1666 года. Основанием сего служат записи, древностию летъ отличающиеся. Жители утверждають преданием предшественниковъ себе подобныхъ, что начало монастиря по благочестивому исповеданию Киевской епархии принадлежащие монахи сделали, основали его выходци Корсунского польской области монастыря, у реки Ворсклы на земле бывшего в то время полковника малороссийскаго в Зенькове Василия Шимана на одной из гор так называемыхъ Скелских, на расстоянии от города Гадяча в 50, а от Ахтырки в 20 верстахъ. По Скелским горам назван Скелским. Других о монастыре сем сведений не явилось из-за пожара 1780 года. Начальстьво в нем игуменное». За час від 1725 року до 1780 року монастир скупив багато нерухомості у жителів навколишніх містечок та сел. В основному це ліс. Так куплено ділянки лісу в козачки Грунської сотні Стрижакової в 1725 році, жителів Куземина Михайла Демиденка та Дешихи в 1726 році, у козака Олишевича, в 1728 році. В 1736 році святій обителі продали свої ділянки лісу куземинські козаки – Федір Балацький, Іван Макаренко, сотник з Куземина Михайло Семенович так званий Зражівський ліс, козак із Більська Антон Хоменченко. Продає Скелському монастиреві ще одну свою мельницю козак із Куземина Бутенко. Багато жителів округи також дарують земельні наділи та ліс святим отцям Це в 1736 році житель села Котелевки Рудчевський ліс, по заповіту ліс куземинських сотників Михайла Степанова в 1739 році та Ковтуна Миколи в 1743 році, Михайло Павловський в 1748 році. Дарує також частину свого лісу під назвою Осташевський монастиреві і житель села Слободки Москаленко(1745 р), Веценевський ліс - куземинський сотенний писар Оксак (1748 р) та жінка козака села Жури Тетяна Хилобочиха в 1755 році. Охтирський протоієрей Тимофеєв також продає частину свого лісу ченцям(1740 р). Купляється також монахами ліс в урочищі Носівщина в козака Сотанченка. Куземинський житель Хипениченко в 1720 році дарує дім в Куземині ченцям. Монастирське життя просто кипіло. На нього працювали селяни, угідь було достатньо. Були плани щодо його розширення, побудову кам’яних приміщень храмів та келій. Збиралися будувати цегельний завод, благо в монастирському селі Павловочка були достатні запаси потрібної глини та піску, та і багато тамошніх жителів його виробляли. Податі обитель платила невелика, була йому увага і від можновладців.
Однак все це практично перекреслив останній Гетьман України Кирило Разумовський, призначений на цю посаду в 1750 році, який після свого призначення не пішов по шляху інших гетьманів, що давали універсали на корись монастирям, а поступив рівно протилежно – став забирати в монастирів їх володіння. Так 26 листопада 1761 року він забирає село Павловочку з усіма її угіддями, посполитими до своєї економії в Гадяцький замок, про що пи ше в своєму донесенні ігумен ієромонах Порфирій 31 грудня 1761 року в Київ Його Високо Ясно Преосвященному Кир Арсенію Могилянському Митрополиту Київському, Галицькому та всієї Малої Русі в своєму « Всенижайшему Доношении» в якому говориться такі слова – «……Сего 1761 года 26 числа меся новембрия по ордеру ……..Его Високографского сиятельства Гетмана Войска Запорожскаго, обоих сторон Днепра с под владения Свято преображенского Пустинно-Скелского монастира село Малую Павловочку къ економии Его Сиятельства под замокъ Гадяцкий со всеми угодиями отобрано…….то уже более при убогой Скелской обители никаких подданных нетъ, монастирь Святопреображенский Пустинно скелский в самую крайнюю скудость и нуждение приведенъ…». Починається занепад Святої обителі. Зважаючи, що іноків було мало та ще й працювати на угіддях було нікому. Все таки було забрано 80 дворів посполитих. А це близько 300 селян. В останні роки перед закриттям монастиря братії платили з казни ще й гроші. Так ігумен получав – 50 рублів на рік, ієромонахи та ієродиякони 13 рублів, а прості монахи – 3 рублі на рік.
Під час Катерининської реформи згідно Височайшого Указу від 10 квітня 1786 року були зачинені більшість монастирів нашого краю, в тому числі і Скелський Спасо-Преображенський чоловічий. 13 ченців, які зосталися на той час, розійшлися по іншим святим обителям. Землі або були забрані в казну, або розкуплені та роздані тодішнім можновладцям. Село Павловочка відійшло до Гадяцького замку і стало наряду з іншими належати гетьману Розумовському, який продав його в 1810 році панам Бразолям – нащадкам Грунського сотника. На час закриття монастиря у його володіннях були – 201 чоловік селян з села Павловочка, містечка Куземин, Груні та двори в Котельві, Куземині, Груні, Комишах, Лебедині, скит Спасо-Преображенський під Великими Будищами, сіножаті, ліси, багато орної землі, навкруги монастиря пишний фруктовий сад на 2 десятини, виноградник, шинок, дві пивоварні, солодовня, винокурня, перевіз через Ворсклу, численні водяні млини на Ворсклі та Груні, вітряні млини. В 1910 році Полтавські Єпархіальні Відомості писали, що при закритті Преображенский Скельский монастирь мав 5 церков, економію, 5 іеромонаховів, 2 ієродиякони, 12 монахів, 8 послушників. Преображенська церква була перенесена до Зінькова, де вона була названа Покровською і стояла до кінця 20-х рр. 20 ст. На її дверіх довго був надпис, що підтверджував її ранішу належність до монастиря: «….В 1790 году это Покровская церковъ въ Зенькове,на дверях которой написано «И обновя Преображения церковь тщаниемъ отцевъ нашихъ благословения Митрополита Киевского Арсения Могилянского денежным от доброхотнихъ детей любящихъ благолепие дома Божия, собранимъ 1752 року Игуменом Порфириемъ Туманским з братиею…» А одна з церков була перенесена в село Ступки Зіньківського повіту, а ще одна до Миргорода, де стояла на цвинтарі та називалася Кладовищенська. Церковне начиння розійшлося по навколишніх церковних приходах. Так у Михайлівському храмі села Буд біля Куземина було кілька предметів із зображенням монастиря- срібна чаша з надписом «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господя Пустинно-скелской за всечестивого отца ігумена Лесаневича», а також витонченої роботи хрест, требник митрополита Петра Могили, кольоровий трід, фелон та два підрясники. «…….когда въ 1786 году монастырь на скельской горе быль закрыть, то на последовавшее спустя два года предложеніе харьковского намесническаго правления измерить принадлежавшие въ ахтирскомъ уезде этому монастырю земли, ахтырский нижний земский судъ, даль категорический ответъ, что таковыхъ земель,«по достоверному сему суду сведению, въ здешнемъ уезде, принадлежащие деревне Скельке и слободе Заречной (Слободка), не имъется». Леса монастиря, на правомъ берегу Ворскла въ количестве несколькихъ тысячъ десятинъ, при закрытии его, взяты были въ казну. Куда девались зданія монастыря, неизвестно. Церковная утварь, богослужебные книги и облаченія разошлись по окрестнымъ приходамъ. Истекшимъ летомъ въ михайловской церкви села Будь,куземинской волости,благодаря внима нию ея настоятеля, о.Петра Цареградскаго, мне удалось видеть некоторыя изъ нихъ. Привожу ихъ опись. 1.Чаша серебрянная съ надписями: «Року 1740 месяца мая сооружена сея чаша святой обители Преображения Господня пустино-скелской за всечестного отца игумена Лесаневича». 2. Крестъ (1742 г. съ изящною резьбой внутри на кипарисе, изображающей Спасителя и Богоматерь во славе и многія событія изъ Hoваго Завета.
3.Требникъ м. Петра Могилы.
4.Цветная тріодь, на заглавномь листе коей, между протчемъ напечатано: «Въ двадцатое літо богоугоднпаго государствованія и преславнаго царства правленія, Петра 1... во тринадцатое благополучнаго возраста благороднейшего государя наследника Алексея Петровича. «трудолюбне престолъ митрополій кіевской, гaлицкой и всея Малыя Россіи правящу ясне въ Богу преосвященному архієпископу митрополиту Киръ Варлааму Ясинскому, за благо получного въ Малой Россіи владенія его царского пресветлаго величества обоихъ сторонъ Дніпра и славного чина св. апостола Андрея кавалера, ясневелможного, его милости, гетмана Іоанна Стефановича Мазепы ».
5.Фелонъ изъ светло-малинового 6apxaтa, обшитая серебристою каймой и цветами. На верху ея, въ серебрянныхъ одеждахъ, сь художественно вышитыми чернимъ шелкомь на атласе ликами, Спаситель, по левую Его руку—богоматерь, апостолы Петръ, Симонь, Маркъ, Андрей, по правую—Іоаннъ Креститель, Павелъ, Лука, Іоаннъ Богословъ, Іуда Алфеевъ: поперекъ съ обеихъ сторонъ—Варфоломій, Іаковъ. Подкладка, на ризе изъ сине-зеленой и пестрой крашенины. Теперь эта риза употребляется при погребении покойниковъ.
6. Два подризника(срачици), одинъ весь льняний, другой сь лнянымъ станомъ и посконнимъ подоломъ. На первомъ цветы вышиты шерстью, на последнемъ—сереброль и шелками, цветы точно живые….» ( А.Твердохлебовъ, Къ исторіи Скельскаго монастыря, Киевская старина 1886 № 10 стр 384-388). З переказів відомо, що один з бувших ченців збудував на місці монастиря капличку, яка була в великій шані в народі. Там всередині був вирізаний хрест з розп’яттям, а по обидва боки вирізані також з дерева фігури Пресвятої Марії та Івана Богослова. Тут молилися чумаки, які проїжджали по дорозі. Один з млинів у Зінькові був складений з колод з монастиря і довго на одній із них виднівся вирізаний надпис «Скелька». Деякі ченці стали потім священниками в численних місцевих сільських приходах. Є відомості, що монастир закрився не водночасі, що там доживали свій вік ченці, що не мали сили та змоги десь іти, що їм було дозволено Височайшим Указом.
Може цей мій матеріал надихне місцевих краєзнавців та владу на ще більш активні пошуки матеріалів по Пустино-Скелскому Свято-Преображенському чоловічому монастирю в архівах та сховищах України та Росії. І хай ця моя праця є лише невеличкою часткою історії нашого краю, але можливо в майбутньому ми всі разом, додавши частку до частки, відновимо чесну та максимально правдиву історію нашого краю.
Олександр Сірий