1

Тема: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Український геноцид. Сповідь одного свідка (2009)
Дата загрузки: 26 нояб. 2011 г.
Режисер: Павло Галайда

Цей фільм документальна сповідь свідка, який пережив жахіття голодомору. Розказується в подробицях опис грабування комуністами українців, як помирали діти від голоду, як катували для зізнання.

Зйомка зроблена в Україні, Кіровоградській області С. Підвисоке.
Розказує Горячківська Н.В.

Share

2

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Голодомор 1932-33рр. на Луганщині. Закляття безпам'ятства.

Share

3

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Полтавская область:
Нина Макаровна Карпенко пережила страшный голод 1933 года. Она до сих пор помнит рецепт "хлеба" из сорняков, который спас от голода ее семью.

Вместе со своей внучкой, корреспондентом Би-би-си Мартой Шокало, Нина Макаровна испекла тот самый хлеб. 

Источник: https://www.bbc.com/ukrainian/multimedi … d_video_ms

Thanks: litar Л, VHB, Balakyn3

Share

4

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Голодомор очима очевидців. Марія Власівна Балас

[]

Share

5

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Алёна пише:

Голодомор очима очевидців. Марія Власівна Балас

Дякую, Оленко. Це відео із села Мала Вільшанка... Звідти маю рідню ...

Виговський, Скороход, Вовк, Атаманенко, Гудик, Пелих, Савчук, Іващенко, Рудий, Пономаренко (Архипчук), Онищенко, Коваленко, Іщенко, Пересунько, Баран, Ригас...
Цікавить генеалогія селян і дворян Васильківського повіту - Яблунівка, Сорокотяги, Пилипча, Мала Вільшанка, Фесюри, Фастівка і Сквирського повіту - Мала Сквирка Київської губернії - нині Білоцерківський район Київської області.
Thanks: Алена1

Share

6

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

                         ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА
         О размерах голода в Днепропетровской области.
По данным на 5.03.1933 г.
     Рядом специальных сообщений мы сигнализировали об увеличивающихся случаях опухания и смерти на почве голода, проверенных и документально подтвержденных врачебными осмотрами каковые были организованы Райаппаратами ГПУ под видом выявления эпидемических заболеваний.
    В настоящее время нами проводится работа по определению точных размеров голода.
   По предварительным итогам этой работы, выясняется следующее:
    Всего по данным 35 р-нов, где Райаппаратами ГПУ проверка в основном проведена, поражено 336 с/с; голодает 6436 семей; в них 16211 человек имеют, на почве голода признаки опухания; 1700 человек умерло от голода, а по Н-Васильевскому р-ну, от болезней, вызванных голодом.
    Смерть от голода подтверждается, в отдельных случаях, актами медицинского вскрытия трупов, при чем, акты констатируют, помимо истощения и опухания, еще полное отсутствие пищи и даже жидкости в желудке, тонких кишках и мочевом пузыре, но – в основном смерть от голода подтверждается свидетельскими показаниями и освидетельствованием оставшихся в живых членов семьи, находящихся в тяжелом состоянии.
    Кроме приведенных выше сведений, поступили еще не проверенные данные /проверка произведена лишь частично/ по 5 р-нам, помимо указанных 35, о том, что там голодает 855 семей, в них 2494 человека имеют признаки опухания и 144 человека умерли от голода. Хотя отсутствие исчерпывающих проверочных материалов не позволяет сейчас судить о действительном кол-ве голодающих в этих 5-ти р-нах, данные проверки свидетельствуют о том, что весьма значительные размеры голода и по этим р-нам – бесспорны.
    Наконец, отдельные донесения, указывают на то, что факты голода и недоедания имеются и по остальным р-нам области в частности по Колларовскому и Молочанскому.
В наиболее тяжелом положении находятся следующие р-ны:

                                         голодает        опухло          умерло
Н-Васильевский р-н             922 семьи      1721 чел.       508 чел
Акимовский........................903...............2408..............220
В-Лепетихский....................545...............1763..............149
Павлоградский....................833...............2139..............290
Высокопольский...................87.................162..............106
Мелитопольский.................437.................870................36
Н-Серогозский....................81..................315................80
Генический......................233...................689...............84
Межевской........................46...................890...............32
Аполостовский.................246...................452.................3
Каменской.......................139...................337.................2
Софиевский......................94...................273.................3
Никопольский..................380...................887.................7
Пятихатский...................169...................460................44
[…]
    В Покровском р-не зафиксированы следующие факты голодания активных тружеников:
         МАКСИМЕНКО Емельян Федорович – к-зник бедняк выработал 620 т/д
         ЛИСТОПАД Авраам Терентьевич – к-зник бедняк, выработал 798 т/д
    В Межевском р-не:
         КАРПЕНКО Иван Михайлович – 951 т/д
         ЛУКЬЯНЕНКО Евдокия – к-зница, середнячка, сын служит мотористом в танковой части КА, 811 т/д
         ЛЕГКОМУР Петр – 733 т/д
[…]
     Нами зарегистрировано 354 случая отравления от употребления в пищу сорных трав, хлопковых семян, отходов от пивоварения, зерен абрикосов и вишен. Из этого числи 42 отравления, повлекли за собой смертельный исход.
[…]
     Наконец, в Высокопольском и Мелитопольском р-нах, отмечено 2 случая людоедства, а в Н-Прагском р-не – 2 случая убийства людей и торговли мясом убитых.
     Мелитопольский р-н.
3 марта с.г. в с. Константиновке, житель села А… был обнаружен мертвым. Как устанавливается
медосвидетельствованием, смерть наступила в результате отравления трупным ядом, при употреблении в пищу трупа умершего брата. За несколько недель до брата А… съел труп своей матери… обнаружен котел со сваренным человеческим мясом.


i6.pixs.ru:/thumbs/6/0/5/1933141jpg_8640714_13452605.jpg i6.pixs.ru:/thumbs/6/0/6/1933142jpg_7369359_13452606.jpg i6.pixs.ru:/thumbs/6/1/2/1933143jpg_2603027_13452612.jpg i7.pixs.ru:/thumbs/6/1/4/1933144jpg_4977028_13452614.jpg



i7.pixs.ru:/thumbs/6/1/6/1933145jpg_4385019_13452616.jpg i7.pixs.ru:/thumbs/6/2/0/1933146jpg_5904789_13452620.jpg i7.pixs.ru:/thumbs/6/2/4/1933147jpg_7647666_13452624.jpg

Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.

Share

7 ( 16-02-2015 10:33:29 змінене kbg_dnepr )

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Голодомор у Харкові: коло життя, коло смерті, чорні нитки історії
Олександр Зінченко. 21 листопада 2014, 19:23

"Із величезним піднесенням, демонструючи свою безмежну відданість генеральній лінії партії, відсвяткували трудящі червоної столиці п'ятнадцятиріччя Жовтневої революції", — повідомляла передовиця харківської газети "Пролетар" у листопаді 1932 р.

До цієї дати Харків інтенсивно забудовувався. На столичній площі Рози Люксембург виріс конструктивістський ЦУМ. З'явилися нові будівлі Центрального комітету КП(б)У, Палацу залізничників, міської телефонної станції. Харківські газети переможно рапортували про завершення будівництва ДНІПРОГЕСу імені Леніна. З конвеєра Харківського тракторного заводу новий трактор сходив кожні шість хвилин. Заголовки кричали: "Переможний марш мільйонів будівничих соціалізму. Новими досягненнями, новими індустріальними гігантами зустріла Країна Рад велику річницю".

"Настрій був хороший! Узагалі-то маю вам сказати, що це був голодний час. Не казатиму, що то були ситі часи! У нас навіть пісенька така була: "Любов приходить і минає, а їсти хочеться завжди…" Проте на демонстрацію ми ходили. На демонстрації — танцювали, на демонстрації співали"…

Моя співбесідниця Євгенія Марківна Багалій сидить за столом свого відомого родича — історика Дмитра Багалія. Минуло 75 років, але в забитому книжками кабінеті академіка вона легко й невимушено відтворювала картини листопадових подій далекого 1932 р. Тоді вперше святкові заходи відбувалися на новій площі — площі Держпрому, з першим радянським хмарочосом:

"На трибуні були Петровський, Постишев, Косіор, Затонський… Це ті, кого я сама знала!"

Для Гені ці високі урядовці були насамперед батьками однокласниць. Восени 1932-го їй виповнилося 17 років.
У цьому віці мало хто цікавиться політикою. Проте тогочасні політзаняття вона пам'ятає до найдрібніших подробиць. Євгенія Марківна відтворювала їхній зміст, ніби мала перед очима аркуш із написаним текстом:

"Нам розповідали, що проводять такі заходи як хлібозаготівля… Що хлібозаготівлі — це такі заходи, які необхідні. Бо наша держава мусить бути індустріально потужною. Треба будувати заводи, фабрики. І для того щоб це будувати, потрібні гроші. А оскільки наша держава була в капіталістичному ворожому оточенні, то про жодну матеріальну допомогу з боку цих держав не могло бути й мови… І тому ми маємо самотужки, всередині своєї держави використати всі наявні резерви, щоб якомога швидше індустріалізувати й озброїти нашу країну. Це був лейтмотив. Це було виправдання того, що коїлося"…

З харківським істориком Ігорем Шуйським ми спершу довго тряслися дорогами Богодухівщини, розмовляючи про кілька десятків повстань, що вибухнули в цих місцях у відповідь на спроби колективізації. Потім блукали околицями Баранівки. Ігор шукав якихось упізнаваних прикмет, бо від часу попередньої мандрівки в ці краї на місці покинутих хуторів з'явилися дачі.

Далі поміж посивілих від інею полів і холодних яруг виднілися острівці тернових кущів і старих груш. Ми продиралися крізь переплетене гілля. Подекуди поміж зів'ялим листям пробивалися плями вічнозеленого барвінку.

"Ось бачте — заросло! — каже Шуйський. — Це ознака кладовища… Тут колись були двори. Селянам не ставало сил вивозити тіла, ховали на території садиби … Бачте, ось вони — хрести, могили"…

З барвінку стирчали обвітрені сірі дерев'яні хрести. Перекладини подекуди попадали, і стовпи похилилися поганськими ідолищами над невідспіваними могилами.

"Що вдалося знайти по Баранівській сільраді — це книжки записів ЗАГСу, де є 72 записи про смерть. Але причини смерті ні в кого не вказано!" — Ігор упевнений, що інформацію приховано цілком свідомо.

Щоправда, в деяких випадках зазначити формальну причину смерті було замало.

* * *

"От я вам скажу, у моїй сім'ї родичі… У мене дядько був Самсон, у нього — троє діток. Ну, це бідняк був… Йому довели норму хліба. А в нього не було чого здавати… То описали й забрали корову. Він узяв та й повісився. А тітка пішла у корівню, дивиться — висить Самсон, і збожеволіла… Так що трагедій тут було багато…" — розповідає Петро Тронько, який жив за 25 кілометрів від Баранівки, у Забродах, поблизу Богодухова.

Майбутньому академіку і заступнику Шелеста й Щербицького восени 1932-го також було 17 років.

"Як ми пережили голод?! — веде далі. — Знаєте, зараз важко собі уявити, як ми взагалі вижили! Що спасало? По-перше ми одержали по 8 кг борошна на місяць на родину. Але що таке 8 кг?! Дуже замало! Але в сусідньому селі Кленовому спиртозавод був — то якимись відходами добавляли. Ставок був — рибу ловили, ворон, конину їли… Так і виживали… Було… Було…"

З академіком Троньком ми всілися на призьбі типової для Слобожанщини хати в Музеї народної архітектури в Пирогові. Петро Тимофійович, заглядаючи у прочинені двері, мовив: "Така сама хата, як у нас була!" Питаю, як він ставився до всього того, що бачив у п'ятнадцяту річницю Жовтня?

"Яке почуття було?! Я ж комсомольцем був, активістом! Уся преса співала про знищення кулака як класу, про суцільну колективізацію… А з іншого боку — бачиш, як люди вмирають. Душу ятрило: "Що це? В ім'я чого робиться?!" Я відчував, що це було мордування багатьох людей, якась велика несправедливість. Але сказати комусь про свої думки не міг. Та й кому скажеш?! Вижити треба було! Витягнути сім'ю, щоб сім'я не померла".

"Пролетар" повідомляв у ці дні: "До ЖОВТНЕВИХ УРОЧИСТОСТЕЙ бригади художників оформлюють площі і центральні вулиці столиці. Кожна площа у діаграмах, плакатах і фото відображатиме досягнення і СРСР, і України за 15 років. Площу Держпрому оформлятимуть на тему: "Досягнення промисловості і сільського господарства…"

Святкування 15-ї річниці жовтня. На трибуні — Петровський, Постишев, Косіор, Затонський. Колаж в одному з тогочасних харківських журналів

Газети виходили із заголовками на перших шпальтах: "Ліквідувати ганебну проріху у хлібозаготівлі!", "Мобілізувати маси на боротьбу з куркулем, з розбазарюванням хліба!" Писали, що в жовтні річний план хлібозаготівлі виконано лише на 37%.

Восени святкового 1932 р. план хлібозаготівлі було зірвано. Він і від початку був нереальним. Знесилені колективізацією селянські господарства виростили й зібрали набагато менше, ніж запланували партія і уряд.

Сталін вважав, що селяни зерно приховують. Почалися тотальні реквізиції буквально всього їстівного. У когось забрали курку, в когось — корову… Голодно стало вже у жовтні, перед річницею революції. А після святкування — почався справжній мор.

Спочатку над могилами ставили хрести. Потім перестали. Згодом у деяких селах перестали й ховати — не було кому.

Але газети про це не писали ні слова…

* * *

Консул Королівства Італії Серджіо Ґраденіґо вже невдовзі слав зі столичного Харкова до Рима страшні повідомлення: "У Терстаняку, що за 60 км від Харкова, УСІ ПОМЕРЛИ ВІД ТИФУ І ГОЛОДУ. Один лікар, якого послали туди, зайшовши в село, був ошелешений смородом трупів, які гнили у будинках (лікар сам розповідав мені про це). У селі Мохнач під Чугуєвом колись мешкало 1000 душ. Тепер там залишилося 12 чоловіків, кілька жінок і двоє чи троє дітей".

Влада встановила навколо столиці й на залізничних станціях справжні кордони.

"Крім міліцейських кордонів тоді на залізниці виставляли й санітарні кордони. Обов'язком осіб на санпропускниках було затримувати селян і не пускати їх до столиці. Тому більшість залишалася на платформах", — розповідає Ігор Шуйський.

Навколо Харкова була смуга життя — приміська зона, де мешкали працівники промислових підприємств і їхні родини. Тут не було тотального мору. Коло смерті починалося за 40—50 кілометрів від столиці.

Моя бабуся Ксенія Любченко мешкала всередині того кола життя. Взимку 1933-го їй було вже 12 років, і вона багато що пам'ятала. Тільки не хотіла того згадувати.

Якось до їхнього двору приблудився геть виснажений хлопчик, який чи то лісом, чи то яругами проскочив повз кордони. Просив їсти, але не було чого дати. Наступного разу бабуся побачила його вже мертвим. Він лежав у полі під купою ганчір'я.

Не всі помирали у приміських полях і лісах. Навіть такі внутрішні кордони не могли стримати напливу селян до столиці.

Перші групи виснажених селян з'явилися в Харкові вже незабаром після річниці Жовтня. І кожного дня селяни, які прорвалися до столиці через оточення, помирали на вулицях міста. Спочатку — десятками…

* * *

Історія шита чорними нитками. У сутінках минулого їх часом не розгледіти. Але вони такі міцні, що, навіть доторкнувшись, годі їх розірвати — тільки забринять тихо, як потривожена струна. Весь світ оплетений цим темним павутинням.

Одну таку струну, що тягнулася з Харкова, я зачепив у Лондоні. У підвалах аристократичного будинку на Принцес Гейт, 20, натрапили на несподівану знахідку. З папки з написом "Голод на Україні" я вийняв кілька аркушів. На одному з них і на меншій листівочці можна було розібрати підпис Александра Вінербергера.

Автограф свідка Голодомору зальцбурзького інженера Александра Вінербергера

Я коротко знав його історію. Австрієць Вінербергер після Першої світової опинився в радянській державі, тривалий час працював інженером-хіміком, і кілька останніх років — у Харкові. Саме він і зробив найповнішу фотозйомку Голодомору.

Українське бюро — архів саме цієї неурядової організації я переглядав у старовинному будинку на околиці Гайд-парку — потребувало автентичних свідчень з підрадянської України. Тоді українські осередки по всій земній кулі намагалися докричатися до сильних світу цього. Знайдена папка містила багато німих свідчень тих зусиль.

"Пане Президенте! Український нарід на Радянщині вимирає з голоду!" — це звертався до президента Сполучених Штатів голова Громадського комітету рятунку України в Чехословацькій республіці Ольгерд Бочковській.

"Україна в пазурах смерті. Її населення вижирає голод" — першим під цією відозвою українських єпископів стоїть підпис митрополита Андрея Шептицького.

Звернення до Червоного Хреста і Ліги націй, петиції і листи-звернення до британських і європейських газет — усі зусилля були марними.

Пулітцерівський лауреат Волтер Дюранті продовжував на сторінках "Нью-Йорк Таймс" виправдовувати Сталіна і заперечувати масові смерті від голоду в СРСР. США щойно встановили дипломатичні відносини з Країною Рад, яку менш ніж за рік приймуть до Ліги націй. Світ проспав смерть мільйонів українців.

"НЕ ДЛЯ ПРЕСИ, ДОВІРОЧНО: На запит представників однієї з гуманітарних інституцій у Лондоні про положення на Україні — радянський уряд відповів, що НА УКРАЇНІ НЕМАЄ ЖОДНОГО ГОЛОДУ", — скаржилися представники лондонського Українського бюро до львівського відділення Українського громадського комітету рятунку України. Щоправда, то вже було восени 1934 р.

Ясно, що більшість зусиль українського зарубіжжя мали місце постфактум — по суті йшлося радше про встановлення справедливості, ніж про порятунок наддніпрянських українців. Але навіть для цього бракувало автентичних свідчень.

Тому коли стало відомо, що Вінербергер у Зальцбурзі має цілу серію фотографій періоду голоду в Україні, їх у нього купили для публікації.

* * *

Картини харківських жахіть, зафіксовані фотокамерою інженера Вінербергера, є тепер найчастіше відтворюваними ілюстраціями Великого Голоду.

Голодні натовпи біля магазинів Торгзіну на Холодній горі й Благбазі, мертві тіла на вулицях у центрі міста й на його околицях, виснажені діти й конаючі старці попід парканами — деякі з харківських перехресть і сьогодні можна легко впізнати, так мало вони змінилися з тих часів.

Голодна юрба перед магазином Харторга на перехресті тодішньої вулиці Свердлова (нині — Полтавський Шлях) та Рилєєва. Фото Александра Вінербергера, 1933 р.

У червні 1933 р. начальник харківського ОГПУ Зіновій Кацнельсон доповідав голові ГПУ Всеволоду Балицькому про ситуацію з голодом: "Різко збільшилася кількість трупів померлих від голоду селян, яких знаходять і підбирають на вулицях Харкова. Якщо за лютий було підібрано таких трупів 431, за березень — 689, квітень — 477, то травень дає 992 трупи, і перші три дні червня дають 196 трупів".

Напівживих на вулицях столиці відомство Кацнельсона нарахувало близько 10 тис. Це тільки дорослі, яких затримали безпосередньо в місті. Дітей і тих, кого затримували на вокзалах, здається, навіть не намагалися обліковувати.

Центральна вулиця Харкова — Сумська — не була винятком: вона бачила і черги голодних за хлібом, і померлих на тротуарах, і людоїдів.

Свідчення Віри В., що мешкала 1933 р. за адресою: Сумська, 79:

"Найбільше мене вразив випадок, пов'язаний із приїздом подружжя В., що були знайомими моїх батьків і мешкали на станції Гути Богодухівського району. Приїхали вони до нас змарнілі, пригнічені, напівбожевільні і без дітей, яких мали троє. Після супу, що ним пригостила мама, гостям стало погано. Коли оговталися, батьки їх запитали: "А де ж ваші діти?" — "Поїли" — "Як поїли?" — не повірили ми своїм вухам. — "По черзі: спершу з'їли маленьких, потім — старшу. Вона сама нам сказала: "Коли всіх, їжте й мене". Різали на шматочки, варили і їли. А якими смачними були їхні пальчики". Це жахливе признання вразило мене на все життя, особливо про пальчики".

* * *

Гортаючи харківські свідчення Великого Голоду, я раптом знову ніби зачепив якусь струну. Те свідчення стосувалося фактично мого двору, його околиць — Харківського парку Артема, колишнього Кирило-Мефодіївського кладовища.

Свідчення Олексія В.: "Якось зі старшими дітьми ми пішли на Кирило-Мефодіївське кладовище, щоб нарвати вишень. Та жодної ягідки не знайшли, все було обірвано. Ми спіймали там кілька ящірок, посадили їх у банки з-під консервів, накрили скельцями і так несли додому. Проходячи повз вулицю, де тепер універмаг "Харків" та дріжджовий завод, побачили кількох чоловіків, пухлих і неголених, які стояли навколішки. Один з них спитав: "Дітки, що ви несете?" — "Ящірок", — пояснили ми. — "Дайте їх мені! Я їх з'їм!" Ми перелякалися і втекли".

Вулиця, про яку згадував свідок, — та сама, що вела повз дріжджовий завод до Парку Артема і в ті часи називалася проспект Сталіна. А коли вже я малим у тому парку ловив ящірок і лазив по старих деревах — ця вулиця звалася Московським проспектом. Бувало через парк прокладали якісь міські комунікації, і діти з усіх околиць із цікавістю й переляком водночас збігалися дивитися, як із траншей робітники діставали людські рештки з поховань колишнього кладовища.

А 2004 р., під час якихось чергових робіт, з-під лопат землекопів посипалися кістки геть нетипового поховання.

Коли його почали досліджувати фахівці, з'ясувалося, що людські рештки лежали в землі без трун, хаотично. Деякі тіла впали у спільну могилу вниз головою. Поміж кістяків дорослих знайшли й дитячі.

Тоді, на початку 1930-х, це була далека східна околиця столиці. Далі лежали поля, текла річка Немишля. Десь за обрієм був щойно збудований Харківський тракторний завод і квартали Нового Харкова. Але нічого того з Парку Артема не було видно. Сюди, на територію колишнього кладовища, вивозили тих, кого збирали вдень і вночі на вулицях Харкова.

"Судячи з того, що серед останків знайшли радянські копійки карбування не пізніше ніж 1932 р., дата смерті людей із цього поховання припадає приблизно на листопад 32-го, — стверджує Ігор Шуйський. — Їх покидали на вантажівки й вивезли. Не було жодної потреби везти десь далеко — вивезли на вже закрите кладовище, звалили в яму скраю від проспекту Сталіна і засипали землею…"

У цій ямі на занедбаному кладовищі похована квітуча країна. Новітня її історія — це історія вчительки, яка забирала хліб у своїх учнів, історія батьків, які вбили і з'їли своїх дітей, історія сусідів, які грабували своїх односельців. За весну й літо 1933-го квітуча країна перетворилася на цвинтар. Межа між колом життя і колом смерті стерлася.

Наприкінці травня 1933 р. королівський консул Серджіо Ґраденіґо доповідатиме в Рим: "Один високий чин місцевого уряду і член партії, імені якого я не зміг установити, збожеволів після інспекційної подорожі по селах. На нього довелося вдягти гамівну сорочку. Він був у нестямі і повсякчас викрикував: "Це не комунізм, це — вбивство!"

Харківська преса писала про голод іще в жовтні 1932 р.: "Колони голодного походу рухаються зі всіх боків Північно-Американських Сполучених Штатів", "Загони голодного походу в Лондоні. Криваві сутички між безробітними і поліцією". Про ситуацію в українських селах не повідомлялося нічого ані святкової осені 1932 р., ані навесні 1933-го, коли світ знову сумно зазеленів.

Повідомлення харківської газети «Пролетар» про голодні походи у Британії

На перших шпальтах звично друкували промови Сталіна: "Шлях у колгосп — єдиний правильний шлях!", "Наше найближче завдання — зробити колгоспників заможними".

А ще в газетах було чимало реклами: "Всесоюзне об'єднання "Торгзін" здійснює продаж усім зі своїх магазинів різноманітних продовольчих і промислових товарів експортної якості в необмеженій кількості за іноземну валюту, золоту монету старого карбування і за лом побутового золота".

"Держцирк. Великі циркові вистави! За новою програмою!"

"4-й іподром Коняртресту СРСР. Рисисті випробування"

"Великий ресторан. Сьогодні й щодня з 10-ї тридцяти до 2-ї тридцяти ночі — ДЖАЗ. Естрадні виступи найкращих артистів".

Контрасти радянської столиці: газетна реклама повідомляє про кінські перегони на іподромі та джазові вечори в ресторанах

* * *

Євгенія Марківна захотіла трошки пройтися. Ми йшли повз колишній цирк Муссурі, де в часи її гімназичної юності восени 1932 р. давали переважно оперету і проводили партійні з'їзди. Ми заговорили про тодішні молодіжні розваги, і вона згадувала, що оперети не забороняли, але вистави "не були рекомендовані комсомольцям"…

Аж раптом вона зупинилася і жваво повернулася до мене: "А знаєте, ми дуже дружили з Григорієм Івановичем Петровським. Я вчилася в одному класі з його донькою, часто бувала в них удома. Григорій Іванович мав величезну бібліотеку, він був завзятий книголюб, а от діти його читати не любили. Він їх за це весь час сварив. А я, навпаки, — страшенно любила читати і часто позичала в нього книжки.

Коли я вийшла за Юрія Володимировича, ми приїхали у Москву. Це вже був 1940-й рік. Я зателефонувала до Григорія Івановича, він дуже зрадів і запросив додому пообідати.

Після обіду завів мене у свій кабінет. Йому кортіло чимось поділитися: "Генєчко, уяви — мене Йосип півроку не хотів бачити! — Євгенія Марківна на хвилю замовкла — чи то щоб точніше пригадати інтонації розмови, чи то щоб зручніше зіпертися на мою руку. — …мене Йосип півроку не хотів бачити! І оце днями ми зустрілися. Він мені каже: на допитах оті всі — Косіор і компанія — сказали, що ти був не з ними, але що вони тобі довіряли. Григорію, ти ж розумієш, якщо вони тобі довіряли — я тобі довіряти не можу!"

Перед тим Петровського зняли з усіх посад в Україні, але не знищили фізично, як більшість українського керівництва. Колишній "всеукраїнський староста" працював скромним заступником директора Музею Революції.

Окрім Петровського, усіх, кого Євгенія Марківна бачила на трибуні 7 листопада 1932 р., розстріляли: Затонського — у липні 1938-го, Косіора і Постишева — у 1939-му.

Перша шпальта харківської газети «Пролетар», листопад 1932 р.

Від доторку руки Євгенії Марківни мені стало моторошно: я раптом усвідомив, що від мене до Сталіна — лише три рукостискання. Так само, як і до решти його поплічників. Так само, як і до тисяч і мільйонів людей, що стали їхніми жертвами, — від мене до них не десятиліття, а лише 2–3–4 рукостискання. Я торкався того самого аркуша паперу, що й безпосередній свідок Голодомору Вінербергер. Ступав слід у слід за тим, хто навесні 1933-го ходив Сумською і парком Артема.

Цієї миті я відчув, що світ навколо мене наповнюється гулом тисяч і мільйонів струн минулого, які тягнуться від мене до Сталіна, Балицького й Затонського, до катів і жертв, до дітовбивць і святих праведників. Цієї миті я усвідомив: усі ми зв'язані темними путами пам'яті. Історія міцно зшита чорними нитками.

Олександр Зінченко

Опір геноциду

У період колективізації українці не переставали боротися. 1930 р. в Україні відбулося понад 4 тис. масових протестних виступів, у яких узяли участь, за оцінками дослідників, близько 1,2 млн людей. Виступи були стихійними й розрізненими, їх швидко придушили добре озброєні й вишколені війська, але масштаб опору змусив призупинити колективізацію.

Хлібозаготівельна кампанія 1931 р. і голод, який охопив Україну навесні 1932-го, загострив антикомуністичні настрої в українському суспільстві. За перші сім місяців 1932 р. органи ҐПУ (главное политическое управление) зафіксували в радянській Україні понад
900 масових протестних виступів, що становило понад 56% усіх антивладних виступів в СССР за цей час.

Жертви

За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, внаслідок Голодомору 1932—1933 рр. в Україні загинуло 3 млн 941 тис. людей. Непрямі втрати (дефіцит народжень) унаслідок Голодомору в Україні в 1932—1934 рр. сягають 1 млн 122 тис. людей.

gazeta.dt.ua/history/golodomor-u … iyi-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

8 ( 18-03-2015 23:55:18 змінене Vlad S. )

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

З "Записок Сердюка Миколи Павловича" (с. Кірове, Долинський р-н, Кіровоградська обл.):

"1932 рік був неврожайний, з колгоспу селяни нічого не одержали на трудодні. Картопля не вродила, овочі, погані були навіть буряки. Почали голодувати ще перед новим роком, телиця-першотілка ще не розтелилася. Найстрашніше почалося навесні 1933 року. По селу бродили опухлі голодні люди, падали в болото і більше не піднімалися. Мертвих на однокінній повозці або на тачці відвозили на кладовище і хоронили, інколи по декілька людей в одну яму. Для цього була створена бригада із міцніших чоловіків, за це їм давали в колгоспі по 500 г. кукурудзяного хліба. Багато цією весною 1933 р. померло наших односельців, серед них і дітей. Був в селі і випадок людоїдства.

Підійшло літо 1933 р. Урожай обіцяв бути багатим. Почали наливатися колоски пшениці, жита, ячменю. Попри те, що поля охоронялися об’їздчиками, на них встановлювали спостережні пункти (вишки), голодні люди вночі повзком добиралися до хлібних посівів, щоб зрізати колосся. Під страхом сурового покарання багаторічною тюрмою, люди потаємно приносили додому рятувальну ношу,підсушували колосся, виймали руками недозріле зерно, сушили його, товкли в ступах, робили крупу, муку, варили зеленого кольору кашу і пекли також зелені млинці. Скільки треба було терпіння, переживання, страху, щоб поїсти такого гіркого хліба. Але біда була тому, хто серед поля лягав і їв недостигле зерно. Голодний шлунок і виснажений організм не міг перетравити сире зелене зерно. Живіт здувався і людина помирала там же, в полі.
Нарешті хліб дозрів, почалося збирання урожаю. Косили хліб кінними жатками – лобогрійками, чоловіки вилами скидали снопи із жаток, жінки граблями допомагали. Це була дуже важка робота, а люди були змучені, виснажені і слабі. Тому перший скошений хліб відразу обмолочували, зерно підсушували, молотили і підкормлювали людей. На полі 3 рази на день варили гарячу їжу. Картоплі і овочів не було, тому варили галушки або затируху, без жирів. На поле вийшли всі –діти і старики навіть. Всі старались, щоб поїсти галушок. Діти молодших класів підвозили воду, діти старші разом із людьми похилого віку носили зв'язані снопи і скидали в копиці, діти дошкільного віку збирали колоски, що залишалися на полі. Почався обмолот на молотилках, що приводилися в дію старими, дореволюційними локомотивами і паровиками, конфіскованими разом з молотилками у розкуркулених селян. Паливом для паровиків була солома. З’явилися перші овочі, молода картопля. На полі почали варити пісний борщ, але для всіх він був дуже смачним. Після збирання урожаю, колгоспникам на трудодні видавали багато хліба, люди почали приходити до тями після голоду. Чути було спів вечорами. Але не довго раділи люди. Прийшов наказ, що хліб видали людям незаконно, треба його повернути державі. До дворів людей почали під'їжджати підводи і забирати хліб, а селянам залишали крихти. Урожай 1934 р. був низьким. Те, що вродило, було вивезене на елеватор. Знов нічого не дали на трудодні. Знову чекали голод, може й не такий страшний, який був в 1933р., бо у містах робочим видавали хліб по карткам"
.

Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5

Share

9

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Свідчення Віри Кіндратівни Саєнко (1930 р.н.), с. Гурівка, Долинський р-н, Кіровогдадська обл.:

"В часи голодомору була я ще дуже маленькою і нічого не розуміла. А як трішки підросла, мама мені розповіла. Ой!.. Як тільки було страшно….Не знаю, як ми вижили…Голодували ми дуже. Батько мій опух з голоду. Не витримавши, він узяв і пішов пішки в Кривий ріг (це аж 35 км!) Влаштувався на роботу в магазин випічки до євреїв. За те, що батько втік до міста, маму забрали до в’язниці. Ой!... В мене і досі перед очима стоїть картина, як маму нашу рідненьку ведуть повз хату. Мама плаче і махає нам рукою….А ми малі стоїмо за ворітьми і розпитуємо бабусю, куди повели маму….Їй навіть не дали з нами попрощатися. Та, невдовзі повернулася мама додому. Виявляється, коли почали розбирати документи, піднялася буря і всі “бомаги” порозліталися. А в нашої матусі з’явилася можливість втекти…
Ще пам’ятаю, як активісти у нас нічого не знайшли із їжі, а забрали останні речі, що були у хаті: рожеву скатертину, білий мамин шарф, і рядно з підлоги. Залишилися ми голі, босі на печі...А від холоду рятувалися тим, що тулилися одне до одного і вкривалися соломою.

До нашої далекої сусідки приходив маленький племінник . А вона його з голоду зарізала. А хтось це побачив і заявив в міліцію. Прийшли до тої хати, а та жінка вже його в казані зварила і збиралася їсти. А ще, пам’ятаю, навесні, прийшла до нас тітка Харитина із величезним букетом бузку. І з широкою усмішкою на обличчі каже мені піти до неї, щоб нарвати квітів. Та мене мама не впустила. А десь через тиждень, у неї в копиці сіна знайшли чотири дитячі голівки..."

Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5

Share

10

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Свідчення Чорномаза О.Д. (1921 р.н.), с. Варварівка, Долинський р-н, Кіровоградська обл.

Все в кінці кінців призвело до великого голодомору в 1932-33 роках. Голодували дорослі і діти, багато жителів села (особливо у Варварці) померли з голоду. Для їжі вживали багато предметів, які були зовсім не їстівні, у тому числі бур’яни, листя дерев, не їстівне зерно бур’янів та інше, що, звичайно, не спасало.
Особливо жорстоким голод був серед жителів Варварівки. Багато жителів села Варварівка померли з голоду, особливо постраждала Марківка, Вербова та інші частини села. Я в цей час навчався в 5-му класі Варварівської семирічної школи і пам’ятаю, як багато учнів приходили з опухлими ногами і не могли до кінця заняття відсидіти урок. Частина учнів кидали навчання і йшли шукати щось їстівне. По берегах рили ріжки і збирали на ставках черепашки, ловили ховрахів і вживали для їжі їх м'ясо. Деякі жителі йшли в міста і зникали на дорогах безслідно. Це була страшна картина геноциду. Я вже говорив, що нашій сім’ї вдалося вижити, а також і сусідам. А недалеко від нас в сім’ї Павлових померло двоє хлопців, у Півнів – Петро мій ровесник та багато хлопців з села Варварівка.
Потерпілим від голодомору влада ніякої допомоги не надавала, хоч і було зерно на елеваторах. Дещо з відходів давав колгосп, але з колгоспу все зерно вивозили в рахунок виконання плану хлібозаготівлі.
З наступанням жнив ситуація трохи змінилась. З’явилось зерно, овочі і фрукти і деякі люди вмирали після голодного виснаження від переїдання.
Учнів посилали в поле на скошеній ниві збирати колоски з половини (в колгосп і собі). Колоски виминали і трохи зерна приносили додому. Дуже часто приходилось в кінці літа ходити в поле збирати колоски, відшукувати зернини і хоч трохи заготовити на зиму, хоч поганого зерна. Голодомор так навчив людей, що вони ні з чим не рахувалися, щоб хоч трохи створити запаси харчування. Багато дітей залишилося сиротами і таких дітей влаштовували в дитбудинки, а деяких харчували в хатах від колгоспу. До них призначали вихователів. Серед підлітків були сиротами і діти дошкільного віку. Інколи їх називали колгоспними інтернатами.

Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5

Share

11

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Коли я був малим, 8-10 років, то ходив у "казарму" низать табак. У кінці нашої вулиці розташовувалася тютюнницька бригада №1 (а всього в радгоспі їх було 16, то був найбільший табачний радгосп у СРСР). Коли зломлене штатними робітницями   листя тютюну привозили з поля до казарми - довгого відкритого з одного боку сараю, там його нанизували довгими плесковатими голками на шестиметрові шнури для дальшої обробки. У тютюнництві тоді (до 1990 року) засосовувалося дуже багато дитячої праці. Років з два тому якийсь наш російський форум з повчанням повідомив, що в США у тютюнництві приміняють дитячу працю. Відразу ж троє - я, один з-під Алмати, другий з Молдови - навперейми завелися, що в радянські часи половина тютюнництва - вонючого, брудного та шкідливого - лежала на дитячих плечах. Тему відразу закрили, наші пости вичистили. Так-от, ми низали той проклятий табак з раннього ранку до темноти, заробляючи за день 1-2 рублі. Ми, діти, та бабці. Я помітив, що баба Лукеря Чорнявська дуже мене у всьому жаліє, постійно підгодовує то тим, то сим. Спитав у бабуні:"А за шо мене баба Лукеря так любе? Вона ж нам не родичка!" Бабуня розказали, за що. Оказується, навесні 1933-го вони разом працювали у колгоспі у цій же бригаді. В кого були дійні корови, помалу відходили від голодної зими. У Чорнявськів була корова, але вона ще не отелилася і саме молока не було. У бабиної Лукерчиної сестри корова доїлася. Коли сідали на полі разом обідати, сестра невзамітку наливала слоїк молока й протягувала бабі Лушці, але її чоловік Селюта бив по слоїку й перевертав його, лаючись:"Я ж казав тобі, шо молоко будемо їсти самі, ні я своїм родичам не даватиму, ні ти!" Баба Галька плакала, але нічого зробити не могла. Моя бабуня з зовицею були трохи молодші, в обох були дійні корови, а дітей ще не було. Баба Лукерька тим часом почала пухнути від голоду. Вони між собою договорилися наливати їй по півсклянки молока. Вона спочатку соромилася, але вони таки примусили її брати молоко і тим врятували її. "Ото за те тебе баба Лукеря й любе, бо якби не ми, то її давно б уже не було!"

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

12

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

НЕСТОР-ЛІТОПИСЕЦЬ ГОЛОДОМОРУ - www.istpravda.com.ua/articles/2014/11/21/145944/

Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5

Share

13

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Лідія Коваленко та Володимир Маняк зробили велику справу, зібравши й підготувавши до видання книгу "Голод 33". На жаль, вони коректно обійшли матеріали, які їм надсилали з Кубані, найбільше вимореного тим голодомором краю. Сумно таке тут викладувати, але сьогодні той збірник-реквієм використовую як надійне джерело, з якого "добуваю" українські народні варіанти імен. Справа в тому, що люди, згадуючи загиблих та ті трагічні події тридцять третього, називають земляків найчастіше так, як їх звали, а не записали в документах. Низький уклін Коваленко та Манякові за роботу! Царство їм небесне!

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

14

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

с. Стецівка, Чигиринський район, Черкаська область
Надія Власенко



[video]

Виговський, Скороход, Вовк, Атаманенко, Гудик, Пелих, Савчук, Іващенко, Рудий, Пономаренко (Архипчук), Онищенко, Коваленко, Іщенко, Пересунько, Баран, Ригас...
Цікавить генеалогія селян і дворян Васильківського повіту - Яблунівка, Сорокотяги, Пилипча, Мала Вільшанка, Фесюри, Фастівка і Сквирського повіту - Мала Сквирка Київської губернії - нині Білоцерківський район Київської області.

Share

15

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Завтра, в суботу 28 листопада о 16.00 вшануймо разом пам'ять невинних жертв Голодомору 1932-33 рр.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

16 ( 25-11-2023 12:35:50 змінене litar Л )

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

В цьому будинку Запоріжжя під час Голодомору знаходився будинок немовлят, в якому від голоду загинуло 788 дітей.

https://pp.vk.me/c7004/v7004750/1336d/R0KZTq1Qvvs.jpg

https://vk.com/online_zp?z=video-187606 … 8b9c53e6c9
www.061.ua/news/1044643

Post's attachments

Запоріжжя б.н..jpg
Запоріжжя б.н..jpg 458.39 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.

Share

17

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Архів Служби безпеки України спільно з Центром досліджень визвольного руху виклали у вільний доступ унікальні фото про селянські повстання 1930-1932 років, які передували Голодомору, а також щоденники очевидців геноциду. Відтепер їх можна переглянути та завантажити в Електронному архіві визвольного руху (avr.org.ua).
Десятки унікальних світлин селян-повстанців дозволяють побачити обличчя українського повстанського руху напередодні Голодомору. Як відомо, геноциду на Україні передувало близько 5 тисяч повстань. Зокрема, Павлоградське повстання 1930 року, повстання на Чернігівщині, Луганщині та в інших областях України.

Детальніше www.cdvr.org.ua/node/2731

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

18

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Трейлер американского? фильма о Голодоморе https://www.facebook.com/groups/Ukraini … p_activity

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: litar Л1

Share

19

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Великий голод 1932-1933 (2005)
Дата загрузки: 2 дек. 2011 г.
Режисер: Едуард Лозовий, Павло Овечкін
Телеканал "1+1"

[]

Thanks: VHB1

Share

20

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

1932-1933 / Голодомор - Спогади -15 хвилин із 15 годин розмов

Дата загрузки: 28 окт. 2010 г.

Хутір 'Яр'. Коло села Дейкалівки, Зіньківський район. Коло річки 'Муживо' Полтавщина. 27 осіб з обох родин знищено, а в всьому хуторі, 44 душ.

[]

Thanks: VHB1

Share

21

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Голодомор на Херсонщине (3 части)
Авторский фильм ведущего журналиста ТРК СКИФИЯ Анатолия Марущака

[]

[]

[]

Share

22

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Віра (спогад дитинства).

Я – Віра. Мені зараз майже чотири роки.
Дорослі чомусь думають, що ми – діти мало що розуміємо.
Це – неправда, ми розуміємо все, просто не можемо вголос висловлюватись як дорослі, але помічаємо все так як і вони. Про себе ми розмовляємо так само як і дорослі і спогади дитинства залишаються з нами на все життя. Я ще не знаю, що буде зі мною в майбутньому і чи взагалі буде в мене якесь майбутнє, чи виживу я взагалі в цьому жахітті.
Я не розумію, чому так сталось, що раптом ми стали недоїдати, а згодом з хати взагалі вивітрився запах домашнього свіжовипеченого хліба. Та що там хліб, зникло взагалі будь-яке зерно. Я помітила, що навіть миші перестали шкрябатись, вони просто вимерли, зникли. Мама для мене намагалась вигадати якусь їжу, від якої мене спочатку нудило, особливо від отієї лободи. А ще ніколи не подумала б , що прийдеться жувати м'ясо звичайного ховраха… і яким же воно виявиться смачним… Що їли мама з татком я так ї не розумію. Вони думають, що я не бачу як вони по черзі віддають свій шматок мені, а потім той , що залишився ділять на двох. Та я ж все помічаю. Мені не дозволяють дивитись в вікно, коли по вулиці їде ота підвода, яка забирає з дворів тих людей, що померли з голоду. А я по скрипу коліс чую, що вона завантажена, а отже хтось помер. Я давно вже не бачу своїх одноліток - подружок і навіть не знаю, чи всі вони живі. Я просто думаю, що й про них батьки переживають, як і про мене, це значить вони можливо живі. Але ж я одна в своїх мами і тата, а як же харчуються ті в кого двоє чи більше дітей? Мені щоразу страшно, коли мама йде до свого тата, мого дідуся Івана. Я весь час боюсь, що вона повернеться додому заплакана, значить я більше вже не побачу мого дідуся Івана. Мій дідусь дуже добрий і дуже мене любить. Останнім часом коли я його бачила,він був таким худим , що здавалось от-от зламається в попереку. Я ще запам’ятала його глибоко запалі очі і довге до плечей зовсім сиве волосся. Взагалі здавалось, що він святий, що зійшов з ікони, а може саме так виглядає сам Господь Бог. Чомусь так мені здається. Та зараз він чомусь зовсім перестав до нас приходити та колихати мене на своїй нозі. Я дуже за ним скучаю.
…Дні і ночі зливаються для мене в якусь суцільну смугу. Власне я навіть не розрізняю отих днів і ночей, час вимірюється відчуттям голоду та періодами коли він трохи притупляється. Та далі почуваюсь ще гірше, апетит розпалюється і що робити невідомо. Мама каже в такому випадку краще лягти спати. Та заснути я не можу і навіть якщо і хочеться заснути я боюсь це робити: а що як помру у сні, он скільки людей не прокидається.
…Вчора тато зірвав обкладинки із своїх найдорожчих ( як він говорив книг), а мама довго проварювала їх в горщику з якимись травами. Запах був жахливий, а от на смак навіть смачно,а може це від того, що смак рідкої їжі вже потроху забувся. Пізніше я дізналася, то були обкладинки з Біблії та книги віршів Шевченка. Тато казав, що того дня нас врятували Бог і Шевченко.
…Сьогодні крізь сон почула, що такого «мяса» ,як обкладинки в нас вистачить надовго, але це – великий секрет, а ще великий злочин. Тато зізнався мамі що на конюшні випадково знайшов кимось закинуте і забуте шкіряне сідло ( і як його ніхто не помічав). Та про це треба мовчати, бо за таке можуть покарати навіть на смерть.
… Зранку здавалось я марю, чи може вже помираю. Куди не повернусь, мені відчувається запах хліба . Не можу ні про що думати, лише принюхуюсь. Ні ,таки пахне, ось десь тут, поблизу… Так, мабуть той шматок там нагорі , на миснику. Здогадалась мама, де заховати. Я маленька і до мисника мені не дістати. Та хліб точно там і від мисника я не відійду, хоч запах відчуватиму, п’янітиму від нього…
… Віра, відійди звідти, не муч себе, правду тобі кажу, нічого там немає, забудь, то все тобі здається!
Я маленька і відповісти не можу. Але ж я розумію там точно є хліба і мама саме для мене його зберігає. А отже найгірше ще не настало
…Дзенькнула клямка, заскрипіли вхідні двері і…. О, ДИВО! На порозі - дідусь Іван! Вперше прийшов сам, вперше за всі ці голодні дні і ночі! Він такий, як я його й запам’ятала, лише запалі очі горять як жаринки і
Дочко, Антоніна, прости що прийшов! В тебе ж діти, а отже є хоч крихта чогось попоїсти! Гріх просити, та все одно помираю , напевне. Донечко, як маєш щось, хоча б крихітку наостанок…
Дідусь опершись об одвірок повільно опускався на землю та так і присів в дверях. Мама кинулась до мисника, намацуючи щось рукою і таки дістала той шматочок, саме той, що не давав мені спокою з самого ранку. Потім мама кинулась до діда Івана, а далі сталось таке,що не давало спокою все життя ні мамі, ні мені. Мама присіла біля дідуся і якось жахливо застогнала. Я теж глянула на дідуся, він так і сидів нерухомим, опершись об одвірок, сиве волосся спадало на плечі, але в очах не було вже того шаленого блиску, вони були мов скляні…
Віра (с дитинства).встиг він наостанок відчути теплоту шматка хліба і його запах. Та моя мама все життя картала себе за те, що не встигла до тата, не змогла виконати його останнє бажання.
А встигла б – вважай помер би дідусь щасливим у власній хаті, із шматком хліба в руці…

Любов Баранюк

https://www.facebook.com/permalink.php? … 3007291252

Share

23

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

History Ukraine @History_Ukraine  5 мая
"Міліціонери" із відібраним у селян зерном. Херсонщина, 1932 р.

Post's attachments

Херсонщина 1932.jpg
Херсонщина 1932.jpg 58.4 kb, 2 downloads since 2016-09-19 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

24

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

-

Post's attachments

голод.jpg
голод.jpg 152.6 kb, 3 downloads since 2016-10-26 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

25

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Голодомор..... "Живі..."

[]

Thanks: litar Л1

Share

26

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

свой среди чужих, чужой среди своих...
N-FTA62436

Share

27

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

«Батьку, я буду по полях їжу шукати, тільки не ріж мене»
Шокуючі зізнання очевидців Голодомору

Опубликовано: 26 нояб. 2016 г.
Журналісти ZAXID.NET.TV знайшли людей, які були очевидцями Голодомору і вперше за багато років наважилися розповісти про своє жахливе дитинство. У відеосюжеті дивіться історії тих, хто пройшов пекло голоду.

[]

Share

28 ( 10-03-2017 15:18:44 змінене kbg_dnepr )

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Українці, які пережили Голодомор і стали успішними

Щороку Український інститут національної пам'яті пропонує нове гасло для вшанування пам'яті жертв Голодоморів. 2014-го присвятили проект опору сталінській політиці. Прагнули показати, що українці не були безмовними жертвами. Торік говорили про "людей правди" – тих, які відкривали історію Голодомору світу. Цьогорічна тема – "Голодомор не зламав". Розповідають про людей, які пережили Голодомор і стали успішними науковцями, письменниками, поетами

Нонна АУСКА (1923–2013), лікарка, письменниця

Донька професора геології Харківського університету Олександра Федоровського. Школяркою бачила сотні людей, які приходили в місто, рятуючись від голодної смерті. Ділилася з ними хлібом. Щоб уникнути арешту, сім'я емігрувала. Нонна жила в Німеччині, Чехословаччині, США. Зайнялась громадською роботою. 1993 року написала чеською мовою оповідання "Голодоморня".

"Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали в них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали навіть сушені фрукти. Відібрали усе і прирекли на смерть голодом".

Василь БАРКА (1908–2003), письменник, літературний критик

Справжнє ім'я – Василь Очерет. Народився у селі Солониця – тепер Лубенський район Полтавської області. 1932 року навчався у Краснодарському педагогічному інституті. Голод охопив і Кубань, Василь був на межі смерті. Коли відвідував батьків, бачив страшні картини і там.

Під час Другої світової війни опинився в Німеччині як остарбайтер. Згодом виїхав до США. Записував спогади очевидців Голодомору. Використав ці історії в романі "Жовтий князь", уперше виданому за кордоном 1962 року. Паризький часопис Le Monde назвав його "найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем".

"Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу".

https://gazeta.ua/articles/events-journ … iti/736689

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Share

29

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Мої прадід і прабаба : Михайлик Іван Дмитрович і Михайлик Мотрона Іванівна померли з голоду пізньої осені 1932 року. Жили вони в с. Луценки (до 1928 року с. Жабки) Лохвицького району Полтавської обл. Це було велике козацьке село, колись там збирались великі ярмарки. Мій прадід був селянином-одноосібником, мали небагато землі. У 1932 році їх "розкуркулили". Забрали з хати все що було, навіть столи, лавки. Ну з хати не вигнали. Спочатку помер дід, поховали в загальній могилі, потім померла і баба. Поховали її біля хати, мабуть не було кому відвезти її на кладовище. Я з дитинства пам"ятаю цю могилку, вона збереглася до цих пір, уже і хати немає на тому місці, доглядає її моя тітка. Цю трагічну історію моєї сім"ї мені розповіла моя тітка десь чотири роки тому,їй розповіла її мати, якій було в 1932 році 12 років. Під час голодомору 1932-1933 років у с. Луценки померло десь 400 чоловік.

Share

30

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

[]

Share

31

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

[]

Share

32

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Serge Chorniy
Опубликовано: 26 нояб. 2016 г.

Моя бабушка рассказывает как жили до коллективизации и после. Про Голодомор. Как это было, как выживали и умирали близкие и соседи. Коммунисты забрали все: скот, продукты, ценные вещи. Выживали собирая траву, жаб, все что можно было найти на полях и в ставках. Многих это не спасло. Детей подкармливали в школе, но запрещали носить домой еду и делиться с близкими. в 1932-м моей бабушке было 15-ть лет...
Украина, Одесская область, Балтский район, село Кайтановка.
Запись 2015 год.

[]

Share

33

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Дещо зі спогадів мого діда Олександра Федоровича (фокус: ці речі написав голова сільради).
   Отже, початок 1930-х років, південь Полтавщини...
 

"Спочатку нас поселили в Махнівці, це якщо повернути на право десь посередині дороги з Озір в Пилипенки. Там було три дворища — в однім миловарня, в двох інших ми і ще хтось. В тій Махнівці пройшли мої перші чотири роки. Тут ми пережили голод 1933 року, поховали мого меншого братика — Бориса, а пізніше, здається, ще одне немовля. Незнаю де працювала мати, а батько в радгоспі, центр якого знаходився в селі Колісники, за п’ять кілометрів.
   Тут же нас якось обікрав батьків двоюрідний брат, Тимофій Овчаренко. В день коли мати працювала на городі забрав весь одяг і їжу. Тоді, як і тепер, таких було багато, але в той вікопомний рік вони забирали в людей і останню надію на життя. Згодом його спіймали, судили. В тюрмі він захворів на туберкульоз і був звільнений. Перші дні після повернення він жив у нас і сам розповів про той, вищезгаданий злочин.
   Голодомору 1933-го року я не пам’ятаю. Та про нього дуже довго говорили з великим болем, вже ті розповіді я запам’ятав. Батьки працювали за миску юшки і 100 грамів хліба. Хліб мати завжди в пазусі приносила мені, іноді так робив і батько.
З великим жахом я чув як вимирали цілі сім’ї, про самогубства і людожерство. Лише за голодомор на Україні партійні лідери і керівництво Рад варті народного осуду і... прокляття. В своїй правоті я переконаний! Адже без хижості, запроданства знизу, зрадництва у верхах, іноземного втручання не відбувалися б події не лише 30-х років...
   Люди, які жили поруч, але хотіли спастись від голоду чи репресій, збагатитись, пробитися у вищі ешелони влади, безсоромно зраджували і продавали своїх сусідів, друзів, ближніх і навіть рідних. Партій не і державне керівництво користувалося не найкращими методами, не економічними законами, не філософією буття людського суспільства, а волюнтаристськими надуманими гаслами, бажанням поцарювати.
   В колгосп “12 – річчя РСЧА”, що напівнасильно був організований у 1930р. у Порубаях перейшов і мій батько. Нам знову дали спорожнілу хату, за два кілометри від хутіру. Хата, як і більшість на Полтавщині у ті часи, була лита і під соломою, наша зовсім не мазана зовні і аби як у середині. Друга половина і з середини не мазана ,тут, у другій, ми утримували курей, а пізніше корову. За двісті метрів стояла така сама, теж на дві половини, але більша хата, із знатними сараями, погрібами і садом. Там видно жив хтось заможній. А от за що виселили господаря нашої хати — не збагну, навіть деревця не встиг посадити...
   Коли я трохи підріс і мені дозволялося з хлоп’ячою ватагою бродити й поза селом, я бачив в полях навколо Порубаїв кілька подібних дворищ. Руїна і залишки садів свідчили, що там жили заможніше аніж на хуторі, але не настільки, щоб тих господарів зачисляти до “класових ворогів” і виселяти руйнуючи налагоджене господарство. Так, полите власним потом, а іноді й кров’ю поле, нажите власною працею збіжжя, приходилося захищати у різний спосіб, навіть за допомогою зброї.
Репресовані селяни тоді ще не знали, що їх врятували від набагато тяжчої долі, в яку попали решта землеробів. А ті, що не мали нічого, батраки, наймити, бомжі, ідучі в колгосп надіялися на краще, вони його отримували, за дарма, нічого не вклавши. Селяни хворобливо переживали відчуждження і колективізацію  нажитого майна. Подекуди колективізували навіть домашнє збіжжя (подушки, рядна...), так потрібне кожній сім’ї в повсякденнім житті
   Невміння вести колективне господарство, відсутність спеціалістів, антинародна державна політика, насильна колективізація і рабська експлуатація (продукти праці землероба відбиралися майже повністю, залишався лише прожитковий мінімум, і то не завжди) — стали постійними супутниками сільського життя. Така політика щодо селян і села, лише з незначними змінами, залишається і посьогодні. Яскравим підтвердженням цього є порівняння побутових і культурних умов життя на селі і в місті, культурного і освітнього рівня мешканців.
   Урбанізація пройшла по всій планеті, але потворніше і болючіше ніж у нас, мабуть ніде..."
   (2000 р.)

Інтереси: історія Білицької сотні Полтавського полку.
Пошук: Калашник, Білецький, Пилипенко (Порубаї: Озера, Кишенька, Полт.) cool, Зданович (Кривошин: Брест., Білорусь), Чихар, Кириченко, Овсійко (Хмелів: Сум.) cool, Калініченко, Коломієць, Ігнашенко, Табурянський (Білогорілка: Полт.) cool, Сербул, Гуцуляк, Формос, Стефанюк, Петрович (Зелений Гай, Слобода: Новоселиця, Чернівец.).

Share

34

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Харьков. Голодомор 32- 33 годов. История семьи Гонтарь

[]

Share

35

Re: Голодомор. Воспоминания свидетелей

Новини Кіровоградщини
Опубликовано: 25 нояб. 2016 г.

[]

Share