1 ( 29-06-2015 23:56:07 змінене boda73 )

Тема: Тютюнник

Григір та Григорій Тютюнники (Шилівка) - відомі українські письменники сер. ХХ ст.
Олександр Тарасович Тютюнник (Грунь) - редактор грунської районної газети до 1959 р., сучасник митців.

За словами працівників бібліотеки м. Охтирка, Олександр Тарасович - залишався постійним відвідувачем закладу аж до самої смерті, людина освічена, розумна. У розмові ніби згадував, що є родичем Тютюнників-письменників. Є надія підтвердити ці слова своїми дослідженнями. Прошу допомоги!

Share

2 ( 30-06-2015 00:08:16 змінене boda73 )

Re: Тютюнник

Поколінний розпис:
I.    Рід Тютюнників-письменників.
1\1. Феодул N Тютюнник («») – с. Шилівка? Полтавської губернії;
2\1. Василь Феодулович (1880-1933) – с. Шилівка Полтавської губернії;
3\2. Михайло Васильович (1897-?) – с. Шилівка Полтавської губернії;
4\3. Григір Васильович (1931-1980)/Григорій Васильович (1920 -1960)- с. Шилівка Полтавської губернії;

Share

3

Re: Тютюнник

Поколінний розпис:
I.    Рід Тютюнників-грунян.
1\1. Мирон N Тютюнник («») – с. Грунь? Полтавської губернії;
2\1. Григорій Миронович (?-до 1910) – с. Грунь Полтавської губернії;
3\2. Тарас Григорович (1897-?) – с. Грунь Полтавської губернії;
4\3. Олександр Тарасович (1923-2010)- с. Грунь Полтавської губернії;

Share

4

Re: Тютюнник

Аргументом "ЗА" буде той факт, що населені пункти знаходяться відносно поруч на р. Грунь, Шилівка на 20 км нижче за течією.
"Мої" Тютюнники з сер. XVIIІ ст, однак, у XVII ст. в Груні не згадується жоден представник прізвища.

Thanks: kbg_dnepr1

Share

5

Re: Тютюнник

«Реабілітовані історією» (Полтавська область)

Закохані у творчість Григора Тютюнника неодмінно звертаються до його «Коріння».
«У селі нашому, Шилівці, й досі не можуть без веселої усмішки згадувати Павла Васильо-
вича, старшого батькового брата». Це текст. А під ним трагедія. Підтекст усмішки зовсім
не викликає.
У 1937 р. Павла Васильовича заарештував Зіньківський райвідділ НКВС. 25 листопада
на підставі постанови Особливої трійки УНКВС по Полтавській області його стратили.
Нічим не завинив він перед державою. В 1894 р. народився в Ши лівці. Коли доріс, пома-
гав батькові орати землю: сім’я мала рівно стіль ки, аби якось існувати – дев’ять десятин, дог-
лядав коня, пару волів, корову. А як повиростали сини Павло, Михайло та Филимон, то все
це розпорошилося. І все ж у 1930-ті рр. доморощені соціологи записали батька в куркулі. Те-
пер з його синами можна було робити що зав годно, адже вони підлягали ліквідації, як клас.
Винищування народу потребувало якогось ритуалу. Без нього проглядало б нічим не при-
крите вбивство. Тому на нього накинули юридичну машкару. Зі справи поставало, що Павло
Васильович увій шов до колгоспу з метою його розвалу. Провадив антирадянську агі тацію:
казав, що не буде підписуватись на зайом, бо сам без штанів ходить. Через двадцять вісім
років на могилу Павла Васильовича в колишньому піщаному кар’єрі біля с. Макухівка під
Полтавою ся де запізніла пташка справедливості. Обласний суд винесе рішення про припи-
нення його справи «за недоведенням здійснення злочину».
Через п’ять днів після розстрілу Павла прийдуть за Михайлом. «Можливо, трагедія осо-
биста, батькова тому тільки й сталася, що ря довий колгоспник і пильщик, він не схожий був
на мужика або не зовсім схожий. У кожному селі є така людина чи такі люди: напівмужик-
напівінтелігент. Їх одразу видно, вони впадають в око. Тоді в тих, хто пильнує «нрави», вини-
кає питання: «Чому? а чи немає тут чогось такого?..» («Коріння»).
«Щось таке» знайшли. Грамотний був Михайло Васильович, лю бив літературу, знав
напам’ять «Кобзаря», багато поезій Пушкіна. В гостинній його хаті мужики радо збирались
на посиденьки біля купки запашного тютюну. Для недремного ока це вже був громадський
клуб. Від нього недалеко й до організації.
610 ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ В БІОГРАФІЧНИХ НАРИСАХ
У цей час Зіньківський райвідділ НКВС очолював молодший лей тенант Куценко. Корті-
ло закріпитися на посаді. А потім далі, далі, вго ру... Час був слушний для росту – за вказів-
кою згори розгортався чер говий наступ на ворогів народу. Вони, як наставляло керівництво,
є всю ди. Начальник Управління Волков казав на нараді, що немає такої ус танови, підприємс-
тва чи села, де б не було ворожої організації, і той, хто не виявляє їх, той просто або сліпий,
або ж сам ворог народу.
Волков таку ж саму вказівку отримав від голови НКВС Балицького в Києві, а той, в свою
чергу, ще з вищих кіл, які сягали аж Сталіна.
Куценко почав діяти. Наслідуючи наставників і спираючись на кількох негідників, які
могли дати будь-які свідчення, і застосовуючи бузувірські методи слідства, він за короткий
час «створив» у районі низку фіктивних контрреволюційних організацій. На підставі вига-
док лише одного з донощиків був складений список неіснуючого контр революційного пов-
станського загону з семидесяти п’яти чоловік: усі вони за рішенням судтрійки були розстрі-
ляні.
«Високо» пішов молодший лейтенант Куценко: наприкінці 1939 р. його заарештували
його ж колеги, а в травні 1941 р. за вироком три буналу військ НКВС Харківської області
розстріляли. Така сама до ля спіткала Балицького і Волкова. Та не було це торжеством істини
і вищої справедливості. Була то облудна справедливість: керівна вер хівка лицемірно демонс-
трувала перед народом зміцнення соціалістич ної законності, якої не було.
Михайла Васильовича, як і брата, теж звинуватили в антирадянській агітації. Він – згідно
з матеріалами справи – начебто обурливо ка зав: «Який дурень видумав ці колгоспи. Це на-
стояще поміщицьке ярмо».
Особлива трійка УНКВС по Полтавській області на підставі ст. 54-10 ч.1 КК УРСР ви-
несла рішення про ув’язнення Михайла Ва сильовича у виправні табори на десять років. Ста-
лося це 5 грудня 1937 р., у святковий для Михайла Васильовича день: рівно шість літ тому
народився його менший син Григір, майбутній великий пись менник.
Утримували Михайла Васильовича в Полтавській тюрмі № 1, в сільгоспколонії в Божко-
вому під Полтавою, потім відправили в Сороклаг, в січні 1939-го ще далі – на Біломоро-Бал-
тійський комбінат, а перед війною – до Усольлагу, до «Сибіру неісходимого».
Вернутися не судилося. Табори придавили важким тягарем, зро били свої жорстокі від-
мітини: бронхіт, пахові грижі, невроз серця, набряк нижніх кінцівок, ентероколіт... 13 квітня
1943 р. П.В. Тютюнника його не стало.*
А десь далеко, степами України пішов одинокий, без батька, Климко. У новелах Григора
Тютюнника відбилася всенародноособиста трагедія. У 1980-х рр. знайшлися редактори, які
виправили «Три зозулі з пок лоном»: замінили зека на радянського солдата. У такому варіан-
ті но вела потрапила до двотомника 1984 р. Так своїми руками хтось про довжив справу Сталі-
на–Балицького–Волкова–Куценка.
Після трагічної загибелі Григора виникла ідея створення в Шилівці музею письменника.
Але ні в колгоспі, ні в сільраді, ні деінде коштів для цього не знайшлося. Мабуть, не дуже
комусь хотілося, щоб не заросла сюди народна стежка. А в 1991 р. у Полтавському художнь-
ому музеї відкрилася виставка ікон, у тому числі і з Шилівки. Виписані давніми богомазами,
вони справляли гнітюче враження. Ні, не виконанням, а тим, цю голови святих були відрі-
зані. Колись іконними дошками вистелили підлогу в сільраді. Чи в тій Шилівці, де народив-
ся Григір, чи в іншій, не так важливо. Суттєво те, що і по нівечені ікони, і невідкритий музей
Тютюнника – явища одного по рядку.
В Шилівці розповідають, що коли Григір і Григорій Тютюнники приїздили до рідного
села, вони обов’язково проходили улюбленою стежиною. Спочатку від хати Григорія, правим
берегом Груні, потім перебирались на лівий. Там, на узвишші, розпалювали багаття і пек ли
картоплю, милуючись неозорим краєвидом. Це було їхнє свято пе ченої картоплі. Прогулян-
ку завершували у хаті Григора, і гомоніли, гомоніли до ранку.
Саме цією Стежиною братів я і пройшов з друзями, шануваль никами творчості Тютюн-
ників. Річка пахла холодною м’ятою, і мрія лось, що цей маршрут стане традиційним для всіх,
хто не відірвався від свого коріння.

Василь Граб

Share

6

Re: Тютюнник

boda73 пише:

«Реабілітовані історією» (Полтавська область)

Закохані у творчість Григора Тютюнника неодмінно звертаються до його «Коріння».
«У селі нашому, Шилівці, й досі не можуть без веселої усмішки згадувати Павла Васильо-
вича, старшого батькового брата». Це текст. А під ним трагедія. Підтекст усмішки зовсім
не викликає.
У 1937 р. Павла Васильовича заарештував Зіньківський райвідділ НКВС. 25 листопада
на підставі постанови Особливої трійки УНКВС по Полтавській області його стратили.
Нічим не завинив він перед державою. В 1894 р. народився в Ши лівці. Коли доріс, пома-
гав батькові орати землю: сім’я мала рівно стіль ки, аби якось існувати – дев’ять десятин, дог-
лядав коня, пару волів, корову. А як повиростали сини Павло, Михайло та Филимон, то все
це розпорошилося. І все ж у 1930-ті рр. доморощені соціологи записали батька в куркулі. Те-
пер з його синами можна було робити що зав годно, адже вони підлягали ліквідації, як клас.
Винищування народу потребувало якогось ритуалу. Без нього проглядало б нічим не при-
крите вбивство. Тому на нього накинули юридичну машкару. Зі справи поставало, що Павло
Васильович увій шов до колгоспу з метою його розвалу. Провадив антирадянську агі тацію:
казав, що не буде підписуватись на зайом, бо сам без штанів ходить. Через двадцять вісім
років на могилу Павла Васильовича в колишньому піщаному кар’єрі біля с. Макухівка під
Полтавою ся де запізніла пташка справедливості. Обласний суд винесе рішення про припи-
нення його справи «за недоведенням здійснення злочину».
Через п’ять днів після розстрілу Павла прийдуть за Михайлом. «Можливо, трагедія осо-
биста, батькова тому тільки й сталася, що ря довий колгоспник і пильщик, він не схожий був
на мужика або не зовсім схожий. У кожному селі є така людина чи такі люди: напівмужик-
напівінтелігент. Їх одразу видно, вони впадають в око. Тоді в тих, хто пильнує «нрави», вини-
кає питання: «Чому? а чи немає тут чогось такого?..» («Коріння»).
«Щось таке» знайшли. Грамотний був Михайло Васильович, лю бив літературу, знав
напам’ять «Кобзаря», багато поезій Пушкіна. В гостинній його хаті мужики радо збирались
на посиденьки біля купки запашного тютюну. Для недремного ока це вже був громадський
клуб. Від нього недалеко й до організації.
610 ПОЛІТИЧНІ РЕПРЕСІЇ В БІОГРАФІЧНИХ НАРИСАХ
У цей час Зіньківський райвідділ НКВС очолював молодший лей тенант Куценко. Корті-
ло закріпитися на посаді. А потім далі, далі, вго ру... Час був слушний для росту – за вказів-
кою згори розгортався чер говий наступ на ворогів народу. Вони, як наставляло керівництво,
є всю ди. Начальник Управління Волков казав на нараді, що немає такої ус танови, підприємс-
тва чи села, де б не було ворожої організації, і той, хто не виявляє їх, той просто або сліпий,
або ж сам ворог народу.
Волков таку ж саму вказівку отримав від голови НКВС Балицького в Києві, а той, в свою
чергу, ще з вищих кіл, які сягали аж Сталіна.
Куценко почав діяти. Наслідуючи наставників і спираючись на кількох негідників, які
могли дати будь-які свідчення, і застосовуючи бузувірські методи слідства, він за короткий
час «створив» у районі низку фіктивних контрреволюційних організацій. На підставі вига-
док лише одного з донощиків був складений список неіснуючого контр революційного пов-
станського загону з семидесяти п’яти чоловік: усі вони за рішенням судтрійки були розстрі-
ляні.
«Високо» пішов молодший лейтенант Куценко: наприкінці 1939 р. його заарештували
його ж колеги, а в травні 1941 р. за вироком три буналу військ НКВС Харківської області
розстріляли. Така сама до ля спіткала Балицького і Волкова. Та не було це торжеством істини
і вищої справедливості. Була то облудна справедливість: керівна вер хівка лицемірно демонс-
трувала перед народом зміцнення соціалістич ної законності, якої не було.
Михайла Васильовича, як і брата, теж звинуватили в антирадянській агітації. Він – згідно
з матеріалами справи – начебто обурливо ка зав: «Який дурень видумав ці колгоспи. Це на-
стояще поміщицьке ярмо».
Особлива трійка УНКВС по Полтавській області на підставі ст. 54-10 ч.1 КК УРСР ви-
несла рішення про ув’язнення Михайла Ва сильовича у виправні табори на десять років. Ста-
лося це 5 грудня 1937 р., у святковий для Михайла Васильовича день: рівно шість літ тому
народився його менший син Григір, майбутній великий пись менник.
Утримували Михайла Васильовича в Полтавській тюрмі № 1, в сільгоспколонії в Божко-
вому під Полтавою, потім відправили в Сороклаг, в січні 1939-го ще далі – на Біломоро-Бал-
тійський комбінат, а перед війною – до Усольлагу, до «Сибіру неісходимого».
Вернутися не судилося. Табори придавили важким тягарем, зро били свої жорстокі від-
мітини: бронхіт, пахові грижі, невроз серця, набряк нижніх кінцівок, ентероколіт... 13 квітня
1943 р. П.В. Тютюнника його не стало.*
А десь далеко, степами України пішов одинокий, без батька, Климко. У новелах Григора
Тютюнника відбилася всенародноособиста трагедія. У 1980-х рр. знайшлися редактори, які
виправили «Три зозулі з пок лоном»: замінили зека на радянського солдата. У такому варіан-
ті но вела потрапила до двотомника 1984 р. Так своїми руками хтось про довжив справу Сталі-
на–Балицького–Волкова–Куценка.
Після трагічної загибелі Григора виникла ідея створення в Шилівці музею письменника.
Але ні в колгоспі, ні в сільраді, ні деінде коштів для цього не знайшлося. Мабуть, не дуже
комусь хотілося, щоб не заросла сюди народна стежка. А в 1991 р. у Полтавському художнь-
ому музеї відкрилася виставка ікон, у тому числі і з Шилівки. Виписані давніми богомазами,
вони справляли гнітюче враження. Ні, не виконанням, а тим, цю голови святих були відрі-
зані. Колись іконними дошками вистелили підлогу в сільраді. Чи в тій Шилівці, де народив-
ся Григір, чи в іншій, не так важливо. Суттєво те, що і по нівечені ікони, і невідкритий музей
Тютюнника – явища одного по рядку.
В Шилівці розповідають, що коли Григір і Григорій Тютюнники приїздили до рідного
села, вони обов’язково проходили улюбленою стежиною. Спочатку від хати Григорія, правим
берегом Груні, потім перебирались на лівий. Там, на узвишші, розпалювали багаття і пек ли
картоплю, милуючись неозорим краєвидом. Це було їхнє свято пе ченої картоплі. Прогулян-
ку завершували у хаті Григора, і гомоніли, гомоніли до ранку.
Саме цією Стежиною братів я і пройшов з друзями, шануваль никами творчості Тютюн-
ників. Річка пахла холодною м’ятою, і мрія лось, що цей маршрут стане традиційним для всіх,
хто не відірвався від свого коріння.

Василь Граб

Улюблений український письменник. Він в м. Артемівськ, Перевальского району в школі №7 працював. У мене є збірка його листів, нотаток, фотографій. Тому спробую розвинути тему.

Фирфир

Share

7 ( 31-07-2015 12:11:45 змінене Arxivist )

Re: Тютюнник

ЖИВОПИСЕЦЬ  СЛОВА
ГРИГІР  МИХАЙЛОВИЧ  ТЮТЮННИК

  «Коли в суспільстві накопичується критична маса брехні, лакейства, рабського мовчання, тоді воно, за якимось вищим космічним законом самозбереження, породжує людей, що приходять сказати йому правду – тим безстрашнішу, глибшу, вистражданішу, чим більше в ньому боягузтва, ницотності та ситості. Незбагненна трагічна рівновага!
Григір Тютюнник був саме такою людиною. І великим письменником…». Так писала про свого земляка полтавська журналістка Тетяна Дениско.
  Григір (Григорій) Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Це благодатний край, який у 1933 році зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: « У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Феодулович Тютюнник, помер – ще й сивий не  був і зуби мав до одного міцні ( я й досі не знаю, де його могила), я в цей час – тоді мені було півтора року – перестав ходити (вже вміючи це робити), сміяться і балакать перестав…». 1937 року батько письменника Михайло Васильович був репресований  як «ворог народу» і з таборів вже не повернувся. Маленький Григорій дуже сумував за батьком. Головний герой оповідання письменника «В сутінки» зізнається: «Я тільки тріньки-тринечки пам’ятаю тата: вони були великі, і рука в них  теж була велика. Вони часто клали ту руку мені на голову, і під нею було тепло і затишно, як під шапкою. Може, тому й зараз, коли я бачу на голівці якогось хлопчика батьківську руку, мені теж хочеться стати  маленьким.»
Після арешту батька і другого заміжжя матері шестирічний Григорій потрапляє до родини свого дядька Филимона Васильовича Тютюнника, що проживала в Луганській області. А коли дядько пішов на фронт і тітка дуже бідувала, підліток вирішив повернутися до рідного села. Почалася стражденна подорож окупованою територією, з вимушеним старцюванням, яка згодом постане в у вражаючих епізодах його повісті «Климко», коли герой повісті приморозився «…став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз». В автобіографії письменник згадував: «…Йшов пішки маючи за плечима…порожню торбинку, в котрій з початку подорожі було дев’ять сухарів, перепічка і банка меду – земляки дали на дорогу. Потім харчі вийшли. Почав старцювати. Перший раз просити було неймовірно важко, соромно, одбирало язик і в грудях терпло, тоді трохи привик…». Фотохудожник Володимир Білоус згадує, що у 1975 році коли Григору Тютюннику треба було просити в партійних органах дозвіл на побудову будиночка на березі Сули (його давня мрія) він категорично відмовився: «Я вже просити не хочу, як отаким у війну (показав рукою) ішов – просив, більше не можу». Перехід з Донбасу до Шилівки тривав рівно два тижні. Щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день, у 1946 році після закінчення п’ятого класу пішов Григорій у Зінківське РУ. Дослідник життя і творчості Григора Тютюнника Олексій Неживий в книзі «Григір Тютюнник: Образ України – здавна й по сьогодні» наводить лист письменника до Н.Дангулової  (перекладачки творів Тютюнника на російську мову): «Ви помиляєтесь дорога Ніно Павлівна, думаючи, що я пішов із села добровільно. Мене, даруйте за жаргонізм, пішли звідси в РУ №7, голод, холод, взуття, одяг, яких не було, тобто ні взуття, ні одягу, а холод і голод були». Зіньків від села Шилівка знаходився за 3 км. І кожного дня  юнак  в любу погоду долав ці кілометри  Один день з життя в училищі письменник описав в новелі «Смерть кавалера»: «Ігорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірій шинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки. Надворі було поночі, але Ігорко знав, що то тільки так видається після бликунчика, а насправді вже розвидняється…Іти Ігоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та в носі лоскоче – круте повітря на морозі. не продихнеш…».  В училищі давали пайок – 700 грамів хліба. «Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив  «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому в кишені, як порожній гаманець», - згадував Григір Михайлович.
  1948 року, після закінчення училища Григір був направлений на Харківський завод транспортного машинобудування. «Став я належати до пануючого класу, ходив через оспівану заводську прохідну…їв по талончиках у цеховій їдальні, одержував 900 крб. щомісяця, поки не закашлявся од іржавчаної пилюки  поганим, нездоровим кашлем. І вирішив: додому, додому! У колгосп, до матері !...».Так не одпрацювавши після училища належний термін Григорій повернувся до рідної Шилівки. За порушення закону «про три роки» Григорія судили й на чотири місяці відправили до колонії. «Коли мене випускали, - згадував письменник, - табірний бібліотекар сказав мені на прощання: «Тебя випускают? Ах, жаль, хороший читатель был…» У таборі я взнав Тургенєва й Герцена…». І знову колгосп, важка праця, натяки, що батько ворог народу і сам «тюряжник». І завербувався юнак на Донбас – край свого дитинства. Звідти у листопаді 1951 року його призвали в армію. Потрапив у Владивосток, у Примор’я. Служив радистом. У цей період він активно займається самоосвітою, приділяючи особливу увагу літературі і математиці. Після армії повернувся на Донбас, токарював у Щотовському вагонному депо і навчався в школі. ЩО з а школа Про ці роки письменник згадує в своїй новелі «Іван Срібний»: «Він працював у депо лише чотири дні по демобілізації, на тому ж верстаті, що й до служби. Ходив на роботу у флотській робі «хебе», яку зекономив (серед матросів це називалося «засундучити»), та безкозирці, яку знімав у бані в роздягальці і клав у свою шафочку, щоб не замацькати: хай буде пам’ять».
1957 року  Григорій Тютюнник вступає до Харківського університету: «А далі щасливі
п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті, те, що я любив. І російське відділення – те, до чого я звик, до чого мене готувала школа, армія, напівросійське донбаське оточення» (Автобіографія). Навчаючись у Харківському університеті, написав першу новелу російською мовою «В сумерки» і журнал «Крестьянка» її надрукував (1961 р.). Але далі діло тоді не пішло: настала сесія, попереду маячив диплом, а до того ж письменник вирішив одружитися.
«1962 році закінчив університет і рік працював учителем вечірньої школи в м.Артемівську на Луганщині. 1963 року переїхав до Києва. Працював спочатку в газеті «Літературна Україна» (1963-65р.р.), потім до початку 1967 р. – старшим редактором сценарної майстерні при Київській кіностудії ім..О.П.Довженка» (із Автобіографії). З 1967 року Григір Тютюнник працював редактором у видавництвах «Молодь» та «Веселка». З середини 1960 років він цілком присвячує себе літературній творчості.
Перші літературні спроби Тютюнника з’являлися на сторінках рукописного студентського журналу «Промінь», редактором якого він був. А перший твір – оповідання  «В сумерках», як вже згадувалося в журналі «Крестьянка». Прочитавши оповідання російською мовою, старший брат Григорій, тоді вже визнаний письменник, сказав: «Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику мова – душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу? Ти обов’язково зайдеш у тупик і потупцюєш назад, шкодуючи, що змарнував стільки часу. Тоді згадаєш мене!». Українською мовою письменник почав писати після смерті старшого брата. «По тому, як умер Григорій, я знову взявся за писанину, але вже українською мовою. Цей злам  вам повинен бути зрозумілим (…). Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах – так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава Богу, і не розлучуся до самої смерті» (Автобіографія). Земляк Григора Тютюнника письменник Анатолій Дімаров згадує: «У Григора був зведений брат Григорій, якого я знав ще до зустрічі з Григором. Григорій мене й просив подбати про брата після своєї смерті. Наполягав на тому, щоб я відучив Григора писати російською мовою…А вже перед самою смертю Григорій написав мені листа, у якому говорив, що доручає мені свого «шалапутного брата»…». Після смерті брата Григор зі своїм першим  твором українською мовою «Зав’язь» відвідав Анатолія Дімарова. Далі Дімаров пише: «Він вручив мені свій перший твір зі словами: «Я прогуляюся Києвом, ви прочитайте. Тоді скажете мені всю правду – вмію писати чи ні»…Виявилося, що перо в нього геніальне. Прочитавши текст, я відразу відправив його в «Літературну Україну» Павлові Загребельному, який і влаштував Григора на роботу. По суті, з цього й почалася його професійна кар єра». З того часу зав’язалася дружба між письменниками. «Кожного разу, коли Григір щось задумав писати, стукав, заходив, і  я вже бачив іншого Григора, - згадував Дімаров, - Він сідав коло дверей по -  дяківському і починав читати в голос початок нового твору». Саме А.Дімарову належать слова, які характеризують Григора Тютюнника: «Він не пише, а малює словами».
1966 року побачила світ перша книга письменника  - «Зав’язь», а вже через два роки йому було присуджено премію «Литературной газеты» за оповідання «Деревій», що дала назву цілій збірки творів, опублікованій у 1969 році. Упродовж 70-х років минулого століття
з‘являються нові збірки оповідань і повістей Григора Тютюнника: «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978). У тому ж 1978 році Григір Михайлович випустив збірку творів В.Шукшина, які він переклав українською. У 1979 році журнал «Сельская молодежь» повідомив про нагородження письменника медаллю «Золоте перо» за тривалу співпрацю, а через рік він став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки за книги «Климко» та «Вогник далеко в степу». 1989р. Григір Тютюнник був удостоєний Національної премії України імені Т.Шевченка, посмертно.
Улюблений жанр Григора Тютюнника – новела. Письменник вважав, що новела стоїть до поезії найближче.. Цей жанр вимагав від нього великої концентрації думки. «Створити художній твір – значить у чомусь вичерпати самого себе», - говорив він. « Кожне із оповідань автора несе відбиток його особистості, має своє неповторне обличчя, кожне написане з тією остаточною серйозністю та самовіддачею, що не може, звичайно, свідомо чи підсвідомо не пробудити в нас шанобливого ставлення до письменницьких зусиль» - писав товариш по перу Євген Гуцало. Його улюблені герої добрі і кмітливі, не дуже практичні, прекрасні своїми мріями, «що сприймаються як уособлення українського національного темпераменту, народного характеру: працелюб Іван Срібний, учитель Федір Несторович, колишній офіцер Андрій, дужий і лагідний Ладко, самотня бабуся Ганна, дядько Никін, неговіркий Санько Брус, прозваний Диким…» (А.Гуляк, Ф.Кейда «…Тільки пам‘ять залишається…Пам‘ять…як вишневий цвіт»). Ці герої власне і являються альтернативою тим, хто був «по ту сторону добра» - всяким чинушам  «з портфелями» та прагматикам «які уміли жити». Тодішні можновладці добачили в новелах письменника «спотворення радянської дійсності», «злих і убогих героїв». Письменник Анатолій Шевченко у зв‘язку з цим писав: «Гадаю не останню роль тут відіграв особистий момент – у негативних персонажах письменника вони незрідка впізнавали самих себе. Хіба не простежується їхня спорідненість, скажемо, з вічно переляканим чоловіком на прізвисько Нюра («Нюра»), чи з бездумним виконавцем чужої волі Маркіяном («Поминали Маркіяна»), а чи морально здеградованими Дзюбенками («Син приїхав») тощо». Письменник говорив не тільки про недолік у соціальному плані, а й у національному українському характері і говорив про це сміливо, відверто. О.Неживий наводить слова дослідника творчості Григора Тютюнника, літературознавця Лариси Мороз: «Як відомо, Григир Тютюнник писав про те, що бачив на власні очі або що врізалося у його дитячу пам’ять, про тих людей, з якими спілкувався, чиїми бідами і проблемами переймався – як своїми власними, бо ж постійно почував себе одним з них. Він писав переважно про людей свого покоління». А.Дімаров в інтерв’ю  С.Короненко сказав: «Коли я читаю справжній художній твір, наприклад Гр.Тютюнника, то навіть образ забитого затюканого героя зроблено так майстерно, що виникає у мене почуття надії. Дивовижна річ! І в той же час оці позитивні, будь вони прокляті, герої – кавалер Золотої Звезди і т.д. у творах моїх колег мене вбивали і гнітили». В інтерв’ю газеті «День» А.Дімаров  говорив про Гр.Тютюнника: «Він -  явище неймовірне! Коли японці видавали збірку найвидатніших новелістів світу, то з Радянського Союзу туди були включені доробки лише Василя Шукшина та Григора Тютюнника». («День» 31.Х.2008).
Твори Григора Тютюнника піддавалися нещадній цензурі, і врешті було винесене йому звинувачення в фальшивому, антинародному зображенні життя села. Письменник відчував на собі цькування і облогу, рукописи не приймались до друку, не було грошей для життя. Письменник і краєзнавець Петро Ротач наводить слова одного із друзів Гр.Тютюнника  А.Шевченка: «Надто багато накопичилося в його душі тієї вибухонебезпечної  депресивної маси за попередні роки», що «досить було найменшого поштовху, щоб сталось непоправиме». Невипадково, знаючи раниму душу  Григора, його старший брат Григорій Тютюнник писав братові: «Ти, Григоре, надто відкриваєш серце, ти хоч рукой його прикривай». 6 березня 1980 року Григор Михайлович прийняв страшне рішення: він закінчив життя самогубством.
Сучасники пригадують – Григір Тютюнник любив носити білі сорочки, особливо коли творив, а це він робив практично завжди – «…сюжети виношував довго, слово шукав терпляче, часто озвучував друзям нові епізоди, характери «виліплював» ретельно і натхненно. Так колись наші пращури виходили в поле – наче на священнодійство…», - пише Раїса Мовчан, яка товаришувала з письменником. А ще Григор  Михайлович любив співати. Його улюбленою піснею була «Летіла зозуля» «У його виконанні це був, кажуть шедевр, який легко уявити кожному, хто чув грудну його вимову, оркестровану інтонаціями, щедро розкиданими в його ж оповіданнях.», - згадує  Гр..Штонь.
Поет І.Стогнійчук в вірші присвяченому Гр.Тютюннику писав:
                          Від туги вмить стиснулося безмір’я,
                          Коли про матір пісню заспівав:
                          «Летіла зозуля та й стала кувати,
                          Ой то не зозуля, то рідная мати…
Композитор і поет О.Білаш теж не обійшов цю тему в житті  письменника:
                          Я й досі чую голос його в пісні,
                          В якій зозуля долю віщувала
                          В якій були дороги ранні й пізні,
                          В якій його душа слізьми співала….
Невипадково одна із кращих новел Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном» вважається шедевром української новелістики ХХ століття. По словам Р.Мовчан «це твір-мрія про гармонію душі зі світом. Ії все недовге своє життя шукав Григір Тютюнник – як і кожен із нас».
Письменник Іван Малюта в статті «Не дався приручити», присвячену письменнику писав: «Все єство його – людини, яка любить свободу в усьому противилось пристосуванню до сірої, облудної дійсності. І він помер, як оточений у бою. Коли кінчаються набої.
                             От і все. А на вічному древі
                             Замість мене – бруньки на порі.
                             Ну, вважайте, у мене перерва…
                             І зозулиць моїх не журіть.


                                                                   Анатолій  Чернов
                                  Член спілки екскурсоводів Полтавщини.

Фирфир

Share

8

Re: Тютюнник

Письменник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівці Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Це благодатний край, який у 1933 році зазнав страхітливого спустошення, а сам письменник в автобіографії писав: « У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду... Я в цей час — тоді мені було півтора року — перестав ходити (вже вміючи це робити), сміятися і балакать перестав...» 1937 року батько письменника Михайло Васильович був репресований як «ворог народу» й із таборів уже не повернувся. Після арешту батька й другого заміжжя матері шестирічний Григорій потрапляє до родини дядька — Филимона Тютюнника, яка проживала в Луганській області. А коли дядько пішов на фронт і тітка дуже бідувала, підліток вирішив повернутися до рідного села. Почалася стражденна подорож окупованою територією з вимушеним старцюванням, яка згодом постане у вражаючих епізодах його повісті «Климко».

Фирфир
Thanks: boda73, kbg_dnepr2

Share

9

Re: Тютюнник

Григір (Григорій – за документами) Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. «Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі – вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині» («Коріння»).

Припускаємо, що вони жили в с. Шилівці давно.

Фирфир
Thanks: boda731

Share

10

Re: Тютюнник

За пошуком "Тютюнник Зеньковский " на "https://pamyat-naroda.ru/" знайдено 10 документів. Серед них є Тютюнник Григорій Пилипович 1920 р.н. який зник безсвісти. Як відомо брат Тютюнника - Григорій був на фронті

Добровольцем пішов на фронт, двічі тяжко поранений, двічі втікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів — на території Кіровоградщини та Чехословаччини.

Чи можна припустити що це саме він? Хоча по батькові не підходить (можливо він зазначив інше, через те, що його батьком був "ворогом народу".)

Фирфир
Thanks: boda73, kbg_dnepr2

Share

11

Re: Тютюнник

Григір Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району в родині селян – Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя – Сивокінь) Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі.

Cьогодні, 6 березня минає 30 років з дня передчасної трагічної смерті письменника Григора Тютюнника.

kolo.poltava.ua/statti/grigir-ty … 25303.html

Фирфир
Thanks: boda73, kbg_dnepr2

Share

12 ( 31-07-2015 13:03:22 змінене Arxivist )

Re: Тютюнник

Народився я 5 грудня 1931 року в сім'ї селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (дозаміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни. Вони були вже в колгоспі — батько плотникував,косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів увчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.
У тридцять третьому році сімейство наше опухло з голоду, а дід, батько мого батька, Василь Февдулович Тютюнник, помер — ще й не сивий був і зуби мав до одного міцні (я йдосі не знаю, де його могила), а я в цей час — тоді мені було півтора року —перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться і балакать перестав… У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах...
У 1957 році прийшов папірець,який сповіщав, що батько ні в чому не винен і реабілітований посмертно. По тому,як забрали батька, ми залишилися удвох: мати двадцятичотирьохрічною вдовою (вона молодша за батька на шістнадцять років) і я. Мені тоді йшов шостий рік.
Мій батько, кажуть, був гарний собою,розумний, сильний і з лиця моложавий, бо після першого одруження — на Ївзі Федотівні Буденній (1920 — 1921 рік) — він не знайшов кращого заняття, ніж займатись поезією, геометрією, бондарством. Після того, як батька забрали в тюрмув 1937р., взяв мене до себе батьків брат Филимон Васильович Тютюнник, — мати осталися заміжні за іншим, а я пішов до дядька. Сьогодні я знаю, для чого взяв мене дядько. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з сусіднього з нами хутора Троянівка, вчили й виховували мене, а кажучи просто, були моїми батьками.Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані».(...) Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», — прекрасна казка. Перечитував оце недавно— диво, та й годі...

АВТОБІОГРАФІЯ

library-ua.at.ua/load/elektronni … ir/3-1-0-1

Фирфир

Share

13

Re: Тютюнник

https://pamyat-naroda.ru/heroes/memoria … e54663586/

Документ на його брата Григорія.

Фирфир
Thanks: boda73, kbg_dnepr2

Share

14

Re: Тютюнник

"Сивоконь Григорий Михайлович" https://pamyat-naroda.ru/heroes/podvig- … 003157985/
"Сивоконь Федор Михайлович" https://pamyat-naroda.ru/heroes/memoria … e54310678/

Припускаю, що це один з них брат матері Гр. Тютюнника.

Фирфир
Thanks: boda73, kbg_dnepr2

Share

15

Re: Тютюнник

Приймаються будь-які пропозиції щодо доповнення дерева Тютюнників.

Post's attachments

Тютюнники.png
Тютюнники.png 96.08 kb, 1 downloads since 2015-07-31 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Фирфир

Share

16

Re: Тютюнник

Ще у 2010 р. я спілкувався з сином Григора Тютюнника Михайлом. Він доповнив своє родове дерево на ресурсі.

Графічне відображення дерева в мене наступне:

Post's attachments

тютюнник.png 145.29 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

17

Re: Тютюнник

Грыгир Тютюнник. Трагедия жизни, секреты творчества и тайна смерти

Сегодня его называют одним из величайших новеллистов украинской литературы, сегодня выходят в свет его письма и воспоминания, только теперь его новеллы попадают к читателю такими, какими их написал сам автор.

fakty.ictv.ua/ru/showbiz/20111215-1437366/

Нещодавно велика стаття про Григора Тютюнника "Исповедь обнаженной души..." (автор Марыя Соколовська) була надрукована в МК в Украине, але Гугл ъъ не бачить.

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)
Thanks: boda731

Share

18

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.58     Исповедные росписи церквей Гадячской протопопии за 1771 год

с. Сватки

военные ...

428  Дмитро Тютюнник  51,  сын  Тимофей  21

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков

Share

19

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.58     Исповедные росписи церквей Гадячской протопопии за 1771 год

с. Борки

военные ...

158  Иаков Тютюнник удов  70,  сын  Архип  41,  его сын  Даниил  19

посполитые ...

374  Сава Тютюниченко 36,  сыны :  Михаил  17,  Михайло  13,  Трофим  3

бездворные ...

605  вдова Мария Тютюнничка  56,  сыны :  Гавриил  32,  Марко  16

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков

Share

20

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.58     Исповедные росписи церквей Гадячской протопопии за 1771 год

с. Броварки

военные ...

84  Клим Тютюнник  50,  сын  Трофим  22
86  Стефан Тютюнник  33,  сын  Феодор  4

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

21

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.58     Исповедные росписи церквей Гадячской протопопии за 1771 год

с. Розбышевка

посполитые ...

586  Климентий Тютюнник 74,  сын Иоан  35

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

22

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.113     Исповедные росписи церквей Золотоношской протопопии за 1796 год

с. Драбовцы

посполитые владельческие ...

407  Стефан Тютюнник  24
423  Игнат Тютюнник  50,  сын  Гавриил  6
425  Григорий Тютюнник  33

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

23

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.113     Исповедные росписи церквей Золотоношской протопопии за 1796 год

с. Красеновка

крестьяне владельческие...

387  Илья Артемов Тютюнник  30,  сын  Константин  2

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

24

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.113     Исповедные росписи церквей Золотоношской протопопии за 1796 год

с. Деркачовка

крестьяне владельческие ...

276  Алексей Иванов Тютюнниченко  33,  сын  Василий  7

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

25

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.113     Исповедные росписи церквей Золотоношской протопопии за 1796 год

м. Ирклиев

крестьяне владельческие ...

187  Павел Мартинов Тютюнник  38,  сын  Исидор  10

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

26

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.113     Исповедные росписи церквей Золотоношской протопопии за 1796 год

с. Самовица

козаки ...

125  Григорий Петров Тютюнник  43,  сын  Патапий  20
127  брат  Афанасий Петров  28

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

27

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1015, спр.113     Исповедные росписи церквей Золотоношской протопопии за 1796 год

м. Еремеевка

козаки ...

д. Погорелая

582  Сергий Иванов Тютюнник  61,  сыны :  Иоанн  24,  Михаил  21,  Афанасий  18

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

28

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1016, спр.78     Исповедные росписи церквей Миргородского уезда за 1786 год

с. Поповка

посполитые ...

1361  Сергий Демиянов Тютюнник  35,  сын  Авраам  8

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

29

Re: Тютюнник

ЦДІАК, ф.127, оп.1016, спр.78     Исповедные росписи церквей Миргородского уезда за 1786 год

с. Зуевцы

военные ...

387  Иосиф Григориев Тютюнник  24
388  Авраам Григориев                  29,  сын  Никита  4
505  Алексей Савин Тютюнник  82,  сын  Тимофей Алексеев  34,  его сыны :  Трофим  7,  Макар  5,  Тихон  4,  Павел  2
1332  Стефан Григориев Тютюнник  48,  сын  Ияков  6

R1a - BY30762

Пошук предків : Яценко, Косенко, Божко, Костенко, Хмельницький, Луговий, Мазин, Бураков
Thanks: boda73, litar Л2

Share

30

Re: Тютюнник

Ю́рій Йо́сипович (Юрко́) Тютю́нник (20 квітня (2 травня) 1891 або 24 квітня (6 травня) 1891, с. Будище, нині Звенигородський район, Черкаська область — †20 жовтня 1930, Москва) — український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР. https://www.familysearch.org/ark:/61903 … cat=655878
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1 … 0%B8%D1%87

Розшукуються в Олександрійському повіті, Херсон. губ.:
МЗН Самойленко Григорія 1885 р. н., батьки його: Самойленко Філіпп Макарович і Матрона Кодратова із с. Яново, Глинська вол.;
вінчання Афанасьєва Євдокима Івановича з Софією Гордіївною в 1880-1885 роках, МЗН їх доньки Олександри в 1909-11 рр.;
вінчання Афанасьєва Микити Івановича з Афанасією Дорофєєвою/Арєфьєвою, МЗН їх дітей: Михайло в 1885-1887 рр. і Наталі?
Thanks: kuks70, boda732

Share