36

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

І в нас таке є, вірніше - було.
Колись баба мені малому казала - ну як вже ріжеш, то хоч не криши.

Thanks: Алена1

Share

37

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Кришити всякий хліб заборонялося, а як вже накришиш, то згорни крихти  й або до рота, або худобі.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

38

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Ярематойсамий, десь читав, що це від мусульман прийшло до нас, у східну Європу, вони також не викидать хліб. А от у західній та Новому світі, байдуже до цього ставляться.

Thanks: Алена1

Share

39

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Думаю, скоріше, не від бусурменів, а з Передньої Азії, й це звичай у цьому регіоні незалежно від віри. А ми помалу "європимося" - вчора на риночку нашому витяг зі смітника пів-буханки собаці.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону
Thanks: Алена1

Share

40

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Ярематойсамий, може й євреї занесли цю звичку до нас smile
взагалі єрунда, чому картоплю, м'ясо, кашу, і т.д. можно викидати, а хліб ні?

Thanks: Алена1

Share

41

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Мариненко пише:

Ярематойсамий, може й євреї занесли цю звичку до нас smile
взагалі єрунда, чому картоплю, м'ясо, кашу, і т.д. можно викидати, а хліб ні?

Заборона на викидання хліба, це вже напевне залишки давнього звичаю не викидати їжу взагалі. В умовах міст це звичайно зараз нереально, але в селах до цього часу всі залишки їжі ідуть у використання. Вважається, що навіть у лісі залишки їжі треба залишати так, щоб вони були доступні для диких тварин - тобто без обгортки і ставити їх в місцях де виключається, що на  їжу може хтось наступити чи наїхати.

Левицький г.Рогаля, Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Литвинюк, Gut, Kremer
І-BY78168/ Н. Тесть,(ЧЖЖЧ) І-Р37

Share

42

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Хліб викидати - не дай Боже, а після цього ще не можна викидати лушпиння з крашанок, пільки закопувати.

Thanks: Алена1

Share

43

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

bobrownik пише:

Хліб викидати - не дай Боже, а після цього ще не можна викидати лушпиння з крашанок, пільки закопувати.

Щодо лушпиння з Великодніх яєць, то у нас його викидають виключно у води річок та струмків. Це пов'язано із віруваннями у рахманів, та Рахманський Великдень.

Левицький г.Рогаля, Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Литвинюк, Gut, Kremer
І-BY78168/ Н. Тесть,(ЧЖЖЧ) І-Р37
Thanks: ГіП, Алена2

Share

44

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Про крашанкові лушпайки я забув. Здається, кидали до яєць, якими підсипали квочку. Точно, що туди кидали монети з весільного обсипання.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону
Thanks: Алена1

Share

45

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

bobrownik пише:

Хліб викидати - не дай Боже.

Чому?

bobrownik пише:

ще не можна викидати лушпиння з крашанок, пільки закопувати.

перший раз чую... уявляєте, серед ночі, у Києві, всі пішли закопувати лушпиння, у ліфтах аншлаг! та ще й землю, а не асфальт треба знайти! smile
а як бути тим хто на станції Вернадський у Антарктиді? а на кораблях чи підводних човнах?!?

Share

46

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Мариненко пише:

Хліб викидати - не дай Боже.

Чому?

ще не можна викидати лушпиння з крашанок, пільки закопувати.

перший раз чую... уявляєте, серед ночі, у Києві, всі пішли закопувати лушпиння, у ліфтах аншлаг! та ще й землю, а не асфальт треба знайти! smile
а як бути тим хто на станції Вернадський у Антарктиді? а на кораблях чи підводних човнах?!?

Традиції і реалії ....
Можна й в Києві, ЗА БАЖАННЯ, їх дотриматися, і з Антарктиди на Батьківщину привезти (лушпиння не пропаде). А про яйця на підводних човнах Ви де чули?

Share

47

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

bobrownik, а якщо у мене по бабці поляки-католики, а ще у роду були німці-протестанти та євреї, а 200 років тому всі пращури українці були греко-ктолики, то якої традиції дотримуватися? smile
забобони як і у середні віки, тільки тоді спалювали та анафемі піддавали )

Share

48

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Хай кожен вирішує, чого дотримуватись. Ми нічого не нав*язуємо, лише кажемо як воно було. smile

Share

49

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Мариненко пише:

bobrownik, а якщо у мене по бабці поляки-католики, а ще у роду були німці-протестанти та євреї, а 200 років тому всі пращури українці були греко-ктолики, то якої традиції дотримуватися? smile
забобони як і у середні віки, тільки тоді спалювали та анафемі піддавали )

Тут мова йде скоріше про традиції наскільки давні, що навряд чи сучасні релігії і їх течії спричинилися до їх появи.
Кожна людина цінить перш за все свою працю, от і ті хто вирощує продукти харчування теж відносяться з належною повагою до їжі.

Левицький г.Рогаля, Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Дмитрук, Дудка, Микитишин, Литвинюк, Gut, Kremer
І-BY78168/ Н. Тесть,(ЧЖЖЧ) І-Р37

Share

50

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

bobrownik пише:

А про яйця на підводних човнах Ви де чули?

Смотря які...(поки дівчата не чують) smile

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

51

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Мариненко пише:

bobrownik, а якщо у мене по бабці поляки-католики, а ще у роду були німці-протестанти та євреї, а 200 років тому всі пращури українці були греко-ктолики, то якої традиції дотримуватися? smile
забобони як і у середні віки, тільки тоді спалювали та анафемі піддавали )

Ну, Ви вже зовсім нас, "традиціоналістів", в один ряд з відьмами поставили! smile Не переживайте, тут є страшніші люди - в роду лезгини й турки азербайджанські, свати молдавани, німці, греки, кажуть, що більше під албанця підходить... А традиція в людини така, на якій він виріс. Страшніше, коли нема її.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

52

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Ярематойсамий, дивлячись на сучасні "скрєпи" рпц, то краще без віри ніж з тим православієм головного мозку! )))

Thanks: Алена1

Share

53

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Ну, за РПЦ зовсім, наче, мови не було.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

54 ( 20-04-2015 14:11:23 змінене Ярематойсамий )

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Balymba пише:

Кожна людина цінить перш за все свою працю, от і ті хто вирощує продукти харчування теж відносяться з належною повагою до їжі.

Святу правду, пане, кажете! За собою замітив - хоч і згорьована копійка, а куплене не так жалієш. А коли вирощене своїми руками, скроплене рясним потом, то воно таке добре та гарне, таке запашне та смачне! Вилизуєш баночки-мисочки до останнього. А коли бачу, як викидають трохи попсовані овочі, черствий хліб та інше, то здається, що завтра настане кінець цьому світові такому солодкому, але й проклятому та розбещеному. Іще таке помітив, що найрозбещеніші в цьому плані переважно діти вчорашніх селюків, що "приспособилися" в місті. Тому, що їх батьки думали, що впіймали долю за хвоста й досягли захмарних верховіть, разом з тим знехтувавши минулим з його звичаями та традиціями. Конешно, не всі такі.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

55

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

О ФАМИЛИЯХ ЛОЛА И ЕНА / ЁНА / ЙОНА

Фамилия Лола с преимущественным ударением на первый слог крайне редка и имеет не более 150 носителей в Украине и России, главным образом на Кубани. Пока известно только одно гнездо фамилии Лола в крае - станица Ивановская в Красноармейском (Полтавском) районе. На Украине Лолы живут только в Среднем Поднепровье - исторические Полтавщина, Киевщина и Черниговщина. В одном из своих очерков московский публицист Мих. Ткаченко (уроженец ст-цы Старонижестеблиевской) пишет о трудной и вместе с тем интересной судьбе двух ивановских Лол - отце и сыне. Проживающие в Краснодаре Лолы, по всей вероятности, корнями из Ивановки. Моя версия происхождения фамилии такая. Это, хоть и редкая, но рядовая украинская прозвищная фамилия. Никакого отношения к тюрскому "лолА" - "тюльпан" она не имеет. Тем более, не происходит она от тюркского женского имени Лола(Лейла) с тем же значением. Не родственна фамилия и современному высосанному из пальца неканоническому имени Лолита (уменьшительное - Лола). Так же не оправданы экскурсы в латышский и пр. языки. Прозвище "Лола" происходит от украинского "льоля" - "распашонка, детская рубашонка". Поскольку на значительных территориях звук -л- произносился полумягко, по-европейски ("польтавськи галюшкы"), то писари в этих регионах на слух записали "Лола". А в местах, где -л- произносили, как и в русском языке, только твёрдо и мягко, это слово стали произносить совсем смягчённо - "льоля". На записанную "полтавскими галушками" фамилию это уже никак не повлияло. И слава богу, а то если б записали "Лёля" или "Лёла", то сегодня мы имели "Леля" или "Лела". Такой казус поизошёл с украинской фамилией Йона. Это обыкновенное библейское имя из-за редкости ставшее прозвищем. Таких случаев много - смотрите мою статью выше. Вообще-то, по-церковному пишется "Иона", но в простонародном украинском проиношении - "Йона", а ещё чаще - "Йон". Это имя рспространено у румын и молдаван, но только благодаря тому, что в нём слились два канонических имени - Иона и Иоанн (Иван). Для славян это нехарактерно. Так вот "очень-очень грамотный" писарь из нашего брата-малороса, зная, что в русском языке есть такая буковка -ё-, а на церковную традицию наплевавши, на слух записал фамилию - Ёна. Сами понимаете,что немного времени нужно было, чтобы из -ё- сделали -е-. По сути, фамилия изменилась до неузнаваемости. По моему разумению, в фамилиях (в России) нужно чётко прописывать букву -ё-, а ещё лучше в большинстве случаев заменить её на -йо- или -ьо-, как в украинском и болгарском языках. Впрочем, многое зависит от носителей этих фамилий. Обе эти фамилии - Лола и Ёна и в русском, и в украинском языках по существующим ныне правилам склоняются во всех случаях: с Михаилом Лолой, Ольге Лоле, Таня и Иван Лолы; Максиму Ёне, семейство Ён и т.д
........................................................
А теперь я опровергну сам себя. Всё, что выше написано о происхождении фамилии Лола - фантазии, граничащие с бредом. На данный момент считаю, что эта фамилия происходит от редкого канонического имени Лол(л)ий, латинского (римского) происхождения, неясного значения. Память мученика Лоллия церковь отмечает 6 июля (23 июня по старому стилю). "Лола" - так могли прозвать по-уличному человека, крещённого хоть и редким , но не сложным именем Лоллий.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

56

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

ЗАПОРОЖСКИЕ РЕЕСТРЫ КАК АНТРОПОНИМИЧЕСКИЙ ИСТОЧНИК ( на примере Кущевского куреня 1756г.)
Реестр Запорожской Сечи, составленный в 1756 году, представляет интерес для антропонимического исследования по нескольким причинам. Эти списки составлены незадолго до ликвидации Сечи, но основная масса казаков была впоследствиии собрана в войске Черноморском, и, следовательно, на Кубань пришли многие из тех, кто переписан в 1756 году. Вторая половина XVIII столетия на Украине знаменательна завершением формирования фамилий в современном понятии. Правда, этот процесс обходил Запорожье несколько стороной, но он всё же нашёл своё отражение и здесь. Приведя слова одного из своих информаторов:"Обычаи у запорожцев чудны', поступки хитры, а речи и вымыслы большею частью на насмешку похожи", известный историк Д.Яворницкий продолжает:"Этой чертой характера запорожских казаков отчасти объясняются и те странные прозвища, которые они давали приходившим в Сечь новичкам: Гнида, Пивторакожуха, Непыйпыво, Нейижмак, Лупынос, Загубыколесо, Задерыхвист, Держихвистпистолем и т.п. Человека малого роста они называли Махиной, человека большого роста - Малютой, шибеника - Святошею, ленивого - Доброволею, неуклюжего - Черепахою, кто у них сжёг курень, тот Палий, кто схож с лепёшкою, тот Корж..." Поэтому, учитывая сообщение авторитетного учёного, а также прозрачность этимологии многих прозвищ, поздний срок составлени рассматриваемого реестра, можно смело утверждать, что перед нами уникальнейший документ-первоисточник, вряд ли имеющий аналоги в мировой практике антропонимии.

Кущевский курень, о котором пойдёт речь, в XVIII веке дал целый ряд выдающихся казацких старшин. Петро Калныш в 1762 и 1765-75 гг. был последним кошевым атаманом (Калнышевский умер в заточении на Соловках в 1803 году в возрасте 113 лет). В этот же курень в год переписи пришёл Антон Головатый, но, видимо, ещё не попал в списки. Здесь же находим Романа Кухаренко, деда Я.Г. Кухаренко. Атаманом в год составления реестра был Григорий Гненый. 
Всего по списку в Кущевском курене числилось 452 казака, которые носили всего лишь 313 прозвищ-фамилий, т.к. было 6 Лысых, 4 Ляха, 4 Литвина, 4 Коваля, 2 Кимлыка, 3 Дурных, 4 Горба, 5 Головко, 4 Гаркуши, 3 Тарана, 10 Малых, 3 Носа, 5 Сухих, 6 Билых, 7 Швецов, 7 Чумаков, 12 Чёрных и т.п. Такое большое число казаков с одинаковыми прозвищами-фамилиями говорит о том, что наши предки в некоторых случаях не особо беспокоились о разнообразии. Поскольку в Сечи существовала традиция присвоения прозвищ при приёме (не фиксировались прежние прозвища), то, казалось, хотя бы в пределах одного куреня можно было избежать обилия "однофамильцев". Секрет в том, что носители одних и тех прозвищ почти все разноимённые ( встречаем только два Корния Чёрных и два Ивана Шульги). 
Можно выделить следующие группы антропонимов (прозвищ): 
1.Парубоцкие(от "парубок" - парень). Эту группу характеризует морфологический признак - почти все прозвища оформлены формантом "-энко"("-енко"), который образует формы прозвищ (позже - фамилии) для сыновей (Ковалэнко - сын кузнеца или человека по имени Коваль). Есть все основания отнести этот формант к патронимическим. Всего в группе 35 носителей парубоцких прозвищ, из них 29 оканчиваются на -энко (-енко). 11 имеют пары без этого форманта - Золотарэнко-Золотарь, Воронченко-Воронько, Головченко-Головко и т.п. Если ещё учесть, что парно-родственные прозвища в реестре стоят рядом, можно говорить и о родственности их носителей (отец-сын). На Кубани такие формы образовывались почти от всех фамилий с помощью того же форманта (Васылэнко, Пэтрэнко давали формы Васылэнчук, Пэтрэнчук). Это нашло своё отражение даже в позднее время - и в наши дни есть родственники Цыба и Цыбенко, Муха, Мушенко и Мухин и т.п. В народной практике с повзрослением данный формант часто отбрасывался (стариков называли "Токарь", "Чабан", хотя в документах было "Токаренко", "Чабаненко", но это не касалось отымённых - Сергиенко, Иваненко и т.п.). Однажды будучи зафиксированной, парубоцкая форма становилась постоянной фамилией. Это мы видим на примере "Кухаренко". Несомненно, первоначально молодой человек получил прозвище по роду занятий отца или по его прозвищу "Кухарь". В реестре записан дед известного кубанского литератора. С такой же фамилией в войско был принят и отец (сын Романа - Герасим или Гарасы'м). С этого момента можно говорить о "Кухаренко" как о фамилии (а не прозвище). 
2.Самая обширная - прозвища, данные по внешним признакам, недостаткам и т.п. Такие прозвища в курене носили 149 казаков (Чёрный, Билый, Сидый (седой), Горб, Малый, Товстун (толстяк), Лысый, Глушко, Нис (нос), Сокур (тюркское "слепой"), Шульга (левша) и др.). 
3.По личным качествам, чертам характера и т.п. - 103 человека: Зиван (ротозей), Талапында (торопыга, болтун), Гаркуша (картавый), Шкодяр (вредитель), Журба (печаль, тоска), Потороча (привидение, марево), Зачепа (задирака), Бухтий (ворчун), Дурный, Понура (угрюмый), Злодий (вор), Вытришкуватый (ротозей, любопытный) и др. 
4.По роду занятий (Чумак, Шынкар (кабатчик), Швэць (сапожник), Цылурык (цирюльник), Ткач, Ткачик, Кравэць, Коваль ((кузнец) и др. - всего 45 человек. 
5.По названиям животных и растений. Семантически эта группа может быть распределена между второй и третьей - прозвища давались из-за каких-то признаков и черт: Крячок (крачка), Крит (крот), Бабак (сурок), Заець, Карась, Бычок, Воша (вошь), Часнык (чеснок), Пугач (филин), Урсул (молдавское - медведь), Лэпэха (аир), Сорока и др. - всего 40 носителей подобных прозвищ. 
6.Этнические - по названиям народов и этнических групп: Лытвын, Кимлык, Бойко, Сэрбын (серб), Лях (поляк), Бэсараб (молдаванин). Литвинами на Украине называли обычно белорусов ( "Ты видкиля?" - "З Литвы". - "Значить, лытвын!"). Под Литвой подразумевалась Литовская Русь. Бойко - представитель западной ветви карапатских горцев, но возможна и другая этимология. Всего 17 носителей этнических прозвищ. 
7.Географические - Самарык (по реке Самара), Кальмиус, Котэльва, Лэбэдынэць и др. - всего 15 казаков. 
8.Прозвища-фамилии, связанные с церковью, просвещением: Письмэнный (грамотный), Шкильнык, Пэчэрськый, Дячок, Цыфир, Пэрэхрыст - всего 11 человек. "Пэрэхрыстами" называли иноверцев, чаще евреев, обратившихся в православие. 
9.Казацко-колоритные - Купыкобыла, Самбрат, Вэрхогляд, Стукониг, Сироштан, Дурмаць. 
10.Другие, которые при более тщательном исследовании могут быть разнесены по предыдущим группам: Былым (тюркское - скот, богатство), Обдупа, Хох, Кармыназар, Чулык, Штыкдацькый (штык датский?), Скубадацькый и др. - всего 31 человек. 
Только в телефонном справочнике г. Краснодара 223 фамилии, аналогичные и близкородственные казацким прозвищам Кущевского куреня. Следовательно, при сопоставлении всех реестров с более широкой выборкой кубанских фамилий украинского происхождения получим и ещё более полное соответствие. Этот и другие факты ставят запорожские реестры 1756 г. в ряд ценнейших источников по антропонимии нашего края. 
..................................................................................................... 
Впервые опубликовано в сборнике "Третьи кухаренковские чтения", Краснодар, 1999
Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

57 ( 11-10-2015 19:50:37 змінене Ярематойсамий )

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

ТОПОНІМІЧНІ ОБРАЗКИ (Топоніми навколо моєї станиці Саратовської на Закубанні)
Перхунів садок
Спогад далекого дитинства. Дідуня мій косив сіно таки далеченько од станиці, а моїм обов'язком було возити йому обід на "лисапеді". Через річку бродом, по полю тютюну або кукурудзи, трохи по автотрасі ("Дивись, не лови г'ав, їдь по обочині потихеньку), через Солоний єрок по мосту, й ажось він, Перхунів садок. Я довго думав, що його так називали по дідові Патькові (Пантелей) Перхунові, який був у колгоспі бригадиром садоводів, аж ні! Не так давно дізнався, що садив його Сидір Перхун, Патьків батько, ще на початку 20 ст.Перхунів колись було в станиці багато і всі вони одного кореня, з Новоджереліївки, як і мої предки Компанійці й наші родичі Бочки. Старий сад із старовинними сортами яблунь та груш викорчували ще при радгоспі на початку 1980-х. Назва живе у пам'яті небагатьох старожилів та таких, як я оце. Що там тепер? Більше чагарник агресивної американської дамочки аморфи.
.............................
Вали
Якось мене у кінці 1980-х наша радгоспна землеустроїтельша спитала, чи знаю я, чому велика поляна вздовж Солоного єрку називається "Вали". Трохи послухавши мене, перебила:"Нет же! Посмотри на карту - она напоминает воловье ярмо!" Довелося їй розжовувати, що поле називається таки "Вали", а не "Воли", що в українській місцевій говірці -о- і -а- ніколи не плутаються, і що, якби хтось у контурах побачив ярмо, то Ярмом і назвали, а при чому ж тут воли? Назва та виникла вже при колгоспі, бо там було поле овочівницької бригади, насипане невисокими грядами-валами.Бабуня часто згадували, як їх не пускав з ниви тютюну бригадир, аж поки не пройде повз їх горо'дня бригада. Всі проходили швидко, тільки одна Полька Литовченківна шкандиляла врозвалку (я добре пам'ятаю цю бабу, вона все життя так ходила, але працювала, як віл). Табашниці кричали їй і махали руками:"Йди швидче, бісова душа! Нас через тебе не пускають додому!" Вона повільно доходила до них, повертала голову й казала:"Не гавкайте!"
.............................
Перила
Тепер ту місцевість не впізнати - пагорб, що йшов від гори через всю долину до самої річки, знищено. Г'рунт десь вивезено, шавлії, чебреці та перекотиполе тепер не ростуть там, а якась жовта яма з кривими вербичками та похнюпленими білолистками. Річка теж помінялася, переїзду нема, худобу там більше не тирлують, лиш високі гледичії, які були колись межею Зінченкового саду, восени торохтять насінням у стручках. Кажуть, колись там понад стежиною з пагорбу у садок були перила з обтесаних лат, тому й прозвали ту місцину Перилами. Мало вже хто знає ту назву, ще менше пам'ятають ті перила. Я зовсім їх не бачив. Тільки пам'ятаю, що ми з бабунею та сусідськими бабцями в обід ходили доїти корів на тирло. Потім я уподобав те місце, часто пішки або на велосипеді їздив купатися, збирати кислиці, глід.
..............................
Холодний єрок
Коли будували залізницю "Краснодар-Туапсе", через Холодний планували перекинути міст. Привезли залізні секції. Потім передумали, вирішили сипати насип. Насипали, вбухкавши туди кількасот потягів гравію та жорстви. Секції з десять років іржавіли, потім таки їх вивезли. Ущелина досить глибока, насип щороку розповзався, а залізничники все сипали й сипали, і досі сиплять. Кажуть, вже десять мостів туди висипали. Трохи нижче й ближче до станиці насип автомагістралі М4. І при всьому при цьому влітку по єрку увечері тече холодне повітря з лісу у станицю. За залізницею є невеличка криничка, за якою в останні роки нікому доглядати. Водиця ще помалу дзюрить.
..................................
Рідкодуб
Це скоріше термін для означення типу дубового лісу. Наш Рідкодуб знаходиться в 3 км на захід од станиці між єрками Макартеком та Первим. Крім дуба черешчатого там багато граба, береки, груші, ясена, кизилу, берестків, глоду, рододи (азалії жовтої - рододендрону). Це дуже грибне місце. Цього року воно нас порадувало гарним врожаєм чи не всіх грибів, крім поки що опеньків.
...................................

Почкаї
Мабуть, це єдиний так-сяк уцілілий куточок навколо моєї станиці, хоч, правда, поряд повалено 85 га лісу. З року на рік листя дощенту з'їдав дубовий шовкопряд, дуби цього не витримали й почали всихати. Трохи далі якась там нафтодобувна групова (здається, 2-га), а в цілому місцевість збереглася. Колишня орна поляна зросла чагарником та ожиною, криничка замулилася, але три вікові буки й досі оберігають її. Бук східний у нас називають чинарьо'м, а на Закавказзі та в Середній Азії так називають платан. Чому це урочище назвали Почкаї, не можу ні в кого допитатися. Навряд щоб хтось з живих знав - я запізнився. Є таке прізвище - Почкай, Почекай, але у нас, начеб, його не було. Це найбільша топонімічна загадка в околицях станиці.
....................................
Майкопська гора
Власне, й не гора, а узвишшя, 127 м. н.р.м., на південний схід від станиці, укрите дубовим лісом. Що таке Майкоп, знають всі, чому гора Майкопська - не знає ніхто. До Майкопа звідси ще 90 км по прямій, видно з неї хіба що станицю. Під горою поляна того ж імені. Там нам добра радгоспна влада давала у 1970-ті рр. ділянки під баштани (4 км по лісу пішки). І мій дідуня садив і ходив туди, часто беручи й мене. Вимовляли у нас так - "Маякопська" (від "Маякоп", адиг. "Мыекъуапэ"). Може, хто не знає, Майкоп - місто, столиця Адигеї.
....................................
Крюко'ва поляна
А по дорозі до Маякопської перша поляна у Нижньому лісі - Крюкова'. Там на початку 20 ст. наш земляк Кость Крюк садив тютюн. Там же в нього була сушка та інші будови для обробки тютюнового листя. Н апоч. 1930-х родину виселили на Північний Урал. Двоє старших дочок осталося у станиці, а немвля померло у матері на руках на висилці. Бабі Марійці, уродженці Кролевеччини, пощастило з сином повернутися у станицю, а дід Кость поклав голову там. Баба Марійка прожила довге життя, померла у 96 років. До старості була чорнявою й стрункою, але ходила повільно, статечно. Пережила всіх дітей. Пам'ятаю, як у мої 5-6 років ходили до тієї поляни збирати жолуді. Бабуня висипали моє маленьке відерце в порожній лантух, а увечері пересипали у велике відро й хвалили:"Ти диви, який маладєц - помалу, помалу, а повне відро назбирав!" Кілька років тому Костів онук спитав мене, чи знаю, де в лісі Крюкова поляна. "Знаю,"- кажу. "От би сходить хоч раз з тобою на неї!" - "Ходім!"...Досі збирається.
.........................................
Карагодівське
Традиційно у нашій станиці всі урочища, де колись були хутори або якісь хазяйства місцевих козаків, називали прикметниками середнього роду - Карагодівське, Компанійцівське, Дашківське і т. д. У сусідній Бакинській (Батинській) - іменниками жіночого роду - Менделька (Мендель), Литвинка (Литвин), Шо'стачка (Шо'стак) і т. п. (це здебільшого поляни). Наше Карагодівське розташоване далеченько на південний захід від станиці (7 км) на колишній межі з юртом колишньої, на жаль, станиці Пензенської (Пензівської). Карагоди, як і мої предки по материнській лінії, першопоселенці станиці, а тепер їхні нащадки - сусіди через річку. Колись, на початку 20 ст., у хаті Григорія Карагода, яка досі стоїть трохи перебудована і в якій живуть його правнучка й праправнучка, три роки жив ліхтенштейнський підданий Іоган Бек. Під його керівництвом було побудовано клепаний залізний міст через бурхливу річку Псекупс, потім - Свято-Микольську церкву (нагадувала церкви України) та двокласне козацьке вчилище. Тільки третя споруда збереглася. Якому саме Карагоду належали землі у згаданому урочищі, тепер ніхто не знає. Зараз там нафтодобувна групова та будинок мислівського господарства військовиків. Це останнє місце, де наприкінці 1940-х років бачили ведмежі сліди. Потім ведмеді в наших лісах зникли, пішли у високі гори, але зараз знов спускаються (у лісах майже нема людей), і за моїми прогнозами знов з'являться через 12-15 років. Лось і рись уже є. Про вовків мовчу, бо вовченя 5 років тому бачив саме тут. Колись те урочище було заросле величезними кущами шипшини, але після погарища вона майже зникла. Жаль, колись за рахунок тієї шипшини я з'їздив у Тбілісі. В околицях станиця ще є Карагодова криниця, але вона ніяк не пов'язана з цим урочищем і знаходиться під Майкопською горою.
............................................
Круглик
Високий півострів між Солоним єрком і річкою Псекупс поряд з Валами. Дійсно круглий, площею приблизно 3 га. Першою "пішла" від Круглика річка - вона зрізала на середині довгий Волошинів куток. Потім, десь у 1980-ті рр. Солоний розмив перешийок між своїм річищем і старою річкою. Колись там люди, душ 5-7, садили городи - кукурудзу, картоплю, овочі, сіяли конюшину та люцерну. Все давно покинуте, заросло різним дурноплетом та ліщиною. Що там зараз крадькома сіють, самі розумієте, тому туди краще не ходити. У 1950-ті частина була під сінокосом. Майже разом там зустрілися два косарі - мій дід Грицько Іванович Шило і тодішній наш сусід Грицько Андрійович Чорнявський, який був на 8 років молодший."Ну, шо, Грицько, - каже мій дід, - будемо биться чи мириться?" - "Мириться!"- "А давай отак поділимо поляну - я з одного краю зайду постать косить, а ти з другого. Де стрінемось, там і межу проведемо." - "Давайте!" Мій дідуня вдвічі більше прокосив. Так і поділили. Та щось недовго вони там косили сіно, бо відтіля дуже не з руки було його возити. Радгосп та влада ніколи не зазіхали на той шмат землі, бо не було під'їзду. Вдавали, що ніхто нічого не знає.
..............................................
Нижній Ліс
Лісова смуга завширшки 1-2 км і завдовжки 5 км на схід від станиці у долині р. Псекупс. Деякі нові вулиці виходять аж на узлісся. Основна порода - ясен, трохи менше дуба, вільхи чорної. Є також груша, берест, клен польовий та чорноклен, осика, білолистка (біла тополя), осокір (чорна тополя), різні верби, гльоди, кислиця (яблуня кавказька), граб, калина, бруслина та ін. Під час "рисової епопеї" 1970-х рр. Дудчин єрок, що проходить краєм лісу, перетворили на збросний канал. Ліс став сухіший, але раз таки я наскочив на прогной - трясовину. Встиг вискочити. Навесні пів-лісу стоїть у воді, його дуже важко пройти. Десь у 1923 році калмикам хтось підбрехав, що козаки з Кубані пішли всі геть на еміграцію. Вони вирішили поселитися в наших станицях, бо, кочівники, не могли будувати житла. Пройшли більшу частину краю, але порожніх станиць та хуторів не знайшли. Коли наблизилися до нашої станиці, у Нижнім Лісі загрузли по самі в'яза (діло було навесні). Кімлички у розпачі бігли по мосту, кидали дітей у бурхливу річку, а потім топилися самі. У прогноях загрузло багато худоби. Старша бабунина сестра Галя (Анна) витягла й пригнала додому  корову й верблюда'. Корівчина ніяк не давалася доїтися. Потім люди пояснили, що кімлицькі корови - м'ясні, їх ніколи не доїли, а лиш ссали телята. Ту корівку зразу ж забили, а верблюд дожив аж до т. зв. колективізації. У колгоспі він скоро здох. 
................................................
Гнатенків куток
Можна сказати, що більше його нема. У 2010 році куток передовбали меліоратори, спрямляючи річку, начебто для зниження паводків у станиці. Роботи проводилися без якихось проектів, без найменшої участі вчених. Були виканючені у Москві гроші й ПМК ст-ці Багаївської (Ростовська обл.) з допотопною технікою заходилася зрізати кутки, які їм заманулося. Приблизно 35% грошей було поцуплено.Те, що було скоєно з Гнатенковим кутком - звичайний злочин, адже це урочище відоме археологічними й палеонтологічними знахідками. Воно добре відоме у науковому світі (рос. Игнатенков кут(ок)). Не була попереджена жодна наукова інстанція. Я не міг там часто з'являтися, та й я не фахівець. Цей мальовничий куток до сумнозвісної колективізації належав корінному жителеві Явдокимові Гнатенку, якого репресували у 1930-ті роки - "забрали" ледве живого з запаленням легенів, і він помер до суду (якщо такий планувався).Його нащадки досі живуть у станиці та у прилеглих поселеннях. У тих місцях Псекупс тече по самому лівому краю долини, розмиваючи високу 60-метрову кручу. Лише в одному місці він петляє на схід, але потім знов в'їдається в кручу. Схил укритий дубово-грабово-гльодово-кизиловим лісом. Там більше 10 рослин з Червоної книги: кандик кавказький, півонія кавказька, скополія карніолійська, зозулинець високий, безвременник тіньовий, гладіолус, мускарі, любка, клекачка, шафран осінній. Тут можна побачити жовтобрюха, чорного лелеку, видру (відниху) з тієї ж книги. Територія просилася у мікрозаповідники. Про це говорили вчені. Але...
................................................
Бочкі'вське
Бочки були наші родичі. Дід Василь Бочка - двоюрідний брат мого діда. Це був жвавий, мобільний дідок, "легкий на підйом", бігав по гриби, їздив з нами в гори по каштани. Бочки - вихідці з ст-ці Новоджереліївської, як і мої предки Компанійці. З ними переселився парубок 17 років Олімпій, якого вони усиновили, але його перше прізвище невідоме. Від цього Олімпія пішла лінія наших Бочків, з яких мамина однокласниця й подруга Віра Андріївна Приймак (дів. Бочка), колишня вчителька, пенсіонерка, яка добре знає історію свого роду й минувшину станишну. Якому саме Бочці належала поляна на правому похилому березі Солоного єрку (у географічній систематиці - річка Солона), зараз вже не можу дізнатися. Це дуже мальовнича місцина, але, на жаль, навкруги багато лісу знищено. Російськомовна молодь переробила цю назву на "Бочкі'євскоє".
...............................................
Пандуки'
Цю назву я почув сьогодні, 7 жовтня 2015 року, вперше. Це місцевість на південь від ст-ці Кутаїської (Кутаїчеської). Дві мої землячки навперебій розповідали, яке то чудове місце під горами, скільки там ожини та яке гарне з тієї ожини вино.Про походження назви поки що нічого не можу сказати. Більшість оронімів там походить від прізвищ кутаїчеських козаків, але прізвища Пандук і навіть близького до нього там і в навколишніх станицях не було. Хіба що Фаландишев (з оренбурзьких козаків).
..............................................
Молдаванський хутір
Хуторів з подібними назвами на Закубанні було кілька, бо переселенців з Бесарабії прибувало сюди чимало. Один з них існував з кінця 19 ст. до поч. 1950-х років у 3-х км від сучасного аула (села) Очепшій (рос. Вочепший) Теучезького р-ну Адигеї на межі з Гарячеключовським р-ном, у 4 км від тодішнього хут. Красний Маяк. Після війни хутір розбігся, кілька родин перейшли у Маяк - на пам'яті Ботнарі та численна родина Згурів (Згура). У червні 1970 року ми з бабусею Марією Таранкою на Молдаванському хуторищі збирали суниці. Добре пам'ятаю, як найврожайнішу поляну разом з ягодами скосив тамтешній уродженець Митро Згура. Деякі покоси були з чистої суниці, але трохи недостиглої. Ми вибирали стиглі ягідки та ремствували, що той Митро не міг трохи підождати. Місця, де були згадані хутори, добре видно з автотраси М4 Дон між хуторами Молькин та Псекупс - у 5 км на схід схил долини річки Псекупс. Далі на північ по схилу видно аул Очепшій.
...............................................
Тріскувата поляна
Поляна у верхів'ї Солоного єрка (річки Солоної). Названо так, тому що на ній на початку 20 ст. розробляли й тесали ліс і там валялося багато трісок. Це так мені пояснювали мої близькі, але то може бути всього лиш їхньою власною етимологією. Зазвичай назви на -уват- більш характерні для рослинних назв - Кисличкуватий, Мачмалуватий, Осичкуватий, Комушувата тощо. Можливо, на поляні росло багато рослини з род. Черсакових, яку у нас називали тріскун (рос. короставник).
..............................................
Лисичина Щіль
Єрок (ручай) та ущелина, орографічно права притока Солоного єрку, яка впадає у нього трохи нижче солоних джерел (ропа типу карловарської). Названо по прізвищу козака ст-ці Ключо'вої Лисиця. У цих місцях було багато хуторів козаків станиць Ключо'вої (з 1965 р. у складі м. Гарячий Ключ), Саратівської, Батинської та Кутаїчеської. Якому саме з Лисиць належав хутір, тепер з'ясувати годі. Нащадки й носії прівзища зараз живуть у м. Гарячий К. та навколишніх станицях. З 1990-х до 2011 року тут був хутір ключовського козака, останнього з чорноморських панів п. Віктора Терновського (з нащадків першопоселенців ст-ці Ключової, вихідці з ст-ці Ведмідівської). На жаль, він передчасно помер. Я дуже вдячний йому, що він кілька разів фінансував мою роботу в архіві. Саме в такому виді - "Лисичина" цей об'єкт часто фігурує у російськомовних виданнях. Дехто, не розуміючи його значення, спотворює на "Лисичкина".
..............................................
Ку'ций єрок
Цьому Куцому не щастить дійсно, як тому куцому. Він перетинає автодорогу "Саратовська - Гарячий", але довго не був ніяк не позначений. Потім поставили трафарети "Р. Соленая", але це було помилкою - Солоний єрок протікав в 1,5 км північніше і ніяк не був підписаний. Писали в різні інстанції, до тодішнього мера(який зараз під слідством разом зі своєю бандою) навіть ходив турист №1 Кубані проф. Олександр Твердий, царство йому небесне, та нічого не помогло. Куций  ще довго залишався "Сольоной рєкой". Між людьми почалися суперечки. Й ось недавно прибрали старий вказівник і поставили новий ..."Дыш Куцый". Люди сміються, бо з Дишами (черк. Дышъэ - золотий, золото), хоч і плутанина, але протікають вони ще далі Солоного. Не дуже розбірлива публіка зробила з топоніму Диш щось типу терміна і називає так всі значні лісові єрки, тільки на північ від станиці. Хто додумався зробити "дишом" цей бідолашний Куций, поки що невідомо. Цей ручай дійсно куций - він короткий, але водяний і більш подібний до невеличкої річки. В нього впадають під час розливів води Солоного. Можливо, тому його й назвали Куцим. Друга версія - від прізвищ ключовських козаків Куць (Куц), Гуц або Кусий. Достовірно відомо, що в одного Куця неподалік був хутір у 1920-ті роки. В нашій станиці цей єрок і місцевість називали ще "Ключовська' межа", а в Ключо'вій відповідно - "Саратівська межа". 
..............................................
Бо'йків куток
так називається меандровий півострів на південь від ст-ці Бакинської (Батинської) і на північ від п. Приреченський на лівому боці р. Псекупс. Названий по прізвищу батинських козаків Бойко. Це найпоширеніше українське прізвище не на -енко на Кубані (в загальному на 7-му місці за числом носіїв серед українських прізвищ). Нащадки цих батинських Бойків зараз живуть у широкому світі, в т.ч. у Києві. Перед ДСВ, десь у 1939 р. тоді ще молодий палеонтолог Микола Бурчак-Абрамович знайшов у цьому кутку залишки південного слона, оленя та інших доісторичних тварин. Оскільки сам не міг провести розкопки як належить, прикопав кістки до кращих часів. Після війни він переїхав у Тбілісі, але весь час поривався у цей Бойків куток. Нарешті у 1990-х старенький, але жвавий 92-річний Микола Йосипович з працівниками Краснодарського музею ім. Феліцина приїхали до мене. І треба ж такому - пішла страшна злива. У куток не можна було проїхати. Невдовзі талановитий вчений, великий український патріот (уродженець Луцька) професор М.Й. Бурчак-Абрамович помер. Зовсім недавно від свого вітчима почув розповідь, як десь у 1950 році якийсь високий худий дядько, що начебто припадав на одну ногу, щось там розкопав у кручі в місцевості Абузи між хуторами Маяк та Молькин. Він по-українському (тоді на це у нас не зверталося особливої уваги) попросив їх, що купалися у річці, помогти. За роботу він їм дав по десятці, що для них було великими грошима. Думаю, то був Микола Йосипович Бурчак-Абрамович.
Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share

58

Re: Антропонімічні та інші нариси. Антропонимические и другие очерки.

Топонімічні образки (продовження)
................................

Жовтенків куток
Меандр річки Псекупс у 2 км північніше ст-ці Саратовської, в 1 км на північ від Гнатенкового кутка біля сучасного хут. Сорокин (Сорокина Могила). Названо по прізвищу місцевого козака Жовтенка, чий наділ був тут на початку 20 ст. Жовтенко (рос. Жовтенко) Мелентій Савинович, селянин-власник Київської губернії разом з родиною зарахований у військовий стан у 1880 р. Зараз носіїв цього прізвища у станиці нема. Назва кутка сьогодні маловідома. Раніше там було підсобне хазяйство військової частини, потім невелика ферма радгоспу № 13 (пізніше - "Приреченський"), а зараз  ферма страусів.
...........................
Бойня
Куток на лівому березі р. Псекупс між Гнатенковим та Жовтенковим кутками південніше хут. Сорокиного. У 1940-50 рр. тут була бойня підсобного господарства військового полігону. Зараз від споруд майже нічого не залишилося, крім розсипаної цегли. Поле довгий час оброблялося для ділянок місцевих жителів, але поступово заросло топінамбуром ("ріпою"). Живописний куточок, по краях оброслий ліщиною, терном, дубами, тополями, бруслиною, вербами, вільхами, грабами, берестами та ін. деревами й кущами.Викорустується як пасовище та місце відпочинку.
.............................
Пеньки
Ставок, який виник під час розбудови полігону на західній околиці ст-ці Саратовської. За греблю послужила дорога, яка перегатила пересихаючий ручай (єрок), що на топографічних мапах підписаний як "Лагерний" (по військових лагерях, які тут були до 1962 р.), але місцеве населення його так не називало. По краях ставку, особливо коли він дуже мілів, було видно багато дубових пеньків. Під час будови залізниці трохи вище ставу було вибрано чимало г'рунту, і таким чином виник ще невеликий став, який наповнюється стоком з зал. станції. Після того, як у 1974-77 рр. у верхів'ях Лагерного єрку було побудовано центральну садибу військрадгоспу "Краснодарський", єрок став майже непересихаючим зі стоком сумнівної якості. Ставок зариблений. На поч. 2000-х років в нього було занесено водяний горіх (чилім) для очищення води. Навколо ставу рідкодуб з вікових дубів та ясенів та низькотрав'яні толоки. Живописна місцевість відпочинку. Друга назва - "Три Дуба".
.............................
Грушки'
Місцевість за південно-західною околицею ст-ці Саратовської, за Холодним єрком, зараз - між автотрассою М4 "Дон" та залізницею "Краснодар-Туапсе", по схилу над долиною р.Псекупс. Поросла грушею кавказькою, берестом, дубом, глодом, кизилом, грабом, ясеном, терном, аличою, кленами та ін. породами. Є чебрець Маршала, суниці, ожина, материнка, золототисячник ("хина степова"). У центрі є потужне джерело, яке раніше було відоме як "Криниця в грушках". Схил над залізницею засаджено білою акацією, таволгою, аморфою.Є здичавіла айва. 
............................
Самусин куток
До 1935 р. це був меандр на лівому боці р.Псекупс. Після того, як річка прорвала перешийок, з 1935 по 2010 рр. це був куток між річкою та її старим річищем. З 1987 р. його почали відрізати від Баркуцового кутка спрямлюючим каналом, а у 2010 році по каналу пішла річка і всі ділянки річки, по яких вона колись текла, стали старими річищами, у які заходить вода під час повені. Таким чином Самусин куток опинився на правому боці Псекупсу. Назва зараз мало кому відома. Вона виникла на початку 20 ст. по прізвищу місцевого козака Самуся. Хорунжий Самусь Сила Васильович з'явився у станиці у 1906 р., звідки - невідомо. У 1920 рр. він очолював "зелений" партизанський загін, який не перейшов на бік нової червоної влади. Переховуючись у лісах, він довго дошкуляв совєтам. Вербував до себе колишніх козацьких старшин, але до нього вже ніхто не хотів іти. Один з таких його й виказав ще й допоміг виловити. Потім цього у 1937 р. теж було репресовано. Але сім'ю не чіпали й нащадки довго жили у станиці. Зараз носіїв цього прізвища у Саратовській нема. Ця місцевість, по суті острів, знаходиться у центрі станиці, у поймі річки. У 1930 рр. там було посаджено сад колгоспу "Восьмое Марта". До того на невеличкій площі на перешийку між станицею й кутком був дореволюційний садок Селюти Кузьми. Його було забрано й доточено до молодого колгоспного садку, але старожили ще довго його називали "Селютівський садок". Після ліквідації місцевого колгоспу "Сталинец" у 1957 р. та створення на його базі найбільшого у СРСР тютюнового радгоспу "Саратовський", сад перейшов у його володіння. У 1960-ті рр. в часи головування у сільраді Клименка Миколи Георгійовича (Єгоровича) у цьому саду організовувалися масові гуляння, особливо на "День советской молодежи" (остання неділя червня) з продажом пива, ситра, морозива та апельсинів. На майські празники після офіційних мітингів та демонстрацій (або замісць них) сюди приходила на гулянку сила народу. На початку 1970-х радгосп забросив цей сад (прибл. 15 га). Там випасали телят, косили траву та сіно, за старою звичкою гуляли на свята. Яблука та груші по-хижацькому трусили надзелень на здачу або на корм. Понад річкою було прибл. 5 га заплавної орної та порослої верболозом землі, яку люди займали під "самозахвати". Річка часто виходила й топила ті городи, тому радгосп та влада на те самозахвачування заплющували очі. У 1976 році радгосп викорчував сад, розорав землю й на другий рік посадив кормові буряки. Буряки виросли погані. Оскільки то було посеред станиці, то люди вночі винесли до половини того нещасного врожаю. У 1978 р. там посіяли кукурудзу. Ця "цариця полів" теж була поганенька, але люди й тим не погербували. Після того тодішній управляючий першим відділенням радгоспу висловив історичну думку:"Більше нічого тутечки садить не будемо, а роздамо землю під городи, хай, так їх і перетак, крадуть одне в одного!" З 1979 по 2000 рік тут були ділянки переважно робітників місцевої школи та дитсадка. Красти стали менше, бо за те могли прибить. У ті часи цей закапелок називали "Сад" або "Школьні Городи". У 1987 році після сильної зимової повені куток відрізали від станиці та сусіднього Баркуцового кутка каналом. У той канал вода часто-густо заходила вже й під час весняних та літніх паводків. На поч. квітня, коли садили картоплю, вода від розтавання снігу у горах зранку йшла по каналу, і тільки перед обідом спадала. З того часу городництво стало геройською справою. Часто вода одрізала людей, їх потім перевозили родичі на човнах або ночували там, часто голодні. Декому з молодих родичів вдавалося "катапультою" перекидати через найвужче місце (30 м) харчі та воду. Оскільки гірські річки прибувають дуже швидко й часто неочікувано, то "піймати" річка могла на тому острові кого завгодно, навіть найдосвідченішого. За півгодини вода прибувала від нуля до 2,5 м. Течія по каналу була стрімка. Дехто з молодих кидався вплав. Хоч ніхто там не втопився, але вода дуже зносила за течією, замісць 40 м по прямій доводилося плисти 60-70 м. Вода була брудна від глини ще й до того вонюча, бо "фахівці" з очисної станції м. Гарячий Ключ старалися у цей момент спустити резервуари. Але найстрашніше було те, що вода могла роздягти такого пловця догола. Коли наприкінці 1990-х канал прочистили, люди залишили ті городи. Тепер там ожинище й чагарник, де живуть зайці, єноти, лисиці та шакали. 
..............................
Пашків садок
Це старовинна назва, яка сьогодні відома кільком чоловікам, а більш відома назва цього саду - Зінченків сад (садок). Сад було викорчувано приблизно у 1975 році, відразу після будови автотраси "Краснодар-Джубга" (тепер М4 "Дон") у 1,5 км на південь від станиці. Десь на порубіжжі 19-го та 20-го століть цей сад посадив місцевий козак Євлампій Пашко (приблизно 1870 р. народж.), з першопоселенців, вихідців з ст-ці Батуринської (як і мій прапрадід). Добре пам'ятаю його дочку бабу Дусю Бурячку (Буряк, прибл. 1896-1980). Це була худенька маленька бабуня, добродушна, чистенька, яка родичалася з нами. Вона часто нянчила мене малого, коли ні на кого було бросить вдома, одводили до неї. На жаль превеликий, я тоді був малий, нічого не пам'ятаю від неї. Знаю тільки, що вона знала "давить кислиці" (робити масаж при ангіні) та "виливати переполох" (лікувала мене). Ще пам'ятаю, як вона одрубала голову своєму півневі за те, що він вилетів мені на плечі й почав дзьобати по голові та дуже мене налякав. Про батька її нічого од неї не чув, а вже тепер од своїх родичів знаю, що він, хоч і садовод був досвідчений, а дуже любив випити, й горілка добила його. Пияцтво тоді було "не в моді" у козаків, і всякий п'яндига був "на оці й на язиці". У колективізацію той садок перейшов спочатку колгоспові, але дуже бистро у підсобне хазяйство полігону. Садоводом там був теж місцевий з козаків-першопоселенців Григорій Петрович Зінченко (прибл. 1898-1980). Цього діда я добре пам'ятаю, то була дуже колоритна людина. Десь у 1955 р. сад відійшов до радгоспу "Приреченський", а у 1972 його забросили. Частина саду пішла під дорогу, тільки по закрайках позалишалися гледичії. З 1975 по 1985 там було орне поле під людські ділянки, 3 1985 по 2012 - пасовище, яке помалу заросло плодовим чагарником. Справа в тому, що худоба "розсіває" по полі груші, яблуні, айву, глід, аличу. Зараз це поле якимсь чином міська управа м. Гарячий Ключ комусь продала. Що там будуватимуть наші бонзи - чи й богові відомо? 
.....................................
Вересівський куток (Вересівське)
Цей куток самий невиражений, річка робить широку петлю. На правому боці проти вул. Набережної. Зараз вища частина є районом новобудов (на пвніч від вул. Алмаатинської), а нижча, у поймі річки, заростає вербами, тополями та кущами. Найнижча вже давно заросла і була відома як "Лози". Але й там були орні ділянки, щоправда, радгосп там нічого не садив, а давали людям за принципом "На, небоже, що нам негоже!" Річка постійно виходила, вимивала та гноїла картоплю та замулювала кукурудзу. Також там косили траву.Через річку там був (і є) брід, який теж називався Вересівський. Трохи вище нього було невелике плесо з гравійно-піщаною косою, улюблене місце купань та відпочинку. Назва по місцевому козаку з першопоселенців Вересі' Андрію Миновичу (1880 - прибл. 1936). Це був другий чоловік моєї прабаби і про нього можу розказувать довго і тільке гарне. Садиби Андрія Вереси, його брата Михайла та сестри Думенчихи були на лівому боці річки на вулиці, яка зараз називається Набережна. Всі репресовані під час "дорозкулачення" у 1932 р. Зараз у станиці живуть носії прізвища Вереса', нащадки Андрія Миновича. 
......................................
Волошинів (Волошин) куток
Це десь до 1955 року була найдовгіша петля річки Псекупс у 0,5 км від південної околиці станиці завдовжки 1,5 км. Навіть після прориву петлі посередині куток дуже виражений та вузький. Східна частина, яка опинилася на правобережжі, спочатку оброблялася, але земля там була неродюча, тому що підгрунтя складається з гравію. У 1969-72 рр. був гравійний кар'єр. Поступово стару річку замулило, переїзд розмило, а правобережна заплавна частина кутку заросла страшним лісом та чагарем непролазним (прибл. 20 га).Куток названо на поч. 20 ст. по прізвищу місцевого козака з першопоселенців Волошина, який оселився неподалік на тодішніх "нових планах" (сучасний провулок Холодний). Зараз у станиці нема нащадків того Волошина з цим прізвищем, а всі Волошини є пізніми поселенцями. Куток є улюбленим місцем відпочинку. У верхній частині - пасовище. 
......................................
Баркуців куток
До 1935 р. річка Псекупс проти центру станиці робила дві великих петлі, утворюючи цим два кутки - Самусин (див. вище) й Баркуців. Перший був на лівому, станичному, боці, а другий, ближчий до станиці, на правому. Коли річка прорвала вузький перешийок, обидва опинилися на лівому боці, але Баркуців куток ще довго, до 1987 року був оперізаний старою річкою. Назва виникла приблизно у 1929-32 рр. по прізвиську Баркуц, а справжнє прізвище того дядька було Тату'(станичники вимовляли "Татуй"). Це був молдованин, коли і звідки взявся у станиці - невідомо. Невідомо також, за що його прозвали Барку'ц. У тому кутку, де було прибл. 7 га орної землі та стільки ж верболозів, була городня бригада колгоспу "Восьмое Марта", а бригадиром був цей Татуй-Баркуц. Ще є живі люди, які пам'ятають його, бо він був дуже гостинний, завжди чимось пригощав дітей, давав їм додому капусти тощо. Проти кутка на тодішню вул. Базарну (тепер Школьна) був висячий місток (де тепер живе Полянський В.М.). Десь у 1958 р. вже при радгоспі на заході кутку було посаджено виноград, а на сході фундук (горішник). З того часу куток стали називати Виноградник та Орішник, але в останні роки місцеві жителі частіше вживають стару назву - Баркуці'в. У 1973 р. виноград і фундук забросили. Виноград без догляду за два роки пропав, а горішки люди ще довго збирали, поки там не заросло чагарником. Звідкись туди прилетіли фазани. У старій річці було багато диких качок. У 1976 році фундук та виноградник було викорчувано й розчищено, а землю стали роздавать людям на ділянки, а по краях було багато так званих самозахватів. І досі там є два га людських городів та молодий садок волоських горіхів, посаджений Перхуном В.П.
......................................
Птичник
Куток між р. Псекупс та Солоним Єрком (тепер старим його річищем) у 3 км на південь од станиці на правому боці річки. У 1940-50 рр. там був птичник (ферма) колгоспу "Восьмое Марта"(з 1953 р. - "Сталинец"). Оскільки споруди були турлучні, то вже до кінця 1960-х рр. від того птичнику не залишилося ніякого признаку, тільки назва місцевості. Там, особливо по низу, який постійно топила річка, роздавали ділянки робітникам радгоспу. Зараз верхню частину міська влада м. Гарячий Ключ продає під житлове будівництво, оскільки вона форсує злиття містечка з станицею Саратовською і не зважає на те, що вся долина р. Псекупс небезпечна для будівництва.
Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Share