1

Тема: Зникаючі села

З кожним новим роком карта України порожніє. Села, що залишилися без жителів, спочатку перетворюються на примари, а потім і зовсім стираються з лиця землі та державних реєстрів. З моменту незалежності в Україні офіційно припинили своє існування 641 населений пункт – 601 село і 40 великих селищ. Найбільше всього занедбаних сіл – у Київській області, де частина мешканців відселили після аварії на ЧАЕС у 1986 році. Але вистачає і поселень, опустілих природним шляхом: через вимирання жителів припинили своє існування 528 населених пунктів.

Але ці цифри не до кінця об'єктивні, кажуть експерти: у країні повно сіл, які існують тільки на папері, хоча там давним-давно ніхто не живе. І коли у влади нарешті дійдуть руки почистити реєстри, цифра зниклих сіл стане набагато більшою.

"Проблема з вимиранням сіл існує в багатьох країнах, де упор робиться на промисловість", – пояснив нам експерт Інституту демографії та соціальних досліджень Олександр Гладун. У нас же, за словами експерта, населені пункти зникають через демографічний і соціальний фактори. "Молодь їде, бо їй потрібна робота, – говорить Гладун. – А потім в села ніхто не повертається. І там залишаються тільки старожили".

"Сегодня" проїхалася по селах-привидам.

Хаїха: книга скарг і "Ватра" по 9000 карбованців

Одне з найдавніших сіл Чернігівської області ми знаходимо завдяки щасливому випадку. "Ви б з'їздили в Хаїху, там будинки стоять, а людей нема! Не живе ніхто", – кажуть нам в сусідньому селі, Парафіновці і показують туди дорогу. "У 90-х роках село поступово почало порожніти, люди з'їжджали, в 2001 році там всього 27 осіб жило. Останній дід з'їхав півтора роки тому", – розповідають нам в Парафіновці.

Картина в Хаїхі гнітюча. "Молоді всі з'їхали, залишилися спочатку тільки люди похилого віку. А вони не вічні, незабаром і їх не стало, – кажуть мешканці сусідніх сіл. – Ось тут (показують на свіжозоране поле, що видніється на горизонті. – Авт.) Раніше було село Василівка. Тепер ось вимерло, а будинки знесли за непотрібністю".

У селі залишилося трохи більше десяти цілих будинків. Про решту сьогодні нагадують лише руїни. На деяких хатах ще збереглися бляшані таблички з назвами вулиць: на одній з таких розбираємо – "Кооперативна". На одному з будинків, розташованому на цій вулиці, вціліла табличка з датою будівлі – 1953 рік, хоча від самого будинку залишилися тільки стіни з провалами на місці вибитих вікон. Цегляні будинки майже повністю зруйновані, а глибокі діри колодязів замасковані заростями бур'янів, і в них легко провалитися.

У деяких будинках збереглися предмети побуту – старі калоші при вході, радянські плакати і старі фотографії на стінах. Найціліша будівля в селі – колишній магазин, і в ньому все просякнуто духом 90-х: на підлозі лежать етикетки з радянськими назвами, цінники з астрономічними на сьогодні сумами: сигарети "Ватра" коштували 9000 карбованців, а вафлі – 158 000 за кг. Збереглися навіть книга скарг з пожовклими сторінками і журнал прийому та видачі товару за 1983 рік.

Барвинівка: втрачений рай

Ще одне село, що стало для нас несподіванкою, – селище Барвинівка в Чернігівській області. Вона офіційно числиться як населений пункт і є на карті, хоча прописаний там всього ... один чоловік. Недалеко від Барвінівки раніше розташовувалося село Лозове – зараз від нього залишився тільки самотній колодязь. 

У село в'їжджаємо, захоплюючись чудовою природою та свіжим повітрям. Навколо шумлять дерева, неподалік – річка: ідеальні умови для життя! Але життя в селищі немає – тільки подекуди у заростях проглядають залишки будинків. Єдиний житель Барвінівки Петро Григорович охоче розповідає нам історію села. "Тут раніше так красиво Було – ой, ви б бачили! Природа відмінна, грунт чиста! А які тут пасіки були! Тут же для бджіл просто рай, – смакує спогади пенсіонер. – Ну, а потім почали люди виїжджати – життя кращого їм захотілося. Ось тут (показує на напівзруйнований сусідній будинок) бабця жила одна, померла десь рік тому. Ось і залишився я – єдиний прописаний".

У самій Барвінівці Петро Григорович не живе – переїхав в прилеглий Тростянець, де є магазин і медпункт. На батьківщині тримає тільки город. "Раніше у мене тут "будка" була – будиночок, щоб переночувати, городик, пасіка ... Ой, мед який був! Але тут крадуть – жах! Одного разу приїжджаю до себе, а біля будинку якийсь хмирь ошивається. Я питаю: що тут робиш? А він мені: а я заблукав, з Іванівки йшов. Але як можна так заблукати, якщо Іванівка в семи кілометрах, і в іншу сторону! А потім приїхав – а будку-то мою спалили, і врятувати я не встиг ... Тому й пасіку довелося прибрати".

З будівель у Петра Григоровича на вотчині залишився тільки льох, і його пенсіонер має намір зберегти за будь-яких обставин – на випадок війни, якої він зараз дуже боїться. "У мене не вкладається в голові, як Путін може так чинити! Ми ж всі брати, єдиний народ!" – не стримує обурення Петро Григорович. І на прощання запрошує в Барвінівці влітку: "Тут такі груші достигнуть – ви таких в житті не пробували!"

Поліське: живе всього сім аборигенів

Село Поліське у Київській області до Чорнобильської аварії 1986 року було звичайним районним центром, розташованим в 50 км від ЧАЕС. Але після катастрофи поліщуків почали відселяти, і в 1999 селище остаточно зник з карти України. Але в неіснуючому селі живе сім осіб, у яких в гостях ми і побували. Дістатися до них без дозволів – складно, в'їзд тільки за спецпропусками. На КПП Чорнобильської зони зустрічаємося з нашим провідником, який представляється – Юрко. Прізвище назвати відмовляється, мовляв, йому в пресі з'являтися сенсу немає.

Перше, що бачимо, в'їжджаючи в село, – меморіал Невідомому солдату. Монумент з міді вже позбувся половини тулуба – її відбили вандали, що полюють за кольоровим металом, – і відсутню частину добудували з бетону. Уздовж дороги, в кущах і деревах, ховаються дерев'яні та цегляні хати. У центрі Поліського, як і в будь-якому іншому поважаючому себе радянському райцентрі, – п'ятиповерхові і дев'ятиповерхові будинки. У квартирах, під завалами цегли і осколками битих вікон – упаковки з-під радянської вермішелі і молока. У магазині "Дитячий світ" збереглися малюнки, що зображають Вовка з "Ну постривай!", Карлсона і кота Леопольда.

Прямуємо відразу до будинку, де живе пенсіонер Павло Володимирович. Знайти його серед напіврозвалених будівель нескладно: будинок доглянутий, а біля паркану складені дрова. Дворняжка у дворі спочатку гавкає на незнайомців, а після першого знайомства треться біля ніг, напрошуючись на ласку. "Я тут народився і живу, – розповідає Павло Володимирович, закурюючи і сідаючи на пеньок. – Їхати ніколи не хотів і не буду. Куди мені їхати? Тут мій дім. Після аварії мені, звичайно, дали квартиру в Бориспільському районі, але я там не живу. Не хочу".

Радіації Павло Володимирович не боїться. "Ото ходять наші охоронці, – киває пенсіонер на нашого поводиря Юрка. – Кажуть, не можна гриби збирати, радіація, мовляв. А як це можна? Невже я взимку грибів не висушу, хоча б нитку? Лаяли мене раніше, а зараз змирилися вже, так, Юра?" (Юра дипломатично мовчить.)

Чорнобильську аварію Павло Володимирович пам'ятає добре. "Я тоді на рибалку поїхав ближче до Чорнобиля. Їду, дивлюся – пост, хлопці з автоматами стоять ... Мені кажуть: пригости сигаретою. Я їм сигарет дав, запитую: а що тут сталося? Наступного дня назад їду, а вони знову стоять. І знову сигарет просять. Так і стояли кілька діб, без сигарет".

Чудово пам'ятає вибух на ЧАЕС і інша жителька села, Людмила. "Я про аварію одразу дізналася, у мене дядько в сільраді працював, – ділиться вона з нами, – ми з донькою поїхали в Київ, а мама тут залишилася. Потім вона мені дзвонить і питає: доча, ти мене пустиш до себе в квартиру? Мене це вразило, я їй відповідаю: ну звичайно, пущу, як інакше?! А вона каже: у нас багатьох діти на поріг не пускають. Кажуть: ви опромінені".

Втім, мама Людмили, незважаючи на отриману квартиру в Київській області, повернулася в рідне село, де і померла через 14 років після аварії. "Багато хто з наших з села поїхали. Спокусилися грошима, квартирами. А потім повмирали від туги. До старості не дожили! – каже Людмила. – Куди б не приїхали – скрізь на них плювалися: "Ви ж з Чорнобиля! Ви ж з радіацією!" А ми ж Батьківщину втратили. Рідну землю". Зараз жінка живе в Києві, але планує переїхати в Поліське, в будинок мами.

Грезля: спорожніла після аварії

Грезля була звичайнісіньким радянським селом. Але все змінила Чорнобильська катастрофа: село знаходиться в 47 км від ЧАЕС, тому після аварії всі 550 жителів селища були евакуйовані, а в 1999 році Верховна Рада офіційно зняла населений пункт з обліку.

Зараз село потопає в деревах і буйно квітучому бур'яні – тут залишилося всього пару будинків, і лише придивившись, можна розгледіти в заростях цегляні стіни і дерев'яні споруди. Провідник Юрко показує дорогу на озеро: там раніше стояла водонапірна вежа, а зараз – купа битої цегли. У ста метрах від пляжу – місцеве училище: п'ятиповерхова будівля непогано збереглася, подекуди навіть вціліло скло, а в колишніх кабінетах лежать старі учнівські зошити. Поруч з радянськими атрибутами лежать сучасні – упаковки від кетчупу і банки від консервів. "Часто до вас туристи приїжджають?" – Запитую у Юри. "До нас – нечасто. Все в основному в Прип'ять їздять, ось там нашому братові роботи вистачає", – посміхається Юрко.

Закінчується наша екскурсія по Грезлі на кладовищі, яке знаходиться на виїзді з села. З будівель вціліла тільки сторожка, на столі в ній – цукерки та паска. Оскільки нещодавно закінчилися поминальні дні, на деяких могилах ще лежать свіжі квіти і пряники. Але більшість надгробків запущені – хрести покосилися, а горбки заросли травою.

Назавжди в радянському союзі

До Чорнобильської катастрофи Поліське можна було сміливо називати стандартним радянським райцентром. Ще в квітні 1986 року тут проживало більше 11 тисяч жителів, працювали заводи, була школа, ПТУ і два Будинки культури. Поліське, як і всі населені пункти зони відчуження, назавжди залишилися в Радянському Союзі – тут, на вже згаданому Будинку культури, красується радянський герб, хоча самій будівлі залишилося вже небагато: стіни валяться, а даху давно немає. Подібна доля спіткала багато цегляних будинків: коли Поліське спорожніло, в нього кинулися любителі нажитися на людському горі. Вони вивезли з селища весь метал, речі, кинуті людьми в поспіху, і навіть уцілілу цеглу.

газета Сегодня 2014 рік

Може має сенс винести такі населені пункти окремою темою?

БОЙКО - Большая Белозёрка , СПАС, СПАСЕНКО - Водяное, БЕДЮХ - Корнеевка, Большая Белозерка, ПАУК, ПАВУК - Большая Белозёрка, САЖКО - Корнеевка, Каменка-Днепровская, Большая Белозерка, ГЛОТКА - Большая Белозерка. ПИЛИПЕНКО - Большая Белозерка, Корнеевка, Августиновка, КУДРЯ - Большая Белозерка, ГОРБАЧ - Большая Белозерка, Корнеевка
Спасибо сказали: VadShv, Оленка, ГіП, Т.В.4

Поделиться

2

Re: Зникаючі села

Оголошена більшовиками кампанія по знищенню села, активно реалізується їхніми нащадками. Колись вона носила назву "колективізація", тепер - "децентралізація".

Турецький (придомок Попович), Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Ісайчук, Абрамюк, Менів (Менюк), Дмитрук, Дудка, Микитишин, Литвинюк, Gut

І-Р37/ Н. Тесть,(ЧЖЖЧ) І-Р37
Спасибо сказали: ГіП1

Поделиться

3 (11-11-2016 09:26:24 отредактировано andrey.gorevoy)

Re: Зникаючі села

Хутор Лебедівка (Новгородківський район, Кіровоградська обл.), вже зниклий для всіх 1986 р., але не зникаючий для мене, на який змушені були виїхати з Черкащини дві розкуркулені сім'ї, одна з яких - мого прадіда Гор(ь)ового Давида Петровича 1870р.н. (з с.Лука), на ньому він і похований:

Post's attachments

Лебедевка на карті РККА 1941.jpg
Лебедевка на карті РККА 1941.jpg 107.09 Кб, 4 скачиваний с 2016-11-10 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Пошук Горевой/Горовый + безліч варіантів прізвища з с. Лука (Черкащина) і поруч.
           Лалак/Римар (Кіровоградська область)
Спасибо сказали: Balymba, Т.В., litar Л, kseniya784

Поделиться

4

Re: Зникаючі села

А скільки зникло німецьких сіл-колоній...

Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.
Спасибо сказали: Алёна, kseniya782

Поделиться

5 (10-11-2016 12:15:19 отредактировано о и)

Re: Зникаючі села

kolomijczischool1.jimdo.com/голо … а-україни/

Українське село…
     Тобою захоплювалися мандрівники, коли вперше випадало потрапити на Україну. Справжнім земним раєм здавалося воно їм. Михайло Погодін писав: «Я люблю українські села. Яка це принада – білі хати в тіні зелених, пишних дерев, розсипаних по схилах гір. видно з першого погляду, що мешканець їх приятелює з природою, що він любить свій дім-стріху і не кидає його без потреби». Або згадаймо Т.Г.Шевченка, який писав:
       Село на нашій Україні,
         Неначе писанка село…
     Саме таким і було, мабуть, село Вовче…
     Було це до революції, читаємо зі спогадів Д.І.Яворницького. На березі Вовчої притулилося невеличке село. Приземкуваті хатинки з маленькими віконцями, з очеретяними стріхами та глиняними призьбами. Подвір’я обсаджені сплетеними з лози тинами або саморобними загатами. А над Вовчою, на узвишші, стояв добротний будинок під зеленою бляхою з величезними вікнами, завішаними гардинами. В будинку дерев’яна підлога. Тут жив пан Микола Синьо губ. Так і село називалося – Синьогубове, але раніше його вважали хутором. Сам хутір був невеликий. У цьому хуторі одна вулиця, хати стояли в два ряди, був тільки один перевулок. На окраїні хутора було ще дві хати.
       У самого пана Синьо губа було троє синів і донька. Один син – Григорій жив з ним, його іменем була названа балка Гришина, це та балка, що за нинішнім свинокомплексом ТОВ «Обрій», у верхній частині цієї балки був хутір Чорнозем. Другий син Костянтин володів землями, де нині село Вовче (раніше Синьогубове). Третій син Олексій мав землі, де нині знаходиться село Олексіївка. Їхня сестра володіла землями на території нинішнього села Вербове, її звали Тетяною.
       Пан Синьогуб був із запорізьких старшин. Підтвердженням цьому була грамота, яку бачив сам Д.І.Яворницький із рук дружини Синьогуба. Грамота була підписана гетьманом-графом Кирилом Розумовським. Скріплена печаткою Запорізького війська. Пізніше, як зазначає історик, Синьогуб отримав дворянський титул.
       У маєтку нащадків Синьогубів кілька років жив український поет Іван Ман жура, який збирав у цій місцевості фольклор.
         Старожитець села Вовче Нетреба Федір Карпович розповідає, що після 60-х років клубу в селі не було, тому молодь взимку збиралася провести вільний час разом у дитячому садочку, а влітку, коли коней виганяли з конюшні, молодь приходила сюди, щоб переглянути кінофільми, які привозили і крутили саме в цьому приміщенні. Часто молодь збиралася біля кам’яних котків, що стояли біля дворів, котки правили молоді за лавочки.
         Безцінним даром природи – прісною водою в зелених глибинах – починається і закінчується життя людини. Оскільки колодязі найчастіше ставили на перехресті стежок, доріг, той ставали вони осередком, де збиралась молодь на різні свята. Тут співали пісень, жартували, гадали на власну долю, освідчувались у коханні.
       Федір Карпович повідав нам, що в його селі було два колодязі: один з питною водою для всіх хуторян і один із солоною водою – цей колодязь стояв біля хати Гавриша Володимира Олексійовича.
       Край села на косогорі стояла мурована з червоної цегли школа. Школу називали панською, бо колись це був панський маєток. У ній величезний коридор, дві кімнати і два великих і гарних класи. В одній класній кімнаті навчалися діти першого і третього класів, а в іншій – другого і четвертого. Класоводом першого і третього класів була Карташова Марія Григорівна, яка жила при самій школі. Класоводом другого і четвертого класів була Гапон Ніна Дмитрівна. У Марії Григорівни власних дітей не було, але вона дуже любила чужих і ставилася до них, як до власних. Вчителька відзначалася добротою, розумінням, турботливістю у ставленні до дітей.
       У 1946-1948 роках були поширені такі хвороби, як кір та вітрянка. Учні часто хворіли на них і тому Марія Григорівна, піклуючись про здоров’я інших дітей, займалася із хворими вдома.
       Ця школа стояла на пагорбі обсаджена акаціями, що росли в два ряди. Трохи нижче від школи виднілося село: хати під соломою, черепицею, розкидані трохи хаотично. Біля кожної росли деревця і квітники. В кожній – своє життя, свої клопоти й свої діти. Щоранку вони топтали стежини від отчого порогу до школи, яка для них теж була рідною домівкою.
         Із розповіді жительки села Вовче Ричу Ольги дізналися, що колись це було велике й дуже хороше село. Воно мало 120 дворів, клуб, магазин, три телятники, один корівник і одну конюшню.
         На початку 70-х років почали прокладати дорогу з твердим покриттям, довели лише до села Вовче, а в самому селі дорогу не проклали. Саме тоді люди й почали покидати село. Першою закрили школу, корів перевели на олексіївську ферму, а із ферми зробили овечники.
         На початку 90-х років зруйнували приміщення клубу й вівцеферми. Потім, у середині 90-х років, вивезли птицю з курятника. В кінці 90-х закрили магазин. Чисельність населення різко зменшилась, причинами того були: найголовніше – виїзд із села молодих сімей, смертність людей похилого віку.
         На даний час у селі Вовче проживає 4 людей, усі вони похилого віку.



http://forum.genoua.name/viewtopic.php?pid=38630#p38630

Спасибо сказали: litar Л, kseniya78, Алёна, ГіП4

Поделиться

6 (10-11-2016 22:16:44 отредактировано litar Л)

Re: Зникаючі села

2002 рік видання

Post's attachments

память в.jpg
память в.jpg 113.44 Кб, 2 скачиваний с 2016-11-10 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Коли добром ніхто не дасть нам світла, – Його здобути треба – не молить,
Бо без борні нікчемні всі молитви. І свічки мирної не варта та країна,
Що в боротьбі її не запалила.
Спасибо сказали: kseniya781

Поделиться

7

Re: Зникаючі села

Досліджено трагічну долю села Ольшани, яке зникло із карти Волинської області як неблагонадійне. На основі спогадів старожилів, архівних документів, матеріалів історико – географічної експедиції «Історія міст і сіл Волині», краєзнавчих матеріалів, зібраних членами гуртка, проаналізовано події довоєнних та повоєнних років на Волині.

В наш час села Ольшани на Волині немає в переліку наслених пунктів. Його жителі були насильно переселені при укрупнені колгоспу у селі Маяки Луцького району. Жителям села радянська влада та її спецслужби помстилися примусовим виселенням. Селяни – одноосібники були позбавлені землі своїх предків. Такі села були базами повстанців в роки війни, прикладом української хазяйновитості і праці на свою родину, а тому становили осередки небезпеки діючій владі.
Найстарше покоління теперішнього часу пам’ятає минулі події. У сукупності із архівними та іншими матеріалами – спогади очевидців є цінним історичним та краєзнавчим джерелом.

Доля села Ольшани широко не описана в літературі чи журналістиці. Про нього є відомості у праці О. Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» та І. Левковича «Нариси історії Волинської землі. До 1914 року». Існує рукописна карта.
До артефактів певною мірою можна віднести фігуру на місці знищеної церкви, існуюче діюче джерело та річку Сарна, по якій досі мандрують та відпочивають.

Назва села Ольшани (Вільшани) походить, імовірно, від його розміщення. Часто на Поліссі наметені чи зсунуті льодовиком піщані дюни, зарослі лісом, приманювали людей для поселення. Оскільки в лісі, біля якого виникає село росте багато вільхи – звідси й назва [4]. Окремі старожили пояснюють назву села із прізвищем його власників – волинських панів Юрія та Розалії Ольшанських [5]. Таке судження є суб’єктивним, проте має право на існування.
Збереглася писемна згадка про село, що датується 1570 роком, коли воно належало до Андрія Бобицького [18]. У 1577 році джерела згадують, Василь Бобицький (син Андрія) платив «від 4 дим; 20 город; 3 під суд; 2 город;3 коречних коліс», а в 1583 р. – «5 дим; 8 город; 2 вальних коліс; 1 боярина» [18]. У 1820 – 1826 рр. село належало до відомого на Волині городника Міклера [14].
Хати зводилися у два ряди вздовж дороги. В селі протікала річка Серна(Сарна), була криниця.
На початку XX ст. відповідно до Ризького договору 1920 року Західна Волинь потрапляє у склад II Речі Посполитої до 1939 року. В Ольшанах, згідно з польськими законами, земля - власність поміщика, на якого жителі села мусили працювати. Як згадує старожил – Фадієвський Ростислав Петрович (1931 р. н.): «Будинок у поміщика був великим, збудований із крупних дерев’яних колод. Всередині була велика кухня, декілька спальних кімнат, велика кімната, де збирались на свята (зала для танців), підвал. Стояли окремі стайні для коней, корівники та хлів для свиней. Окремо було споруджено дві клуні та комору для зерна. Біля маєтку стояла криниця, що мала допоміжні колеса (маховики). Води треба було багато, вона постачалась до худоби по спеціальних жолобах. Таке господарство вимагало багато затрат та праці.
Жителям села доводилося важко працювати на поміщика, що жив в Англії та мав управителя – Саранчова, який від імені власника розпоряджався в обійсті [1].
Внаслідок міжнародних подій, підписання акту Молотова – Рібентропа 1 вересня 1939 року відбувся переділ сфер впливу. Гітлерівці окуповують Польщу, а 18 вересня у Луцьку встановлено радянську владу. 27 жовтня 1939 року Народні Збори Західної прийняли декларацію «Про встановлення державної Ради СРСР і УРСР» [2]. 4 грудня 1939 року Президія ВР УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської області у складі Української РСР», а 17 січня 1940 року було ліквідовано старий адміністративний поділ. Луцький район, отже й село Ольшани Рожищенського району має вже інше підпорядкування та переживає не кращі часи.
Радянська влада починає впроваджувати на окупованих територіях свою політику, що дістала назву «радянізація» [3]. Відбувається насадження політичної, економічної та ідеологічної моделі, аналогічної тій, яка утвердилася в тодішній УРСР та СРСР в цілому. Однією з її складових частин була соціалістична перебудова села у вигляді колективізації [15].
Першим кроком до колективізації стала Декларація Народних Зборів Західної України про конфіскацію поміщицьких земель [8]. У цьому документі декларувалися такі положення:
конфіскація поміщицьких та монастирських земель, маєтки великих державних урядовців зі всім їх інвентарем та садибними будівлями;
уся земля з її надрами, лісами, водними ресурсами оголошується державною власнісю;
поміщицькі землі вилучались без викупу і через селянські комітети передавалися в користування трудовому селянству.
Ці ж комітети вирішували долю й земель польських осадників.
До кінця 1939 року поміщицькі та інші землі були розподілені між волинськими селянами.
В Ольшанах селяни (одноосібники) отримали від 1 до 6 га землі.
Фадієвський Петро отримав 6 га землі, Денисюк Іван – 6 га землі, Провалький Іван – 1 га землі, Яцюк Ігор – 6 га землі [11], інші селяни теж мали біля чого трудитись.
На окраїні села жили дві сім’ї чехів – сім’я Новаків, що мала свій млин, та Божина, що мала дочку та сина, який згодом не повернувся із фронту. Селяни приходили сюди молоти муку, бити олію із лянки, ріпаку, льону. А за річкою проживав поляк, який їздив у жнива по господарствах на конях із механізованою молотаркою. Плату він брав зерном, та жителям села це було вигідно [12].
Згадує старожил села Фадієвський Ростислав Петрович: «В мого батька було чимале господарство: хата, два хліви, клуня. Було два робочих коня та лоша, дві корови та дві телиці, свині, кури, гуси, качки. З інвентаря була січкарня, плуг, обгортувач, борони. Була й своя сажівка, куди можна було в любий час прийти та наловити риби. В сім’ї зростало четверо дітей, проте їсти хватало всім. До школи ходили в село Моташівка, де викладала польська вчителька Ядзя Богацінська. Вчилися в дві зміни, було 4 класи» [11].
Житель села Сирники Денисюк Ростислав Іванович (1929 р. н.) згадує: «Ми жили не бідно, бо працювали, старались для себе, для родини. А сусід Яцюк Ігор мав багато інвентаря – молотарку, січкарню, плуги, вози, культиватор. Якби мені дали можливість повернутись назад – я б навіть не роздумував! В Ольшанях ми всі жили дружно, виручали один – одного, товаришували» [12].
До церкви приходилось ходити у сусіднє село Сирники. Вона проіснувала до Великої Вітчизняної війни, тоді ж і була спалена. Там же було й кладовище, що збережене до наших днів. На місці, де стояла церква, жителі встановили пам’ятний хрест [10].
Жителями села Ольшани були: Денисюк Надія із сім’єю, Денисюк Петро та його сім’я, родини Веремчука Івана, Фадієвського Петра, Веремчука Степана, Денисюка Ігоря, Денисюка Семена, Денисюка Мирона, Денисюка Івана та Корніюка (Денисюка), що займався бджільництвом. Проживали тут сімї Денисюка Антона, Фадієвського Івана (Єніка), Криворучка Іллі, Яцюка Ігоря. А ще жили родини Свиридюка Сергія, Провальського Івана, Яцюка Івана [11].
Радянська влада, проте, продовжувала так звану політику «радянізації». В сусідньому селі Брище на початку лютого 1941 року організовано артіль імені Хрущова. Першими до неї вступили В. Кушаба, Є. Мельничук, а потім їх підтримали ще 47 бідняків і батраків. А вже через місяць у колгоспі було 110 господарств [17]. Як свідчать джерела, станом на 1 квітня 1941 року у 30 районах Волинської області налічувалось 625 колоспи [9].
З початком радянсько – німецької війни колгоспне будівництво на Волині зупинилося. Цікавим фактом залишається інформація про те, що малолітні тоді жителі села не пам’ятають бойових дій окупантів на їх території. Уляницька (Фадієвська) Марія Петрівна згадує: «Було мені років 11 – осколком снаряду мені поранило ногу. Добре що жива залишилась. Боялась потім виходити, як чула далеку стрілянину. По селу фашисти часто робили об’їзди на мотоциклах, але цим все закінчувалося» [10].
Поселення не мало для фашистських окупантів важливої стратегічної мети, саме цим і можна пояснити відсутність на місцевості бойових дій. Зі спогадів старожилів дізнаємося, що до лав Червоної Армії пішли дорослі чоловіки із села, серед них – Денисюк Іван (загинув на фронті), Веремчук Іван (загинув на фронті), Денисюк Семен, Фадієвський Петро Оксентійович, який дійшов до Берліна та з Перемогою повернувся додому.
Багато селян були учасниками національної боротьби у складі ОУН – УПА, серед них: Фадієвська Ніна Іванівна (зв’язкова), Фадієвський Жора (зв’язковий), Денисюк Антон, Денисюк Ніна, Веремчук Льонік, Криворучко Віталій, Денисюк Володимир. За допомогою листівок, летючок та коротких закликів, що розносились по домівках, жителі дізнавались про плани керівників націоналістів, проводилась агітаційна робота [12].
Початок звільнення Волині настав у січні 1944 року в результаті наступальної операції 13-ї армії 1-го Українського фронту. 2 лютого звільнено місто Луцьк. Село Ольшани переходило на мирні форми господарювання.
Відбудову колосино-радгоспної системи прийшлося починати з нуля. Як і до війни, в сільгоспартілі вступали переважно бідняки, заможні селяни господарювали індивідуально. Темпи колективізації були низькими.
Селяни опинились між двома вогнями. Влада боролася з оунівським підпіллям, адже люди не йшли в колгосп, боячись покарання націоналістів. Під загрозою фізичної розправи співробітники органів НКВС і НКДБ силою змушували селян вступати до колгоспів. Так, Фадієвського Петра було викликано в сільську раду села Сирники для написання заяви про вступ до колгоспу, ледве той повернувся з фронту. За відмову добровільно віддати реманент, землю і худобу його було вкинуто в льох на чотири доби, після чого той змушений був все-таки написати заяву [11].
Такі факти були не поодинокими. Вже тоді почалися репресії до частини жителів, зокрема арешти й висилки тих, хто підозрювався у зв’язках з ОУН. Залякуванням фізичного знищення жителів села залучали до винищувальної групи (так званих істребків) [6]. Денисюк Сергій Іванович під тиском виконавців режиму розписався за вручену йому гвинтівку та був записаний до загону [12], це саме зазнав і Петро Цюпак.
Посилення опору мешканців села пов’язано з новим етапом колективізації. XVIз’їзд КП(б)У (січень 1949 року) констатував: «Селяни твердо стали на шлях колективізації…». Проте не вся селянська земля усуспільнювалася в колгоспах. Для особистого користування селянам по віддалених селах та хуторах надавалися присадибні ділянки. Їх розміри визначалися Постановою Ради Міністрів УРСР № 514 від 8 березня 1949 року «Про розмір присадибних ділянок в колгоспах в західних областях УРСР». Таким чином, сформувався новий, соціалістичний уклад на селі: селяни працювали в колгоспах, які стали для них основним місцем роботи і вели невелике особисте господарство, що разом забезпечувало їх добробут.
Але селяни – одноосібники мусили здавати зерно державі. Розмір поставки зерна одноосібними господарствами залежав від розмірів орної землі, городів та садів. Для Волинської області у 1949 році ці поставки складали: від 2 га землі - 273 кг., від 2-х до 5-ти га – 377 кг., від 5-ти до 7-ми га – 559 кг. Поза тим кожне господарство зобов’язане було здати 120 літрів молока базової жирності, а такожм’ясо, шкури тварин [7]. Ці норми поставок могли змінюватися місцевими органами влади у бік підвищення до 50 %. Як згадує житель села Фадієвський Ростислав: «Я возив у місто Луцьк на елеватор зерно зі свого господарства. Здавали багато, собі залишалось лише на посів та 2-3 центнери на прожиття, а сім’я була велика – 6 чоловік» [11].
У Постанові Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У, що вийшла у травні 1945 року «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарств у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» окремим пунктом зазначалося: «…зобов’язати виконкоми обласних і районних рад, обкоми і райкоми КП(б)У: а)приділити особливу увагу організаційно – господарському зміцненню колгоспів; б)всемірно підтримувати ініціативу бідняцько – селянських господарств, які бажають об’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу» [19]. Це був сигнал до повномасштабної колективізації будь – якою ціною.
У березні 1947 року жителі сусіднього Ольшанам села Княгинінок об’єдналися в артіль. Першим головою тут став Г. М. Сікора [13]. Не вистачало машин, робочої сили. Тож рішенням парторганізації, що була створена у 1948 році було взято курс на приєднання навколишніх сіл до артілі шляхом «добровільного переселення» в найближчі села людей із місць, що знаходились відокремлено, залучивши їх землі до колгоспних. До того ж в середині 1950 року вийшло ряд партійних та державних постанов, які націлювали на укрупнення існуючих колгоспів шляхом злиття дрібніших господарств [8].
Із 1947 по 1950 роки зростав досвід більшовиків і було зроблено висновок, що велика артіль – міцна запорука прийдешньої влади. В 1954 році навколо Княгинінського колгоспу об’єдналися артілі сіл Кічкарівки, Камянки, Милуш, що входили до складу Милушівської сільської ради, а також сіл Сирників, Букова, Ольшани Сирниківської сільської ради. Укрупнений колгосп мав 4602 га орної землі, в т. ч. 3 тис. га орної [13]. Це забезпечило швидкий розвиток господарства. Рішенням Міністерства сільського господарства УРСР з 1954 року колгосп носить назву «Маяк», а село Княгинінок – Маяки.
Більшість жителів села Ольшани не хотіли кидати прабатьківських місць. Влада жорстокими методами проводила «добровільне переселня»: насильно розбивались будинки, зкидались дахи. У село Сирники переселилось, за спогадами очевидців, приблизно 23 сім’ї, у Маяки – 6, в Милуші дві родини [10]. Мешканці із своїми речами, розібраними хатами змушені переходити на інше місце проживання. Кожна переселена людина пережила свою біль самостійно. Село виключили з адміністративного обліку. Юридично його не стало. Діти з переселених родин стали ходити у школу села Маяки, а вправні виконавці пануючого режиму стали затьмарювати їх свідомість «прекрасним світлим майбутнім».
З 1945 по 1981 рік з карти Волинської області зник 1061 населений пункт, переважно хутори [20]. У цей список потрапило й село Ольшани. Вся ця земля дідів – прадідів виключена з адміністративного обліку у «зв’язку з переселенням» - заради здійснення партійної програми ліквідації «неперспективних» населених пунктів. Це пояснювалось економічною доцільністю.
Нині живучі уродженці села Ольшани тримають в душі спогади про рідне село, землю, на якій виросли і куди так хочеться повернутись та пройтися такими знайомими стежками.
Висновки. Зникле село Ольшани, якого немає нині на карті, залишились у пам’яті тих, хто там народився, хто почерпнув у цих місцях життєву силу свого буття. Вони досі пам’ятають місце колишніх осель та подумки вклоняються землі, що їх народила.
Сьогоднішні вихованці загальноосвітньої школи I- III ступенів села Маяки мандрують стежками зниклого села, смакують воду із джерела, що й досі б’є з - під землі, відпочивають на зелі своїх пращурів, вивчають свою історію.
Автор: Токарук Наталія Ростиславівна
Посада: учитель історії.

БОЙКО - Большая Белозёрка , СПАС, СПАСЕНКО - Водяное, БЕДЮХ - Корнеевка, Большая Белозерка, ПАУК, ПАВУК - Большая Белозёрка, САЖКО - Корнеевка, Каменка-Днепровская, Большая Белозерка, ГЛОТКА - Большая Белозерка. ПИЛИПЕНКО - Большая Белозерка, Корнеевка, Августиновка, КУДРЯ - Большая Белозерка, ГОРБАЧ - Большая Белозерка, Корнеевка
Спасибо сказали: Vlad S.1

Поделиться

8

Re: Зникаючі села

Давайте з різних джерел та пам'яті давати списки зниклих у 20-21 століттях нас. пунктів - по районах і регіонах. Зараз почну тему, але сентиментальничати будемо тут. Там тільки списки та запитання щодо них.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону
Спасибо сказали: Алёна1

Поделиться

9

Re: Зникаючі села

Ярематойсамий пишет:

але сентиментальничати будемо тут. .

Жодних сентименів... Місто оголосило війну селові. Війну на знищення...

Турецький (придомок Попович), Левкун, Юращук, Стефурак, Кріпчук, Козьмин, Шовгенюк, Зеленевич, Ревтюк, Ґрещук, Вертипорох, Ківнюк, Чуревич, Панько, Данилюк, Жолоб, Мельничук, Ванджура, Козловський, Лесюк, Горішний, Попик, Ісайчук, Абрамюк, Менів (Менюк), Дмитрук, Дудка, Микитишин, Литвинюк, Gut

І-Р37/ Н. Тесть,(ЧЖЖЧ) І-Р37

Поделиться

10

Re: Зникаючі села

Balymba, Сам бачу. Це одна з "російсько-совєцьких прєлєстєй", яку більшість городян не помічають... бо вони за рахунок тієї війни живуть. Такого бардака, протиставлення "місто-село", здається, ніде в світі нема, і такої різниці у рівні життя. А в 1930-х Сталін і СССР вижили й зміцнилися, пограбувавши село.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону

Поделиться

11

Re: Зникаючі села

Поліське: живе всього сім аборигенів

... Уздовж дороги, в кущах і деревах, ховаються дерев'яні та цегляні хати. У центрі Поліського, як і в будь-якому іншому поважаючому себе радянському райцентрі, – п'ятиповерхові і дев'ятиповерхові будинки.

газета Сегодня 2014 рік

у селищі міського типу Поліське ніколи не було дев'ятиповерхових будинків

Шукаю предків за такими прізвищами: Попруга, Козиренко, Майстренко, Самійленко (Самойленко), Мухоїд, Богдан, Микитенко (Нікітенко), Клоченок, Котляр, Кузьменко, Власенко, Харченко, Шеремета

Поліський район, Київської області: смт.Поліське (Хабне), с.Варовичі, с.Буда-Варовичі, с.Мартиновичі, с.Максимовичі, с.Млачівка
Спасибо сказали: Ярематойсамий1

Поделиться

12

Re: Зникаючі села

Ой, сміх мене взяв, що робиться в світі! (з пісні). У нас під 7000 населення, це більше, чим в чверті райцентрів України й півночі Росії, але навіть триповерхового будинка нема. У м. Гарячий Ключ у рад. часи лиш один 9-поверховий був. В Апшеронську (43 тис. нас.), здається, досі нема. Ті городські кореспонденти геть не мають ніякого відчуття про життя провінції. Як і більшість городян.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону
Спасибо сказали: Balymba1

Поделиться

13

Re: Зникаючі села

у нас в Поліському (райцентрі Київської області) на 1986 рік вже було більше 11000 жителів, а після аварії на ЧАЕС за рахунок евакуйованих та ліквідаторів кількість населення постійно зростала, і до відселення складала вже більше 13000. якби не ця техногенна катастрофа, то впевнений, що сьогодні Поліське було б містом на 20-30 тис. жителів, і тоді б, можливо, з'явилися не тільки дев'ятиповерхові будинки, а й більш висотні будівлі.

Шукаю предків за такими прізвищами: Попруга, Козиренко, Майстренко, Самійленко (Самойленко), Мухоїд, Богдан, Микитенко (Нікітенко), Клоченок, Котляр, Кузьменко, Власенко, Харченко, Шеремета

Поліський район, Київської області: смт.Поліське (Хабне), с.Варовичі, с.Буда-Варовичі, с.Мартиновичі, с.Максимовичі, с.Млачівка

Поделиться

14 (21-11-2017 00:48:13 отредактировано kseniya78)

Re: Зникаючі села

Єдиний житель Зеленої Балкиhttps://www.youtube.com/watch?v=8TIQvHZx9hE

БОЙКО - Большая Белозёрка , СПАС, СПАСЕНКО - Водяное, БЕДЮХ - Корнеевка, Большая Белозерка, ПАУК, ПАВУК - Большая Белозёрка, САЖКО - Корнеевка, Каменка-Днепровская, Большая Белозерка, ГЛОТКА - Большая Белозерка. ПИЛИПЕНКО - Большая Белозерка, Корнеевка, Августиновка, КУДРЯ - Большая Белозерка, ГОРБАЧ - Большая Белозерка, Корнеевка
Спасибо сказали: gennadii54081

Поделиться

15

Re: Зникаючі села

IRON пишет:

до відселення складала вже більше 13000. якби не ця техногенна катастрофа, то впевнений, що сьогодні Поліське було б містом на 20-30 тис. жителів,

Звідки б вони взялися? Знайдіть хоча б один нас. пункт в Україні, у якому за останні 30 років населення збільшилося вдвічі. У нас, "в земному раю", населення росте лише у 6-ти з 26-ти містах й ось яких: Сочі, Геленджик, Новоросійськ, Анапа, Гарячий Ключ, Краснодар. Десь у трьох "топчеться" на місці, у решті падає. Не помагають ні Вірменія, ні Донбас.

Прізвища українські та народів чорноморського регіону
Спасибо сказали: gennadii54081

Поделиться

16

Re: Зникаючі села

З селами та хуторами не все так просто - виникло-зникло. Є у нас хутір Папоротний. Назву ніколи не міняв. Двадцять років тому там жило троє людей - літнє подружжя й старий дід. Але там у 1980-х роздали дачі краснодарцям. Під сотню людей старшого віку або переселенців там постійно мешкало. Віднедавна таких людей стали реєструвати, по-старому кажучи - прописувать. Тепер там 70 мешканців. Але що з того? По суті, це зовсім інший хутір з іншими людьми тільки зі старою назвою. Те ж саме можна сказать про село Хребтове, де жило 2 душі. Засноване як станиця. Записані у козаки вихідці з Слобожанщини зняли бучу, і їх переселили нижче, під гори. Село заселилося греками з Туреччини. У 1930-40 рр. всіх греків "розкасірували". У майже спорожніле село зійшлися з малих хутірців також колишні турецькі вірмени. У 1970-х село покинуло майже все населення. Зараз там знов кількадесят прописаних. Питання - це все одне село чи чотири? І навпаки. Вчора ми обговорювали напис при в'їзді у с. Канора у Саскачевані, Канада. Його заснували вихідці з села Канора, що тепер у Воловецькому р-ні Закарпаття.  І назву зберегли, і церкву таку саму збудували. Питання - що вважати роком заснування села?

Прізвища українські та народів чорноморського регіону
Спасибо сказали: kseniya78, kuks70, Vlad S.3

Поделиться