1

Тема: Вишневеччина

Где искать документы периода Вишневеччини?

Короленко  Миргородський полк
Даценко     с. Мала Павлівка у Охтирському районі Сумської області

Share

2

Re: Вишневеччина

korol1979a, в Польше.

BlackDolphin - Сергей Козлов
www.genealogia.name

3

Re: Вишневеччина

BlackDolphin пише:

korol1979a, в Польше.

Archiwum Główne Akt Dawnych??? Или в других архивах?

Короленко  Миргородський полк
Даценко     с. Мала Павлівка у Охтирському районі Сумської області

Share

4

Re: Вишневеччина

Ну не знаю. Когда то был сайт посвященный Вишневецкому , там я видел ссылки на архивы.

BlackDolphin - Сергей Козлов
www.genealogia.name
Thanks: korol1979a1

5

Re: Вишневеччина

хорошая книга, касательная к теме:

Ilona Czamańska
Wiśniowieccy: monografia rodu

http://ecsmedia.pl/c/wisniowieccy-monografia-rodu-b-iext3656250.jpg


раньше можно было купить в Институте археографии

Share

6

Re: Вишневеччина

Maybe it is very interesting book. Have you got that book? 

Короленко  Миргородський полк
Даценко     с. Мала Павлівка у Охтирському районі Сумської області

Share

7

Re: Вишневеччина

Я для себе, звісно, придбав.

Share

8 ( 31-01-2015 16:38:22 змінене korol1979a )

Re: Вишневеччина

У грудні звернувся до Центрального державного історичного архіву України місто Львів щодо наявності
документів в архіві періоду Вишневеччина  (купчі, листи, універсали, інвертар, люстрації, акти Мгарського монастиря і т.і.). 

Відповідь ЦІДАЛ приблизно як Ералаш:  «Здесь рыбы нет!»

Post's attachments

ЦІДАЛ1.jpg 129.76 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.
Короленко  Миргородський полк
Даценко     с. Мала Павлівка у Охтирському районі Сумської області

Share

9

Re: Вишневеччина

Спробуйте ще в AGAD www.agad.archiwa.gov.pl/

Thanks: korol1979a1

Share

10 ( 01-02-2015 14:18:21 змінене korol1979a )

Re: Вишневеччина

AppS пише:

Спробуйте ще в AGAD...

Як Ви вважаєте, може необхідно шукати польського історика, який досліджує Вишневеччину?Архів надасть лише відписку, а необхідно проаналізований і відфільтрований спеціалістом матеріал.

Короленко  Миргородський полк
Даценко     с. Мала Павлівка у Охтирському районі Сумської області

Share

11

Re: Вишневеччина

Я б зконтактував з власне з Ілоною Шаманською (автор книги про Вишневецьких). historia.amu.edu.pl/index.php/pr … aska-ilona
Можливо вказала б якісь напрямки.

Thanks: korol1979a1

Share

12

Re: Вишневеччина

AppS пише:

Я б зконтактував з власне з Ілоною Шаманською (автор книги про Вишневецьких)...

Интересненько!Як Вы рахуєте, до неї краще англійською звертатись?

Короленко  Миргородський полк
Даценко     с. Мала Павлівка у Охтирському районі Сумської області

Share

13

Re: Вишневеччина

Краще англійською.

Thanks: korol1979a1

Share

14

Re: Вишневеччина

Це про Вишневецьких з моэъ книги "Моя Грунщина"
             Було б несправедливим,розглядаючи колонізацію Грунщини, Зіньківщини, Охтирщини, не згадати імена великих колонізаторів нашого краю – декілька поколінь князів Вишневецьких. Багато вчених-істориків 19 сторіччя, розглядаючи це питання, неодмінно починали його з розгляду цих особистостей та їх внесок в справу заселення наших земель. ( фото № 24)  Ці дані суттєво доповнюють картину заселення їх в другій чверті 17 сторіччя, що стали відноситися до так званої «Вишневеччини». Вишневеччина – величезні земельні володіння  князівського роду Вишневецьких, рівні деяким королівствам в тодішній Європі, що займали дві третіх дореволюційної території Полтавщини з центром в місті Лубнах, яка розпалася після повстання Богдана Хмельницького. На жаль до нас дійшли лише негативні відгуки про діяльність князя Яреми, останнього Вишневецького на теренах нашого краю.   
     Олександр Лазаревський про них писав в 19 сторіччі у своїй праці «Лубенщина и князья Вишневецкіе». Досить цікаво про цей рід написано також в журналі «Чтения в историческом обществе Нестора Летописца», книга 11, 1896 р.в праці «Сведенія о пребываніи князя Іереміи Вишневецкаго вь Левобережной Украине, и уходъ его оттуда», а також в полтавського дослідника 19-початку 20 сторіччя Лева Падалки «Прошлое Полтавской территории и ее заселение», репринтне видання якого видане в 2009 році в Харкові та в документах Литовської метрики, де на 40 листках, що присвячені діяльності Вишневецьких. «…Родь князей Вишневецкихъ сталь известень сь конца XV в. Позже, именно вь половині XVI в., изь ихъ семьи выделяется Дмитрій, воевавшій Турцію въ союзе сь козаками. После Дмитрія более известень Михаиль Александровичъ подчинившій Посулье своєму вліянію; юридически его обладателемь Михаиллъ Ал-чь сталь лишь по определенію сейма вь 1590 г. Онъ построиль сначала Лубны, иначе Александровъ и Пирятинь, иначе Михайловь; въ 1609 г. Лубны окружены уже селами….» (Сведенія о пребывании князя Іереміи Вишневецкаго вь Левобережной Украине, и уходъ ею оттуда».(Чтения в историческом общества Нестора Летописца книга 11 1896 Стр 15-17).Отже для того,щоб розібратися з «Вишневетчиною» потрібно вивчити історію цього величного роду.             
         А родовід Вишневецьких походить від литовського князя Кейстута Ольгердовича, що прий мав участь в приєднання руських земель до Литви. Пізніше вони поріднилися з руськими магната ми, тому їх імя  було відоме ще при князюванні Великих Князів Литовських. Князь Михайло-Кори бут мав маєтності на Волині, і за назвою місцевості Вишневець став перший писатися – Вишневецький. Іванові Михайловичу Вишневецькому в 1541 році й були надано «на держання» королем прикордонне все в пустищах Канівське та Черкаське староство. ( фото № 25) З його дітей найвідомішим був син Дмитро Іванович. Ще змолоду він зарекомендував себе як людина неспокійної вдачі. Часто фігурує в судових справах про баніції, веде життя, повне пригод таи небезпек. І як слідство вже до середини життя цей авантюрний молодий князь зостається без шеляга в кармані. Зважаючи на заслуги роду Вишневецьких та їх походження, з 1551 року король надає йому все таки після батька Черкаське та Канівське старостинство – практично бездохідне, прикордонне, куди ніхто з вельмож іти не хотів.  Ставши старостою, де заробити було ні з чого, Дмитро Іванович вирішує цю проблему по своєму, відмінно від інших. ( фото № 26) Він знаходить контакт зі степовими розбійниками- козаками, що шугають по широкому степу, граблячи татар та торгові каравани. Організовує їх для захисту прикордонних земель від татар. Він вперше на чолі козачого війська вирушає в походи проти бусурманів, причому доволі успішно. Це був незвичайний чоловік–основними рисами його характеру були лицарство та молодецтво, він вперше зміг мирно співіснувати з «козацькою ордою», почуваючи себе одним з них. Вперше  легально князь Дмитро вирішив використати цю нестримну козачу силу для відсічі татарам та захисту Польщі і Литви від кочівників. Крім цього цим способом він добував і собі кошти на прожиття. «Муж ума пылкого, отважный, искусный воин», як каже історик Бантиш-Каменський, він скоро стає признаним лідером козаків. На сеймі добивається того, що він бере це малорганізоване ще козаче військо на службу до Польщі та засновує на острові Хортиця, що на Дніпровських порогах фортецю, звідки й проводить напади на кримців. Турецький султан згодом  розорив цю фортецю, і є відомості, що Дмитро служить деякий час турецькому султанові Сулейманові. Однак був там недовго, повертається на службу до Польського короля, знаходиться і далі на Дніпровських порогах. Після конфліктту з королем Сигізмундом-Августом він переходить на службу до Московського царя. В 1556 році  ходить разом з його військом на Крим, воює Азов. Потім він, командуючи московськими військами, неодноразово приймає участь в бойових діях проти магометян,  проявивши себе як видатний полко водець. Але унітарна Московська держава була не для Дмитра Вишневецького, де подавлялася най менша ініціатива, і він таки знову повертається в Польщу, де і служить їй до самої старості. Незважаючи на вік, на чолі козацького війська він їде в Молдову для участі в міжусобній війні, де йому, як кажуть, пообіцяли трон «господаря молдавського», але тут Дмитро попав в полон до турок, і був страчений в Стамбулі мученицькою смертю. Одні кажуть, що він висів на стіні, підчеплений гаком за ребро, та проклинав магометан, інші кажуть, що йому ще й відрубали праву руку, а потім на тій же стіні вбили стрілою. Авторитет князя та козачого ватажка був дуже великий у народі. Аж до сьогоднішнього дня дійшла пісня про козака Байду, рахують, що протипом козака став Байда Вишневецький, так прозивали князя Дмитра Івановича Вишневецького.
             Після смерті Дмитра Вишневецького найбільш відомим був його двоюрідний брат Михайло Олександрович Вишневецький, який був з 1560 року на протязі 20 років старостою Канівським та Черкаським. Іменно він і розгледів вперше багатства нашого краю та вперше вирішив наложити на них руку. Але незаселеність та незахищеність цієї території в той час так і не дали йому змоги повністю цього зробити, а може він і сам цього дуже ще не хотів. Хоча під час його старостинства проходить роздача лівобережних пустинь на Україні поляками, що тоді рахувалися «диким полем». Однак  вже в 70-х роках 16 сторіччя польський король писав Михайлу Вишневецькому, щоб той «оберегалъ и боронилъ» Посулля і Попсілля, так як вся ця територія – це «уходы и угодья» канівских та черкаських міщан: «чтобы рубежи каневскіе, которые есть по самой Путивль, Михаилъ Вишневецкій оберегалъ и боронилъ и мещанамъ каневскимъ въ земляхъ, въ водахъ и угодяхъ ихъ, по самой Путивль, перешкоди поносить не оть кого не допущалъ». Ці всі землі, особливо Попсілля було надане Михайлу Вишневецькому в володіння на старостинство дещо пізніше.Промисли ж уходні були прибуткові. І це як ніхто краще, знав сам пан староста Михайло. Адже на нього працювали люди на «сіверах» по Ворсклі, Груні, Пслу. Ці землі та уходи ще він здавав в аренду вихідцям з Білорусі та татарам на пасовиська. Однак у цих земель в той час були і законні володарі, доволі впливові та багаті люди в Литві, які правда мало займалися своїми землями на лівобережжі, але з ними король також не хотів сваритися. Це потомки та родичі князя Глинського, який сам на той час служив та жив в Москві, боярин  Михайло Байбуза та його сини, Іван Міленін, Проскура-Сущанський. Їх володіння були «дідичними», адже належали їх предкам, особливо межиріччя Псла та Ворскли, починаючи з татарського мурзи Лекси Мансуркіятовича – родоначальника роду Глинських.Тому указом короля і за представленням самого Михайла Вишневецького, ці землі і закріплюються за ними в Речі Посполитій за умови служби в війську. Тобто частина земель наданих Вишневецькому на старостинство було все таки виділено старим власникам цього краю, адже вони були опорою старости в цьому краї.
   В 1580 році князь Михайло Олександрович Вишневецький витребував у короля згоду«на спущенье» підвласних йому староств Черкаського та Канівського своєму сину Олександру Михайловичу  Вишневецькому. Своє старостинство князь Олександр починає з того, що змінює відношення своє до батькових побратимів. Він наказує своєму підстарості пану Ілляшу Боруховичу захопити під свій «присуд» всю «вислугу» Байбузи: територію по річці Сула, Удай, Солониця, «со всима уходами, пожитками и принадлежностями». «Названий староста въ октябре 1580 года моцно и гвалтомъ отнялъ выслугу Байбузы, изъ спокойного держания его выбилъ, на пожитокъ до Черкасского замка привернулъ, подданнымъ же черкасскимъ, которые до этого времени за пользование уходами дань давали Байбузе, приказалъ подъ угрозой пени въ 100 копъ грошей, впередъ давать дани на Черкасскій замок, т.е.въ распоряженіе новопоставленного старосты. Вместе съ темъ подвезенныя въ Черкассы дани медовые рыбныя и звериныя, стоимостью в 400 злотыхъ захватилъ и до Черкасского замка поотвозилъ» (Лев Падалка «Прошлое Полтавской территории и ее заселение», Исследование и материалы с картами, Издание Полтавской ученой архивной комиссии, репринтное издание, Сага, Харьков, 2009, стр 67). Свої дії староста пояснював трибуналу, куди його викликав Байбуза, тим, що останній не займається колонізацією даної території, і вони й дальше зостаються пустошами. Дійсно Байбузи проживають в центральних районах Литви. На своїх землях не бувають. Це і зіграло вирішальну роль в резолюції суду. Однак за згодою сторін Олександр  Михайлович в 1589 році своїм старостинським універсалом за погодженням з королем Жигимонтом все таки надає «уходи» по ріці Псьол зятю Михайла Глинського боярину Михайлу Байбузі «…. дал ему до воли и ласки нашое вход замковый, властный пожитокъ свой старостинский, прозываемый реку Пъсол, о всими пожитки и надежностями, якие на старость тамошних оттол бывали, яко ся тот вход здавна в собе мает; якож некоторые панове рады наши и сам же князь староста черкаский за ним нас жадали и причиняли, абыхмо то помененому Михайлу Грибуновичу Байбузе до его живота дали и нашим листом подтвердили….».(Лит. метр., кн. записей корон. Лв 9, лл. 34—35,Чтения Нестора Летописца,1900,стр.96-97).А через рік указом короля ці ж землі даруються вже дітям Михайла Байбузи, мабуть останній просто помер, або загинув на війні, також доживота(на період їх життя). «Грамота короля Сигизмунда III „урожоным“ Семену и Тихну Михайловичамъ Грибуновичамъ Байбузамъ на право пожизненна владенія землями по р. Пслу 6 октября 1590 года…… урожонымъ Семену и Тихну Михайловичамъ Грибуновичамъ-Байбузамъ  маючи певную ведомост, иж они за щесливого панованья светое намети предка нашого короля его млти Стефана, ещо з молодости летъ своих на Украйне служены, часто противъ неприятеля нашого и Речы Посполитое заставуючи крови свое проливать и маетностей своих на послугу Речы Посполитое накладати не жаловали,….» (Чтения Нестора летописца 1900 стр.98-99).( фото № 27)
Але подивіться друзі все ж віддаються землі на Попсіллі та Поворсклі,  а Посульщина, більш безпечна від татар та обжитіша зоставляється собі князем Олександром і в 1590 році судом, закріплюючи ці права на Варшавському сеймі, ці всі землі вже остаточно передаються черкаському та канівському старості Олександру Вишневецькому, правда частина їх надається ще трьом багатим шляхтичам, серед яких був і Станіслав Жолкевський. Можливо це було ще зв’язано з переходом князя Олександра Глинського на службу до Московського царя, а може з ним пішли і його родичі – Байбузи, і земля зосталася просто без хазяїна. Після цього вся ця земля називається «Посулля», туди ж входить і територія Грунщини. Лукаш Жолкевський пізніше в 1637 році заселяв урочище Грунь, значить це були землі їх роду. «Получивъ Посулье въ виде пустыни, Вишневецкіе колонизовали эту пустыню и образовали ту Лубенщину, которая къ половине ХУІІ в. явилась уже въ виде ряда городковъ, местечекъ, селъ, хуторовъ. …Исторія возникновенія Лубенщины и дальнейшаго ея устроенія тесно связана съ Вишневецкими, которые были ея властителям до освобожденія левобережной Малороссіи оть поляковъ. (Киевская Старина, 1886, «Лубенщина и князья Вишневецкие» Олександр Лазаревський №1 стр.117). Утвердившися в Посуллі князь Олександр Вишневецький в 1592 році в урочищі та на старовинному руському городищі під назвою Лубно(Любно), на річці Сулі засновує місто Александров (пізніше Лубни). За думкою Падалки Олександр також засновує в урочищі Пирятин місто Михайлов, названого в честь свого батька.Так кажуть російські видання:«…а царь Феодоръ, въ 1592 году, называлъ „своимъ путивльскимъ рубежемъ“ берега реки Сулы, где князь Вишневецкій заложилъ тогда, на старомъ пепелище, городъ Лубны, уничтоженный некогда татарскимъ нашествіемъ….». Він добивається від короля Лубнам привілею – Магдебургського права, переселяє сюди частину своїх підданих з Волині, заселяє землі навкруг. Заснування декількох містечок та вигідне природнє розташування перших поселень Вишневецьким (ліс, річки, де можна поставити водяні млини, глибокі яри ,родючі поля) приваблює перших переселенців з правобережжя, виникає багато хуторів. Однак закріпившись у своїх староруських посульських володіннях, князь Олександр не дорожить своїми поворсклянськими землями на Коломаку та річці Щучній, які віддає шляхетному Павлові Острожському.
В 1594 році Олександр Вишневецький помирає в розгар козацького повстання під проводом Косинського, так і не довершивши своїх грандіозних планів по колонізації краю. В нього зостається малолітній син Юрій, доля якого невідома(деякі долідники ж кажуть, що він був бездітний). Величезні володіння достаються молодшому братові Олександра – кн.Михайлу Михайловичу Вишневецькому – старості Овруцькому, що продовжує справу свого старшого брата. .( фото № 28)   За точкою зору Лазаревського іменно Михайло Михайлович заложує в урочищі Пирятин місто Михайлов (пізніше Пирятин), якому також надається Магдебургське право, та заселяє територію навкруги його. На початку 1600 рр йому вже надається пустиня в межиріччі Псла та Ворскли. В 1608 році князь Острозький, в той час Черкаський староста, володіння якого межували з Вишневецькими, посилає загін козаків під проводом Переяславського підстарости Щасного Шлешинського війною на землі Вишневецького. Цьому свідчення є документ Олександра Лазаревського- скарга Михайла Вишневецького на Переяславського старосту Костянтина Острозького за ґвалтовний напад його людей в 1609 році на Посулля в тому числі і «…и на другую маетность, которая недавно передъ темъ пожалована отъ короля Вишневецкимъ, тамъ же на Украине и, на пустыню, лежачую между реками Псломъ и Ворскломъ. И тотъ отрядь полками разными идучи черезъ поимененные маєтности Лубенскіе, оные яко непріятель пустошечи, нищечи, стаціе беручи, …направился, говорить жалоба, на те новыя, пожалованныя Вишневецкимь маетности, лежащія по рр. Пслу и Ворсклу…». (Киевская Старина 1886 «Лубенщина и князья Вишневецкие» Олександр Лазаревсь кий №1 стр.117). Однак на суді було розібрано, що за пожалуваннями пустиней по Пслу та Ворсклі Вишневецький захопив багато і чужих земель і Острозький просто збройно їх повернув. Адже великого порядку в роздачі цих пустинь в поляків не було, інколи надавалися землі, які вже мали хазяїна. Так, наприклад, в цих судових документах також вказується, що деякими землями по Пслу та Ворсклі володіють Тихін та Семен Байбузи, а також їх родичі Федір і Остафій. Причому вказується, що ці приворсклянські володіння являються «оседлостями подлинныхъ севрюковъ». Ясно, що Вишневецькі ,рахують себе одноосібними володарями всього лівобережжя ще і по «дідичному» праву, адже колись їх діди та прадіди володіли цими землями. То якже вони могли віддати їх комусь. Тому князь Михайло вже на початку свого володарювання за свій рахунок утримує ціле військо в декілька тисяч шабель, що досить успішно вело війни з сусідами. Так в 1611 році на сеймовому суді кн. Михайла Михайловича Вишневецького обвинувачує не хто небудь, а воєвода Київський, гетьман польний коронний Станіслав Жолкевський, в тому, що Вишневецький «моцно,гвалтомъ окупуючи всю р.Сулу, смел себе привлащать пустню Горошинъ и Слепородъ, где места садитъ и пожитки беретъ». Однак ця судова тяганина так нічим і не закінчилася. Більш успішною була колонізаторська активність Михайла Михайловича в північних областях. До 1614 року там він захоплює Лохвицю, Сенчу, Путивль які на той час були на території Московського царства, користуючись протистоянням Речі Посполитої та Москви. Правда через деякий час прийшлося повернути Путивль Москві, але Сенча та Лохвиця зосталися все таки його. Приблизно тоді ж були захоплені ним і Ромни. Дружиною Михайла була княгиня Раїна Могилянка, дочка молдавського воєводи Єремії Могили та родичка Київського митрополита Петра Могили.( фото № 34)  Вона дуже набожна та віруюча людина і являється поборником православ’я. ( фото № 32) Засновує Мгарський та Густинський монастир,будує церкви по своїй території. ( фото № 33)  До речі князь Михайло Михайлович Вишневецький був православним шляхтичем.
        В 1616 році помер князь Михайло Вишневецький. Він зоставляє вдовою княгиню Раїну Вишневецьку з двома дітьми: сином Еремією (народився 1612 року) та дочкою Ганною. В цей час без чоловічої підтримки сімю Вишневецьких засуджують на банніцію. Опікуном  дітей та управляючим маєтками Вишневецьких стає дядько Яреми - Юрій Вишневецький(брат Олександра та Михайла, можливо син Олександра?). Свої  маєтності княгиня Раїна та родич покійного чоловіка князь Юрій розділили. Причому по роздільному листу частина маєтностей, що лежала в сторону до Псла стала належати Юрію. (...после его смерти жене его Раине Могилянке достались, кроме замка Лубенъ съ хуторами: Прилуки, Лукомль, Буромль, Жовнинъ, Снятинъ, Переволочна, Александровка, Многая, Сенча, Хороль и м. Замостье, иначе Гущинцы, Краснобережье, Ситовичи, Лохвица, Старое и Новое Руменское (Роменъ)…» («Сведенія о пребывании князя Іереміи Вишневецкаго вь Левобережной Украине,и уходъ ею оттуда»,Чтения в историческом общества Нестора Летописца, книга 11,1896, стр 15-17). Однак князь Юрій вскорості в 1618 році помирає. За ним в 1619 році помирає і Раїна Вишневецька, яку піддані рахували за святу. Сучасники кажуть, що на всій Лубенщині стояв плач народний, в такій почесті вона була серед простого люду.
            Малолітні князь Єремія та його сестра Ганна стали сиротами. Їх опікуном в 1621 році став їх троюрідний дядько Костянтин Корибутович Вишневецький, який продовжив колонізаційну політику Вишневецьких. Він високо підняв честь роду не тільки на Лівобережжі, а і в Польщі, рахуючи себе вже не скільки підданим короля, а його радником, та таким собі королем у своїх володіннях. (фото № 29)  «…По случаю вдовства Раины и детства Іереміи именіями управлялъ опекунъ дядя Юрій, а по смерти его Константинъ Вишневецкій родной брать Дмитрія Байды(?); въ 1621 г.онъ разрешаетъ основаніе Слепородского монастыря и подтверждаетъ акты данные Раиной Мгарскому, Густынскому и Ладинскому монастырямъ; за Мгарскимь монастыремъ онъ утверждаетъ право на Ольшанскіе грунты…» («Сведенія о пребывании князя Іереміи Вишневекаго вь Левобережной Украине, и уходъ ею оттуда», Чтения в историческом общества Нестора Летописца, книга 11, 1896, стр 15-17). В 1620 році помирає одвічний супротивник, рівний по силі Вишневецьким староста Переславський, Черкаський і Канівський Януш Костянтинович Острозький, який також мав володіння на лівобережжі. Король видає указ про створення так званої «селітренної  адміністрації (держави)». Землі,закріплені на «держання» Острозькому розділяються між Янушем Заславським, який став старостою Переяславським і кн..Костянтином Корибутовичем Вишневецьким – новим старостою Черкаським та Канівським. Ось тут князь Костянтин і починає свої війни за селітрені території. Основною їх причиною було те, що при розділі території Янушу Заславському була вписана заборона на державні селітрені землі, а Костянтину Вишне вецькому, чи то випадково, чи зумисно не вписали такого правила. Скориставшись цією проріхою в документах, Костянтин Корибутович на чолі 10-12 тисячного війська в 1622 році приєднує землі багаті на селітру до своїх територій: Яблонов, Миргород,в тому числі і нашу територію, серед них урочища, де були потім засновані Грунь, Комиші, Шенгеріївка, Мала Павлівка. Так пише документ того часу «О завоеваніи «салетр» коронныхъ по рр. Хоролю и Пслу, у четырехъ Груней, по рр. Ворсклі, Груни, Орели, Мерчыку, Орчику, Голтві и Сулі, у городища Белского, на поляхъ Путивльскихъ и Белгородскихь, по„шляхамъ Муравскимъ" и „по всихъ диковизнахъ" (Декретъ межи инстикгатором зъ деляции скарбу и урожоного Бартоломея Обалковскаго, администратора салетр украинных, акторами, а урожонимъ Константын Вишневецким, старостою черкаским, о салетры). 2 іюля 1622 года». В 1622 році князь Костянтин  Вишневецький силою захоплює  селітренні землі. Про це сказано в документі «…….вышъпомененые салетры около рекъ Хороля, Псла, Грани Великое и другое Грани Черкаское, и третєє Грани Ташевское, и Грани Сухое, и теж около городишча Белского, и около рекъ Ворсъкла, Орели, Мерчика, Орчака и около рекъ Голтвъ, реки Сулы, и по инъшихъ всихъ диковизнахъ и поляхъ путывлскихъ, Белогородскихъ, около шляхов муравскихъ и на иншихъ местъцахъ по всей Украине там то будучые моцъно и кгвалтомъ собе привлащил и до тыхъ часовъ тримаетъ, доходы вси з тыхъ салетръ….» (Andr. Lipski, Eps Luceoriens,Regni Cancellarius. Спра¬ва того жъ.Chophus Bakowiecki.(Литов. метр., книга записей корон. № 19, лл. 233—238). „Чтенія въ Ист. Общ. Нест.летописца. XIV, в. 3., отд. III.0».).З цього видно,що в цих місцях було вже селітряне виробництво, ще до 1622 року значить жили люди, і виробництво належало до привілеїв короля. Суд зобов’язав Вишневецького К.К. віддати назад ці землі. Однак повернуті були не всі міста.  Миргород та Яблонов були віддані, а багато глухих місць все таки зосталося за князем. Це Остапове, Золотушин, Хомутець. В 1624 році були останні захвати Костянтина – урочище Клемятичі, де він осадив містечко Жовнин.
                 Колонізаторські зусилля усіх свої предків перевершив останній Вишневецький –Ярема (Ієремія) Михайлович.( фото № 30)  Саме з його іменем і повязується одна з найбільших земельних латифундій в Речі Посполитій під назвою Вишневеччина. Народився він в 1612 році, в малолітньому віці зостався сиротою. Про його дитячі роки відомо мало. На лівобережжі він не проживав. Навчався в Львівському єзуїтському колегіумі, потім в Європі військового мистецтва. З 1630 року стає Овруцьким старостою. В 1631 році відрікається від православ’я і під «наученням» свого дядька Михайла приймає католицтво, стає ревним його поборником. В 1632 році стає до управління своїми маєтностями. Починаючи з 1632-34 рр князь Єремія з своїм військоми воює Путивль та Севськ, приймає активну участь у Московській війні і з 1636 року першим із Вишневецьких постійно осідає на Лубенщині, будує тут  величезний замок на Лисій горі. Якраз в 1633-34 роках на Лубенщині прокочується ряд козацьких повстань. Князь зі своїм військом приймає участь в їх придушенні. В 1638 році він одружується на Гризельді Замойській – дочці канцлера Речі Посполитої. Весілля грається у Львові з великими пишностями. На нього витрачається близько 250 тисяч злотих. Молоду дружину він привозить в Лубни в свій замок. «….на родину онъ вернулся въ 1632 г.по окончаніи ученія въ львовской іезуитской школе и после заграничного путешествія имея около 20 летъ; вь это время онь посетилъ и свои заднепровскіе именія, потому что тогда началась война съ Москвой, въ которой Іеремія обнаружить особенную энергию. Въ 1636 г. Іеремія жилъ вь Лубенщине, которая и была укреплена за нимъ: въ 1638 г. онъ принимаетъ участіе въ усмиреніи возстанія Гуни и Остряницы; напуганное имъ населеніе уходило въ Путивль, куда переселилось несколько тысячъ душъ…» («Сведенія о пребывании князя Іереміи Вишневецкаго вь Левобережной Украине,и уходъ его оттуда»,Чтения въ  Историческомъ общества Нестора Летописца, книга 11, 1896, стр 15-17).
                За час керування його батьківськими та дідівськими землями опікунами, багато маєтностей Вишневецьких було зайнято або іншими володарями, або їх роздано королем. Князь Ярема підтверд жує свої права на ці землі, що були надані ще його дідам та прадідам. Однак все таки приходиться велику частину своїх володінь забирати збройно(кгвалтом). В цих військових діях на лівобережжі по відвоюванню своїх та захопленню чужих територій історики виділяють шість етапів. В вересні 1635 року, озброївши 1000 чоловік посилає їх на захоплення добр у стражника коронного, старости овруцького та канівського Самуїла Лаща. Командиром цієї хоругви були брати Олександр та Богуфал Олекшичі Кгерановські, і як не дивно княгиня Полонія Домонтівна, вдова князя Григорія Домонтова. Були захоплені «…кгвалтомъ съ знаками военными, съ ротмістрами надъ хоругвями, съ стрельбою огнистою….» городки Домонтов, Піщане, Золотоноша. Другий цикл захоплень Вишневецького відноситься до 1634 року. Предметами зазіхань були землі старости Городельського Кшиштофа Харлецького на Грайворонщині та Липова Долина. Цикл,що відноситься до 1643 року – це захоплення у надвірного маршала, любимця короля Адама Казановського, містечка Ромни та прилягаючих до нього земель. На суді, куди звернувся маршал, через рік Ярема з блиском виграв цю справу. Дальше в 1645-46 рр відвоював Ярема Вишневецький у каштелянки Чернігівської Софії Козаковської Дорогинку та Владиславівку за р.Удаєм. Тоді ж князь призначається Воєводою Руським. Найбільші завоювання князя Єремії Вишневецького були влітку та восени 1646 року, коли він знову ж «ґвалтовно» напав на маєтності Коронного Хорунжого Олександра Конецьпольського. На чолі, одні кажуть 7 тисячного, інші 12 тисячного війська, князь Ярема захопив Гадяч , Полтаву, Зигмунтів(нині Устивиця), Зіньків, Опішню, Соколю гору (нині с.Соколка Кобеляцького р-ну), Кременчук, Подолки (Гадяцького), Краснопілля (Великі Сорочинці), Крукполе, Лукашевське, Глинськ, Грунь, Лютеньку, Рашівку і всі землі вплоть до Олесного(Олешня ) та Охтиру(Охтирки). В резиденції Конецьпольського, в Гадячі, замок був спалений, на його місці було розоране поле та посіяне жито. Так казали сучасники. Після цього Вишневецького викликають у суд в Варшаву, куди він одразу не зявляється, посилаючись на хворобу. «Постановлене сеймоваго суда объ отсрочке, по случаю болезни Русскаго воеводы князя Іереміи Вишневецкаго, разбора жалобы на него короннаго хорунжаго Александра Конецпольскаго о вооруженномъ наезде и захвате слободъ Гадяча, Полтавы, Кре¬менчуга и многихъ другихъ (Декретъ межи пн: Хоружимъ ко¬ронним а кнжат. Вишневецким) 5 декабря 1646 года…таковым же способомъ кгвалтовнымъ и военъным, слободы названые Гадячъ, Пултава(Полтава), Зикгмунтовъ, Соколя гора,Кременчукъ, Подолки, Бобрыкъ, Краснополе, Крукъполе, Лукашовъское, Борокъ(Бірки Опочинъское(Опішня), Глинъскъ, Лютенъка, Зинъковъ, Кгруни(Грунь), Олесное (Олешня), Ахтыр (Охтирка), неведоме напавши, опановали, речи вси инъ супелекътили доместика, кресценъциях, также меды в бочкахъ гото¬вые, яко в пасеках, побрали…..»
На суді в Варшаві багато польських магнатів хотіли вкінці кінців хотіли поквитатися з войовничим князем, підбуривши до цього самого короля, який сам дещо побоювався «цього баніта». Однак на суд князь Ярема зявився на чолі трьохтисячного до зубів озброєного загону свого війська, навівши жах не тільки на короля і сейм, а і на всю Варшаву. Суд закінчився на користь Вишневецького. «…Панъ хорунжій позвалъ пана воеводу на сеймовой судъ 1646 года; но Вишневецкій уклонился оть суда подъ предлогомъ болезни. Въ 1647 году коронный хорунжій готовь быль сорвать сеймъ, если князь не присягнетъ, что действительно въ прошломъ году былъ боленъ а читатель помнить, что оба магната прибыли судиться съ железными доказательствами… король настолько ценилъ и боялся бывшаго банита, что назначилъ во дворце домашніе заседанія сенаторовъ, расположенныхъ къ одному и другому сопернику. После многократныхъ сходокъ, насилу согласили ихъ къ тому, чтобы князь отдалъ гадяческія добра хорунжему, а хорунжій уплатилъ князю за хорольскія добра 100.000 злотихъ. „О примиреній ихъ“ „долго мы хлопотали и насилу обоихъ уговорили поблагодарить короля за интерпозицію своего достоинства. Итакъ, взаимно обнявшись, не знаю,искренно ли, расстались они: ибо хорунжій сказалъ „Что пользы въ этомъ мире, который скоро запылаетъ еще большею враждою? И потомъ, не побеседовавъ, оба выехали изъ Варшавы..» (А.Кулиш Отпаденіе малоросіи отъ Польши (1340-1654),томъ 2,Москва, Университетская типография, Страстной бульвар, 1888, Второй том Кулиш, стр 110-111). Правда довелося віддати 100 тисяч злотих також і Конецьпольському та деякі території в тому числі Гадяч, Зіньків, Грунь та уступити королю місця видобутку селітри (в тому числі і поселення по річці Грунь, Восклі та Ташань), що знову відійшли до «селітреної держави»  Обалковському.
                   Військо князя Яреми неодноразово йде війною на московські кордони, про що пише російська історична література. «… 1645 г.№ 241-й. Отписка Вольновскаго воеводы о намереніи князя Е. Вишневецкаго идти изгономъ подъ Путивль…… что де князь Еремий Вишневецкой хочетъ идти войною подъ твой государсвъ городъ подъ Путивль большимъ собраньемъ, а хочетъ де подъ Путивль придти изгономъ, а съ нимъ де  в сборе с Вишневецким многие люди, а въ Нове де городке въ Северскомъ тут у него в сборе гайдуки……». Також військо Вишневецького захищає з самого початку його княжіння свій край та поселення від татар. Не «…..позволялъ, чтобы Крымская орда не смела с востока перейти Ворскло и Пселъ, чтобы ясырничать в Посулье….». Ходив,і доволі успішно князь Ярема і проти татар у степи.
             Декілька слів явище, що пізніше було названо Вишневеччиною, куди наша територія періо дично також входила, яке зв’язано саме з іменем Єремії Вишневецького. Деякі дослідники небез підставно у Вишневеччині бачуть зародок майбутньої незалежної української католицької держави, знищеної повстанням Хмельницького. Всі свої лівобережні володіння ним були поділені на волості та повіти, де були свої управляючі. Спочатку практично всі селяни жили на «слободах». Після цього, працюючи в володіннях магната, вони платили натуральний чинш. Часто худобою або тим, що виро щували. Йому належало на Полтавщині близько 50 поселень, до 40 тисяч селянських господарств, близько 140 тисяч поселян працювало на нього, 423 млинарських коліс. «..Изъ списка его именій, изданнаго Пшездтицкимъ, видно,что ему принадлежало около 50 селеній, въ томъ числе такіе, напримеръ, какъ Лубны, числившіе 2,646 хозяевъ, Хоролъ -1,297, Пирятинъ -1,749, Лохвица -3,325, Ромны-6,000. Количество хозяевъ превышало 30,000 человекъ. Каждый изъ нихъ вместо отбьіванія панщины платилъ по пяти талярей; владевшие мельницами по два червонца; кроме того шинки и фольварки были выделены на владетеля. И такъ повинности подданныхъ заключались въ денежной дани; остальные доходы владельцевъ поступали отъ разныхъ угодьевъ—мельницъ, селитряныхъ буртъ, рыбныхъ ловель и т. д…» (Займанщина в Левобережной Украине в 17-18 ст, Киевская старина, 1884, №12, стр 564-569). Якби не повстання Богдана Хмельницького, або польський уряд віддав би йому своєчасно булаву коронного гетьмана, жили б ми з Вами,дорогі друзі, в державі під назвою Вишневеччина. Сам же князь Ярема мав неабиякий талан в господарській та колонізаційній діяльності. Простий трудовий селянський люд з радістю селився на його землях на слободи, він же осаджував все нові та нові хутори навкруги містечок та городів, що пізніше переростали також у села. Термін слобод суворо додержувався. Історія не вказує нам його дій проти православних церков. Їх він не закривав, народ насильно не окатоличував. До ворогів та бунтівників був невблаганний, не вступав з ними в переговори, знищував їх, сам придумуючи їм всілякі кари. Ревно боровся проти козачих повстань, являвся грозою бунтівних куп, будучи основним інквізитором, жорстоко подавляв їх, топлячи у крові. Своя армія на Лубенщині складалася по оцінкам різних авторів від 5 до 12 тисяч козаків, мала піші війська, кавалерію та гармати. На неї магнат витрачав щорічно близько 120000 злотих, на той час величезну суму. Зі споминів очевидців, сам вів дуже скромне життя, в походах спав на землі, вкриваючись своєю княжою накидкою, не носив дорогої зброї, приймав участь наряду з простими жовнірами в боях, їв з одного казана з вояками. В походах мав за правило - «ні жінок,ні вина». Підтримував зразковий порядок у війську, нещадно карав за боягузтво. Відкритий у ворожнечі та дружбі, не терпів двоякої політики. Мав неабиякий авторитет серед своїх підданих. Ярема рахував себе володарем всього Задніпров’я. Хоча повних відомостей про перебування князя на лівобережжі немає. Весь його архів, де були осадні листи наших країв і весь його літопис перебування в наших краях, поїхав з ним після повстання Богдана Хмельницького і де дівся невідомо. Все життя тут його було зв’язане з господарськими та економічними питаннями своїх маєтностей. Був добре економічно та військово освічений.Рахував себе великим патріотом Речі Посполитої, виказуючи неодноразово готовність пожертвувати власним життям заради країни. Його характеризували так - «гордий з рівними, ласкавий з покірними, жорстокий з ослушниками і бунтарями». З іншої сторони він зневажливо ставився до людей незнатного роду та менш багатих ніж сам. Побудував в Лубнах та Пирятині бернардинські монастирі, костели, хоча в той же час активно підтримував і православну Мгарську святу обитель. Особливо вражав сучасників його замок в Лубнах, що мав 300 кімнат, підземним ходом з’єднувався з католицьким монастирем та виходив до берега річки Сули. Він височів на високій так званій «Лисій горі», мав чудесний сад, багато італійських мармурових статуй. Вражав собою тронний зал з величезним над ним куполом, на якому було зображено небесне склепіння з зірками. У підземеллі була княжа скарбниця. В замку Ярема приймав послів інших держав, інколи ведучи на своїх землях політику, дещо відмінну від королівської. Був добрим хазяїном, поважав простих трудящих людей, не зобижав своїх селян. Щодо своїх менш титулованих сусідів, то історія не наводить даних про активні наїзди на них війска князя Яреми та його родичів. Але якщо інтереси Вишневецьких з ними йшли в противагу,то не могли вони й пікнути проти всесильного князя, що не зважав на багаточисленні рішення судів та баніції. «…Относительно же юго-восточныхъ местностей Полтавской территоріи, следуетъ заметить, что заселенность водоразделовъ Сула-Пселъ и Пселъ-Ворскла не ограничивалась лишь владениями Вишневецкаго. Хозяйственный князь Іеремія, повидимому, не успелъ округлить свое обширное владение съ этой восточной и съ юго-восточной стороны. По рекамъ Хоролу, Пслу и Ворскле находимъ владенія потомковъ или право преемниковъ Сущанскихъ-Проскуръ, Байбузовъ, Лункевичей, Добрянскихъ и другихъ фамилий…» (Лев Падалка «Прошлое Полтавской территоріи и ее заселеніе», Исследование и материалы с картами, Издание Полтавской ученой архивной комиссіи, репринтное издание, Сага, Харьков  2009, стр 64).

Share

15

Re: Вишневеччина

Продовження про Вишневецького З початком війни Богдана Хмельницького, Ярема Вишневецький, не надаючи цьому велико го значення вів переговори з путивльським воєводою по поверненню своїх селян-втікачів. Після перших звісток про поразку поляків під Жовтими Водами та Княжих Байраках він приготувався переправитися через Дніпро біля Переяслава, однак козаки потопили всі пороми. Вишневецький вирі шив іти на Чернігів, але його догнали посланці Б.Хмельницького і вручили листи від гетьмана з пропозицією приєднатися до його війська. Вишневецький їх наказав стратити. Бачучи навкруги себе повстання жителів лівобережжя, він повернувся в Лубни, забрав все що можно забрати, і з трьома тисячами вірних йому людей пішов на Любеч, а звідти на Волинь. Його маєток в Лубнах був пограбо ваний та рознесений вщент селянами та козаками. «…Видя вокругь себя начинавшійся мятежъ, Вишневецкій отправился въ Лубны, забралъ все, что можно было забрать, и съ 3000 чел. своего отря да, переправившись через Днепръ, пошелъ къ Любечу; здесь за нимъ погнались было козаки, и Вишневецкій находился въ большой опасности…После ухода В-аго именія его были разорены его-же крестьянами,,…» (Сведенія о пребывании князя Іереміи Вишневецкаго вь Левобережной Украи не, и уходъ ею оттуда»,Чтения в историческом общества Нестора Летописца, книга 11, 1896, стр 15-17). Прожив цей знатний муж недовго.Помер скоропостижно в поході, маючи всього 41 рік. Єдиний син Єремії Вишневецького – Михал(Михайло) пізніше став королем Польщі, нічим знатним себе не проявивши

Thanks: ГіП, korol1979a2

Share