1 (24-10-2014 17:36:01 отредактировано AppS)

Тема: Література по уніатам

наукові роботи по темі для тих, хто цікавиться як історією греко-католицької церкви, так і родоводами священиків.

Спасибо сказали: Алёна2

Поделиться

2

Re: Література по уніатам

свіжа робота по темі.

Лось В. Е.

Уніатська Церква на Правобережній Україні наприкінці XVIII - першій половині XIX ст.: організаційна структура та культурно-релігійний аспект

http://historybooks.com.ua/PicPod/5964.jpg

"Книга присвячена комплексному дослідженню історії Уніатської Церкви на теренах Правобережної України в період її входження до складу Російської імперії. На основі багатого архівного матеріалу розглядається організаційна структура Церкви та її зміни залежно від церковно-релігійних курсів російських імператорів. Значно більше уваги приділено внутрішньому становищу Церкви, зокрема детально аналізується освітня, інтелектуальна та душпастирська діяльність уніатського духовенства.

В окремому розділі розглядається складне питання релігійної культури та народної релігійної свідомості уніатів, що мали значний вплив на формування ідентифікації населення.

Книга розрахована на джерелознавців, істориків, бібліотечних та архівних працівників, а також усіх, хто цікавиться історичним минулим Церкви в Україні."

придбати

Спасибо сказали: Акафій, Алёна3

Поделиться

3

Re: Література по уніатам

Ігор Скочиляс

clio.ucu.edu.ua/bibliohrafiya-na … ochylyasa/
(по темі - ближче до наших років)

Поделиться

4

Re: Література по уніатам

Кояловичь Михаил Осиповичь

Из фундаментальных работ прошлого. К сожалению, автор серьезно предвзят, что существенно понижает пользу работ.

Коялович, М. О. История воссоединения западнорусских униатов старых времен

Коялович, М. О. Литовская церковная уния

Спасибо сказали: Алёна2

Поделиться

5 (22-03-2015 18:15:33 отредактировано Vlad S.)

Re: Література по уніатам

Назва - Духовенство Перемиської Єпархії та Апостольської Адміністрації Лемківщини.

Автор - о. Богдан Прах, ректор Католицького Університету в м. Львів.
Львів, 2015. Наклад не вказано, але думаю, що мізерний. Тверда обкладинка.

1 том - "Біографічні нариси (1939-1989)" - це грунтовне аналітичне дослідження та стислі біографічні відомості про більш ніж 900 семінаристів, парохів, настоятелів, завідателей, капелянів, чернців, деканів, єпископів та інших посадовців УГКЦ Перемиської Єпархії (світлини-портрети мін. 60% священників). 721 стор.

2 том - "Документи та матеріали (1939-1950)" - величезний масив документів, що висвітлюють долю духовенства і події на теренах Перем. єп. під час особливо жорстоких переслідувань - витяги с кримінальних справ проти священників і вірних, документи парафіяльних і деканальних урядів про депортацію українського населення і терор з боку польської влади, спогади репресованих душпастирів та їхніх рідних тощо. Опубліковано звіт о. Гриника про стан єпархії та її духовенства на 1948 р. 855 стор.

Видавництво Католицького Університету - www.press.ucu.edu.ua - по 250 грн за том.

Рекомендую всім, хто цікавиться історією тих країв, генеалогією родів, які походять з тих терен. Це неймовірно велика і корисна робота.

Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5
Спасибо сказали: Balymba, Алёна3

Поделиться

6 (22-03-2015 18:51:21 отредактировано Vlad S.)

Re: Література по уніатам

Historical Schematism of the Eparchy of Peremyshl' and Apostolic Administration of Lemkivshhyna (1828-1939). Львiв, 1995, 1008 стор. На анг. мові.

www.blazejowskyj.org/ukr/?D=28

Iнформацiя про Єп. Курiю, парафiї, монастирi, духовенство та статистики вiрних у парафiях. Історія церков кожного села, списки священників тощо.

Кому цікаво, пишіть в ПП, надішлю посилання, де цю книгу можна завантажити безкоштовно.

також цього ж автора:

Історичний Шематизм Станіславівської (Івано-Франківської) Єпархії (1885-1938).  Historical Sematism of the Eparchy of Stanislaviv  from Its Establishment until the Outbreak of World War II (1885 - 1938). Львів: “Місіонер”, 2002, 450 сторінок. Видано англійською мовою.

Історичний Шематизм Львівської Архієпархії (1832-1944). Historical Sematism of the Archeparchy of L’viv (1832-1944) Administration and Parishes. Львів, 2004, 570 сторінок. Видано англійською мовою.

Херсон губ Сердюк Задорожний Москалець С(Ш)ушко Білий; Піщане Переяслав полк Шарата Чмир Прилипко; Галичина Ільків Ilkow Рабик Гавриляк Келлер Keller Боднар Кохан Щавинський Червинський Чайкі[о]вський Папп; Могильов губ Тве[a]рдовский Немиленцев Шпаков; Моринці Артеменко Філіпович А(Га)ркуша; Новосілки Київ пов Кучер Ігнат'єв Кошевий Михайлов Малишенко Федоров; Київ Коноваленко R1A1A/T2B5
Спасибо сказали: Алёна1

Поделиться

7

Re: Література по уніатам

Ці видання не зовсім англійською, бо більшість даних лише латинкою. Тільки вступ англійською, і назви до таблиці англійською.

Vlad S. пишет:

Historical Schematism of the Eparchy of Peremyshl' and Apostolic Administration of Lemkivshhyna (1828-1939). Львiв, 1995, 1008 стор. На анг. мові.

www.blazejowskyj.org/ukr/?D=28

Iнформацiя про Єп. Курiю, парафiї, монастирi, духовенство та статистики вiрних у парафiях. Історія церков кожного села, списки священників тощо.

Кому цікаво, пишіть в ПП, надішлю посилання, де цю книгу можна завантажити безкоштовно.

також цього ж автора:

Історичний Шематизм Станіславівської (Івано-Франківської) Єпархії (1885-1938).  Historical Sematism of the Eparchy of Stanislaviv  from Its Establishment until the Outbreak of World War II (1885 - 1938). Львів: “Місіонер”, 2002, 450 сторінок. Видано англійською мовою.

Історичний Шематизм Львівської Архієпархії (1832-1944). Historical Sematism of the Archeparchy of L’viv (1832-1944) Administration and Parishes. Львів, 2004, 570 сторінок. Видано англійською мовою.

Поделиться

8

Re: Література по уніатам

Марозава С.В (2014). “Сваёй веры ламаць не будзем…”: супраціў дэўнізацыі ў Беларусі (1780-1839 гады).
Гродна: ЮрСаПрынт, 218 с.

http://palityka.org/wp-content/uploads/2016/01/%D0%9C%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%B2%D0%B0_%D0%B2%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%B0%D0%B4%D0%BA%D0%B0-215x300.jpg

+ открыть текст

Агляд падрыхтаваў айцец Андрэй Крот

Манаграфія доктара гістарычных навук, прафесара Святланы Валянцінаўны Марозавай “Сваёй веры ламаць не будзем…”: супраціў дэунізацыі ў Беларусі (1780-1839 гады)” выйшла ў гродзенскім выдавецтве ЮрСаПрынт у 2014 годзе. Кніга прысвечана адной з самых трагічных старонак у канфесійнай гісторыі нашай краіны – ліквідацыі Уніяцкай Царквы ў канцы XVIII – першай палове XIX стагоддзяў. Аўтар даследуе гэтую падзею ў цалкам новым рэчышчы: яна паказвае рэакцыю ніжэйшага духавенства і вернікаў-уніятаў на далучэнне іх Царквы да праваслаўя.

Прафесар Марозава – знаны спецыяліст па гісторыі Уніяцкай Царквы. У многіх сваіх выступах і публікацыях яна ўздымала праблему супраціву дэўнізацыі ў Беларусі, і гэтыя яе артыкулы часткова сталі матэрыялам для новай манаграфіі даследчыцы. Кніга складаецца з чатырох раздзелаў.

Ва ўступе да працы С.В.Марозава прыводзіць агульныя звесткі пра стан Уніяцкай Царквы няпярэдадні далучэння Беларусі да Расійскай Імперыі, а таксама пра палітыку расійскіх уладаў адносна Уніі. Даследчыца высока ацэньвае значэнне Уніяцкай Царквы: “Спроба рэальнага аб’яднання хрысціянскай Царквы, прадпрынятая нашымі продкамі, з’яўляецца найважнейшым укладам беларускага народа ў скарбніцу сусветнай цывілізацыі” (с. 5). С. Марозава прыводзіць звесткі адносна колькасці ўніяцкіх епархій, парафій, святароў, вернікаў напярэдадні падзелаў Рэчы Паспалітай і адзначае, што гэта была вельмі ўплывовая сіла, з якой не магла не лічыцца расійская ўлада пасля далучэння Беларусі.

Стаўленне ўладаў Расійскай імперыі да Ўніяцкай Царквы адзначалася варожасцю яшчэ з часоў вайны 1654-1667 гадоў. “Для расійскіх палітыкаў уніяцкая царква, якая злучала мільёны душ з Рымам і заходняй культурай, была ад самага пачатку справай нямілай і нават ненавіснай” – піша даследчыца (с. 7). Яна вызначае два шляхі ліквідацыі Уніі: зверху – праз пераход у праваслаўе вышэйшага духавенства, і знізу – праз аправаслаўліванне сялянства. С. Марозава піша, што другі шлях быў характэрны для часоў панавання расійскай імператрыцы Кацярыны ІІ, каторая напрыканцы ХVІІІ стагоддзя распачала акцыю па ліквідацыі Уніяцкай Царквы, што, аднак, скончылася няўдачай. Шлях “зверху” выкарыстаў імператар Мікалай І, і гэта прывяло да поўнай ліквідацыі Уніі ў 1839 годзе.

У першым раздзеле манаграфіі С.В. Марозава разглядае гістарыяграфію і крыніцы працэсу дэўнізацыі Беларусі ў канцы XVIII-пачатку ХІХ стагоддзяў. Аўтар коратка прадстаўляе асноўныя перыяды даследвання праблемы. Першы перыяд – часы Расійскай імперыі, улады якой стараліся прадставіць свету ліквідацыю Уніі як добраахвотнае імкненне народу, таму афіцыйная расійская гістарыяграфія ўсе свае сілы накіравала на тое, каб даказаць справядлівасць і законнасць гэтага кроку. “Гістарыяграфія таксама навязала грамадству думку аб паўсямесным безбалесным і добраахвотным адрачэнні ўніятамі ад сваёй веры,” – піша даследчыца (с. 17). Праўда, яна адзначае, што аўтары фундаментальных даследванняў ліквідацыі Уніі – М. Марошкін, М. Каяловіч, П. Баброўскі і іншыя – бачылі абодва бакі гэтай падзеі. Што датычыць савецкай гістарыяграфіі, яна пераняла афіцыйную пазіцыю ўладаў Расійскай імперыі.

У беларускай гістарыяграфіі існуе два падыходы да факту скасавання Уніі. Першы, ідэнтычны з расійскім, панаваў у 30-80-я гг. ХХ стагоддзя, існуе ён і зараз. Другі – стаўленне да ліквідацыі Уніяцкай Царквы як да аднаго з прыёмаў каланізацыі і русіфікацыі далучаных тэрыторый – упершыню з’яўляецца ў працах гісторыка М.М. Нікольскага, і знаходзіць падтрымку ў беларускіх гісторыкаў ў 20-я гады ХХ стагоддзя. “Сучасныя даследчыкі прызнаюць факт небезбалеснасці ліквідацыі ўніяцкай царквы для беларускага народа і яго культуры і звяртаюць ўвагу не толькі на ўрадавую палітыку, але і на адносіны вернікаў да дэмантажу іх царквы,” – піша даследчыца (с. 23).

Аўтар апісвае таксама архіўныя крыніцы, якія сталі падставай для напісання манаграфіі. Гэта дакументы свецкіх і царкоўных устаноў, якія захоўваюцца ў архівах Мінска, Гродна, Масквы, Пецярбурга і Вільні. С. Марозава характэрызуе іх як “комплекс крыніц, выяўленых аўтарам у 2000-я г. у архівах і рукапісных аддзелах бібліятэк Беларусі і суседніх краін, з якімі Беларусь у мінулым звязвалі агульныя дзяржаўныя межы” (с. 26). Многія з гэтых крыніц, адзначае даследчыца, упершыню ўводзяцца ў навуковы абарот.

Другі раздзел манаграфіі С.В. Марозава прысвячае “навяртанню” беларускіх уніятаў на праваслаўе ў 1780-1802 гадах. У гэтым працэсе даследчыца вылучае некалькі хваляў. Першая, у 1780-1783 гадах, была даволі лагодная: царская ўлада засцерагалася адкрытых гвалтаў, бо баялася напалохаць новых падданых імперыі. Нягледзячы на гэта, намаганнямі магілёўскага праваслаўнага біскупа Георгія Каніскага і пры патуранні ўладаў ад Уніі было адарвана 433 царквы.

Другая хваля ліквідацыі Уніі адбывалася ў 1794-1796 гадах. У праваслаўе пераходзілі парафіі, у якіх за гэта выказалася большасць. Такая большасць дасягалася рознымі спосабамі, напрыклад магілёўскі губернатар Чарамісінаў “місіянерстваваў” у суправаджэнні атрада кананіраў і гарматы.

Праваслаўная “місія” сустрэла шырокі супраціў у беларускім грамадстве. С.В. Марозава прыводзіць факты непрыняцця праваслаўя ў канкрэтных парафіях, пералічвае выпадкі гвалту там, дзе “місія” мела поспех: у Себежскім і Люцынскім паветах, Любавічах у Магілёўскай губерні, Дзісне, Свяцілавічах (Рагачоўскі павет). Даследчыца адзначае, што са смерцю імператрыцы Кацярыны ІІ у Беларусі распачаўся масавы працэс вяртання нованавернутых “праваслаўных” назад у Вунію. С.В. Марозава апісвае таксама выпадкі пераходу ўніятаў на рыма-каталіцтва і адзначае, што Уніяцкай Царкве трэба было абараняцца “на два фронты”: ад праваслаўных і ад рыма-каталікоў, якія карысталіся яе часовай слабасцю і пераманьвалі вернікаў да сябе.

Трэці раздзел манаграфіі носіць назву “1833 – лета 1838 г.: канфесійнае перайначванне Баларусі”. Пасля паўстання 1830-1831 гадоў згодна з воляй імператара Мікалая І пачынаецца новая хваля пераследу Уніяцкай Царквы. “Аднаразовае раптоўнае пераварочванне ўніятаў пры Кацярыне ІІ змяніла доўгапланавае, разлічанае на некалькі гадоў, старанна падрыхтаванае вырашэнне “ўніяцкага пытання” – піша С. Марозава (с. 78). Даследчыца прыводзіць шматлікія факты прымусовага навяртання на праваслаўе беларускіх уніятаў. Апісвае яна і формы супраціву: ад пісання петыцый да ўзброенай барацьбы (адзін з падраздзелаў, напрыклад, носіць назву “Гарадок: з каламі за веру”). Уражвае геаграфія фактаў супраціву: Азарычы Пінскага павету, Цехановічы Клімаваіцкага павету, Сенненскі, Полацкі паветы і г.д. Значны супраціў аказалі жыхары Вілейкі.

Прыведзеныя даследчыцай факты сведчаць, што прымус у ліквідацыі Уніяцкай Царквы выкарыстоўваўся па ўсёй Беларусі, і паўсюль ён выклікаў антыўз’яднаўчы рух. Цікавыя звесткі прыводзіць С. Марозава адносна сацыяльнай карціны супраціву: уніяцтва абаранялі не толькі сяляне і духавенства, але і шляхта рыма-каталіцкага веравызнання, якая ўсяляк падтрымлівала пратэстуючых уніятаў і адмаўляла ў падтрымцы прышламу праваслаўнаму духавенству і сваім землякам, якія здрадзілі Уніі.

З мэтай набліжэння абраднасці Ўніяцкай Царквы да Праваслаўнай у 1834-1838 гадах адбывалася так званае “ачышчэнне абраду”: з уніяцкіх цэркваў прыбіраліся абразы, напісаныя не паводле праваслаўных канонаў, кнігі віленскага і супрасльскага друку замяняліся на маскоўскія, перабудоўваліся алтары, выкідаліся арганы. Усе гэтыя змены выклікалі чарговую хвалю пратэстаў вернікаў. “Распаўсюджанай формай абароны сваёй веры ў тых умовах сталі групавыя і аднаасобныя пратэсты,” – піша С. Марозава. Асноўнай групай пратэстоўцаў у гэты перыяд былі ўніяцкія святары. Аднак і гэты негвалтоўны супраціў выклікаў хвалю рэпрэсій. Даследчыца, як прыклад святара, вернага сваім перакананням, прыводзіць айца Адама Плаўскага, святара з Любчы Навагрудскага дэканату, які першы даў прыклад непрыняцця службоўнікаў маскоўскага друку.

Чарговы этап ліквідацыі Уніі, які разглядае даследчыца, – збор подпісаў ад духавенства аб жаданні далучацца да праваслаўя, калі на тое будзе воля імператара. С. Марозава апісвае супраціў гэтай кампаніі з боку святароў: пратэст пятнаццаці святароў Беластоцкай акругі, ганенні на манахаў-базыльянаў у мястэчку Лыскава, пакутніцкі шлях трох святароў Р. Міцэвіча, І. Андрушкевіча і І. Салтаноўскага. Асаблівую ўвагу даследчыца надае паездцы ў 1838 годзе на Беларусь і Ўкраіну чыноўніка па асобых даручэннях пры Обер-пракуроры Сінода В. Скрыпіцына. Яго місія, як адзначае С. Марозава, прыспешыла справу ліквідацыі Уніяцкай Царквы.

Апошні, трэці раздзел манаграфіі С.В. Марозава прысвячае падзеям восені 1838-вясны 1839 гадоў. Сярод іх – масавыя пратэсты духавенства, якое жадала захавання Уніі (111 святароў падпісалі петыцыю на Полаччыне і 15 на Беласточчыне), дэпартацыі найбольш актыўных святароў у глыб Расіі, дзейнасць дзяржаўнага Тайнага камітэту, які рыхтаваў і праводзіў далучэнне Уніяцкай Царквы да Праваслаўнай. Даследчыца падкрэслівае, што акт аб “уз’яднанні” яшчэ некалькі месяцаў трымаўся ў таямніцы ад вернікаў і шэраговага духавенства – царкоўныя і свецкія ўлады чакалі прыходу ў Беларусь войска, якое мела б прадухіліць магчымыя бунты.

Напрыканцы С.В. Марозава падводзіць вынікі даследвання. “Салідарызуемся з тымі даследчыкамі, якія лічаць ліквідацыю ўніяцкай Царквы ганебнай старонкай расійскай канфесійнай палітыкі,” – піша аўтарка (с. 198). Яна адзначае, што “ўз’яднаўчая” палітыка расійскіх уладаў выклікала ў Беларусі моцны антыўз’яднаўчы рух: “На дэмантаж Царквы народ адказаў адданасцю сваім пастырам, абрадам, традыцыям” (с. 199). Даследчыца таксама піша, што змаганне царскіх уладаў з Уніяй не скончылася ў 1839 годзе, яшчэ шмат дзесяцігоддзяў святары і простыя вернікі захоўвалі вернасць афіцыйна забароненай царкве. “Настальгія па Уніі і страчанай разам з ёй сакральнай культуры захоўвалася ў Беларусі да пачатку ХХ стагоддзя,” – адзначае С. Марозава.

Варта падкрэсліць, што на сённяшні дзень праца С. В. Марозавай з’яўляецца ўнікальнай – яшчэ ніводзін навуковец не даследваў маштабы супраціву знішчэнню Уніяцкай Царквы на тэрыторыі Беларусі. Даследчыца ўводзіць у навуковы абарот цэлы шэраг невядомых фактаў і пярэчыць тэзісу аб “добраахвотным” уз’яднанні ўніятаў і адсутнасці супраціву ліквідацыі Уніяцкай Царквы.

Разам з тым хацелася б звярнуць увагу на некаторыя хібы працы. Гэта перадусім памылкі рэлігійнай лексікі. Так, напрыклад, С.В. Марозава ўжывае слова “спаведнікі” якое з’яўляецца калькай з рускай мовы, у беларускай рэлігійнай тэрміналогіі выкарыстоўваецца слова “вернікі”. Спаведнікам жа па-беларуску называецца святар, які спавядае. Слова “павяртаць”, якое даследчыца выкарыстоўвае на акрэсленне працэсу змены веравызнання лепей было б замяніць словам “навяртаць”. І найбольш уражвае рэгулярнае ўжыванне аўтаркай слова “поп” на акрэсленне ўніяцкага духавенства. Гэтае слова ў беларускай мове даўно ўжо набыло здзекліва-адмоўнае значэнне, таму варта было б яго замяняць нейтральным “святар”.

Найвялікшым аднак недахопам манаграфіі з’яўляецца яе наклад – 100 асобнікаў, што, безумоўна, недастаткова для такой цікавай і каштоўнай гістарычнай працы. Застаецца спадзявацца на хуткае яе перавыданне і чакаць новага накладу.

Поделиться

9 (16-03-2016 20:48:09 отредактировано kbg_dnepr)

Re: Література по уніатам

Як "ліквідовували" унію
Святослав Липовецький
11 березня 2016

70 років тому, 8–10 березня 1946 року, представники РПЦ організували і провели "собор" УГКЦ

+ открыть текст

"Нас тривожить думка про Церкву, бо якби не вона, то не мали би вже кого освободжувати", — від імені галичан у вересні 1939 р. заявив комуністичній владі Кость Левицький

17 вересня 1939 р. Червона армія ввійшла в Галичину, яка ще формально належала до Польської держави. "Освободителів" часто вітали квітами і в селах вивішували червоний та синьо-жовтий прапори. Проте і суспільство, і громадський провід розуміли, чого очікувати від нової влади, і звернення Костя Левицького вже тоді вказувало, що Українська греко-католицька церква (УГКЦ) прийме на себе один з головних ударів більшовиків.

"Перші совіти" — так називали період радянської окупації з вересня 1939-го до червня 1941 р. — відразу націоналізували друкарні, закрили церковні навчальні заклади, лікарні й сиротинці, розпустили монастирі. Перебуваючи під враженням від знайомства з новою владою, Митрополит Шептицький відправляє до Ватикану свого посланця по дозвіл висвятити ректора Богословської академії отця Йосифа Сліпого на єпископа й наступника. Після відповідної згоди висвячення відбувається таємно.

"Цілком очевидно, що під більшовиками всі ми почувалися приреченими на смерть; вони не приховували свого стремління знищити і задушити християнство, затерти найменші його сліди… На загал вони не почувалися тут як вдома; можливо, це і стало однією з причин того, що вони поводилися з нами обережніше, аніж ми того очікували", — писав Митрополит Шептицький до папського нунція Ротти наприкінці серпня 1941 р.

Президія «собору», 8 березня 1946 р. Зліва направо: єпископ Пельвецький, о. Костельник і єпископ Мельник. На той момент усі належали до РПЦ

Протистояти греко-католикам було нелегким завданням для совєтів. Унаслідок антирелігійної кампанії та репресій на початку 1939 р. на території всього СРСР діяло близько 100 православних храмів, а церквою керували лише три єпископи. Натомість у греко-католиків було 2 387 парафій, 7 єпископів, майже 2 500 священиків і понад 1 000 ченців.

Тому остаточне "вирішення" питання унії було відкладено на другий прихід совєтів, який відбувся 1944 р. Показово, що напередодні близько 300 священиків втекли на Захід, уникаючи повторної зустрічі з більшовиками. Проте останні здивували своєю поведінкою.

"У перші місяці перебування московських большевиків у Галичині, тобто в другій половині 1944 р., ставлення їх до Церкви було льояльне і навіть прихильне. Церква, що перед тим була в СССР переслідувана, дістала тепер відносні пільги, позірно ніхто проти неї не виступав", — писали в органі Закордонних частин ОУН "СУРМА" 10 квітня 1949 р. Найбільше сучасників вражало те, що не лише "служителі релігійного культу", а й навіть семінаристи були звільнені від служби в армії та примусових робіт.

Митрополит Шептицький, проводячи у вересні 1944 р. архієпархіальний собор, визнав, що "безбожництво перестало бути прапором для совєтів". Більше того, радянська влада запропонувала представникам УГКЦ зустріч у Москві.

Смерть Шептицького внесла істотні корективи в ці процеси. У ніч на 1 листопада 1944 р. біля Шептицького чергував отець Йосиф Кладочний. Він занотував останні слова митрополита: "Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але ви держіться, не відступайте від віри, від святої католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церков, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величніша від давної та буде обнімати цілий наш нарід".

Під час похорону влада дозволила велику ходу вулицями Львова. Йосиф Сліпий ішов за труною в митрополичому поліставріоні (ризах із зображенням багатьох хрестів). Отець-канцлер Микола Ґалянт пізніше йому оповідав, що радянський генерал, дивлячись на це, зауважив: "Але ж накидали на того молодого митрополита хрестів, як він їх донесе?!"

Не лише генерал сумнівався, чи донесе Сліпий свого "хреста", а й у листі-звіті першого секретаря компартії України Микити Хрущова до Йосипа Сталіна від 15 листопада також ішлося про це: "Митрополит Йосиф іще не користується достатнім авторитетом серед єпископів і духовенства греко-католицької церкви. Частина священнослужителів не задоволена його призначенням, бо вважає його чоловіком слабовольним, нездатним бути керівником цієї церкви".

Шептицький упродовж понад 40 років очолював церкву і був незаперечним авторитетом для всього суспільства. Проте навіть йому не завжди вдавалося дати раду з єпископами Станіславськими і Перемишльськими. Чого вартий сам факт, що Станіславський єпископ Григорій Хомишин самовільно запроваджував у своїй єпархії целібат або перехід на григоріанський календар.

54-річний Йосиф Сліпий тільки розпочинав свій митрополичий шлях, суть якого — в девізі на його гербі: Per aspera ad astra (з лат. — "Крізь терни до зірок". — С.Л.).

Значною перешкодою у справі ліквідації УГКЦ була діяльність націоналістичного підпілля, яке в умовах 1944 р. та активних наступальних дій Червоної армії дуже ускладнювало більшовикам їхнє завдання. Принаймні про це свідчить той факт, що делегацію УГКЦ, яка таки відвідала Москву вже наприкінці 1944 р., несподівано запросили до ставки верховного головнокомандування.

— Ми знаємо, що ваша Церква має великий вплив у народі, чи не міг би ваш Митрополит вплинути на те, щоби Шухевич припинив воєнні дії УПА. Ми їх переможемо, але нам не випадає воювати за Західну Україну.

— То дуже небезпечна справа, бо НКВД може підозрівати нашу Церкву у зв'язках з УПА і за це переслідувати її.

— Як ви можете висувати таке? Ви ж говорите з генералом Червоної Армії! Хто може боятися?

— А хто не боїться в Радянському Союзі? — останні слова, за свідченнями очевидців, викликали сміх усього загалу.

У Москві церковну делегацію, до якої ввійшли чотири священики на чолі з Климентієм Шептицьким (братом Андрея Шептицького), приймав патріарх РПЦ. На його запрошення відвідати богослужіння К.Шептицький відповів відмовою, а от інший делегат — Гавриїл Костельник погодився. "Отцю Костельникові завернулося в голові від того, що його тоді витали там кадилом", — писав у спогадах Йосиф Сліпий.

Ще одна проблема, яка затягувала остаточне "вирішення проблеми" унії, — міжнародне становище і неясність, чи погодиться західний світ на нові кордони, зокрема повторне захоплення Західної України більшовиками. Ялтинська конференція, що відбулася в лютому 1945 р., зняла це питання й відкрила шлях до прямої ліквідації УГКЦ.

Освячення на площі Ринок у Львові 19 січня 1946 р. У другому ряду священиків — о. Гавриїл Костельник. Незабаром до них приєднається делегація РПЦ на чолі з владикою Макарієм

11 квітня 1945 р. проведено арешти єпископів та провідного духовенства на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Показово, що, крім духовенства, затримали й 159 студентів духовних навчальних закладів, яких відправили до військкоматів.

Останньою репресії зачепили Перемишльську єпархію, територія якої в основному опинилася у складі Польщі. Після кількох затримань та звільнень улітку 1946 р. заарештували 70-річного єпископа Перемишльського Йосафата Коциловського. "Побитого старця-єпископа бандити винесли на вулицю разом із кріслом, якого він міцно держався, маніфестуючи таким чином свій опір. Його кинули до авта разом із кріслом, при чому єпископ розбив собі голову й з грюкотом упав на поміст авта", — так описано ті події в часописі "На чатах" (листопад 1946 р.).

Головні ж події ліквідації унії тривали з квітня 1945-го до березня 1946 р. Менше ніж за місяць після арешту єпископату формується "ініціативна група", куди входять священики з усіх трьох єпархій УГКЦ: Гавриїл Костельник — зі Львівської, Антоній Пельвецький — зі Станіславської (Івано-Франківської. — С.Л.), Михайло Мельник — з Перемишльської. Секретарем ініціативної групи став учитель з Холмщини Сергій Хруцький, який служив дяком у єдиному православному храмі Львова.

Кількість священиків, що "бажали" приєднатися до "ініціативної групи", росла, а якою ціною — описує Костельник у листі до патріарха РПЦ Алєксія від 3 жовтня 1945 р.: "Коли б не тиск із боку держави, то напевно за нинішніх умов не знайшлося б навіть і 50 таких священиків, які б хотіли "зруйнувати" греко-католицьку Церкву, щоб перетворити її в православну. Більшість наших священиків не вірить в краще майбутнє для Церкви в Радянському Союзі".

Націоналістичне підпілля, яке активно не включалося в церковні процеси, усе ж таки звернулося до Гавриїла Костельника з пропозицією припинити шкідливу діяльність та інсценізувати його викрадення, аби відправити за кордон. Проте Костельник відмовився. За минулі десятиліття він зажив слави одного з найвідоміших "восточників" серед греко-католицького кліру, а після війни на нього сильно вплинула фальшива інформація про загибель синів, які добровольцями воювали в дивізії "Галичина".

"Я був уніатом і загубив гідність пастиря. Я був націоналістом і загубив гідність людини. Але цього було замало. Націоналізм посиротив мене і мою дружину — убив трьох наших синів. Ми стали нещасними батьками", — писав Костельник у зверненні до влади. Насправді його старшого сина в 1941 р. стратили більшовики, а двоє молодших щасливо пережили воєнне лихоліття і разом з іншими дивізійниками опинилися у Британії.

Масові арешти й переслідування "упірних" священиків наближали час формальної ліквідації УГКЦ. Щоб перевірити ставлення населення до такого кроку, було вирішено провести спільне — греко-католиків і православних — водосвяття на площі Ринок у Львові. Цю начебто не дуже особливу подію детально висвітлювали в офіційному виданні РПЦ "Журнал Московской Патриархии", де в статті під назвою "Отторженная насилием возвращается любовию" підсумовано: "Лед сломан. Воссоединение греко-католиков с православными нашло свои мирные пути" (номер за березень 1946 р.).

Останнім штрихом перед проведенням "собору" став перехід "ініціативної групи" й іще кількох священиків у православ'я. Це сталося 22 лютого 1946 р., а за кілька днів у Володимирському соборі в Києві Антонія Пельвецького і Михайла Мельника було висвячено на єпископів, а о. Костельника піднесено до гідності митрофорного протоієрея. Надалі всі свої дії згадані особи вчиняли вже як священнослужителі РПЦ.

Делегація «Львівського собору» — члени «ініціативної групи» разом із патріархом РПЦ Алєксієм. Москва, квітень 1946 р.

"Созыв собора, который не следует именовать общегалицким, должен быть приурочен к так называемой "неделе православия", т.е. 10 марта, — наставляв у телеграмі від 25 січня 1946 р. нарком держбезпеки СРСР Всеволод Меркулов наркома держбезпеки УРСР Сергія Савченка. — В целях обеспечения успешного проведения собора введите в состав делегатов не менее 60–70% агентуры. Обеспечьте также достаточным процентом агентуры в составе приглашаемых на собор мирян из интеллигенции". У телеграмі також ішлося про виділення 400 тис. руб. "ініціативній групі" для проведення "собору", а також 75 тис. — на оперативні витрати.

Учасники «собору» під час голосування

8–10 березня 1946 р. у львівському Соборі святого Юра, із застосуванням особливих заходів безпеки, відбувся "собор" УГКЦ. 216 делегатів, частина з яких навіть не знала, куди їх везуть, проголосувала за ліквідацію унії та перехід у православ'я, а саме до РПЦ. Пізніше, пишучи лист до націоналістичного підпілля, Костельник констатував: "Так як все в Радянському Союзі відбувається добровільно і в 100% (позики, вибори, здача контингенту), так і Собор відбувся "добровільно" і з 100% успіхом".

Найбільшою проблемою "Львівського собору" стало питання його легітимності, адже скликати його могли лише єпископи, а без їхньої участі то було просто зібрання священиків, яке не мало жодної юридичної сили. Це розуміли й організатори.

Керівники "ініціативної групи", які прибули до Москви у квітні 1946 р., дали інтерв'ю кореспондентові ТАСС, де окремо зупинилися на цьому питанні. Їм довелося визнати, що особи, які скликали і проводили "собор", на той момент були єпископами й священиками Руської православної церкви:

Вопрос: Насколько был правомочен состоявшийся Собор Греко-католической Церкви, вынося решение об отмене постановления Брестского Собора 1596 года?

Ответ: На Соборе в числе делегатов были: епископ Дрогобычско-Самборский Михаил (Мельник), бывший генеральный викарий Перемышльской епархии Греко-католической Церкви, и епископ Станиславский Антоний (Пельвецкий) — бывший декан Гусятинского деканата Станиславской епархии Греко-католической Церкви, хиротония которых состоялась в городе Киеве 20 и 24 февраля с. г. во Владимирском соборе. Тогда же, еще до Собора, 13 первых униатских священников были приняты в православие.

Монахи-редемптористи в цивільному одязі після закриття монастиря у Станіславі (Івано-Франківську). Поруч — собака Амор, якому довелося покинути монастир разом із редемптористами. У повоєнні роки двоє з отців — Величковський і Стернюк (сидять зліва — 2-й і 3-й) — стануть підпільними єпископами УГКЦ

На той момент слідчі дії щодо ув'язнених греко-католицьких єпископів були завершені, і вони очікували суду.

"Але ми вкропили Папі!" — радісно кричав до Сліпого слідчий Горюн після відбутого "собору". "Сім мільйонів — невелика кількість, щоби потрясти Католицькою Церквою, а ви терором тільки себе компрометуєте", — спокійно відповів на це митрополит. Його чекатиме 18 років ув'язнення.

Коли митрополит Йосиф Сліпий опиниться на волі, всі члени "ініціативної групи" вже загинуть за нез'ясованих обставин. У 1948 р. застрелять Гавриїла Костельника, а за якусь мить — і його вбивцю. У 1955-му в потязі, який прямував до Києва, отруять Михайла Мельника й секретаря, що його супроводжував. Антон Пельвецький помре від раптового серцевого нападу в 1957-му. Секретар "ініціативної групи" Сергій Хруцький буде ув'язнений і помре в 1954 р. під час відбуття покарання. Радянська влада визнає і легалізує УГКЦ в 1989-му, після 43 років підпілля.

gazeta.dt.ua/history/yak-likvido … gkc-_.html

Пошук предків: Глушак (Брянськ.) Ковальов Федосенко (Могилевськ.)
Оглотков (Горбат. п. НГГ) Алькин Душин Жарков Кульдішов Баландин (Симб. губ.)
Клишкін Власенко Сакунов Кучерявенко (Глухів)
Кириченко Бондаренко Білоус Страшний (Новомоск. Дніпроп.)

Поделиться