03.01.15 14:04
НАЦГВАРДІЄЦЬ ВОЛОДИМИР БОЙЧУК: "Я БУВ ВЕСЬ ПОРІЗАНИЙ. ЯКЩО СКЛАСТИ ВСІ ШВИ ДОКУПИ - ВИЙДЕ БЛИЗЬКО МЕТРА"
Лікарня в Дебальцево – це те місце, яке я ніколи не забуду. Бог дав мені сили пережити всі ті болі, які можуть бути в тілі. Це коли вогнем горить, коли ріже, коле. Я відчував себе лялькою вуду, в яку безкінечно тикають голки, засипають каміння всередину, трощать кістки. Зламане десяте ребро без кінця нило, від нього просто відірвало шматок, і там нічого не можна було зробити. Окрім пошкоджених легень мучили болі від поранення в живіть, в який куля 5,45 залетіла навиліт, пошкодила печінку, нирку, кишківник. Сорок сантиметрів тонкої кишки взагалі вирізали, бо не було, що зашивати.
Я родом з Чернівців. Коли у нас в Криму з'явилися зелені чоловічки, я був на заробітках у Москві. Не витримав, залишив цю роботу і приїхав одразу на Майдан, де від сотника до сотника ходив, шукав, як потрапити в Нацгвардію.
Моя історія починається з Петрівців, з другого добровольчого батальйону Нацгвардії. Пройшовши там місяць підготовки, отримали завдання, і наш батальйон поїхав на блокпост номер 6, що на горі Карачун. Ми повинні були втримати це місце, тому що ця гора була як більмо на оці у нашого ворога. Вже тоді ми знали, що проти нас працюють російські спецслужби, що у них з'явилися найманці "кадировці", що проти нас стоять підготовлені військові з нормальною зброєю. Це, звісно, впливало на наш настрій. Ми щодня виживали під обстрілами. Під час кожного з них ми були готові до штурму, тому що щодня надходила інформація, що ворогів стає більше, що в них з'являється бронетехніка, а потім і танки. З яких вони так само обстрілювали наш блокпост. На щастя, після того, як не витримала телевежа, у них не було орієнтиру, куди стріляти. Вважалося, що ми утримували телевежу і охороняли її, але насправді тримали тактично важливе місце - саму гору, з якої було видно Слов'янськ, Краматорськ і навколишні села, а значить ми їх контролювали.
Спочатку на горі було близько 700 людей: артилеристи, десант, різні спецслужби. А наприкінці залишилось 74 людини. Це, власне, наш взвод і артилеристи, які замість 5 чоловік виходили по двоє до зброї. Інші роз'їхалися по інших точках. В нас нібито все було взято в кільце, але насправді виходило так, що ми намагалися тримати те, що не можна утримати.
Нас попереджали, що формується велика ворожа колона. Вороги нас обстрілювали з метою зайняти інше місто, тому що у Слов'янську і Краматорську все було розкрадено, магазини - порожні, в селах у людей забирали худобу. Всі стояли на межі голоду, незважаючи на літо.
І от коли колона приблизно в 240 одиниць рушила, її успішно обстріляли з наших позицій. (Йдеться по втечу банди Гіркіна зі Слов'янска. - Ред.) Ми думали, що вони збирають сили, щоб піти на нас і зайняти гору. Але вони розбили перший блокпост і, не продовжуючи рух, залишились у Слов'янську і Краматорську. Було прийнято рішення всім на 5-му блокпості ховатися в окопи і не зустрічати ворога вогнем. Коли вони залетіли на 5-й блокпост, ми почали палити з усього, що в нас було. Я на власні очі бачив багато спалахів від гаубиць, чув міномети. А ще довелося побачити колосальний вибух, не знаю що це було, але він був як у кіно, з таким величезним вогняним грибом. В таку мить дійсно відчуваєш, що ти на війні. Слава богу, вийшло так, що бронетехніку ми підбили, звісно, тих хто поховався, повтікав - затримали. Решта колони поїхала на Донецьк. Щоб дати прочуханів ворогові, ми використали майже весь арсенал, який мали, і на оборону гори вже нічого не залишилося. Хлопці з 5-го блокпоста - всі герої, тому що їм потрібно було витримати і наш вогонь теж. Через день ми поїхали до них відвезти воду, харчі, перевірити чи всі живі-здорові. Вони неймовірно були раді нас бачити - обіймали, і цілували.
Коли ми повернулися, нас поєднали з 1-им батальйоном і дали назву: батальйон оперативного призначення імені генерала Кульчицького.
Поранення я отримав під Дебальцево. Там пішло з життя четверо моїх друзів. Ті люди, яких я був би радий бачити усе своє життя, один з них був особливий. Це швидше брат, а не друг. З ним ми спали в одному наметі, жили в одній кімнаті, де він, там і я. Його позивний - Альпініст, а ім'я - Олексій.
Я став стрільцем у комендантському взводі, а Альпініст - снайпером. Це було в серпні. У нас щодня були виїзди на блокпости з різними завданнями. Останнім, куди ми поїхали разом, було завдання: забрати з-під вогню поранених, людей, які нібито потрапили не туди, куди треба. В них була наша ЗУшка і КАМАЗ з боєприпасами. Як тільки ми приїхали на блокпост, одразу заскочили на два БТРи, до нас долучилися ще хлопці і ми вирушили. Я не знаю, що це було: пастка чи засідка, чи прорахунок командуючого. Але звинувачувати нашого комбата я не можу, бо він поїхав разом з нами і теж був поранений.
Ми шукали їх і зрозуміли що їх ніде немає, як раптом почався обстріл. Вийшло так, що спереду стріляє снайпер, а в спину автомат або кулемет. Після того, коли з'явилися перші поранені, один з них - Шпола, теж мій друг, БТРи зупинилися. Ми з Альпіністом схопили Шполу, стягнули. А супротивники зрозуміли, що якщо ми зупинились, то приймаємо бій і відкрили вогонь вже по-серйозному. Альпініст перев' язав Шполі ногу, ми відтягли його обабіч дороги. А потім чуємо, що дають команду подати поранених всередину БТРа, а самим іти пішки позаду. Намагались просунутись вперед, щоб вирватися з-під обстрілу. З того нічого не вийшло. Почули команду "на броню". Я останнім туди заскочив, мені дістався лівий задній кут БТРа, 80-ки, біля глушника, який мені обпікав ногу і постійно відволікав. Виявилось, що попереду нас теж чекали, бо почали стріляти назустріч. Я їхав спиною вперед і чув постріли зі спини. Ми під'їхали до місця, звідки вівся обстріл, і складалося таке враження, що за декілька хвилин пролітає все твоє життя. Час пригальмовує, причому ти навіть чуєш, як повз твою голову пролітають кулі і так повільно, як ніколи. Від рикошету дзвеніла броня. Альпініст сидів позаду мене. Він - снайпер. І коли він підійняв біля мого вуха снайперську гвинтівку калібром 7,62 і гучно вистрілив, я подумав: ще один такий постріл - і в мене з правого вуха потече юшка.
Я вихопив зброю, сказав, щоб він сів, впираючись ногами в мене. Я був впевнений, що так буде безпечно для нього. Потім по нас почав працювати АГС.(автоматичний станковий гранатомет, - ред.). Від нього спалаху не бачиш, а лише клубки пилюки, звісно осколків теж не бачиш.
Свій осколок я піймав у лівий бік. Пробило легеню. Чесно скажу, навіть не перелякався і емоцій - нуль.
Ще на горі я навчився: відключати страх і шукати вихід з ситуації. Я перевірив, що пальці в рану не пролазять, поматюкався трохи і перевернувся на спину, щоб перезарядитися. В цей момент прилітає ВОГ (осколочний боєприпас для гранатометів, - ред.). куди саме я не побачив, але удар був дуже сильний. Я здивувався, чому я взагалі не вилетів з того БТРа. Зрозумів, що ще одну таку плюшку я просто не витримаю. Треба якось змінити місце. Бокові позиції на БТРІ - більш безпечні. Я обернувся і не побачив Альпініста, проте подивився на хлопців, а там було близько 20 людей, і всі вони були в крові. У кого шматок вуха відірвало, у кого в ногу поранення, комусь в руку, в голову. Я, коли пригадую ті моменти, розумію, що це реально жахливі речі. Потім подивився на запасне колесо, воно висіло на тросі, і щоб якось сховатися від куль, потрібно було спуститися нижче до землі. Не знаю, яким чином, але з верхньої точки я переліз вниз. Сів всередину цього колеса. Поки перелазив - я впіймав ще кулю. Вона зайшла в ребро з правої сторони, а вилетіла в зоні апендиксу. По дорозі вона порвала мою печінку, нирку, кишківник, але я того навіть не відчув. Відчував лише, що в мене з правої сторони внутрішні органи німіють. Права легеня була контужена від вибуху і не працювала. Я зрозумів, що можу втратити свідомість, зав'язав тросом ліву руку, щоб не впасти, або принаймні, щоб мене доволокли до блокпосту. А якщо не довезуть, то щоб було кого в землю покласти. Потім сперся на автомат, в мене впали тактичні окуляри і я почав спостерігати за ними, вчепившись поглядом, зрозумів що втрачаю свідомість. Перед очима з'явився туман. У такому стані я доїхав до блокпосту.
Там мене кинули в "таблетку", радянський такий бобік. Подивився, що серед поранених не бачу Альпініста, подумав, значить живий. Відчув, що слабне рука і вже не можу втримати бинт на рані, тоді почав співати пісню, яку я написав, неофіційний гімн Нацгвардіі. Хоча в мене ліва легеня була пробита, а права сплющена від контузії, і я не міг надихатися, але я співав її все одно, хапаючи повітря. Коли дійшов до моменту про сина, згадав про свого, якому я обіцяв, що татко повернеться.
Відключаєшся, але згадуєш свою дитину і розумієш: "Ні, я буду боротися!". Як тільки ми приїхали і зупинилися, я з думкою: "Ні хрєна, ви не дочекаєтеся моєї смерті", - розгрібаю хлопців по сторонах, вибираюсь на вулицю, шукаю ноші, лягаю на них, знімаю бронежилет, кричу: "Давайте бігом, бо часу в мене немає, треба мене врятувати", - лікарі думали, що я в істериці.
Санітарки були здивовані, вони не знали, що робити; питали хто найтяжчий, при цьому усі пальцем показували на мене. Мені намагалися зняти берці, почали їх розв'язувати помаленьку. Я схопив ножа і їх розрізав. На операційному столі - хвилина, друга, третя, а я не знаю, що робити, чи молитися Богу, чи просити пробачення, чи прощатися з рідними і близькими, я - в ступорі. Знаю, що зараз від мене вже нічого не залежить. Єдине, що я сказав хірургові: "Доктор, сделайте так, чтоб я хотя бы еще раз увидел своего сына."
Лікарня в Дебальцевому - це те місце, яке я ніколи не забуду. Бог дав мені сили пережити всі ті болі, які можуть бути в тілі. Це коли вогнем горить, коли ріже, коле. Я відчував себе лялькою вуду, в яку безкінечно тикають голки, засипають каміння всередину, трощать кістки. Зламане десяте ребро без кінця нило, від нього просто відірвало шматок, і там нічого не можна було зробити. Окрім пошкоджених легень, мучили болі від поранення в живіть, в який куля 5,45 залетіла на виліт, пошкодила печінку, нирку, кишківник. Сорок сантиметрів тонкої кишки взагалі вирізали, бо не було, що зашивати.
Пам' ятаю, в Дебальцевому до мене приходили мої друзі, я дивився і серед натовпу не побачив Альпініста. Спитав, де він, а мені сказали, що його вже з нами немає. Я, абсолютно не задумуючись, що це значить, просто ліг спати. Мій розум відмовився взагалі сприймати цю інформацію.
Коли "Градами" почали бити вже безпосередньо по лікарнях в Дебальцевому, мене перевезли в Артемівськ. Там мені вперше в житті, і я сподіваюся, що в останнє, зробили клізму. Це було помилкою, оскільки я мав множинне осколкове поранення кишківника, і ніяку воду туди заливати не можна було, в Харків потрапив з триденним перитонітом. Тоді пошкодився ще й жовчний міхур. Там одразу поклали на операційний стхміл. Операції проводили в декілька етапів. Наді мною зібралися найкращі передові хірурги України. І вдруге, так символічно, під купою знеболюючого, я лягаю на стіл, не знаючи про що мені думати, чого очікувати, і чую за вікном, як люди співають "Червону руту". Я не знаю, чи то якийсь мітинг був, чи то просто підтримка поранених солдат, але це мене торкнуло.
Після операції мене перевели в звичайну обласну лікарню в Харкові, в реанімацію, бо вони побачили, що я важкий. А я був - стабільно важкий, можна так сказати. Я був весь порізаний. Мав шви з трьох боків. Якщо скласти ці шви докупи - вийде близько метра.
Цю обласну лікарню я називаю "лікарня 90-х років". Де повно цинізму і лікарської недбалості. Персоналу там було дуже мало, і від них дуже важко було допроситися навіть мокрої ганчірки. Я, перебуваючи в реанімації, сам підмивався. Сам збивав собі температуру, щоб в мене гарячки не було. Бо зліва від мене лежала людина, яка від гарячки марила 4 доби. І я всі ці дні слухав як він марить. Спати було неможливо, бо хлопець розмовляв, кричав, а коли він відключався, тоді персонал не давав спати, бо бігали над ним. Ще мені доводилось самому слідкувати за своїми крапельницями. Дні в цій лікарні - були найважчими. Хотілося просто ридати, сльози лилися самі, бо ти просто в безвиході. На тебе все так тисне, ти лежиш і нічого не можеш вдіяти. Я попросив лікаря перевести мене в іншу лікарню, бо думав що з'їду з глузду. Деяких хлопців мали відправляти в Київ, у військовий госпіталь, мене відправили з ними.
Я втратив 22 кг ваги. Зараз вже потроху поправляюся. В Києві 2 дні просто спав. Потім почався такий етап мого лікування, коли я розумів, що нарешті відпочив і, що можу потроху підіймати себе на ноги. Тут, слава Богу, за довгий час мені дівчата помили ноги. Я був вражений тим, що просиш і одразу роблять. В перший день, коли мене перевели з реанімації в невідкладну хірургію, біля палати стояла черга волонтерів. Я не міг зрозуміти, що вони від мене хочуть, а кожен з них хотів мені чимось допомогти. В палаті все було прибрано, оскільки в мене були проблеми з легенями,то попрали тюлі і штори, скрізь витерли пил. Зараз я дуже щиро вдячний цим людям. Які були біля мене навіть вночі.
За тиждень я вже зміг сідати і пересилюючи себе робити крок за кроком. Щодня ставив собі нову задачу. Бо я дуже хотів одужати. І лише в цьому госпіталі я вперше перелякався за себе, бо до того страху за своє життя в мене не було. Я не знав, чи зможу я стати на ноги, їсти, ходити в туалет, бо в мене збоку була вставлена трубка - ревізія кишківника, і висів калоприймач. Були думки, що можу залишитися до кінця життя з тим пакунком. Взагалі я багато чого не знав, окрім одного, що я мушу стати на ноги і побачити свого сина. Тому що це мій янгол, який є сенсом мого життя.
Після того, як з мене повиймали останні осколки, перевели в центральний госпіталь МВС. Я безмежно вдячний нашим волонтерам і просто добрим людям. Я розумію, що лікарі зробили половину справи, а ще половину прості люди. Морально і духовно я здоровий завдяки їм. Туди мені дружина вперше привезла синульку. Я наколовся знеболюючим, але пішов з ним гуляти.
Згодом в цьому госпіталі я нарешті став на ноги, мені зашили цей дренаж з калоприймачем і виписали. Я зміг пересуватися на далекі відстані: поїхав до свого брата, бо коли він одружився, я був на війні. Коли в нього народився син, я теж був на війні. Після нього я мав заїхати в Умань на могилу до Альпініста. Коли я зрозумів, що він загинув, в мене сталися страшні напади депресії. До мене дійшло, що я ніколи не побачу його, не побачу Псіха - хлопчину з розвідки, дядю Колю, у якого я був після першої ротації в гостях. Олега Дога, я знаю, що його не дочекалися мама, батько і маленька донечка.
Я поїхав на могилу до друга, щоб попросити у його матері вибачення за те, що не зберегли. В мене камінь з душі впав, коли я нарешті її побачив, обійняв і вибачився.
А ще я переконався сам, на власні очі, що Альпініста вже немає. Ще його мама прислала нам 5 тисяч гривень на те, щоб полагодити джип-позашляховик для фронту. Я знаю, як вона плаче за втраченим сином і допомагати мають їй, а не навпаки. Саме тоді я зрозумів, яка сильна в нас незламність духу, та наполегливість продовжувати робити своє діло, тому що його мама продовжила справу, за яку взявся її син.
Повернувшись в цивільне життя, я не знав, що робити далі. Нічого іншого, окрім служби в Нацгвардії, для себе я не бачив. І дуже переживав, що можуть не взяти назад. Хотілося чимось дійсно суттєвим зайнятися, бо це несправедливо - упіймав бандитську кулю і ти нам вже більше не потрібен.
Якщо не служба, то прірва. Не знаєш куди себе подіти. Раніше ким я тільки не працював і багато чого вмію, але тепер все інакше, після війни, після поранення все змінилося. Але я все ж таки отримав відповідь ВЛК комісії, де написано, що придатний до військової служби за контрактом. Мені довелося переконувати кожного лікаря, в тому що я зможу щось робити. Кожного з них я просив дозволити мені бути діловодом. Я хочу бути корисним. Просто корисним для своїх побратимів, для Нацгвардії, для своєї країни.
Тепер після ще однієї комісії я підпишу контракт і думаю перейти в медичну роту діловодом. Ця рота зараз формується. Хотілося б зробити так, щоб наша медрота була не гірша за натовські зразки, тому що той факт, що не довезли Альпініста, мені не дає спокою. На тому блокпості могла чекати машина швидкої допомоги. Але замість того всього один контужений лікар їхав з нами в БТРІ - ось і вся допомога.
Медична рота, яка формується, буде базуватися в Артемівську, це буде лікарня, яка підсилюється лікарями-хірургами, усім необхідним. В неї буде свій штат медиків.
Я мрію про спокій у країні, про утримання державних кордонів. В тому числі і Крима. Я мрію про те, щоб мій син бачив кордони своєї країни такими, якими вони були, коли він народився. За це вже пролито багато крові, тому я не маю право залишатися осторонь. Я буду крок за кроком робити все, щоб відстояти нашу країну до останнього сантиметру, чужого мені не треба.
А ще я мрію, щоб у мого синульки було ще двоє братиків, чи сестричок. І дуже хочу записати свою пісню на професійному рівні.
Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор. НЕТ
Источник: censor.net.ua/r318555