71 ( 02-11-2014 18:26:19 змінене Алена )

Re: Захисники України тут-і-зараз

Тяжелораненый украинский воин Сергей встал на ноги и сегодня женился. Врачи вырвали его с того света, - волонтер Юрий Бирюков. ФОТОрепортаж

Сегодня состоялось торжественное бракосочетание Светланы и Сергея - героя АТО, который смог встать на ноги после тяжелого ранения.

http://storage1.censor.net.ua/images/a/6/e/5/a6e5e319a72f5afb18b3b41a4f8f7a0e/640x854.jpg

Об этом пишет на своей странице в социальной сети Фейсбук известный волонтер, основатель группы "Крылья Феникса", советник президента Украины Юрий Бирюков, информирует Цензор НЕТ.

"Много раз за сегодняшний день я был свидетелем. Свидетелем неподдельного счастья Сергея и Светы. И не из-за свадьбы, хотя и она добавила положительных эмоций. Сам факт того, что он смог встать на ноги после своего чудовищного ранения - это счастье. Свидетелем гордости врачей за свою работу. Пусть происшедшее будут называть божественным чудом, провидением, но это врачи его выхаживали эти долгих три месяца. Вырвав с "того света", они кропотливо занимались восстановлением кожи - шаг за шагом, операция за операцией", - пишет он.

Также он отмечает, что стал свидетелем радости гостей: "Искренней радости за молодоженов, абсолютно открытой и абсолютно неподдельной. Никто не знал Серегу раньше, большая часть гостей - никогда не видела его и до сегодняшнего дня. Поддерживали молча, перечисляя деньги. Поддерживали делом - помогая 2-й городской больнице. Поддерживали молитвами - Света читала ему комментарии под моими постами о нем. А, и еще я был свидетелем на этой свадьбе".

"Горько? Не знаю, почему так говорят - мне было радостно. У него еще впереди громадный путь по реабилитации, у него впереди еще много боли. Но еще, у него впереди вся жизнь. Та жизнь, которая в конце июля повисла на крохотном волоске. P.S. Всей нашей Днепропетровской команде волонтеров - в ноги кланяюсь. Вы помогли его спасти. Алена и команда - СПАСИБО! P.P.S. Татьяна Губа - без тебя не управились бы со свадьбой, спасибище! P.P.P.S. И да, я привез подарок. И не только ему. Еще будет отдельный пост. Андрій Пишний - это была ПРАВИЛЬНАЯ идея", - пишет он.
Также он разместил на своей страницы фотографии, сделанные на вышеотмеченном торжестве.

Источник: censor.net.ua/p309930

СЧАСТЬЯ  МОЛОДЫМ!

----------------------------------------------------------

Это вот этот Сергей      http://forum.genoua.name/viewtopic.php?pid=10342#p10342
Храни его Бог!

Share

72

Re: Захисники України тут-і-зараз

[]

Thanks: Т.В.1

Share

73

Re: Захисники України тут-і-зараз

КІБОРГ "ЖОРА"

Після зміни в терміналі Донецького, їде Жора з нами в машині у Слов'янськ, щоб потім якось до Києва дістатись.
- Жора, а в тебе діти є?
- От якраз вирвався додому на 10 днів, щоб виправити ситуацію.

..... Бо кіборгів, скажу я вам, забагато не буває!!!

Share

74

Re: Захисники України тут-і-зараз

12.11.14 10:30

КОМАНДИР ВЗВОДА В БАТАЛЬОНЕ "АЙДАР" МАКСИМ КОЗУБ: ЕСЛИ БЫ СЕПАРАТИСТЫ ВЫШЛИ С БЕЛЫМ ФЛАГОМ, Я СКАЗАЛ БЫ ИМ: "СЛАВА БОГУ, РЕБЯТА!"

Есть такая профессия – Родину защищать. Когда ты идешь воевать, ты понимаешь, что тебя могут убить, ранить. Процитирую одного человека: "Оце іноді приїздять до нас якісь долбой#би в батальйон, а сюди мають їхати люди, що готові вбивати і вмирати". В данный момент я этим занимаюсь, потому что кто-то должен это делать. И не срочники, эти 18-летние ребята, а такие, как я. Я имею армейский опыт, побывал на войне добровольцем в 93 году в Сухуми, хотя в боях там и не участвовал. Вот мы, те, кто постарше, и должны сделать эту работу.
Я приехал в батальон "Айдар" с паспортом. Военный билет когда-то потерял. Через 3-4 дня нужно было отправить на передовую в Счастье какое-то количество людей, сменить ребят. Мы съездили на полигон, побегали, постреляли, и по результатам отобрали тех, кто поедет на фронт, а меня назначили взводным и сказали: "вот твой взвод, вези его в Счастье". При том, что у меня нет офицерского звания. Я числился Бог знает кем, но почти месяц был командиром, до тех пор, пока меня не ранили.

Я - киевлянин. Когда-то в далеком прошлом я учился на радио-физическом, потом так получилось, что ушел в право и был юрисконсультом, журналистом, а последние 20 лет - я конференц-переводчик.

http://storage1.censor.net.ua/images/6/f/0/e/6f0e561dbda906316ffcd5a57c64feac/519x756.jpg

Конечно, умирать там никому не хочется, но летит "град" и ты не думаешь в этот момент: "Ой, это же летит "град", он меня может убить", - а быстро прыгаешь в блиндаж. Так и с пулей: свистит, думаешь, ага оттуда прилетела, значит, там может быть снайпер на этом чердаке, надо туда выпустить очередь.

У меня во взводе 26 человек. Одиннадцать из них - это ребята из Луганской области и Луганска. У кого-то мама там осталась, у кого-то жена. Однажды звонит один из бойцов в Каменный Брод своей жене и говорит: "ты там не переживай, мы скоро уже до вас дойдем, освободим". Двухсотых в моем взводе было двое: один 65-летний вечный доброволец, вечный, потому что его даже формально, даже задним числом нельзя зачислить в списки части, - он уже все возрасты вышел, отставной офицер из села где-то между Мариуполем и Бердянском, а второй - Сережа Федоров, умер в реанимации уже здесь, в киевском госпитале, он из села Верхняя Покровка, Старобельского района. То есть, они защищали не просто территориальную целостность, а свое право, на своей земле спокойно жить и на своем комбайне работать, без всяких ЛНР, которые им нафиг были не нужны.

Мой заместитель, был на зачистке одного села, явно сепаратистского, когда вернулся, сказал: "Вперше в житті я йшов вулицею і відчував, що на мене дивляться, як на окупанта". А у меня была другая ситуация: при нас обстреляли "Градами" село, которое находилось в нескольких километрах от Луганска и в километре от нас, но его обстреляли со стороны ЛНР, там загорелись дома, и мы с несколькими бойцами из моего взвода пошли посмотреть, есть ли раненые, нужна ли скорая. Раненых, слава Богу, не было, но была семья без крыши в прямом смысле, над головой, они сидели и плакали по этому поводу. Меня поразило, что семья достаточно молодая - муж и жена. Они нас угостили кислым молоком и стали рассказывать, что занимались откормом поросят. У них их было 9 штук, а после предыдущего обстрела где-то за неделю до этого, осталось только двое. Потому что снаряд влетел чуть ли не в кормушку. И женщина говорит: "Когда же эта война кончится", а я стою рядом с ней, показываю в сторону Луганска, который в нескольких километрах, и говорю, что, наверное, когда уймем этих уродов, тогда и кончится. А она в ответ: "Мочите, ребята, мочите их и поскорее".

Там - достаточно много людей, которые боялись, что их заставят говорить по-украински и так далее, но они совершенно не ожидали того, что эти "ЛНР" и "ДНР" им принесут.

Когда мы первый раз занимали Вергунский разъезд, там же в Вергунке задержали молодого сепаратиста, парню буквально года 24. С оружием в машине и так далее. Когда я его увидел, он лежал на асфальте, а вокруг были бойцы, которые достаточно агрессивно на него кинулись - и мне пришлось его спасать, так сказать. Когда мы с ребятами из моего взвода везли его в нашей машине в наручниках на базу, один из наших солдат, который родом из Луганской области, с ними полдороги разговаривал: "что же ты, дурак, пошел к сепаратистам? У меня сын такой, как ты, почему мой сын этой дурью не мается?", - ему действительно жалко его стало. И добавил: "Вот хорошо, что ты в плен к нам попал, может, возьмешься за голову, а не погибнешь за "ЛНР"". Мы с ним сигаретами делились, руки развязывали, чтоб мог покурить. И я не знаю насколько искренне, но он, когда все это послушал, сказал нам, что мы люди нормальные, и если бы знал это раньше, "в ополчение" не пошел бы.

Есть и в России, и здесь те люди, которых я, была бы возможность, уничтожил бы недрогнувшей рукой. Я о тех, кто отвечает за это все. Но в принципе у меня совершенно нет какой-то ненависти и агрессии ко всем подряд.

Если бы сепаратисты вышли с белым флагом, сдали оружие и сказали: "Все, мы пошли пахать земли", - я бы сказал: "слава Богу, ребята".

Я не ухожу глубоко в эмоции. Для меня страх - это какой-то стимул что-то правильно делать в сложившейся ситуации. Но был у меня случай, когда действительно всплакнул нормально, один из сильных эмоциональных моментов, я сам от себя не ожидал: шел по дороге в сторону нашего блокпоста, а дорога такая прифронтовая - ямы от мин, от "Града". И на встречу едут 3 или 4 танка. Флаг наш, ребята на броне сидят и руками машут, я им машу в ответ, кто-то улыбается… А еще есть такая традиция у танкистов - качают пулеметом вверх-вниз, приветствуют так. Тогда мобильным можно было пользоваться - и я жену набрал, чтоб сказать, что все нормально. Звоню ей, вижу эти танки, и меня переполнили чувства: едут наши ребята, у нас есть танки, и мы скоро эту войну закончим. И я прямо в трубку всхлипывать начал. Вот такой кусочек моей войны.

У нас был такой однополчанин Илья Василаш - отставной офицер, пограничник, за 50 уже. Позывной - Дед. Когда мы были под Металлистом, он приходил к нам на позиции, доводилось общаться иногда. Потом в какой-то день приходит кто-то из наших, а часть батальона в это время где-то в другом месте воевала, и говорит, что несколько наших погибло и Дед - тоже двухсотый. Жалко его так стало - хороший человек. Мы с ребятами 50 грамм за упокой выпили, а буквально на следующий день, смотрим - Дед снова идет в нашу сторону. В этом бардаке бывает, что где-то в бою кого-то спутали или показалось, что погиб. Мы обрадовались, сказали, что теперь проставиться должен за то, что жив. Пошутили, поговорили. А еще через день пришел замротного и сказал, что Деда таки убило. Я вспомнил прошлый раз и надеялся, что это опять ошибка. А оказалось правдой.

Был бы я писателем, описал бы ощущения, что это такое: услышать когда кто-то погиб, потом пить за него на какой-то фанерке, потом встретить его живым, обниматься, и снова, теперь уже наверняка, потерять его. Рассказать-то об этом можно, но как передать, какие чувства мы при этом пережили?

Я сейчас мечтаю, чтоб лучше себя почувствовала моя любимая жена. У нее неважно с ногами сейчас. Когда меня привезли в Киев, Оля меня увидела где-то на 5-й день, потому что у нее к тому времени ноги не работали настолько, что она не могла приехать. Мы так и лежали в разных местах, думая друг о друге. Только на 5-й день приехал мой коллега, здоровый такой мужик с машиной. И Оля смогла, буквально вися на его плече, дойти от двери квартиры до лифта, спуститься и потом здесь дойти от машины до лавочки, чтоб мы с ней, наконец, увиделись.

А еще хочется, чтобы все пришло в норму в батальоне, потому что там есть некие свои внутренние проблемы. И чтоб рука поскорее срослась.

Текст и фото: Вика Ясинская, Цензор.НЕТ

Thanks: Т.В.1

Share

75

Re: Захисники України тут-і-зараз

фильм Азада Сафарова "Матусі" - это объединенные рассказы матерей, сыновья которых находятся в зоне АТО

[]

Share

76

Re: Захисники України тут-і-зараз

Ярмак

[]

Умница!!!

Share

77 ( 15-11-2014 21:17:41 змінене Алена )

Re: Захисники України тут-і-зараз

14.11.14 16:38

Бабушка, бежавшая из Луганска, помогает вязать маскировочные костюмы для украинских снайперов, - блогер.

"Этот народ непобедим, поистине! Восьмидесятилетняя бабуля, которая вынуждена была бежать из Луганска, как и многие другие жители этого некогда прекрасного города, не сидит даром, сложа руки, в ожидании пока ей принесут очередную пенсию".

http://storage1.censor.net.ua/images/3/9/0/2/39024c017e8788250dddae99213669a6/555x500.jpg

Об этом пишет в своем блоге на LiveJournal пользователь zloy_odessit, передает Цензор.НЕТ.

- Бабушка каждый день приходит к Киевским волонтерам и помогает им вязать... маскировочные костюмы для снайперов ДРГ! Фактически, каждый сшитый этой бабушкой костюм - это, де-факто, неожиданная (инсульт, инфаркт и все такое) смерть для очередного террориста. И я вам так скажу, когда слышу ной "да зачем нам этот Луганск с тучей ваты?" хочется ткнуть мордой это говорящего - на, смотри! Вот ради кого мы должны вернуть Луганск и Донецк, а не ради той шулупени, что сейчас с голодухи на Луну воет! Одно только смущает, киевляне, ну е-мае, неужели нельзя было бабулю-мастерицу посадить в более теплое место?".

censor.net.ua/photo_news/312006/ … rov_bloger

«Эта женщина не хотела в кадр: «фотографируйте молодых». Она была одна такая - молчаливая, с мудрыми печальными глазами, давно разменяла восьмой десяток. Она пришла помогать плести кикиморы. А когда ей надо было идти, очень извинялась: «Мне поезд надо встретить. Я еще обязательно приду».
Кроме того, бабушка принесла для беженцев из Донбасса посуду. «Раскрыла свою маленькую сумочку, в которой принесла черпак и тарелочку такую молочного цвета, аккуратненькую, небольшую тарелочку для переселенцев», - рассказали благодарные ей молодые люди.

http://storage1.censor.net.ua/images/9/d/5/2/9d52b87062fc65ff45b8b4561233ea00/555x370.jpg

Share

78

Re: Захисники України тут-і-зараз

18.11.14 12:28

ПОЛКОВНИК ВАСИЛЬ РОГАТЮК: "НЕМАЄ ЗДОРОВИХ ЛЮДЕЙ СЕРЕД ТИХ, ХТО ПОБУВАВ НА ФРОНТІ. Є НЕДОСТАТНЬО ОБСТЕЖЕНІ"

Військова медицина перед війною майже перестала існувати. Нам вдалося розшукати начальника Чернівецького військового госпіталю, якому довелося з нуля організовувати медичну допомогу на передовій і відправляти на фронт найкваліфікованіших лікарів з кожного госпіталю України. Коли розпочалися бойові дії, полковник Василь Рогатюк був заступником директора військово-медичного департаменту.
Збройні сили були не готові до цієї війни. Ніхто не міг подумати, що вона може розпочатися, тим більше з Росією. Не була готова й військова медицина. На сході майже не було госпіталів. Вони є тільки в Харкові і Дніпропетровську. Хоча дніпропетровський шпиталь на той час було продано попереднім керівництвом Міністерства оборони.

Коли розпочалася війна, ми зібралися у директора департаменту Віталія Андронатія. Ми професіонали, і розуміли, що нам потрібно зробити. Просто не було чим зробити і не було ким зробити. В медпунктах навіть не було лікарів, їх замінили фельдшерами. Пишеться, що лікар, а підготовку пройшов у вінницькому медичному коледжі. Коли у департаменті було керівництво з Вінниці, там створили коледж, який випускав і не лікаря, і не фельдшера, а незрозуміло кого. Потім випускників розподілили по військах.

http://storage1.censor.net.ua/images/d/f/2/b/df2b29234f1a83e96361e6717c6fa57a/513x770.jpg

В радянські часи і за перші десь десять років Незалежності було НЗ, були індивідуальні медичні засоби, які мали б видаватися військовослужбовцям. Але усі медичні запаси було знищено.

А відповідати за це довелося нам, хоча можна було нарікати на попередників. Ми прийняли рішення, яке зараз можна критикувати, але не було інших варіантів - створити лікарсько-сестринські бригади в кожному військовому госпиталі. І по три бригади в медичних центрах. Бригади вибирали начальники шпиталів разом з керівництвом, але були і ті, хто хотіли їхати самі. А якщо хтось і не хотів, то про це навіть не говорив, тому що він військовий. Ці бригади ми приєднали до батальйонів, усіх батальйонів Збройних сил, що брали участь в АТО.

Що це дало? По-перше: це була кваліфікована допомога, з елементами спеціалізованої, яка, можливо, на полю бою і не потрібна була. Але разом з тим, коли солдат або командир бачив поряд з собою лікаря-офіцера, хірурга-анестезіолога, які йдуть з ним в бій і можуть своєчасно надати допомогу, вони дякували нам, тому що навіть психологічно з лікарем почуваєш себе більш впевнено. А по-друге: лікарі добре розуміли, як сортувати поранених, куди саме їх потрібно відправляти. Вони поступали або в Харків, або Дніпропетровськ, і ми надали цим госпіталям рівень сортувальних. А звідти поранених розподіляли у інші центри і шпиталі залежно від поранення. Якщо це поранення в живіт, в грудну клітину, то таких в основному везли в київський військовий шпиталь, якщо травми - в одеський, якщо спинний мозок, голова - у Львів.

Крім того, кожний солдат потребував індивідуальної аптечки, а їх просто не було на той час. Аптечки потрібно затверджувати Кабінетом міністрів, на це потрібні великі кошти і бюрократичні процедури. Тоді ми вирішили, що потрібно дати кожному солдату індивідуальний перев'язочний пакет, в якому є жгут і засіб, що знеболює. При цьому знеболююче повинно бути тільки наркотичне, але і це було неможливо. Тому що немає відповідного закону, ліцензії і так далі. До речі, їх немає і й до сьогодні. А вже півроку пройшло. Коли домовлялись про те, що потрібно виготовляти наркотичні препарати, ми підійшли до начальника Генерального штабу і просто йому розповіли, що чекати немає чого, тому що із-за нескінченних процедур будуть гинути люди. Він взяв на себе відповідальність і підписав документ, який працює й зараз. Після цього почали негайно замовляти знеболююче "буторфанол", яке виробляється в нас в Україні.

Тепер наші дії багато хто критикує, навіть ті міністри, які колись зруйнували Збройні сили. Але я вважаю, що те, що було зроблено нами, - це велика робота.

В військовій ланці немає санітарних автомобілів, тому ми брали усе, що мали в шпиталях, і направляли на фронт. Я вважаю, і не тільки я, а й ті, хто побував на війні і бачили це все, що загалом військова медицина зі своїм завданням впоралася. Інша річ, що, можливо, неправильними методами: коли, наприклад, кваліфікованого хірурга-анестезіолога зі шпиталю забирають на війну. Але війна змусила нас це зробити. Якщо не вистачає спеціаліста в нашому шпиталі, то ми можемо його знайти в цивільній медицині, якщо, наприклад, потрібна якась консультація, то ми дзвонимо у потрібні інстанції і просимо консультацію, але на війні немає кого просити. Тому наша позиція була саме така, і я вважаю що ми її виграли.

Ми й зараз направляємо в департамент свої рекомендації. Тепер стоїть таке питання, що потрібно змінити організаційно-штатну структуру медичних рот. Медична рота, що є у кожній бригаді, - велика, але вона одна, а практика показала, що вся бригада ділиться на батальйони, які окремо виконують якусь свою функцію. Тому зараз потрібно так скласти медроти, щоб було наприклад 4 взводи. І ці взводи представляли собою прототип лікарсько-сестринської бригади. Зараз військово-медичний департамент працює над створенням цих штатів.

Ще потрібно вводити психіатричні відділення в шпиталях і центрах, які колись теж були скорочені. Потрібно вводити психіатрів в поліклініки, тому що найбільшою проблемою зараз стають не стільки поранення, як психологічний стан учасників АТО. Кожен з низ стовідсотково потребує консультації психіатра, навіть якщо вони не були поранені. А відсотків 30 потребують лікування. Сьогодні в нашому госпіталі працюють близько 10 груп лише психологів. І ми чекаємо змін в штаті поліклініки шпиталю, де буде введений психіатр. Після цієї війни люди дуже змінилися. І змінилися по-різному. Ми знали свій батальйон, обслуговували його. І тепер можемо порівняти, якими стали солдати. Хтось замкнувся, хтось навпаки дуже потребує уваги. Навіть один фельдшер, який приїхав звідти, він біля штабу почав обмальовувати крейдою ями на дорозі і розказувати мені, що їх потрібно заасфальтувати. Тобто вони йому щось нагадують, відповідно в психіці пройшли якісь зміни, хоча в розмові - це абсолютно адекватна людина.

Сьогодні немає здорових людей серед тих, хто побував на фронті. Є недостатньо обстежені, бо коли люди попадають у такі екстремальні умови, в них проявляються всі хронічні хвороби.

Я працюю в військовій медицині 39 років і дуже добре бачу, що людей, які могли б працювати на посаді директора департаменту, можна перерахувати на пальцях однієї руки, а от бажаючих там відмітитись - дуже багато. Якби мене спитали хто може замінити тих, хто сьогодні працюють, я би дуже довго думав. Бо працювати там потрібно цілодобово. І біда в тому, що нових підготовлених керівників серед молоді немає, їх навіть на горизонті не видно.

З нашого шпиталю на сході вже побувало 9 лікарів. Одна медсестра отримала поранення в луганському аеропорті. Є і загиблі лікарі з інших шпиталів. Тому що в медичні машини навмисно цілились. Знищили усі наші санітарні машини, а також транспорт львівських бригад. І коли в інтернеті зараз з'явився список нашого чернівецького батальйону, з надписом "вони руйнували Донбас", внизу є прізвища медиків. Хоча вони нікого не вбивали, а тільки надавали допомогу, до того ж всім, хто звертався, місцевому населенню у тому числі.

Сьогодні багато політиків виступають. Інколи страшно слухати. Виходить до трибуни людина, яка багато років знищувала медицину, піариться, але в той же час ображає медичних працівників, говорячи, що вони не своєчасно надавали допомогу, називає цифри і бере в цю статистику, наприклад, літак, який повністю знищили, тобто робить її липовою. Натякаючи: якби був я - цього б не було. Для нас це дуже неприємно.

Я був присутній, коли брали інтерв'ю в одного з керівників військової медицини. В нього питають: у вас в аптечках колись були презервативи і навіщо вони там потрібні? Він відповів, що їх використовують, як резервуар для води, або, якщо були мікропоранення на руках, то їх одягали як напальчники. А коли я подивився інтерв'ю по ТБ, там наголосили: "У Збройних силах нічого немає, окрім презервативів". Повага до таких журналістів після подібного зникає. Є недоліки, і їх є багато. Але потрібно говорити правду.

Зараз ми пропонуємо поновити аптечки, тому що того мінімального набору, що в ній є, дійсно мало. Напевно, у кожного бійця повинні бути лямки, для того щоб пораненого можна було витягти з БМП, танка. Ще потрібні пневматичні шини, для того, щоб уражена кінцівка була нерухома. І ще необхідно придумати пневматичні ноші, не знаю, можливо, вони вже існують. А ще вкрай необхідні якісь препарати для знезараження води.

Ми, військові, - люди підлеглі, і наші керівники хочуть чути від нас тільки гарні новини, погане чути не бажають.

Коли руйнувалися Збройні сили, зокрема військова медицина, ми не так активно виступали, хоча і писали листи до Ющенка, писали листи до прем' єра, до міністра, що знищував військові шпиталі. І ці листи є в наявності. Ми їх сьогодні можемо публікувати. Ми просили припинити знищувати армію. Але робили це приховано, тобто під виглядом, наприклад, ветеранів, бо тоді, якщо начальник шпиталю сказав би відкрито, що міністр оборони знищує шпиталі, то йому залишалось працювати 2-3 дні. Менталітет в нас такий, якщо ти виступиш - ти негідник, тому що начальник завжди думає правильно. До колишнього міністра оборони приходив директор департаменту і говорив: там шпиталь потрібен, там ні, а вирішувалося усе інакше: там людина нормальна - хай буде, тут людина, яка виступає - його треба прибрати. А зараз ми розуміємо, що про це треба було кричати на повний голос. Тому що тепер відповідальні - ми. Привезли пораненого - виконуй свій обов'язок, і міністр оборони не запитує чи є чим надавати допомогу.

Не треба придумувати нових законів - їдьте у Францію, Польщу і беріть. В інших країнах законодавча база вже написана грамотними військовими і нічого нового не потрібно видумувати. У нас працював цілий військово-дослідний інститут, він і зараз ще працює, в ньому написано сотні дисертацій, які нікому не потрібні. До війни цю установу можна було назвати так: інститут для написання дисертацій для керівництва медиків Збройних сил України. Але цей інститут нічого не зробив для військової медицини. Мабуть, він себе не виправдовує, але ж там сидять якісь керівники, яких ніхто не буде звільняти. Якщо ми хочемо щось змінити в країні, то керувати державою повинні не псевдопатріоти а справжні патріоти. Інакше змін не буде.

Мене вражають наші молоді хлопці, але завтра може таке статися,що вони нікому не будуть потрібні.

Ми вже це бачили. Дай Бог, щоб було інакше, тому що вони на це заслужили. Але дивишся на оточення, на керівництво, і виникає враження, що їх потім ніхто не згадає.

Текст і фото: Віка Ясинська

Источник: censor.net.ua/r312115

Share

79

Re: Захисники України тут-і-зараз

18.11.14 09:50

Из плена освобожден внук Героя Советского Союза 22-летний Юрий Смирнов, наотрез отказавшийся перейти на сторону "ДНР". ФОТО

В Днепропетровск прибыл освобожденный из плена внук Героя Советского Союза 22-летний Юрий Смирнов, отказавшийся перейти на сторону "ДНР".
Как сообщает Цензор.НЕТ, об этом на своей странице Facebook написала журналист Inna Lysak.

http://storage1.censor.net.ua/images/5/9/d/3/59d3a2f1acab3456263ad371d184baf1/640x477.jpg

"Сегодня Рубан привез из Донецка в Днепропетровск 500-го "500-го" ("груз 500" - это пленные. - Ред.). Он не прошел по программе обмена.
Его освободили за покойного деда. За его родного покойного деда", - написала она.
По словам журналистки, дед освобожденного - танкист. Герой Советского Союза. Внук - старший лейтенант Юрий Смирнов. 22 года. 55 артиллерийская бригада.

"Внука Героя Советского Союза Юру, когда он был в плену, возили к самому Захарченко. Тот 40 минут уговаривал лейтенанта перейти на сторону "ДНР"!. Не перешел Юра. Отказался", - добавила она.

Источник: censor.net.ua/p312407

Share

80

Re: Захисники України тут-і-зараз

"Українська гідність та її революція"

Присвячується річниці Революції Гідності!

Патриотический видеоклип с уличного концерта в освобожденном Славянске. На центральной площади освобожденного Славянска неизвестный музыкант в балаклаве сыграл на пианино композицию, которая стала музыкой для видеоклипа "Українська гідність та її революція".

[]

Share

81

Re: Захисники України тут-і-зараз

Опубликовано: 24 нояб. 2014 г.

Тих, кого вже звикли називати - не просто українськими героями - але справжніми кіборгами - за мужність та стійкість під час оборони Донецького летовища - виявляється, не лише мужні - а й - талановиті чоловіки!

Це відео днями відзняли наші колеги у Пісках, просто за крок від Донецького аеропорту, аби трохи перепочити самому та потішити бойових побратимів – пісню виконав, наш колега, редактор телеканалу 2+2, а від середини весни ще й боєць 95-ї аеромобільної бригади, - Іван.

[]

Share

82

Re: Захисники України тут-і-зараз

Его борьба началась на Майдане, откуда пошел на войну против оккупантов: История 37-летнего "киборга" Олега с позывным "Святой".

Олег воюет с апреля в составе добровольческого батальона "Правого сектора" и с боевыми товарищами прошел весь восток Украины.

[]

Share

83

Re: Захисники України тут-і-зараз

22.11.14 19:30

Машинист метро год спустя повторил знаменитое сообщение о штурме Майдана.

Вместо привычного "Осторожно, двери закрываются" – сообщение о штурме Майдана. Поступок машиниста метро, который проработал в подземке четверть века, почти год назад поразил всех сторонников Революции Достоинства.
Об этом сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на ТСН.

Виталий Замойский работает на той же линии, что и год назад. Разве что стал знаменитым. "Уважаемые пассажиры, станция Майдан Независимости закрыта на вход и выход пассажиров и работает только как пересадочная станция в связи со штурмом "Беркутом" палаточного городка", - сегодня это сообщение Виталий просто повторяет для журналистов.

Тогда - на рассвете 11-го декабря - обращался к своим пассажирам. "Довольно много людей, больше чем обычно, поднялись, вышли из вагонов", - говорит он. Перед началом той смены Виталий Замойский смотрел трансляцию с Майдана. Ночью тысячи силовиков подступили к баррикадам и пытались прорвать оборону. Но на Крещатик сходилось все больше людей, которые в основном ехали на метро. Именно поэтому Виталий решил, что больше пользы от него будет на работе.

"Я это повторял и на Почтовой, когда ехал с той стороны. Просто тут попался - и стал знаменитым. Ко мне прибежал работник милиции с большими звездами, начал выяснять, почему я объявил, зачем, сколько мне за это заплатили. Я видел, что на Демеевской у меня много сотрудников милиции село", - рассказывает машинист метро. Впоследствии машинисты таки ощутили на себе беспомощность перед властью. Когда на Майдане расстреливали людей, в линейном пункте просто сидели все машинисты направления.

"Просто больно было, тяжело на душе, и смотреть на это, когда метро стояло. Мы не привыкли к этому. За десятки лет работы киевского метрополитена - это был единственный случай. И надеюсь, больше такого не будет", - говорит Олег Тарасюк, заместитель начальника депо.

Виталий Замойский говорит, что повторил бы свой поступок снова, если бы пришлось. Только просит не называть его героическим. И показывает фотографию своего коллеги Дмитрия Боровика, который погиб в АТО. "Его отец - это человек, который впервые провез меня в кабине поезда метро. Сейчас, к сожалению, 26 лет, он прожил на свете чуть меньше, чем я работаю в метро", - рассказывает машинист.

[]
Источник: censor.net.ua/v313145

Share

84

Re: Захисники України тут-і-зараз

29.11.14 17:38

СОЛДАТ ЮРА ШИПІТКО: "ЩОРАЗУ, КОЛИ Я ЛЯГАВ НА ОПЕРАЦІЙНИЙ СТІЛ, ПРОСИВ НЕ АМПУТУВАТИ РУКУ"

Якщо я не можу захищати Україну фізично, то буду активістом. Людей треба тормошити. В мене багато хто питає, який толк, що я був на війні, окрім того, що здобув каліцтво. Деякі люди думають, що якщо ми живемо на самому заході, то нас це не торкнеться, і їм все пофіг. Тому я пояснюю всім, кому тільки можна, що найстрашніше тепер – залишатись байдужим.

До березня я працював менеджером на одній фірмі в Чернівцях. Тільки почав непогано розбиратися в продажах - прийшла повістка. Я пішов, не вагаючись. На такому завзятті був; навіть думав, що Крим будемо відбивати.

http://storage1.censor.net.ua/images/4/4/2/f/442f3a456184c821dbcac89a5b8a4ba7/520x779.jpg

Мені багато хто казав, що можуть відмазати. Я відповідав: "Ви що? Ні фіга. Це моя земля, а Росія вже зовсім знахабніла - ще й сюди, на захід дійдуть"
Я живу зараз один. Якби хотів, то в мене була можливість втекти за кордон. Там протягом п'ятнадцяти років моя мама живе і працює, а батько помер 4 роки тому.

25 березня я вже був у Білій Церкві у складі 72-ї бригади. Потім - полігон, а далі - поля Запорізької області. В Зону АТО поїхали в червні. До того часу були на армійських харчах, на армійських матрацах. Але згодом підключилися волонтери, і їхня підтримка стала дуже відчутна. Коли нас відправляли в Донецьку область, в мене навіть броніка не було, а без нього туди їхати страшно. За нашу армійську зарплату я купив собі телефон, з якого можна виходити в інтернет, і почав у фейсбуці кіпішувати, шукати можливість бронік якось отримати. Добре, що в мене в друзях був один журналіст. Він знайшов волонтерів, які мені купили бронік. Але прислали його вже тоді, коли, я проїхав всю Донецьку область. Пронесло, як-то кажуть.
Наш взвод прикривав прикордонників під Амвросіївкою і Успенкою. Багатьох з мого гаубічного дивізиону відправили вздовж кордону, на підмогу іншим батальйонам. Я був у взводі управління, тому залишився на тій же позиції. Але потім ми перетворилися на взвод забезпечення: грузили і відправляли снаряди. За той період, що ми там пробули, усі дуже здружилися. А якщо і виникали якісь непорозуміння, то сміялися: "Чого між собою б'ємося? Пішли краще поб'ємо якогось сепаратиста." Був такий нюанс: місцеві не хотіли нам воду давати. Але коли водонасосну станцію їхню терористи розбомбили, вони й самі без води залишились. Наші відбили і полагодили там все, тоді вони почали водою ділитися. Місцеві люди на своєму прикладі мали можливість відчути різницю між нами і терористами.
На війні стає страшно, коли тебе поранили, тоді й починають лізти такі думки: будеш жити чи ні. Перед тим, як поранили саме мене, 3 дні літав беспілотник, 3 дні ми його гасили і не могли збити, і три дні нам доповідали, що будуть обстріли. На 4-й день коли його нарешті збили, рація замовкла, розвідка нічого не доповідала, ми якось розслабилися, познімали броніки, каски. Якраз ніч була, я лежу і чую "бух-бух-бух" - пішов дощик "града". Встав, щоб бігти у бункер, але одразу впав, бо снаряд влучив біля палатки, коли прийшов до тями, хотів підвестися, але рука наче прилипла до землі, - усе пекло і боліло. Чув, що снаряди продовжують падати, побачив ще одного пораненого поряд. Ми так з ним і просиділи під обстрілом деякий час. Інші хлопці поховалися у бункер, але коли нас двох не долічилися, деякі з них не побоялися вибігти під обстрілом, щоб нас врятувати. Був у нас там офіцер один, то він заховався в самий куточок, там сидів і не рипався. Сам був замполіт і психолог. Нам постійно розповідав що і як потрібно робити, а коли дійшло до справи - першим сховався. А тих хлопців, що нас врятували, я шукав, дізнавався хто вони, щоб віддячити. Коли все закінчилось, приїхала за нами машинка, відвезла в наш польовий медпункт, а під ранок нас звідти забрали. В той вечір було 5 загиблих і 20 поранених, а в новинах все поділили на два.
В мене влучило три осколки: один в череп, другий біля хребта і третій в руку. Якби той, що біля хребта, - на міліметр вбік, була б зовсім інша ситуація. Та і з черепом так само: не пробило, а в кістці осколок залишився. Найбільші проблеми тепер з рукою. З'ясувалося, що там перебиті усі нерви. Мені зробили вже 4 операції, але все одно, нерви дуже довго відновлюються. Була ще вена перебита. ЇЇ зашили в Дніпропетровську, а коли зрозуміли, що з нервами проблема, відправили у Київ. Там мені руку врятували. Різні хірурги доклали максимум зусиль для цього. Бо я щоразу, коли лягав на операційний стіл, просив її не ампутувати, казав, що я ще зможу нею працювати. Навіть намагався порухати нею.
Мамі я казав, що мене призвали, але подробиці не договорював, щоб не кіпішувала. Коли мене поранили, я писав смски друзям, але випадково відправив сестрі. А потім у мене зв'язку не було, а мама якраз намагалася додзвонитися, то тільки уявляю, що вона там пережила.
Я зараз дивлюсь на багатьох зі злістю, бо деякі люди пішли воювати, а ті, хто не пішов на війну, ще й насміхаються інколи над атошниками. Мені казали: "Ти дурак, що ти туди пішов".
Ходиш по місту, дивишся, як молодьож бухає в барах, а потім на п'яну голову виходять і кричать: "Слава Україні і Путін - ла-ла-ла", показують які вони герої
А мого товариша, який теж був в зоні АТО, відкалашматили дуже сильно. Я на нього подивився - обличчя навіть не впізнав. Його ось такі "патріоти" відлупасили, за те, що він росіянин. Але живе ж він в Україні, і пішов воювати за Україну.
В Чернівцях знімали якийсь проросійський серіал, про Другу світову. Я коли тільки дізнався, почав протестувати, як таке можна допускати. Менти перегородили дороги і дали їм знімати. А найгірше, що продажні люди, за 150 гривень йдуть в масовку. Якби я був здоровий, я б їх виловлював і наказував своїми методами. Бо народ в нас просто спить
Мені хотілося того, що й усім: спокійного життя, роботу, сім'ю. Після Майдану хотілося щось міняти в країні. І я спробував трошки щось змінити - пішов в армію. Але не встиг багато. Думаю, що все ще попереду. Якщо я не можу захищати Україну ф ізично, то буду тепер активістом. Людей треба тормошити. В мене багато хто питає, який толк, що я був на війні, окрім того, що здобув каліцтво. Деякі люди думають, що якщо ми живемо на самому Заході, то нас це не торкнеться, і їм все пофіг. Тому я пояснюю всім, кому тільки можна, що найстрашніше тепер - залишатись байдужим. Намагаюсь потрапляти на якісь конференції. Буду слідкувати, щоб нас, атошників, не ображали. Підключив журналістів. Добре, що серед них є багато таких, які пишуть правду.
Багато хто з хлопців після поранень сидять вдома, бо мають психологічні травми, і єдине що їм потрібно, то спокій. Але я не хочу, щоб про мене забули, списали і сказали, що я сам десь впав і загнав по п'яні собі осколок з якоїсь бутилки. В тінь заходити не можна, бо буде ще важче дістати довідки, які мені належить мати. І на своєму прикладі, як тільки я усього доб'юся, я буду допомагати іншим хлопцям, якщо вони самі не вірять, що щось може змінитися. Бо для тих, хто побував на фронті, в цивільному житті вже нічого не страшно
Я зараз не боюся ні якогось полковника, чи мента, чи прокурора, чи ще когось. Він - така сама людина як і я, просто я там був, а він ні. Тепер він мені не має права сказати, що я проста пєшка, я такого вже не стерплю, а доб'юся того, щоб кинути його в сміттєвий бак, як мінімум.
Після лікарень я приїхав у Білу Церкву за довідкою. Там мені сказали: ми ці довідки не видаємо. Вам потрібно їхати до командира, туди де ви воювали, на Схід. Всі печатки в нього. А тут він ніякого зама не залишив. І взагалі, як він все міг забрати з собою? А якщо з ним щось станеться, хто тоді мені видасть цю довідку? Але я руки не опускаю. Бо зараз буде куча нахлібників, які, напевно, жодного разу і берці не взули, а довідки будуть мати. Корумпованість не зникала поки що нікуди. Але допускати такого не можна, бо Майдан і війна трапились не дарма.
Ми там, в полях, загалом провели 4 місяці. Мені сподобалося, що були хлопці з усієї України. Там не вистачає, звісно, якихось звичайних речей: комп'ютера, одежі, до якої звик, душу з гарячою водою, посмішок дівчат, а то, як кажуть, "що не рожа, то Серьожа". Тому ротацію мали б робити хоча б раз на місяць. Але, незважаючи на це все, і на те, що в кожного є сім'ї, є якісь свої проблеми, майже всі сиділи до кінця. І коли їх навіть у відпустку відправляли, то вони вертались без усяких вагань. Зараз я з багатьма хлопцями спілкуюся по телефону. Правда, деякі з них по психушках лежать, бо після того, як мене поранили, їх ще не один день обстрілювали.
Там, на війні, загартувався мій характер. Я вижив, і значить, не просто так. Отже, щось я ще тут повинен зробити. Я завжди був оптимістом, таким і зараз залишаюсь. Якби потрібно було, пішов би знову воювати, але час покаже, що буде з рукою.

Зараз у Юри - етап реабілітації. Усім, хто бажає допомогти, можна відправляти кошти безпосередньо на його картку:
Приват банк
5168 7572 6079 1944
Шипітко Юрій Павлович

Текст і фото: Віка Ясинська
Источник: censor.net.ua/r313662

Share

85

Re: Захисники України тут-і-зараз

29.11.14 12:47

Врачи спасли ногу, а также жизнь тяжело раненного бойца. 

ФОТО

С 7 на 8 августа Сергей после тяжелого боя был доставлен в Мечникова с вырванным куском голени и ранением предплечья.

Как сообщает Цензор.НЕТ, об этом в Фейсбуке пишет главврач Днепропетровской областной клинической больницы им. И.И. Мечникова Сергій Риженко. "Громадная кровопотеря. На протяжении 10 см была видна кость.
Мышцы, как лохмотья, висели почти до голеностопа. Консилиум был непреклонен - или нога или жизнь.

Сергей Косульников взял ответственность на себя - я спасу парня от инвалидности. И спас. Длительное лечение у нас, курс реабилитации в Литве. Сегодня на консилиум пришел самостоятельно, с мамой. Хромоту почти не видно. Кланяются врачу.

Фото этапов своего чудесного исцеления Сергей разрешил показать", - пишет главврач.

Источник: censor.net.ua/p314123

Thanks: Т.В.1

Share

86

Re: Захисники України тут-і-зараз

Ветеран-афганец Романенко Александр Трофимович. Глава Старосинявского поселкового совета (Хмельницкая область)

Погиб 19 августа в Иловайске.

23 августа 2014 года был похоронен на кладбище посёлка Старая Синява.

Старший прапорщик (7.03.2014). Награжден советским орденом Красной Звезды (17.12.1990), 2 украинскими орденами «За мужество» 3-й степени (14.10.1999; 6.10.2014, посмертно), советской медалью «За отвагу» (1.02.1989), другими советскими и украинскими медалями.

Воевал с Орденом Красной Звезды своего отца дошедшего до Берлина

http://afgan-memorial.org/uploads/190820_romanenko_olexandr.jpg

Биография собранная коллективом сайта "Мемориал воинов-афганцев "Черный Тюльпан"

Буду рад оказать любую помощь в генеалогическом поиске
fazulianov@gmail.com
Сайт Архивное наследие - информация по архивам Украины
Историко-родословный центр "Древо"
Thanks: Алена, ГіП2

87

Re: Захисники України тут-і-зараз

В Сумах шестиклассники изготавливают карманные печки для украинских воинов

Сумские школьники на уроках труда изготавливают для украинских бойцов в зоне проведения АТО мобильные мини-печки, которые с легкостью помещаются в карман. Мини-печки позволяют в полевых условиях вскипятить чай или разогреть пищу. В качестве топлива можно использовать сухие листья и ветви.

[]

Share

88

Re: Захисники України тут-і-зараз

Киборги

[]

Share

89

Re: Захисники України тут-і-зараз

03.12.14 08:59

ДОБРОВОЛЕЦЬ САШКО ЧУБ: "ПРОТЯГОМ ТРЬОХ ДІБ В АЕРОПОРТУ МИ "СВЯТКУВАЛИ" ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ПУТІНА"

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.
Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.

Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

http://storage1.censor.net.ua/images/6/3/e/e/63ee65dd87b09a35064a6c6e0f3fa51a/519x779.jpg

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни.   Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
censor.net.ua/resonance/313380/d … nnya_putna

***********************************************
Oleksandr Chub:

Не вмію і не люблю писати, але хочу уточнити маленький ньюанс. Судячи з коментарів багато хто сприйняв мене як суїцидніка. Може я не так висловився, мо трохи не так зрозуміли ті хто писав і читав, але є велика різниця між бажанням вмерти і відсутністю страху смерті. Для України треба жити, а не вмирати за неї. Про те не забувати, що для людей, які вибрали цей шлях( тобто мислять трохи іншими категоріями ніж задоволення потреб лише власного тіла) вислів "Честь дорожча за життя" не просто слова а пряма вказівка до дій.
Дуже дякую автору, друзям, небайдужим і всім за допомогу. І за критику окрема подяка.

Thanks: d_sergiy1

Share

90

Re: Захисники України тут-і-зараз

Loki:

  Люди,

читайте ці живі історії, зберігайте їх у душі, в компі..

Діти малі виростуть, буду їм читати.

Це - наша історія, зкладена з цих розповідей ніякими не істориками, а живими Людьми.

Тобі, Боєць, міцного здоров"я!
шоб ти нам 100 років жив, та ще й правнуків побавив)

Share

91

Re: Захисники України тут-і-зараз

*

Post's attachments

23.jpg
23.jpg 106.52 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

92

Re: Захисники України тут-і-зараз

08.12.14 10:03

"Саша спас жизни 1000 человек, приняв огонь на себя", - герою-спецназовцу Александру Петраковскому нужна помощь для реабилитации после ранения.

ВИДЕО

Командир разведбатальона майор Александр Петраковский получил ранение, выполняя вместе со своей группой опасное боевое задание. Сейчас он проходит курс реабилитации в Израиле.

Как сообщает Цензор.НЕТ, короткая видеоистория героя-спецназовца Александра Петраковского из Хмельницкого была опубликована Антоном Стремовским.

"Он был тяжело ранен осколком минометного снаряда во время исполнения очередного боевого задания, - пишет в комментарии к видео автор. - Александр (Петрович как его называли его подчиненные) был командиром разведбатальона. Было решено перебросить большую колонну людей и техники, около 1000 человек из точки А в точку Б в Луганской области. Перед тем, как послать колонну, Сашу попросили проверить еще раз путь, по которому должна была бы следовать колонна.

Саша и еще 13 разведчиков отправились на разведку и обнаружили хорошо замаскированного врага, который уже готовил облаву на эту колонну. Развязалась перестрелка. На ребят посыпались грады, смерчи и минометные снаряды. 2 ребят было убито, 11 человек, будучи тяжело раненым Саша вынес на своих плечах в другой квадрат.

Когда его подчиненному осколком сорвало каску, Саша незамедлительно подполз к нему и отдал свою каску и тут же получил осколочное ранение в голову. Но он не сдался и выносил других раненых из-под огня. Тем самым Саша спас жизни 1000 человек, приняв огонь на себя. Сейчас Саша уже 3 месяца находится в израильской клинике на реабилитации. Очень нужна ваша помощь".

Реквизиты Петра Петраковского (папа Александра Петраковского)
Гривня VISA ПриватБанка: 4731217103656375
Доллары VISA ПриватБанка: 4731217102671268
Евро VISA ПриватБанка: 4731217103656078 Источник: censor.net.ua/v315346

censor.net.ua/video_news/315346/ … komu_nujna

Share

93

Re: Захисники України тут-і-зараз

Слов’янська знаменитість: 86-річний патріот України
   
У Слов’янську 86 річний патріот України зняв відео, яке за кілька місяців переглянуло понад 2 мільйони глядачів. Іван Іванович вразив глядачів знанням іноземних мов та прагненням дожити старість у Європі.

Зафільмував дідусь відео в центрі міста, буквально за кілька днів після звільнення Слов`янська від терористів.

“The history of Slovyansk is interesting and remake it was… а цих гадів Януковича ми розіб’ємо,”- ось такою промовою Іван Іванович у липні зустрічав українську армію.

Колоритний англомовний дідусь дуже швидко підірвав інтернет. Він – місцева знаменитість, і каже: завжди був за європейський вибір, палко підтримував Майдан.

Мешкає кандидат наук у бідненькому гуртожитку, на площі в 15,6 квадратних метрів.

Чотирикімнатну квартиру віддав синові, проте той продав її і переїхав до Криму. Вже помер, а невістка з онукою старенького до себе не кличуть, хоч той регулярно віддає їм частину пенсії.

Сам живе дідусь на 800 гривень, не шикує, і вірить: на Україну чекає велике європейське майбутнє.

ВИДЕО vikna.stb.ua/episode/slov-yanska … -ukrayini/

Share

94

Re: Захисники України тут-і-зараз

13.12.14 09:56


21-ЛЕТНИЙ КОМАНДИР ТАНКОВОГО ВЗВОДА СЕРГЕЙ ШОВКОВЫЙ: "НЕТ НОГИ, НО ЭТО - ВРЕМЕННЫЕ НЕУДОБСТВА. Я - ОПТИМИСТ"

Многие шокированы, что я так оптимистично настроен, потому что немало тех, кто спивается, грузится, в себя уходит. Замыкаются люди. А зачем замыкаться? Я - покоцаный, порезанный, похудел, но жив остался, родители живы, что еще для полного счастья надо? И если я выжил, значит, мне еще рано на тот свет. Раньше у меня была боязнь смерти, сейчас я понял, если суждено, значит суждено. Испытывать судьбу - неинтересно, но у меня выключился страх почти ко всему. Единственное, что страшно - потерять родных.

Мне 21 год, я - офицер-лейтенант. Родом из Чернигова. В 17 лет пошел учиться во Львов, закончил Академию сухопутных войск. Выпустился в июне этого года, а в июле по приказу я уехал в Луганск. Был командиром взвода в первой танковой бригаде. Мне дали 30 человек и боевую технику, в общем все, как книжка пишет. На фронте пробыл около двух недель, до того момента, когда был ранен осколками мины. Это случилось как раз на День десантника, 2 августа.

http://storage1.censor.net.ua/images/e/9/4/0/e940fb25f304f177149bd4af143e492d/399x650.jpg

Когда приехал, страшно было первые 2 часа. Мы должны были на блокпосту стоять, но были шокированы тем, куда нас прислали. Потому что отрабатывали до этого оборону блокпоста, ведение боя на нем и охрану. То есть, я, имея свои какие-то базовые знания, начал сам соображать, как спасти людей. Потому что я - командир. Учил ребят, как правильно быстро стрелять во время перебежек, из-за укрытия, с заменой магазина. И что самое интересное, мне нужно было работать не то чтоб в приказном порядке, а заинтересовать моих подчиненных. И они действительно были заинтересованы. Хотя и на вшивость проверяли. Я понял, что это проверка, поэтому зарекомендовал себя с лучшей стороны. Иногда я шел наперекор командиру, но делал так, как надо. И в итоге после обстрелов результат был виден: люди живы, атаку отбили, все довольны.
Там я увидел совсем не то, что можно увидеть в интернете или по телевизору. Мы сменили 30-ю бригаду и остались сами, держали такую высоту, чтоб противник не прорвался в сторону Счастья и дальше. Стояли в пригороде Луганска. Нас полностью укомплектовали. Единственный минус - это слабое вооружение.

Проблема была в том, что не было дальномеров, приборов ночного видения, то есть, мы стояли там просто, как слепые коты. Наши глаза и уши - это единственные приборы ночью.

Я понял, какой действительно бардак происходит в Луганске. Как люди там жили без света, без воды, без продовольствия, без ничего. Туда даже техника не могла заехать, просто, чтоб продукты какие-то привезти. Там сутками с обеих сторон шмаляли "Грады". Мирное население, можно сказать, жило в аду, под постоянной перестрелкой. Люди голосовали за ЛНР, ДНР. Те же бабушки, которые жалуются, что им там плохо, так они же сами к этому пришли. Поэтому они там пусть хоть друг-друга перестреляют, мне уже все равно. В основном там остались те, кто за Россию. Мы туда поехали, чтоб защитить простой украинский народ, который ходит по улицам, продает в магазинах, стоит на заправках. Я не ехал туда воевать за наших политиков, за наш штаб. Просто, если бы мы не поехали, враги были бы уже здесь.

Сильно поражает, насколько люди ослеплены, чтоб брать оружие и идти против украинцев, то есть против своих же. Я считаю, что Донбасс надо огородить большой стеной, как в Китае, и пусть они там живут сами по себе. Мы этот регион уже 100% потеряли. Мирное решение - его отдать и выстроить блокпосты в три линии обороны и создать постоянные части, даже мобильные какие-то, где есть солдаты, техника, вооружение. А там - хоть трава не расти. Не подавать туда электроэнергию, воду и продовольствие. Ведь до сих пор спонсируем Крым - идиоты. Это глупо, раз он уже признан РФ.

Пока был на фронте, понял, что все, что я учил, очень хорошо отложилось в моей голове. Но, так как мы изучали тактику Второй мировой, то наши военные просто забыли, как воевать. Единственное, что они знают, - это как покрасить бордюр, пощипать травку и покрасить турник какой-то. Толковые люди - это преподаватели. Но они ведь не воюют. А те, кто были в штабе или военкомате, - там и остались. Если из военкомата какой-то дядя и поехал ненадолго, то сразу решил, что он уже атошник. Тут же себе бумажек наделал быстро, а остальным пацанам, которые по-настоящему воюют, такую бумажку взять не так просто. Я уже молчу про то, что должны давать участника боевых действий. Этим должна заниматься наша власть, но наша власть - без власти, поэтому приходится самому крутить-вертеть, собирать все, что мне надо. А компенсации выплачивать не очень-то хотят.

В Академии мы были в роли командиров взводов, но это - учения. А на войне уже все по-взрослому, здесь умирают люди, здесь ранят и стреляют не по мишеням. Тридцатая бригада тогда была сильно укомплектована, поэтому противники сильно к нам не подступали. Они знали, что мы можем им дать нехилый отпор. Когда 30-ка уехала, она все с собой забрала. И если раньше наши оккупантов поливали свинцовым дождем, то потом мы не могли даже толком отпор дать, потому что не видели, куда стреляем. Они сразу поняли, что мы - новый контингент, слабенький, зеленые еще, только приехали. А у нас действительно никакого опыта даже не было. На 4-й или на 5-й день выехал их танк, который никогда за время 30-ки не выезжал, подорвал одну боевую машину. Потом его выезды стали повторяться. А однажды ночью они вызвали, я так понял, минометных корректировщиков, и если раньше не попадали четко по нашим позициям, давали промах метров на 100-200, то потом начали бить уже в самый центр. Второго августа я проснулся от мощной стрельбы и понял, что либо со мной будет что-то не то, либо с моими людьми. Думал, что возможно даже какое-то контрнаступление, и нас сейчас просто выбьют с позиции. Ночью они подошли настолько близко, что начали стрелять в открытую. Первая мина попала перед блиндажом, а я за блиндажом стоял, хотел тоже вызвать огонь, потому что я уже видел, откуда били, когда они уже на открытое поле поставили миномет. Я хотел своим минометчикам сказать, чтоб они тоже накрыли один квадрат и только начал пытаться ротного вызвать, услышал, как мина свистит сверху. Эта мина положила меня и еще двух пацанов. У одного из них - открытый перелом руки, другому ляжки посекло, ну а мне уже досталось будь здоров. Мне сразу три артерии на ноге перебило и коленную чашку вырвало; в руке раздробило лучевую кость в порошок, у меня сейчас вместо нее железка стоит. И в брюшную полость попало, и по второй ноге. Левая сторона вообще вся пострадала.

Единственное, что на мне целое - это правая рука. А в шее осколок через кадык насквозь прошел. Я даже не знаю, как голову не зацепило. Если бы не бронежилет, то меня бы сейчас здесь не было - 100%.

Мне показывали фотографию, какой он был порубленный, как будто мечом. Хорошо, что утром выложил гранату из бронежилета - чутье какое-то было, что надо ее достать.

Я после этого настолько стал верить в судьбу. Погибнуть можно, если не на войне, так где-то в пьяной дурной компании, на мотоцикле или в аварии. Что угодно может случиться. Можно просто встать с кровати, поскользнуться и умереть. Поэтому написано мне на роду ногу потерять, то хоть на войне потерял - не так обидно.

Но психологически у меня ничего не поменялось, я как был всегда веселый, так и остался. Конечно, первое время, 2 месяца я пережил такое, что врагу даже не пожелаешь. Хотя нет, желаю это пережить всем сепаратюгам, и чтоб они потом из этого состояния не выбрались. Потому что - это состояние вечной боли, как будто я в чем-то действительно в этой или в прошлой жизни провинился, попал в ад и мне нужно было пережить этот момент. У меня настолько сильный организм, что я устойчив к спиртному, не могу опьянеть. И это вышло боком, когда меня начали колоть обезболивающими. Четыре штуки укололи, но без толку. Пока меня доставляли, в течение 13 часов от Луганска до Харькова, я не вырубился. Очень хотел выключиться - настолько было больно, но не получалось. Уснул только на операционном столе в Харькове. Там я еще с ногой был. Меня отправили в Киев, хотели посмотреть: можно спасти мне ногу или нет. В Киеве глянули, что спасть уже нечего, принесли бумажку на подпись и предложили: ампутация или нет. Я спросил,что если не ампутация? Сказали, что за 4 дня разовьется гангрена - и ты зря все это пережил. Я ответил: "нет, так дело не пойдет".
Меня забрали в операционную, а ночью проснулся, смотрю - ноги уже нет. Думал, что приснилось. Потрогал - таки правда, зато живой остался. Потом начались перевязки, операции на руке. Даже описать сложно, как это… если со всего размаха мизинцем удариться об угол тумбочки, только в 500 раз больнее.

Ко мне приходили и психологи, и психиатры, хотели со мной поговорить. Но я их попросил уйти. Мне не нужна их помощь У меня крыша не поехала. Да, первые 2 недели снилась война, ночью за оружие хватался, а это капельница рядом стояла. Просто привычка осталась и реакция на шум. Но потом все в норму пришло.

Я уже пробовал ходить на протезе и у меня хорошо получается. Первый протез я решил брать государственный. Да, он - дешевый, бесплатный, ходить неудобно, больно, но на нем можно поучиться. Отказаться от нашего не могу, потому что буду иметь хотя бы понятие, что это такое. А вообще для себя я решил, купить либо немецкий, либо японский, просто надо деньги собирать. В Украине есть комплектующие Японии и Германии, но это то же самое, что собрать здесь например "Порш". Хочу поехать в Германию через некоторое время, чтоб там поставили нормальный протез и научили меня с ним жить.

Есть добрые люди, которые приносят деньги даже в госпиталь. Я не трачу их на гульки, не вижу смысла, потому что у меня голова болит только об одном, о том, чтоб научиться ходить. Думаю, может где-то есть сидячая какая-то работа. Можно за компьютером, или хоть даже стенгазету делать, но чтоб мне за это платили.

Нет ноги, но это - временные неудобства. Многие шокированы, что я так оптимистично настроен, потому что немало тех, кто спивается, грузится, в себя уходит. Замыкаются люди. А зачем замыкаться? Я - покоцаный, порезанный, похудел, но жив остался, родители живы, что еще для полного счастья надо? И если я выжил, значит мне еще рано на тот свет. Раньше у меня была боязнь смерти, сейчас я понял, если суждено, значит суждено.
Испытывать судьбу - неинтересно, но у меня выключился страх почти ко всему. Единственное, что страшно - потерять родных.
У меня была мечта дурака: когда поступал - думал, дослужусь до 35 лет, а потом пойду и на пенсию, и на работу. Теперь мне 21 - и я уже пенсионер. Осталось ее теперь только оформить, пройти все комиссии и получить группу. Еще хочу со следующего года пойти учиться. Может быть, в Киевский Политех, или во Львов, или у нас в Чернигове.

Когда я приезжал в отпуск, еще во время учебы, смотрел на ребят, у нас были общие интересы, а начал общаться сейчас, понял, что я уже смотрю на жизнь по-другому. Хотя я еще сам ребенок, если так подумать, но успел увидеть столько, сколько многим не удается за всю жизнь.

Я начал ценить теперь абсолютно все. Раньше на многое не обращал внимание, теперь цепляюсь за каждую нитку, ценю каждую минуту. Не хочется просидеть, проспать, пропить какие-то моменты. Потому что обычно многого вокруг себя не видишь, а когда вся жизнь промелькнула перед глазами, и ты не знаешь, выживешь ты или нет, все становится иначе. Когда я в Харькове был, мне уже венки ставили. Но в реанимации откачали. За эти 2 месяца, что я пролежал в госпитале, в то же окно даже просто выглянуть приятно - посмотреть, какая красота на улице.

Я встречался с девушкой больше года, и когда я ей позвонил сказать, что со мной все хорошо, ей оказалось все равно - меня это расстроило. Оказалось, ее больше беспокоит, что она после работы поругалась с мамой, сказала, чтоб я перезвонил и, что у нее нет настроения со мной говорить. А когда приезжала в госпиталь - начала качать права, что она - это самое главное и я должен понимать, с кем разговариваю. Такое отношение к себе я не заслужил, поэтому сказал ей, что нам не по пути.

Жить надо с мечтой. Мне очень бы хотелось в будущем иметь домик из сруба и небольшой участок в лесу возле озера. А все остальное получится и так. А пока хочу просто отдохнуть, как ни крути - заслужил.

Для неравнодушных людей, желающих помочь Сергею: карта ПриватБанка:
Сергей Шовковый
5211 5379 0169 2231

Текст и фото: Вика Ясинская, Цензор.НЕТ

Источник: censor.net.ua/r315998

Share

95

Re: Захисники України тут-і-зараз

Отличное фото от Бориса Филатова: https://fbcdn-sphotos-d-a.akamaihd.net/hphotos-ak-xpa1/v/t1.0-9/10850292_762207590527807_8180797905089761582_n.jpg?oh=484a61c0046bb0f628a39ca0b71a0d94&oe=5507ED7B&__gda__=1426986435_ad8e2ff1c7ed26bf604f79a2a89f896d

Буду рад оказать любую помощь в генеалогическом поиске
fazulianov@gmail.com
Сайт Архивное наследие - информация по архивам Украины
Историко-родословный центр "Древо"

96

Re: Захисники України тут-і-зараз

Киевское метро. Каратель с котом, надресированным на ловлю снегирей.

Post's attachments

123.jpg
123.jpg 49.09 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

97

Re: Захисники України тут-і-зараз

*

Post's attachments

B42Biw.jpg
B42Biw.jpg 74.68 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

98

Re: Захисники України тут-і-зараз

Собакобандерівці - прикордонники їдуть додому на ротацію.

Post's attachments

10370962_849197375.jpg
10370962_849197375.jpg 35.71 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

99

Re: Захисники України тут-і-зараз

16.12.14 12:32

"Один в поле - воин!", - украинский боец на страже Станицы Луганской.

Украинские воины и днем, и ночью при любых обстоятельствах продолжают защищать украинскую землю от внешнего агрессора.
Боец Национальной гвардии Украины Владимир Ляшенко сделал замечательное фото своего боевого товарища Александра Сафрона на службе, информирует Цензор.НЕТ.

"Сегодня на Марсе. Станица Луганская. Саша Сафрон ("Лондон"). Видел своими глазами", - подписал фото руководитель волонтерской группы "Крылья Феникса" и советник Президента Юрий Бирюков.

censor.net.ua/photo_news/316516/ … _foto_dnya

Post's attachments

воин.jpg
воин.jpg 35.79 kb, file has never been downloaded. 

You don't have the permssions to download the attachments of this post.

Share

100

Re: Захисники України тут-і-зараз

16.12.14 12:10

"Надо их поддерживать в первую очередь. Чтобы им тепло было", - 81-летний пенсионер шьет валенки для украинских солдат на Донбассе.

Старенькие пальто, шубы и клочки тканей - все это житель села Кодра на Киевщине превращает в теплую и прочную обувь для воинов на Донбассе.

Как сообщает Цензор.НЕТ со ссылкой на ТСН, 81-летний Виталий Адамович часами не встает из-за швейной машинки.

Смотреть ВИДЕО censor.net.ua/video_news/316513/ … ukrainskih

Thanks: Т.В.1

Share

101

Re: Захисники України тут-і-зараз

31.12.14 09:18

"Батя, за тебя я буду мстить": на Донбассе воюет старший сын майора Нацгвардии Куриловича, погибшего в вертолете с генералом Кульчицким.

Борьба с террористами на Донбассе сплотила украинскую нацию, на фронт идут воевать целыми семья.

Об этом говорится в сообщении на странице в Фейсбук активиста Володи Вэшникова, передает Цензор.НЕТ.

"Зашел случайно на страничку в "Вконтакте" майора Национальной гвардии Куриловича, который погиб в одном вертолете с генералом Кульчицким.

http://storage1.censor.net.ua/images/9/7/a/b/97abc9f4ccae91c43b42a3ed55b03662/340x604.jpg

Естественно, наткнулся на "братьев", которые самыми грязными словами "злопыхательствуют" по поводу смерти украинского офицера, и на трогательное: "Тавариш Майор, ви найкращий, з повагою ваш бывший солдат...".

И вдруг читаю: "батя, за тебя я буду мстить, прости за все! пусть земля тебе будет пухом! " и датированное июлем ...

http://storage1.censor.net.ua/images/8/5/6/2/8562831ffed078b8409621d4a3fade51/453x604.jpg

Похоже, старший сын воюет - в ПС... Вот так: "Сын за отца...." Попробуйте, кацапы, победить ЭТУ страну...", - написал он.

Источник: censor.net.ua/p318716

Share

102

Re: Захисники України тут-і-зараз

03.01.15 14:04

НАЦГВАРДІЄЦЬ ВОЛОДИМИР БОЙЧУК: "Я БУВ ВЕСЬ ПОРІЗАНИЙ. ЯКЩО СКЛАСТИ ВСІ ШВИ ДОКУПИ - ВИЙДЕ БЛИЗЬКО МЕТРА"

Лікарня в Дебальцево – це те місце, яке я ніколи не забуду. Бог дав мені сили пережити всі ті болі, які можуть бути в тілі. Це коли вогнем горить, коли ріже, коле. Я відчував себе лялькою вуду, в яку безкінечно тикають голки, засипають каміння всередину, трощать кістки. Зламане десяте ребро без кінця нило, від нього просто відірвало шматок, і там нічого не можна було зробити. Окрім пошкоджених легень мучили болі від поранення в живіть, в який куля 5,45 залетіла навиліт, пошкодила печінку, нирку, кишківник. Сорок сантиметрів тонкої кишки взагалі вирізали, бо не було, що зашивати.

Я родом з Чернівців. Коли у нас в Криму з'явилися зелені чоловічки, я був на заробітках у Москві. Не витримав, залишив цю роботу і приїхав одразу на Майдан, де від сотника до сотника ходив, шукав, як потрапити в Нацгвардію.

http://storage1.censor.net.ua/images/0/2/1/e/021ef9580a5b364de853e721cce97cbc/420x650.jpg

Моя історія починається з Петрівців, з другого добровольчого батальйону Нацгвардії. Пройшовши там місяць підготовки, отримали завдання, і наш батальйон поїхав на блокпост номер 6, що на горі Карачун. Ми повинні були втримати це місце, тому що ця гора була як більмо на оці у нашого ворога. Вже тоді ми знали, що проти нас працюють російські спецслужби, що у них з'явилися найманці "кадировці", що проти нас стоять підготовлені військові з нормальною зброєю. Це, звісно, впливало на наш настрій. Ми щодня виживали під обстрілами. Під час кожного з них ми були готові до штурму, тому що щодня надходила інформація, що ворогів стає більше, що в них з'являється бронетехніка, а потім і танки. З яких вони так само обстрілювали наш блокпост. На щастя, після того, як не витримала телевежа, у них не було орієнтиру, куди стріляти. Вважалося, що ми утримували телевежу і охороняли її, але насправді тримали тактично важливе місце - саму гору, з якої було видно Слов'янськ, Краматорськ і навколишні села, а значить ми їх контролювали.

Спочатку на горі було близько 700 людей: артилеристи, десант, різні спецслужби. А наприкінці залишилось 74 людини. Це, власне, наш взвод і артилеристи, які замість 5 чоловік виходили по двоє до зброї. Інші роз'їхалися по інших точках. В нас нібито все було взято в кільце, але насправді виходило так, що ми намагалися тримати те, що не можна утримати.

Нас попереджали, що формується велика ворожа колона. Вороги нас обстрілювали з метою зайняти інше місто, тому що у Слов'янську і Краматорську все було розкрадено, магазини - порожні, в селах у людей забирали худобу. Всі стояли на межі голоду, незважаючи на літо.

І от коли колона приблизно в 240 одиниць рушила, її успішно обстріляли з наших позицій. (Йдеться по втечу банди Гіркіна зі Слов'янска. - Ред.) Ми думали, що вони збирають сили, щоб піти на нас і зайняти гору. Але вони розбили перший блокпост і, не продовжуючи рух, залишились у Слов'янську і Краматорську. Було прийнято рішення всім на 5-му блокпості ховатися в окопи і не зустрічати ворога вогнем. Коли вони залетіли на 5-й блокпост, ми почали палити з усього, що в нас було. Я на власні очі бачив багато спалахів від гаубиць, чув міномети. А ще довелося побачити колосальний вибух, не знаю що це було, але він був як у кіно, з таким величезним вогняним грибом. В таку мить дійсно відчуваєш, що ти на війні. Слава богу, вийшло так, що бронетехніку ми підбили, звісно, тих хто поховався, повтікав - затримали. Решта колони поїхала на Донецьк. Щоб дати прочуханів ворогові, ми використали майже весь арсенал, який мали, і на оборону гори вже нічого не залишилося. Хлопці з 5-го блокпоста - всі герої, тому що їм потрібно було витримати і наш вогонь теж. Через день ми поїхали до них відвезти воду, харчі, перевірити чи всі живі-здорові. Вони неймовірно були раді нас бачити - обіймали, і цілували.

Коли ми повернулися, нас поєднали з 1-им батальйоном і дали назву: батальйон оперативного призначення імені генерала Кульчицького.

Поранення я отримав під Дебальцево. Там пішло з життя четверо моїх друзів. Ті люди, яких я був би радий бачити усе своє життя, один з них був особливий. Це швидше брат, а не друг. З ним ми спали в одному наметі, жили в одній кімнаті, де він, там і я. Його позивний - Альпініст, а ім'я - Олексій.

Я став стрільцем у комендантському взводі, а Альпініст - снайпером. Це було в серпні. У нас щодня були виїзди на блокпости з різними завданнями. Останнім, куди ми поїхали разом, було завдання: забрати з-під вогню поранених, людей, які нібито потрапили не туди, куди треба. В них була наша ЗУшка і КАМАЗ з боєприпасами. Як тільки ми приїхали на блокпост, одразу заскочили на два БТРи, до нас долучилися ще хлопці і ми вирушили. Я не знаю, що це було: пастка чи засідка, чи прорахунок командуючого. Але звинувачувати нашого комбата я не можу, бо він поїхав разом з нами і теж був поранений.

Ми шукали їх і зрозуміли що їх ніде немає, як раптом почався обстріл. Вийшло так, що спереду стріляє снайпер, а в спину автомат або кулемет. Після того, коли з'явилися перші поранені, один з них - Шпола, теж мій друг, БТРи зупинилися. Ми з Альпіністом схопили Шполу, стягнули. А супротивники зрозуміли, що якщо ми зупинились, то приймаємо бій і відкрили вогонь вже по-серйозному. Альпініст перев' язав Шполі ногу, ми відтягли його обабіч дороги. А потім чуємо, що дають команду подати поранених всередину БТРа, а самим іти пішки позаду. Намагались просунутись вперед, щоб вирватися з-під обстрілу. З того нічого не вийшло. Почули команду "на броню". Я останнім туди заскочив, мені дістався лівий задній кут БТРа, 80-ки, біля глушника, який мені обпікав ногу і постійно відволікав. Виявилось, що попереду нас теж чекали, бо почали стріляти назустріч. Я їхав спиною вперед і чув постріли зі спини. Ми під'їхали до місця, звідки вівся обстріл, і складалося таке враження, що за декілька хвилин пролітає все твоє життя. Час пригальмовує, причому ти навіть чуєш, як повз твою голову пролітають кулі і так повільно, як ніколи. Від рикошету дзвеніла броня. Альпініст сидів позаду мене. Він - снайпер. І коли він підійняв біля мого вуха снайперську гвинтівку калібром 7,62 і гучно вистрілив, я подумав: ще один такий постріл - і в мене з правого вуха потече юшка.

Я вихопив зброю, сказав, щоб він сів, впираючись ногами в мене. Я був впевнений, що так буде безпечно для нього. Потім по нас почав працювати АГС.(автоматичний станковий гранатомет, - ред.). Від нього спалаху не бачиш, а лише клубки пилюки, звісно осколків теж не бачиш.

Свій осколок я піймав у лівий бік. Пробило легеню. Чесно скажу, навіть не перелякався і емоцій - нуль.

Ще на горі я навчився: відключати страх і шукати вихід з ситуації. Я перевірив, що пальці в рану не пролазять, поматюкався трохи і перевернувся на спину, щоб перезарядитися. В цей момент прилітає ВОГ (осколочний боєприпас для гранатометів, - ред.). куди саме я не побачив, але удар був дуже сильний. Я здивувався, чому я взагалі не вилетів з того БТРа. Зрозумів, що ще одну таку плюшку я просто не витримаю. Треба якось змінити місце. Бокові позиції на БТРІ - більш безпечні. Я обернувся і не побачив Альпініста, проте подивився на хлопців, а там було близько 20 людей, і всі вони були в крові. У кого шматок вуха відірвало, у кого в ногу поранення, комусь в руку, в голову. Я, коли пригадую ті моменти, розумію, що це реально жахливі речі. Потім подивився на запасне колесо, воно висіло на тросі, і щоб якось сховатися від куль, потрібно було спуститися нижче до землі. Не знаю, яким чином, але з верхньої точки я переліз вниз. Сів всередину цього колеса. Поки перелазив - я впіймав ще кулю. Вона зайшла в ребро з правої сторони, а вилетіла в зоні апендиксу. По дорозі вона порвала мою печінку, нирку, кишківник, але я того навіть не відчув. Відчував лише, що в мене з правої сторони внутрішні органи німіють. Права легеня була контужена від вибуху і не працювала. Я зрозумів, що можу втратити свідомість, зав'язав тросом ліву руку, щоб не впасти, або принаймні, щоб мене доволокли до блокпосту. А якщо не довезуть, то щоб було кого в землю покласти. Потім сперся на автомат, в мене впали тактичні окуляри і я почав спостерігати за ними, вчепившись поглядом, зрозумів що втрачаю свідомість. Перед очима з'явився туман. У такому стані я доїхав до блокпосту.

Там мене кинули в "таблетку", радянський такий бобік. Подивився, що серед поранених не бачу Альпініста, подумав, значить живий. Відчув, що слабне рука і вже не можу втримати бинт на рані, тоді почав співати пісню, яку я написав, неофіційний гімн Нацгвардіі. Хоча в мене ліва легеня була пробита, а права сплющена від контузії, і я не міг надихатися, але я співав її все одно, хапаючи повітря. Коли дійшов до моменту про сина, згадав про свого, якому я обіцяв, що татко повернеться.

Відключаєшся, але згадуєш свою дитину і розумієш: "Ні, я буду боротися!". Як тільки ми приїхали і зупинилися, я з думкою: "Ні хрєна, ви не дочекаєтеся моєї смерті", - розгрібаю хлопців по сторонах, вибираюсь на вулицю, шукаю ноші, лягаю на них, знімаю бронежилет, кричу: "Давайте бігом, бо часу в мене немає, треба мене врятувати", - лікарі думали, що я в істериці.

Санітарки були здивовані, вони не знали, що робити; питали хто найтяжчий, при цьому усі пальцем показували на мене. Мені намагалися зняти берці, почали їх розв'язувати помаленьку. Я схопив ножа і їх розрізав. На операційному столі - хвилина, друга, третя, а я не знаю, що робити, чи молитися Богу, чи просити пробачення, чи прощатися з рідними і близькими, я - в ступорі. Знаю, що зараз від мене вже нічого не залежить. Єдине, що я сказав хірургові: "Доктор, сделайте так, чтоб я хотя бы еще раз увидел своего сына."

Лікарня в Дебальцевому - це те місце, яке я ніколи не забуду. Бог дав мені сили пережити всі ті болі, які можуть бути в тілі. Це коли вогнем горить, коли ріже, коле. Я відчував себе лялькою вуду, в яку безкінечно тикають голки, засипають каміння всередину, трощать кістки. Зламане десяте ребро без кінця нило, від нього просто відірвало шматок, і там нічого не можна було зробити. Окрім пошкоджених легень, мучили болі від поранення в живіть, в який куля 5,45 залетіла на виліт, пошкодила печінку, нирку, кишківник. Сорок сантиметрів тонкої кишки взагалі вирізали, бо не було, що зашивати.

Пам' ятаю, в Дебальцевому до мене приходили мої друзі, я дивився і серед натовпу не побачив Альпініста. Спитав, де він, а мені сказали, що його вже з нами немає. Я, абсолютно не задумуючись, що це значить, просто ліг спати. Мій розум відмовився взагалі сприймати цю інформацію.

Коли "Градами" почали бити вже безпосередньо по лікарнях в Дебальцевому, мене перевезли в Артемівськ. Там мені вперше в житті, і я сподіваюся, що в останнє, зробили клізму. Це було помилкою, оскільки я мав множинне осколкове поранення кишківника, і ніяку воду туди заливати не можна було, в Харків потрапив з триденним перитонітом. Тоді пошкодився ще й жовчний міхур. Там одразу поклали на операційний стхміл. Операції проводили в декілька етапів. Наді мною зібралися найкращі передові хірурги України. І вдруге, так символічно, під купою знеболюючого, я лягаю на стіл, не знаючи про що мені думати, чого очікувати, і чую за вікном, як люди співають "Червону руту". Я не знаю, чи то якийсь мітинг був, чи то просто підтримка поранених солдат, але це мене торкнуло.

Після операції мене перевели в звичайну обласну лікарню в Харкові, в реанімацію, бо вони побачили, що я важкий. А я був - стабільно важкий, можна так сказати. Я був весь порізаний. Мав шви з трьох боків. Якщо скласти ці шви докупи - вийде близько метра.

Цю обласну лікарню я називаю "лікарня 90-х років". Де повно цинізму і лікарської недбалості. Персоналу там було дуже мало, і від них дуже важко було допроситися навіть мокрої ганчірки. Я, перебуваючи в реанімації, сам підмивався. Сам збивав собі температуру, щоб в мене гарячки не було. Бо зліва від мене лежала людина, яка від гарячки марила 4 доби. І я всі ці дні слухав як він марить. Спати було неможливо, бо хлопець розмовляв, кричав, а коли він відключався, тоді персонал не давав спати, бо бігали над ним. Ще мені доводилось самому слідкувати за своїми крапельницями. Дні в цій лікарні - були найважчими. Хотілося просто ридати, сльози лилися самі, бо ти просто в безвиході. На тебе все так тисне, ти лежиш і нічого не можеш вдіяти. Я попросив лікаря перевести мене в іншу лікарню, бо думав що з'їду з глузду. Деяких хлопців мали відправляти в Київ, у військовий госпіталь, мене відправили з ними.

Я втратив 22 кг ваги. Зараз вже потроху поправляюся. В Києві 2 дні просто спав. Потім почався такий етап мого лікування, коли я розумів, що нарешті відпочив і, що можу потроху підіймати себе на ноги. Тут, слава Богу, за довгий час мені дівчата помили ноги. Я був вражений тим, що просиш і одразу роблять. В перший день, коли мене перевели з реанімації в невідкладну хірургію, біля палати стояла черга волонтерів. Я не міг зрозуміти, що вони від мене хочуть, а кожен з них хотів мені чимось допомогти. В палаті все було прибрано, оскільки в мене були проблеми з легенями,то попрали тюлі і штори, скрізь витерли пил. Зараз я дуже щиро вдячний цим людям. Які були біля мене навіть вночі.

За тиждень я вже зміг сідати і пересилюючи себе робити крок за кроком. Щодня ставив собі нову задачу. Бо я дуже хотів одужати. І лише в цьому госпіталі я вперше перелякався за себе, бо до того страху за своє життя в мене не було. Я не знав, чи зможу я стати на ноги, їсти, ходити в туалет, бо в мене збоку була вставлена трубка - ревізія кишківника, і висів калоприймач. Були думки, що можу залишитися до кінця життя з тим пакунком. Взагалі я багато чого не знав, окрім одного, що я мушу стати на ноги і побачити свого сина. Тому що це мій янгол, який є сенсом мого життя.

Після того, як з мене повиймали останні осколки, перевели в центральний госпіталь МВС. Я безмежно вдячний нашим волонтерам і просто добрим людям. Я розумію, що лікарі зробили половину справи, а ще половину прості люди. Морально і духовно я здоровий завдяки їм. Туди мені дружина вперше привезла синульку. Я наколовся знеболюючим, але пішов з ним гуляти.

Згодом в цьому госпіталі я нарешті став на ноги, мені зашили цей дренаж з калоприймачем і виписали. Я зміг пересуватися на далекі відстані: поїхав до свого брата, бо коли він одружився, я був на війні. Коли в нього народився син, я теж був на війні. Після нього я мав заїхати в Умань на могилу до Альпініста. Коли я зрозумів, що він загинув, в мене сталися страшні напади депресії. До мене дійшло, що я ніколи не побачу його, не побачу Псіха - хлопчину з розвідки, дядю Колю, у якого я був після першої ротації в гостях. Олега Дога, я знаю, що його не дочекалися мама, батько і маленька донечка.

Я поїхав на могилу до друга, щоб попросити у його матері вибачення за те, що не зберегли. В мене камінь з душі впав, коли я нарешті її побачив, обійняв і вибачився.

А ще я переконався сам, на власні очі, що Альпініста вже немає. Ще його мама прислала нам 5 тисяч гривень на те, щоб полагодити джип-позашляховик для фронту. Я знаю, як вона плаче за втраченим сином і допомагати мають їй, а не навпаки. Саме тоді я зрозумів, яка сильна в нас незламність духу, та наполегливість продовжувати робити своє діло, тому що його мама продовжила справу, за яку взявся її син.

Повернувшись в цивільне життя, я не знав, що робити далі. Нічого іншого, окрім служби в Нацгвардії, для себе я не бачив. І дуже переживав, що можуть не взяти назад. Хотілося чимось дійсно суттєвим зайнятися, бо це несправедливо - упіймав бандитську кулю і ти нам вже більше не потрібен.

Якщо не служба, то прірва. Не знаєш куди себе подіти. Раніше ким я тільки не працював і багато чого вмію, але тепер все інакше, після війни, після поранення все змінилося. Але я все ж таки отримав відповідь ВЛК комісії, де написано, що придатний до військової служби за контрактом. Мені довелося переконувати кожного лікаря, в тому що я зможу щось робити. Кожного з них я просив дозволити мені бути діловодом. Я хочу бути корисним. Просто корисним для своїх побратимів, для Нацгвардії, для своєї країни.

Тепер після ще однієї комісії я підпишу контракт і думаю перейти в медичну роту діловодом. Ця рота зараз формується. Хотілося б зробити так, щоб наша медрота була не гірша за натовські зразки, тому що той факт, що не довезли Альпініста, мені не дає спокою. На тому блокпості могла чекати машина швидкої допомоги. Але замість того всього один контужений лікар їхав з нами в БТРІ - ось і вся допомога.

Медична рота, яка формується, буде базуватися в Артемівську, це буде лікарня, яка підсилюється лікарями-хірургами, усім необхідним. В неї буде свій штат медиків.

Я мрію про спокій у країні, про утримання державних кордонів. В тому числі і Крима. Я мрію про те, щоб мій син бачив кордони своєї країни такими, якими вони були, коли він народився. За це вже пролито багато крові, тому я не маю право залишатися осторонь. Я буду крок за кроком робити все, щоб відстояти нашу країну до останнього сантиметру, чужого мені не треба.

А ще я мрію, щоб у мого синульки було ще двоє братиків, чи сестричок. І дуже хочу записати свою пісню на професійному рівні.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор. НЕТ

Источник: censor.net.ua/r318555

Share

103

Re: Захисники України тут-і-зараз

04.01.15 01:11

Студент с Донбасса пожертвовал свою стипендию на беспилотник для украинских военных.

Студент Украинского католического университета Павел Островский за собственную стипендию приобрел и лично передал военным в зону АТО беспилотник (квадрокоптер). Летательный аппарат он купил за $520 в США, где проходил научную стажировку.

"На конкурсе научных работ в университете я выиграл месячную стажировку в Чикаго (США), где исследовал диаспорную прессу. Я захотел приобрести нечто полезное для армии. Посоветовался с военными 81 десантной бригады, дислоцированные в Дружковке (Донецкая область, родной город Павла, - ред.), И они сказали, что им гораздо больше нужен беспилотник, чем несколько аптечек или несколько биноклей ", - рассказал ZAXID.NET Павел Островский, передает Цензор.НЕТ.

В Чикаго он познакомился с активистами местного "Автомайдана", которые и помогли ему с покупкой, инструктажем и доставкой беспилотного летательного аппарата (БПЛА).

"Такой беспилотник в интернет-магазинах стоит примерно $1000. Активисты "Автомайдана Чикаго" помогли мне найти модель с почти с 50-процентной скидкой. Это те деньги, в которые я мог уложиться. Я купил квадрокоптер модели DJI Phantom2 и два комплекта карбоновых пропеллеров, потому что если он найдет дерево и сломается, то ребята не изготовят таких самостоятельно", - отметил Павел.

По его словам, местные активисты "Автомайдана" в Чикаго очень много делают для военных, помогают Правому сектору, добровольческим батальонам, отдельным воинским частям.

На эту покупку Павел Островский потратил почти все деньги, которые, согласно программе стажировки, давали студентам на жизнь в США.

"Мне давали некоторую сумму на карманные расходы, я сэкономил деньги, чтобы что-то купить для военных", - пояснил он.

Летательный аппарат студент уже испытал во Львове, сделав несколько аэроснимков студенческого коллегиума.

"Я понимаю, что квадрокоптер может спасти жизнь даже целого батальона. Он действительно поднимается очень высоко и показывает вражеские позиции на большом расстоянии. Главное - научиться управлять ", - отметил Павел.

Беспилотник он повез на восток лично. Передал его военным 81 десантной бригады, дислоцированной в родном городе Павла - Дружковке (Донецкая область). Также во время предрождественских выходных он будет учить их управлять летательным аппаратом.
http://storage1.censor.net.ua/images/8/6/a/b/86ab614f21b02474c98b35ee394c63b4/500x281.jpg
Павел Островский (слева) с военнослужащим 81 бригады

"Военные обещали выделить несколько человек из части, которых я буду учить управлять беспилотником. Распечатаю для них инструкции, чтобы они знали чего делать нельзя. Поэтому, я думаю, что он попадет в надежные руки и будет служить Украине", - отметил Павел Островский.

Павел родом из Донбасса. Несколько лет назад он перевелся из Донецкого национального университета во Львовский национальный университет им. И. Франко на факультет журналистики. Впоследствии поступил в Украинский католический университет, где продолжил обучение по специальности.

censor.net.ua/photo_news/318954/ … ennyh_foto

Share

104

Re: Захисники України тут-і-зараз

13.12.14 22:10

"Вы украинцы и духа у вас не отнять. Вы настоящие, вы молодцы, вы победите": Российский актер Пашинин встретился с "киборгом" Маршалом.

http://storage1.censor.net.ua/images/d/4/9/4/d494366561d538835b83500ddb9acbb7/640x854.jpg

Российский актер театра и кино Анатолий Пашинин встретился с одним из защитников Донецкого аэропорта "киборгом" Маршалом и выразил свое восхищение героизмом украинских бойцов.
Как сообщает Цензор.НЕТ, Василий Головещенко с позывным Маршал написал об этом на странице в Фейсбуке.

"Я думаю все помнят фильм "Грозовые ворота". Главную роль играет актер театра и кино Анатолий Пашинин!
А главная роль - это командир роты ст.л-т Доронин.

Так вот, Толик с адекватными мозгами, был очень рад нашей встрече! Все это тяжелое время в Украине, этот человек находится в нашей стране, так как очень умный и образованный человек, со своей точкой зрения и мнением!

Как он сказал: "ребята, вы настоящие, вы молодцы, вы победите", "вы Украинцы и духа у вас не отнять".
Реально с восхищением говорит о наших воинах и наших людях Анатолий.
Покушали борща, пельмешок, и чаек! Теплая беседа, обсуждение моментов, шутки, много интересных вещей.

Думаю, это лучше, чем пострелять с "утеса" холостыми, с обосранной жопой!

Отличной души человек, а самое главное,что он понимает, что правда за нами, он просто все это видит. А не в новостях читает.

Огромнейший привет ребятам кто сейчас на фронте! Спасибо,Толя, увидимся еще, и с зайцами нашими познакомишься".

Источник: censor.net.ua/p316227

Share

105

Re: Захисники України тут-і-зараз

07.01.15 19:00

НАЗАР БАРИЛКО: "ПОБАЧИТИ СМЕРТЬ В ОБЛИЧЧЯ - ЦЕ КОЛИ ВІДЧУВАЄШ ТЕПЛО ВІД СВОЄЇ Ж КРОВІ"

Тепер я знаю, що Україну взагалі покидати не буду. Хіба що виїду на протезування. Я дуже хочу, щоб закінчилась ця війна і щоб нічого і ніхто не були забуті. Мені часто задавали питання, за що ти пішов воювати? За що ти втратив ногу? Я спочатку спокійно відповідав, а потім вже з агресією, що пішов захищати своїх батьків. Щоб ніяка п’яна, накурена морда не почала вигонити їх з власної хати. Пішов через те, щоб ті, хто задають такі питання, не ховались по підвалах. Щоб вони мали можливість жити нормально, не бачачи отого жахіття, яке твориться зараз на сході. До деяких людей це доходить, а до деяких, на жаль, ні. За 500 км звідси йде страшна війна, і я не знаю, як цього можна не розуміти.
Я - львів'янин. До армії працював у торгівлі. Одного разу дивився телепрограму, а там хлопці говорили про те, що немає ротації, бо немає кому воювати, закликали, щоб інші не ховалися за спинами жінок. Я планував виїхати за кордон, в мене на той момент вже були готові документи для виїзду в Австрію. Я давно про це мріяв, але оцей сюжет в мені щось перевернув. Я цілу ніч після того не спав. А зранку подзвонили з військкомату, що потрібно документи привезти. Це просто доля була - не інакше. Я навіть не вагався, прийшов туди і мені вручили повістку. Вдома я нікому не говорив про те, що мене забирають. І чисто випадково моя бабулька побачила повістку і спитала що це.

http://storage1.censor.net.ua/images/3/8/9/e/389ea09b518fe4057fa24b300e6599fb/334x514.jpg

У середу я мав їхати в Австрію, все було проплачено, але я вирішив інакше - і в суботу поїхав на війну. Це був дуже важливий вибір.

Спочатку нас відвезли в учбовий центр на Яворівському полігоні. Направили в зенітники. Ми пробули там 10 днів, а потім почали формувати списки і наш командир батальйону сказав, що мене і ще трьох хлопців направляють у 24-ту бригаду. Коли були в Харкові, нам одразу повідомили, що ми їдемо в АТО, а частину хлопців, які були з нами, відправили на південь. Вони там до сих пір стоять на кордонах.

В Харкові ми отримали техніку. Мене призначили командиром 3-го відділення. У нас був окремий взвод, і я мав 7 чоловік у підпорядкуванні. Ми згрупували машини, забезпечились боєприпасами і поїхали. До першого блокпоста було 160 км дороги, але їхати довелося добу, навіть більше. Бо техніка постійно ламалася.

Коли доїхали в Хворостянівку, а там стояв наш штаб, наше третє відділення приєднали до шостої роти. Мені запам' яталося село Дмитрівка - це був перший пункт, де ми зупинилися. Там народ був дуже переляканий. Протягом двох тижнів село постійно обстрілювали, бо там стояли наші війська. Від "ураганів" і "смерчів" полягло немало наших хлопців. Коли ми ходили по селу, натикалися на подвір'ях на нерозірвані снаряди, просто хвости стирчали з землі. Все скрізь було усіяне осколками. Звичайно, що народ реагував дуже суворо, думали, що з нашим приїздом їх знову почнуть бомбити. Я розумію цих людей. Проте дехто підтримував нас попри все: прали одяг, пиріжки приносили. Одного разу ми пішли з хлопцями в душ до однієї жінки і спитали її, чому вона нам допомагає. Вона відповіла, що ми ж живемо в одній державі, і я - українка. А чому цього не розуміють інші, я вам можу пояснити. Вона просто взяла пульт, включила телевізор, а там - тільки 4 російських канали і все.

Нам багато довелося переїжджати, до тих пір, поки постійною точкою дислокації стала Агеївка, що недалеко від Щастя. Там нас поєднали зі взводом гранатометників. Як таких обстрілів там не було, слава Богу. Загалом ми були зосереджені на проходженнях різних диверсійних груп. Вели чергування по 12 годин щодня і щоночі. В нас не було ані тепловізора, ані ночника. Заступаєш на ніч, поки місяць світить, видно гарно, а потім вже від годинки третьої до світанку тільки слухаєш. В мене було загострення слуху, тому що реагував на кожний шорох. Неясно хто і звідки може підійти. Страшно було за хлопців, тому що простояти 12 годин - це не 3. Люди засинали, звичайно. Ми мали визначені точки, і між ними було метрів по 20-30 відстані. Перешіптувалися. Якщо чули, що хтось десь засинає, підповзали з іншої позиції і давали змогу людині годинку поспати. Ось так одне одного підстраховували. Коли бували прориви, навіть коли просто сигнальні ракети спрацьовували, то ми без попередження відкривали вогонь.

Мені доводилось бачити інколи, як люди не витримують психологічно цієї війни. Був випадок, коли старший чоловік, який мені в батьки годиться, почав плакати,бо хоче додому, до рідних. Що я можу в такій ситуації? Тільки заспокоювати словами, що повернемось обов'язково, що треба просто почекати. А він все одно плаче, як мала дитина. Це все було дуже незвично для мене. Боляче дивитись на таке. На війні стаєш і воїном, і психологом одночасно. У нас майже всі були старші за мене. І чомусь мені часто випадало заспокоювати людей. Та інколи і у самого емоції виривалися, зі сльозами виходили. Скучав, звісно, за сім' єю. Але думки, що не потрібно було їхати воювати, в мене ніколи не виникало.

Там я відчув те, що тут на гражданці ніколи не відчуєш, - це єдність колективу, міцна дружба. Траплялися інколи "відбиті" люди, їх просто ставили на місце. А загалом - всі працювали, як один кулак.

Мене поранили наприкінці одного з чергувань: 3 кулі розірвали артерію в нозі. Одразу відчув дуже різкий біль.

Я не забуду ніколи, як я лежав на бетоні і побачив смерть в лице, - це коли відчуваєш тепло від своєї ж крові, а її так багато, що ти в ній наче плаваєш. Я до сих пір відчуваю її запах.

Люди говорять, що не мають страху перед смертю. Але у мене був такий стан - на грані, можна сказати. Навіть біль не відчуваєш. Одночасно з'являється дуже сильна жага до життя. Тоді починаєш щиро молитися. Це дуже страшно. Мені в цей момент, напевно, щось в голові перемкнуло. Все минуле в одній секунді промайнуло. Одразу зрозумів, що робив не так… Але я вижив, завдяки хлопцям. Вони встигли накласти жгут.

Мене транспортували протягом 10 годин. І це стало причиною ампутації ноги. Я не втрачав свідомості, хоча мені і хотілося відключитися. Мене привезли в Райгородку в поліклініку, там постояли, подивилися - і нічого зробити не змогли. Я кричав, щоб вкололи знеболююче, настільки сильний був біль. Лікарі вкололи анальгін - це навіть смішно. Потім приїхали хлопці з 95-ої бригади з військово-польового госпіталю і вкололи щось нормальне. Почали перебинтовувати і транспортували до госпіталю Новоайдару. Але там теж не могли оперувати. Тоді на ранок гелікоптером мене доставили в Харків. Прокинувся в реанімації, а там стільки хлопців лежало, і майже всі - з такими жахливими пораненнями, що, дивлячись на них, я подякував Богу за те, що маю проблеми тільки з ногою. Стан цих солдатів словами не описати, хіба що одним словом - фарш. І при тому вони - живі, дихали. Я думаю, а за що їм такі муки? Так не можна говорити, але, дивлячись на це, здається, що краще померти. Це все дуже на мене вплинуло.

На наступний день мені сказали, що я їду в Київ. В Києві, не знаю чому, але я відчув себе, як вдома. Хоча до дому було ще далеко. Мене одразу зустріли волонтери і сказали, що я прибув у свій день народження. Я забув, що вже 12 жовтня і мені виповнилось 27 років.. Свято вийшло особливе: можна сказати, що я вдруге народився.

Мені попався дуже хороший лікар. Розповів, що необхідна ампутація. Я відповів, що нехай роблять все, що потрібно. Важко було дивитись, як реагують на це батьки. Мій тато, який би він не був сильний характером і духом, тяжко це переносив. Боляче на таке дивитись.

Після ампутації мене поклали в реанімацію, тому що почалася кровотеча, яку вчасно помітила одна дівчина-волонтер, я б назвав її моїм янголом-охоронцем. Прооперували ще раз - врятували вдруге.

Під час реабілітації мене весь час мучили страшенні болі, але я впорався. Тепер підтримую інших.

У госпіталі не важливо, хто ти і звідки і яке в тебе звання. І всі розуміють, що якщо ми не підтримаємо одне одного, то ніхто за нас цього не зробить. Оце усвідомлення нас зараз і тримає.

Я налаштований позитивно, мені давали 2 місяці тільки на загоєння рани, а я за місяць і десять днів встав на милиці. Лікар сказав, що я молодець, бо з хорошим настроєм можна все подолати. І немає безвихідних ситуацій.

Тепер я знаю, що Україну взагалі покидати не буду. Хіба що виїду на протезування. Я дуже хочу, щоб закінчилась ця війна і щоб нічого і ніхто не були забуті. Мені часто задавали питання, за що ти пішов воювати? За що ти втратив ногу? Я спочатку спокійно відповідав, а потім вже з агресією, що пішов захищати своїх батьків. Щоб ніяка п'яна, накурена морда не почала вигонити їх з власної хати. Пішов через те, щоб ті, хто задають такі питання, не ховались по підвалах. Щоб вони мали можливість жити нормально, не бачачи отого жахіття, яке твориться зараз на сході. До деяких людей це доходить, а до деяких, на жаль, ні. За 500 км звідси йде страшна війна, і я не знаю, як цього можна не розуміти.

Я на все життя запам'ятаю дитячі малюнки і листи, а в мене їх дуже багато. Коли вони приходили до нас на фронт, була неймовірна тиша, бо всі сиділи і читали. Для нас це був ніби ковток свіжого повітря з дому. З того місця, де не стріляють. Одного разу мені попався лист від дівчини, яка пише вірші. Я зачитував її вірша усім, такий він був щирий і гарний. А потім я з нею познайомився, ми знайшлися в соціальній мережі. Вона вже приїжджала до мене в госпіталь, тепер будемо часто спілкуватися. Я дуже хочу сім'ю і сина, тому що я є диний в сім'ї продовжувач роду.

До мене школярі приходили на Миколая, десятикласники, у черзі стояли і просили: "розкажіть нам щось". Може це і звучало жорстоко, але я сказав: "добре вчіться, будьте мудрими, робіть все для того, щоб наступним поколінням було легше жити. Ви не маєте права не вчитися зараз, бо заради вас воюють і гинуть хлопці на сході". І мені здається, мої слова на них дуже вплинули.

Тепер я зовсім по-інакшому дивлюсь на цей світ. Раніше я був такою людиною, яку майже нічого не цікавило, окрім свого життя. Зараз ми плануємо відкрити громадську організацію для підтримки хлопців, що воювали. Хоча б допомагати ті самі документи робити. Я знайшов однодумців і сподіваюсь, що ми втілимо цю ідею у життя. Поки лежав у судинній хірургії, по палатах ходили волонтери і писали відеозвернення для хлопців, які занепали духом.

Я ніколи не думав, що я буду підбадьорювати когось своїм прикладом. Ця війна - не марна, хоча б тому, що вона міняє людей. І ми зараз маємо збудувати країну і не пустити все на самоплив. Заради тих, хто там загинув і постраждав, ми не маємо права здатися і не маємо права опускати руки.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ

Для допомоги:
Приват Банк
5168 7420 1929 5579
Барилко Назар Михайлович

censor.net.ua/resonance/319149/n … svo_j_krov

Share